Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Маленький Мук усівся під брамою палацу: він знав, що тут такі рідкісні ласощі купує для королівського столу головний кухар.

Недовго посидівши, Мук побачив, як той крокує через подвір'я до брами.

Кухар почав роздивлятися товари торгівців, які зібралися тут. Нарешті його погляд упав на Муків кошичок.

– Скільки хочеш за весь кошик? – спитав кухар.

Маленький Мук назвав помірну ціну, і вони невдовзі дійшли згоди. Головний кухар передав кошичок рабу і попрямував далі. А Маленький Мук швиденько накивав п'ятами.

Король сидів за обідом у дуже веселому настрої й вихваляв свого головного кухаря за його чудову кухню і за старанність, із якою той завжди відшукує для нього найбільш рідкісне. А коли кухар звелів подати чудові смокви. Король власноруч розподілив смокви серед тих, хто сидів за обідом. Кожен принц і кожна принцеса отримали по дві, придворні дами та візири – по одній, а решту він поставив перед собою й заходився поглинати собі на втіху.

– Боже мій, який у тебе чудний вигляд, батьку! – вигукнула раптом одна з принцесс.

Усі здивовано поглянули на короля. З голови в нього звисали величезні вуха, нижче від підборіддя спускався довжелезний ніс. Та й усі присутні були прикрашені такими дивними оздобами.

Тієї ж миті послали по всіх лікарів міста. Вони прийшли юрбою, призначили пігулки та мікстури. Але вуха й носи не зникали.

Почувши цю історію, Мук вирішив, що час діяти. На гроші, вторговані за смокви, він придбав собі одяг, що міг видати його за вченого, і приклеїв довгу бороду з козячої вовни. Він з'явився до палацу і, назвавшись чужоземним лікарем, запропонував свою допомогу. Маленький Мук дав одному з принців з'їсти смокву і тим повернув йому вуха та ніс до звичного стану. Тоді король відвів його до скарбниці.

– Ось мої скарби, – сказав король, – вибери собі будь-що, тільки звільни від напасті!

Увійшовши, Маленький Мук відразу побачив, що на підлозі стоять його черевики, а біля них лежить паличка. Він почав обходити залу, вдаючи, нібито милується скарбами. Але щойно дійшовши до своїх черевиків, Мук поспіхом запхнув у них ноги, схопив свою палицю й зірвав із себе накладну бороду.

– Підступний королю, – сказав він, – ти відплатив невдячністю за вірну службу, то хай буде тобі покаранням потворне обличчя. Я залишаю тебе з цими вухами, аби вони щодня нагадували тобі про Маленького Мука.

Сказавши це, він швидко повернувся на підборі, забажав полетіти далеко-далеко, і, перш аніж король устиг покликати на допомогу, Маленького Мука і слід загув.

Відтоді Маленький Мук живе у великих статках, але самотньо. Він зробився мудрим чоловіком.

Ось що розповів мені мій батько. Я висловив йому своє каяття, і батько звільнив мене від другої половини призначеного мені покарання.

Я розповів своїм приятелям про дивовижні пригоди карлика, і ми так полюбили його, що нікому вже й на думку не спадало його дражнити.

Каліф-Лелека

Одного разу багдадського каліфа Хасида відвідав великий візир Манзор. Він схрестив на грудях руки, вклонився своєму повелителеві й доповів:

– Біля палацу стоїть дрібний крамар, і в нього є дивовижні речі!

Каліф послав раба по крамаря. Той приніс скриню з товарами. Каліф

купив собі та Манзорові пістолети, а візировій дружині гребінець. Потім крамар вийняв коробочку з чорнуватим порошком й аркуш паперу з дивними письменами.

– Мені це дісталося від одного купця, котрий знайшов їх у Мецці на вулиці, – сказав крамар.

Каліф, який охоче купував старовинні рукописи, купив грамотку й коробочку та спитав візира, чи не знає той когось, хто міг би розібрати, що тут написано.

– Біля мечеті живе Селім, він знає всі мови, – відповів візир.

Селіма невдовзі привели, і він почав перекладати:

– «Хто понюхає порошок із цієї коробочки та вимовить слово «мутабор», той перетвориться на будь-яку тварину й розумітиме мову тварин. А якщо він забажає повернути собі людську подобу, нехай тричі вклониться на схід і вимовить те саме слово! Але якщо розсмієшся, то забудеш чарівне слово й навіки залишишся твариною».

Каліф зрадів і сказав великому візирові:

– Приходь до мене завтра рано-вранці! Ми підемо разом у поле й послухаємо, що кажуть звірі!

Наступного ранку каліф вирушив з великим візиром на прогулянку. Біля ставка вони побачили двох лелек.

– Чи не стати нам лелеками? – спитав великий візир.

Каліф вийняв із-за пояса коробочку, понюхав, простягнув її візирові, й обидва вигукнули:

– Мутабор!

Ноги їхні зморщились і стали тонкими й червоними, черевики перетворилися на лапи, руки – на крила, шия зробилася в лікоть завдовжки, борода зникла, а тіло вкрилося пір'ям.

І от нові лелеки – каліф і візир – почули таку розмову.

– Доброго ранку! З такого рання вже на луці?

– Дякую вам! Чи не бажаєте ви четвертинку ящірки?

– Дякую, але я прийшла на луку задля зовсім іншої справи. Сьогодні я маю танцювати перед батьковими гостями, тож хочу трохи повправлят ися.

І молода лелечиха закрокувала полем, виробляючи дивовижні викрутаси. Каліф і Манзор зачудовано дивилися їй услід. А коли вона стала на одну ногу й вишукано помахала при цьому крилами, обидва не змогли стриматись: нестримний регіт вирвався з їхніх дзьобів. Першим отямився каліф.

– Така забава, – вигукнув він, – дорожча за всяке золото!

Аж тут великий візир згадав, що сміятися заборонено.

– Ох, як було б кепсько лишитися лелекою! – вигукнув каліф. – Це дурнувате слово вилетіло мені з голови.

– Нам потрібно тричі вклонитися на схід і вимовити при цьому…

Обидва повернулися на схід і почали кланятись. Але чарівного слова вони не пам'ятали…

Каліф і візир не уявляли, як зарадити своєму лихові. Позбутися лелечої подоби вони не могли, повернутися до міста не могли також; адже хто повірив би лелеці, що він каліф? А якби хто й повірив, то хіба захотіли б мешканці Багдада, щоб каліфом у них був лелека?

Так вони вешталися багато днів, харчуючись польовими плодами, які їм, утім, через їхні довгі дзьоби було незручно вживати в їжу. Зате вони часто літали на дахи Багдада, щоб подивитися, що там коїться.

У перші дні вони помічали велике занепокоєння і смуток на вулицях. Але день так на четвертий після свого перетворення вони сіли на палац каліфа і побачили внизу на вулиці пишну ходу. Гриміли барабани й сурми, чоловік у золототканому яскраво-червоному халаті, оточений блискучими слугами, сидів на розцяцькованому коні. Всі кричали: «Хай живе Міцра, володар Багдада!» Тут лелеки на даху палацу перезирнулись, і каліф Хасид сказав:

– Ти тепер здогадався, чому мене зачаклували, великий візире? Оцей Міцра – син мого смертельного ворога, могутнього чарівника Кашнура. Ми вирушимо до могили пророка. Можливо, у священному місці чари спадуть.

Вони полетіли в бік Медини.

– О повелителю, – заохав за кілька годин великий візир, – я довго не витримаю… Ви надто швидко летите! І треба десь заночувати!

Каліф побачив унизу руїни якогось палацу, і лелеки полетіли туди. Каліф і візир стали обходити галереї в пошуках сухої ділянки. Тут вони почули тихий плач і побачили на підлозі велику нічну сову. Побачивши їх, вона витерла сльози крилом і вигукнула:

– Ласкаво прошу! Мені було напророчено, що завдяки лелекам я здобуду щастя!

– Нічна сово! – відповів каліф. – Судячи з твоїх слів, ти наша подруга по нещастю.

Коли каліф виклав свою історію сові, та сказала:

– Мій батько – цар Індії, мене звати Луза. Чарівник Кашнур, який зачаклував вас, з'явився до мого батька і вимагав віддати мене за дружину його синові Міцрі. Але мій батько звелів спустити його зі сходів. Тоді негідник, перевдягнений рабом, підніс мені трунок, який перетворив мене на цього птаха. Чаклун доправив мене сюди і гукнув: «Ти залишишся тут, доки хтось із доброї волі не забажає взяти тебе за дружину!»

– Між нашими бідами є таємний зв'язок, – сказав каліф.

– Кашнур раз на місяць відвідує ці руїни, – мовила сова. – Недалеко звідси є зала, де він бенкетує зі своїми товаришами. Вони розповідають одне одному про свої мерзенні справи. Може, саме тоді він і вимовить чарівне слово, яке ви забули.

– Скажи, коли він з'явиться і де ця зала?! – вигукнув каліф.

Помовчавши, сова сказала:

– Не сердьтеся, але ваше бажання я можу виконати лише за однієї умови.

– Кажи! – скрикнув Хасид.

– Я також хочу звільнитися. А це можливе лише в тому випадку, якщо один із вас запропонує мені стати його дружиною.

Каліф погодився одружитися з совою. Вона зраділа й зізналася, що вони прийшли вчасно, бо чарівники зберуться саме цієї ночі.

Вони довго йшли темним проходом. Нарешті в напівзруйнованій стіні засяяло світло.

Посеред великої зали, прикрашеної колонами, стояв стіл, заставлений безліччю вишуканих страв. Навколо столу тягнувся диван, на якому сиділи восьмеро чоловіків. В одному з них лелеки впізнали крамаря, що продав їм чарівний порошок. Він розповідав історію каліфа та його візира.

– Яке ж слово ти загадав їм? – спитав його інший чарівник.

– Це дуже складне латинське слово – «мутабор»

.

Почувши це, лелеки так швидко побігли на своїх довгих ногах до брами зруйнованого палацу, що сова ледве встигала за ними. Там вони повернулися на схід і тричі вклонилися в бік сонця, яке щойно зійшло над горами.

– Мутабор! – вигукнули вони.

Тієї ж таки миті вони набули звичної подоби. Коли чоловіки озирнулися, перед ними стояла вродлива дівчина.

– Ви не впізнаєте нічну сову? – спитала вона, посміхаючись.

Вони вирушили до Багдада. Каліфа вже оголосили померлим, тому народ був дуже радий, що знову віднайшов свого любого повелителя.

Люди рушили до палацу й узяли в полон старого чарівника та його сина – ошуканця Міцру. Старого каліф відправив до того самого напівзруйнованого палацу, де жила, бувши совою, принцеса, і звелів його там стратити. А синові чаклуна каліф залишив вибір – померти чи понюхати чарівного порошку. Той вибрав друге й перетворився на лелеку. Каліф звелів замкнути його в залізну клітку і виставити у своєму саду.

Принц-самозванець

Один скромний підмайстер на ім'я Лабакан навчався ремесла у вправного кравця.

Бувало, що він годинами шив без перепочинку, а іноді – і траплялося це часто – він сидів, глибоко замислившись, дивлячись в одну точку.

– Лабакан знову прибрав вигляду вельможної особи, – казали тоді про нього кравець та інші підмайстри.

А по п'ятницях, коли люди спокійно йшли з молитви, Лабакан виходив із мечеті у святковому одязі й повільно крокував містом, велично киваючи знайомим. І коли кравець казав йому жартома: «У тобі пропадає принц, Лабакане», він дуже радів і відповідав: «Я вже давно про це думав!»

Аж кравець мирився з такою поведінкою, бо Лабакан був загалом гарною людиною та майстерним робітником.

Одного разу Селім, брат султана, послав майстрові своє святкове вбрання, щоб трохи переробити, і майстер дав його Лабаканові. Увечері Лабакан довго стояв перед цим одягом замислений, милуючись розкішшю вишивки та переливчастими барвами оксамиту й шовку. Він вбрався в нього, і він виявився йому до міри. Лабакан одразу уявив себе невідомим царським сином і вирішив податись у світи. Тому, взявши свої речі, він вийшов уночі за міську браму.

Усюди новий принц викликав зачудування: його пишне вбрання й величність не були такими, як у пересічного громадянина. Коли його питали про це, він із таємничим виглядом відповідав, що на те є особливі причини. Але, помітивши, що пересування пішки робить його смішним, він купив задешево старого коня.

Одного разу до нього приєднався якийсь вершник, веселий юнак, і в розмові про те, звідки й куди той їде, з'ясувалося, що й він теж подався у світ навмання. Він сказав, що його звуть Омар і що він блукає світом для того, щоб виконати наказ, який дав йому на смертному ложі його дядько.

Лабакан лише дав зрозуміти, що походження він високого й подорожує для свого задоволення.

Другого дня їхньої спільної подорожі Лабакан спитав Омара про наказ, який він має виконати, і ось що той розповів.

Дядько, каїрський паша, виховував Омара з раннього дитинства, і батьків своїх хлопець не знав. Та коли на пашу напали вороги й довелося тікати, він відкрив Омарові, що той не його небіж, а син одного могутнього володаря, який через страх перед пророцтвами своїх звіздарів віддалив юного принца від свого двору й заприсягнувся, що знову побачить його лише в день його двадцятидволіття. Паша не назвав імені батька, але наказав прибути на п'ятий день наступного місяця рамадану, коли юнакові саме й виповниться двадцять два роки, до знаменитої колони Ель-Серуйя. Там він мусить передати людям, що стоятимуть біля колони, кинджал і сказати: «Ось я, кого ви шукаєте». Коли вони відкажуть: «Хвала Пророкові, що тебе беріг!», він повинен піти за ними, і вони відведуть його до батька.

Лабакан дивився тепер на принца з заздрістю. А наступного ранку в нього виникла думка добути собі хитрістю або силою те, в чому йому відмовила доля. Кинджал стирчав із-за пояса заснулого принца. Лабакан тихцем витяг кинджал, заткнув собі за пояс і кинувся навскач на жвавішому принцовому коні. Коли Омар прокинувся, його підступний супутник був уже далеко.

…Біля підніжжя колони шестеро чоловіків стояли навколо по-царськи величного діда. Лабакан підійшов до нього, низько вклонився і сказав, простягаючи кинджал:

– Ось я, кого ви шукаєте.

– Хвала Пророкові, що тебе беріг! – відповів старий зі сльозами радості. – Обійми свого старого батька, любий мій сину Омаре!

Кравець кинувся в обійми старому князеві з сумішшю радості й сорому.

Та лише мить судилося йому насолоджуватися своїм новим становищем. Він побачив вершника, що поспіхом до них наближався. Через упертість чи втому кінь, здавалося, не хотів іти вперед. Він шкутильгав дивним алюром, а вершник усіляко підганяв його руками й ногами. Лабакан упізнав свого коня і справжнього принца Омара. Але в нього вже вселився лихий дух брехні, і він вирішив наполегливо відстоювати привласнені права.

– Зупиніться! – закричав вершник, зіскочивши з коня. – Не дозвольте вас надурити!

Усі, хто стояв довкола, були здивовані. З удаваним спокоєм Лабакан сказав:

– Милостивий пане й батьку, не дозвольте цьому чоловікові ввести вас в оману! Це навіжений кравчина з Александрії, його звати Лабакан.

Після цих слів принц ошаленів. Закипаючи від люті, він хотів кинутись на Лабакана, але ті, хто стояв поряд, схопили його, а старий сказав:

– І справді, любий мій сину, цей бідолаха з'їхав із глузду!

Старий узяв Лабакана під руку й зійшов із його допомогою з пагорба. Обидва сіли на чудових коней і поїхали рівниною на чолі каравану. А нещасному принцові зв'язали руки та прив'язали його до дромадера, і поруч із ним їхали двоє вершників, стежачи за кожним його рухом.

Царського вигляду старий був не ким іншим, як султаном. Він довго не мав дітей, але врешті-решт народився принц. Звіздарі, однак, напророкували: «До двадцяти двох років йому загрожує небезпека, що його витіснить ворог». Тому султан віддав сина на виховання своєму другові і двадцять два роки чекав на зустріч із ним.

Нарешті караван дістався столиці. Султанова дружина чекала на них у найпишнішій залі палацу.

– Це не мій син! – вигукнула вона.

Саме цієї миті двері зали відчинилися й забіг принц Омар, переслідуваний своїми вартовими, з чиїх рук він вирвався. Задихаючись, він припав до трону.

– Стійте! – закричала султанова дружина. – Цей – справжній!

Вартові відпустили Омара. Проте султан, палаючи гнівом, наказав зв'язати навіженого.

– Тут наказую я. Цей, – він указав на Лабакана, – надав мені знак мого друга – кинджал.

– Він украв його! – скрикнув Омар.

Але султан звелів витягти нещасного Омара з зали силою, а сам із Лабаканом пішов до своїх покоїв.

Султанова дружина була переконана, що чоловіковим серцем заволодів ошуканець, і стала думати, як переконати в цьому султана. Нарешті вона пішла до чоловіка, вдавши, що ладна поступитись і визнати сина, але попросила лише про одну умову. Султан погодився, й вона сказала:

– Я хочу дати їм завдання. Нехай кожен пошиє по жупану і по парі штанів, а ми подивимося, у кого вийде краще.

Султан згодився, пішов до Лабакана й попросив його виконати материну примху. У простакуватого кравця серце заграло від щастя.

Кожному з юнаків відвели по кімнаті й дали достатньо шовку, а також ножиці, голку та нитки.

Третього дня султан послав по обидва жупани та їхніх майстрів.

Лабакан переможно розгорнув свій жупан перед враженим султаном.

– Погляньте, батьку й мати, – сказав він. – Ладен посперечатися з наймайстернішим придворним кравцем, що такого йому не пошити!

Султанша посміхнулася та обернулася до Омара:

– Ну, а в тебе, сину мій, що вийшло?

Той люто пожбурив на підлогу шовк і ножиці.

– Мене вчили приборкувати коней і тримати в руці шаблю, і мій спис поцілить у мішень на відстані шістдесяти кроків – але мистецтво голки мені чуже й не гідне мене!

– О істинний сину мого пана! – вигукнула султанша. – Чоловіче мій і повелителю, хіба ви ще не бачите, хто принц і хто кравець?

– Цього доказу замало, – сказав султан.

Він наказав осідлати найшвидшого коня й поскакав до лісу, де жила добра фея.

– Я знаю, чому ти прийшов до мене, султане, – мовила фея. – Візьми ці дві скриньки! Нехай ті двоє, що хочуть бути твоїми синами, зроблять вибір! Твій справжній син вибере те, що треба.

І фея простягла йому дві маленькі скриньки зі слонової кістки, оздоблені золотом і перлинами. На кришках були написи з діамантів. На одній кришці значилося: «Честь і слава», на другій – «Щастя і багатство».

Перед султановим троном поставили два столи. Султан поставив на них обидві скриньки, сів на трон і знаком звелів одному з рабів відчинити двері.

Султан дав знак, і завели Лабакана.

– Сину мій! – сказав султан. – Одна з цих скриньок містить підтвердження істинного твого походження. Вибирай!

Лабакан підійшов до скриньок.

– Що може бути вищим за щастя зватися твоїм сином, що шляхетніше, ніж багатство прихильності? Я обираю скриньку, на якій написано: «Щастя і багатство».

– Ми потім дізнаємося, чи правильним є твій вибір. А поки що сядь он туди, на подушку, – сказав султан.

Завели Омара. Султан пояснив йому, що він має вибрати одну зі скриньок.

Той прочитав обидва написи і сказав:

– Останні дні навчили мене, яке непевне щастя й нікчемне багатство. Честь і слава, я обираю вас!

Він поклав руку на скриньку, але султан наказав почекати. Він знаком звелів Лабаканові підійти до столу, і той теж поклав руку на свою скриньку.

Скриньки відчинилися самі собою.

У скриньці, вибраній Омаром, лежали маленька золота корона і скіпетр, а в Лабакановій скриньці – велика голка та нитки. Султан зняв із подушки коронку, і в його руці вона почала рости, поки не досягла розмірів справжньої корони! Він поклав її на голову своєму синові Омару, поцілував його в чоло і звелів йому сісти праворуч від себе. А повернувшись до Лабакана, сказав:

– Ти не заслужив на мою ласку, але я дарую тобі твоє нікчемне життя. Поквапся забратися з моєї країни!

Лабакан упав навколішки перед принцом.

– Ви можете пробачити мені? – спитав він.

– Вірність другові, великодушність до ворога – ось горде правило Абассидів, – відповів принц. – Іди з миром.

– О істинний сину мій! – вигукнув старий султан, припадаючи до Омарових грудей.

Еміри та паші повставали зі своїх місць і вигукнули:

– Слава синові султана!

А Лабакан зі своєю скринькою під пахвою вислизнув із зали.

Прибувши до Александрії, він продав ювелірові свою скриньку, купив будинок і влаштував там майстерню. Повісивши над вікном вивіску з написом «Лабакан, кравець», він узявся тією голкою й тими нитками, що знайшов у скриньці, лагодити жупан. Хтось відірвав кравця від цього заняття, кудись покликавши, і, коли він знову сів за роботу, перед очима його постала дивовижна картина: голка старанно шила, хоча її ніхто не тримав, і робила такі витончені стібки, яких Лабакан не робив навіть у хвилини удачі! А моток ниток ніколи не переводився.

Лабакан невдовзі став найвідомішим кравцем в Александрії. Часто він чув про славу молодого султана Омара, який став гордістю народу та грозою ворогів. Лабакан жив, шанований усіма, а голка й сьогодні шиє вічними нитками доброї феї.

Шарль Перро

Попелюшка

Давно-предавно жили собі чоловік і дружина. Вони мали єдину дочку, яку обоє дуже любили.

Одного разу, коли дівчинці було шістнадцять років, її мати тяжко захворіла й за кілька днів померла. У дім прийшло горе.

Через кілька років батько дівчинки познайомився з удовою, яка мала двох доньок, і невдовзі одружився з нею.

Уже з першого дня мачуха зненавиділа пасербицю. Вона змушувала її робити всю чорну роботу, і бідолашна дівчина не мала ні хвильки спокою. Тільки й чути було:

– Ану принеси води! Підмети підлогу! Підкинь нарешті дров у камін!

Дівчина весь час була замурзана попелом і пилом. Скоро всі, навіть батько, почали кликати її Попелюшкою, а тоді й геть забули її ім'я.

Мачушині доньки були такими самими злими буркотухами, як їхня мати. Вони заздрили красі зведеної сестри й тому прискіпувалися до неї.

Якось країною пішла чутка, що молодий принц збирається влашту вати бал, який триватиме кілька днів.

– Любі донечки, – сказала мачуха, – ми поїдемо на бал, і одна з вас обов'язково сподобається принцові й вийде за нього заміж.

– А друга? – в один голос спитали сестри.

– А для другої ми вже знайдемо якого-небудь міністра.

Від того дня сестри ні на крок не відходили від дзеркала, приміряли нові вбрання. Нарешті настав день, коли, пишно вбрані, вони сіли в карету й поїхали до палацу. Перед від'їздом мачуха суворо сказала Попелюшці:

– Навіть не думай, що байдики битимеш, доки нас не буде вдома.

На столі були дві миски: одна з просом, друга з маком. Мачуха висипала просо в миску з маком і перемішала.

– Ось тобі й робота: відділи за ніч просо від маку.

Усі поїхали на бал, і Попелюшка лишилася сама. Уперше вона заплакала від образи. Як же відділити просо від маку? І як не плакати, коли вона сидить тут, у лахмітті, сама-самісінька?

Раптом кімнату залило яскраве світло, і з'явилася красуня в білій сукні та з кришталевою паличкою в руці.

– Не плач, Попелюшко, – сказала вона, – я добра фея. Я можу зарадити твоєму лихові.

Фея торкнулася чарівною паличкою миски, й в одну мить просо відділилося від маку. Вона торкнулася й лахміття Попелюшки, і воно перетворилося на розкішну бальну сукню, розшиту золотом і сріблом, а на ногах з'явилися кришталеві черевички.

Фея роззирнулась навколо й торкнулася паличкою гарбуза, що лежав на столі, і мишок, які зацікавлено визирнули з нірки. На подвір'ї почулося кінське іржання. Попелюшка глянула у вікно й не повірила своїм очам. Перед будинком стояла пишна золота карета, запряжена четвіркою білосніжних коней, а на передку сидів кучер в оксамитовій лівреї.

– їдь на бал, моя люба Попелюшко! Ти на це заслужила! – вигукнула фея. – Але пам'ятай: рівно опівночі твоя сукня знову перетвориться на лахміття, а карета – на гарбуз!

Попелюшка приїхала на бал, наче справжня принцеса. Коли вона ввійшла до головної зали, музика змовкла, розмови стихли і всі обернулись, аби поглянути на незнайому красуню.

– Хто це? – питали здивовані гості одне в одного.

– Це ще хто така? – невдоволено запитували мачушині дочки.

Молодий принц підійшов до дівчини, вклонився й подав їй руку. Увесь вечір він ані на крок не відходив від Попелюшки і ні на хвилю не зводив із неї очей. Попелюшка і принц танцювали й танцювали, а мачуха та її доньки скреготіли зубами від заздрості.

Але Попелюшка весь час позирала на годинник. За п'ять до дванадцятої вона всміхнулася принцові, вивільнила руку з його руки й вибігла з головної зали. Принц кинувся за нею, та біля ґанку на дівчину вже чекала золота карета, коні радісно заіржали й повезли Попелюшку додому.

Мачуха та сестри повернулися похмурі.

– Він тільки на неї й дивився!

– Він лише з нею й танцював!

– Про кого ви говорите, сестри? – спитала Попелюшка.

– Не твоє діло, замазуро! Ти зробила те, що було наказано? – суворо спитала мачуха.

Іще дужче розізлилися мачуха та її доньки, коли побачили, що в домівці надзвичайна чистота, а мак відділено від проса!

Назавтра мачуха з доньками знову зібралися на бал.

– Учора в тебе було мало роботи, – сказала мачуха, – але сьогодні все буде інакше. Ось мішок гороху, перемішаного з квасолею. До ранку відокрем горох від квасолі, інакше лихо тобі буде!

Мачуха й сестри поїхали, і Попелюшка лишилася сама. Але кімната знов освітилася чарівним світлом.

– Не гаймо часу, Попелюшко, – сказала добра фея. – Треба збиратися на бал. – І одним змахом чарівної палички фея відділила горох від квасолі.

Попелюшка приїхала на бал, і знову музика змовкла й усе затихло після її появи – така вона була прекрасна. Красень принц знову весь вечір танцював лише з нею, аж доки годинник не пробив дванадцять разів.

Попелюшка поквапилася з палацу. Кришталеві черевички так і миготіли широкими палацовими сходами. Принц кинувся наздоганяти дівчину, але почув лише, як зарипіли колеса карети, що від'їжджала.

Засмучений і розгублений, він стояв нагорі сходів і раптом помітив унизу черевичок, який поспішаючи загубила прекрасна незнайомка.

Юнак обережно, наче коштовність, підняв черевичок і притис до грудей. Тієї хвилини він заприсягнувся, що знайде таємничу красуню, навіть якщо доведеться шукати її все життя!

Коли Попелюшка повернулася, мачуха та зведені сестри вже були вдома.

– Знову ледарювала?! – люто крикнула мачуха.

Аж тут у кутку кухні вона побачила два мішки – один із горохом, другий із квасолею, – і її обличчя ще дужче перекосилося від злості.

Минув якийсь час. Принц більше не давав балів у палаці, й пішла чутка, що він шукає ту саму таємничу красуню, яка двічі з'являлася на балу, але зникала рівно опівночі. Казали, що принц не може забути цю дівчину й одружиться лише з тією, кому буде до мірки кришталевий черевичок. Невдовзі принц прибув і в дім, де жила Попелюшка. Мачушині доньки кинулися приміряти черевичок, але він ніяк не налазив на їхні великі ноги. Принц уже збирався був іти геть, але раптом батько Попелюшки сказав:

– Зачекайте, ваша високосте, ми маємо ще одну дочку!

– Не слухайте його, ваша високосте, – втрутилася мачуха. – Хіба це дочка? Це просто замазура.

Принц сумно поглянув на брудну, одягнену в лахміття Попелюшку.

– Що ж, кожна дівчина в моєму королівстві має приміряти черевичок.

Попелюшка зняла грубий шкарбан і без зусиль узула черевичок на свою витончену ніжку. Принц подивився в очі дівчині – й упізнав її.

– Це ти, моя прекрасна незнайомко!

Мачуха та її доньки сторопіли і вражено застигли. Принц одружився з Попелюшкою, і в палаці влаштували пишний бал, на якому Попелюшка була ще гарнішою, ніж завжди, і, вдягнена в дивовижні шати, танцювала з принцом аж до ранку.

Принц і Попелюшка жили довго і щасливо.