Текст книги "Мама, донька, бандюган"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

–Заїдемо на територію, підвезеш туди, де вхід у підвал. Спробуєш, мудило, ще хоч одного фортеля відколоти – застрелю, гадом буду. Тепер замовкни.

–Рука болить. Уже голова гуляє, цяточки стрибають...

–Нічого в тебе не стрибає, голова без того давно погулює, так що давай, крути. За моїми підрахунками, пройшло навиліт, крізь м`якоть. Без вийо, не так воно вже й болить. Дівчині, яка зараз сидить у підвалі, болить ще сильніше. І зрозумій, Юрко Патик, одну просту річ: після всього, що я тепер почув, шансів залишитися живим і не потрапити під гарячу руку в тебе нема. Окрім одного: провезти мене на територію "Затишку".

Патик вірив йому. Поворушив правою рукою – таки дійсно кістку не заділо, куля пройшла навкісно та наскрізь, біль був наче від глибокої ножової подряпини, не більше, і можна навіть допомагати лівій руці втримувати кермо. Дивно, але на його їзду досі ніхто не звернув уваги. Можливо, о на початку дев`ятої вечора патрулям не до "джипів", які рухаються дорогою обережно, утримуючись на належній швидкості. За цим допитом на ходу вони знову перетнули Київ наскрізь, виїхали за місто, а коли завернули в бік "Затишку", Патик поїхав дуже обережно. Коли машина подолала останній поворот і виїхала на фінішну пряму, просто перед брамою, що відділяла світ від моторошного "Затишку", Рибалка зсунувся донизу, примостився боком долі, автомат муляв йому під плече, заважав кругляш гранати в кишені джинсів. Нічого, вже не довго лишилося.

–Поперджаю, суко: в тебе я завжди вцілю. Без дурного ковбойства.

Юрко Патик нічого не відповів. Заїхавши під перехресні промені прожекторів, натягнув посмішку і махнув рукою охоронцям.

–Здоров! Ваш Карлсон повернувся!

–Чого це ти?

–Прикинь, в Ляльки, проститутки, критичні дні по рекламному, місячні по науці, облом по пацанячому! Так що я додому, мужики! Не хочеться містом крутитися, пригод на очко шукати! У нас же тут тихо сьогодні, відісплюся. Додому ж не можна, на підписці, стара казала – менти вже три рази приходили.

–Тобі б, Патик, менше треба в генделиках замість грошей ствола показувати!

–Ми з Вухом забили, що мені так наллють, забув хіба? Хто ж винен, що в залі пьяні менти зустрінуться, геройство показувати почнуть! Немає ж на дверях гадючників попереджень: у нас сьогодні менти гуляють. Таблички "Не палити" і "Приносити та розпивати заборонено" бачив. Мені знаєш яку історію один крутий дядя в камері розповів?

Граната муляла все дужче, Рибалка відчував – ще трохи, і він змушений буде поворухнутися, поміняти позу, а раз так – дати Патикові додатковий шанс.

–Ну?

–У одному відділенні міліцейському на Дарниці лягаві страховочний варіант собі придумали: нажеруться після роботи, а потім ідуть бандитів ловити. Налетять на першого-ліпшого перехожого, конфіскований ствол йому в кишеню, і раз – затримали озброєного злочинця. Їм пиятики відразу прощаються. Бо робота ефективна. Потім ствол знову конфіскують і так – по колу.

–Анекдот чи правда?

–Ніби правда. Бо вони потім ще далі пішли. Затримали дядька і записали в протоколі: "Цілився в кіоскера бойовим патроном від пістолета-кулемета Стєчкіна, видаючи його за пістолет-кулемен Стєчкіна і вимагаючи від кіоскера пляшку горілки та один блок цигарок "Парламент".

–Брешеш ти все. Це перебор уже.

–Ага, так і оцінили дії працівників міліції. Просто ствол-вєщдок, котрий у них був паличкою-виручалочкою, вони десь посіяли під цим сами ділом, тому знахабніли і вирішили по бєспрєдєлу з патроном погратися. Звичайно, так просто не минулося. Одного в дільничні списали, іншого перевели в патруль. Хто знає, може передовий досвід по всьому Києву передається і ми з Вухом налетіли на ментівську засідку.

–Давай, заїжджай, засідка... Любиш ти потриндіти, аби так від лягавих відмазувався, як оце тут язиком плещеш.

Повернення Патика, з усього видно, не викликало в охорони жодних підозр. "Джип" неквапом рушив уперед, тепер Олег зміг нарешті поворушитися, випростався, знову сів на сидіння.

–Ти чого правда з ними розпатякався?

–Баки забивав, аби не почали докладніше допитуватися. У мене правда умовний термін, замінили нари на підписку, а я звалив. Бач, проїхали.

–Де вхід у підвал?

–За будинком.

–Заїдеш туди. Вийдемо. Поведеш. З чимось не згоден?

Патик промовчав. Через вікно Олег побачив освітлені вікна красивого модерного двоповерхового особнячка, перед головним входом до якого вишикувалися машини в кілька рядів. Детальніше роздивлятися розважальний комплекс "Затишок" Рибалці було ніколи, та й не ставив він це собі на меті. Його більше цікавило бомбосховище. Він не хотів запізнитися.

На вулиці зовсім не було людей, необхідна варта стерегла входи та виходи ззовні, отже, безпеку зсередини фірма гарантувала. Оминувши особняк з лівого боку, Патик зупинився на самому краєчку затишної алеї, обсадженої з двох боків молодими ялинками.

–Далі їхати не можна. Йти треба до кінця алеї, там видно буде. Такий вхід наче під арку, сходи вниз. Яка там глибина, поняття не маю. Кажу ж, бувати не доводилося. А людей звідти ост по цій алейці серед ночі виводять, в машину і вперед. Де були, що бачили – повні провали в пам`яті. Це ж краще, аніж гасити їх...

–Диви, гуманіст... Сиди так, спочатку я вилізу. Ти – за мною поведеш. Спробуй тільки...

–Та дістав уже, лякає і лякає! Все одно тобі звідси не вибратися. Хоч буду я кричати. Хоч ні. Ти ще не зрозумів цього, придурку табірний?

Справді, як вибратися з цієї фортеці, Рибалка навіть не думав. Коли дізнався, що тут роблять з людьми взагалі і з Оксаною – зокрема, ці проблеми якось само собою відступили на задній план. Нічого. Карась був переконаний – вихід знайдеться так само, як вхід

–Розберемося. Ключі від машини сюди, раз-два-три!

Патик передав йому ключі, вони зникли в кишені джинсів, брязнувши об корпус гранати. Рибалка вкотре переклав "макарова" у ліву руку, правою підхопив автомат. Вилізли вони з машини так само, як сідали, тільки Патик, відчувши себе цілковито на своїй території, демонстративно не опирався, будучі переконаним – рятівник маленьких дівчаток справді сам себе загнав у пастку, у клітку з голодним тигром, та ще й дверцята за собою особисто зачинив, ключ заховав до кишені лиш з однією надією: тигр, коли почне жерти, тим ключем сам подавиться. Це такий спосіб полювання на тигрів. Окрилений новою несподіваною думкою, Юрко Патик навіть посміхнувся в темряві. Його посмішки Олег Рибалка на прізвисько Карась не бачив. Знову засунувши пістолет за пасок, він узяв "калаша" напереваги і штовхнув задля певності Патика дулом між лопатками.

Від машини до входу в бомбосховище їх відділяло не більш як десять метрів.

8.

Ти полюбиш нашого доброго Вовчика, Оксанко. Ти просто мусиш його полюбити. Ти сама цього захочеш, моя маленька.

Спочатку Оксані здалося, що ці слова прийшли до неї в одному з її важких сіро-ватяних снів. Тепер, коли Водолаз повторив їх, вона була при тверезій пам`яті... Ну, наскільки її можна вважати тверезою та здоровою після Серьогиних укольчиків. Драний експериментатор...

Напав він несподівано. Вірніше, несподівано розкрився, без підготовки, без попереджень, вступів та прелюдій. Ще з самого ранку дивися на полонянку дивним поглядом крізь свої круглі окуляри, навіть трохи налякав її: зайшов з традиційним причандаллям для уколів, зупинився в дверях, обперся спиною об одвірок, схрестив руки на грудях і почав свердлити незрозумілим поглядом, роздивлявся так, наче вперше бачив, хоча за цю всі одну велику довгу, як здавалося Оксані, годину її перебування у склепі коли в притомному, а більше – у відключеному стані мав таку нагоду неодноразово. Міг хоч поставити тут крісло, вмоститися в нього і вивчати піддослідного кролика, скільки душа забажає. Раптом зрозумівши, що, можливо, так воно й відбувалося насправді щоразу, поки вона занурювалася у м`яку бездонну порожнечу. Збираються чоловіки, стають довкола кружком і дивляться на неї, обговорюють фігуру, оцінюють розмір грудей, сперечаються про стрункість ніг, може навіть мацають груди, сідниці, водять руками між її ніг. Навіть "добрий " Вовчик торкається її, причому особливо ласо, просто на неї з його рота капає бридка жовтувата слина... Збоченці погані, фу! Більше нічого з відключеною дівчиною не роблять, вона б це відразу відчула, та коли в уяві постала бридка картина чоловічого роздивляння, Оксану гидливо пересмикнуло. Запитати Водолаза вона не наважувалася, тому поспішила переконати себе – неправда, ніхто на неї не дивиться, але ж відразу пригадувалися видіння з туману, шерехи, шуми та незрозумілі звуки, котрі фіксували рештки свідомості. Її гидливість не пройшла повз увагу Водолаза, він чомусь насупив брови, підійшов до неї, поклав руку на голову, подивився згори донизу, потім присів.

–Бачила поганий сон?

–Мені здається, я досі бачу один великий поганий кошмар. Коли мене випустять звідси?

–Ти повинна вітати мене радісними криками, хіба забула? Ми ж домовлялися: після п`ятого уколу ти перестаєш комизитися і зустрічаєш мене радісними вигуками.

–Справді, – Оксана згадала про необхідність розігрувати невеличку виставу про долю наркомана-початківця, слухняно дала дозволила себе уколоти, а коли раптом зайшов страхолюд Вовчик з традиційним підносом, Водолаз несподівано запитав:

–Тобі він подобається?

–В якому розумінні?

–Як людина. Як чоловік. Він насправді добрий та хороший, теж спить і бачить люблячих його людей.

–Він сам людство дуже сильно полюбив?

–Винен не він, винне людство. Скажи, Вовчику? Бач, він ніколи нічого не скаже. Хоче поговорити, поділитися сокровенним. Є в тебе сокровенне, Вовчику? От, а людство не готове вислухати його, бо не хоче. Не досконале воно.

–Ти хочеш, аби я отут, у підвалі, почала вдосконалюватися?

–Мене турбує насправді інше: чому ти досі не хочеш, – Водолаз піднявся, поправив окуляри на переніссі. – Гм, десь я помилився... Вовчику, лиши їй це, хай поїсть, гм, да...

Оксана спробувала навчитися визначати час по тому, як вона відключається і переходить інші виміри, аби хоч у такий спосіб дізнатися, скільки вона вже тут. Але облишила цю затію, взагалі облишила будь-які спроби ідентифікувати себе та свою тюрму в звичних для неї реаліях. Немає за цими дверима життя, вціліли лише вони троє, разом з Водолазом і потворним садистом Вовчиком. Черговий раз вийшовши з небуття, Оксана не здивувалася, побачивши його в дверях. Оскал на його обличчі, за всіма поняттями, мусив означати посмішку. Вона полонянці не сподобалася.

Потім вона ущипнула себе за руку, бо вирішила, що й далі спить і видіння зникнуть, коли розплющити очі. Та нічого не зникало: Вовчик, шкутильгаючи, повільно насувався на неї. Голова його або трусилася при ході, або він нею кивав, у такт якимось своїм думкам. Її голова вже звично боліла після чергового пробудження, отже, вона не спить і добрий Вовчик вже має по відношенню до неї якісь свої збочені наміри. Оксана скочила з кушетки, поточилася, знову сіла і посунулася до билець. Подих перехопило, але, як не дивно, крик таки вирвався назовні, піхов по бетонному склепу луною і доброго Вовчика зовсім не налякав. Зате дівчина налякалася остаточно, закричала на всю силу легенів, двері прочинилися і всередину зайшов Водолаз. Дивно, та Вовчик, озирнувшись, посунув на неї далі, вже його сильні руки тягнулися до неї, Оксана з криком замахала перед собою своїми, луплячи страхолюда по плечах та голові, а він усе одно незграбно обійняв її, обдавши при цьому обличчя несвіжим диханням, почав притискати до кушетки, вже – о, Господи! – мацав, не зважаючи на опір, груди...

–Сергі-і-і-і-і-ій!

–Вовчику, досить, нема смислу!

Вигук Водолаза дивним чином зупинив доброго Вовчика. Він пустив полонянку, відсторонився, в очицях дівчина знову прочитала ті сами жовтуваті вогники ненависті, тільки тепер вони пашіли як ніколи яскраво і могли вбити одним блиском. Водолаз кількома кроками перетнув бункер, став над переляканою Оксаною, кинув на столик несесер.

–В чому справа? Ти маєш щось проти Вовчика? Ти йому подобаєшся. Зла він тобі зовсім не хоче. Вірніше, ступінь його зла буде залежати від того, наскільки люди цього самого зла йому бажають і сили спрямованого на нього заряду ненависті. Коли когось ненавидиш, активно працює біополе.

–Слухай, до чого все це? Усі лекції...

–Розумієш, сонечко, – так Водолаз звертався до полонянки вперше, – ти вже мусиш полюбити Вовчика, заодно – мене. Хазяїну я нічого не казав, це експеримент такий. Ти виявилася підходящим матеріалом, ти і далі ним залишаєшся, гм...

Маячня якась! Щось зсередини підказало Оксані: вона з цієї хвилини опинилася у ще більшій небезпеці, ніж була дотепер, хоча таке важко собі уявити.

–Яким ще матеріалом? Ти...

–Я, я, замовкни, без тебе тоскно, блін! Десь помилився. Або дози не ті, або компоненти, або інгредієнти, або пропорції, – він зняв окуляри, що так само зробив у її присутності вперше, покрутив їх у руці, хукнув на скельця, і поки вони не відтанули, мовчав, потім знову начепив їх на носа, ляснув себе по стегнах: – Бачиш, у чому проблема, Оксанко. Ну, ти ж сама бачиш...

–Нічого я не бачу!

–Само собою. Вовчик тобі нічого поганого не встиг зробити. Може, правда, але ж не робить. Бо про Красуню і Чудовисько лише в казках пишуть. У казках вони кохають одне одного казковим по своїй силі коханням, – у голосі Водолаза звучали теж доволі дивні інтонації, відповідь народилася несподівано і видалася Оксані єдиною вірною: цей очкарик має прямий доступ до наркотиків, не може такого бути, аби сам їх не вживав, тут щойно про дози всякі згадував, може, він правді прийняв надлишок чогось там, всякої дурі. – Це так у мультику про Шрека? Бачила мультик про Шрека? Така потвора жила собі на болоті, страшна мордою, добра всередині. Визволила красуню принцесу. І аби кохання їхнє відбулося. Автори мультика перетворили в фіналі не потвору на красеня принца, а красуню на потвору. Не можна так, гм, да... Хоча правда життя: потвор не любить ніхто. Я тут придумав дещо, один препаратик, він світ порятує. Тобі першій мусило пощастити, ти ж у нас гарненька. Мордочка симпатична і взагалі...

–Оригінальні компліменти, – Оксана відчула потребу підтримати розмову.

–Фігня це все, компліменти-шменти! Коротше, я тобі разом із снодійним свою штукенцію вколював. Чого витріщилася? Зовсім безпечно для організму, хімія – велика наука, основа. Навпаки, уявляєш: розплющуєш ти одного для очі, прокидаєшся, а довкола – жодної мармизи, жодного потворного обличчя, кудись зникли неприємні тобі люди! Хазяїн не знає, який я йому подарунок готую, він теж у нас надто нервовий та злий останнім часом... Доброта світ врятує, а ми не вміємо, не можемо, не навчені... Не з першого разу, звичайно, але десь тепер ти повинна була полюбити Вовчика, потім – мене... Любов лікує, лікує, скільки ненависті довкола, одна суцільна ненависть...

Оксані не здалося – Водолаз таки заговорюється, дивиться крізь неї, точно щось собі вколов, або нюхнув. Бо ж просто так, при здоровому розумі та з неушкодженою психікою до такого не додумаєшся. Хімічний геній, мать його...

–Що ти мені колов? Придурок, яким лайном ти мене тут шпигував?

–Не гарчи! – Водолаз знову ляснув себе по стегнах, озирнувся на Вовчика,

що весь час стояв у дверях. – Не вистачає нам ліків для любові. Такий я оце лох, просто зараз здам тобі формулу, ага! Це я, мабуть, не з дозою проклацав, тут інше. Снодійне слід взагалі виключити. Думав, воно краще подіє на людську підкорку, коли людина, ти в нашому випадку, повністю розслаблена. Бач, херня виходить, малята. Значить, доведеться чистий препарат вводити.

–А-а-а-а-а! – закричала Оксана на всю силу своїх легенів. – Іди-и-и-и-и! А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

–Тихо, – Водолаз скривився. – Чому люди так не хочуть любити? Не когось конкретно, маму там чи Родіну-мать, а взагалі, всі всіх, кожен кожного... Ось аби нашого доброго Вовчика від народження любили, він би тепер таким квазімодою не став, жінки б його не боялися, та й люди взагалі не відштовхували. Знаєш, дурепо, скільки таких вовчиків? – очкарик нахилився до переляканої дівчини ближче: – Я дуже хочу, аби сиворотка любові, так я її охрестив, викликала в людини залежність. Найкраща залежність у світі, уявляєш? Не можу жити, нікого не люблячі? Опиратися не будеш чи Вовчика попросимо тебе потримати?

–Мама... Ма-а-а-а...

–До чого тут мама? Ще трошки – і ти полюбиш не тільки її. Ти полюбиш нашого доброго Вовчика, Оксанко. Ти просто мусиш полюбити його, маленька. Ти сама дуже скоро захочеш цього. Давай спробуємо, тобі сподобається.

Оксана мотала головою, сльози лилися по щоках, Водолаз не реагував на це, спостерігав за піддослідною з виразом глибокого жалю.

–Дарма, дарма. Ти швидко полюбиш нас. Мене, доброго Вовчика. Не в тому розумінні, ніхто не просить тебе отут просто так розсувати ноги. Знаєш що? Аби я захотів саме такої любові, ти б не зчулася, як після кількох укольчиків сама благала не лише мене, а й Вовчика застромити тобі хоч щось між ніг. Не конче чоловічий дрючок. Гумовий кийок, дерев`яний кілок, просто щось округле, міцне та тверде. Або просто так, без нічого, порпалася б у себе всередині руками. Страшно? Я бачив отут, на цій кушетці, таких дурненьких. Старших за тебе дорослих жінок, вони вважали, що знають собі ціну та здатні її скласти. Профури! Пара укольчиків, два, – для підтвердження своїх слів Водолаз розчепірив перед Оксаниним обличчям два пальці, – і вони показали отут свою справжню сутність. Усім ставало бридко, навіть хазяїнові, укольчики робили людей справжніми, тобто – бридкими. І паскудних бабів віддавали Вовчикові, він дуже любить їх перевиховувати. Ну, в часи, коли тут немає пацієнтів чи його не випускають за територію.

–Псих ненормальний! Псих! Псих мудацький!

–Ти диви, ще ж нічого не кололи, гм, да... Знаєш, а тебе таки треба навчити любові, нехай поки що чудодійним укольчиком... Он Вовчик, ми ж з ним дуже великі друзі. Він спробував кілька разів, ну, уколов я його. Тепер він за мене горло перегризе і кожне бажання виконає.

–Скотино, він же в тебе на голці! – на Оксану зійшло чергове осяяння.

–Він мій друг. Ми дружимо, просто так. Укольчик лише закріпив наші стосунки, принаймні не дає зрадити. Просто так не зрадиш друга, ясно тобі? Тепер нам потрібна сиворотка любові. І поспішаю я, бо тебе тут довго тримати не збиралися, а час іде, гм, да, – Водолаз знову поправив окуляри, дівчина зрозуміла – це в нього нервове. – Бачиш, десь помилився, десь помилився. Не бійся. Тобі після чистого лікарства йти звідси нікуди не захочеться, ти почнеш любити всіх. Далі тут будуть ще люди, свій винахід я запатентую, люди почнуть вводити сироватку любові у кров, народжуватися з новим геном – геном любові. Хіба не здорово?

–Чекай, чекай, – полонянка говорила, схлипуючи. – А як ти знову помилився? Я ж не знаю, чим ти мене тепер хочеш наколоти. Мені страшно, я не хочу...

–Помилився, то врахую помилку в наступному експерименті. Тут я господар, хазяїну мої досліди не заважають... Ну, гм, да, я так думаю... Не змушуй мені прищеплювати тобі любов силою, не змушуй. Будь слухняною дівчинкою.

–Не треба! НЕ ТРЕБА! Я НЕ ХОЧУ! В МЕНЕ БУДЕ ДИТИНА! Я БОЮСЯ!

Викрикнувши це, Оксана відчула всередині порожнечу. Здавалося. Далі лякатися нема чого, але виявляється, нема межі і для жахань: хімік-аматор на прізвисько Водолаз змінився на обличчі, ніби під впливом власного хімічного експерименту. І змінили все очі: вони ніби збільшилися і випромінювали дійсно надприродню ненависть та огиду.

–Так ти вже... Тебе вже... А я думаю, – очкарик повернувся до Вовчика. – Бач, Вовчику, а їй лише шістнадцять. Може ти мені брешеш?

–Ні... Не треба, я все зроблю, все, тільки не треба більше уколів... Я кого завгодно полюблю, поцілую, я люблю всіх людей, увесь світ, хочу народити нормально, сам же казав – випустять мене скоро! – Оксана сповзла з кушетки, стала коліньми на бетон підлоги, поповзла до Водолаза, відчуваючи, як труться штани на колінах і з`являються садна. Очкарик гидливо штовхнув її ногою.

–Навряд чи ти брешеш, свинюко. Так і знав, чисте почуття, таке як любов, може збудитися лише в незайманих. Для таких, як ти, треба більш сильний препарат. Підсилити його, ясно? Дати більшу концентрацію. Я думаю – і чого ж воно не діє, воно ж на гормональному рівні, гм... Вовчику, – рішуче розпорядився Водолаз. – Тримай її. Почнемо з тобою помилки виправляти.

Оксана як людина на деякий час перестала для нього існувати. Вовчик знову вишкірився, зробив крок від дверей, і дівчина зрозуміла: вона приречена. Їх двоє. Вони сильніші. Від сліз та гукань мами користі жодної, зате раптово з`явився один позитивний момент, дуже важливий для її безнадійного становища.

Перестала боліти голова і з тіла поступово вийшла слабкість, характерна після тривалого прийняття організмом сильних доз снодійного. Очевидно, зіграв свою добру роль стрес. Тіло почало її слухатися, Оксана відчула себе коли не фізично сильною, то принаймні відчайдушною.

–Чекай, – вона підвелася з колін, тепер дивилася на Водолаза сміливо, навіть розтерла правицею сльози по щоках. – Тобі це справді важливо? Дитині моїй не зашкодить?

–Ти хіба здатна зрозуміти щось у наукових відкриттях, курво малолітня?

Свідома, з конкретним бажанням дошкулити образа відскочила від Оксани, наче гумовий м`ячик від стіни.

–А може, у тебе сьогодні щасливий день? Я тут раптом подумала: уяви. Як дитина народиться з отим твоїм геном любові? Є унікальний шанс випробувати. Тільки я хочу гарантій, мене ніхто не повинен скривдити, а ваш невидимий хазяїн не для твоїх же експериментів звелів притягти мене сюди? Що скажеш на таке? -заскочений несподіваною податливістю полонянки, Водолаз навіть не знайшов відразу відповіді, тож далі користуючись ситуацією, Оксана швидко продовжила свою гру. – Ти міг би наперед усе пояснити. Так, я мала і дурна, але хіба важко на пальцях розказати та показати усе? Отепер самій цікаво. Знаєш, я психувала тут, ти вибач... Приперло отут, – вона поклала руку трохи нижче живота. – І вмитися треба, ти своїм новинами по мені пройшовся, наче трактором. Пусти, до сортиру треба, ну?

Водолаз машинально кивнув, "добрий" Вовчик прочинив двері, відступився від них, вийшов першим, хоча Оксана і так не збиралася тепер тікати туди, де звабливо бачився поворот. Дівчина пройшла до туалету, зачинилася зсередини, пустила воду, хлюпнула кілька разів на лице, зітхнула, рішуче закрутила кран, зняла ребристу насадку, приміряла собі на руку. Хоч якась, а все ж зброя. З сильними чоловіками їй не впоратися, але можна спробувати вивести з ладу хоча б одного. Не Вовчика, цю горилу хіба срібна куля візьме. Почекавши трохи та спустивши воду в бачку, Оксана заховала імпровізовану зброю в кишеню штанів, вийшла з туалету пройшла до кімнати. Водолаз уже розкладав свої причандалля на столику, попри сподівання не посміхнувся добровільниці, був дуже зосередженим.

Вовчик так і лишився біля дверей. Оксана наблизилася до кушетки, на ходу закочуючи рукав.

–Сподіваюсь, сюди, як завжди? А може, спробувати в інше місце? – не даючи очкастому отямитися, дівчина почала розстібати гудзики на штанях. Перший, другий... Оторопілий Водолаз стежив за рухами дівчини, немов загіпнотизований. Навіть не звернув уваги, що розстібає штани лише одна рука, друга тим часом ковзнула в кишеню і вже висовувалася з неї...

Та раптом щось сталося. Щось явно незаплановане. З-за дверей почувся грюкіт, наче били чимось важким у щось так само важке. Так гатять ногами по дверях, коли хочуть відчинити їх з усього маху. Вовчик смикнувся, рвонув на себе двері, вибіг з бункеру. Водолаз теж відволікся. Хто б там не грюкав, що б там не трапилося, все повернулося тільки на користь полонянці.

Замахнувшись, розуміючи, що можливий лише один удар, тому зібравши для нього усі сили, які були в шістнадцятирічної дівчини, Оксана Сошенко зацідила ребристим руків`ям, знятим з водопроводного крану, просто в пику експериментального хіміка-аматора на прізвисько Водолаз, цілячись в скельця окулярів, розбиваючи їх і відразу відскакуючи в бік – удару хлопець не уникнув, закричав від болю, схопившись однією рукою за закривавлене обличчя, але друга таки хапнула повітря, намагаючись спіймати бунтівну напасницю. Біль попри все взяв своє, він осів на підлогу, крізь пальці закапала кров. Не думаючи, що її чекає попереду, натхненна першою перемогою Оксана кинулася до дверей, вибігла в коридор. Її зупинив глухий різкий звук – ту-ду-ду-дум!, він відразу повторився - ту-ду-ду-дум! тудум! Дівчина чула постріли лише по телевізору, але зрозуміла – десь там попереду таки стріляють. Вона вклякла на місці, та крик: "Су-у-ука-а-а!" за спиною підстьобнув її, ніби удар батога. Стріляють принаймні не в неї. Коли б хотіли вбити її, дверей би не ламали.

Не встигла Оксана зробити й кількох кроків, як назустріч з-за повороту просто на неї ступила чоловіча постать з автоматом у руках. Дуже знайома постать.

Перетнувши алею, Патик та Рибалка наблизилися до кутньої стіни особняка, просто біля сходів, що вели вниз.

–Ходи! – Карась підштовхнув свого поводиря.

–Ага, дурного знайшов! Тепер сам ходи! Я на своїй території вже, так що все. Думаєш, не заволаю зараз? – Патик вперто не рухався з місця.

–Хотів би – давно заволав.

–А я дивися, наскільки в тебе дурі вистачить.

–Ще не до кінця додивився. Пішов, я сказав! – Рибалка штовхнув його в спину дулом автомата досить сильно, ноги Патика мимоволі застрибали вниз по сходах, бо в інакшому випадку здоровань міг запросто загриміти головою донизу. Олег поквапився за ним. Сходи спускалися досить глибоко, метрів на два, і видавалося, що це не кінець. Закінчувалися вони перед міцними броньованими дверима.

–Як далі, американський нінзя? Люблю я вас, суперменів прибацаних!

Удар прикладом по спині впечатав поводиря у двері.

–Приб`ю, коли ще хоч одне криве слово почую!

–Чого досі не прибив?

–Жалів. Відчиняй?

–Придурок ти, кажу ж тобі. Вони зачинені.

–Смикни ручку, мудак! На себе і акуратно!

Повівши плечима, Юрко Патик натиснув на ручку, вона пішла легко, двері на його подив подалися, запах бомбосховища, який війнув зсередини, ніколи ні з чим іншим не сплутаєш.

–Ну, хто з нас придурок? Давай, топай далі! – вкотре підштовхнув поводиря Рибалка. Вони пройшли ще далі по сходах, Олег причинив за собою двері. Середині приміщення нормально освітлювалося, їм довелося спускатися ще на двадцять сходинок углибину, далі спуск повертав праворуч. І сталося те, що повинно було статися.

Рибалка після вибриків Патика по дорозі сюди тримав вуха нашорошеними, тим більше поранена рука могла позбавити полоненого зграбності і можливостей для повноцінного опору. Та все ж він прогавив, Патик навіть пораненим виявився на диво спритним, швидше за все сміливості йому додавав страх перед хазяїном. Ступивши на невеличку площадку між сходами, поводир щось викрикнув, штовхнувся ногами і стрибнув донизу, зникнувши за рогом. Рибалка матюкнувся і кинувся за ним. Вниз вело ще сходинок з двадцять, Патика несло ними, він тримався стіни, скрикував від болю, навіть на якомусь кроці втратив рівновагу, перечепився ногою об сходинку и навалився на двері, котрі були внизу. Рибалка пересмикнув затвор, поспішив за Патиком, той уже гаратав у двері кулаком, ногами, навалився на них здоровим плечем, і напевне хтось почув його зсередини: двері прочинилися, амбал просто ввалився у пройму, коли від Олега його відділяло лише три сходинки. Одним рухом перестрибнувши їх, Рибалка так само скочив у новий коридор, мало не наступивши на ногу Патика, котрий, не зважаючи навіть на прострелене праве плече, рачкував від свого переслідувача. А просто перед Рибалкою постало чудернацьке створіння, схоже швидше на істоту з острова доктора Моро. Можливо, при більш пильному роздивлянні Рибалка змінив би свою думку, адже фантастичний острів лише вигадка письменника Уелса, та істота вже кинулася на нього, загрозливо виставивши вперед руки, і Олег від пояса майже впритул дав по напасникові чергу, потім, для певності – ще одну, зіштовхнув з дороги падаючу постать, переступив через неї, дістав короткою чергою обридлого Патика, теж майже впритул, пройшов до кінця не надто довгого коридора.

І вийшов просто на Оксану.

Чоловік та дівчина дивилися один на одного якусь мить, потім вона обережно ступила крок до рятівника, вочевидь бурхливі прояви радості стримувала стійка неприязнь до материного коханця, та умовності дали пробоїну, емоції хлюпнули назовні, Оксана двома стрибками опинилася поряд з Рибалкою. Олег опустив автомат, дівчина обхопила його руками, правиця ще стискала імпровізовану зброю. Карась легенько попестив волосся на дівочій голові, раптом згадавши щось, рвучко відсторонив Оксану.

–Що з тобою тут робили? – він боявся почути відповідь, дівчина не знала цього, просто відчула неприкритий страх у його голосі.

–Зі мною нормально.

–Кололи?

–Кололи. Не тім, чим ви... Ви дуже вчасно, коротше. Який сьогодні день?

Олег відчув таке полегшення, що тіло на мить охопила слабість, він поточився до стіни, мусив обпертися об неї рукою. Тепер нарешті звернув увагу на крики з-за прочинених дверей, які вели до помешкання полонянки.

–Там що?

–Той, хто колоти збирався.

Рибалка рушив до дверей, став на порозі, окинув оком похмурий сірий бетонний бункер, кушетко, столик, нарешті хлопця, що качався по закривавленій підлозі, стогнучи, вигукуючи щось незрозуміле і тримаючись за обличчя. Олег, лишивши Оксану, підійшов до пораненого, присів, поклав автомат на підлогу, взяв його за руки.

–Так, ану покажемо свою вавку. Ну, ну... Ух ти!

–А-а-а, пусти, падло, а-а-ай!

Водолаз вирвався. Та Рибалка побачив достатньо: удар прийняла права сторона, праве скельце окулярів розбилося, одна, найбільша, скалка гострим кінцем штрикнула просто в око, заплющити очі очкарик, вочевидь, не встиг, окуляри злетіли, а краєчок скельця далі стирчав просто поруч з очним яблуком, витягти скалку пораненому не приходило в голову, і зрозуміло, чому – навіть легенький дотик до неї завдавав жахливого болю. Око заливала кров, друге не ушкоджене, але намертво заплющене, з-під повік текла волога, та ще Водолаз закривав обидва ока руками. Власне, він уже навіть не кричав – скавчав та підвивав, ніби поранений цуцик. Швидко оцінивши ситуацію, Олег вправно повернув хіміка на спину, одну руку швидко притиснув до підлоги коліном, іншу стиснув своєю, і, не даючи собі часу на роздуми, гаркнув: "Не крутися, приб`ю!", примірився, підчепив пальцями скельце, легенько висмикнув його, відкинув набік, не будучи певним, що якісь дрібненькі друзки не лишилися, відпустив пораненого, покрутив головою, шукаючи, чим би заткнути рану. У несесері щось біліло, там справді виявився жмутик вати і невеличкий клаптик марлі. Більш ефективної першої допомоги надати Олег не міг, підвівся, повернувся до Оксани, яка нетерпляче тупцяла на місці.