Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Отетерілий професор Фютвой тим часом сидів у кареті візника. Він не міг отямитися з дива. «Цей шахрай, – думав збитий з пантелику професор, – прикидався скромним бідняком, а сам живе в палаці!!!» Сільвія та її мати були без міри зачаровані від побаченого. Усередині цього палацу, чиє розкішне оздоблення могло дорівнятися навіть Букінгемському палацу, скрізь можна було бачити темношкіру прислугу в невпинному русі, а сам Горацій, виряджений у дорогий халат, вийшов їм назустріч.

– Вітаю вас, шановний професоре! Вибачте за такий прийом, але я, слово честі, не знав, що мій організатор захоче нашу скромну вечерю оформити на свій лад, у східному стилі, – розуміючи, що кожне сказане слово заганяє його у ще більшу пастку, говорив Горацій.

– Та це ж коштує чималих грошей, – видихнув професор.

– Анічогісінько, запевняю вас, мені все це дісталося зовсім дешево, – відчуваючи, що хоча б зараз він говорить правду, упевнено мовив Горацій.

– Навіщо сперечатися, облишмо ці розмови. Може, проведете нас до столу? – поцікавилася пані Фютвой.

– Ах, так, даруйте мені, я такий неуважний, – вибачився Горацій, тим часом міркуючи, де ж тут могла б бути їдальня.

Поки Горацій думав, раби принесли до вітальні невисокий столик і розклали навколо нього подушки, жестами вказуючи на них гостям.

– А й справді, панове, присядьмо тут, – нарешті викрутився Горацій, – щоб повною мірою дотриматися східного колориту.

– Я достатньо знаю про Схід, і розумію, що це вже може тільки на шкоду піти старому англійцеві, – пробурчав професор.

– Любий, припини псувати нам вечір, сідай, я ще ніколи не була на східному прийомі, – захоплено мовила пані Фютвой.

– Ти не до шейха прийшла, на прийомі в якого це було б доречно, – бурчав і далі професор.

Тим часом подали закуски і вино. Ні те, ні інше не могло сподобатися своїм східним колоритом професорській родині, хіба що шербет, який танув у роті, дещо змінив становище на краще, та й то лише в очах жінок. Після такого прийому вже не могло бути й мови про можливе весілля. Паленіючи з сорому, бідолашний Гораціо ладен був крізь землю провалитися. Він мусив витримати всі удари, які йому судилися.

– Але ж, юначе, ви таки нерозсудливий, якщо хотіли цією розкішшю замилити мені очі. Чи ви думали, що можете затьмарити своїм багатством, походження якого мені досі не відоме, саму королеву, хай Господь продовжить її дні! Та нас цим не купиш, – люто гаркав професор, – я ціную в людях розум і ощадливість, а в сьогоднішній вашій поведінці я не побачив ні того, ні іншого. Гадаю, ви розумієте, що бачити вас надалі в нашому домі – приємність не з найкращих, тож бувайте здорові. При цих словах професор разом зі своєю родиною рушив до виходу.

– Стривайте, пане Фютвой, я зможу вам усе пояснити, – благав Горацій.

– Ви справді так вважаєте? – поблажливо усміхаючись, мовив професор.

– Пане професоре, дозвольте мені все вам розповісти, але тільки віч-на-віч. – Горацій вирішив, що лише правдою він зможе достукатися до серця цього старого бездушного пентюха.

– Що ж, я дам вам такий шанс, зараз я відправлю своїх дам додому і повернуся до вас, а тим часом я на вашому місці знайшов би найпереконливіші аргументи, на які ви тільки здатні, щоб повернути собі честь і гідність у наших очах, – прорік Фютвой, виходячи з будинку.

По якімсь часі професор повернувся в дім і знов умостився на подушці.

– Професоре, перш за все я хотів би вас повідомити, що хочу просити руки вашої доньки, – почав був Горацій, та професор перебив його.

– Ви не знаєте, чого зараз просите, й до того ж ви так низько впали в моїх очах, що не бачити вам Сільвії своєю дружиною як власних вух, – напрочуд спокійно сказав професор, – для мене цілком очевидно, що ви, шановний добродію, для неї не пара, і якщо ви попросили мене повернутися саме для цього, то тільки згаяли мій час.

– Ні-ні, не тільки з цієї причини, – сказав Горацій уже професорові в спину, на що той обернувся, – я хотів вам повідати справжню природу цього східного колориту, можливо, тоді ви мене зрозумієте і пробачите, а може, й переглянете своє рішення щодо нас із Сільвією.

І Горацій розповів усю ту неймовірну історію, що сталася з ним після відвідин аукціону, на який його послав професор. Той вислухав юнака дуже терпляче, не перебиваючи, а лише голосно сопучи час від часу. Коли Горацій замовк, професор надзвичайно лагідним і вкрадливим голосом сказав йому:

– Послухайте, мій любий друже, ви багато працювали і, очевидно, втомилися, от вам і примарився цей джин, а ще я, старий дурень, причепився до вас із тим аукціоном. От ваша вразлива, ще не зовсім сформована психіка й не витримала. Підіть за моєю порадою, – поїдьте відпочиньте, змініть обстановку, і побачите: від вашої нав'язливої ідея і сліду не стане. Зробіть це, юначе.

– Інакше кажучи, ви мені так і не повірили, – розчаровано зітхнув Горацій. – Але якщо джин – витвір моєї уяви, то як пояснити все це? – Горацій обвів руками інтер'єр довкола.

– Тут усе зрозуміло: мої розповіді задурили вам голову, то ви й назбирали все це крупинка до крупинки, а зараз видаєте за роботу джина, – сказав Фютвой, ледь стримуючи роздратування.

– О, стривайте, професоре, візьміть ось цю печатку, саме нею було запечатано мідну посудину, в якій сидів той джин. На печатці помітні якісь письмена, я гадаю, в них ідеться про полоненого посудини, – мовив Горацій, щиро сподіваючись, що написи на печатці й справді стосуються Факраша.

– Гаразд, пане Вентімор, домовимось про таке: якщо напис на печатці стосується вашого казкового джина, то ви будете цілком реабілітовані в моїх очах і тоді ми зможемо говорити про ваше весілля з моєю донькою, але в разі, якщо там ідеться про щось зовсім інше, ви слухаєте моєї поради і їдете лікуватися, а про весілля, звісно, доведеться забути, – виніс свій вердикт Фютвой, після чого, захопивши печатку і не прощаючись, вийшов з будинку Горація.

Щойно за професором зачинилися двері, крізь стіну увійшов Факраш. Він побачив дивну картину: молодий чоловік, якого він так прагнув обсипати дарами, ходив з кутка в куток, обхопивши свою голову руками, як це робить людина, чиї справи зовсім кепські.

– Що трапилося, мій невдячний друже, чи знов тобі мої подарунки не до вподоби? – здивовано запитав Факраш.

– Не до вподоби? Хіба можуть вони мені сподобатися? Це ж через них я остаточно втратив можливість узяти шлюб із Сільвією, а її батько відтепер мене взагалі не має за людину! Хто вас просив утручатися в моє життя? – мало не плачучи, запитував Горацій.

– Та ж ти сам сказав, що твоя хазяйка не надто вправна кулінарка, а твоя жебрацька халупа – це зовсім не те місце, де належить приймати поважних гостей, – спокійно заперечив йому джин.

– Однак я не просив нічого змінювати! – скрикнув Горацій.

– Певна річ, не просив. Бо ти дуже скромний і стриманий, тому я й не чекав, що ти попросиш, а дав усе тобі сам, – сказав джин, цілковито впевнений у тому, що вчинив правильно.

– Факраше, благаю, зробіть мій дім таким, яким він був до вашого втручання, і допоможіть мені реабілітуватися в очах професора, – попрохав Горацій, – через вас я вскочив у таку ситуацію, що мені не було іншої ради, як розповісти всю правду про вас Фютвою, а ще віддати йому печатку з вашої пляшки.

Горацій навіть не встиг помітити, як за цими словами в очах джина промайнула тінь тривоги, адже це тривало лише мить.

– Не хвилюйся, мій друже, спасенна душа, я сам піду до твого вченого чоловіка і поговорю з ним. Ачей допоможу йому переконатися в твоїй правдивості й доброчесності, – заявив джин.

– Ви й справді це зробите? – спитав Горацій, не ймучи віри своїм вухам.

– Аякже, це ж саме ти врятував мене від тисячолітнього ув'язнення, то хіба я можу відмовити тобі в такій дрібниці? – здивувався Факраш.

– Дуже буду вам за це вдячний. Якщо все стане на свої місця, я присягаюся, що нічого більше у вас не проситиму. – Не встиг Горацій договорити, як джин знову зник. – Ну й дурні манери у цього старигана!

– Знову зник, не попрощавшись, – сонно пробурмотів Горацій, намагаючись знайти в палаці спальню.

Уранці промені жовтневого сонця, що пробивалися крізь запинала на вікнах спальні, розбудили Горація. Юнака щиро потішило те, що Факраш не збрехав і повернув будинок до його попереднього стану, а це означало, що й до професора він сходить. Настрій містера Вентімора поліпшився, і він, нашвидкуруч поснідавши, пішов у свою контору, де його чекав незакінчений план будинку. Та замість плану будинку він побачив там розлюченого замовника, якого намагався заспокоїти Бітвор.

– Забагато в голову про себе забрали, юначе! – залементував Самуель Вакербас, щойно Горацій з'явився на порозі контори. – Невже ви вирішили, що порядний англієць, який ані своїм родом, ані своєю справою не заплямував своєї репутації, побажає жити в такому будинку?

– Про що ви, містере Вакербас? – здивовано спитав Горацій, бо ніяк не міг уторопити, про який будинок говорить його замовник, якщо план будинку досі ще лежить у нього на столі.

– О, він ще й удає, ніби не розуміє, про що йдеться! – вибухнув Вакербас.

– Я ж попереджав тебе, що англійцям не потрібні надмірності, вони люблять простоту і комфорт, – менторським тоном мовив Бітвор, який не міг змиритися з тим, що саме цьому невдасі Горацію, а не йому, Бітвору, поталанило засягнути такого вигідного клієнта.

– Я взагалі не розумію, чим мій проект, якого ви і в очі не бачили, міг вам аж так не сподобатися, – дивувався й далі Горацій.

– Та як не бачив, його тепер усі мої сусіди можуть споглядати. Щоправда, у кмітливості вам не можна відмовити, а от щодо смаку… – Вакербас був невблаганний.

У голові Горація враз ніби щось клацнуло: це, напевно, знову витівки джина, адже той обіцяв йому допомогти з будівництвом. Та ще не встиг Горацій піддатися паніці, як у кімнаті, з якої поспішив вийти Бітвор, матеріалізувався Факраш.

– Що тобі не сподобалося в твоєму новому будинку, чоловіче? – сердито вигукнув він.

– А це хто такий? – здивувався Вакербас.

– Це мій компаньйон, ми разом працювали над вашим будинком, – пояснив Горацій.

– Те, що ви зробили, не можна назвати роботою, хіба це будинок – у ньому немає ні більярдної, ні їдальні, ані ще чорт знає чого! – усе ще шаленів Вакербас.

– Е, рабе, та ти, бачу, переходиш за край, – громовим голосом гримнув на нього джин, – я звів тобі палац, якого не було навіть у Сулеймана Великого, хай буде пером земля йому. А ти поводишся, мов той невдячний пес, що гавкає на панів своїх. Ходитимеш за це рачки!

І Вакербас поволеньки почав ставати навпочіпки, видно було, що він чинив опір, але не міг нічого вдіяти.

– Як ви смієте, я член палати перів… Ви знаєте, що я можу з вами зробити? – лементував Вакербас, проте вчасно зрозумів, що зараз не найкращий час для вимог і погроз, тому жалібно попросив: – Вибачте з ласки своєї мене, нерозумного, поверніть мені вертикальне положення, я буду цілком задоволений вашою спорудою, адже це найбільший із замків, я нікому не скаржитимусь і житиму в будинку, що ви збудували.

Обличчя джина знову прибрало великодушно-милостивого вигляду, він клацнув пальцями, і Вакербас зміг звестися на ноги. Промисловець був напрочуд провидливим чоловіком, тому, не чекаючи продовження цієї вистави, поспішив забратися з контори, поки його не повернули в колишнє положення.

– Навіщо ви знов улізли в моє життя? – простогнав Горацій.

– О ти, найневдячніший із смертних, тобі знову не до вподоби те, що я зробив заради тебе.

– Я сам хотів довести цей проект до кінця! Ви зганьбили навіки моє ім'я як архітектора, тепер до мене вже точно ніхто не прийде із замовленням, – ще більш зневірено мовив Горацій.

– О, ти помиляєшся, нерозумний, ти не знаєш людей, тепер твоє ім'я лишиться у віках, адже досі такого замку ще не бачило людство, ваш храм Артеміди порівняно з цим – просто жалюгідний флігель.

– Пане Факраш, ви мені краще скажіть, чи були ви у Фютвоїв і чи говорили з професором, – стрепенувся Горацій, згадавши джинову обіцянку.

– Так, я був там, і вважаю, що дівчина Фютвой зовсім не пара тобі, – категорично заявив йому джин.

– Та як же… – здивований Горацій не міг вимовити й слова, адже він посилав джина до професора, сподіваючись на цілком протилежний результат.

– Дуже просто: я одружу тебе з принцесою, донькою короля Північних Іфритів, а ця Сільвія – безрідна і зарозуміла панночка, не гай свій смертний вік на цю дівицю, – повчально мовив джин і додав: – А щоб ти не надто обурювався, я допоможу тобі пристати на мою пропозицію. А допоможу таким чином: або ти погоджуєшся, або дух професора залишається втіленим в одноокого осла до кінця його земних днів. Даруй, я, напевно, мав із цього почати. Отже, я його перетворив на мерзенного одноокого осла, щоб ти не дуже опирався, – вдоволений зі свої вигадки, заусміхався джин якоюсь хижою усмішкою.

– Але ж це нечесно, я не кохаю жодну принцесу, а тільки Сільвію! – заволав Горацій.

– Твоєму весіллю з нею все одно не бути, чи ти думаєш, що до вівтаря її під руку поведе осел? – аж залягався гуркотливим сміхом джин. – Я сказав, що ти береш шлюб із принцесою, а найменша твоя непокора окошиться на твоїй же Сільвії якнайприкріше.

– Але ж запитаю я вас, пане Факраш, як я одружуюся з нею, якщо я простий, нікому не відомий безрідний лондонець, а вона принцеса. Навіщо я їй? – вирішив схитрувати Горацій.

– Про це я вже подбав, – так само впевнено сказав Факраш, – поглянь у двір.

За вікнами конторки зібрався чималий натовп витріщак, які розглядали багатий ескорт, що чекав, коли Горацій вийде з конторки.

– Хто у вас, смертних, наймогутніший правитель? – поцікавився джин.

– Лорд-мер, звичайно, – бовкнув Горацій, не подумавши.

– Тоді їдьмо до нього на посвячення тебе в почесні городяни міста Лондона, – урочисто промовив Факраш.

Горацію не було іншої ради, як піти за джином. Коли вони посідали в карету й рушили, настала джинова черга дивуватися побаченому. Він не знав, що таке автомобіль і електрика, адже весь час, проведений на волі, він витратив на пошуки винуватців свого ув'язнення та на непотрібні дарунки Горацію. Тому все, що він побачив на вулиці, було для нього, що жив три тисячі років тому, щонайменше незвичайним.

– Скажи мені, Горацію, як рухаються ці колісниці? – поцікавився він.

Горацій вирішив не говорити джинові правду, щоб остаточно не стати маріонеткою в його руках.

– Наш лорд-мер такий сильний і могутній, що ув'язнив у цих колісницях джинів, які працюють день і ніч, розвозячи нас, смертних, у наших справах, – брехав не змигнувши оком Горацій.

– То виходить, що це він наймогутніший з правителів, а Сулейман і нігтя його не вартий, – занепокоївся джин.

Але карета вже під'їхала до міської ратуші і Горацій вийшов з екіпажа. Натовп розступився, даючи йому дорогу, і під барабанний дріб і хор фанфар Горацій, піднявшись по сходинках, увійшов у будівлю. Його зустрічали як героя.

На трибуні стояв лорд-мер, він почав говорити про те, що сьогодні їм випала велика честь номінувати на звання почесного громадянина пана Горація Вентімора. Коли лорд-мер почав перелічувати заслуги Горація перед містом, то так невчасно закашлявся, що всі чисто заслуги й прокашляв. Але натовп все одно вдячними аплодисментами зустрів промову міського голови. Потім слово надали Горацію, і він вирішив скористатися з нагоди і розкрити людям очі на правду. Він сказав:

– Шановні громадяни міста, скажіть мені, за що ви хочете мене нагородити таким почесним титулом, коли я не зробив для міста нічого, чим би міг заслужити таке високе звання? Я простий архітектор, який навіть не встиг побудувати для Лондона жодного будинку, – натовп завмер, очікуючи продовження сповіді, – а вся річ у тім, що ввів вас в оману і обдурив…

Цієї миті з повітря з'явилася велика рука і, схопивши Горація за комір, потягла до високої склепистої стелі, яка розчинилася перед ним, і Горацій опинився на даху поряд із неабияк розлюченим Факрашем.

– Ти навіщо хотів мене знеславити перед найбільшим із земних правителів? Ти зрадив мене! – обурено ревів він.

– Але ж ти не залишив мені іншого вибору, бо це через тебе моє життя полетіло шкереберть: дівчина, яку я кохав, тепер і не гляне в мій бік; шлях, на якому я планував зробити запаморочливу кар'єру, тепер закритий для мене, я вже мовчу про те, що ти мене дому ледь не позбавив, – і собі обурився Горацій.

– От і я вважаю, що тепер тобі нема чого жити, і збираюся скинути тебе з цього даху, щоб ти, той, що зіпсував мою долю, – адже зараз за те, що ти сказав, великий лорд-мер полонить мене і змусить вічно штовхати одну з колісниць (Факраш так і не зрозумів, чому їздять автомобілі), – помер такою смертю, на яку ти заслуговуєш.

– Але ж я звільнив тебе, ото й уся твоя дяка? – марно намагався відвернути неминучий кінець Горацій.

– Та краще б ти був мене не випускав, там мене хоча б ніхто не чіпав, а віднині я довіку служитиму смертним, – гнівався Факраш, простягаючи до Горація свої руки, щоб зіштовхнути його з даху.

– Стривай, але ж я, коли ти того бажаєш, можу так само знову повернути тебе до глека, а потім скинути його в найглибше місце в Темзі, де тобі ніхто більше не завдасть клопоту, – й далі хапався за соломинку надії Горацій, який зовсім не планував сьогодні помирати.

– Невже? Ти справді можеш це зробити і не обдуриш мене? – з надією в голосі запитав джин.

– Звичайно, але за однієї умови.

– Якої ще умови, ти знову намагаєшся крутити хвостом, мерзенний черв'яче, – спалахнув джин.

– Ні-ні, я прошу тебе лише про одну маленьку послугу: зітри з пам'яті всіх людей мого часу спогади про тебе і знов перетвори професора на людину, – попросив Горацій, уже розуміючи, що джин злякався не на жарт і тепер того хоч у вухо бгай.

– Ну, цю дрібницю я готовий виконати, але більше нічого я для тебе не зроблю, – відповів джин.

На Лондон умить опустилася велика хмара туману, і, коли він розвіявся, джин сказав:

– Усе, більше ніхто зі смертних не згадає про моє існування, а тепер твоя черга. – При цих словах Факраш схопив Горація за плече й одним ривком перемістив до його кімнати. – Закоркуй пляшку і кинь на дно, – почув Горацій голос із мідного глека.

Горацій поспішно повернув на місце печатку і бігцем побіг до річки. Лише коли бульбашки перестали спливати на поверхні чорної води, в яку поринув мідний глек, Горацій з полегкістю зітхнув і втомлено поплентався додому.

«Маю виспатися і навідати родину Фютвоїв», – подумки сказав він.

Джозеф Редьярд КіплінҐ

Віландів меч

На галяві, яку Дан і Юна наглянули для своєї вистави, вони ставили «Сон літньої ночі» Шекспіра. Глядачами були три корови. Дан грав ролі Пека у вухатому ковпаку і Основи, надягаючи ослячу голову з паперу, а також партії трьох фей. Увінчана польовими квітами, з чарівною паличкою із стебла наперстянки, Юна була прекрасною Титанією.

Актори так захопилися, що повторили п'єсу тричі поспіль, перш ніж усілися на траву, щоб перекусити. Зненацька із заростей вільхи пролунав посвист.

А затим із кущів виткнувся маленький засмаглий оцупкуватий і кирпатий чоловічок з гострими вухами й розкосими усміхненими синіми очима. Ні з сього ні з того він видав репліку Пека.

У дітей перехопило дух, а крихітна істота додала:

– Сто років не репетирував, але навряд чи кому моя роль удасться краще.

Діти пильно дивилися на нього: синій капелюх у формі квітки, голі ступні, порослі шерстю ноги…

– І нічого на мене так витріщатися. Адже я прийшов на ваш погук.

– Ми нікого не гукали.

– Значить, хтось інший ставив «Сон літньої ночі» просто на моїх схилах, до того ж на Іванів день? Та століття-друге тому всі Народи Пагорбів висипали б на цю галяву, почувши таку гру.

– Ми чекали чогось такого, – почала Юна, – але ніяк не…

– …думали, що зустрінемо чарівника, – закінчив Дан.

– Хіба я вимовляв слово «чарівник»? – розсердився Пек. – Я ж не називаю вас людиськами?

– Мені б це не сподобалося, – щиро сказав Дан. – Щось подібне могло виходити від джинів і ефритів з «Тисячі і однієї ночі».

– Так і є. Давним-давно цю землю населяли безсмертні боги, привезені фінікійцями, галлами, ютами, фризами, англами і данцями. Але Англія – не найкраще місце для богів, окрім хіба що тутешніх, як-от мене. А прибульцям конче треба було поклонятися, будувати храми, приносити жертви.

– Людські жертви? – здригнувся Дан.

– Необов'язково, – розкрив карти Пек. – Ти забуваєш про худобу, про те ж таки пиво. Але люди неохоче жертвували коней. Вони пустили у непам'ять стародавніх богів, отож тим довелося самим заробляти свій хліб. Хтось під покривом ночі не гребував страшно стогнати. Так можна було нажахати вбогого селянина аж до жертви у вигляді курки чи грудочки масла. Знав я одну богиню на ім'я Белісама: одна із сотень водних духів. Такі вважались богами, називалися Народами Пагорбів, а потім і зовсім зникли, не прижившись в Англії. Але серед них був він. Спустившись із небес на землю, Віланд, нащадок скандинавського бога Тора, не припиняв кувати їм списи та мечі. У голодні часи Віланд не опустився до крадіжки і христарадства. Наша перша з ним зустріч відбулася одного разу в листопаді. Того дня жахливої грози пірати палили село. На носі їхньої темної галери розташувався велетенський чорний ідол, дерев'яний, із шиєю, усіяною бурштином, – Віланд. Ледве угледівши мене, він одразу заспівав своєю рідною мовою. Його пісня була піснею майбутнього володаря всієї Англії. Але мене це анітрошки не зачепило! Скільки таких «майбутніх володарів усієї Англії» залишалися з носом. І я відповів: «Сьогодні ти Коваль Богів, але наступної нашої зустрічі ти тяжкою працею зароблятимеш собі на хліб». Так і сталося. Я бачив, як будувався його храм і які жертви приносилися там. Але через двісті років на місці храму Віланда вже стояла церква, а про саме божество нічого не було чути. Одного разу я йшов лісом і зустрів під деревом старого товстуна фермера. Виявилося, що його коняка загубила підкову. Він поклав на камінь пенні, прив'язав свою шкапу до дуба і гукнув: «Гей, ковалю, у мене для тебе робітка є!» З цими словами фермер сів на землю і заснув. Яким же було моє здивування, коли з-за дерева вийшов стародавній коваль у шкіряному фартусі й заходився коло коняки. Віланд! Згорблений, з довгою сивою бородою. Я підбіг до нього: «Що ти тут робиш, Віланде?»

– Бідолашний Віланд, – не стрималась Юна.

– Віланд упізнав мене і промовив: «Ти знаєш що. Хіба не твоє пророцтво збулося? Я сам заробляю на життя, підковуючи коней. У мене інше ім'я – Вейланд-коваль». Він поставив копито коняки собі на коліно і мрійливо усміхнувся: «Раніше я погребував би прийняти цю стару шкапу навіть собі в жертву, а тепер хапаюся за можливість підкувати її, аби заробити пенні». – «А що заважає тобі повернутися у Вальгаллу, на небеса, у житло загиблих у бою воїнів?» – поцікавився я. «Навряд чи це можливо», – мовив Віланд, зчищаючи бруд з копита: він справді любив коней. «Згадай, за часів моєї могутності про мене говорили як про доброго бога. Нині ж моя свобода в руках людини, яка від щирого серця побажає мені добра». – «А як же цей фермер? Хіба ти не підкував його кобилу?» – «Я, – була його відповідь, – але тутешні фермери надзвичайно недоброзичливі». Прокинувшись і побачивши, що його шкапу підковано, фермер і справді поїхав, не промовивши й доброго слова на адресу коваля. Ох і розсердився ж я на нечему, довелося погнати його коняку задом наперед – три милі я виховував у фермерові почуття такту.

– Ти, напевно, був невидимим? – вихопилося в Юні.

Пек неохоче потвердив.

– А тоді на пагорбі стояв маяк. Навколо нього я й водив бідолашного вершника від зорі до зорі. Фермер, упевнений, що він під дією чарів (ну не без цього), почав ревно молитися і кричати. Він не замовкав доти, доки з монастиря, що стримів над пагорбом, вийшов юний послушник на ім'я Х'юго і запитав старого пройдисвіта, що сталося. Фермер одразу почав торочити щось про відьом, чарівників і домовиків, але я достеменно знав, що його «відьмами» були кролики, а «чарівниками» – лосі. Народи Пагорбів нагадують видр: з'являються людям лише з власної волі. Послушник Х'юго був доволі розумний, щоб як слід роздивитися копита коняки. її було підковано так, як міг підкувати тільки Віланд. «Гм, – пробурмотів Х'юго. – Хто підкував твою кобилу?» Довелося признатися, що не обійшлося без Вейланда. «Пенні – це дуже мало, сподіваюся, ти хоч подякував ковалю». – «Ні, – відрізав фермер. – Адже Вейланд-коваль – язичник». – «Язичник чи Папа Римський, а він допоміг тобі і заслужив на добре слово». – «Як? – закричав фермер. Він був розлючений, адже завдяки мені його коняка й далі бігала колами. – Я повинен дякувати самому дияволові, якщо він допоміг мені?» – «Інцидент вичерпано, – строго сказав послушник. – Іди й подякуй ковалю, інакше я сам тобою займуся». Фермер повернув назад. Я, невидимий, правив конем, а послушник Х'юго йшов слідом. Але, діставшись до місця, фермер передумав дякувати. Він покликався на весь світ, що Х'юго змушує його поклонятися язичницьким богам. Послушник марнувати час на вмовляння не став, а, обхопивши фермера за товсте стегно, стягнув його з коня і так труснув бідолаху, що фермер тільки й зміг, що процідити: «Дякую тобі, Вейланде-ковалю». Коли фермер опинився на землі, пролунав давній бойовий клич Віланда. Він радів. Потім Х'юго звернувся до Віланда: «Послухай, Ковалю Богів, мені гидко від хамства цього грубіяна, але я дякую тобі від його імені та імені всіх смертних, котрим ти робив добро, і в свою чергу бажаю добра тобі».

– А що на те Віланд? – стала розпитувати Юна.

– Він видав радісний клич, адже тепер він став вільний. Але він був би не він, якби пішов, не відплативши добром за добро. «Я викую послушникові дарунок, – заговорив Віланд. – Дарунок, який стане у пригоді всюди, навіть у Старій Англії». І він викував клинок з темного металу. Це був меч, гідний роботи Коваля Богів. Віланд дозволив місячному світлу оповити лезо і почав вимовляти над ним стародавні заклинання, а потім наніс на клинок руни. «Ось, – сказав він мені, – найкращий меч, який мені доводилося будь-коли робити. Його власник навіть не уявляє, як йому поталанило. А тепер – у монастир». Знайшовши Х'юго, Віланд уклав йому в руку меч, і молодий послушник міцно стиснув руків'я уві сні. У церкві при монастирі Віланд покидав на підлогу всі свої інструменти – на знак того, що він більше не коваль. Збіглися ченці, що прокинулися від шуму, і серед них – Х'юго з мечем у руках. Ковальське приладдя на порозі церкви викликало загальний подив, і послушник одразу розповів, як він обійшовся з фермером і що побажав Вейланду-ковалю. Згадав і про дивовижний меч з рунами, що його він знайшов у себе в ліжку.

Настоятель весело розсміявся: «Х'юго, сину мій, мені не потрібні були послання від язичницьких богів, щоб зрозуміти, що чернечий шлях не для тебе. Візьми свій меч і не розлучайся з ним, залишайся таким же доброзичливим і здобудь нарешті свою силу. А ковальському начинню Віланда я відведу місце перед вівтарем, бо хоч яким у минулому був Коваль Богів, він чесно заробляв собі на життя, даючи нам тільки користь». Потім усі повернулися додивлятися сни, окрім Х'юго, який, сидячи надворі, вертів у руках меч. Біля виходу ми з Віландом попрощалися, і він попростував до того самого місця, де колись висів, щоб ніколи більше не повертатися.

Діти, здавалося, й дихати перестали.

– А яка доля послушника Х'юго? – після тривалої мовчанки запитала Юна.

– І меча? – не стримався Дан.

– Ви питаєте не задля звичайної цікавості? – запитав Пек.

– Ні! – заперечливо захитали головами діти. – Розкажіть, ну будь ласка.

– Гаразд, але пізніше. А зараз я проведу вас додому, інакше батьки спохватяться.