Текст книги "Мама, донька, бандюган"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Та поки трійця отак випадково не залетіла, коло контактів Райського за останні роки переворошили старанно й грунтовно, з Главку довбали, Дода Райського старі сищики пам`ятали дуже добре, чомусь подумалося – не просто так цього мастодонта грохнули. Виявилося – саме просто так, з доброго дива, від нічого робити. Серед знайомих Райського фігурував Сергій Сергійович Жигун. Коли вчора Рибалка пояснив на пальцях ситуацію Малому і запитав, чи знає той бодай щось про Жигуна, прізвище відразу випливло в професійній Вітьчиній пам`яті. Щоправда, допитати особисто Жигуна Малому тоді не вдалося, його не було в Києві і, за чутками, взагалі в Україні. Тепер настав час згадати про нього. Оскільки Вітька Малий особисто надів на розбійників наручники, і взагалі активно накладав кістьми у пошуках убивць, що змушувало частенько спілкуватися з вдовою загиблого, то цілком зрозуміло користувався довірою тьоті Рози. А оскільки вона завжди була в курсі чоловікових справ і знала про кримінальний світ столиці, ба навіть усієї України подробиці, яких не знайдеш у жодному міліцейському архіві чи компьютері, за офіційно не затвердженою згодою Вітька час від часу консультувався з тьотею Розою. Тепер їх цікавив Сергій Жигун.

–Нас цікавить такий собі Жигун Сергій Сергійович, – вирішив направити розмову в потрібне русло Карась. – Єдині відомості про нього – консультант, – передбачаючи, що вдова Райського почне у своїй звичній манері гарикатися з ним, він вирішив відразу застерегтися від пустих балачок: – За його наказом викрали людину. Молоду жінку... Власне, дівчину.

–Боже мій, Раю, ти чуєш? У місті завівся викрадач молоденьких дівчат! Тепер ти будеш приходити додому о шостій вечора! За неї хочуть викуп, як по телевізору?

–Це не по телевізору, тому за нес з вами ще ніхто не придумав, як її врятувати.

Рая тихенько зайшла, спритно підсунула ближе журнальний столик, накрила його простенькою скатеркою, так само вправно виставила на ньому все необхідне для чаювання: заварник, цукерницю, вазочку з печивом, із сусідньої кімнати винесла три чашки, нарешті наспів щойно закипілий електрочайник. Посміхнувшись Олегові, вона знову вийшла.

–Хіба Рая чаю не питиме?

–Розмова не для неї, Вітю. Потурбуйся про мене, будь ласка. Цукру дві ложки, пам`ятаєш?

–Три.

–Правильно, – тьотю Розу відповідь явно потішила. – Ще раз перевірю твою пам`ять... Цигарки при собі?

Малий слухняно витягнув почату пачку "мальборо лайт". Простягати курево господині не поспішав.

–Теж вірно. Ніколи не курила наш тютюн, а це ж роблять за ліцензією, я в газеті читала. А, нема чого перебирати, правда? Дай цигарку і вогню, – прикуривши і зробивши справжню чоловічу затяжку, тьотя Роза зітхнула: – Рая не дозволяє мені курити, і я з нею цілком солідарна. У квартирі я теж забороняю диміти. Викинь оце, взагалі забери цю гидоту, крапля нікотину вбиває коняку, – її пальці гидливо простягнули Малому бичка, Вітька спокійно взяв його, підвівся, прочинив кватирку, пульнув його за вікно, запитально глянув на господиню.

–Лиши, хай трохи протягне. Тут часом дурієш без свіжого повітря, Рая дбає про моє здоров`я, тому від осені до весни постійно тримає віка та квартирки зачиненими, аби мене не протягнуло. Таке постійно трапляється і я лежу застужена, рая поїть мене різними ліками та настойками, щоб вона мені була здорова. Пийте чай. Це фірмове печиво, мій покійний чоловік дуже любив його, заїдав їм коньяк, – Олег відчув, ще трохи – і він зіпсує все, посварить Малого з цією занудною тітонькою, до манер якої ніколи не звикне. Вітька зовсім не дивувався, взяв чашку, почав сьорбати чай маленькими ковтками. А тьотя Роза перейшла до теми розмови несподівано, без жодного переходу: – Ваш Жигун погана людина. Тому я багато про нього знаю: Давид ніколи не розводився докладно про своїх постійних ділових партнерів, а про різних шлемазлів говорив довго, докладно, ніби пояснював. Чому саме ця людина не гідна його уваги, – свою чашку вона поставила на підвіконня, зняла окуляри, поклала їх туди ж, втрапивши правою дужкою в чашку. – Давид обмежився тим, що допоміг купити будинок на чиєсь ім`я. Серце мені підказує – підставне, на себе покупку Жигун з різних причин оформити не міг. Дод навів довідки про цього, як ви його тут назвали, консультанта. І вирішив не пускати його до себе близько, хоча пан консультант після оборудки кілька разів намагався продовжити партнерство.

–Його щось налякало?

–Давид ніколи не соромився боятися. Боягузом не був, аби ви знали, просто боявся пошитися в дурні через те, що з дурнями повівся. Ви прийшли до мене говорити про страхи мого покійного чоловіка? – гості вирішили за краще промовчати, тож тьотя Роза повела далі: – Пряму причетність цього вашого Жигуна до кількох серйозних вбивств може довести хіба міліція, та вона цього не захоче, бо від важливих справ відволікає різна шантрапа, котра грабує квартири самотніх пенсіонерів. Хіба не так, Вікторе?

–Так точно, тьот Розо.

–Отже, з мого покійного Давида досить було чуток про безчинства, до яких доклав руку пан Жигун. Сам завжди лишається в тіні, у нього немає навіть київської прописки. Займався він так само чимось на зразок викрадень, тому в мене є всі підстави вважати його бандюгою вищої проби, нехай він не виходить з кистенем на велику дорогу, а влаштовує в такий спосіб власні бізнесові справи. Давид якось обмовився, що цей Жигун великий спеціаліст з легалізації власного і чужого чорного капіталу. Ми говоримо про ту саму людину, молоді люди?

–Думаю, так, – погодився Карась. Його дивувало, що він сам вперше чує це прізвище, хоча не дивно: Карась за великим рахунком – риба районного, базарного масштабу, вже давно не цікавиться глобальним криміналом, тим більше всією гидотою, котра відбувається за межами підпорядкованої йому території. Треба буде потім навести більш детальні довідки...

–Тоді слухайте сюди. Гарний знайомий покійного Давида і так само мій добрий знайомий років шість або сім тому отримав великий головний біль. Його єдиного сина засадили до Лукьянівської тюрми, звинувачення було цілком справедливе, хлопчик просто зв`язався не з тими людьми, та хоч не маленький і знав, на що йшов, все одно дитина єдина і улюблена. Справу можна було залагодити. Складений нещасним батьком кошторис робив поважного чоловіка банкротом, зате платника запевнили: в разі якщо його освоїти, дати всім, кому треба і не боятися переплатити, синок вийде на підписку, потім і це залагодиться, тоді його терміново треба буде відсилати подалі з міста, нехай там продовжує навчання, для чого теж потрібна певна сума. Отже, він вирішив продати свій будинок у Пущі-Водиці.

–Той самий, на який знайшовся покупець – Жигун?

–Ти чому перебиваєш мене, Вітю? Коли ти все знаєш, для чого я тут напружуюся й розпинаюся перед вами, а не плету Раї пуловер? – не бурчати тьотя Роза, очевидно, просто не могла. – Правда, той самий будинок. Двоповерховий красень, збудований через рік після того, як грохнув Чорнобиль. З Київської області виїздили масово, тоді не так торгували землею, як тепер, але наш приятель спромігся смачно прокрутитися і отримав місце під забудову у мальовничому місці. Що там тепер, я не знаю. Зате у цього будинку є особлива прикмета. Я не даремно згадала тут Чорнобиль, молоді люди. Наш приятель збудував там собі бомбосховище. Справжнє, не випадок повторного вибуху, просто екологічних негараздів, не виключав і ядерної війни.

–Ви серйозно?

–Вітю, стара Роза завжди говорить серйозно, в неї нема почуття гумору, вона не сміється навіть з єврейських анекдотів, бо для чого сміятися, коли там багато правди, і ця правда мене коли не ображає, то принаймні зачіпає. Будинок, самі розумієте, тягнув на більш солідну суму, аніж двадцять вісім тисяч доларів.

–Два поверхи в Пущі з бомбосховищем? – Олегові слабо в таке вірилося.

–Не забувайте, продавець опинився у дуже скрутній задниці. Можливо, він правив більшу суму. Про подробиці торгів не розводився, навіть тепер розумію, – жінка клацнула пальцями. – О, розумію! Свідомо уникав! Бо торгувався з ним безпосередньо Жигун, покійний чоловік лише звів їх. Виходів на людей, які швидко здатні заплатити живі гроші, наш приятель не мав, тому вудочку закинув Давид, Жигун озвався сам, на зустріч вони поїхали разом, цей Жигун ще стелився перед Додом, натякав, як багато чув про його славне минуле. Гм, гм, гм...Ось, власне, все, – господиня театрально розвела руками.

Карась подякував, відставив чашку, підвівся. Дивлячись на нього, підвівся і Вітька Малий.

–Раю, Раю, подивись на цих двох невихованих молодих людей! – Олегові здалося, можливості в гучності голосу тьоті Рози ще не всі вичерпані.

Рай зазирнула до кімнати, запитально подивилася на тітку, раптом повела носом, насупилася.

–Для чого ви давали їй цигарки? – звинувачення стосувалося друга родини.

–Він не давав, Раю, почав курити сам, та я заборонила! – поспішно втрутилася тьотя Роза. – Він взагалі паршивець, як усі чоловіки усіх часів і народів. Вони обидва, уявляєш, обидва отримали своє і тепер хочуть йти геть?

–Можна поцілувати вас на прощання, тьоть Розо? – Малий спробував урятувати становище, хоча гнів господині був швидше показним, вона в такий спосіб розважалася і рятувалася від нудьги, на яку приречені самотні старі інваліди.

–Ми дозволимо йому це зробити, Раю? Щоб ти в мене була здорова, дивись: просять дозволу не в тебе, а в мене. Тебе або не цілують, або не питають твоєї згоди. Тільки в щоку, Вікторе, в щоку.

Капітан міліції Віктор Малий підійшов до господині, нахилився і під Раїні оплески голосно чмокнув її у зморшкувату щоку. Тьотя Роза накрила поціловане місце долонею.

–Я допомогла вам? Зробила щось приємне і корисне?

–Само собою, – кинув Вітька.

–Твій друг Олег дивиться на мене вороже. Стара жінка замучила вас?

–Мені важливіше врятувати іншу людину. Пробачте мій егоїзм, можливо я чимось образив...

–Це святий егоїзм. Раю, не дай Боже тобі вскочити десь у халепу, але якщо вже вскочиш, то нехай тебе виручає ось такий мужчина.

Ранок середи почався для Савицького пізно, з жахливого похмілля. Він навіть не годен був ворочати язиком, тому знайшов у барі почату пляшку чогось спиртного, зробив вагомий ковток, присів на край ліжка і заплющив очі. Допомогло: незабаром здатність говорити до нього повернулася, спромігся нарешті подзвонити в офіс і сказати, що захворів. Він, з рештою, не мусив доповідати підлеглим, як усякий начальник, та краще зробити все самому, аніж почнуть видзвонювати. На сьогодні призначено кілька важливих зустрічей, до п`ятниці все одно голова буде забита іншими думками, а важливі справи в цій державі в більшості випадків завжди можна перенести на завтра, на післязавтра, на наступний тиждень. Тому з почуттям виконаного обов`язку Денис Савицький вимкнув телефон, знову ковтнув з пляшки, озирнувся на Аллу.

Коханка спала або вдавала, що спить. Утім, яка йому різниця. Сьогодні вдень йому потрібна поруч близька людина, яка його розуміє. Дружина – пішла вона на хрін, з нею Савицький давно не рахувався, її думка взагалі майже ніколи його не цікавила. Алла знає, тільки Алла, як треба втішати чоловіків... До біса чоловіків – вона мусить втішати його.

Вчора після розмови з Жигуном директор ринку "Універсум" видзвонив коханку і в наказовому порядку, чого раніше ніколи собі не дозволяв у розмові з нею, звелів кидати всі справи і їхати на квартиру, де вони регулярно зустрічалися. Про цю квартиру, до речі, дружина знала, правда, точної адреси Савицький їй не називав. Її існування пояснювалося цілком легально: виявляється, в Японії існує традиція, коли японський чоловік, котрий багато трудиться, має право зняти стрес, напитися, і йому ніхто не скаже жодного слова. Для цього існують цілі заклади із спеціальними кімнатами, куди завжди може зайти перевтомлений японець, зачинитися зсередини, примоститися на циновках і квасити, скільки заманеться. З умовою – як зніме стрес і проспиться, мусить повернутися до роботи і працювати так само на совість, з повною віддачею, інакше буде пити щодня, безробітним це дозволяється. Знімаючи окрему квартиру, Савицький мотивував цей крок саме необхідністю періодичного усамітнення, коли всі дістануть до печінок. Дружина лише знизала плечима. Їй не хотілося навіть думати про те, чим, окрім хлебтання горілки, займається у "релакс-гаусі" Денис, вона взагалі відбула з ним серйозну розмову лише один раз. Подружжя погодило сімейні стосунки: вдома Савицький не дозволяє собі нажиратися до втрати свідомості, про різні його походеньки дружина не повинна знати від сторонніх, щойно він перестає дбати про родину і перестане її утримувати і залишатися респектабельним головою сімейства, вони мирно, без скандалу, розлучаються, аби кожен жив, як заманеться, не озираючись на іншого. Поки що угоди Савицький дотримувався.

До вчорашнього вечора. Він цілком був свідомий того, що лише один невдалий крок з боку цього придурка Жигуна, і спаляться вони разом. Причому, по всьому виходило, хитрий Сергій Сергійович знову відійде в тінь, перевівши стрілки на компаньйона. Справді, Жигун лише генерував ідеї та рухав різні механізми, аби вони втілювалися в життя. Савицький, котрий до кінця не вірив, що новоспечений партнер почне діяти за власним планом, причому – дуже швидко і жорстко, аж тепер пригадав – жодний документ, який на цей час довелося укладати та підписувати, не скріплений автографом Жигуна С.С. В основному факсиміле залишали різні безбарвні людці нібито від його імені, а Савицький чомусь не замислювався, чому він підмахує папірці сам. Ясно, чому, відповідь на поверхні: коли плануєш провернути напівлегальну, в принципі умовно закону справу, ніколи не замислюєшся, чому довкола стільки конспірації, конспірації і ще раз конспірації. І вчора ввечері директор ринку "Універсум" чітко уявив себе якщо не за ґратами, то принаймні на глибокий мілині. Звідси – депресія, небезпека втрати контролю над собою, тому потреба в співбесідникові, жінці і алкоголі стала нагальною.

Коханка влаштувала йому скандал вже на порозі. Їй цілком природно не сподобався тон, яким з нею розмовляли. Але коли Савицький старанно, на всі замки, зачинив зсередини важкі подвійні двері, а потім, не кажучи ні слова, заштовхнув Аллу до спальні і почав стягувати з неї одяг, жінка помітно розгубилася, тому не особливо пручалася, чим скористався мужчина, а коли вона зрозуміла – зараз він її банально зґвалтує, здивувалася ще більше. Для чого, коли домогтися свого Дені міг не застосовуючи грубої чоловічої сили. Тому, коли Савицький скотився з неї, Алла ще якийсь час лежала, вивчаючи білу стелю, потім повернулася на живіт і, не дивлячись на коханця, запитала: "Що сталося?"

Далі понеслося. За годину Савицький ужлуктився до свинського стану, почав скаржитися на життя, слово за слово – і розповів Аллі про сьогоднішні події. У нього стало п`яного розуму не вдаватися в подробиці їхньої з Жигуном оборудки, зациклився лише на викраденні дівчинки, тицяв коханці фотокартки мами та доньки, їх робили за наказом Жигуна, коли випасали обох, і Сергій Сергійович невідомо для чого залишив партнерові комплект: ось мама заходить до банку, ось виходить з свого будинку, ось просто йде, крупним планом, тепер на вулицях багато фотографують, люди звикли і не звертають уваги. Тепер – донька, Оксанка, йде вулицею, їсть морозиво, теж виходить з під`їзду, знову йде, вираз обличчя замислений, тоді як мама – аж надто щаслива. Здається, рештками свідомості Савицький ще сприймав невеличку Аллину лекцію про жінок взагалі і чому вона переконана, що оця ось дама на фотці щаслива в особистому, коли більш конкретніше – інтимному житті. Поради подруги його не цікавили, не задля цього він її викликав, наче швидку медичну допомогу. Потім слюняво цілував, просив, аби не йшла нікуди від нього, спробував знову зайнятися сексом і обганьбився, що дало привід для нових нарікань на власну нещасливу планету і вихилити чергову порцію алкоголю, після цього вирубався остаточно. Серед ночі прокидався, стягував рештки одягу, дзенькотів на кухні посудом, шукаючи холодної води, потім знову випив, тепер уже на самоті, повернувся до ліжка і знову заснув.

Алла заворушилася, повернулася на бік. Знову затуманений Савицький не замислювався особливо, була її посмішка щирою чи вона лише гралася у якусь свою незрозумілу гру.

–Доброго ранку.

–Хто тобі сказав?

–Про що?

–Про добрий ранок... Наче з китового черева вибрався, мать його туди нехай... бл-л-лін, о-ох! – наявність живого глядача і слухача спонукала до голосних стогонів.

–Допив усе?

–Тобі теж недобре?

–Дені, мені від учора недобре. Невже ти думаєш, приємно дивитися на тебе такого, ще так недавно сильного, а нині – розбитого, мов фарфоровий унітаз? – порівняння, швидше за все, прийшло їй у голову випадково, було її авторським, Савицький навіть посміхнувся.

–Про унітаз це добре. Спускають у мої нутрощі всяке гамно, – Савицький подивився на рештки горілки в пляшці, трошки подумав, допив одним ковтком. – Отак.

–Може, на цьому зупинимося? Я буду з тобою цілий день, померти не дам, ти ж сильніший за різних там Жигунів. Жиган-лимон, мальчишка симпатичный, знаєш пісню? – вона навіть трошки наспівала блатний мотивчик.

–Знаю, знаю, бл-лін як башка розколюється, – обхопивши голову руками, Савицький почав хитатися, сидячи на ліжку, зліва направо. – О-ой, йой-йой-йой!

–Нічого, полікуємо. Душ, контрастний, потім масаж, я вийду в аптеку, куплю травички різної-всякої, чайку тобі заварю, поспиш. Як ти на масаж дивишся?

–Китайський?

–Китайський. Особливий, витверезюючий, тонізуючий. Піднімає загальний життєвий тонус.

–І все?

–Може, ще дещо підніме. Не загальне, більш конкретне. Гайда, гайда в ванну!

Фотографії матері і доньки, через яких усе почалося, валялися на підлозі

біля ліжка с боку Алли. Прокинувшись одночасно з коханцем, вона не поспішала

давати йому про це знати, лежала і роздивлялася жіноче та дівоче обличчя.

6.

-Це все, що вдалося?

–Поки що все. Пуща-Водиця підпорядкована області, навести довідки не

складно, але й не надто просто, Малий не Господь, а звичайнісінький опер, навіть не з Главку, інших підключати ризиковано, і так уже двоє сторонніх в курсі подій.

–Двоє?

–Ну, Вітька і тітонька ця занудна, антикварова вдовиця. Навряд чи від неї кудись щось піде та все ж таки зайві вуха, чорт... Коротше, Малий обіцяв до завтра кров з носу дізнатися, що ж то за будиночок у Пущі і чи можна якось вийти напряму на пана консультанта, мать його...

Цілий день Людмила Сошенко ходила, мов та казкова Русалонька, наче по розпеченому вугіллю. Рибалка порадив хоча б для маскування починати якісь відповідні дії, аби виконати вимоги Жигуна – він далі підозрював, що кожен крок Людмили контролюється. Тому до неї додому приїздили окремо, переговорювалися лише по мобільним, навряд чи викрадачі мають аж таку широкі можливості. Аби прослуховувати розмови по стільниковому зв`язку. Квартиру Людмили перевірив на наявність "жучків" особисто, переконався – у телефоні є невеличкий пристрій, більше ніде, короткуваті руки в Жигуна і компанії, не застромили відповідної апаратури по всій квартирі. Отже, зайвого по телефону краще не говорити, та це завжди ясно, навіть без "жучків". Не телефонна розмова – ось наша улюблена фраза. Трошки подумавши, Олег вирішив таки сказати про це Людмилі, реакцію передбачив – будь-хто злякається, коли виявить, що до особистого житла, того самого дому, який мусить вважатися фортецею, залазили чужі люди і лишили непошкодженими замки, котрі дотепер вважалися міцними та надійними. Взявши справу під особистий контроль, Рибалка швидко організував майстра, замки оперативно поміняли. Перед вікнами Карась також старався не миготіти, бо хтось ззовні точно стежить за вікнами квартири.

Під кінець дня в Людмили також були новини. Озвався Жигун власною персоною, поцікавився, як просуваються справи, чи не потрібна допомога. З Оксаною поговорити не дозволив, бо дівчина спить, краще не будити її. На новому місці освоїлася, поводяться з нею нормально, не голодує. Висловивши побажання, аби справу вдалося таки залагодити навіть раніше, ніж у п`ятницю, Сергій Сергійович поклав трубку.

–Олежко, ми зможемо хоча б щось зробити? – це питання Рибалці остогидло, та він, розуміючи стан Людмили, не виказував свого роздратування.

–На крайняк доведеться робити так, як вони скажуть. Хоча не думаю, не дійде до цього. Оксану знайдемо, знайдемо, не переживай, – він погладив жінку по голові, наче маленьку дитинку.

–Не можна, Олежко, я ж нікому нічого не доведу, нічого...

–Кажу тобі – істериками тут не допоможеш. Не треба істерик, чула? В разі чого, якщо інакшого способу врятувати Ксеню просто не лишиться, у нас буде до понеділка два дні. Коли все може відкритися?

–Швидко. Думаю, менш ніж за тиждень, саме почнеться традиційна звітна перевірка за місяць по кожному відділу, кредитування йде в числі перших, пояснень не уникнути.

–Чудово, значить, кілька робочих днів навіть у запасі є. Я зможу вивезти вас обох з міста, заховаю, коли будете в безпеці, щось протанцюється, придумається. Але, ще раз тобі кажу, навряд чи до такого я допущу.

Більше ні про що з Людмилою говорити було неможливо, тому Рибалка організував для неї коньяку, снодійні та антидепресанти тут не годилися, вони гальмують, а найближчі дні жінці потрібна ясна голова. Сам постелив їй, приготував солодкого чаю з лимоном, накрив ковдрою, порадив заснути. Хоча по собі знав – це важно, майже неможливо. Тому сидів допізна, так само цмулячи коньяк і абсолютно не сприймаючи пострілів, що чулися з увімкненого телевізора. Добре хоч шефа не було сьогодні, наче завтра так само не вийде, кажуть, прихворів. Отже, можна почувати себе більш-менш вільно.

Малий озвався у четвер близько дванадцятої дня. До того часу видзвонити Вітьку виявилося неможливим, і Олег облишив цю невдячну справу, тинявся по території базару, звичний навколишній мурашник його завжди заспокоював. За цим зайняттям його й застав дзвінок мобільного в кишені.

–Ти де зник?

–Які проблеми, казав же – сам подзвоню. Можеш перейти на нормальний телефон?

–Для чого? Говори так: є хоч щось?

–Правда, для чого... Зустрітися б,все одно по телефону про все не поговориш. Але я можу лише за дві години. Сам розумієш, я істота підневільна, на пригоду виїжджаю за пару хвилин. Запарка, як завжди. Ти пішов, людей не вистачає, працювати нема кому...

–Розумію я все, Малий, дуже добре розумію, та часу в нас немає...

–Хто за мене на пригоду виїде? Папугу у іноземного гостя вбили. Вогнепальне. Постріл у голову.

–Він сюди з папугою приїхав? З Африки?

–Не знаю. Гукають мене, Олеже, за дві години сам тебе наберу.

Насправді застрелений папуга іноземного громадянина Карася зовсім не цікавив. Дві наступних години тягнулися повільно, пішла вже третя, Олег насилу витримував марне чекання. Нарешті Вітька знову озвався.

–Ти коли обіцяв?

–Слухай, давай без бе, робота в мене. Рули до виходу з "Харківської", підбереш мене там за двадцять хвилин. Все, вперед.

Біля виходу з метро Малого довелося чекати півгодини, але той нарешті виринув з-під землі, швидко сів у машину, махнув рукою вперед, Рибалка рушив у напрямку Борисполя.

–Працює тут англієць за контрактом, фірма якась спільна чи благодійний фонд, хер їх розбере, – відразу почав обурюватися Вітька. – Купив він тут у бариг попку-дурника, жако, чубатого такого, знаєш? В нього вдома такий самий, хотів, мудак, домашньої атмосфери. Пташок розкричався, дуже комусь заважав, його й грохнули. Через вікно, прикинь собі? З мисливської рушниці! Гість нашої держави на другому поверсі жив, хатка – люкс, фірма йому арендує. Під вікнами, у дворі – дерева. Липи чи ще щось, не розібрав. Стрілець заліз на дерево, листя немає ж, видно як на долоні. Клітка біля вікна стояла. Прицілився – і дуплетом, відморозок хрінів.

–Зловили?

–Зловимо. Давай тепер до наших справ.

–Моїх.

–Нехай твоїх, – легко погодився Малий. – З тебе десять баксів, свої вчора міняв.

–Державна таємниця так дешево нині затягує чи в тебе барабан серед колег на зарплаті?

–Не таємниця, не барабан, просто довелося вчора поляну мужикам знайомим з обласної управу викотити, сказав – потрібна неофіційна довідка, поки що розробка ведеться по-партизанському, як і все у нас тепер. Бандитизм же розгулявся, мать його!

Рибалка, тримаючи кермо лівою рукою, правою витягнув з бардачка барссетку, кинув приятелеві на коліна.

–Сам знайди, там червінчик зелений мусить бути.

–Зручно вам, Карасям, постійно зелені червінчики при собі.

–Хто тебе тримає в поганій ментурі? Тільки свисни, нормальні працівники з твоєю кваліфікацію кругом потрібні. Навіть з хатою допоможуть, про дітей подумати пора, не заводити ж їх у "готельці"...

–Не переживай за це, у нас у родині культ чоловіка, а раз так – то й батька. Де захочемо, там дитину й заведемо, ти про себе краще дбай, теж не особливо розможуєшся. Взагалі, не в той степ ми зайшли. Кінчай мене, до речі, вербувати, не вперше. Ти ж знаєш мої дурнуваті принципи.

–Не можу я цілком на своїх бійців покластися, пацани нормальні, досвіду не вистачає. А з тобою вдвох... Так, – Рибалка відігнав непотрібні думки. – Ми справді не туди зайшли.

–Значить, справді є такий собі будиночок двоповерховий. Про бомбосховище ніхто нічого не чув, може там воно і є. Власником офіційно значиться Ярмоленко Максим Юрійович, приватний підприємець. Знаходиться в ньому приватний готель-пансіонат "Затишок", пан Ярмоленко записаний генеральним директором. Там чотири або шість кімнат, сауна, басейн, масажний салон, стоянка для машин, домашня кухня, все чікі-пікі. Вивіска гарна, світиться вночі вогниками. Але! – Малий підніс пальця догори. – Отут починається "але". Жодної реклами, окрім вивіски. Кімнати в цьому "Затишку" замовляються за два тижні, а то й за місяць наперед. Спереду – висока, метрів зо два, гратчаста огорожа, прути гострючи вгорі, справжнісінькі списи або пики, як у кіно про лицарів.

–Ядом кураре не вимащені?

–Не здивуюся. Ззаду – така саме здоровенна бетонна огорожа. Варта, само собою, кажуть, злі собаки. Їх там штук чотири. Зовні – звичайна приватна власність, ну, мало зараз елітних місць для відпочинку. Місце там гарне, ліс, сосни, затишок є затишок. Але, коли вірити моїм знайомим операм, там типовий бордель, і це – як мінімум. Є достовірні відомості: там не лише відпочивають з дівками голими в сауні, а кому дуже кортить, то й хлопчика привезуть, у "Затишку" регулярно зустрічаються колишні бандити всіх мастей, ведуться ділові переговори, в результаті яких черговий кримінальній капітал легалізовується... Фантазувати можна довго, і мені виглядає – жодне з припущень не буде помилковим. Гадюшник ще той, не просто публічний дім під Києвом, таких маса і не кожен ще так охороняється. Приводів потрусити "Затишок" поки не було, більше скажу – мужики вчора після того, як третя пляшка пішла, почали грузити, ніби існує якась ніким не підписана, через те найбільш дієва заборона без спеціального дозволу порушувати спокій "Затишку". Опікуються ним, мабуть, аж звідти, – палець знову піднявся догори. – Не здивуюся, коли якесь наше доблесне міліцейське начальство оздоровлювалося в знаменитій тамтешній сауні, а дівчисько цицькасте робило йому масаж... простати, бляха...

–Чого злишся? Теж хочеш?

–Всі хочуть. Тільки навіть ти з своїми зеленими червінцями туди навряд чи втрапиш. Бо по суті хто такий Карась? Начальник охорони ринку "Універсум"? Ото ще цаца! З тебе зиску не буде, ще сауну для тебе спеціально замовляй і дівчисько таке, знаєш, найбільш безсоромне. Дружини наші, Олежко, могли б такими самими безсоромними бути, аби рідний чоловік був клієнтом, від якого заробіток залежить, чи просто давав гроші, що в принципі одне й те саме...

–Тихо, тихо, Вітьок, ти чого розійшовся? – розвернувшись на клумбі біля під`їзду до прямого відрізку траси до аеропорту, Рибалка розвернувся і спрямував машину назад на Київ. – Усе в тебе ще буде, не психуй ти так. Скажи краще, до чого тут предмет нашого інтересу, Жигун.

–Твого інтересу.

–Нехай мого, – легко погодився Олег. – Ярмоленко – це той самий, кому Жигун допомагав придбати будинок?

–Цієї всієї ланки я не простежив, але Жигун – постать доволі відома. За оперативною інформацією, заправляє в "Затишку" саме він. Принаймні, дуже часто там буває і всі перед ним "струнко" і з ним вась-вась. Чим він заправляє, чим взагалі займається, напоєні мною вчора опера не відають. Здається мені, коли зробити офіційний запит, щось та отримаємо. Але робити цього не можна...

–Не можна. Підозрілий двоповерховий будинок, у якому запроектовано бомбосховище. Домашня кухня... Вони там картоплю зберігають?

–Сказано ж тобі – відомостей про звичаї "Затишку" нуль цілих, нуль десятих. Про домашню кухню взагалі хтось з чиїхось слів почув, ніхто звідти ані котлетки не покуштував. Ще одна є, гм, невеличка зачіпка. У них там бізнесмен один зник минулої осені. Часто взагалі народ зникає, рідні хіпіж зчиняють, менти на вухах, а зниклий раз – тут як тут, обриганий весь чи в губній помаді. Отже, зник один підприємець. Дві доби ні слуху, ні духу. Коли знайшовся, машину попутну на трасі зупиняв. Ну, підібрали, доставили додому, бухий, все як треба, коли повністю до тями прийшов, покаявся – весь бізнес у карти програв, усе попідписував, тепер все не його, бог честі і таке інше. А в нього на руках виявили свіжі сліди від уколів. І вийшов він з лісу неподалік від "Затишку". Зрозуміло, ніхто нічого не знає, довідки там наводили лише для порядку. Гультіпака, виявляється, взагалі вдома сказав, що по справах до Фастова їде, чи філіал відкривати чи ще якусь лабуду. Той божиться – не при пам`яті був, лихий поплутав, туди-сюди, баранячі яйця... На сліди уколів жодної реакції, навіть обстежень медичних. Через півроку, вигнавши дружину з донькою, він повісився. Розтину теж не робили, хоча дружина твердила: після тієї дурної пригоди з ним щось коїтися почало. З головою, власне. Переконливо?

Рибалка мовчки дивився перед собою на слизьку після чергової відлиги дорогу.

–Це одна така історійка, де "Затишок" хоч якимось боком фігурує. Думаю, покопатися, аби дали, і таке розкопати можна, що мама дорогая!

–Принаймні іншого місця, де можна вичепити Жигуна, поки ніхто не називав, – підбив підсумок Рибалка.

–Далі як?

–Ніяк. Дякую, старенький, ти зробив усе, що міг, тепер висновки буду робити сам. Тобі лізти в це все я просто не раджу. З багатьох міркувань

–Наприклад.

–Обійдемося без прикладів. Ми ж домовилися: це лише моя справа. Біля метро вийдеш чи кудись підвезти спеціально?