Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Горщик каші

Жила собі дівчинка. Якось пішла вона в ліс по ягоди й зустріла бабусю.

– Здрастуй, дівчинко, – сказала старенька. – Дай мені ягід, будь ласка.

– Бери, бабусю, – відповіла дівчинка.

Поїла старенька ягід і сказала:

– Я тобі теж дещо подарую. Ось тобі горщик. Варто лише сказати: «Раз, два, три, горщику, вари!» – і він почне варити смачну солодку кашу. А якщо сказати: «Раз, два, три, горщику, не вари!» – він одразу перестане варити.

– Дякую, – сказала дівчинка, узяла горщик і пішла додому.

Тепер вони з матір'ю завжди мали на обід смачну солодку кашу.

Одного разу дівчинка пішла з дому, а мати поставила горщик перед собою і сказала:

– Раз, два, три, горщику, вари!

Горщик почав варити і наварив дуже багато каші. Мати наїлася досхочу, але забула, як зупинити горщик. Каша була в кімнаті, на ґанку, вже була й на вулиці, а горщик усе варив. Злякалася мати, побігла по дочку, але не змогла перебратися через дорогу – гаряча каша текла рікою.

Добре, що дівчинка була недалеко. Побачила вона, що робиться, і побігла додому. Сяк-так вилізла на ґанок, відчинила двері і гукнула:

– Раз, два, три, горщику, не вари!

Горщик перестав варити кашу. Але ще довго городяни їли кашу, черпаючи просто з вікон, а той, кому доводилося їхати чи йти по вулиці, мусив проїдати собі в каші дорогу.

Але ніхто не скаржився. Дуже смачна та солодка була каша.

Ганс і смугастий кіт

Водного мельника не було родини – тільки троє учнів. Якось він скликав їх і каже:

– Рідних дітей мені Господь не дав, тож хочу відписати млин одному з вас. А матиме його собі той, хто знайде для мене найкращого в світі коня. Ступайте, а через сім років вертайтеся, та не з порожніми руками.

Молодший з учнів, Ганс, був велике ледащо, та ще й дурний, як ступа, – тож усі з нього глузували.

– А ти куди зібрався? – брали його на сміх старші учні. – Навіть як і пощастить тобі з млином – він же тобі так треба, як собаці п'ята нога.

Ганс мовчки прошкував поряд, але вночі старші знайшли спосіб утекти від нього. Наступного ранку прокинувся Ганс, засмутився: «Що мені робити? – скиглив він. – Як знайти того коня без сторонньої допомоги?».

Так, бідкаючись сам до себе, не відразу помітив Ганс смугастого кота, який сидів у нього в головах.

– Куди простуєш, любий Гансе? – мовив до нього звір людським голосом.

– Якби ж то знаття, – зітхнув Ганс.

– Тримайся мене, не супереч мені ні в чому, і тоді за сім літ найкращий у світі кінь буде наш.

– Гаразд, – погодився Ганс. – Якщо ти так легко навчився людської мови, либонь, усе тобі до снаги.

От повів його кіт до свого палацу, а там – безліч слуг. Заходилися коло гостя, умили, причепурили й нагодували вишуканим харчем. У палаці взяв собі Ганс пишно оздоблену опочивальню, де й звикав спати на справжніх шовках.

День у день тепер з ранку до вечора Ганс робив усе, що йому наказував кіт: проріджував кущі срібним топірцем, поливав із золотого глека троянди в саду, обчімхував гілля на деревах діамантовими ножицями.

А якось помітив парубок, що одяг став йому замалий, взуття затісне, та й спитав у кота:

– Любий коте, я геть забув, скільки часу триває моя гостина. Якщо минуло сім років, то вже ж можу я забрати обіцяного мені коня?

– Чекай, – зразу спинив його кіт. – Спершу побудуй будинок зі срібла. Матимеш для роботи срібні цвяхи, молоток і дошки!

– Згода, – кивнув на те Ганс і притьмом взявся до роботи.

А коли все зробив, кіт запросив його на стайню, щоб він зміг вибрати коня до своєї вподоби.

Коні були один від одного кращий, тож Ганс не зміг вирішити, який з них найліпший.

– Тоді зробимо так, – запропонував кіт. – Повертайся до млина, а я через три дні сам приведу твого коня.

Послухав його Ганс, перебрався у своє зношене дрантя та й подався до мельника. На превелике його здивування застав парубок у млині старших учнів. Ті саме привели двох коней – таких старезних шкап, аж порохня з них сипалась.

– А де ж твій кінь, Гансе? – поцікавилися вони.

– Він прибуде за три дні, – відповів Ганс.

– А бува не через три роки? Добрий же кінь, якщо плуганиться повільніше за подорожнього! – старші учні підняли хлопця на глузи.

Мельник і собі наскіпався на Ганса:

– Як ти посмів упхатися до мого білосніжного, мов борошно, млина в цьому брудному лахмітті? Геть звідси!

Почвалав Ганс у повітку, до корів, там і оселився. А через три дні зупинилася перед млином парадна карета, вся золотом виграє, спереду в неї шестерня баских коней запряжена.

А на прив'язі слідом за каретою виступає сьомий кінь, та такий гарний, що в цілому світі такого немає. А на тому коневі верхи їде юна принцеса, а сама – прекрасна на вроду.

– Агов, мельнику! – гукнула дівчина.

Старий мельник не міг вийти з дива: засліплений небаченою казковою розкішшю, він раз по раз низько кланявся, вітаючи юну вершницю.

– Скажи, де зараз твій молодший учень Ганс, що старанно служив у мене сім років? – запитала принцеса.

– Е-е… у повітці, ваша ясновельможносте, – змушений був зізнатися мельник.

З карети з'явилися слуги, вимили Ганса кришталево чистою водою з діжі, вбрали парубка в такі пишні шати, що й сам король носить.

– Мельнику, – веліла принцеса, – бери коня, якого добув для тебе Ганс.

– Це ж найкращий у світі кінь, – зрадів мельник. – Млин твій, Гансе!

Але ні Гансу, ні тим паче принцесі млин не був потрібний. Вони сіли разом у чудову карету, що вся золотом вигравала, та й поїхали собі до того будинку, який Ганс збудував із чистого срібла. Він на той час уже виріс у справжній палац. Тож Ганс із принцесою повінчалися і прожили в ньому довге й щасливе життя.

Ганс-їжак

Водного заможного селянина не було дітей. Через те з нього так часто насміхалися, що одного разу спересердя він сказав дружині:

– Ми мусимо обов'язково мати дитину, хай навіть їжака, аби наш був!

Невдовзі знайшлася в них дитинка, але якась дивна: від голови до пояса це був їжак, а нижче – хлопчик. Та що вдієш, який уже є. Назвали його Ганс-їжак.

На хрестинах піп пробурмотів:

– Як такому колючому ліжко стелити?

Кинули батьки за піч жмут соломи – чи ж не ліжко для Ганса-їжака? Там він і пролежав ні мало ні багато – вісім років і такий уже став осоружний батькові, що той не міг дочекатися, коли його син-почвара помре та руки їм розв'яже, а той усе живе. Якось зібрався селянин ярмаркувати та й спитав у дружини, що їй купити.

– Візьми м'яса та м'яких булок, – сказала вона.

Далі спитав він наймичку, чого вона би хотіла, щоб він їй з ярмарку привіз. Домовилися про черевики та теплі панчохи. Настала черга Ган-са-їжака замовляти, то він і попросив привезти йому волинку.

Вертає селянин додому з гостинцями, привіз дружині м'яса, булок м'яких, наймичці – черевики й теплі панчохи, а Гансу-їжакові за піч волинку кинув. Зловив Ганс-їжак ту волинку та й каже:

– Батьку, попросіть коваля підкувати мого півня, і вже ви мене повік не побачите.

Тож селянин, аби здихатися сина, пристав на те. Зараз як підкували півня, Ганс-їжак осідлав його і мерщій поїхав з дому, прихопивши з собою свиней та ослів, яких збирався в лісі пасти. Як дісталися вони до місця, злетів півень зі своїм вершником на найвище дерево, а ослів і свиней Ганс-їжак вільно пастися пустив. А поки стадо підростало, пастух зі свого місця не зрушив – усе сидів на дереві та на волинці своїй грав.

На ту саме пору нагодився король, який заблукав поблизу, прогулюючись. От до його слуху й долинули прекрасні звуки, що розливалися довкола. Послав його величність свого слугу, щоб той дізнався, звідки лине ця чудова музика. Помітив слуга на дереві в гіллі півня, а на ньому верхи – їжака з волинкою.

Звелів король слузі попитати в нього дорогу. Вперше за багато років зліз Ганс-їжак додолу з дерева і обіцяв показати королеві дорогу додому, тільки попросив за те дарню[2]2
  Дарня – жалувана грамота.


[Закрыть] з обіцянкою, що той віддасть йому за дружину ту, яка зустріне короля біля замку. Король вирішив, що їжак навряд чи вміє читати, тому й подав йому папір, черкнувши на ньому своїм монаршим пером. Зараз Ганс-їжак показав йому найкоротший шлях, яким король хутко дістався дому. А біля замкової брами батька зустрічала принцеса. Зраділа дівчина, кинулася батькові на шию, а король і розповів їй, як віддав грамоту з неправдивою обіцянкою якомусь почварному дивакові, що осідлав півня, мов баского коня, й чудово вміє грати на волинці. Насправді на тому гербовому папері, що він дав неписьменному їжакові, було написано: «Я нікому нічим не зобов'язаний. Король». Похвалила принцеса батька за дотепність, та й по всьому.

Минав час, а Ганс-їжак, як завжди, пас своє стадо та завзято награвав на волинці. Одного разу їхав через той ліс король з великим почтом слуг і приятелів. І трапилося так, що збився королівський поїзд з дороги, продираючись через ліс густий, у якому ані стежини, ані доріжки. Послав тоді король свого гінця на звуки дивної музики, що лунала невідь звідки, звелівши йому дізнатися про все. Підійшов королівський посланець до дерева, подивився: на гіллі півень сидить, а на ньому верхи – Ганс-їжак. От посланець того дивака й питає, що він там робить.

– Стадо своє пасу, – каже їжак. – А вам чого треба?

Розповів йому посланець, що королівський почет не може з лісу самотужки вибратися. Злетів тоді Ганс-їжак на своєму півневі з дерева і цьому королеві так само поставив умову, як і першому. Король підпис свій під обіцянкою поставив, а Ганс-їжак верхи на півневі вивів заблудлих з лісової гущавини. А біля брами рідного замку чекала на короля його єдина донька. Красуня не могла натішитися, що батько її повернувся живий-здоровий, та все розпитувала старого про його тривалі мандри. І розповів тоді їй король, що винен за своє щасливе повернення якомусь зачарованому дивакові, не їжакові й не людині, а ще розповів, що той дивний пастух чудово грає на волинці. Із сумом зізнався король дівчині, що ціна його повернення – вона сама. Принцеса заприсяглася, що заради свого батька вона без слова вийде заміж за їжака, тільки-но він прийде по неї.

А тим часом стадо Ганса-їжака збільшилося так, що за товаром вже лісу не видно було. Тоді послав він вісточку своєму батькові з проханням звільнити хліви в селищі, бо він, мовляв, скоро приведе скільки худоби, що її вистачить на всіх. Селянин, який уже гадав, що син його давно згинув, не дуже-то зрадів його «воскресінню».

Хоч би що там було, а стадо Ганс-їжак верхи на півневі в селище пригнав, а далі наказав батькові:

– Батьку, хай коваль перекує мого півня, і більше ви мене довіку не побачите.

Зрадів селянин, що так легко Ганса-їжака назавжди позбудеться, зараз же домовився з ковалем.

А далі вирушив Ганс-їжак до першого королівства. А той король, що його ошукав, добре до його відвідин підготувався: велів своїм слугам, тільки-но той дивак-волинщик верхи на півневі покажеться, всім у нього стріляти і яка зброя в замкові є – всю проти нього підняти, щоб той обминав десятою дорогою їхній замок і думати про нього забув.

От під'їхав Ганс-їжак уже близько до того замку, а на нього цілий натовп зі списами посунув. Пришпорив тоді їжак свого півня, через браму перескочив та й зупинився просто на вікні тронної зали. А далі як гримне на того короля, віддавай, каже йому, те, що заборгував, інакше накладеш головою разом зі своєю принцесою. Злякався король за свою шкуру, благає доньку, щоб та з Гансом-їжаком пішла. Вбралася вона в сукню вінчальну, прихопила з собою те, що за нею батько надавав, і невеликий почет та й сіла в карету з Гансом-їжаком, а там уже й півень його, і волинка. Лишився король сам, думає, що більше ніколи не побачить своєї дочки… Аж ні. Як від'їхала вже карета ген-ген за місто, Ганс-їжак зараз зірвав з принцеси вінчальну сукню та ну колоти її своїми голками, ще й приказує:

– Яка ти вірна, така тобі й шана, забирайся геть, не бути нам з тобою разом!

Так і повернулася з неславою принцеса додому, до свого батька.

А Ганс-їжак верхи на півневі та з волинкою в руках по іншу наречену поїхав. А другий король наказав, як з'явиться Ганс-їжак, щоб сторожа йому салютувала, щоб його, попід рученьки білі взявши, зараз до королівського замку доправили. Побачила його королева, скрикнула: справді страшний! Але не подала знаку, прийняла Ганса-їжака все ж привітно, пішла й під вінець з ним, за весільний стіл на місце жениха посадовила. А надвечір страшно їй стало – як із таким колючим спати лягати? Заспокоїв жених свою наречену, звелів поставити коло дверей спальні варту і щоб сторожа розклала величезне вогнище й увійшла негайно, як він покличе.

Як вибив годинник одинадцяту, увійшли молоді до спальні, зняв Ганс із себе їжакову шкуру і гукнув на сторожу. Вони колючки підхопили та й шпурнули у вогонь. А коли залишилася від неї тільки жменька попелу, спали з Ганса чаклунські чари, і тепер він нічим не відрізнявся від звичайного юнака, от хіба що тіло мав почорніле, мов з вогню. Та цьому лихові придворний лікар зарадив – цілющими мазями змастив. І побачила тоді вражена принцеса, що Ганс її справжній красень, а шкіра в нього біла, мов хмаринка в небі. Справили вони ще раз весілля, і Ганс-їжак успадкував трон.

За кілька літ навідали молоді король з королевою селянина, Гансово-го батька. Той упізнав сина не одразу, а впізнавши, так зрадів, що переїхав жити до їхнього королівства. На тому й казці кінець.

Гансове щастя

Сім років працював Ганс у хазяїна, а потім поклав собі звільнитися і сказав йому:

– Вийшов строк моїм наймам, хазяїне. Заплати мені те, що я заробив, бо вертатиму додому, до матінки.

Хазяїн не пошкодував для нього нагороди – віддав колишньому наймиту цілий золотий виливок завбільшки як Гансова голова. Загорнув Ганс плату за свою працю в хустину, завдав собі на спину та й поніс той свій тягар додому.

Ішов він, згинаючись під ношею у три погибелі, аж їде назустріч йому вершник на баскому коні. «Ох, – розмріявся Ганс, – добре, мабуть, мати такого коня! Сидиш собі, як на троні, ноги об каміння не б'єш, черевики не зношуєш, їдеш собі, куди хочеш, а коник везе». А вершник немов думки Гансові читає – гукнув до нього:

– Здоров був, Гансе, куди це ти простуєш?

– Мушу, – відповів Ганс, – донести додому цей золотий виливок, а він такий важкий, що я й розігнутися не в змозі.

– То поміняймося, – запропонував вершник, – я тобі дам свого коня, а ти мені – те твоє важке золото.

– Та я з дорогою душею, – сказав Ганс, – та тільки ти матимеш із тим золотом клопіт.

Спішився вершник, забрав золото, допоміг Гансові на коня сісти, дав йому повід і порадив:

– Коли схочеш, щоб кінь твій їхав швидше, цмокни на нього язиком і гукни: «Вйо! Гаття!».

Поїхав далі Ганс верхи, плечі розпрямив, радіє, що ноші своєї здихався. По якімсь часі здумав коня чвалом пустити. Цмокнув на нього, «Вйо!» – гукнув. Кінь той ураз і зірвався в галоп, а бідака-вершник полетів шкереберть у придорожню канаву, мало в'язи собі не скрутив. Насилу виборсався Ганс із того рівчака, та й побачив якогось селянина, що гнав свою корову на пасовисько. Ганс підвівся, сердитий на того коня страшенно, скаржиться селянинові:

– Не кінь, а чиста кара Божа: тільки й думки в нього, як із себе вершника скинути. Хіба така річ – така корівка, як ваша: що вже сумирна, а ще й дійна. І завжди хазяїн її має і молоко, і масло, і сир. От би мені таку!

– Коли хочеш, – каже йому селянин, – бери, а мені віддай свого норовливого коня.

А Гансу саме того й треба, зараз погодився.

Почимчикував Ганс далі, поганяючи свою корівчину. Та скоро настав спекотний полудень, і Гансові захотілося пити. «Зараз подою корову, молочка нап'юся», – вирішив Ганс, усе ще задоволений вдалою оборуд-кою. Та, видно, доїв так невміло, що зазвичай сумирна корова врешті не стерпіла і так хвицнула невдаху-Ганса задньою ногою, що той, добряче торохнувшись головою об землю, довгенько ще не міг прийти до тями. А під ту саме пору трапився дорогою м'ясник, який котив поперед себе на візку підсвинка.

– Що з тобою сталося? – запитав він, допомагаючи Гансові підвестися.

Той розповів, як усе було. Подав йому м'ясник бурдюк з водою:

– Попий, хлопче, освіжися. Ця корова, видно, стара, хіба на заріз годиться.

– Оце так, – знизав плечима Ганс. – Звісно, воно б добре було її вдома зарізати: он м'яса скільки в ній! Та я не люблю яловичину. А якби підсвинок отакий, то інша річ: це ж скільки ковбас можна накоптити!

– Так тому й бути!

Ударили по руках, і м'ясник охоче проміняв свого підсвинка на Ган-сову корову.

Йде собі Ганс далі, поросятко на мотузку веде, удачею своєю не натішиться. А дорогою до нього прибився якийсь ув'язливий молодик. Невідомо, хто він був за один, а тільки ніс під пахвою жирну білу гуску. Тож прибився, і йдуть вони разом, розговорилися. Ганс розповів, як вигідно він мінявся, а той зізнався, що несе свою гуску на святковий стіл на хрестини.

– Чи ти коли бачив таку птицю, її ж не кожен підніме, – вихваляв хазяїн гуску, схопивши її за крила, – ох і важезна! Два місяці п відгодовував. Як засмажимо її, як почнемо уминати, аж смалець по бороді потече.

– Ого, нівроку гуска! – погодився Ганс, зваживши птицю на руці, – всім гускам гуска, та мій підсвинок таки більший.

А молодика того щось, мабуть, стривожило, бо почав він роззиратися на всі боки, а далі й зашепотів Гансові на вухо:

– Послухай-но, здається мені, що з твоїм підсвинком справа не чиста. Чув я, що в сусідньому селі у старости свиню недавно вкрали – точнісінько таку, як оцей твій підсвинок. Ох, боюсь, матимеш ти біду, коли тебе з ним зловлять та запроторять куди слід.

Злякався Ганс.

– От халепа! – сердився він. – Послухай, друже, ти, бачу, у бувальцях був, запоможи мені в цій лихій пригоді: візьми підсвинка, а мені свою гуску віддай.

– Воно трохи небезпечно, – почухав потилицю молодик, – та як нічим не ризикувати, то нічого й не мати. Гаразд, виручу тебе. – Та й покотив хутенько візка з підсвинком кружними шляхами.

А Ганс із гускою під пахвою весело попрямував до рідної домівки, радий, що здихався того клопоту.

Вже до свого дому залишалося у нього на шляху останнє село, коли він побачив на вулиці гострильника, який стояв біля свого візка, крутив колесо і безтурботно мугикав собі якусь пісеньку.

Став Ганс, задивився, як вправно той робить свою роботу, а далі озвався до гострильника:

– Мабуть, добре тобі живеться, коли так весело гостриш, – позаздрив.

– Авжеж, – посміхнувся гострильник, – з моїм ремеслом не пропадеш. У вмілого гострильника завжди грошей кури не клюють. А ти де це дістав таку жирну гуску?

– Виміняв за підсвинка.

– А підсвинка купив?

– Виміняв за корову.

– А корову?

– Виміняв за коня.

– А коня?

– Купив за золотий виливок завбільшки з мою голову.

– А золото звідки?

– Та то був мій заробіток за сім років служби.

– Зразу видно, тямовитий ти хлопець, – похвалив гострильник, – а для повного щастя тобі до твого розуму бракує тільки грошенят.

– А що для цього треба зробити? – поцікавився Ганс.

– Відома річ, стати гострильником, як я. А для цього потрібно зовсім небагато – лише точильний камінь. У мене є зайвий, щоправда, не новий, але ж я й візьму за нього небагато – твою гуску, ото й усе… Згода?

– Ти ще й питаєш! – зрадів Ганс. – Адже я стану найщасливішим чоловіком у світі. І про мене казатимуть: «Е-е! Та в цього хлопця грошей кури не клюють!»

І Ганс радо віддав гострильникові гуску, промінявши її на точильний камінь.

– Візьми ще один, – сказав гострильник, даючи Гансові на додачу ще й важку брукову каменюку, – теж добрий камінь, твердий: на ньому старі цвяхи вирівнюватимеш. Та гляди його добре, то й матимеш копійку завжди.

Помандрував Ганс далі, важкі каменюки за плечима несе, а сам такий радий, що й не сказати…

Та ноша таки виявилась заважкою, скоро відчув Ганс, що притомився, бо ж цілісінький день на ногах. Тож запала йому в голову думка, що добре було б звільнитися від цієї ноші. Насилу доплентався він до придорожнього колодязя, бажаючи одного: перепочити і вдосталь напитися. Щоб не пошкодити каменів, поклав їх дбайливо на цямриння. Сам сів поряд, нахилився до води напитися, та й зачепив камені, а ті шубовснули просто в колодязь.

Побачивши, як вони тонуть, Ганс трохи не застрибав з радощів, а потім, плачучи, дякував Господу за те, що так легко позбувся того нового клопоту.

– Я найбільший щасливець на землі, – вигукував він, – кращого годі й бажати!

Ось так, з легким серцем і порожніми руками, повернувся Ганс нарешті додому, до своєї матінки.

Ганс одружується

Водному селі жив молодий селянин на ім'я Ганс. А його двоюрідний брат весь час намагався знайти для нього багату наречену. От якось звелів він Гансові сховатися за піччю, а сам натопив її гарненько, дав «женихові» горня з молоком, буханець білого хліба та брязкучу монету і сказав:

– Криши хліб у молоко і сиди там, чекай на мене.

– Та вже якось дам собі раду, – кивнув Ганс.

А сам сватальник убрався в латані-перелатані штани, пішов до сусіднього селища до одного заможного дядька просити, щоб той віддав свою доньку за його двоюрідного брата Ганса.

А дядько той був великий скнара, тож спитав:

– А якого той жених достатку? Чи зможе прогодувати сім'ю?

– Гей, чоловіче добрий, – веде своєї сватальник, – та брат мій у теплі сидить, брязкучу монету міцно тримає, свого з рук не випустить. Богом свідчуся, що в нього більше добра, ніж на моїх штанях латок! – все нахвалює жениха, ляскаючи себе по дірявих штанях. – Якщо будете такі ласкаві завдати собі праці за мною піти, то на власні очі побачите, що він достоту багач, а я ще й не всю правду про нього розповів.

Так і справили вони весілля, не гаючи часу на оглядини господарства майбутнього зятя. А далі побажала молода з Гансом полем пройтися, володіння свого чоловіка оглянути. Ганс святковий одяг швиденько скинув, напяв латаний-перелатаний полотняний жупан, мовляв, святошну одіж недовго й забруднити.

Тож вийшли вони руч-обруч у поле. І на всі виноградники, поля або луки, що траплялися їм на шляху, Ганс пальцем тикав, а долонею по великій або малій латці на своєму жупані ляскав та все приказував:

– Сама бачиш, серденько, ось латка моя і он та – теж.

А молодій дружині й невтямки, що Ганс про справдешні латки говорить, а не про лани та наділи, які їй показує.