Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Сім Симеонів

Колись давно жили собі дід і баба. Помер старий, залишивши після себе семеро синів – семеро Симеонів, мов дві краплі води схожих один на одного. Кожного рану можна було побачити, як працюють семеро орачів.

І ось одного дня проїжджав дорогою побіля поля цар, здалека примітив, що людей у полі, як на панщині. Здивувався цар, адже напевно знав, що панських земель там немає, і звелів своєму слузі дізнатися, що то за орачі. Привітався слуга і питає:

– Звідки ви? Чиї ви?

А Симеони йому відповідають:

– Нас мати породила семеро Симеонів, щоб було кому землю пращурів наших обробляти.

Переказав слуга їхні слова цареві. Здивувався цар – якісь химерні орачі. І знову послав слугу до братів-орачів, велів запросити хлопців до його палацу.

От прийшли вони всі семеро до палат білокам'яних, цареві кланяються.

– Розказуйте, – щонайперше звелів цар, – що ви робити вмієте, хто з вас до чого вдатний?

– Я, – почав старший, – на ваших очах стовп залізний викую такий заввишки, як дві ялини, коли їх поставити одна на одну.

– А я, – сказав другий, – заб'ю його в землю.

– А я, – підхопив третій, – залізу на нього і все побачу, що у світі діється.

– А я, – сказав четвертий, – збудую такий корабель, який і по морю, і по суходолу однаково добре ходитиме.

– А я, – не відставав п'ятий, – з різними країнами торгувати різним крамом можу.

– А я, – здивував царя шостий, – з кораблем, екіпажем і крамом у море пірну, як завгодно довго під водою пропливу і випірну, де скажете.

– А я – викрадач, – закінчив сьомий, – усе дістану, на що тільки оком накинете.

Покартав цар останнього Симеона:

– He гідне поваги твоє ремесло в моїй державі, даю тобі три дні, щоб покинув ці місця; решту шістьох беру до себе на службу.

Засмутився сьомий Симеон, але коли монарх вирішив, то марна річ сперечатися з ним.

А той цар уже давно був закохався в одну принцесу із заморського королівства. Тож царські радники й заступилися за сьомого Симеона: мовляв, саме й потрібний викрадач, щоб ту принцесу викрасти. Передумав тоді цар проганяти від себе Симеона. А назавтра скликав усіх своїх підданих подивитися, як Симеони свою майстерність показуватимуть.

От перший Симеон у всіх на очах викував залізного стовпа заввишки, як дві ялини, коли їх поставити одна на одну. Велів цар місцевим силачам того стовпа у землю ввігнати, але то була робота понад їхні сили. Тоді наказав цар другому Симеону забити той стовп у землю. Хлопець увігнав і оком не змигнув.

Дочекався своєї черги третій Симеон, заліз по стовпу на самий верх та ну обдивлятися навсібіч, заморську принцесу визираючи – насилу побачив. Сидить край стрілкуватого вікна красуня: обличчя в неї біле, як сніг, на круглих щоках рум'янець, а шкіра така ніжна, така прозора, що видно, як кров під нею струмує.

– Побачив? – запитує цар.

– Атож.

– То спускайся негайно і щоб добули мені принцесу за всяку ціну!

Зійшли всі семеро Симеонів на корабель, що його четвертий брат збудував, завантажили його крамом різним та й знялися з якоря.

Чи довго, чи недовго вони пливли, але пристали нарешті до незнайомого берега.

А сьомий Симеон узяв із собою вченого кота, та такого спритного, що вмів і речі подавати, і через скакалку стрибати і ще різні штуки виробляти.

Висів сьомий Симеон із тим дивним товаришем своїм на берег – островом прогулятися, а братам велів на палубі чекати, коли вони з котом повернуться.

У місті став він під стрілкуватими вікнами принцеси та й ну з котом ученим гратися. Як побачила принцеса дивну тварину, зараз послала свою рабиню довідатися, чи не продається звір. Вислухав Симеон рабиню і відповідає:

– Котові моєму вченому ціни немає, але, якщо він комусь дуже сподобався, я готовий його подарувати.

Минуло менш як півгодини, а Симеон уже увійшов зі своїм подарунком просто до покою принцеси. А за свого чудового кота він попросив зовсім мало, сказати б, майже нічого – лише щоб дозволили йому три дні й три ночі в королівському палаці погостювати.

Так і залишився Симеон на ніч у палаці, нібито для того, щоб навчити принцесу поводитися зі звіром дивовижним… На третій день подякував Симеон принцесі за гостинність і запросив до себе на корабель – подивитися на інших дивних тварин з усього світу. Попросила вона свого батька-короля, щоб відпустив її на вечір із палацу, та й пішла на причал, а з нею, звісно, й годувальниці її, рабині пішли, як і належить принцесі. А сьомий Симеон вже й тут: умовляє її, щоб залишила на березі свій почет, а сама сходила хутчіш на корабель:

– Знаєш, скільки на облавку в нас звірів невиданих, дивовижних: вибери собі серед них будь-якого, чого твоя душа забажає – подарую! Але не з моїми грішми робити такі подарунки кожній твоїй рабині та годувальниці.

Погодилась принцеса, лишила свій почет на причалі, а сама на палубу ступила. Зараз на кораблі вітрила підняли, і поплив він морем синім. Марно чекав король, коли повернеться додому його донька-принцеса. Аж від рабинь та годувальниць дізнався, що сталося. Спорядив він хутко королівський корабель і сам на ньому погнався за викрадачами.

Поспішає розгніваний батько-король на своєму кораблі, вже майже наздогнав судно братів Симеонів, аж шостий Симеон занурив його разом з командою і крамом під воду і не випірнав, поки не доплив так до рідного берега. Тож довелося королю ні з чим повертатися.

А сім Симеонів з красунею принцесою повернулися з далеких мандрів, а біля пристані їх уже цар зустрічає, а з ним і всі його піддані – вітають радо дорогих гостей. Зійшли брати на берег, цар побачив свою принцесу і того ж дня з нею повінчався, а сімох Симеонів по-царськи нагородив і додому відпустив.

Одноочка, Двоочка й Триочка

Жила колись на світі вдова, в якої було три дочки. Старшу дочку, з одним оком у лобі, звали Одноочка. Середню, що мала два ока, – Двоочка. А найменшу, з трьома очима (одне око в неї було посеред лоба), звали Триочка. Двоочку сестри з матір'ю незлюбили, бо дуже вона була схожа на звичайну людину. Тож усі вони весь час штурхали її хто в плечі, хто в боки, одягали в саме лахміття, годували недоїдками та недогризками.

Одного разу послала мати Двоочку на луки козу пасти, і байдуже було матері, що дівчина зрання і ріски в роті не мала. Сіла Двоочка на травиці й заплакала гірко. Так сиділа вона собі, плачучи, і не помітила, як над нею схилилася якась незнайома жінка і говорить до неї:

– Добридень, Двоочко, чому це ти сльози ллєш?

– Як же мені не плакати? – відказує їй дівчина. – Незлюбили мене сестри з матір'ю за мої два ока, не дають мені вільно жити, не знаю вже, як їм догоджати. Про новий одяг, кажуть, не мрій, а сьогодні зранку навіть їсти не дали.

А незнайомка її пожаліла й каже:

– Не плач, Двоочко, не сумуй, забудь свої образи. Послухай-но, що я тобі скажу. Як схочеш ти попоїсти, просто скажи своїй козі: «Ме-е, кізонько! Столику, до мене!» – і перед тобою з'явиться накритий заморськими стравами стіл. Як наїсися, скажи так: «Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникне, мов ніколи й не було.

Так сказала жінка дівчині й пішла. А голодна Двоочка відразу й послухала її поради, покликала:

– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!

І враз де не взявсь перед нею чудовий столик, накритий скатертиною мереживною, зі срібними тарілочками, а в них смачні страви парують, ніби щойно з печі. Двоочка швиденько помолилася і сіла їсти. Смачно попоївши, Двоочка сказала, як її навчила та жінка:

– Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникло.

Надвечір привела Двоочка козу додому і навіть не доторкнулася до тих жалюгідних недоїдків, які їй сестри залишили на вечерю. Назавтра зранку знову пішла Двоочка з козою на луг, відмовившись і від свого убогого сніданку. Так повторювалося кілька днів, а далі сестри запідозрили, що хтось допомагає дівчині, бо чомусь вона зовсім їсти не просить. Тож мати і послала з нею старшу сестру, Одноочку, сказавши їй:

– Піди, Одноочко, та подивись, чи не підгодовує хто твою сестру.

Двоочка здогадалася, для чого мати з нею Одноочку послала, та й говорить сестрі:

– Сядьмо, Одноочко, на травицю, відпочинемо трохи. А я тобі пісеньку заспіваю.

Послухала її Одноочка, прилягла на травиці зручніше, а Двоочка заспівала:

– Спи, моя зіронько, Одноочко! Спиш, моя зіронько Одноочко?

Заплющила Одноочка своє єдине око, розімліла на сонечку, слухаючи сестрину пісеньку, й заснула. А Двоочці саме того й треба:

– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!

Попоїла смачненько і столик прибрала:

– Ме-е, кізонько! Столику, на місце!

А далі розбудила сонну Одноочку та ну докоряти:

– Одноочко, вставай хутчіш, як же ти козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.

Удома Двоочка знову не їла, але мати так і не дізналася ні про що, бо Одноочка не мала їй що сказати – довелося розповісти матери, що вона весь божий день проспала.

Посилає вона другого дня Триочку:

– Доню моя люба, хоч ти мені допоможи дізнатися, що на лугу їсть Двоочка.

Пішли сестри вдвох на луг, а Двоочка вже знає, як Триочку приспати, каже їй:

– Стомилася, сестронько? Сядьмо, відпочиньмо, я тобі пісеньку заспіваю.

Триочка лягла зручненько на травиці, а Двоочка заспівала:

– Спи, моя зіронько Триочко! Спиш, моя зіронько Двоочко?

Здавалося б, зовсім дрібниця: помилилася дівчина, забула, що в сестри три ока, але ж приспала вона своєю пісенькою тільки два з них, а третє й далі дивилося. А Двоочка про те й гадки не мала, промовила, як завше, чарівні слова «Ме-е, кізонько! Столику, до мене», наїлася досхочу, наказала столику зникнути й заходилася будити Триочку:

– Триочко, вставай, це ти так козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.

Удома Двоочка до їжі й не доторкнулася, а Триочка розповіла матері про все, що бачила на луках.

Розгнівалася мати на Двоочку та ну гримати на неї:

– Невдячна, для себе однієї приховуєш кращі шматки? Ну й я ж тебе провчу!

А далі схопила гострий ніж і безжально зарізала козу.

Гірко заплакала Двоочка, склала всі свої пожитки у вузлик, зібралася з дому піти…

Пішла на луки, де раніше з кізочкою своєю гуляла, сіла на травичку, плаче. Коли це знову та жінка, що навчила її викликати Столик, нагодилася.

– Двоочко, за ким ти так побиваєшся, плачеш так гірко?

– Зарізала мати мою кізоньку улюблену! – ридала Двоочка. – Тепер справді настали для мене голодні часи.

– Не плач, Двоочко, попроси сестер, щоб віддали тобі тельбухи вбитої кози. Закопай їх біля порогу, і все владнається. Бувай здорова, дівчинко! – сказала й зникла, ніби й не було її ніколи.

Пішла Двоочка додому, каже сестрам:

– Сестрички мої любі, дайте мені хоч що-небудь від моєї кози. Не про ласі шматочки прошу, дозвольте мені взяти тельбухи.

Сестри посміялися і дозволили.

Все зробила Двоочка так, як навчила її та добра жінка, а вранці біля порогу виросло чарівне дерево, таке гарне: листочки на ньому срібні, а яблучка золоті. Ніхто, крім Двоочки, сном і духом не знав, що виросло воно з тельбухів кози.

Побачила мати диво-яблуню, послала Одноочку:

– Полізь, доню, на дерево, зірви нам тих яблучок.

Хотіла Одноочка зірвати яблучко, але жодне з них їй у руки не далося. Полізла на дерево Триочка – і в неї так само нічого не вийшло. Мати не стерпіла – сама на яблуню видерлася, та й з її рук чарівні плоди вислизнули.

Двоочка попросила їх:

– Пустіть мене на дерево – я спробую тих яблук нарвати.

Щойно підійшла Двоочка до дерева, а золоті яблука вже самі їй до рук просяться, гілочки нахиляються низенько… Забрала мати у неї яблука, і стало відтоді Двоочці жити ще гірше, бо тепер мати з сестрами заздрили їй чорною заздрістю і все чекали нагоди, щоб принизити дівчину.

Одного разу стояли вдова з дочками біля чарівного дерева, а дорогою їхав юний лицар.

– Гей, Двоочко, – гукнули її сестри, – ховайся хутчіш, а то нам соромно за тебе, яка ти обідранка. – І накрили порожньою діжкою і дівчину, і яблука, які вона щойно для них зірвала.

Побачив красень лицар чарівне дерево, спинився і каже двом сестрам:

– Це ж чия така золота яблуня? За одну гілку з неї я заплачу будь-яку ціну.

І збрехали Одноочка з Триочкою, що то їхня яблуня і вони зараз же зламають для нього гілку, та хоч як старалися, пообдиралися, дістати ані гілку, ані яблук не змогли – ті немов вислизали з їхніх рук. Лицар здивувався:

– Чому же це ви від власного дерева не можете й гілку відламати?

А Двоочко під діжкою все чула, як її сестри брехали, то й викотила просто до ніг лицаря з-під тієї діжі два золоті яблука. Мусили тоді Одноочка з Триочкою зізнаватися, що це витівки їхньої сестри, яка приховує від усіх два свої безсоромні ока.

– Двоочко, виходь! – наказав лицар.

А як Двоочка вийшла, зараз лицареві так сподобалася, що він сказав:

– Двоочко, а ти зірвеш мені гілку з цього дерева?

– Звичайно, – відповіла Двоочка, – адже це моя яблуня. – Залізла вона на дерево, зірвала гілку зі срібним листям і золотими яблуками й подала лицареві.

– Двоочко, чим я можу віддячити тобі за твій подарунок? – спитав її лицар.

– Ах, – зітхнула Двоочка, – не чекає тут мене нічого доброго, я була б рада, якби ви могли забрати мене звідси назовсім.

Підняв лицар Двоочку легенько, посадовив поперед себе в сідло і поїхали вони до замку. А там одягнув він її в розкішні шати, пригощав стравами заморськими, а далі й весілля зіграли. А чарівне дерево слідом за господинею перейшло.

Рапунцель

Давним-давно жили на світі чоловік і жінка. Вони мріяли про дітей, скільки себе пам'ятали, і ось нарешті Господь зглянувся на них і жінка понесла,

Їхні вікна виходили на чудовий сад, повний гарних квітів і різної зелені. Але до саду, обнесеного високою огорожею, ніхто не наважувався залізти, адже то був сад злої відьми.

Одного разу майбутня мама побачила, що у відьминому саду росте дуже гарний рапунцель. З того дня вона жадала тільки одного – якби скуштувати його. Помітивши, як вона змарніла, чоловік запитав:

– Про що ти сумуєш, люба моя?

– Я помру, – призналася вона, – якщо не скуштую хоч трохи рапунцеля з відьминого саду.

Чоловік був ладний на все ради своєї любої дружини, тому, коли впала ніч, переліз через огорожу, нарвав у відьминому саду цілий оберемок зеленого рапунцеля і приніс жінці.

Вона дуже зраділа і з вдячністю з'їла все до останнього листочка. І так їй цей рапунцель сподобався, що наступного дня вона знову послала чоловіка до відьминого саду.

Цього разу за огорожею на нього чигала… відьма.

– Яким правом ти заліз до мого саду, – виблискувала очима вона, – і крадеш мій рапунцель? Ти дорого заплатиш за свою зухвалість!

– Моя провина, – покаявся він, – але на такий вчинок мене штовхнули обставини: моя вагітна жінка, побачивши у вікно ваш рапунцель, так захотіла його скуштувати, що могла вмерти, якби я не дістав його.

Відьма змінила гнів на ласку:

– Я дам тобі стільки рапунцеля, скільки треба, і сама поклопочуся про дитину, яка народиться у твоєї жінки.

Чоловік так злякався, що не зміг нічого заперечити. І того дня, коли його жінка народила дівчинку, прийшла відьма, назвала дитину Рапунцель і зараз же забрала з собою.

Рапунцель росла не просто гарненькою дівчинкою, а найгарнішою в світі. їй було всього дванадцять, коли відьма запроторила її до лісової вежі, яка не мала ні входів, ані виходів, а лише одне-єдине малюсіньке віконце під самим дахом. Коли відьма хотіла піднятися у вежу, вона гукала в це вікно: «Рапунцель, опусти свої коси!»

А коси у Рапунцель були довгі, золотисті. По них відьма підіймалася на вежу, наче звичайною драбиною.

Одного разу доля привела до цього лісу принца. Він почув пісню, що лунала з вежі, і зупинився, зачарований співом. Звісно, то була Рапунцель, якій спів допомагав розвіяти тугу. Принц захотів піднятися вгору, але марно він шукав вхід у вежу. Засмучений повернувся додому, але почутий у лісі ніжний голос не давав йому спокою. Принца раз у раз поривало піти до лісу. Одного разу він побачив там відьму і сховався за деревом саме в ту мить, коли вона почала гукати: «Рапунцель, опусти свої коси!»

Рапунцель опустила коси, і чаклунка вилізла по них угору на очах у принца.

Наступного дня, ледве дочекавшись вечора, винахідливий принц загукав у віконце вежі:

– Рапунцель, опусти свої коси!

Важкою хвилею впало волосся Рапунцель донизу, і принц піднявся вгору.

Рапунцель, побачивши перед собою незнайомця, дуже злякалася, але юнак був такий чемний і так вихваляв її спів, що, коли він став на одне коліно, щоб запропонувати їй вийти за нього заміж, вона з радістю погодилася:

– Я піду за тобою хоч на край світу, але, щоб мені спуститися вниз, приходь до мене якомога частіше і щоразу принось із собою трохи шовку. Я сплету з нього драбинку, щоб можна було спуститись, і ми втечемо на твоєму коні.

Вони домовилися, що він навідуватиме її у вечірні години, щоб не здибатися з відьмою, яка приходила звичайно вдень. Відьма і гадки не мала, що вона не єдина гостя Рапунцель. Але якось красуня необачно спитала:

– Скажи мені, матусю, чому тебе піднімати вгору важче, ніж юного принца?

– Ах ти, негідниця! – закричала відьма. – Я не йму віри своїм вухам. Я думала, що ніхто не знає про твоє існування!

А потім схопила ножиці й безжально відрізала її чудові коси.

Завела відьма бідолашну Рапунцель якнайдалі в лісові хащі і там її залишила саму.

Принц, приїхавши надвечір, навіть не здогадувався, що він піднімається по відрізаному волоссю своєї коханої просто в лапи злої відьми.

– Попався! – зустріла принца стара карга. – Ти прийшов по свою кохану, але вона тут більше не живе. Ти ніколи, чуєш, ніколи вже її не побачиш.

Пригнічений горем принц кинувся з вежі вниз. Він вижив, але колюче терня, у яке він упав лицем, викололо йому обидва ока. Нічого не бачачи, блукав він лісом, сумуючи про втрачену кохану, поки одного разу зайшов у хащі, де жила тепер Рапунцель разом з двома їхніми дітками – хлопчиком і дівчинкою. Атож, вона народила близнят.

Коли принц почув знайомий голос, він кинувся на його звуки і впав… у обійми своєї Рапунцель. Вона укрила його обличчя поцілунками, плачучи від щастя, і дві прозорі сльозинки, скотившись принцові в очниці, повернули йому зір. Щасливі пішли вони в його королівство і вже ніколи в житті не знали ні лиха, ні горя.

Діва Малейн

Водного короля був син. І засватався принц до доньки всемогутнього короля. Діва Малейн (так звали дівчину) була надзвичайно гарна. Вона кохала цього принца, але батько-король бачив її дружиною іншого. Тож коли вона заперечила, що має право сама вибирати собі чоловіка і вже свій вибір зробила, розгніваний батько ув'язнив її до темної вежі, куди не просочувалося навіть денне світло, сказавши:

– Ти залишишся тут на сім років і потім, сподіваюся, не будеш такою впертою!

Давши принцесі та її вірній служниці харчів на сім років, їх замурували у вежі. Сидячи там у цілковитій темряві, вони швидко втратили лік дням і ночам. А принц ходив навколо вежі і кликав свою кохану, але кам'яні стіни не пропускали звуків. Серце юного принца стискала невимовна туга. Йшли роки, і полонянки якось зауважили, що запаси їжі й води закінчуються. Вони сподівалися, що сім років доходять кінця і що їх ось-ось випустять, але про них немов забули. Щоб не вмерти голодною смертю, діва Малейн сказала:

– Нам нічого не залишається, хіба що спробувати самим проломити стіну.

Змінюючи одна одну, діва Малейн і служниця наполегливо колупали стіну столовим ножем. Нарешті, вони один по одному витягли кілька цеглин і побачили в проломині спочатку небо, а потім руїни родового замку діви Малейн, а навколо – спалені дотла села, витоптані поля і зрозуміли: тут пройшла війна.

Коли дівчата вибралися через дірку, яку вони безсонними ночами проробили в стіні, їм нікуди було піти. Так почалися їхні голодні поневіряння. Часом їм доводилося харчуватися навіть кропивою. Через кілька місяців вони прийшли до великого міста і попрямували до палацу. Двох обірванок сторожа напевно прогнала б, але саме нагодився королівський кухар і взяв їх посудомийками на свою кухню.

А це було королівство того принца, який до неї сватався. Король знайшов синові нову наречену, лиху і негарну. Було вже призначено день весілля, але наречена сиділа у відведених їй покоях і не потикала звідти й носа, соромлячись своєї потворності, тож діві Малейн веліли приносити їй з кухні їжу. Коли настав день вінчання, наречена, побоюючись глузувань на свою адресу, сказала діві Малейн:

– Я підвернула ногу і не зможу піти до храму. Тобі випала велика честь! Надягнеш моє весільне вбрання і побудеш замість мене на вінчанні.

Діва Малейн почала відмовлятися, але наречена спочатку безуспішно намагалася її підкупити, а потім і зовсім пригрозила смертю. Довелося діві Малейн вбиратися у весільну сукню, надягати її фамільні коштовності і під захоплений шепіт придворних входити до тронної зали. Жених так і ахнув:

Таж вона як дві краплі води схожа на діву Малейн! Але ж моя Малейн мучиться у вежі, якщо взагалі ще жива.

Принц узяв наречену під руку і повів до храму. Коли вони йшли, на шляху їм трапився кущ кропиви. Дівчина промовила до нього:

Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду.

– Що ти сказала? – перепитав король.

– Нічого, – похитала головою вона, – спала мені на згадку діва Малейн.

Принц лише руками розвів. От вони пішли далі, а наречена шепоче:

– Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають.

– Що-що? – дивується принц.

– Нічого, – відповідає вона, – мені все діва Малейн спокою не дає.

– Невже ти знайома з дівою Малейн?

– Особисто не знайома, – почала переконувати його вона, – але багато чула про неї.

Ось вони стали біля самих воріт храму, а наречена знов за своє: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».

– Що ти сказала? – запитав жених.

– Та я, – неохоче почала вона, – не можу ніяк викинути з голови діву Малейн.

Дістав він розкішне кольє, застебнув на її ніжній шиї і повів до вівтаря.

Після вінчання молода, повертаючись назад, не промовила ні слова. А дійшовши до замку, стрімголов кинулася в кімнату нареченої, скинула весільне вбрання та фамільні коштовності, перевдяглася в свою бідну одіж, але кольє – подарунок нареченого – з шиї не зняла.

Увечері залишився жених наодинці з потворною нареченою, яка передбачливо сховала обличчя за фатою. Питає її принц:

– Про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?

– Чи ти при своєму розумі? – здивувалася вона. – Робити мені нічого – з якоюсь кропивою розмовляти!

– А якщо не розмовляла, виходить, ти несправжня наречена, – мовив принц.

– Я для пам'яті служницю тримаю. Сходжу до неї – вона за мене і згадає! – викрутилась наречена, а сама чимдуж – до діви Малейн.

– Ану признавайся, про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?

– Про справжні дурниці, авжеж. Я сказала: «Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду».

Повернулася наречена в спальню до принца і каже:

– Тепер пригадую, про що я говорила з кущем кропиви. – І вона слово в слово повторила слова Малейн.

– А що ти сказала потім?

– Потім? – розгубилася вона. – Потім я мовчала!

– Ти двічі повторила те саме, а якщо мовчала, виходить, ти несправжня наречена.

Кулею вилетіла наречена зі спальні і знов напосілася на діву Малейн:

– Признавайся, що ти там ще дорогою до церкви говорила?

– Та нічого. Тільки тихенько шепотіла: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».

– Ці слова коштуватимуть тобі життя! – гримнула на неї наречена і заквапилася до королівської опочивальні, щоб повторити женихові почуте від Малейн.

– А куди ж поділося кольє, яке я надів на тебе біля воріт храму? – не заспокоювався принц.

– Яке кольє? – не зрозуміла вона. – Не отримувала я від тебе ніякого кольє.

– А якщо не отримувала, виходить, ти несправжня наречена!

Він зірвав з неї фату і, побачивши її потворне обличчя, злякано відсахнувся.

– Хто ти і що ти тут робиш? – закричав він.

– Я твоя справжня наречена, але я боялася людських глузувань і наказала посудомийці надягнути весільне вбрання і піти до церкви замість мене.

– Я мушу побачити цю посудомийку, – наполіг принц.

Але замість того щоб привести діву Малейн, лиха наречена веліла слугам негайно схопити і стратити нещасну посудомийку. На відчайдушний крик бідолашної діви Малейн вибіг принц і наказав негайно відпустити полонянку. А коли запалили світло, він помітив на її шиї кольє – свій подарунок.

– Ти моя справжня наречена, – мовив він, – ти стояла зі мною біля вівтаря. Ходи за мною.

Коли вони залишилися наодинці, принц сказав:

– Дорогою до храму ти раз у раз згадувала діву Малейн, мою першу наречену. Якби я був певний, що вона жива, я б присягнувся, що зараз говорю з нею самою.

Дівчина відповіла:

– Так, я діва Малейн. Через кохання до тебе я сім років була ув'язненою у вежі, вмирала з голоду і спраги і нічого не знала, крім горя. Але сьогодні в мене велика радість. Я твоя законна дружина.

їхні вуста злилися в поцілунку, і вони жили у щасті і злагоді до самої смерті.