Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Осляча шкура

Водного багатого й могутнього короля дружина була найвродливішою та найрозумнішою жінкою на світі. Подружжя жило дружно і щасливо, та не мало дітей. Але один із друзів короля помер, і сиротою лишилася його дочка, молода принцеса. Король із королевою відразу перевезли її до себе в палац і стали виховувати як рідну.

Та невдовзі королева небезпечно захворіла. Вона все слабнула, і лікарі одностайно твердили, що королева вже не встане з ліжка. Відчуваючи наближення смерті, вона підкликала короля і сказала йому слабким голосом:

– Я знаю, що скоро помру. Хочу попросити лише про одне: якщо ви запрагнете одружитись удруге, то одружуйтеся лише з тією жінкою, яка буде вродливішою й кращою за мене.

Король, голосно ридаючи, обіцяв королеві виконати її бажання.

Поховавши дружину, король не знаходив собі місця від горя. Одного разу до нього прийшли міністри й почали просити його, щоб він перестав тужити і швидше одружився. Король навіть і чути не хотів про це.

– Я обіцяв покійній королеві одружитись удруге, якщо знайду жінку, яка буде вродливішою й кращою за неї, але такої жінки немає в усьому світі. Тому я ніколи не одружуся, – сказав він.

Тоді міністри почали щодня показувати йому портрети найвидатніших красунь, аби король вибрав собі дружину, але король казав, що померла королева була кращою, і міністри йшли ні з чим.

Нарешті головний міністр сказав королю:

– Ваша величносте, невже ваша вихованка здається вам розумом і вродою гіршою за покійну королеву? Вона така розумна та вродлива, що кращої дружини вам не знайти!

Королю здалося, що його молода вихованка-принцеса і справді краща та вродливіша за королеву, і, не відмовляючись більше, він погодився.

Міністри й усі придворні були задоволені, але принцесі це здалося жахливим, їй зовсім не хотілося стати дружиною старого короля. Одначе король не слухав її відмов і наказав їй якомога швидше готуватися до весілля.

Принцеса згадала про свою тітку, чарівницю, й вирішила порадитись із нею. Тієї-таки ночі вона вирушила до чарівниці.

– Зажадай від короля сукню, блакитну, як небо. Такої сукні він не зможе тобі добути, – сказала чарівниця.

Принцеса подякувала чарівниці за пораду й повернулася додому. Наступного ранку вона сказала королю, що доти не погодиться вийти за нього заміж, доки не отримає від нього сукні, блакитної, як небо.

Король негайно скликав найкращих майстрів і наказав їм пошити сукню, блакитну, як небо.

Уже наступного дня майстри принесли замовлену сукню, і порівняно з нею навіть блакитне небесне склепіння, оточене золотими хмарками, здалося не таким гарним.

Отримавши сукню, принцеса злякалася. Вона знову поїхала до чарівниці та спитала, що їй тепер робити. Чарівниці було дуже прикро, що її задум не вдався, і вона звеліла принцесі зажадати сукню кольору місяця.

Король послав по найвправніших майстрів і таким грізним голосом віддав їм наказ, що не минуло й доби, як майстри вже принесли сукню.

Поглянувши на це прекрасне вбрання, принцеса засумувала ще дужче.

Чарівниця з'явилася до принцеси і, дізнавшись про другу невдачу, сказала їй:

– Зажадай сукню, блискучу, як сонце.

Принцеса погодилась і зажадала від короля таку сукню. Король віддав усі діаманти й рубіни зі своєї корони, аби сукня блищала, як сонце. Тому, коли сукню принесли й розгорнули, усі миттю замружились: вона й справді блищала, ніби справжнє сонце.

Не раділа лише принцеса. І чарівниця була дуже засмучена тим, що всі її поради нічого не дали.

– Ну тепер, дитя моє, – сказала вона принцесі, – зажадай у короля шкуру його улюбленого віслюка. її вже він напевно не дасть тобі!

А треба сказати, що віслюк, чию шкуру чарівниця звеліла зажадати в короля, був незвичайний. Щоранку він замість кізяка вкривав свою підстилку блискучими золотими монетами.

Принцеса побігла до короля й зажадала ослячу шкуру.

Король хоч і здивувався, але, не розмірковуючи, виконав бажання. Віслюка вбили і його шкуру врочисто принесли принцесі. Тепер уже вона зовсім не знала, що їй робити.

– Не тужи так, люба! – сказала чарівниця. – Загорнися в ослячу шкуру і швидше йди геть із палацу. Із собою нічого не бери: скриня з твоїми сукнями йтиме за тобою під землею. Ось тобі моя чарівна паличка. Коли знадобиться скриня, вдар паличкою по землі, і вона з'явиться перед тобою.

Принцеса поцілувала чарівницю, натягла на себе бридку ослячу шкуру, вимастила обличчя сажею, щоб її ніхто не впізнав, і вийшла з палацу.

Зникнення принцеси зчинило великий переполох. Король розіслав у погоню за принцесою тисячу вершників. Але чарівниця зробила принцесу невидимою для очей королівських слуг.

А принцеса тим часом заходила в багато будинків і просила взяти її хоч служницею. Але ніхто не хотів брати принцесу до себе, бо в ослячій шкурі вона здавалася надзвичайно потворною.

Нарешті вона дійшла до якогось великого будинку. Господиня цього будинку погодилася прийняти бідолашну принцесу до себе за робітницю. Принцеса подякувала господині та спитала, що вона має робити. Господиня звеліла їй прати білизну, наглядати за індичками, пасти овець і чистити свинячі корита.

Уже з першого дня челядь почала грубо глузувати з дівчини, однак потроху до неї звикли. До того ж, працювала вона дуже старанно, і господиня не дозволяла її кривдити.

Одного разу в оселі було свято і принцесу не змушували працювати. Вона скористалася з цього й вирішила вбратися в одну зі своїх пишних суконь.

Принцеса вдарила по землі чарівною паличкою, і скриня з убраннями з'явилася перед нею. Принцеса вийняла блакитну сукню, яку отримала від короля, пішла до своєї комірчини і стала вбиратися.

Вона подивилась на себе в дзеркало, помилувалася чудовим убранням і відтоді на кожне свято вбиралась у свої розкішні сукні. Але, крім овець та індичок, ніхто про це не знав. Усі бачили її в бридкій ослячій шкурі і прозвали її – Осляча Шкура.

Якось молодий королевич повертався з полювання і заїхав відпочити в дім, де служила Осляча Шкура. Він трохи відпочив, а тоді став блукати будинком і подвір'ям. Випадково він забрів до темного коридору, в кінці якого були замкнені двері. Королевич був дуже допитливим, і йому закортіло дізнатися, хто живе за цими дверима. Він зазирнув у шпарину. Як же він здивувався, коли побачив у маленькій тісній кімнатці прекрасну, гарно вбрану принцесу! Він побіг до господині дізнатися, хто ця дівчина.

Йому сказали, що там живе служниця, яку взяли в дім пасти овець і чистити свинячі корита.

Більше королевич нічого не дізнався. Він повернувся до палацу, але не міг забути красуню, яку випадково побачив крізь шпарину в дверях. Він шкодував, що не зайшов тоді до кімнати й не познайомився з нею.

Безперервно думаючи про дивовижну красуню, королевич тяжко захворів. Король і королева, його батьки, були у відчаї. Вони закликали лікарів, але лікарі нічого не могли зробити. Нарешті вони сказали королеві: напевно, її син захворів від якогось великого горя. Королева почала розпитувати сина, що з ним сталося.

– Я хочу, щоб Осляча Шкура спекла пиріг і принесла його, щойно він буде готовий, – сказав королевич.

Королева здивувалася, покликала придворних і спитала, хто така Осляча Шкура.

– О, це бридка замазура! – пояснив один придворний. – Вона живе недалеко звідси й пасе овець та індичок.

– Ну, хоч би хто була ця Осляча Шкура, – сказала королева, – хай вона негайно спече пиріг для королевича!

Придворні побігли до Ослячої Шкури й переказали їй наказ королеви. Принцеса замкнулась у своїй комірчині, скинула ослячу шкуру, вимила обличчя й руки, вдягла чисту сукню й заходилася готувати пиріг. Борошно вона взяла найкраще, а масло та яйця – найсвіжіші.

Замішуючи тісто, навмисне чи ненароком, вона впустила з пальця каблучку. Та впала в тісто й лишилася там. Коли пиріг спікся, принцеса вдягла бридку шкуру, вийшла з кімнати, подала пиріг придворному і спитала його, чи йти їй із ним до королевича. Але придворний навіть не хотів відповідати їй і побіг із пирогом до палацу.

Королевич вихопив пиріг із рук придворного й почав їсти його так квапливо, що всі лікарі хитали головами й розводили руками.

І справді, королевич ледь не вдавився каблучкою, що опинилася в одному зі шматків пирога. Але юнак швидко вийняв каблучку з рота й після того став їсти пиріг уже не так квапливо. Він довго розглядав каблучку. Вона була така маленька, що могла підійти лише найгарнішому пальчикові на світі. Королевич одно цілував каблучку, тоді сховав її під подушку й діставав звідти щоразу, коли гадав, що на нього ніхто не дивиться.

Увесь цей час він думав про Ослячу Шкуру, але вголос говорити про неї боявся. Тому хвороба його посилювалась, і лікарі не знали, що й подумати. Нарешті вони оголосили королеві, що син її хворий від кохання.

– Сину мій, – сказав засмучений король, – назви нам дівчину, яку ти кохаєш. Обіцяємо, що одружимо тебе з нею, хай навіть вона буде найостаннішою служницею!

– Любі батьку й мати! – сказав розчулений королевич. – Я й сам не знаю, хто та дівчина, яку я так палко покохав. Я одружуся з тією, кому підійде ця каблучка, хоч би ким вона була.

І він вийняв із-під подушки каблучку Ослячої Шкури й показав її королю та королеві.

Король із королевою взяли каблучку, з цікавістю роздивилися її та, вирішивши, що така каблучка може підійти лише найпрекраснішій дівчині, погодились із королевичем.

Король наказав негайно розіслати по всьому місту скороходів, аби вони скликали до палацу всіх дівчат міряти каблучку.

Скороходи бігали вулицями й оголошували, що дівчина, якій пристане каблучка, вийде заміж за молодого королевича.

Спершу до палацу з'явилися принцеси, тоді придворні дами, але жодна не могла надіти каблучку. Довелося запросити швачок. Вони були гарненькі, але пальці їхні були надто товстими й не пролазили в каблучку.

Нарешті черга дійшла до служниць, але і їх спіткала невдача. Тоді королевич наказав покликати куховарок, посудомийок, свинопасок. Але їхні загрублі від роботи пальці не могли пролізти в каблучку далі нігтя.

– А приводили Ослячу Шкуру, яка недавно спекла пиріг? – спитав королевич.

– Ослячу Шкуру не покликали до палацу, бо вона надто брудна та бридка – зареготали придворні.

– Негайно послати по неї! – наказав королевич.

І придворні, посміюючись, побігли по Ослячу Шкуру.

Принцеса чула бій барабанів і вигуки скороходів і здогадалася, що вся ця метушня – через її каблучку. Вона дуже зраділа, коли побачила, що йдуть по неї. Швиденько причесавшись, вона вбралась у сукню кольору місяця. Щойно принцеса почула, що її кличуть до королевича, вона похапцем накинула зверху сукні ослячу шкуру й відчинила двері.

Придворні, глузуючи, оголосили Ослячій Шкурі, що король хоче одружити з нею свого сина, і повели її до палацу.

Здивований незвичайним виглядом дівчини, королевич не міг повірити, що це та сама, яку він бачив крізь щілину у дверях. Засмучений і збентежений, королевич спитав:

– Це ви живете в кінці темного коридору в тому великому будинку, куди я недавно заїжджав із полювання?

– Так, – відповіла вона.

– Покажіть мені свою руку, – вів далі королевич.

Як же здивувалися король і королева та всі придворні, коли з-під ослячої шкури показалася маленька ніжна ручка і каблучка виявилася дівчині якраз. Тут принцеса скинула з себе ослячу шкуру. Королевич, вражений її красою, кинувся до її ніг, не тямлячи себе від радості.

Раптом стеля розкрилась, і до зали на колісниці з бузкових квітів і гілок спустилася чарівниця й розповіла всім історію принцеси.

Король і королева, вислухавши цю розповідь, одразу полюбили принцесу й видали її заміж за свого сина.

Прянична хатинка

Давно колись у старій убогій хатині на узліссі жили брат і сестра, Жан і Марі. Батько їхній був дроворубом, і вони з ранку до ночі працювали, допомагаючи йому. Дуже часто вони поверталися з лісу такі втомлені, що не мали навіть сил повечеряти. Утім, нерідко вечері в них зовсім не було, і тоді вся сім'я лягала спати голодною.

Єдиними ласощами дітей були ягоди. По неділях Жан і Марі брали кошички й вирушали по ягоди до лісу.

Якось діти, збираючи гриби та ягоди, дуже захопились і не помітили, як настав вечір. Наче за одну мить, сонце зникло за темними хмарами, а гілля дерев зловісно зашуміло. Марі та Жан налякано озирнулися довкола. Ліс здавався їм зовсім незнайомим.

– Мені страшно, – прошепотів Жан.

– Мені теж, – відповіла Марі. – Схоже, ми заблукали.

Величезні дерева були схожі на велетнів, а в хащі блимали вогники – чиїсь лихі, хижі очі.

– Я боюсь, – повторив Жан.

Зробилося зовсім темно. Марі обійняла брата, і, тремтячи від холоду, діти пригорнулись одне до одного. Десь ухкала сова, а здалеку долинало виття голодного вовка.

Діти, прислухаючись до зловісних голосів, усю ніч так і не склепили повік. Нарешті блиснуло сонце, і поступово ліс перестав бути похмурим та страшним. Жан і Марі підвелися й пішли шукати дорогу додому.

Вони йшли незнайомими місцями. Навколо росли величезні гриби та ягоди, набагато більші від тих, що вони зазвичай збирали. Усе було якимось незвичайним і дивним.

Нарешті Жан і Марі вийшли на галявину, посеред якої стояла хатинка. Дах її був зроблений із шоколадних пряників, стіни – з рожевого марципана, а паркан – із великих мигдалевих горіхів. Навколо неї був сад, у якому росли різнокольорові цукерки, а на маленьких деревцях висіли родзинки. Жан не повірив своїм очам.

– Прянична хатинка! – радісно вигукнув він.

– Садочок із цукерок! – вигукнула й Марі.

Голодні діти кинулися до чудесної хатинки. Жан одразу відламав від даху шматок пряника й узявся їсти. Марі стала ласувати то марципановими цеглинками, то мигдалем із паркану й родзинками з дерев.

– Який смачний дах! – радів Жан.

– Скуштуй шматочок паркану, Жане, – запропонувала йому Марі.

Коли діти наїлися, їм захотілося пити. Посеред садочка бив водограй, у якому, переливаючись усіма кольорами, жебоніла вода. Жан відсьорбнув із водограю і здивовано вигукнув:

– Та це ж лимонад!

Діти в захваті пили лимонад, аж раптом із-за рогу хатинки з'явилася згорблена бабуся. У руці вона тримала палицю, а на носі в неї були дуже товсті окуляри.

– Смачна хатинка, чи не так, діточки? – спитала вона.

– Ми загубилися в лісі… ми так зголодніли… – промовила Марі.

Але бабуся зовсім не розсердилась.

– Не бійтеся, діти. Заходьте в дім, і отримаєте дещо смачніше.

Однак щойно двері хатинки зачинилися за дітьми, бабуся з доброї та привітної перетворилася на лиху відьму.

– От ви й піймалися! – прохрипіла вона, трясучи своєю палицею. – Хіба це гарно – їсти чужу хату? Ви мені заплатите за це!

Діти затремтіли від страху і притислись одне до одного.

– Ви все розкажете нашим батькам? – злякано спитала Марі.

Відьма голосно розреготалася.

– Ні, точно не це! Я дуже люблю дітей. Дуже!

І не встигли діти оком змигнути, як відьма схопила Жана, штовхнула його в темну комірчину й замкнула за ним важкі дубові двері.

– Марі! – кричав бідолашний хлопчик. – Мені страшно!

– Сиди тихо! – прикрикнула відьма. – Ти їв мою хату, а тепер я з'їм тебе! Проте спершу трохи відгодую – ти надто худенький.

Жан і Марі голосно заплакали. Зараз вони ладні були віддати всі пряники та марципани на світі за те, щоб знов опинитися в рідній убогій хатині. Але батьки були далеко, й ніхто не міг прийти до них на допомогу.

Лиха відьма підійшла до комірчини.

– Просунь-но палець у щілину! – наказала вона Жанові.

Хлопчик слухняно просунув у щілину пальчик. Відьма помацала його й невдоволено сказала:

– Самі кістки. Нічого, за тиждень ти в мене будеш товстеньким-товстеньким.

І відьма почала відгодовувати Жана. Щодня вона готувала йому щось смачне, приносила купу марципанів, шоколаду, меду й родзинок, а ввечері наказувала просовувати в щілину пальчик і обмацувала його.

– Мій золотий, – казала вона, – ти гладшаєш на очах!

І справді, Жан швидко гладшав. Марі не знала, що робити, але одного разу придумала.

– Жане, наступного разу покажи їй ось це, – сказала вона і просунула в комірчину тоненьку паличку.

Увечері відьма, як звичайно, звеліла Жанові:

– Покажи пальчик, мій солоденький.

Жан просунув у щілину паличку, що дала йому сестра. Стара помацала її й відскочила як ушкварена:

– Що таке? Знову самі кістки! Хіба я для того годую тебе, щоб ти був худий, наче тріска?!

Наступного дня, коли Жан знову просунув у щілину паличку, відьма не на жарт розлютилася.

– Не вірю! Не може бути, щоб ти був такий худий! Покажи-но ще раз палець.

Жан знову просунув у щілину паличку, але стара раптом смикнула її з усієї сили. Паличка лишилась у неї в руці.

– Це палиця?! – крикнула вона розлючено. – Ах ти, шахраю!

Вона відчинила комірчину й витягла звідти переляканого Жана, що розтовстів і зробився як діжка.

– Бачу, мій любий, – зловтішалася стара, – що з тебе вийде чудова печеня!

Діти заціпеніли від жаху. А відьма затопила піч, посадовила Жана на велику дерев'яну лопату, на якій зазвичай кладуть у піч хліб, і спробувала запхнути у вогонь. Але хлопчик так погладшав, що не пролазив у пічку, хоч як відьма старалася.

– Ану злазь! – наказала стара. – Лягай-но на лопату.

– Та я не знаю, як лягти, – заскиглив Жан.

– От дурень! – буркнула відьма. – Відійди! Я тобі покажу!

І вона лягла на лопату. Марі тільки цього й треба було. У ту ж мить вона схопила лопату і запхала відьму просто в піч. Потім швидко зачинила залізні дверцята і, схопивши брата за руку, крикнула:

– Тікаймо мерщій!

Діти вибігли з пряничної хатинки й щодуху помчали геть від неї.

Не розбираючи дороги, вони довго бігли лісом і сповільнили крок лише тоді, коли на небі з'явилися перші зірки.

Раптом вони помітили вдалині слабкий мерехтливий вогник.

– Марі, це наш дім! – радісно гукнув задиханий Жан.

І справді, це був їхній старий, убогий, перекошений будиночок. На порозі стояли їхні мати й батько і з тривогою та надією вдивлялися в темряву.

Як же вони зраділи, побачивши дітей, що бігли до них!

А про лиху відьму, що жила в глухому лісі, ніхто більше ніколи не чув.

Хлопчик-мізинчик

У давнину в невеликій хатині на узліссі жив дроворуб із дружиною та сімома синами. Шестеро синів були високими та міцними, лише сьомий не вдався зростом. Він був такий маленький, що його прозвали Хлопчиком-мізинчиком. Він справді був не набагато більшим від пальця, зате розумом у сто разів переважав будь-якого здорованя. Брати і навіть батько часто просили в нього поради.

Сім'я була дуже бідна. Особливо важко доводилося взимку, коли в лісі не було ні грибів, ані ягід.

Якось брати вирушили до лісу по хмиз. Але хмизу траплялося мало, вони йшли все далі в гущавину і врешті заблукали.

Настала ніч, і в лісі зовсім стемніло. У братів зуби цокотіли від холоду. Було дуже тихо, тільки іноді здаля долинало вовче виття.

– Що робити? – спитав старший брат.

Хлопчик-мізинчик роззирнувся довкола.

– Треба залізти на високе дерево. Там нас не дістануть голодні вовки, а ми зможемо побачити, з якого боку наш дім.

Хлопчик-мізинчик видерся аж на верхівку сосни й гукнув:

– Житло!

Далеко в лісі слабко мерехтів вогник.

– Ми, напевно, зможемо там переночувати, – сказав Хлопчик-мізинчик. – Ходімо швидше, доки ми зовсім не задубіли.

Довго йшли брати через глибокий сніг туди, де виднівся вогник.

Нарешті вони вийшли до великого кам'яного будинку. В одному з вікон світилося. Хлопчик-мізинчик постукав у важкі дубові двері.

– Хто там? – спитав жіночий голос.

– Ми дроворубові сини, пішли по хмиз і заблукали. Впустіть нас, будь ласка. Ми змерзли й голодні.

Двері відчинились, і на порозі з'явилася жінка.

– Дозвольте нам погрітися біля вогню і з'їсти трохи гарячої їжі, – звернувся до неї Хлопчик-мізинчик.

– Тс-с! – шикнула жінка. – Тихіше! Тут живе людожер, який їсть маленьких дітей. Я його дружина.

Брати завмерли від жаху.

– Мій чоловік скоро повернеться з полювання. Якщо він побачить вас, одразу з'їсть.

– А чи далеко він полює? – спитав Хлопчик-мізинчик.

– Рівно за сімдесят миль, – відповіла жінка. – Але це лише десять кроків для нього. Він носить семимильні чоботи. Він робить один крок і проходить сім миль. Ідіть звідси, доки не пізно. Вам треба тікати!

– Ми однаково помремо в лісі від холоду, то вже краще лишитися тут і трохи обігрітися. Може, пан людожер нас і не помітить, – вирішив Хлопчик-мізинчик.

Жінка тяжко зітхнула, але впустила братів у дім.

Вони ледве встигли трохи відігрітись, як почувся гучний стукіт у двері.

– Це він! – нажахано прошепотіла господиня. – Ховайтеся мерщій!

Брати швидко поховалися – хто під стіл, хто під лавку.

Розчинилися двері, й увійшов Людожер. Він був величезний на зріст, справжнісінький велетень. Його семимильні чоботи на перший погляд нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, хіба що були дуже великими.

– Жінко, дай мені поїсти! – ще з порога гаркнув Людожер. – Я зголоднів! – І жадібно накинувся на баранячу ногу.

Після вечері Людожер зняв чоботи й розвалився на лавці.

– А це хто? – І він витяг із-під столу переляканого Хлопчика-мізинчика.

– Це синочки дроворуба, – сказала зблідла господиня тремтливим голосом.

– Ага, синочки! – загарчав Людожер. – Отже, він тут не сам! Ану вилазьте!

– Зачекайте, добродію, – не розгубився Хлопчик-мізинчик. – Ваша дружина знайшла нас у лісі й залишила для сніданку. Але ми дуже змерзли. А м'ясо краще спершу розморозити, щоб воно зробилося ніжнішим.

– Це правильно, – погодився Людожер і сказав дружині: – Добре, нехай трохи полежать. І справді їхнє м'ясо зробиться ніжнішим.

Жінка кивнула й відвела братів до комори.

– А ти кмітливий, – шепнула вона Хлопчикові-мізинчику. – Я вам допоможу. Зараз напою чоловіка вином, а коли він засне, прочиню двері, і ви зможете втекти.

– Домовилися, – відповів Хлопчик-мізинчик.

Господиня насилу вкотила до кімнати величезну пузату діжку.

– Випий вина, любий, – запропонувала вона.

Людожер один за одним вихилив кілька величезних кухлів вина, і невдовзі його здолав сон.

– Хутчіше, – підганяла його дружина братів. – Він заснув міцно, і все-таки біжіть швидше за вітер, якщо вам дороге життя.

Брати вибігли в прочинені двері й помчали через ліс.

Уранці Людожер прокинувся й відразу відчув страшенний голод. Звичайно, він миттю згадав про сімох хлопчиків, які вже, напевно, розморозилися. Людожер підвівся із лавки й зазирнув у комору.

– Де вони?! – загарчав він розлючено. – Невже дали драла? Жінко, принеси мені семимильні чоботи, від мене втік сніданок!

Людожер кинувся з дому. Величезними семимильними кроками він за мить пробіг крізь ліси, поля, річки, озера, гори, навіть села й міста.

Нарешті Людожер утомився, спинився, присів на скелю й замислився. Де могли подітися паскудні, неслухняні хлопчиська? Раптом на дорозі з'явилася королівська карета. У вікні її показалася принцеса і зацікавлено поглянула на Людожера.

– Справжній людожер! – у захваті вигукнула вона.

Людожер, якого це потішило, галантно вклонився.

– Ваша високосте, чи не бачили ви сімох хлопчаків, що втекли від мене?

– За п'ять днів, що я подорожую, мені не зустрівся ніхто, крім вас, – відповіла принцеса, хоч вона й бачила, як Хлопчик-мізинчик та його брати пробиралися через ліс по кучугурах.

Людожер мовчки вклонився й подався додому. «Треба робити менші кроки, – вирішив він. – Вони не могли далеко втекти. Пошукаю-но я ближче до дому».

Нарешті Людожер дістався лісу, яким брели хлопчики.

Але ж і Людожер, не поснідавши та здолавши в семимильних чоботах такий шлях, дуже стомився. Ноги йому боліли, і хотілося трохи відпочити. Незважаючи на мороз, він улігся під деревом і задрімав.

Тим часом брати вийшли з хащі саме в тому місці, де спав велетень. Вони заклякли як укопані, побачивши свого переслідувача, що давав хропака під деревом.

– Це людожер… Ми пропали! – прошепотіли брати.

– Аякже! – сказав Хлопчик-мізинчик. – Сховайтесь у кущах, сидіть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, біжіть додому.

Хлопчик-мізинчик підкрався до Людожера, обережно стягнув із нього семимильні чоботи й повернувся до братів, що сховались у кущах.

– А тепер, – сказав Хлопчик-мізинчик, – тікаймо швидше!

Зібравши останні сили, брати дременули через ліс і невдовзі прибігли до своєї хатини, де на них чекали батьки.

Людожер прокинувся і, побачивши, що хтось украв його чоботи, закричав так голосно, що з дерев обсипався сніг.

– Злодії! Обікрали! – горлав він.

Без семимильних чобіт йому важко було наздогнати навіть змерзлого, голодного зайця. Настав кінець його пануванню. Відтоді Людожер засумував, а одного разу пішов із дому, і більше ніхто його не бачив.

А родина дроворуба й далі жила бідно, упроголодь. Часто брати лягали спати не повечерявши, та все одно швидко росли й мужніли. Навіть Хлопчик-мізинчик трохи підріс, хоча, як і раніше, поруч із високими й міцними братами виглядав маленьким і кволим. Ну то й що, зате він став іще розумнішим і все частіше замислювався над тим, як би заробити грошей для батьків.

Одного разу Хлопчик-мізинчик вийняв зі старої скрині пару чобіт із золотими пряжками, що їх він поцупив у злого людожера. Усе-таки були семимильні чоботи, то чому ж не використати їх?

– Я піду до королівського палацу, – сказав батькам Хлопчик-мізинчик, – і вступлю на службу до короля. Буду гінцем.

– Це дуже нелегко, – зітхнув батько.

– Що ти, батьку! Я ж маю семимильні чоботи!

Хлопчик-мізинчик узувся й вирушив у путь.

Не встиг він зробити й кількох кроків, як був уже в палаці. Король, королева та всі придворні мали дуже засмучений вигляд.

– Що сталося, ваша величносте? – спитав Хлопчик-мізинчик.

– Біда! – відповів король. – Ворог наступає, а мої війська стоять за сто миль звідси і нічого не підозрюють. Жоден гонець, навіть на найшвидшому коні, не встигне доправити їм повідомлення.

– Доручіть це мені, ваша величносте, – сказав Хлопчик-мізинчик, – і я миттю доправлю послання!

– Вирушай скоріше! – вигукнув король. – Якщо виконаєш наказ, я обдарую тебе золотом!

Хлопчик-мізинчик кількома кроками опинився у військовому таборі й віддав листа королівському генералові, а потім так само швидко повернувся до палацу.

– Ото дивина! – закричав радісно король, прочитавши листа від генерала. – Дякую тобі за добрі вісті й призначаю королівським гінцем. За кожен принесений лист ти отримуватимеш тисячу золотих.

Так і став Хлопчик-мізинчик носитися по світу з королівськими листами та дорученнями. А коли він стер до дірок семимильні чоботи й назбирав достатньо грошей, то повернувся до рідної маленької хатини на узліссі.

Тепер сім'я дроворуба не бідувала. Хлопчик-мізинчик і його брати стали всіма шанованими людьми. Щоправда, Хлопчик-мізинчик так і лишився найменшим серед братів, зате всі, і навіть сам король, завжди питали в нього поради.