Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

– Отже, і я помру, зроблюся морською піною, не чутиму більше музики хвиль, не побачу чудових квітів і ясного сонечка! Невже

не можу віднайти безсмертну душу?

– Можеш, – сказала бабуся, – хай тільки хтось із людей покохає тебе всім серцем і звелить священикові поєднати ваші руки на знак вічної вірності одне одному, тоді частинка його душі передасться тобі. Але цьому не бути ніколи! Адже те, що в нас вважається гарним, твій риб'ячий хвіст, люди вважають потворним, вони нітрохи не знаються на красі…

Глибоко зітхнула русалонька й сумно подивилася на свій риб'ячий хвіст.

«От він знову катається в човні! – думала русалонька, слухаючи звуки валторн, що долинали з морської поверхні. – Як я люблю його! Я належу йому всім серцем! На все б я пішла заради нього й заради безсмертної душі! Я попливу до морської відьми; може, вона щось порадить!»

І русалонька попливла зі свого садочка до бурхливих вирів, за якими жила відьма. Тут не було ні квітів, ані навіть трави – самий лише голий сірий пісок. Русалоньці довелося пливти поміж клекітними водовертями; потім на шляху до відьминої оселі лежав іще більший простір, укритий гарячим, булькітливим мулом, це місце відьма називала своїм торфовим болотом. За ним уже виднілося і саме відьмине житло, оточене чудернацьким лісом: дерева й кущі були поліпами – напівтваринами-напіврослинами, схожими на стоголових змій, які росли просто з піску; поліпи ні на хвилину не припиняли ворушити всіма своїми суглобами, від кореня аж до верхівки, вони хапали гнучкими пальцями все, що тільки їм траплялось, і вже ніколи не випускали назад.

Та от русалонька опинилася на слизькій галявині, де борюкалися великі, гладкі водяні вужі. Посеред галявини було зведено будинок із білих людських кісток, тут же сиділа й сама морська відьма та годувала жабу.

– Знаю, знаю, навіщо ти прийшла! – сказала морська відьма. – Ти хочеш одержати замість свого риб'ячого хвоста дві підпори, щоб ходити, як люди; хочеш, аби молодий принц покохав тебе, а ти отримала б свою безсмертну душу!

І відьма зареготала.

– Ну гаразд, ти прийшла саме вчасно! – вела далі відьма. – Прийшла б ти завтра вранці, було б запізно, і я не змогла б допомогти тобі раніш, як наступного року. Я виготовлю для тебе напій, ти візьмеш його, попливеш із ним на берег іще до сходу сонця, сядеш там і вип'єш усе до краплі; тоді твій хвіст роздвоїться й перетвориться на двійко гарненьких, як скажуть люди, ніжок. Але тобі буде так боляче, ніби тебе протнуть наскрізь гострим мечем. Зате всі, хто побачить тебе, скажуть, що такої чарівної дівчини вони ще не зустрічали! Ти збережеш свою плавну граційну ходу – жодна танцівниця не зрівняється з тобою; але пам'ятай, що кожен крок завдаватиме тобі нестерпного болю, так що зраниш свої ніжки до крові. Чи ти згодна?

– Так! – відповіла русалонька.

– Пам'ятай, – попередила відьма, – якщо ти набудеш людської подоби, тобі вже не зробитися знову русалкою! Не бачити тобі більше ні морського дна, ні батьківського дому, ні сестер! А якщо принц не покохає тебе, уже з першим світанком після його одруження з іншою твоє серце розірветься на частини, і ти станеш піною морською!

– Нехай! – сказала русалонька й зблідла як смерть.

– Ти повинна заплатити мені за допомогу, – сказала відьма. – А я недешево візьму! Ти маєш чудовий голос і ним гадаєш зачарувати принца, але ти мусиш віддати свій голос мені. Я візьму за свій безцінний напій найкраще, що в тебе є: адже я повинна домішати до напою власну кров, щоб він зробився гострим, мов лезо меча.

– Що ж залишиться в мене? – спитала русалонька.

– Твоє гарненьке личко, твоя легка хода і твої очі – досить, щоб підкорити людське серце! Ну годі, не бійся; висунеш язичок, і я відріжу його на плату за чарівний напій!

– Гаразд! – сказала русалонька, і відьма поставила на вогонь казан, аби зварити трунок.

Відьма обтерла казан в'язкою живих вужів, а потім роздряпала собі груди; у казан закапала чорна кров, від якої почали здійматися клуби пари. Відьма додавала в казан нові й нові зілля. Нарешті напій був готовий і мав вигляд найпрозорішої джерельної води!

– Ось! – сказала відьма, віддаючи русалоньці напій; потім відрізала їй язичок, і русалонька зробилася німою – не могла більше ні співати, ні розмовляти!

…Русалонька не наважилась увійти до батьківського палацу – вона була німою та збиралася покинути батьківський дім назавжди. Серце її було готове розірватися від суму й печалі. Вона прослизнула до саду, взяла по квітці з грядки кожної сестри, послала рідним тисячу поцілунків і піднялася на темно-блакитну поверхню моря.

Сонце ще не сходило, коли вона побачила перед собою принців палац і присіла на розкішні мармурові сходи. Місяць осявав її чудовим блакитним сяйвом. Русалонька випила іскристий гострий напій, і їй здалося, ніби її протнули мечем, вона зомліла. Коли отямилася, над морем уже сяяло сонце; в усьому тілі вона відчувала пекучий біль, зате перед нею стояв красень принц і дивився на неї чорними, як ніч, очима; вона побачила, що замість риб'ячого хвоста має дві гарненькі ніжки. Принц спитав, хто вона така і як сюди потрапила, але русалонька лише лагідно й сумно дивилася на нього темно-блакитними очима, адже розмовляти вона не могла. Тоді він узяв її за руку й повів до палацу. Із кожним кроком русалонька ніби ступала на гострі ножі та голки; але вона терпляче зносила біль і йшла за руку з принцом легка, невагома, як водяна бульбашка; принц і всі довкола тільки дивувалися її чудесній летючій ході.

Русалонька стала першою красунею при дворі, та лишалась і далі німою, не могла ні співати, ні розмовляти. Вродливі рабині, усі в шовках і золоті, з'явилися перед принцом і його батьками та почали співати. Одна з них співала особливо гарно, і принц плескав у долоні й усміхався їй; русалоньці зробилося дуже сумно: колись і вона могла співати, і незрівнянно краще! «О, якби він знав, що я назавжди розлучилася зі своїм голосом, аби бути поруч із ним!» Потім рабині почали танцювати; тут і русалонька підняла свої гарненькі ручки, стала навшпиньки й полинула в легкому, невагомому танку, так не танцював іще ніхто! Кожен рух лише збільшував її красу, самі очі говорили серцю більше, ніж спів усіх рабинь.

Що день, то дужче й дужче прихилявся принц до русалоньки, але він любив її лише як миле, добре дитя, а зробити її своєю дружиною йому й на думку не спадало.

«Чи любиш ти мене понад усіх на світі?» – здавалося, питали її очі в той час, як принц обіймав її й цілував у чоло.

– Так, я люблю тебе! – говорив принц. – Ти маєш добре серце, ти віддана мені більше за всіх і схожа на молоду дівчину, яку я бачив одного разу й, певно, ніколи вже не побачу! Я плив на кораблі, корабель розбився, хвилі викинули мене на берег неподалік прекрасного храму, де служать Богу молоді дівчата; наймолодша з них знайшла мене на березі й урятувала мені життя, я бачив її лише двічі, але її одну в цілому світі міг би я покохати! Ти схожа на неї й майже витіснила з мого серця її образ. Вона належить святому храму, і от моя щаслива зоря послала мені тебе, ніколи я не розлучуся з тобою!

«Шкода! Він не знає, хто врятував йому життя!» – думала русалонька.

Та от пішли розмови, що принц одружиться з чарівною донькою сусіднього короля й тому споряджає свій пишний корабель у плавання. Принц поїде до сусіднього короля нібито для того, щоб ознайомитися з його країною, а насправді – щоб побачити принцесу, з ним вирушить велике посольство. Русалонька на цю мову лише хитала головою й сміялася – адже вона краще від усіх знала принцові думки.

– Я мушу їхати! – казав він їй. – Мені треба побачити прекрасну принцесу, цього вимагають мої батьки, але вони не змушуватимуть мене одружитися з нею, а я ніколи не покохаю її!

…І от корабель зайшов у гавань пишної столиці сусіднього королівства. Почалися святкування, бали йшли за балами, але принцеси не було, – вона виховувалася десь далеко в монастирі, куди її віддали навчатися всіх королівських чеснот. Нарешті прибула й вона. Русалонька жадібно дивилася на неї й не могла не визнати, що милішого та прекраснішого обличчя вона ще не бачила. Шкіра на обличчі принцеси була такою ніжною, прозорою, а з-за довгих темних вій усміхалися темно-сині лагідні очі.

– Це ти! – сказав принц. – Ти врятувала мені життя, коли я лежав на березі моря!

І він міцно притис до серця свою наречену.

– О, який я щасливий! – сказав він русалоньці. – Те, про що я не смів і мріяти, збулося! Ти зрадієш моєму щастю, адже ти так любиш мене!

Русалоньці здалося, що серце її ось-ось розірветься від болю…

Дзвони в церкві калатали, вулицями роз'їжджали герольди, сповіщаючи народ про заручини принцеси. Наречений і наречена подали одне одному руки й отримали благословення єпископа.

Того самого вечора наречені мали відпливти на принцову батьківщину; на палубі корабля напнули шатро із золота й пурпуру, у шатрі височіло чудове ложе для молодят. Корабель полинув уперед.

Щойно смеркло, на кораблі запалили сотні різнобарвних ліхтариків, а матроси почали весело танцювати на палубі. Русалонька згадала, як вона вперше спливла на поверхню моря й побачила ту саму розкіш і веселощі на кораблі. І от вона полинула у швидкому легкому танці, ніби ластівка, що її переслідує шуліка. Ніколи ще вона не танцювала так чудово! її тендітні ніжки різало, як ножами, та вона не відчувала болю – серцю її боліло ще дужче. А принц цілував красуню наречену, і вона бавилася його чорним волоссям; нарешті рука в руці вони пішли до свого пишного шатра.

На кораблі все стихло, лише стерновий достався біля стерна. Русалонька сперлася білими руками на борт і, повернувшись обличчям на схід, стала чекати на перший промінь сонця, який, як вона знала, мав убити її. Аж раптом вона побачила, як із моря піднялися її сестри, їхнє довге розкішне волосся не маяло більше на вітрі – воно було відрізане.

– Ми віддали наше волосся відьмі, щоб вона допомогла нам урятувати тебе від смерті! Вона дала нам оцей ніж – бачиш, який він гострий? Перш аніж зійде сонце, ти маєш прохромити ним принцове серце, і коли його кров бризне тобі на ноги, вони знову зростуться в риб'ячий хвіст і ти знову зробишся русалкою, спустишся до нас у море та проживеш свої триста років, перш аніж перетворитися на солону морську піну. Та поспішай! Або він, або ти – одне з вас мусить померти до сходу сонця!

Із цими словами вони глибоко зітхнули й занурились у море.

Русалонька відвела пурпурову завісу шатра й побачила, що голівка чарівної нареченої спочиває на грудях у принца. Русалонька нахилилася й поцілувала його в прекрасне чоло, глянула на небо, де займалася ранкова зоря, потім подивилася на гострий ніж і знову спрямувала погляд на принца, який уві сні промовив ім'я своєї нареченої, – і ніж здригнувся в русалоньчиніи руці. Ще хвилина – вона кинула його у хвилі, що почервоніли, ніби забарвилися кров'ю, в тому місці, де він упав. Іще раз глянула вона на принца, кинулася з корабля в море й відчула, як її тіло розпливається піною.

Над морем зійшло сонце; русалонька не відчувала смерті: вона бачила ясне сонечко і якихось прозорих дивних створінь, що сотнями ширяли над нею. Голоси їхні звучали, як музика. Вони не мали крил і літали в повітрі лише завдяки власній легкості. Русалонька побачила, що й вона має таке саме тіло, як у них, і що вона все дужче відокремлюється від морської піни.

– До кого я йду? – спитала вона, підносячись у повітря, і її голос звучав дивовижною неземною музикою.

– До дочок повітря! – відповіли їй повітряні створіння. – Русалка не має безсмертної душі, і віднайти її вона не може інакше, ніж завдяки коханню людини. Доньки повітря теж не мають безсмертної душі, але вони самі можуть надбати її собі добрими справами. Ми прилетіли в жаркі країни, де люди гинуть від спекотного, зачумленого повітря, й навіваємо прохолоду. Ми поширюємо в повітрі квіткові пахощі та приносимо з собою зцілення й утіху для людей. А коли минає триста років, упродовж яких ми творимо посильне добро, ми одержуємо в нагороду безсмертну душу. Ти, бідолашна русалонько, усім серцем прагнула того самого, що й ми, ти любила і страждала, то підіймися разом із нами в понадхмарний світ! Тепер ти сама зможеш віднайти собі безсмертну душу.

І русалонька простягла свої прозорі руки до сонця і вперше відчула в себе на очах сльози.

На кораблі за цей час усе знову заворушилось, і русалонька побачила, як принц із нареченою шукали її. Засмучено дивилися вони на збурену морську піну, ніби знали, що русалонька кинулась у хвилі. Невидимо поцілувала русалонька красуню наречену в чоло, усміхнулася принцові й піднялася разом з іншими дітьми повітря до рожевих хмарок, що плавали в небі.

Оле-Лукойє

Ніхто не знає стільки історій, як Оле-Лукойє.

Увечері Оле-Лукойє в самих панчохах піднімається сходами, потім нечутно заходить до кімнати і злегка бризкає дітям у вічі солодким молоком. Повіки в дітей починають злипатись, а він підкрадається ззаду й легенько дмухає їм у потилицю. Це зовсім не боляче – Оле-Лукойє хоче тільки вкласти дітей у ліжко! А потім він починає розповідати історії.

На Оле-Лукойє шовковий жупан, що вилискує то блакитним, то зеленим, то червоним; під пахвами в нього парасольки: одна з малюнками – її він розкриває над добрими дітьми, і тоді їм сняться чарівні казки, друга зовсім проста – він розкриває над недобрими, і вони нічого не бачать уві сні!

Понеділок

– Прикрасимо кімнату! – сказав Оле-Лукойє, вклавши Яльмара в ліжко.

Усі кімнатні квіти перетворилися на великі дерева, а кімната – на альтанку. Гілля дерев було всіяне квітами, а плоди блищали, мов золоті.

Раптом у шухляді столу почувся жахливий стогін.

– Що таке? – сказав Оле-Лукойє й висунув шухляду.

Виявляється, сердилася грифельна дошка: у розв'язання написаної на ній задачі вкралася помилка, і всі розрахунки ладні були розсипатися; грифель дуже хотів допомогти, та не міг. Стогнав і Яльмарів зошит! На кожній сторінці стояли великі літери, а поряд із ними маленькі, це був зразок; а збоку були інші літери, котрі гадали, що тримаються так само твердо. їх писав Яльмар, і вони, здавалося, спотикались об лінійки, на яких мали стояти.

– От як треба триматися! – казав зразок. – Ось так, злегка нахиляючись праворуч!

– Ох, ми не можемо, – відповідали Яльмарові літери.

– То вас треба трохи підтягти! – сказав Оле-Лукойє.

– Ой, ні! – закричали літери й випросталися так, що приємно було глянути.

– Тепер нам не до історій! – сказав Оле-Лукойє. – Вчитимемося писати!

І він дописав усі Яльмарові літери так, що вони стояли вже рівно й бадьоро, як і зразок. Але вранці, коли Яльмар прокинувся, вони мали такий самий жалюгідний вигляд, як і раніше.

Вівторок

Оле-Лукойє торкнувся своєю чарівною бризкалкою меблів, і всі речі відразу ж почали теревенити. Оле-Лукойє торкнувся картини, і намальовані на ній птахи заспівали, гілки дерев заворушилися, а хмари помчали по небу.

Оле підійняв Яльмара до рами, і хлопчик ступив просто у високу траву на картині. Він побіг до води й усівся в човен. Човен був пофарбований у червоне з білим, вітрила блищали, і лебеді з золотими коронами потягли його вздовж зелених лісів. Риба зі срібною й золотою лускою пливла за човном, птахи летіли за Яльмаром, комарі танцювали, хрущі гули.

Уздовж берегів річки вишикувалися кришталеві й мармурові палаци; на балконах їх стояли принцеси – знайомі Яльмарові дівчатка, з якими він часто грався.

Кожна тримала в правій руці зацукроване пряникове порося. Яльмар, пропливаючи повз них, хапався за один кінець пряника, принцеса міцно трималася за другий, і пряник розламувався навпіл, кожен отримував свою частку. На варті стояли маленькі принци. Вони вітали Яльмара під козирок золотими шаблями та обсипали його олов'яними солдатиками!

Проплив він і через місто, де жила його стара няня. Вона вклонялась і посилала йому рукою поцілунки.

Квіти танцювали, а верби кивали…

Середа

Ох і дощ лив! Коли Оле-Лукойє відчинив вікно, виявилося, що вода стоїть урівні з підвіконням, а до самого дому пристав корабель.

– Хочеш прогулятися, Яльмаре? – спитав Оле. – Побуваєш уночі в чужих землях, а на ранок – знову вдома!

І от Яльмар опинився на кораблі. Одразу ж розпогодилося. Вони попливли так далеко, що земля зовсім зникла з очей. Лелеки летіли в чужі теплі краї довгою вервечкою, один за одним. Вони були в дорозі вже багато-багато днів, і один із них так утомився, що крила відмовлялися йому служити. Він летів позаду всіх, потім відстав і почав опускатися дедалі нижче… Невдовзі він зачепив щоглу корабля, ковзнув уздовж снастей і впав просто на палубу.

Юнга посадовив його у пташник до курей, качок та індичок. Бідолашний лелека сумно роззирався довкола.

Індик набундючився, качки відступали…

Лелека розповів їм про спекотну Африку, про піраміди і страусів, що галопують пустелею, але качки нічого не зрозуміли:

– Ну, чи не дурень?

Лелека замовк і став думати про Африку.

– Могли б і ви посміятися з нами! – сказав йому індик. – Що ж, розважатимемо себе самі!

Кури кудкудакали, качки крякали, і це їх страшенно тішило.

Але Яльмар відчинив дверцята, поманив лелеку, і той вистрибнув до нього на палубу – він уже встиг відпочити. Лелека ніби вклонився Яльмарові на знак подяки, змахнув широкими крилами й полетів у теплі краї. Кури закудкудакали, качки закрякали, а індик так надувся, що гребінець у нього весь налився кров'ю.

– Завтра з вас зварять суп! – сказав Яльмар і прокинувся.

Четвер

– Тільки не лякайся! – сказав Оле-Лукойє. – Я зараз покажу тобі мишку! – І справді, у його руці була гарненька мишка. – Вона прийшла запросити тебе на весілля! Дві мишки хочуть сьогодні вночі побратися. Живуть вони під підлогою в коморі твоєї матері.

– А як же я пролізу крізь маленьку дірочку в підлозі? – спитав Яльмар.

Оле-Лукойє торкнувся хлопчика своєю чарівною бризкалкою, і Яльмар раптом зробився завбільшки як палець.

– Тепер можна позичити мундир в олов'яного солдатика. Адже мундир так прикрашає, а ти йдеш у гості!

Яльмар перевдягнувся і зробився схожим на олов'яного солдатика.

– Прошу, сідайте в наперсток вашої матінки, – сказала Яльмарові мишка. – Я маю честь відвезти вас.

І вони поїхали на мишаче весілля.

Прослизнувши крізь дірку, яку миші прогризли в підлозі, вони потрапили в довгий вузький коридор, де тільки й можна було проїхати в наперстку. Коридор був яскраво освітлений гниличками.

– Чудовий запах, чи не так? – спитала мишка. – Увесь коридор змащено салом!

Нарешті вони дісталися зали, де святкували весілля. Праворуч стояли мишки-дами, ліворуч – мишки-кавалери, а посередині, на виїденій шкоринці сиру, – наречений із нареченою.

Гості все прибували. Миші ледь не чавили одне одного, і щасливу парочку відтіснили аж до дверей, так що ніхто більше не міг ні зайти, ні вийти. Зала теж була змащена салом, іншого частунку не було. На десерт гостей обносили горошиною, на якій одна родичка молодят вигризла їхні імена, тобто, звичайно, лише перші літери!

Усі миші сказали, що весілля було чудовим.

Яльмар поїхав додому. Він побував у вельможному товаристві, хоч і довелося зменшитися й одягти мундир олов'яного солдатика.

П'ятниця

– Не віриться, скільки літніх людей хочуть залучити мене до себе! – сказав Оле-Лукойє. – Особливо ті, хто зробив щось погане. «Любесенький Оле, – кажуть вони мені, – ми не можемо склепити повік, лежимо без сну цілісіньку ніч і бачимо навколо себе всі свої недобрі справи. Вони, ніби бридкі маленькі тролі, сидять по краях постелі та бризкають на нас окропом. Хоч би ти прийшов і прогнав їх. Ми б залюбки заплатили тобі, Оле! На добраніч! Гроші на вікні!» Я ні до кого не приходжу за гроші!

– А що ми робитимемо сьогодні вночі? – спитав Яльмар.

– Чи не хочеш ти знову побувати на весіллі? Велика лялька твоєї сестри, та, що зветься Германом, хоче обвінчатися з лялькою Бертою; а ще сьогодні день народження ляльки, і тому готується багато подарунків!

– Знаю, знаю! – сказав Яльмар. – Тільки-но лялькам потрібне нове вбрання, сестра святкує їхній день народження або весілля.

– А сьогодні вночі буде сто перший і, отже, останній! Через те й готується щось надзвичайне.

На столі стояв будиночок із картону, вікна його були освітлені, й усі олов'яні солдатики тримали рушниці на караул. Наречені замислено сиділи на підлозі, прихилившись до ніжки столу. Оле-Лукойє, вбравшись у бабусину чорну спідницю, обвінчав їх. Потім молодята отримали подарунки.

– Поїдемо тепер на дачу чи вирушимо за кордон? – спитав молодий.

Для поради запросили ластівку та стару курку. Ластівка розповіла

про теплі краї, де стигнуть соковиті, важкі ґрона винограду, де повітря м'яке, а гори заквітчані такими барвами, яких тут навіть не уявляють.

– Зате там немає капусти! – сказала курка. – О, яка вона зелена! Що може бути кращим?!

– Але ж качани схожі один на один як дві краплі води! – сказала ластівка. – До того ж тут так часто буває негода.

– Ну, до цього можна звикнути! – сказала курка.

– А який тут холод! Так і гляди, замерзнеш!

– І добре для капусти! – сказала курка. – До того ж і в нас буває тепло! От чотири роки тому літо стояло аж п'ять тижнів! Та яка спекота була! Усі задихалися! І в нас немає отруйних тварюк, як там! І розбійників! – Курка заплакала. – Я ж теж мандрувала! Аж дванадцять миль проїхала в діжці! І жодного задоволення немає в мандрівці!

– Так, курка – особа цілком гідна! – сказала молода. – Мені теж не подобається їздити по горах – то вгору, то вниз! Краще ми поїдемо в село і гулятимемо на городі з капустою.

Так і вирішили.

Субота

– Дивись, які китайці! – сказав Оле, розкриваючи над Яльмаром свою гарну парасольку.

Парасолька була схожа на велику китайську чашу, розмальовану блакитними деревами та вузенькими містками, на яких стояли маленькі китайці й хитали головами.

– Сьогодні треба буде прикрасити весь світ! – вів далі Оле. – Адже завтра свято, неділя! Мені треба піти на дзвіницю – подивитися, чи вичистили церковні карлики всі дзвони, інакше вони погано дзвонитимуть завтра; потім у поле – глянути, чи струсив вітер пил із трави та листя. А найскладніше – зняти з неба й почистити всі зірки. Доводиться нумерувати кожну зірку й кожну дірочку, де вона сиділа, щоб потім кожну поставити на своє місце, інакше вони не триматимуться й посиплються з неба одна за одною!

– Послухайте! – сказав раптом старий портрет, який висів на стіні. – Я прадідусь Яльмара й дуже вдячний вам за те, що ви розповідаєте хлопчикові казки, але зірки не можна знімати з неба й чистити. Зірки – такі самі небесні тіла, як наша Земля!

– Дякую тобі, прадідусю! – відповів Оле-Лукойє. – Ти – голова сім'ї, але я все-таки старший за тебе! Римляни та греки звали мене богом сновидінь! Я завжди входив до найвельможніших домівок і знаю, як поводитись і з дорослими, і з малими. Можеш тепер розповідати сам!

І Оле-Лукойє пішов геть, узявши під пахву свою парасольку.

– Ну, вже не можна й висловити своєї думки! – сказав старий портрет.

Тут Яльмар прокинувся.

Неділя

– Доброго вечора! – привітався Оле-Лукойє.

Яльмар кивнув йому, підхопився й повернув прадідусів портрет обличчям до стіни, аби він знову не втрутився в розмову.

– Я покажу тобі свого брата, його також звуть Оле-Лукойє, – сказав Оле-Лукойє. – Але він знає лише дві казки: одна незрівнянно гарна, а друга така жахлива, що… та ні, неможливо навіть і сказати яка!

Оле-Лукойє підняв Яльмара, підніс його до вікна й оголосив:

– Зараз ти побачиш мого брата, іншого Оле-Лукойє. Жупан на ньому розшитий сріблом, за плечима – чорний оксамитовий плащ! Дивись!

І Яльмар побачив, як щодуху мчить інший Оле-Лукойє і садовить до себе на коня і старих, і малих. Тих, хто мав відмінні чи добрі оцінки, він садовив поперед себе й розповідав їм чудову казку, а тих, хто мав погані, – позаду себе, і вони мусили слухати страшну казку. Вони тремтіли від страху, плакали й хотіли зіскочити з коня, та не могли, бо відразу міцно приростали до сідла.

– А я не боюсь його! – сказав Яльмар.

– І нема чого боятися! – відповів Оле. – Гляди тільки, щоб у тебе завжди були гарні оцінки!

– Ось це повчально! – пробурмотів прадідусів портрет. – Усе-таки не завадить іноді висловити свою думку.

Він був дуже задоволений.