Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Джозеф Джейкобс

Зачарована принцеса

У замку Бамборо жив король. У нього була красуня дружина і двоє дітей: син, котрого звали лицар Вінд, і дочка Маргарита. Лицар Вінд подався в чужі краї на пошуки щастя, а незабаром, як він поїхав, померла королева. Король довго оплакував її, але якось під час полювання він зустрів дівчину надзвичайної краси і вирішив одружитися з нею. Він послав додому гінця із звісткою, що скоро привезе в замок Бамборо нову королеву.

Принцеса Маргарита була незадоволена, дізнавшись, що мачуха займе місце її матері, але не стала перечити батьковій волі і у призначений день підійшла до воріт замку з ключами, щоб передати їх мачусі.

Незабаром до воріт під'їхала процесія, і нова королева зупинилася біля принцеси. Маргарита низько вклонилася мачусі і стояла, опустивши очі, хоч її щоки пашіли.

– Вітаю тебе, любий батьку, у твоєму спадковому замку, – сказала вона, – вітаю тебе, моя нова мати, все, що тут є, – твоє. – І вона подала їй ключі.

Один з лицарів, що супроводжували нову королеву, із захопленням вигукнув:

– Бачить Бог, чарівнішої за цю північну принцесу немає нікого на світі.

Королева спалахнула, її очі заблискали, і вона гнівно зауважила:

– Благородний лицарю, ви могли б принаймні зробити виняток для мене. – А сама подумала: «Скоро я покладу край її красі».

Тієї ж ночі королева, котра, як виявилося, була чарівницею, прокралася у віддалений підвал і стала там чаклувати. Тричі вона вимовила свої заклинання і нарешті зачарувала принцесу Маргариту. Ось що шепотіла зла королева:

– Ти обернешся на страшного змія і залишишся чудовиськом, аж поки лицар Вінд, син короля, прийде у скелі Спіндль і тричі тебе поцілує.

Так леді Маргарита лягла спати вродливою дівчиною, а прокинулася страшним змієм. Вранці до кімнати принцеси увійшли служниці і побачили, що на її ліжку, згорнувшись, лежить чудовисько. Воно розгорнулося й поповзло до них назустріч. Дівчата з вереском утекли, а змій виповз через вікно, попрямував до скелі Спіндль і ліг там, висунувши страшне жало.

Незабаром усі поблизу дізналися про те, що в скелях Спіндль оселився величезний змій. Зголоднівши, чудовисько виповзало зі своєї нори в печері, кидалося на всяку живу істоту і пожирало її. Всі були нажахані. Кінець кінцем селяни пішли до старого відлюдника і запитали його, що їм робити.

Він поглянув у свою книгу і сказав:

– Страшний змій – це принцеса Маргарита, вона з голоду робить такі жахливі речі. Носіть їй щодня молоко і хліб. Молоко залишайте в діжках, а хліб кладіть на круглому камені. Змій перестане вас турбувати. Якщо ж ви хочете, щоб до Маргарити повернувся її колишній образ і з неї спали чари, пошліть чимшвидше по її брата, лицаря Вінда.

Селяни зробили все так, як їм велів відлюдник. Змій пив молоко, їв хліб і не турбував більше їх.

Коли лицар Вінд почув, що принцесу зачарували, він присягнувся звільнити сестру. Ту саму клятву повторили тридцять три солдати з його загону. Вони взялися до діла: збудували довгий корабель, кіль якого зробили з тису, і рушили до замку Бамборо.

Але коли корабель підходив до гавані, чарівна сила підказала мачусі, що їй загрожує небезпека. Вона побігла в підземелля, скликала підвладних їй духів і наказала їм:

– Через море пливе лицар Вінд. Він не повинен висісти на берег. Здійміть бурю, зробіть усе, що хочете, тільки не дайте йому ступити на землю.

Духи помчали назустріч кораблю. Але коли вони підлетіли до нього, то відчули, що нічого не можуть зробити, оскільки його кіль був з дерева тису, на яке чари не діють. Сумно повернулися вони до королеви-чарівниці і сказали їй про це. Довго вона не знала, що вдіяти, нарешті веліла своїм воїнам напасти на лицаря Вінда, коли він висяде в гавані. Крім того, за допомогою чарів вона наказала змієві не пускати Вінда на берег.

Коли корабель підійшов майже до берега, змій кинувся у воду, оточив корабель лицаря Вінда своїми кільцями і одніс його далеко від берега. Тричі лицар Вінд наказував своїм воїнам щосили гребти до гавані, але кожного разу змій заважав йому пристати до берега. Врешті-решт лицар наказав повернути судно в інший бік.

Королева-чарівниця подумала, що він вирішив відмовитися від спроби висісти на берег. Але Вінд просто проплив подалі, пристав до іншого місця і щасливо зійшов там на берег. Добувши меч, натягнувши лук, він кинувся разом зі своїми воїнами на страшного змія.

У ту мить, коли нога лицаря Вінда ступила на берег, королева втратила свою чаклунську силу. Вона сховалась до себе у вежу. Тепер жоден дух, жоден воїн не міг допомогти їй, вона знала, що настала її остання година.

Тим часом лицар Вінд кинувся на змія, і чудовисько не заподіяло йому ніякої шкоди, навпаки, в ту хвилину, коли юнак заніс меч, щоб убити його, із страшних щелеп змія пролунав ніжний голос принцеси Маргарити.

– Кинь меча, – мовила вона, – опусти лук, поцілуй мене тричі, я не заподію тобі нічого лихого.

Лицар Вінд опустив руку і не знав, що робити. Він думав, що це нові чари лихої мачухи. А змій знову сказав:

– О, кинь свій меч, опусти свій лук і тричі поцілуй мене, бо, якщо ти не знімеш з мене чари до заходу сонця, я ніколи не приберу колишнього вигляду.

Лицар Вінд підійшов до змія і поцілував його. Не сталося ніякої зміни. Лицар Вінд поцілував його вдруге, знову нічого не трапилось. Коли ж він утретє поцілував огидну істоту, змій з ревом і свистом відступив од нього, і з його шкіри вискочила принцеса Маргарита. Брат накинув на неї свого плаща і пішов разом з нею до замку.

Увійшовши до свого старого будинку, він піднявся сходами у вежу до мачухи і, побачивши її, доторкнувся до її плеча гілкою тисового дерева.

Щойно гілка торкнулася королеви-чарівниці, вона затремтіла і з кожною хвилиною ставала все меншою і меншою. Нарешті на очах принца вона перетворилася на велику потворну жабу з блискучими очима. Із страшним шипінням жаба втекла палацовими сходами і зникла.

Ще й досі поблизу замку Бамборо повзає величезна чорна жаба. Це зачарована зла королева.

Риба і Перстень

Удавні-давні часи в одному з північних графств Англії жив багатий і вельможний барон, який до того ж був могутнім чарівником і знав усе, що має відбутися. Одного разу, коли його маленькому синові минуло чотири роки, він заглянув у чарівну книгу, щоб подивитися, що буде з хлопчиком. Із розпачем барон побачив у ній, що його син з часом одружиться з простою дівчиною, яка тільки що народилася в сім'ї дуже бідної людини, в маленькому будинку, що тулився в тіні Йоркського собору.

Барон негайно ж велів привести собі коня, скочив у сідло і помчав до міста. Розшукавши будинок, про який мовилося в чарівній книзі, і проїхавши повз його ґанок, він побачив бідняка, що сумно сидів біля порога. Барон скочив з коня, підійшов до нього і запитав:

– Що з тобою, добрий чоловіче?

– Бачте, ваша милість, – відповів бідняк, – у мене вже було п'ятеро дітей, коли з'явилася на світ шоста дівчинка. Звідки я настачу стільки хліба, аби їх усіх прогодувати?

– He журися, – сказав барон, – я тобі допоможу. Я візьму новонароджену дівчинку до себе, і тобі не доведеться піклуватися про неї.

– Від щирого серця дякую вам, сер, – сказав бідняк.

Він увійшов до будиночка, виніс звідти новонароджену і подав її баронові. Той скочив на коня й поїхав з маленькою дівчинкою на руках. Під'їхавши до берега річки, він кинув маля у воду, а сам поскакав до свого замку.

Але маля не потонуло. Якийсь час пелюшки і ковдрочка підтримували його на поверхні води, і воно пливло, аж поки потік викинув його на мілину напроти рибальської хатини. Тут його знайшов рибалка, йому стало шкода маленької дитини, і він узяв її до себе в дім. Дівчинку охрестили і назвали Неллі. Вона прожила у рибалки до п'ятнадцяти років і стала справжньою красунею.

Одного разу барон і його товариші полювали на берегах річки Узи і зупинилися біля рибальської хатини, щоб угамувати спрагу. До них вийшла п'ятнадцятирічна дівчина і принесла їм води. Всіх вразила незвичайна краса Неллі, і один з товаришів барона мовив йому:

– Ви вмієте вгадувати долю, бароне, скажіть, за кого вона вийде заміж?

– О, це легко вгадати, – відповів барон, – вона повінчається з яким-небудь бідняком. Але, якщо хочете, я погадаю їй. Підійди до мене, люба, і скажи, якого дня ти народилася?

– Не знаю, сер, – відповіла дівчина, – мене підібрали тут, на березі. Кажуть, мене принесло течією річки ось до цієї мілини п'ятнадцять років тому.

Барон чудово зрозумів, хто ця дівчина, і коли мисливці поїхали далі, він спочатку поскакав разом з ними, а потім повернувся до хатини рибалки і сказав Неллі:

– Послухай, дівчино, я хочу тебе ощасливити. Візьми цього листа і віднеси його до мого брата в Скарборо, там ти і залишишся на все життя.

Дівчина взяла лист і сказала, що охоче виконає наказ барона. Але ось що він писав:

«Дорогий брате, схопи подательку цього листа і негайно ж вели скарати її на смерть.

Твій брат Гемфрі».

Дівчина не гаючись рушила в путь, але дорогою їй довелося заночувати в маленькому готелі. Цієї ж ночі на готель напала ватага розбійників. Схопивши дівчину, вони скрутили їй мотузкою руки, зав'язали очі та вивернули її кишені, але знайшли там тільки лист. Розбійники його розкрили, прочитали і вирішили, що немилосердно вбивати таку гарну й покірливу дівчину. Ватажок узяв перо, шматок паперу і написав:

«Дорогий брате, негайно повінчай подательку цього листа з моїм сином.

Щиро твій, Гемфрі».

Він оддав листа Неллі і наказав їй іти далі.

Вона прийшла у Скарборо до благородного лицаря, у якого в той час гостював його племінник – баронів син. Прочитавши листа, лицар наказав негайно приготувати все необхідне до весілля і того ж дня повінчав Неллі з молодим бароном.

Незабаром після цього сам барон приїхав у замок свого брата і з подивом побачив, що здійснилося саме те, чого він так боявся. Але молоді люди були вже повінчані. Проте барон вирішив позбутися Неллі. Він запросив дівчину на прогулянку і повів її на прибережні кручі. Там барон схопив її за руки і хотів скинути в морські глибини. Але Неллі почала зворушливо благати його пожаліти її.

– Я не зробила нічого поганого, – сказала вона, – і якщо тільки ви мене не вб'єте, я зроблю все, що ви накажете. Якщо ви хочете, ні ви, ані ваш син ніколи більше не побачите мене.

Барон зняв з пальця золотий перстень і, кинувши його в море, сказав:

– Не з'являйся мені на очі доти, поки не побачиш цього персня.

Бідолашна Неллі пішла. Вона довго йшла, нарешті побачила великий гарний поміщицький будинок і попросила дати їй яку-небудь роботу. їй запропонували місце кухарки. Вона погодилася.

І ось одного разу вона побачила, що в будинок поміщика входить барон зі своїм братом і сином. Неллі не знала, що їй робити, але незабаром заспокоїлася, подумавши, що ніхто з них не побачить її.

Бідолаха зітхнула і заходилась чистити велику рибину, яку треба було приготувати на обід. Коли Неллі розчиняла її, вона помітила в ній щось блискуче, вийняла золоту дрібничку і впізнала баронів перстень, який той кинув з високої кручі в Скарборо. Неллі дуже зраділа і, звичайно, постаралася якнайкраще зварити рибу.

Гості поміщика з'їли рибу. Вона їм дуже сподобалась, і вони запитали господаря будинку, хто варив рибу. Поміщик сказав: «Не знаю», – і покликав у їдальню своїх слуг.

– Пришліть сюди кухарку, що варила цю чудову рибу, – наказав він їм.

Слуги побігли до кухні і сказали Неллі, що її кличуть у їдальню. Вона обсмикнула плаття, наділа баронів золотий перстень на палець і увійшла до святково прибраної кімнати.

Гості побачили молоду вродливу кухарку і здивувалися ще більше. А барон… той просто розлютився! Він накинувся на неї з кулаками, але Неллі ступила крок йому назустріч і показала руку, на якій блищав перстень. Потім вона зняла перстень з пальця і поклала його на стіл.

Тоді барон нарешті зрозумів, що він не має сили боротися з долею, подав їй руку, підвів до столу і оголосив усьому товариству, що ця дівчина – дружина його сина.

Ф. Енсті

Мідний Глек

Останні по-літньому теплі промені жовтневого сонця сумно заглядали у віконце скромної конторки архітекторів Горація Вентімора та Бітвора на Великій Монастирській вулиці, що у Вестмінстері. І якщо першому з них не надто щастило на клієнтів, то другому їх не бракувало. Горацій, нудьгуючи, дивився у вікно, щохвилини зиркаючи на план будинку, який замовили його компаньйонові. Та думки Вентімора були далекі від архітектури. Він згадував літні канікули, які разом із Сільвією Фютвой провів у Сен-Люку, маленькому приморському містечку в Нормандії. Вони удвох каталися на велосипедах, підставляючи обличчя скупому північному сонцю. Але після повернення до Лондона йому виразно натякнули на швидкоплинність цього їхнього знайомства на відпочинку, мовляв, ніхто не збирається його продовжувати. Це глибоко вразило Горація, і він, ображений, припинив відвідувати дім професора Фютвоя. Та хоча візити до будинку професора й припинилися, проте піднесені почуття до його доньки все ж залишалися. Саме за нею й зітхав Горацій, сидячи самотою в невеликій конторці.

Раптом до конторки, наробивши ґвалту, вломився Бітвор з розкуйовдженими бакенбардами.

– Добридень, мій друже, ви все ще сумуєте? – проспівав він мимохідь.

– Так, колего, не всім же так таланить у цьому житті, як вам, – без заздрості, але з досадою зауважив Горацій.

– Не журіться, друже, просто англійцям байдуже до ваших витончених фантазій, вони прагнуть простоти і комфорту, втім, з часом ви це зрозумієте, – менторським тоном прорік Бітвор, – у мене ж поки що є замовлення в Ларчмірі, я мушу там пробути кілька днів, то ж, гадаю, ви тут не нудьгуватимете, а заразом поглянете на план флігеля, який мені замовили з Тускулум-Лоджі, адже вам однаково нічого робити.

– Авжеж, ваша правда, робити мені й справді нічого, – зітхнув Горацій.

– От і чудово, скоро зустрінемось.

Вентімор залишився сам і знову, згадуючи прекрасну Сільвію Фютвой, полинув на крилах мрій. Аж ось серед тиші конторки почувся нетерплячий стукіт у двері. Горацій навіть був вирішив, що це йому вчувається, але стукіт повторився так само настійливо. Горацій поспішно прочинив двері і, на свій подив, ніс-у-ніс зіткнувся з невдоволеною фізіономією поважного професора Антона Фютвоя, батька прекрасної Сільвії.

– Добре, що ви на місці, – сопучи, як ковальський міх, проказав задиханий професор, – маю до вас справу.

Несподівана поява батька коханої спантеличила Горація, адже той і думати не смів, що йому ще колись випаде нагода зблизитися з домом Фютвоїв.

– Професоре, щиро радий, але, даруйте, яким побитом? – розгублено пробурмотів Горацій.

– Візником, яким іще?

Буркотун-професор був у своєму репертуарі, він, як і всі жертви науки, був вельми роззявкуватий і не бачив далі від свого носа, тож щиро вважав, ніби Горацій, охоплений бажанням вивчення історії та археології, вчащає до його дому з любові до науки. Та насправді Горацій змушений був миритися з тими нудними лекціями, адже лише в такий спосіб він міг споглядати свою кохану Сільвію.

– Маю до вас доручення, пане Горацію. Оскільки ви вже достатньо обізнані з історією Єгипту та Азії, я хотів би вас попросити сходити замість мене на аукціон, який відбудеться в Ковент-Ґардені, де один шановний колекціонер розпродаватиме свої експонати. У нього є декілька досить цікавих екземплярів. Ось вам каталог, там я позначив усе, що мене цікавить, і написав, яку суму готовий віддати за них. Маючи надію, що ви людина промітна і не марнотратна, я покладаюся на вашу ощадливість щодо моїх грошей, і наголошую: в жодному разі не перевищуйте тієї вартості, що я зазначив.

– Але ж, професоре, знання мої не аж такі великі, щоб я міг на них покластися, вибираючи старожитності, – узяв сумнів Горація, якому не хотілося втрачати професорову прихильність через свою нерозважливість.

– Облиште! Вам нічого не доведеться робити, тільки прийти і купити, як у крамниці, те, що я позначив у каталозі. Ну, пора і честь знати, мене ще чекають в іншому місці, тож з вами я прощаюся, і не забудьте: увечері я вас чекаю у себе вдома – доповісте, як минув аукціон. – І професор так стрімко ретирувався, що Горацій більше нічого не встиг йому заперечити.

«Це ж треба отак ускочити по самі вуха, – подумав Горацій, – з другого боку, матиму чудову нагоду знову побачитися із Сільвією, все-таки нема лиха без добра». Розміркувавши так, він подався до себе додому, де й почав чекати ранку, готуючись якнайкраще показати себе на аукціоні, щоб догодити батькові милої Сільвії.

Ще й досі ласкаве, осіннє сонце сяяло у вікні карети, якою Горацій добирався до аукціону. Він сподівався приїхати першим, та виявилося, що в залі зібралося вже багатенько публіки. Горацій сів на своє місце, чекаючи, коли розпочнуться торги. Виявилося, що професор зазначив у каталозі надто занижені ціни, тому Горацій нічого не зміг купити. Щоб не повертатися голіруч, він придбав на торгах за гінею (а це було доволі дорого) старовинний мідний глек, запечатаний клеймом, з якимись клиновидними написами на ньому. Цінність глека Горацій розумів і сам, тому вирішив не везти його професору, а відіслати до себе додому. Тож у дім Фютвоїв довелося йти з порожніми руками.

Коли Горацій приїхав до професора, його ще не було вдома. Зустріла гостя пані Фютвой, яка запропонувала Горацію зачекати господаря у передпокої. Там він і побачив свою кохану. Спочатку Горацій, від хвилювання видзвонюючи зубами, не міг дати собі раду, зненацька забувши всі потрібні слова.

– Добридень, Сільвіє, маю надію, вас не надто обтяжить моя присутність, поки я чекатиму професора, – насилу зміг вимовити зніяковілий Горацій.

– Що ви, містере Вентімор, я щиро рада вас бачити. Чому ж ви більше не буваєте в нас? – поцікавилася Сільвія.

– Але ж… ваша матінка дала мені чітко зрозуміти, що вона не схвалює наших взаємин, що нам не варто далі… – вигукнув Горацій.

– Ой, годі вже, облиште! Це в вас говорить ваша зарозумілість. Матінці здалося, що ви зазнайомилися з нами на відпочинку лише тому, що там більше не було нікого з англійців, крім нас, але тут, у дорогому вашому серцю Лондоні, вам буде байдуже до нас, – збентежено промовила Сільвія.

– Як ви могли подумати таке, адже після нашої розлуки у мене тільки й думок, що про вас! – Горацій, давши волю почуттям, не зауважив, як бовкнув зайве, і тепер уже йому не було іншої ради, як говорити далі. – Я вас кохаю, і кохаю вже давно, як ви могли подумати, що я зарозумілий і байдужий до вас?

– Але ви так поводилися… Я, сказати правду, теж до вас небайдужа, та чому ж ви мовчали? – здивовано звела брови Сільвія.

– Та хіба маю я право ускладнювати ваше життя таким зізнанням, адже моє матеріальне благополуччя поки що таке, що я не можу пропонувати вам вийти за мене заміж. Ваші батьки будуть проти. То чи ж міг я у зв'язку з цим освідчуватися і зобов'язувати вас до будь-чого? – простогнав Горацій.

– Але ж чому в такому разі ви зараз не змовчали?

– Всьому виною довга розлука з вами, адже коли я бачу вас, одразу втрачаю здатність тримати язик за зубами. Але я знайду спосіб розбагатіти, щоб ваша родина таки дала згоду на наш шлюб! – урочисто мовив Горацій, і в цю мить до кімнати увійшла пані Фютвой.

– На який іще шлюб? – спитала вона, грізно звівши брови до перенісся.

– Матінко, – побачивши, що Горацій не знає, на яку ступити, подала йому допомогу Сільвія, – ми з Горацієм давно кохаємо одне одного…

– Так, і я б хотів просити руки вашої доньки, – втрутився Горацій, вирішивши, що треба кувати залізо, поки не згасло.

– Та ви, бачу, занадто високої думки про себе. Чиїм коштом думаєте її годувати, – вдарила об поли руками місіс Фютвой, – бо ж ваша практика не дає вам прибутку, чи не так?

– Про це не хвилюйтеся, я чудово розумію, що просити руки у такої поважаної родини, як ваша, я поки не маю права, але я докладу всіх зусиль, щоб досягти такого матеріального благополуччя, яке дозволить мені взяти вашу доньку за дружину, – запевнив Горацій.

– А тим часом менше з тим, містере Вентімор, – перебила його пані Фютвой.

Під той час до будинку підкотив екіпаж з професором, і всі присутні (Горацій, Сільвія й пані Фютвой), не змовляючись, вирішили не продовжувати почату розмову в присутності голови родини, але Горацій зрозумів, що з пані Фютвой особливих проблем не буде, головне – це переконати старого віддати доньку, та поки аргументів для переконання у Горація бракувало, а якщо згадати його провал на недавнім аукціоні, то й поготів розмова про одруження була б дуже вже передчасною.

– Здрастуйте, милий Горацій, – просопів Антон Фютвой, – то як, удалося вам добути для мене що-небудь цінне?

Зараз же Горацій розповів, як пройшли торги, що обрані професором експонати було продано втричі дорожче, ніж Фютвой зазначив у каталозі.

– Ви що, Горацію, не розумієте? Та ж ціни, які я навів у каталозі, були тільки приблизними, я жодною мірою не сподівався, що ви зможете купити за них ці старовинні реліквії, але ж я поклався на вашу розсудливість і думав, ви зрозумієте, що за будь-який із позначених експонатів можна було дати втричі більше того, що я написав, я понадіявся на вашу компетентність, – хрипів професор, а те, що напередодні аукціону він говорив Горацію зовсім протилежне, довести йому було вже не можливо.

– Ваша правда, професоре, це моя помилка, – здався Горацій, – але я купив там за свої гроші один мідний глек, який, можливо, вас зацікавить.

– Ах так, глек, у якому зберігали вино або олію! На якого біса мені ваш глек, він зовсім не вартий тієї гінеї, яку ви за нього віддали! – і далі обурювався професор, розпалюючись дедалі більше.

– Ні-ні, професоре, ось послухайте: він запечатаний такою дивною печаткою, на якій нанесені клинописом якісь написи, може, вам було б цікаво поглянути на нього, – з останніх сил Горацій намагався реабілітуватися в очах професора. І це таки подіяло на старого.

– Кажете, написи? Цікаво було б подивитися на ваш горщик, у ньому можуть виявитися цінні сувої, – змінив гнів на милість учений муж, – спробуйте відкрити печатку і зазирнути досередини, а потім можна буде домовитися і про візит до вас, щоб поглянути на ваш горщик, – поблажливо додав професор.

– Що ж, тоді більше не завдаватиму вам клопоту, – пробелькотів Горацій і прожогом кинувся геть.

Дорогою додому Горацій щиро благав Божої ласки, щоб глек таки виявився не порожнім, бо інакше професор переконається в цілковитій непридатності Горація й ніколи не дозволить йому побратися зі своєю донькою.

Прийшовши додому, Горацій одразу ж заходився коло глека. Відкоркувати його виявилося зовсім не просто. Печатка міцно трималася на тому ж місці, що й раніше, хоч як Горацій не силкувався її витягти. Тоді він вирішив скористатися зубилом і молотком. Це подіяло – печатка піддалася й відпала. Услід за нею з глека стрімким фонтаном бризнула різнобарвна пара, вмить заповнивши всю кімнату, а з пари вигулькнула якась дуже збільшена фігура старого, котрий розпрямив плечі й голосно зітхнув. Пара поступово розвіялась, а старий набув нормальних розмірів і втупився в Горація. Той же вирішив, що все побачене – не більше ніж галюцинація, наслідок перевтоми сьогоднішнього дня, а цей стариган, що нагадує гостя зі сходу, – черговий квартирант місіс Ра-пкін, у якої Горацій винаймав помешкання.

– О ти, смертний, ти навіть не уявляєш, як мені прислужився, подарувавши волю. Я просидів запроторений у цю пляшку дуже довго, з вини Сулеймана, якого обдурили мої вороги. А зараз проси чого бажаєш.

– Вибачте, але я не розумію, про що ви говорите. Який Сулейман, якими ворогами? І взагалі, я нічого не хочу, окрім спокою, – сказав Горацій, відчуваючи, як йому раптом стало добре і захотілося спати, – ну ще якби клієнта мені, щоб я йому будинок побудував… – додав, уже засинаючи, Горацій.

На ранок Горацію все побачене здалося не більше ніж сном. Він прокинувся у себе в ліжку, а не на підлозі, де вчора заснув сидячи, в кімнаті всі речі були на своїх місцях і ніщо не нагадувало про вчорашнього старого. До кімнати увійшла пані Рапкін, яка потвердила, що жодному арабові вона помешкання не здавала. Горацій, цілком певний у тому, що старий – то лише витвір його фантазії, подався на роботу.

У конторі на нього вже чекав великий промисловець Самуель Вакербас, відомий у Лондоні багач.

– Добридень, пане Вентімор, я до вас із самого ранку в дуже важливій справі.

– До мене? – здивувався Горацій. – Може, ви переплутали і вам потрібен пан Бітвор?

– Ні-ні, саме до вас. Адже ви найвідоміший архітектор у Лондоні, як то кажуть, чистої проби майстер? – запопадливо вів своєї мільйонер.

– Та ні, що ви, я лише простий і нікому не відомий архітектор.

– Облиште зайву скромність, хоча вона вам і стане в пригоді у майбутньому, але зараз не варто скромничати. Я до вас ось у якій справі: отже ж вирішив я побудувати собі дачний будиночок тисяч десь на шістдесят, то чи не бажаєте взятися до будівництва? – поцікавився Вакербас.

Від такої несподіваної пропозиції Горацій сторопів.

– Звичайно, пане Вакербас, я готовий докласти своїх рук і вміння, щоб вам догодити! – відрапортував Горацій, ще й досі не вірячи, що саме йому випала така щаслива карта.

– От і чудово, а зараз дозвольте… не буду вам заважати складати проекти, у мене ще купа справ, – сказав Вакербас і хутко вийшов із конторського приміщення.

Горацій усе ніяк не міг вийти з дива і вирішив, що все ж таки варто сходити додому й пообідати, на сьогодні з нього досить, можна зачинити конторку.

Удома на Горація чекав ще один сюрприз: уздовж усієї вулиці видно було довжелезний караван навантажених мішками верблюдів, а погоничами при них були чорношкірі раби. І весь цей караван рухався до під'їзду, в якому жив Горацій. Караван жваво розвантажувався, і мішки перекочовували до під'їзду. Коли Горацій прийшов додому, він зрозумів, що насправді мішки перекочували до його квартири, що викликало невдоволення пані Рапкін.

– Мій пане, ці дарунки для вас, – тільки й мовив старший погонич і, закінчивши розвантаження, поспішно пішов геть.

Миттю верблюди зникли з вулиці, ніби їх тут ніколи й не було.

Зазирнувши у мішки, Горацій увесь похолов: вони були по саму зав'язку повні самоцвітів і золота. Причому найменший з каменів був завбільшки з кулак і коштував величезних грошей. Що це за дари і що з ними робити, Горацій хоч ґвалт кричи не розумів. Але тут сталося повторення вчорашнього вечора: з нізвідки, неначе з повітря, виткнувся вчорашній старий.

– Вітаю тебе, о мій визволителю, чи задоволений ти моїми дарунками?

– А ви хто? – насилу пробелькотів Горацій.

– Як, ти не пам'ятаєш мене? Ти ж сам учора звільнив мене з пляшки. Я Факраш ель Амаш, наймогутніший джин Азії, мене зрадою і підступністю запроторили до цієї в'язниці. – Джин зневажливо копнув мідного глека, що валявся на підлозі: того самого, що його Горацій ще вчора придбав на аукціоні, – але ти, світло моїх очей і біль мого серця, звільнив мене, то ж проси чого хочеш. Я кинув до твоїх ніг скарби нечувані, та це лише дещиця того, що я можу для тебе зробити, моя влада безмежна! – Останню фразу джин пророкотав так, немов пролунав гуркіт грому, нагнавши страху на Горація, який і так був ледь живий.

– Але мені не треба стільки скарбів, що я з ними робитиму? – ще більше злякався Горацій.

– О, часе, ти знецінюєш людей, хто таке чув, щоб від багатства відмовлялися, ти взірець скромності й поміркованості, мій юний друже. Невже ти відмовляєшся від усього цього багатства, про яке не смів навіть мріяти жоден зі смертних? – дивувався Факраш.

– Будь ласка, не ображайся на мене, шановний джине, але мені не потрібні ці багатства, я був би тобі щиро вдячний, коли б ти забрав їх назад. Адже твоєї могутності досить для цього? – вирішив схитрувати Горацій. До нього почало повертатися самовладання і хитрість, якою природа обдарувала чоловіка.

– Ти не уявляєш, мій смертний друже, яку я маю владу! – самовдоволено вигукнув джин, і всі багатства, що тільки-но величезними купами громадилися у нього під ногами, зникли. – Але скажи мені, я хоча б догодив тобі іншим моїм дарунком?

– Яким це іншим дарунком? – Горацій не розумів, що саме недоговорює джин.

– Як це яким? Адже до тебе приходив сьогодні пан із замовленням будинку? Це я його навів на думку і змусив попрямувати до тебе, – пишаючись своєю витівкою, випнув груди джин.

Тільки тепер Горацій зрозумів, кому він мусить бути вдячний за багатого замовника, який дарував би йому можливість повінчатися з Сільвією.

– То це ваша робота? – розчаровано зітхнув Горацій.

– А чия ж іще? – єхидно підморгнув джин. – Коли я вилітав від тебе, я почув, як цей пан сказав уголос, що хоче, мовляв, побудувати будинок. І я навіяв йому думку про те, що він має з цим проханням піти до тебе.

– О, Боже мій, а я вже був подумав, що цей пан сам вирішив запропонувати мені роботу, – простогнав Горацій.

– Та не бійся ти, повелителю моїх безмежних сил, я допоможу тобі збудувати палац для цього пана. Та й тобі самому варто було б перебратися у більш відповідні твоєму рангу палати, аж прикро дивитися на це жебрацьке житло, – оцінюючим поглядом обвівши кімнату, мовив джин.

– Ні-ні, мене все цілком влаштовує, тим паче що на іншу квартиру я поки не заробив, тому і в цій мені не соромно приймати моїх гостей. До речі, про них. Пане Факраш, чи не могли б ви залишити мене на деякий час, а то до мене мають приїхати гості, а я зовсім до цього не готовий, – запобігливо, щоб не образити старого, попрохав Горацій.

– Та це ж найпростіше, не клопочися цим, о мій визволителю, я навіки тобі зобов'язаний, тож не заважатиму тобі, а лише віддячу, – сказавши так, Факраш розтанув у повітрі.

– За що мені все це? – простогнав Горацій.

Час линув швидко. Якось Горацій надіслав запрошення професорові приїхати до нього, знайшовши привід: розібрати клинопис на печатці, а заразом мав намір просити руки доньки професора – адже якщо в Горація тепер є таке грошовите замовлення, отже відтак з'являється й право побратися з юною Сільвією.

Поки Горацій був заклопотаний листом, у його будинку сталися разючі зміни: замість ветхої будівлі постав справжній східний палац. Стіни його були запнуті червоним оксамитом, а кутки прикрашали мармурові колони. Скрізь у будинку сновигали заклопотані раби. Верескнувши з жаху, до Горація притьмом прибігла пані Рапкін, яка тепер не впізнавала свій дім, вона гнівно репетувала, що Горацій, мовляв, не мав права так кардинально перебудовувати чужу власність, що в цьому будинку порядна англійська родина тепер і жити не зможе. Скінчивши свій довгий лайливий монолог, сердита пані Рапкін пішла геть.

Жах від зміни, що сталася з його будинком, у Горація змінився панікою, адже найближчим часом мала з'явитися шановна родина Фютвоїв! Він хотів перевдягнутися до приїзду дорогих гостей, але знайшов тільки халат, розкішно оздоблений коштовним камінням і золотим розписом. Вирішивши, що цей халат більше пасуватиме до його теперішніх чертогів, ніж звичайний діловий одяг, Горацій поспішно вбрався в нього.