Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Метелик

Надумав метелик одружитися. Звісно, з найгарнішою квіточкою.

Він розглянувся: квіти трималися на своїх стеблинках скромно, як справжні наречені. Але як вибрати з цього розмаїття найкращу?

Втомившись перейматися цим, метелик підлетів до польової ромашки. Французи називають її Маргаритою. Вважається, що вона придатна для ворожіння. Так і є. Закохані обривають її пелюстки: «Любить? Не любить?»

– Матінко Маргарито, польова ромашко! – звернувся до неї метелик. – Ви знана ворожка! Хто моя суджена?

Але ромашка стиснула пелюстки і нічого не сказала: адже вона сама була нареченою, тож не стерпіла «матінки». Метелик так і полетів ні з чим з твердим наміром самому шукати ідеальну квітку.

Цієї весни вдалися проліски і крокуси.

– Гарні, – похвалив метелик, – але їхній красі бракує зрілості!

Метелик, як і решта молодих хлопців, віддавав перевагу дещо старшим панночкам.

Роздивившись анемони, він визнав їх гіркуватими. Фіалки здалися йому занадто сентиментальними. Тюльпани були дуже розчепурені. Нарциси – простачки. У липового цвіту забагато родичів. Яблуневі квіти дуже легковажні – не для шлюбу. Зате горошок він уподобав: біло-рожевий, повнокровний і витончений одночасно, він, безперечно, стане прикрасою кухні. Метелик майже вже запропонував одружитися, коли помітив поряд із нареченою стручок з усохлою квіткою.

– Хто це? – поцікавився метелик.

– Моя сестра, – зізнався горошок.

– А отже, і ви в майбутньому, – мовив метелик, і тільки його й бачили.

Наступними на ярмарку наречених були квітки жимолості. Але їхні видовжені жовті обличчя лише налякали жениха.

Пори року змінювали одна одну, а метеликові пошуки так і не увінчалися успіхом. Осінь подарувала йому нові квіти в ошатних убраннях, але метелик зупинив свій вибір на кучерявій м'яті.

– Вона не може похвалитися квітами, але вона – самі пахощі.

Проте м'ята відхилила його сватання:

– Залишімося друзями. Адже ми немолоді. Хто ж одружується на схилі віку?!

Хтозна, якби метелик не перебирав нареченими, може, і не залишився б до старості літ бурлакою…

Дощі і заморозки не змусили себе чекати. Піднявся вогкий вітер. Погода не для прогулянок в літньому вбранні. Метелик залетів у натоплену кімнату і там наздоганяв літо. Але довго він не витримав!

– Я жадаю сонця, свободи. Я душу дияволові продам за найпоганішу квітку! – мовив метелик, розпрямив крила і вдарився об шибку.

Його відразу ж помітили, захоплено ахнули і на шпильці посадили в коробочку з іншими дивовижами.

– Відтепер я сиджу на стеблинці подібно до квітів! – міркував уголос метелик. – Чи про це я мріяв? Але є ілюзія одруженого статусу: теж міцно сидиш.

– Жалюгідна втіха! – схилили голівки кімнатні квіти.

«Кімнатним квітам довіряти не можна! – вирішив метелик. – Вони дуже багато що перейняли у людей».

Найпрекрасніша троянда світу

У саду однієї могутньої королеви були зібрані квіти усіх пір року, всіх частин світу. Та найбільше тут було троянд, улюблених квітів королеви, троянд усіх сортів і видів – від дикої і колючої шипшини із запашним листям до найгарніших троянд Провансу. Вони плелися по стінах палацу, обвиваючи колони й вікна, пробиваючись у коридори, і тягнулися аж до стель палацових покоїв. Яка чарівна багатоманітність запахів, форм і барв була в саду королеви!

Але в самому палаці панували смуток і горе. Королева лежала на смертельній постелі; лікарі пророкували їй близьку смерть.

– Єдиний засіб урятувати королеву, – мовив один із лікарів, – принести їй найпрекраснішу троянду світу, емблему найчистішої любові. Королева не помре, якщо побачить цю троянду, перш ніж закриє очі навіки.

І ось усі від малого до великого кинулися до постелі королеви з найрізноманітнішими трояндами, але, на жаль, серед них не було тієї, яка б дарувала їй зцілення. Та троянда квітнула в садах любові! Але якою саме вона була?

І співаки співали про найпрекраснішу троянду світу, але кожен співав про свою. Тоді кликнули клич по всій країні, звернулися до всіх сердець, що б'ються любов'ю.

– Ніхто ще не назвав справжньої троянди! – мовив мудрець. – Ніхто не вказав, де вона квітне. Не з труни Ромео і Джульєтти, не з могили Вальборги виросла вона, – хоча троянди з їхніх могил вічно даруватимуть солодкий аромат у переказах і піснях, – не із закривавлених мечів Вінкельріда, не зі священної крові, що бризнула з грудей героя, який поліг за батьківщину свою, – хоч і немає смерті солодшої за цю, немає троянди червонішої, ніж пролита за вітчизну крові! І не їй присвячує своє молоде життя людина, що проводить роки за роками, цілі дні і довгі безсонні ночі, доглядаючи за магічною трояндою науки!

– Я знаю, де квітне та троянда! – мовила щаслива мати, що прийшла до постелі королеви з маленькою дитиною на руках. – Я знаю, де треба шукати найпрекраснішу троянду світу – емблему вищої, найчистішої любові. Вона квітне на рум'яних щічках моєї гарненької крихітки, коли вона, підкріпившись сном, розплющує веселі оченята і з любов'ю та ніжністю усміхається мені!

– Ця троянда прекрасна, але є ще прекрасніша! – мовив мудрець.

– Авжеж, набагато прекрасніша! – мовила одна із жінок. – Я бачила її. Священнішої за цю троянду немає на світі, але вона була бліда, як пелюстки чайної троянди. Я бачила її на щоках королеви; вона зняла свою королівську корону і ходила всю довгу, нестерпну ніч, заколисуючи своє хворе дитя, плачучи над ним, цілуючи його і молячись за нього, як тільки може молитися мати в години страху за свою дитину!

– Священна біла троянда скорботи, велика влада її, але все-таки це не та троянда!

– Я бачив її, найпрекраснішу троянду світу, бачив перед вівтарем Господнім! – мовив благочестивий старий єпископ. – Вона сяяла, як світле обличчя ангела. Молоді дівчата йшли до причастя, щоб поновити обітницю, дану під час хрещення, і на їхніх свіжих щічках квітнули червоні і білі троянди. І ось перед вівтарем стояла одна молода дівчина; всію душею, повною небесної чистоти і любові, підносилася вона до Бога. Ось вона – чистісінька, вища любов!

– Благословенна така любов, але все-таки ніхто не назвав ще найпрекраснішої троянди світу! – мовив мудрець.

Раптом до кімнати увійшов маленький синок королеви; в його очах бриніли сльози, щоки були вологі; він ніс у руках велику розкриту книгу в оксамитовій оправі зі срібними застібками.

– Мамо! – мовив хлопчик. – Послухай, що я тільки-но прочитав!

І дитя сіло коло ліжка хворої і прочитало з книги про того, хто добровільно помер на хресті ради порятунку всіх людей, навіть ради поколінь, які ще не народилися!

– Немає понад цю любов!

І щоки королеви зарожевіли, очі широко розплющились: вона побачила, що з аркушів книги виросла раптом найчудовніша троянда світу, жива подоба тієї, що виросла з крові Христа, пролитої на хресті!

– Я бачу її! – мовила вона. – І довіку не помре той, хто бачив цю троянду, найпрекраснішу троянду світу!

Нове вбрання короля

Жив колись король, який найбільше за все любив нове вбрання. Сталося так, що до міста, де жив король, приїхали двоє шахраїв. Вони назвали себе ткачами й оголосили, що можуть виткати кращу в світі тканину. Вони казали, що вбрання, пошите з неї, стає невидимим для будь-якої людини, яка жахливо дурна або сидить не на своєму місці.

Король зрадів і звелів дуже добре заплатити шахраям за те, щоб вони швидше виткали чудесну тканину.

Шахраї вдавали, що працюють до пізньої ночі, вимагали найтоншого шовку та найчистішого золота, але на їхніх верстатах нічого не було. Вони тільки прикидалися, що тчуть нитки, яких не існувало.

Король хотів подивитися на їхню роботу, але відразу ж злякався, що не побачить чудової тканини. А виказати себе дурнем або таким, що не годиться для свого місця, йому не хотілося, от він і послав до шахраїв свого чесного старого міністра.

Міністр прийшов до шахраїв і нічогісінько не побачив!

«Невже я не годжуся для свого місця? Невже я дурний? – злякано подумав він. – Ні, не можна зізнаватися!»

– Як це прекрасно! – сказав старий міністр.

Посилав король до шахраїв і інших міністрів, але всі вони запевнювали, що прекраснішої тканини та вправніших майстрів ніколи не бачили.

Незабаром усе місто обговорювало чудову тканину. І от сам король наважився нарешті подивитися на неї.

На верстатах не було жодної нитки, а шахраї з усієї сили робили вигляд, що працюють!

«Невже я не годжуся для свого місця?» – злякався король.

– Як гарно! – сказав він.

І всі придворні закивали головами і сказали:

– Ця тканина прекрасна, ваша величносте! Зшийте з неї вбрання до завтрашньої процесії!

І король надав кожному з шахраїв звання придворного ткача.

Цілу ніч шахраї вдавали, що знімають тканину з верстатів, ріжуть її ножицями, шиють голкою без нитки, і нарешті сказали, що вбрання готове!

– Поміряйте вбрання, ваша величносте! – сказали шахраї.

Король роздягнувся, і шахраї вдали, ніби надягають на нього нове вбрання, застібають камзол, поправляють мантію…

– Як вам личить! Як чудово сидить! – на один голос сказали придворні.

А король крутився перед дзеркалом.

– Я готовий до процесії, – сказав король.

Король крокував на чолі процесії, а люди на вулицях міста казали:

– Нове вбрання короля і справді неперевершене!

Ніхто не хотів зізнатися, що нічого не бачить, адже це означало б, що він або дурний, або сидить не на своєму місці.

– А король голий! – крикнув раптом якийсь малюк.

– Послухайте, що він говорить! Це каже невинна дитина! – сказав його батько.

І від одного до іншого почали передавати:

– Король голий! Малюк каже, що король голий!

– Король голий! – закричали нарешті всі люди.

Королю стало недобре: йому здалося, що люди мають рацію. Та він йшов іще поважніше, а камергери несли за ним шлейф, якого не існувало.

Стійкий олов'яний солдатик

Були колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків. Рушниця на плечі, груди колесом, мундир червоний, відвороти сині, пуговки блищать… Чудові солдатики! їх подарували маленькому хлопчикові на день народження. Хлопчик заплескав у долоні й заходився розставляти їх на столі.

Двадцять чотири були зовсім однакові, а двадцять п'ятий солдатик виявився одноногим. Його відливали останнім, і олова трохи не вистачило. Проте він і на одній нозі стояв так само твердо, як інші на двох.

На столі було багато іграшок. Та найкращим був картонний палац. Крізь його віконця можна було зазирнути всередину і побачити всі кімнати. Перед палацом лежало кругле люстерко – воно було наче справжнє озеро, і навколо нього стояли маленькі зелені дерева. По озеру плавали воскові лебеді.

Найгарнішою була хазяйка палацу. Вона теж була вирізана з картону. На ній була батистова спідничка, блакитний шарф, а на грудях – блискуча брошка.

Красуня стояла на одній ніжці, простягнувши вперед руки, – вона була танцівницею. Другу ніжку вона підняла так високо, що олов'яний солдатик вирішив, ніби красуня теж однонога.

«От би мені таку дружину!» – подумав він і причаївся за табакеркою, що стояла на столі.

Звідси солдатик чудово бачив прекрасну танцівницю, яка весь час стояла на одній ніжці й жодного разу навіть не похитнулася!

Уночі, коли всі люди полягали спати і в будинку стало тихо, іграшки влаштували бал. Навіть лускунчик заходився перекидатися, а грифель танцював на дошці, залишаючи на ній білі сліди! Здійнявся такий галас, що в клітці прокинулася канарка і почала балакати своєю мовою так швидко, як тільки могла, та ще й віршами.

Тільки одноногий солдатик і танцівниця не ворушилися.

Вона стояла на одній ніжці, а він застиг із рушницею, наче вартовий, і не відводив від красуні очей.

Пробило дванадцяту. І раптом розчинилася табакерка.

У цій табакерці сидів маленький злий троль. Він вистрибнув із табакерки й озирнувся навколо.

– Агов! – крикнув троль олов'яному солдатикові. – Танцівниця надто гарна для тебе!

Та олов'яний солдатик вдав, ніби нічого не чує.

– Гаразд, ти мене ще згадаєш! – сказав троль.

Уранці, коли діти прокинулися, вони знайшли одноногого солдатика за табакеркою й поставили його на вікно.

Раптом вікно розчахнулося, і солдатик полетів із третього поверху вниз головою. У вухах засвистіло. Хвилини не минуло – і він уже стирчав із землі догори ногою. Хлопчик і служниця відразу ж кинулися шукати солдатика, та скільки не нишпорили по землі, так і не знайшли. Звичайно, якби солдатик крикнув: «Я тут!» – його б відразу відшукали. Та він вважав негідним кричати на вулиці – адже він носив мундир і був солдатом.

І тут раптом почалася злива!

По вулиці розповзлися широкі калюжі, потекли швидкі ручаї. А коли нарешті дощ скінчився, прибігли двоє вуличних хлопчиськ.

– Дивись, – сказав один із них. – Це олов'яний солдатик!.. Відправимо його в плавання!

Вони зробили з газети човник, посадовили в нього олов'яного солдатика і спустили в канавку.

Човник поплив, а хлопчики бігли поруч, плескаючи в долоні.

Вода в канаві так і вирувала після зливи! Човник то пірнав, то злітав на хвилю, то його кружило, то несло течією.

Олов'яний солдатик увесь тремтів, але тримався стійко, як і належить справжньому солдату.

І от човник занесло під широкий міст, і стало дуже темно.

Раптом з-під мосту вистрибнув великий водяний щур.

– Ти хто такий? – закричав він. – Покажи паспорт!

І він з усієї сили загрібав лапами, щоб наздогнати солдатика. Але човник несло так швидко, що навіть щур не міг наздогнати його. Нарешті олов'яний солдатик побачив попереду світло. Міст скінчився.

Але тут почувся такий гуркіт, що будь-хто злякався б. За мостом вода шумно падала донизу – просто до широкого бурхливого каналу!

Зупинитися було неможливо. Човник із олов'яним солдатиком винесло в канал. Хвилі кидали його то вгору, то вниз, але солдатик, як і раніше, тримався хоробро і навіть оком не змигнув.

Раптом човник закрутився на місці, зачерпнув воду бортом і незабаром заповнився водою до самого краю.

Врешті вода накрила солдатика з головою. Він приготувався гідно зустріти смерть.

Та раптом із води випірнула велика рибина і проковтнула солдатика разом із рушницею.

Темно було в шлунку риби, темніше, ніж під мостом! Та олов'яний солдатик і тут тримався стійко і ще міцніше стиснув рушницю. Так він пролежав досить довго.

Раптом рибина почала кидатися з боку в бік, пірнати, звиватися, стрибати й нарешті завмерла.

Ніби блискавка спалахнула в темряві.

Потім стало зовсім світло, і хтось закричав:

– Оце так! Олов'яний солдатик!

Виявляється, рибину спіймали, відвезли на ринок, потім вона потрапила до кухні. Куховарка розпорола їй черево, побачила олов'яного солдатика й понесла його до кімнати.

Усі мешканці будинку збіглися подивитися на мандрівника. Солдатика поставили на стіл, і – диво! – він побачив ту саму кімнату, того самого хлопчика… На столі так само височів картонний палац, на порозі якого стояла красуня танцівниця…

Олов'яний солдатик, не моргаючи, дивився на танцівницю, танцівниця дивилася на нього, і обидва мовчали.

Раптом найменший хлопчик схопив його й невідомо чому кинув просто до комину. Мабуть, це були каверзи злого троля з табакерки.

У комині палали дрова, і олов'яному солдатикові стало дуже спекотно. Він відчував, що горить. Барви збігли з його обличчя, він увесь вилиняв…

Але і у вогні він тримався прямо, міцно стискав рушницю і не відводив очей від своєї красуні. А танцівниця дивилася на нього. Солдатик відчував, що тане…

Двері до кімнати розчахнулися, протяг підхопив прекрасну танцівницю, і вона пурхнула просто в комин до олов'яного солдатика. Полум'я охопило її – і кінець. І олов'яний солдатик зовсім розплавився.

Наступного дня служниця вигрібала з комину попіл і знайшла грудочку олова, схожу на сердечко, і обгорілу брошку.

От і все, що лишилося від стійкого олов'яного солдатика і красуні танцівниці.

Вільгельм Гауф

Карлик Ніс

Водному великому місті жив із дружиною Ганною один швець. Цілий день він сидів на розі вулиці, лагодив черевики й робив нові.

Дружина його торгувала садовиною й городиною, і покупців у неї було багато, бо вона вміла краще за всіх розкласти й показати свій товар. Вони мали сина, вродливого хлопчика, який зазвичай допомагав жінкам і кухарям донести куплене додому.

Господарям цих кухарів подобалося, коли в дім приводили такого вродливого хлопчика, і вони завжди щедро його обдаровували.

Одного разу шевцева дружина сиділа, як звичайно, на ринку. Перед нею стояло кілька кошиків з овочами, травами та насінням, ранніми грушами, яблуками й абрикосами. Якоб – так звали хлопчика – сидів поруч із нею й вигукував:

– Егей, панове, подивіться, яка чудова капуста, як дивовижно пахнуть оці прянощі! Ранні груші, господині, ранні яблука та абрикоси! Купуйте!

Повз них проходила якась стара жінка, обдерта, обшарпана. У неї було маленьке личко, усе в зморшках, червоні очі й гачкуватий довгий ніс. Вона йшла, спираючись на довгий костур, накульгуючи та шкандибаючи.

Шевцева дружина вже шістнадцять років щодня сиділа на ринку, та жодного разу не бачила цієї старої.

– Погляньмо на травки, чи є в тебе те, що мені потрібне, – сказала стара і, порпаючись своїми коричневими, потворними руками в кошику з травами, почала витягати звідти довгими пальцями жмутки, що були так гарно складені, а тоді підносити їх один за одним до носа та обнюхувати з усіх боків.

У шевцевої дружини надривалося серце, коли вона дивилася на те, як обходилася з її рідкісними травами ця баба. Але вона не наважувалася нічого сказати, бо перевірити крам – право покупця, а крім того, вона чомусь боялася старої. Переривши весь кошик, та пробурмотіла:

– Сміття, а не товар. Хіба ж так було п'ятдесят років тому! Сміття, а не товар!

– Та ти ж просто безсовісна баба! – вигукнув Якоб. – Спершу ти запускаєш свої бридкі пальці в чудові трави і мнеш їх, тоді підносиш до свого довгого носа, після чого нікому, хто це бачив, не захочеться їх купувати, а тепер ти ще називаєш наш товар сміттям! Але ж кухар самого герцога все купує в нас!

Стара скоса глянула на нього, гидко засміялась і хрипко сказала:

– Тобі, значить, не подобається мій ніс, мій красивий довгий ніс? Ну що ж, і в тебе виросте на обличчі такий самий – аж до підборіддя.

Із цими словами вона взялася до кошика, де лежала капуста. Беручи в руку найгарніші білі головки, вона стискала їх так, що вони аж рипіли, тоді кидала їх абияк назад у кошик і знову казала:

– Сміття, а не товар!

– Не труси так гидко головою! – злякано крикнув хлопчик. – Адже шия в тебе не товща за качан, чи довго їй переломитися?

– Тобі не подобаються тонкі шиї? – пробурмотіла стара зі сміхом. – Ну що ж, ти й зовсім не матимеш шиї; голові доведеться ввійти в плечі, щоб не звалитися з тільця.

– Досить вам верзти дурниці! – сказала шевцева дружина. – Якщо ви хочете щось купити, то покваптеся.

– Гаразд! – вигукнула стара, кинувши на неї лютий погляд. – Я куплю в тебе ці шість головок капусти. Але дозволь своєму синочкові принести мені товар додому. Я заплачу йому.

Хлопчик не хотів іти з нею й заплакав. Але мати суворо наказала йому віднести капусту і не покладати такий тягар на стару слабку жінку. Він скорився й пішов за старою з ринку.

У віддаленій частині міста вона нарешті зупинилася біля трухлявої хижі.

Вийнявши з кишені старий іржавий гачок, вона спритно вставила його в маленьку замкову щілину, і двері зі скреготом відчинились. А всередині стеля та стіни були мармурові, начиння – з найкращого чорного дерева з прикрасами із золота й каміння, а підлога – скляна і така гладенька, що хлопчик послизнувся і впав. А стара вийняла з кишені срібну сопілочку і дмухнула в неї. Тієї ж миті сходами спустилися кілька морських свинок. Ходили вони рівно, на двох лапках, узутих у горіхові шкаралупки, а вдягнені були по-людськи і навіть носили модні капелюхи.

– Де ви поділи мої черевики? – крикнула стара й почала лупцювати їх палицею. – Чи довго мені ще так стояти?

Свинки швидко побігли сходами вгору й повернулися з двома шкаралупами кокосового горіха, вистеленими всередині шкірою, які спритно взули старій на ноги.

Тепер її кульгавості та шкандибання наче й не було. Вона відкинула палицю і заковзала скляною підлогою, тягнучи за собою за руку Якоба. Нарешті вона зупинилася в кімнаті, що нагадувала кухню.

– Сідай, – сказала стара, притиснувши хлопчика до кутка одного з диванів і поставивши перед ним стіл так, аби Якоб уже не міг вибратися. – Тепер я маю дати тобі щось у винагороду. Я зварю такого супчику, який запам'ятається тобі на все життя.

Вона знову дмухнула в сопілочку, і з'явилася сила морських свинок. На них були фартухи, а за поясами стирчали ополоники та кухонні ножі. Тоді прибігла ціла ватага білок. На них були широкі турецькі штани та зелені оксамитові шапочки, вони ходили на задніх лапах. Це були, напевно, кухарчата. От зринуло полум'я, от щось закуріло й закипіло на сковорідці, і приємний запах розійшовся кімнатою.

У горщику забулькало й закипіло, з нього пішла пара, і піна побігла у вогонь. Стара зняла горщик, вилила вариво у срібну миску й поставила її перед Якобом.

Суп був чудовим на смак. Він пахтів травами та прянощами, був кисло-солодкий і дуже міцний.

Коли Якоб доїдав останні краплі цього чудового супу, морські свинки запалили арабські пахощі, і кімнатою попливли синюваті клуби диму. Запах п'янив хлопчика, і нарешті він заснув на дивані старої.

Йому снилося, ніби стара зняла з нього одяг і начепила на нього білячу шкурку. Тепер він міг, як білка, стрибати й лазити. Він дружив з іншими білками та морськими свинками і служив із ними в старої. Спершу він мав змащувати олією й натирати до блиску кокосові шкаралупи, які баба взувала замість черевиків.

Приблизно за рік, снилося йому, він мав іще з кількома білками ловити порошинки в сонячних променях і просіювати їх крізь тонесеньке волосяне сито. Стара вважала порошинки найніжнішою річчю на світі, і хліб для неї пекли з порошинок.

Іще за рік його було переведено до слуг, які збирали старій воду для пиття. Білки, і з ними Якоб, мали вичерпувати шкаралупками лісових горіхів росу із троянд, і саме вона слугувала старій питною водою. А оскільки пила стара дуже багато, робота у водоносів була важка.

За рік його приставили обслуговувати будинок. Його обов'язком було утримувати в чистоті підлогу. А що підлога була зі скла і будь-яка цяточка на ній впадала в око, робота ця була зовсім не легка. Доводилося терти підлогу щітками і, прив'язавши до ніг старі сукнинки, ковзати на них по кімнаті.

На п'ятий рік його нарешті перевели на кухню. Це було почесне місце, отримати яке можна було лише після тривалого випробування. Якоб почав там кухарчуком і, дослужившись до старшого паштетника, набув такої надзвичайної майстерності й такого досвіду в усіх кухонних справах, що сам собі дивувався. Найскладніші страви, паштети з двохсот складників, супи відразу з усіх трав, що ростуть на землі, – усе він умів готувати швидко та смачно.

Так на службі в старої минуло сім років.

І от одного разу вона наказала йому обпатрати курочку, начинити її травами й засмажити до свого приходу. Якоб зробив це за всіма правилами мистецтва: скрутив курочці шию, обдав її окропом, спритно обскуб, тоді пошкріб шкіру, щоб та зробилася гладенькою й ніжною, і вичинив її. Потім він почав збирати трави для начинки. Але в коморі, де зберігалися трави, він помітив цього разу стінну шафку з напіввідчиненими дверцятами, якої ніколи досі не зауважував. Хлопець із цікавістю підійшов ближче, і в шафці виявилося багато кошичків, від яких ішов сильний приємний запах. Він відкрив один із них і знайшов травку якогось особливого вигляду й кольору. Листя і стебла були синювато-зелені, а квітка маленька, вогненно-червона з жовтою облямівкою. Він уважно роздивився квітку, обнюхав її, і виявилося, що квітка ця виділяє той самий духмяний запах, яким колись пахнув йому зварений старою суп. Але запах був такий духмяний, що Якоб почав чхати, чхав усе дужче й нарешті прокинувся.

Лежачи на дивані старої, він здивовано роззирнувся довкола. «Бувають же такі яскраві сни! – сказав він собі. – Ладен заприсягтися, що я був нещасною білкою, товаришем морських свинок, але при цьому великим кухарем. Ну й посміється ж мати, коли я все їй розповім! Але, напевно, вона й посварить мене за те, що я заснув у чужому домі, замість того, щоб допомагати їй на ринку».

Із цими думками він підвівся, бажаючи піти. Усе тіло його, однак, зовсім затерпло від сну, особливо потилиця, він просто не міг як слід поворушити головою.

Коли він прийшов на ринок, мати сиділа на своєму місці і в кошику в неї було ще досить багато овочів, отже, спав він недовго. Але йому здалеку здалося, що вона дуже засмучена: вона не закликала покупців і сиділа, підперши голову рукою.

Нарешті він набрався духу, підкрався до неї ззаду, лагідно поклав руку їй на плече і сказав:

– Матінко, що з тобою? Ти сердита на мене?

Жінка обернулася до нього й одразу відсахнулась.

– Чого тобі треба, гидкий карлику? – вигукнула вона. – Іди геть! Терпіти не можу таких жартів.

– Та що з тобою, матінко? – спитав Якоб злякано.

– Іди своєю дорогою! – сердито відповіла Ганна. – У мене ти нічого не заробиш своїм кривлянням, бридка потворо!

«Далебі, Бог відібрав у неї розум!» – подумав хлопчина.

– Схаменись, мила матінко, я ж твій син, твій Якоб.

– Погляньте-но на цього гидкого карлика! – звернулася Ганна до сусідки. – Він сміється з мого горя. Безсовісний!

Тут сусідки почали на всі заставки лаяти його за те, що він сміється з горя бідолашної Ганни, у якої сім років тому вкрали красеня хлопчика, і грозитися, що коли він не забереться, вони накинуться на нього й подряпають.

Бідолашний Якоб не знав, що йому про все це й думати. Адже він трохи поспав і повернувся, а мати й сусідки кажуть про якісь сім років! І називають його бридким карликом!

Очі його наповнилися слізьми, і він засмучено подибав до хижі, де шевцював його батько. Дійшовши до шевцевої халупи, він став біля дверей. Майстер був такий зайнятий роботою, що не помітив його. Але, випадково глянувши потім на двері, він упустив на підлогу черевик, дратву та шило і скрикнув:

– Боже мій, що це?

– Доброго вечора! – сказав Якоб, заходячи в лавку. – Як вам живеться?

– Погано! – відповів батько, не впізнаючи Якоба. – Справа в мене перестала йти на лад. Я старішаю, а підмайстер мені не по кишені.

– Хіба ви не маєте сина, який міг би допомагати вам у роботі? – спитав Якоб.

– Мав я сина, звали його Якоб, зараз це був би хлопець двадцяти років, який іще й як зміг би мені допомагати. Уже в дванадцять років він був послужливим та спритним і на ремеслі вже знався, та й із себе був гарний. Він приманив би мені таких замовників, що я скоро перестав би лагодити дрантя, а шив би тільки нове взуття!

– Де ж він? – із тремтінням у голосі спитав Якоб.

– Бог знає, – відказав той. – Сім років тому його вкрали в нас на ринку. Пам'ятаю, як дружина прийшла додому з плачем і кричала, що чекала на хлопчика весь день, скрізь шукала його й не знайшла. Прийшла на ринок якась потворна баба й купила стільки, що їй самій не донести. Моя дружина послала з нею нашого хлопчика і більше його не бачила. Ми оголосили про зникнення, ходили по будинках, розпитували. Усе марно. І ту жінку теж ніхто не знав. Але одна старезна баба сказала, що це була зла фея Травознайка, що раз на п'ятдесят років приходить до нашого міста на закупи.

Хлопчик зрозумів, що не сон бачив, а сім років прослужив у злої феї. Сім років юності вкрала в нього стара, а що він отримав натомість? Навчився чистити черевики з кокосового горіха та мити скляну підлогу! Пізнав усі таємниці кухні! Він мовчав кілька хвилин. Нарешті батько спитав його:

– Чи не бажаєте ви замовити в мене що-небудь? Наприклад, пару черевиків або футляр для вашого носа?

– Дався ж вам мій ніс, – сказав Якоб. – Нащо мені футляр для нього?

– Що ж, – відказав швець. – Це як кому до смаку. Але якби в мене був такий страшний ніс, я замовив би футляр для нього з лакованої шкіри. Щоправда, знадобився б не менш аніж лікоть шкіри, зате ви були б чудово захищені! А так ви, напевно, вдаряєтеся носом об кожен одвірок.

Хлопчик занімів від жаху й помацав свій ніс. Ніс був товстий і добрих дві п'яді завдовжки! Отже, і вигляд його змінила стара. Ось чому його не впізнала мати, ось чому його обзивали гидким карликом!

– Майстре, – сказав він, ледь не плачучи, шевцеві, – чи немає в вас поблизу дзеркала, щоб мені подивитися на себе?

– Молодий пане, – суворо відказав батько, – не така у вас зовнішність, аби зробити вас марнославним, і ви не маєте причини ненастанно дивитися на себе в дзеркало.

– О, дайте мені все-таки поглянути в дзеркало! – вигукнув Якоб. – Марнославство тут ні до чого.

– Облиште, я не маю дзеркала. У дружини, правда, є маленьке, але я не знаю, де воно. На тому боці вулиці живе цирульник, він має дзеркало вдвічі більше, ніж ваша голова.

Із цими словами батько м'яко виштовхнув його за поріг, замкнув за ним двері та знову сів за роботу. А Якоб попрямував до цирульника, якого добре знав у давні часи.

– Доброго ранку! – сказав він. – Будьте ласкаві, дозвольте мені поглянути у ваше дзеркало.

– Із задоволенням, ось воно, – вигукнув цирульник. – Який ви красунчик!

Якоб підійшов до дзеркала й роздивився себе. На очах у нього з'явилися сльози. Очі його зробилися маленькими, як у свині, ніс був величезний і нависав над ротом та підборіддям, шия, здавалося, геть зникла, бо голова його зовсім увійшла в плечі й лише з величезним болем поверталася праворуч і ліворуч. Зросту він був усе такого самого, як сім років тому, коли мав дванадцять літ. Але він виріс у ширину, спина та груди дуже випнулись і нагадували невеличкий, але туго напханий мішок. Цей товстий тулуб сидів на маленьких слабких ніжках, яким, здавалося, був не під силу такий тягар. Але тим довшими здавалися руки, що звисали в нього з плечей. Кисті їх були грубі, жовтувато-коричневі, пальці довгі, і, добре витягнувши їх, він міг дістати ними до підлоги, не нахиляючись. Якоб перетворився на потворного карлика.

Тепер він згадував той ранок, коли до кошиків його матері підійшла ця стара. Усім, що він тоді вилаяв у ній, наділила вона його, і тільки шию зовсім знищила.

Спотворивши Якобу зовнішність, лиха жінка не завдала, однак, жодної шкоди його розуму, але думав і відчував він уже не так само, як сім років тому. За цей час він зробився, здавалося йому, мудрішим, розумнішим. Він сумував не за своєю втраченою красою, а лише через те, що його, як собаку, прогнали від батькових дверей. Він вирішив іще раз спробувати щастя в матері.

Якоб пішов до неї й попросив її вислухати його спокійно. Він нагадав матері той день, коли він пішов зі старою, всілякі дрібні випадки зі свого дитинства, тоді розповів, як сім років служив у вигляді білки у феї і як та перетворила його на потвору за те, що він тоді облаяв її. Шевцева дружина не знала, що їй і думати. Усе, що він розповідав про своє дитинство, було правдою. Дивлячись на нього, вона відчувала відразу до потворного карлика й не вірила, що він може бути її сином. Нарешті вона вирішила, що найкраще – поговорити про це з чоловіком. Вона зібрала кошики і звеліла Якобові йти з нею.