Текст книги "Екологи, або Копроконська історія"

Автор книги: Алла Марковская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Його можна якось зупинити? – Варко залишався стояти на місці.

– Його навіть кірідовий павук зараз не зупинить, – з відчаєм відповів лікар, все ще обіймаючи звіра руками, ніби його руки могли тримати того величезного монстра від стрибка, – Мілено, Роле, що робити?

– І коли він отямиться? – запитав Варко і знову сів на лавку, вийняв з кишені цигарки, повільно, ніби від кожного руху його рук залежало життя, поклав цигарку до рота і клацнув запальничкою.

Від цього тихого звуку Гел скочив на лапи, миттєво, ніби блискавка, стрибнув до Варка і застиг над ним, втягуючи ніздрями запах. Звір був у холці близько двох метрів і з п'ять метрів завдовжки. Запах Варко видався йому знайомим, Варко залишився сидіти, тільки цигарка випала з його рота, і запальничка з руки. Командуючий копроконськими військами, ніби загіпнотизований, дивився у жовті очі величезного звіра, тихо запитав, ледь рухаючи губами:

– Коре, він пам'ятає, що був людиною?

Звір загарчав, і вдарив себе довгим пухнастим хвостом по боках, ніби розлючений тигр.

– Не рухайся і мовчи… – відповів йому Коре.

Я підійшла до звіра, стала перед ним, погладила по шиï. Він притулився до моєï щоки своïм чорним носом, але продовжував дивитися на Варко, бо хоч запах і був знайомий, але звірині інстинкти змушували захищатися нападом.

– Роле, – покликала я, – мусиш його привести до тями, він же загризе цю людину.

Варко міцно тримався за лавку, наче вона могла його врятувати, він боявся навіть очами кліпнути.

– Це один з тих, хто вас тут катував? – запитав Рол, коли підійшов до мене і погладив звіра по пухнастій голові. Те, що було Гелом, потерлося об плече Рола, наче лагідний кіт, – а про мене, хай і загризе. Справедливість мусить бути, хоч якась.

Коре розгублено сказав:

– Він мій друг…

Рол подивився на Коре, зітхнув, а потім таки схопив звіра за довге хутро на шиï і повернув його голову так, щоб бачити жовті очі з вертикальними зінницями, і прошепотів:

– Дивись мені в очі… дивись. – І тільки коли попелястий звір прикипів поглядом до сірих очей Рола, я відчула полегкість. А Варко відпустив лавку і ледь не впав спиною назад. На лобі копроконського сановника з'явились великі краплини поту.

Рол, все ще дивлячись у очі звіра, заговорив до мене, немов нічого не відбувалось і те, що він казав не мало ніякого значення:

– Мілене, я затримався на катері, бо на зв'язок вийшов Джарк. Він домовився з місцевим правителем щодо зустрічі на Ракірлі. Правитель, здається, вже вилетів… а ти ще тут – не встигнеш…

– Де і коли та зустріч? – нетерпляче запитала я.

– Зв'яжешся з Джарком, він тобі все розповість. Все, лети не заважай мені.

– То давай, заводь Гела у катер. Коре, ти з нами?

Рол, не повертаючи голови, пояснив мені:

– Твій брат поки не хоче звідси летіти. Завтра нас забереш.

Я притулилась до спини Рола, обійняла його за плечі, здійнялась навшпиньки, поцілувала у шию і прошепотіла:

– Дякую. – Рол посміхнувся, повернувся поцілувати мене і випустив голову звіра з рук. А звір рвонув на Варко. Командуючий копроконськими військами від несподіванки таки впав спиною назад з лавки. Коре кинувся рятувати друга, а звір, ставши лапою на ногу Варко, несподівано зупинився і за мить повернув собі людську подобу. Тільки очі залишились жовтими, Гел посміхнувся, забрав руку з ноги Варко, підвівся, і сів на лавку. Голова йому ще боліла, він тихо промовив:

– Привіт, Роле.

– Привіт, братику, – відповів Рол.

Я присіла перед Гелом, взяла його руку, Рол трохи відновив його сили, та я бачила, наскільки мій брат стомлений, погладила його по руці, запитала:

– І що ти задумав?

– Та нічого… – хитро примруживши поки ще жовті очі, відповів він. – Не можна ïх залишати без влади. При такій нестабільній економіці почнеться війна.

– Поставиш Варко? – здогадалась, він кивнув у відповідь, я демонстративно зітхнула, підвелась, довгим вивчаючим поглядом знизу вверх подивилась на Варко, який ще нічого не знав про власну наступну роль в історіï рідноï планети і попросила Рола: – Наглядай за ними. Ти єдина розсудлива тут істота.

Рол кивнув мені головою, Гел засміявся, підняв цигарку з запальничкою, які випали з рук Варко і закурив, Коре підійшов до Гела, сів поруч з ним, Гел запропонував йому цигарку, лікар відмовився. Варко стояв, роззявивши рота, мусив проаналізувати все, що відбулось, та не міг зосередитись, надто все було нелогічно і здавалось неправдивим, оманливим, несправжнім.

Я щезла за завісою силового поля мого катера, мушу летіти на Ракірлу. Нехай вони тут на місці самі розбираються. А у мене є дуже важлива справа, мене хоче бачити президент Копроконе аби торгуватись за моє життя… І такі каламбури іноді бувають у Всесвіті.

* * *

– Що сталося, Геле? Чому ти оскаженів? – запитав Коре.

– Іруа – тихо і спокійно відповів Гел, він підтягнув одну ногу під себе і з насолодою вдихнув запашний дим місцевого екологічно чистого тютюну.

– Звідки? – лікар, як завжди, мусив знати всі дрібниці.

– Якийсь препарат. Запитай у міністра – він наказав штрикнути його мені у кров.

– Хто робив ін'єкцію?

– Жінка, я був майже непритомний, чув тільки, як вона плакала і весь час вибачалась.

– Здуріли. Варко, якою гидотою ви тут займаєтесь? – голосно запитав Коре у друга.

Варко навіть не знітився під злим поглядом Коре, голосно, на нервах, запитав:

– А ти сам? Хто вони?!! Ви мене що, залякуєте? Гарну ж виставу ви тут влаштували!

– Виставу?! Та ви його два рази вбили! – Коре показав на Гела, Гел у відповідь продемонстрував три пальці, Коре обурився, – навіть три рази! Коли третій?

– У ямі з водою, – з посмішкою відповів Гел, – то був перший.

Рол посміхнувся і узяв недопалок у Гела.

Варко несподівано ледь чи не пошепки запитав у Коре:

– Це і є безсмертний?

Коре кивнув. Варко звернувся до Гела:

– Я можу знати ваше військове звання на флоті Калтокіï?

– Тан-лард, – спокійно і виразно відповів Гел.

Варко відчув, як його ноги ніби прикипіли до поверхні планети:

– А ваша сестра?

– Теж.

– Та як же! Тан-ларди виконують роботу звичайних диверсантів?.. Та ви геть божевільні командарми, без охорони, без супроводу? – Варко здивовано розвів руками.

Коре кивав, погоджуючись з другом:

– А я ïм це завжди кажу…

Рол чомусь засміявся. Коре подивився на нього і додав:

– І тобі також…

Рол кахикнув і віддав недопалок Гелу.

– Та цього не може бути… Вона його вб'є? – зненацька зрозумів Варко.

– Якщо вона не встигне, то вб'ють ті, хто дав вам кірідові кулі, – відповів Гел.

– Хто вони?

– Братерство.

– Такароне дурень, хотів перехитрити хитрих. Дурень… – І Варко замовк, обхопивши голову руками.

Гел, зрозумівши, що плани Братерства поки що успішно провалились, вирішив рятувати Копроконе від внутрішніх проблем, але мусив запитати згоди пана Варко:

– Пане головнокомандуючий, ви, як друга людина на планеті, можете взяти на себе роль першоï?

– За підтримки моєï арміï, напевне, так, – з хвилину подумавши, відповів Варко.

– От і добре, а то ви мабуть розумієте, безвладдя, анархія і громадянська війна на вашій планеті нікому не потрібні. А ще я пропоную приєднатися не до Коаліціï, а до Ради, бо відчуваю, що вам таки знадобиться захист, Братерство вам не пробачить сьогоднішньоï поразки. І я хочу допитати міністра Пантро. Дозволите?

– Ви впевнені, що старійшини Ради дозволять вам захищати мою планету? – стомлено запитав Варко.

Гел закинув неслухняне пасмо волосся назад:

– Впевнений.

Варко запитливо подивився на Коре. Той усміхнувся і впевнено сказав:

– Повір йому, він дійсно знає, що каже.

Рол мовчки спостерігав за початком державного перевороту.

* * *

Я піднялась на верхню палубу, наказала Летосу злітати.

Ще потрібно вдягнути щось на себе замість того лахміття, в яке перетворився мій костюм, я з жахом зрозуміла, що навіть не уявляю, у що зараз вдягаються жінки…

Заглянути в сітку новин?.. чи що?.. жах, я останнім часом настільки нечасто буваю на мирних планетах…

А люди живуть, творять, щось змінюють у культурному світі, у моді, врешті решт, а я дичавію з цими війнами і диктаторами, полководцями і придворними інтригами. Я знаю всі новинки в озброєнні на сотнях планет, та не знаю, у що вдягаються жінки на цих планетах, не знаю, які картини пишуть художники, які будинки будують архітектори, які нові книги написали письменники. Час хоча б поновити бібліотеку, я подивилась на книжки, що лежали біля ліжка і на полицях, ось тієï синьоï, що лежить біля ілюмінатора, я навіть не встигла прочитати… І де, врешті решт, моï черевики?..

Катер гойднувся, пейзаж за вікном різко зник, екран ілюмінатора заповнило осіннє небо, потім ми увійшли в хмари, як в густий туман, ще мить – і вистрибнули над хмарами. Вони нагадували пагорби казкового краєвиду, а ще мить – і ось катер вилетів у відкритий космос. У цю хвилину я дісталась рубки управління, сіла у крісло пілота під бурчання мого бортового комп'ютера:

– Все сам і сам… Зліт – сам, посадка – сам, ти ще пам'ятаєш, які кнопки потрібно натиснути, аби мене підняти?

Куди все ж таки Гел закинув моï черевики, я що, повинна босоніж іти на зустріч з Такароне? Моï мокасини втрачені у палаці президента, але ж були ще десь армійські черевики:

– Летосе, ти не бачив, де моï черевики?

– Та йди ти зі своïми черевиками… Я тобі нянька чи що? Ще в прибиральниці мене запиши… Мушу ще малих роботів контролювати?

* * *

Під захистом силового поля Летос був непомітний, його міг зафіксувати тільки корабель, рівний йому за силою, маю надію, що у цьому районі зараз таких немає. Ми спокійно лягли на потрібний курс.

* * *

Я віддала керування буркотливому Летосу, хотіла зайнятися собою, та несподівано корабель, що не мав жодного відношення до копроконського кораблебудування, недвозначно виник ледь не перед носом мого катера.

Летос в ту ж мить відреагував словесною композицією з десятка гострих слів (де тільки нахапався такоï лексики?).

– Зміцнюй захист! – крикнула я, відмикаючи автоматичне керування.

От Зерон щось і дізнався, а дізнається все навіть не повірить що ми не навмисне попсували йому плани по розширенню територіï. Так звичайно у плани нашого Зерона не входили переговори між калтокійцями і Такароне. Та що йому Такароне, пішак яким ще легше маніпулювати ніж ракірлянськими зрадниками. Тоді чому він намагається мене зупинити? Та тому що я права у своïх припущеннях – калтокійці не повинні втручатися у місцевий конфлікт, і це просто залякування. Зерон добре що ти сам не дивишся у цю сторону, добре що ти не бачиш мого катера…

Перший постріл супротивника ми з Летосом зблокували:

– Навіщо ж так відразу? – Шепотіла я, – А поговорити? Ні?.. Не хочете? Даремно. – Я намітила квадрат подій, відзначивши уявні верх і низ, і Летос пірнув униз, під корабель супротивника, готуючи зброю. Я ж бубоніла: – Панове, це ж нечесно, у нас різні вагові категоріï…

…І мій катер набагато менший, тому противник не настільки маневрений, щоб встигнути за нами. У мене вистрілили, не влучили: – А стріляти ти не вмієш…

Я пролетіла біля борту ворожого корабля. Змела силовою хвилею всі камери і датчики, що були вухами і очами найтійського корабля (на військовому жаргоні ця дія називається «поголити ïжачка»). Силова хвиля пробила захисне поле цього бойового крейсера і осліпила його. Поки вони вмикали додаткові пристроï, я випалила ïм у діру силового поля. У відповідь постріл навмання, та нас з Летосом зачепило й відкинуло «вбік» і «вниз». Летос відірвався від автоматичного прицілу, пролетів петлею навколо ворожого корабля. Ще пару обертів: – Панове, у вас там систему не заклинило? У нас, напевне, теж усе в нормі. Летосе, ми маємо підійти йому під ніс.

Ворожий корабель оскаженіло плювався лазерними променями у наш бік.

Летос знову зробив петлю навколо найтійського крейсера, не скидаючи швидкості, зніс силовий захист і ще раз вистрілив.

– Є!!! – горлала я.

Велика пробоïна засяяла у борту ворожого корабля!

– Потрібно влетіти до периметру його носовоï частини і розтрощити рубку управління! – репетувала я собі і Летосу накази.

У нас поцілили силовим зарядом…

Та, на щастя, наші конструктори більш ретельно продумують захист апаратури військовоï техніки, ніж найтійці. Силове поле Летоса пропускає хвилю крізь себе, не послабляючи захисту, а втягуючи енергію вибуху, використовуючи ïï знову ж таки для захисту – мій корабель тільки трохи повело в бік. Та ніс все ж таки задерся догори, відкриваючи ворогові днище. З того невигідного положення ми рвонули у наступну петлю навколо корпусу найтійця. (У такому поєдинку головне не зупинятись). Добре, що вся апаратура спостереження мого корабля заглиблена у верхній кірідовий покров корабля і вибити ïï можливо лише з частиною борту.

На останньому віражі, коли ми виконали занадто різкий розворот, я відчула, як ремені безпеки вп'ялись мені в плечі: коли Летос встиг закріпити моє тіло у кріслі пілота, я навіть не помітила.

Тепер я дійсно нічого не знайду ні в рубці, ні в каюті, якщо, звісно, роботи все запобігливо не поховали і не позакріплювали. Хоч бери, та взагалі відключи гравітацію…

Летос використав усі ремені безпеки, що були в кріслі, аби втримати свого пілота (мене) на місці, я сплелась свідомістю з моïм кораблем і під час бою відчувала себе частиною його. Я вже не помічала, що знаходжусь у рубці. Тільки бачила величний нескінчений космос і себе, що протистою ворожому кораблю.

З диким вереском, під шалену музику, що ïï ввімкнув Летос (любить він воювати з музичним супроводом), я на страшенній швидкості зірвала катер у новий віраж, і, облетівши по спіралі найтійський крейсер, різко зупинилась навпроти його носовоï частини. Я навіть побачила його лобове скло.

Під час різкоï зупинки ми з Летосом перекинулись. Та мені здалось, що це перекинувся корабель противника і завис перед нами черевом догори. У космічному просторі все відносно, та головне у бою, щоб співпадала площина:

– Я поспішаю, панове, тому – до побачення. – І ми шмальнули силовим зарядом, а слідом запустили гранати з рідинного металу. Ці гранати у космосі випускають тонкі стріли, які впиваються у борт корабля, розжарюються і сплавляються намертво з обшивкою: – А ви що, панове, сподівались перемогти мене? Поставили захист від лазерних гармат і проникаючих хвиль? А як вам гарний, старий, надійний у війні, перевірений у битвах метал?!

Вибухнуло так, що здалось, начебто я у вічній тиші почула гуркіт. Засліпило очі мені і камери – Летосу, краплі розпеченого металу полетіли у різні сторони, як феєрверк. Ми з Летосом завбачливо дали «задній» хід і впали «донизу» по відношенню до того феєрверку. Останнє завдання – захиститись від уламків.

– Ха! – шаленіла я, – а як вам така зброя? Остання версія. Насолоджуйтесь! Оце я розумію! Оце дійсно улюблена робота!

Найтійський крейсер кружляв на місці, як раптово осліплена людина. Там не залишилось рубки.

Я нібито знову повернулась до свого тіла. Летос вивів над пультом управління фантом людськоï руки. Я хлопнула по цій напівпрозорій долоні, що була відчутна завдяки силовому полю.

– Перемога! – радів Летос, і я відчула наскільки щасливий мій старий катер.

Потрібно викликати рятівників і патруль: може, хто і вижив. А ще попередити Рола і Гела про ймовірність нападу на Копроконе.

* * *

Варко запросив тих небезпечних гостей до свого кабінету на другому поверсі так званого штабу. Гел, сидячи прямісінько на столі, бо його вже дістали ті великі меблі, з портативним комп'ютером на колінах, вивчав відомості щодо кількості і озброєння копроконського війська.

Хіба що чогось у відомостях не було, бо усе, що він побачив у тих документах на моніторі, то це слабкість і застарілість військовоï сили. Звичайно, на планетах Коаліціï немає арміï, але там є космічний патруль, озброєний сучасною зброєю і бойовими кораблями у кількості двадцяти двох бортів, що значно перевищує бойові сили копроконського президента. Так ось як… Ракірла виділила Такароне гроші на переформування арміï а він ïх… кудись не на те витратив. Ось чому він вирішив використати калтокійців. І згодом напевне вирішив що він сам може стати головним у Коаліціï, щоб не звітуватись. Та були на Копроконе ще якісь дивні дуже засекречені бази на які виділялась лише охорона. І ті бази чи то хранилища до планового перевороту на Ракірлі не мали ніякого відношення, там щось зберігалось на майбутнє, на той час коли планети коаліціï стануть планетами Братства. Все продумав Зерон, та як завжди забув що життя непередбачуване, а випадок мінливий.

Коре, що нудився, запропонував випити пляшку вина з його колекціï. Погодились, тим більше походження цієï пляшки і ïï історія могло послужити уроком для войовничих правителів.

Гел взяв пляшку, роздивився етикетку, напис був надрукований мовою длоків, Гел згадав те місто, спалене страшною хімічною зброєю: рідиною, яка вступає у хімічну реакцію з киснем, кисень горить і полум'я по колу розповсюджується доти, доки легка рідина витає у повітрі.

Калтокійці рятували людей у тому місті, гасили полум'я, було пошкоджено два катера, шукали живих, хоча живих залишалось все менше і менше.

Тоді всіма каналами світового телебачення йшлося про наслідки війни. Страшна трагедія викликала небачений резонанс. Непримиренні вороги сіли за стіл переговорів, і підписали акт про мир. Та, звісно, перед тим розлючений Гел пообіцяв правителям воюючих планет, що повільно вдушить ïх обох власними руками, якщо вони не підпишуть ті кляті документи – політики йому повірили. І наступного дня журналісти написали про людяність. А звідки ïй взятись, тій людяності, у черствих серцях закостенілих ділків, що наживались на довготривалому протистоянні.

Гел провів пальцем по запиленому вінцю пляшки, корок ніби сам вислизнув з вінця і впав на килим. Варко вдав, ніби не помітив тієï чудасіï. Калтокієць вдихнув аромат старого вина. І відчув гіркий запах палаючого міста. Та все ж вино було чудове:

– Хай душі загиблих виноділів будуть щасливі у своïх наступних життях. – Промовив Гел і зробив перший ковток, після чого передав пляшку Ролу.

– І нехай війна обходить ті планети, де вони будуть народжуватись, – закінчив Рол. Відпив. Подивився на пляшку, повернувши ïï до вікна. Крізь темне скло, крізь темний напій ніби крізь бурштин, просвічувалась тоненька зірочка світла. Рол віддав ту пляшку Коре. Коре випив і запропонував Варко. Варко узяв ту пляшку, що ніби була символом мирного договору між ним, командуючим копроконськими військами і цим дивним та дуже могутнім калтокійським тан-лардом.

Гел загорнувся у велику куртку Коре, вино і куртка приємно зігрівали. Рол сидів поряд, дивився у вікно, йому не потрібно було нічого пояснювати, лише відкрити думки. Рол думав, зважував і погоджувався с припущеннями Гела. А з боку здавалось, що сидять на столі два замріяні юнаки, один грається з комп'ютером другий про щось просте мріє з відкритими очима.

Коре знав, що у телепатичну розмову Гела і Рола зараз втручатись не можна, тому мовчки тицяв ïх у руки пляшку з вином і насолоджувався спокоєм, як завжди цінним, тому що між боями.

А тим часом Варко займався підготовкою до «м'якого перевороту». Армія була на його боці, та ще необхідно нейтралізувати декілька заповзятих чиновників. Варко викликав у Долину вірних генералів і тих, кому вже не судилось ту Долину покинути.

Коре вирішив зайнятися обідом для Варко і двох своïх друзів. Тим більше, Рол майже зростив кістки на його руці, хоча ïï все ж таки ту руку поки потрібно було поберегти.

Саме в той час я зв'язалась з Ролом і розповіла йому про те, що на мене напали. Він захвилювався, та я пояснила, що бій ми з Летосом виграли і летимо далі цілі й неушкоджені.

«Мусиш бути обережна на Ракірлі,» – попередив Рол.

«Не хвилюйся, знаю, – посміхнулась я, – і виклич свій флот на кордони системи, про всяк випадок».

«Мілено, ти мене дивуєш, – у його думці я почула хіба що не образу, – я не такий дурний, як ви».

Гел, послухавши нашу розмову, зіскочив зі столу і повідомив:

– Все, припущення припущеннями та хочу достеменно знати, що тут відбувається. Я іду розмовляти з міністром. Пане Варко, попередьте охорону в'язниці.

– Думаєш, він щось знає? – запитав Рол.

– Я тут взагалі нічого вже не думаю, – буркнув Гел і пішов до дверей.

Варко зітхнув, дивлячись у спину калтокійцю. Він не звик довіряти кому б то, та про всяк випадок тримав поки свою недовіру при собі.

Гел не встиг ще підійти до дверей, коли до кімнати увірвався Старий солдат, ледь не збив його з ніг і крикнув:

– Пане Варко! Міністр втік! З лідеанськими найманцями!

– А щоб вас! Відчував же… – рикнув Гел і вибіг з кабінету Варко, на порозі повернувся і запитав у Старого солдата: – На чому вони втекли?

Солдат, що йому синець ще нагадував про нічне побоïще, спантеличено подивився на Гела, потім на Варко, ніяк не міг зрозуміти, чому вчорашній в'язень сьогодні ходить вільно, задає запитання і навіть командує. Варко тихо повторив запитання:

– На чому вони втекли?

– На всюдиході…

– Тоді дожену, – впевнено сказав Гел.

– З лідеанцями впораєшся? – запитав Рол.

– А що, хочеш допомогти? – посміхнувся Гел.

Рол засміявся:

– Ні, я і так тобі допоміг.

Гел кинув на стіл теплу куртку Коре і вийшов. Він знав, що Рол правий, Варко самого поки що залишати не можна, Гел і Рол теж людям не вірили. А на Коре надіï мало: по-перше, Варко його друг, а, по-друге, Коре дійсно нічого не розуміє в урядових інтригах чи політиці, а загалом то є одне й те саме.

Старий здивовано подивився вслід низькорослому прибульцю, Варко махнув рукою:

– Хай іде куди хоче, а ти візьми половину гарнізону і на літаках прочешіть Долину. Міністра не можна випускати. Візьми ще й мою машину. І ще, Нак уже прилетів?

– Так, командире.

– Добре, він знає, що робити, виконуйте. – Варко помітив посмішку Рола, процідив ледь не скрізь зуби. – Я хочу впевнитись, що Корде не покине Долину.

– Я розумію, – відповів Рол, – сам би так чинив.

– А ви взагалі хто?

Коре втрутився:

– Знаєш, друже, бувають такі, м-м-м, як тобі сказати… люди, про яких іноді треба менше знати.

* * *

Міністр з безстрашним ідіотизмом велів зупинити всюдихід, коли побачив тонку фігуру Гела на путівцю.

Три лідеанця вистрибнули з машини, третій залишився за кермом. Міністр посміхався.

– Ти що, заблукав? Чи теж втік? Якщо втік, то я скажу, що невдало! – голосно, з викликом і збудженням, закричав міністр. Він встиг вже дістати з кобури звичайний голчастий блискучий пістолет, звів гашетку, – а мріï таки здійснюються! Що ти тут робиш, наволоче?

Гел дивувався: міністр щасливий лише від думки, що може вбити його. Та на диво, чомусь не відчував жодних емоцій, навіть презирства – ні суму, ні радості, тільки якусь незрозумілу втому від людськоï підлості і жаги крові. Здавалося, ніби міністр міг вдовольнити страшну спрагу саме його кров'ю.

Корде Пантро підняв пістолет, спрямовуючи його на чужинця.

Лідеанці стояли по обидві боки міністра, готові добити калтокійця, якщо міністр не влучить. Гел не втримався і всміхнувся, міністр помітив ту криву посмішку. Розізлився і вистрілив.

Звичайний метал зараз міг поранити Гела, та не зупинити. І взагалі Пан міністр стріляти не умів, куля не влучила, і чужинця вже не було на дорозі, у бік пана Пантро стрибав великий попелясто-чорний звір. Лідеанці з криками: «Аджар!!!» кинулись бігти. Не хотіли ризикувати життям заради копроконського міністра. Корде Пантро на мить розгубився, але швидко зрозумів, що ніхто його не захищатиме, і звір надто реальний. Міністр не наважився більше стріляти, кинув важку зброю і побіг не менш прудко, ніж його зрадливі найманці.

Лідеанець, який був за кермом, теж вистрибнув із всюдихода та зник у лісі.

А міністр вскочив до машини, натиснув на запалювання, двигун чомусь не заводився, міністр випещеним пальчиком тицяв у кнопку, та вона більше не працювала, чомусь зламалась. Не щастило пану міністру сьогодні.

Звір спокійно підійшов до машини. Великі лапи м'яко ступали по опалому листі. Довге шовкове хутро блищало під скупим на тепло, та все ж таки яскравим осіннім «сонцем». Гел чув, як голосно гупало серце міністра, наче барабанний дріб смертельного поєдинку, тільки поєдинку зараз не буде… Все, награлись…

Міністр перебрався на крісло пасажира, вискочив з машини з другого боку і побіг до лісу, звір аж надто ліниво наздогнав його і одним ударом величезноï лапи звалив на землю, тоді повернув собі людські риси, тільки кігті на пальцях залишив та очі звірині.

– Ні! Ні! Ні!!! Не вбивай мене… У мене є гроші, багато грошей! – верещав міністр.

– Гроші? – здивувався Гел. – Ти збираєшся мене купити?.. – перевертень посміхнувся.

– Чого ти хочеш? Я все зроблю, все, – міністр з мольбою в очах дивився у жовті очі, та бачив лише безодню у вертикальних зіницях звіра. Враз зрозумів, що ці звірині очі дивляться на нього з людського обличчя, злякався і відвів погляд.

– Мені потрібні відомості щодо запланованого перевороту, і щодо власних планів Такароне, – спокійним голосом мовив Гел, він всадовив міністра, потягнувши за комір куртки, – а також імена тих хто надав вам ту зброю якою ти весь час мені погрожував. І для кого побудували ті дивні засекречені бази.

– Це перший радник Володаря Ракірли. Він усе це планував. І щодо баз, ми не мали права цікавитись тими базами. Наше завдання тільки охороняти ïх. Нам надали великі кошти на переформування арміï, та Такароне вирішив що пітримувати першого радника і не отримати найвищоï нагороди влади над коаліцією буде неправильно і коли ви потрапили до його рук змінив плани. Більше я нічого не знаю, я більше нічого не знаю, – зуби міністра цокотіли, він затинався і весь тремтів від страху, хотів жити, дуже хотів жити.

– Добре співаєте, пане міністре, – процідив крізь ікла Гел, – може навіть і правдиво.

– Такароне казав, що за радником Володаря стоять якісь боги і він хоче з ними домовитись, що вони дадуть йому бессмертя, і що він буде ïм за те вірним псом, якщо стане Володарем Коаліціï, – белькотів переляканий міністр, – і що вони володіють Світом, і що вони заволодіють Радою. Не вбивай мене, прошу, не вбивай… – міністр прохав покірно, майже пошепки, заглядав у жовті очі з надією на порятунок, – ти ж хороший хлопчик, хіба ж ти вбивця?

– На жаль… – сумно відповів Гел, – І на жаль Зерон не може подарувати бессмертя, це можу лише я. Можу подарувати бесмертя а дарую смерть усіляким нікчемним негідникам. Що ти зробив зі мною Зерон? Моє найкраще творіння? У що ти мене перетворив?

Швидкий рух рукою, блиск кігтів. Міністр, з хрипом хапаючись рукою за розірвану шию, повалився на траву. Його тіло забилось у конвульсіях, втрачаючи життєву силу.

Гел підвівся, подивився, як крапала людська кров з напівпрозорих, мов діаманти, кігтів, потім втягнув ті кігті під шкіру, ніби великий кіт, і витер руку об брудні штани. По тому повернувся до всюдихода. Був надто втомлений, щоб бігти на базу на власних лапах.

Цікаво, що будуть робити лідеанці на Копроконе без грошей, документів, і майже без зброï?.. Тим більше, коли ïх оголосять у розшук.

Над головою Гел почув шум гвинтів, подивився у небо – побачив гвинтоліт, чи як його називали тут – літак. З того літака його теж помітили: «От і добре».

Літак приземлився метрів за двісті на невеликому плато. Поки приземлявся, Гел добіг туди. Піднявся по скелях, руку йому подав Нак:

– Що, прибульцю, тепер все змінилось? – з усмішкою запитав рудий солдат.

– І ти тепер за наказом Варко виконуєш моï накази? – нахабно запитав Гел.

– Іноді тебе хочеться прибити, – буркнув Нак.

– Він теж про це мріяв, – Гел показав рукою у напрямку путівця й галявини, де лежав міністр.

– Ось тобі і… це ти його? – Нак потер свою потилицю пальцями. – А лідеанці?

– А за лідеанцями самі бігайте, вони втекли хвилин сім тому врізнобіч від того всюдихода… Тільки перед тим поверни мене на базу.

– Слухаюсь. А чому лідеанці втекли?

– Як піймаєш, спитай.

* * *

Гел зайшов до кабінету Варко. А майбутній президент Копроконе накинувся на калтокійця, як на підлеглого:

– Ти обіцяв захист, а твоï калтокійці погрожують знищити міста моєï планети, якщо я не віддам ïм вас двох. А він, – Варко вказав на Рола, – каже, що то не твоï кораблі!

Виявилось, вже як вісім хвилин на орбіті Копроконе зупинилося п'ять крейсерів Обізвалися як калтокійська ескадра. Командир ескадри вийшов на зв'язок з Варко і пообіцяв зруйнувати спочатку п'ять великих міст, якщо впродовж години йому не дозволять забрати двох заручників.

– То дійсно не моï кораблі. На територіï Коаліціï у мене зараз один крейсер, і він у сусідній системі, – відповів Гел, забрав зі столу куртку, вдягнув ïï, відпустив довжелезні рукави, у нього чомусь замерзли руки.

– Тоді як ти поясниш все це? – Варко стояв блідий, з почервонілими очима, він не спав вже декілька днів, забував поïсти і йому здалось, що він не витягне всієï ноші, котра так несподівано звалилась на його плечі.

– То союзники ваших союзникыв залетіли підірвати своï сховища зі зброєю разом з вашими містами, а при нагоді впевнитись, що саме я тут є.

– Як же вони проґавили те, що саме ви сюди потрапили? – тихо запитав Рол.

Гел знизав плечима:

– Я тут дізнався, що насправді планував Такароне. Союзники ваших союзників його вб'ють, а повісять те вбивство на калтокійців. Добре хоч змовники на Ракірлі не знають, кого заманили на Копроконе.

Гел підійшов до столу, узяв пляшку з вином, трусонув нею, зиркнув усередину, спохмурнів – пляшка була порожня, він поставив ïï на підлогу.

– Якщо я тебе ïм віддам, вони полетять звідси? – запитав Варко у Гела.

– Пане Варко, на вигляд ви здаєтеся дорослою людиною і політиком з великим досвідом… – розсердився Гел, – поділіться цигарками, я від нервів починаю палити.

– Ти й без нервів палиш, – бовкнув Коре, – ти б пояснив йому, замість того щоб ображати…

– Пане Варко, якщо вони впевняться, що тут саме цей калтокієць, – Рол тицьнув пальцем в сторону Гела, – вони відразу розтрощать вашу планету на шматки, без зайвих розмов і попереджень. Добре, що у вашій афері з аварією, чи то метеоритом, ви використали фотографіï вікторіанців і не написали, що екологи – близнюки.

Варко знову сів, дістав з кишені портсигар, відчинив його, поклав на стіл, дістав цигарку, запалив ïï. Все це повільно, ніби йому було важко рухатись, потім оговтався, запропонував цигарки Гелу, і тихо запитав:

– Що ви будете робити?

І саме у ті хвилини на ту саму орбіту лягли в дрейф вісім крейсерів, більш потужних і краще озброєних. Командир ескадри вийшов на зв'язок з президентом, його перемкнули на Долину. Варко побачив на малому екрані передавача цікавого білошкірого суб'єкта з довгими білими дредами і гарними чорними очима без зіниць:

– Я командир ескадри космічного флоту Коаліціï, моє завдання – забрати тіла загиблих громадян Коаліціï, які виконували свій обов'язок на вашій планеті.