Текст книги "Екологи, або Копроконська історія"

Автор книги: Алла Марковская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Ті охоронці і поліцейські, які стояли по периметру, мене в лице не знали, вони захищали щитами тих, хто зміг вибратись з готелю. Затим я перемістилась у натовп перехожих, які дивились на пожежу у готелі. Ще мить, і я змогла взагалі спокійно піти звідти.

На сусідній вулиці на зустріч мені випливла гравітаційна туристична платформа, розмальована під морське дно і заліплена рекламними плакатиками, що світились різнокольоровими вогниками. У зручних кріслах сиділи туристи і оглядали нічне місто.

Я заскочила на платформу на ходу. Екскурсовод посміхнувся мені, коли я вклала у його долонь два тестоли, і запропонував сісти у вільне крісло. Добре, що у сутінках тихих вулиць міста не помітні дірки від куль на моïй одежі і пропалини від моєï власноï крові. Не помітне моє скривлене обличчя. Чорт, як боляче…

Платформа пролетіла декілька кварталів дивного міста. Біля космодрому я подякувала молодому екскурсоводу, і зіскочила на бруківку з гладкого ненависного мармуру.

Тіло нило, виштовхуючи звичайні кулі, нахапалась у вестибюлі готелю. Рани заживали повільно, тіло скаржилось на скалки кіріду, яких позбутись не могло.

* * *

Я думала, що залишилось тільки вскочити до катеру і вилетіти. Та виявилось, на космодромі мене чекали різнокольорові вогні на поліцейських гравітавах. За машинами ховались служителі правопорядку, озброєні паралізаторами. Цікаво, що вони мені пред'являть в якості звинувачення? Невже вбивство копроконського президента, чи, може, теракт у готелі? Я озирнулась, щоб впевнитись у тому, що знаменитий готель ще існує, та побачила, як навколо мене формується замкнене коло з поліцейських.

Один з них вийшов під світло фар, демонстративно підняв руки, показуючи мені, що він не озброєний і бажає просто поговорити. Він високий, худий, як і переважна кількість місцевого населення, у нього очі темно-сині, плаский ніс і рот без губ, він дуже схожий на рибу. Шкіра світло-сіро-бузкова. Та зараз ніч, а вночі всі ракірлійці сірі.

Мені було запропоновано здатись добровільно, і пообіцяні послуги адвоката, а також справедливий суд. Аби отримати обіцяного адвоката і суд, я мусила лягти на бруківку обличчям вниз і навіть не думати про перетворення в звіра, бо вони вважають перевертнів небезпечними і вбивають як диких звірів, що загрожують безпеці громадян. А ще той офіцер сказав, що знає про мене усе. Та я йому не повірила, бо усе про мене не знаю навіть я сама, я, наприклад, зовсім не уявляю, скільки мені років, та й знати цього я не хочу.

І взагалі, чого я можу тут очікувати за рішенням суду? Смертна кара за вбивство? Чи вічне ув'язнення на цій планеті у в'язниці на острові Аланегга, за теракт? Хіба вони знають, що таке смерть і вічність?

Та все вирішала поява ще однієï машини з найманцями Такароне. Вони націлили у мене голчасті кірідові пістолети. Ще мить – вони нашпигують мене кірідом і знову затягнуть напівтрупом до якогось підземелля. Досить. Дала у наруч команду Летосу на зліт, попрохала ввімкнути режим прозорості і заховати мене, коли я втечу від переслідування, і зірвалась з місця, у стрибку перетворюючись на звіра. Від несподіванки, здивування і страху декілька перших секунд в мене ніхто навіть не вистрілив.

По пласким гравітаторам я проскочила небезпечний периметр майже миттєво. Збила з ніг парламентера і ще когось, хто цілився у мене з паралізатора.

От смішні! А вони впевненні, що паралізатор може мене зупинити?

Аросці таки розпочали стрілянину… дві кулі ніби обпекли мене вогнем. Та зупинятись не можна. Крики, постріли, сирена залишились за спиною. Шкода, що я не можу телепортуватись.

Я заплутувала сліди не гірше наляканого плигунця датінського. Я спеціально вибирала вузькі вулиці староï частини міста. Гравітаторам довелось підніматись над дахами і вони загубили мене, а Летос підібрав мене на невеличкій площі. Влетіла до трюму таким стрибком, що могла перекрити всі світові рекорди зі стрибків перевертнів у вишину й довжину одночасно.

Летос миттєво набрав висоту, зачиняючи люки на ходу, до виходу в космос. Потрібно було поспішати, поки охоронні системи захисту Ракірли не підключились до переслідування злочинця. Не хочеться ще й з-під силових ракет і сіток вивертатись.

Летос звично бурчав:

– Невже не можна якось запобігти таким пригодам, чому ти завжди наражаєш мене на небезпеку?

Я погладила пульт управління:

– Я думала, ти звик.

– Я тобі дам, звик, – розсердився мій катер, – я ж не безсмертний на відміну від деяких.

– Ти військовий катер, – нагадала йому я.

– Ти тільки подивись на себе, скільки куль в тебе влучило?

– Звичайних не рахувала, а кірідових – дві… чи три.

– Боляче? – захвилювалась машина.

– Боляче… – підтвердила я. – Лети на Копроконе, там Коре.

Він спостерігав за мною поглядом сенсорів, коли я сіла у крісло пілота в рубці керування, відрегулював крісло, щоб мені було зручно. Робот приніс ковдру.

Палуби з кіріду – дороге задоволення, та змінювати механізми й проводку на кораблі кожного разу, коли ми спливаємо кров'ю після поранення, ще дорожче. А покриття крісла – це дрібниця.

І чому у фільмах смертні бігають під градом куль і залишаються цілі й не ушкодженні, не поранені? Та не може бути, щоб усі кулі пролітали мимо. Чи то я таке нещастя.

Варко вийшов з підземного бункеру і побачив свою Долину наче вперше. Темні гірські масиви на фоні темно-сірого неба. Чорні плями проваль, в яких причаïлось щось важке і холодне, те, що зранку перетворюються у туман і розчиняється без сліду під сонячним промінням.

Над проваллям палало багаття. А навколо багаття якісь люди, і хтось грає на гітарі і співає. Добре співає.

Варко підійшов до багаття. Весела компанія його помітила, солдати знітились. Тонака посміхнулась як фотомодель. Гел доспівав пісню. Рол ніби не звернув уваги. А Коре пояснив, що сьогодні анархічна ніч і запропонував погрітись.

– Арештувати б вас за прояв неповаги… – буркнув Варко. – Та я надто втомлений. А жалобу по померлому президенту буде оголошено тільки зранку.

– От і добре, що зранку, – посміхнувся Коре, – сідай, вип'ємо за нового президента.

Летос «приземлився» на плацу військовоï бази під назвою Долина.

Підвестися з крісла я вже не могла.

Рол і Гел чекали, що я вийду рівно хвилину, потім Гел поклав гітару, Рол підвівся. Вони переглянулись, Гел скочив з місця і обидва побігли до катера.

Рол перший забіг до рубки. Побачив, що я притомна:

– Поранена?

– Кірід, – прошепотіла я.

Він взяв мене за руку, притулив ïï до свого обличчя, обнімати не наважився, знав, що кожний порух мого тіла викликає страшенний біль і зрушує скалки кіріда з місць.

– От чорт… – промовив Гел з відчаєм. – Коре! Коре!!! – він вибіг у коридор і кликав лікаря, стоячи на верхньому східці трапа.

Коре підвівся, віддав пляшку Варко:

– Мушу йти, знову щось сталося. Ще побачимось, друже, прощавай, щасливого володарювання.

Варко зблід і якось посірів, стояв біля багаття і дивився у спину друга. Несподівано відчув себе самотнім, дуже самотнім, ніби залишився сам у всьому світі з важким тягарем, який ніхто не допоможе нести.

Коре підхопив сумку з лавки і побіг до катера.

* * *

Гел сидів за пультом керування. Дивився на планету Копроконе. На ïï сліпучу «сонячну» корону.

Летос повільно зміщувався у бік світлоï сторони планети, встановлюючи курс. Сяяли крижані шапки на полюсах, блищав темно-синій океан, червоніли гори, і пливли хмари над нескінченними темними лісами другого континенту.

Рол сів поряд у друге крісло пілота, сумний і мовчазний.

– Як вона? – запитав Гел.

– Ще не прокидалась, – відповів Рол, – але біль вщух, напевне ïй потрібно тільки відіспатись. А що Зерон? Мовчить? Невже досі не второпав що до чого?

– Мовчить… Якщо і второпав, то гордість не дозволить виялатись достатньо голосно що ми почули, – відповів Гел.

– А транспорти захоплені… і конвой розбитий, є декілька цікавих бранців, а разом з ними один капітан бойового корабля, чекають на вирок у трюмі Джарка. А от вантаж цікавий, дуже цікавий, і мене зацікавила лаболаторія по вивченню трансформерів і виведені розумних форм ідентичних переверетням. Ваш великий творець що не уміє створювати змінливу форму?

– А я про це досі не думав, – здивувася Гел, – он воно що… Але чому? Мі ж дали йому усі здібності і знання котрими володіли а трансформацію він не осягнув?

– Мабутьнездібний він учень, ваш Зерон, – пожартував Рол. – Я хоч і молодший а знаю як змінювати форму.

– Щось тут не те… – замислився Гел.

Я тихо зайшла до рубки керування. Коре підтримував мене під руку. Підвів до крісла, де сидів Рол, і посадив на коліна моєму чоловіку, я притулилась щокою до грудей Рола. А Коре з посмішкою повідомив:

– Вона казала, що скучила за тобою, от я ïï і привів.

Гел посміхнувся і відкинувся на спинку крісла пілота.

А Летос почав в яскравих фарбах розповідати про пригоди на Ракірлі: «Уявляєте – вогні, сирена, постріли, а вона стрибає прямісінько на гравітатори поліціï, а тут ще ті кляті лідеанці з аросцями… А вона кричить: „Прикрий мене!!!“ А мені не прикривати хочеться, а вліпити ïм силову ракету прямісінько у той термінал, та поміж тих гравітаторів, щоб ïх засліпило…»