Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Кришталевий міст

Жили колись дід та баба. Якось, підмітаючи в сараї, дід знайшов мідну монету.

– Що ми з нею зробимо? – запитав дід.

– Поїдемо завтра на базар і купимо курку, – відповіла стара.

Вранці вони поїхали на базар і купили курку. Вона нанесла їм багато яєць, стара їх вдало продала на базарі, і зажили вони з дідом розкошуючи.

Через деякий час, підмітаючи в сараї, дід знову знайшов мідну монету.

– Що ми з нею зробимо тепер? – запитав він.

– Поїдемо на базар і купимо півня, – відповіла дружина.

Вони поїхали на базар і купили півня. Курочка з півником привели курчат, яких стара продала на базарі, і зажили вони ще краще, ніж раніше.

Через кілька днів старий знову знайшов монету в сараї. На неї вони купили козу. Баба доїла багато молока і продавала його. їх сім'я стала ще багатшою. Минуло ще трохи часу, і в тому ж таки сараї дід знайшов ще одну монету. На неї баба купила на базарі козла. Козел з козою наплодили козенят, яких дід з бабою продали на базарі, ще більше поповнивши свою скарбничку. Через кілька днів у сараї знову знайшлася монета, але вже золота. На неї старі купили собі корову, а на наступну монету, яка не забарилася знайтися, купили бичка. Так їхнє господарство розрослося, а скарбничка почала наповнюватися швидше.

Одного разу, підмітаючи в сараї, баба знову знайшла монету і купила великого пухнастого кота. Кіт миттю переловив у хаті всіх мишей, які псували господарське добро, і дід з бабою не могли на нього нараду-ватися.

Коли в сараї знайшлася ще одна монета, то старі почали думати, щоб на неї купити.

– Тепер ми досить багаті, – сказала баба. – Давай побудуємо кришталевий міст.

І міст був побудований, але наскільки міцний він вийшов? Вирішили дід з бабою перевірити і пустили по ньому курочку. Вона пройшлася по мосту туди-сюди – міст витримав. Слідом за курочкою, гордо видзвонюючи шпорами, пройшовся півник, і знову міст устояв. Потім по ньому пускали козу і козла, корову і навіть бика. Міст навіть не тріснув. І ось настала черга йти котові. Як тільки кіт дійшов до середини моста – той розвалився.

То хто ж був найважчий? Кіт! А чому? Тому що він пив багато молока!

Брати Грімм

Білосніжка

Королева сиділа якось узимку біля вікна й шила. Вона задивилась, як сніжинки кружляли в повітрі, й уколола голкою палець. На сніг упали крапельки крові.

«Нехай у мене народиться донька зі шкірою, білою, мов сніг, щоками, рум'яними, наче кров, і волоссям, чорним, як дерево», – подумала королева.

Невдовзі королева народила дочку, білу, як сніг, і рум'яну, як кров, а волосся в неї було як чорне дерево. Прозвали дівчинку Білосніжкою. Та коли вона народилася, королева померла.

За рік король одружився з іншою. Нова королева була дуже вродлива, але горда й зарозуміла і не терпіла, якщо хтось переважав її красою. У неї було чарівне люстерко, вона часто питала його:

 
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
 

Люстерко їй відповідало:

 
– За тебе кращої немає.
 

Білосніжка тим часом росла й гарнішала. Коли їй виповнилося сім років, королева знову спитала в люстерка:

 
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
 

Люстерко їй відповіло:

 
– Ви рум'яніша за всіх і біліша,
Та Білосніжка за вас красивіша.
 

Позеленіла королева від злості та заздрості й від того дня зненавиділа пасербицю.

Покликала вона одного зі своїх мисливців і наказала:

– Заведи Білосніжку далеко в ліс, убий і принеси мені її серце.

Мисливець повів дівчинку до лісу, та коли він вийняв мисливський ніж і хотів був уже протяти серце Білосніжки, вона заплакала і стала просити:

– Любий мисливцю, зласкався, залиш мене жити! Я піду до дрімучого лісу й ніколи не повернуся додому.

Зласкавився мисливець і сказав:

– Гаразд уже, бідолашна дівчинко, тікай!

Білосніжка втекла не озираючись. А мисливець заколов молодого оленя, вирізав у нього серце й приніс королеві як свідчення, що її наказ виконано. Кухареві було наказано зварити серце в солоній воді, і лиха королева з'їла його, думаючи, що то серце Білосніжки.

А дівчинка лишилась у лісі сама-самісінька. Вона налякано роззиралася довкола, не знаючи, куди йти. Вона брела по гострому камінню, пробиралася через колючі хащі, ховалася від диких звірів. Вона вже зовсім була знемогла, аж тут побачила маленький ошатний будиночок під черепичним дахом. Білосніжка подумала й зайшла всередину. Будиночок був чисто прибраний, усе в ньому було крихітне і гарне. На вкритому білою скатертиною столику були сім тарілочок, біля кожної тарілочки лежали ложечка, виделочка, ножичок і стояли сім маленьких келихів. Біля стіни стояли в ряд сім ліжечок, а на них були білосніжні покривала.

Білосніжка була дуже голодна, тому взяла з кожної тарілочки трохи їжі та шматочок хліба і випила з кожного келиха по краплі вина. Дівчинка дуже хотіла спати й лягла в одне з ліжечок. Невдовзі вона заснула.

Коли вже зовсім стемніло, прийшли господарі – семеро гномів, які в горах добували руду. Вони засвітили сім лампочок, і коли в будиночку стало ясно, гноми помітили, що в них у гостях хтось побував.

– Хтось їв із моєї тарілочки! – закричав найменшенький гном.

– Із моєї! – майже хором відповіли інші гноми.

– Хтось пив із мого келиха! – знову закричав він.

– Із наших! – відгукнулися гноми.

Роззирнулися гноми й побачили, що в одному з ліжечок спала дівчинка. Вони скрикнули всі разом від подиву, принесли свої лампи й освітили Білосніжку.

– Яка гарна дівчинка! – вигукнули гноми.

Вони так зраділи, що не стали її будити. А сьомий гном спав у кожного зі своїх товаришів по годині – так і ніч минула.

Уранці Білосніжка прокинулась, побачила сімох гномів і дуже злякалася. Але вони лагідно спитали її:

– Як тебе звуть, дівчинко?

– Білосніжка, – відповіла вона.

– Як ти потрапила до нас? – розпитували далі гноми.

І дівчинка розповіла, що лиха мачуха хотіла її вбити, але мисливець зглянувся на неї і що весь день вона блукала лісом, доки випадково не побачила їхній будиночок.

– Залишайся в нас, – сказали гноми. – Хочеш бути в нас господинею? Будеш куховарити, шити та плести, скрізь утримувати лад і чистоту? Якщо згодна, матимеш усього вдосталь.

Білосніжка погодилась і лишилася в них господарювати. Уранці гноми йшли в гори копати руду та золото й тільки ввечері поверталися додому. До їхнього приходу Білосніжка готувала вечерю. Увесь день дівчинка була сама, тому добрі гноми застерігали її:

– Бережися своєї мачухи: вона скоро дізнається, що ти тут. Гляди нікого не пускай у дім.

А королева знову вважала себе першою красунею в королівстві. Якось узяла вона чарівне люстерко і спитала:

 
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
 

А люстерко відповідає:

 
– Тут ви рум'яніша за всіх і біліша,
Але Білосніжка у гномів живе,
Гарнішає й, наче троянда, цвіте —
Від вас незрівнянно вона красивіша!
 

Здогадалася королева, що мисливець її обдурив. Знову не було їй спокою – стала вона придумувати, як позбутися Білосніжки. І нарешті вигадала.

Вона перевдяглася старою крамаркою й вирушила через ліс до семи гномів. Постукала у двері й закричала:

– Шнурки, різнокольорові шнурки! Продаю!

Білосніжка почула, визирнула з віконця і сказала:

– Здрастуй, бабусю! Покажи мені, будь ласка, свій товар.

– Дивись, – відповіла та й вийняла один зі шнурків, із яскравого шовку.

«Цю добру бабусю можна й у дім пустити», – подумала Білосніжка й відчинила двері.

Вона купила собі гарні шнурки.

– Дай-но, дівчинко, я зашнурую тобі ліф як слід, – сказала стара.

Білосніжка стала перед нею й дозволила затягти на собі нові шнурки. Але стара почала шнурувати так швидко й так туго, що дівчинка задихнулась і без духу впала на землю.

– Це за те, що ти найвродливішою була, – сказала королева і хутко зникла.

Повернулися під вечір семеро гномів – лежить Білосніжка, наче мертва! Як вони злякалися! Вони підняли її й побачили, що вона міцно-пре-міцно зашнурована. Розрізали гноми шнурки, почала Білосніжка потроху дихати й нарешті отямилася.

– Стара крамарка – насправді лиха королева, – сказали гноми. – Будь обережна, не впускай нікого, коли нас немає вдома.

А лиха мачуха повернулася тим часом додому, взяла люстерко і спитала:

 
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
 

А люстерко знову відповідає:

 
– Тут ви рум'яніша за всіх і біліша,
Але Білосніжка у гномів живе,
Гарнішає й, наче троянда, цвіте —
Від вас незрівнянно вона красивіша!
 

Уся кров прилинула до серця королеви: вона зрозуміла, що Білосніжка ожила. Але вона вже придумала, що робити. Королева вміла чаклувати. Вона просочила отрутою гребінь, перевдяглася, прикинулась іншою старою й вирушила в ліс до сімох гномів.

Вона знову постукала в двері та гукнула:

– Продаю добрі товари! Купіть!

Білосніжка визирнула з віконця:

– Ідіть далі, бабусю, мені в дім пускати будь-кого заказано!

– Подивися, яка краса! – сказала стара й показала отруйний гребінь. – Хочеш, я тебе як слід причешу?

Білосніжці дуже сподобався гребінь, і вона дозволила старій себе причесати. Щойно та торкнулася гребенем її волосся, Білосніжка без духу впала на землю.

– Прийшов тобі кінець, красуне! – сказала королева і пішла геть.

Настав вечір, і семеро гномів повернулись додому й побачили мертву Білосніжку. Щойно вони витягли отруйний гребінь, дівчинка прийшла до тями й розповіла їм про все. Гноми знову звеліли їй нікого в дім не пускати.

А королева повернулася додому, сіла перед дзеркалом і каже:

 
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
 

А люстерко знову відповідає:

 
– Тут ви рум'яніша за всіх і біліша,
Але Білосніжка у гномів живе,
Гарнішає й, наче троянда, цвіте —
Від вас незрівнянно вона красивіша!
 

Почула це королева й затремтіла від гніву. Вона пішла до потаємної комірчини, куди, крім неї, ніхто ніколи не заходив, і приготувала отруйне яблуко. На вигляд воно було дуже гарне та рум'яне, але той, хто відкусив би хоч шматочок, тієї ж миті впав би мертвим. Потім королева перевдяглася старою й вирушила в ліс до семи гномів.

Вона постукала, і Білосніжка висунулась у віконце:

– Я не пущу вас, бабусю: гноми мені заборонили відчиняти двері.

– Це правильно, – відповіла лиха королева. – Та як же бути? Дивися, які в мене яблучка. Давай я пригощу тебе одним.

– Ні, – сказала Білосніжка, – мені нічого брати не дозволяють.

– Ти боїшся? – спитала стара. – Я розріжу яблуко на дві половинки: рум'яну з'їси ти, а білу я.

А яблуко було зроблене так хитромудро, що лише рум'яна його половинка була отруйною. Захотілося Білосніжці яблучка, і, побачивши, що бабуся його їсть, вона не втрималась і взяла отруєну половинку. Щойно вона відкусила шматочок, як упала мертва.

Повернулася королева додому й питає у дзеркала:

 
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
 

І дзеркало нарешті відповіло:

 
– За тебе кращої немає!
 

І заспокоїлося заздрісне серце королеви, наскільки може таке серце заспокоїтись.

А гноми знайшли Білосніжку неживою, підняли її, розшнурували, зачесали їй волосся, обмили її водою й вином. Нічого не допомагало – дівчинка лишалася мертвою. Тоді вони поклали Білосніжку в ліжечко, всілися навколо й заплакали. Вони хотіли її поховати, але вона була як жива і щічки її були свіжі та рум'яні. Вони зробили для неї кришталеву труну і написали на ній золотими літерами її ім'я. Потім віднесли труну на гору.

Довго лежала у своїй труні Білосніжка, і здавалося, що вона спить, – біла, немов сніг, рум'яна, наче кров, із волоссям як чорне дерево. Одного разу проїжджав тими місцями королевич і побачив у труні прекрасну Білосніжку.

– Я не зможу жити без неї! – вирішив він і наказав своїм слугам нести її труну на плечах до палацу.

Один зі слуг спіткнувся, труна хитнулась, і шматок отруйного яблука випав із горла Білосніжки. Вона розплющила очі й тихо сказала:

– Як же довго я спала!

– Дуже довго, люба! – відповів потішений королевич і розповів їй, як усе було. – Ти мені дорожча за все на світі. Будь моєю дружиною.

Білосніжка погодилась, і невдовзі зіграли пишне весілля. На бенкет було запрошено й лиху мачуху Білосніжки. Вона надягла гарну сукню, взяла люстерко і спитала:

 
– А хто у світі наймиліша,
Найрум'яніша, найбіліша?
 

А люстерко відповіло:

 
– Тут ви рум'яніша за всіх і біліша,
Але молода королева миліша
І незрівнянно за вас красивіша!
 

Закричала лиха королева страшним голосом і впала мертва.

Бременські музики

Жив на світі мірошник, і був у нього віслюк, розумний і сильний. Довго працював віслюк на млині й постарів. Господар побачив, що віслюк більше працювати не може, і вигнав його з дому. «Піду-но я до міста Бремена і стану вуличним музикою», – подумав віслюк.

Так він і вчинив.

Іде віслюк і кричить по-віслючому. Коли бачить: лежить на дорозі мисливський пес і важко дихає.

– Що з тобою, собако? – питає віслюк.

– О, віслюче, пожалій мене! – каже собака. – Жив я в одного мисливця, а тепер постарів, для полювання більше не годжусь, і задумав господар убити мене. От я й утік від нього.

– Ходімо зі мною до Бремена, – відповідає віслюк, – будемо вуличними музиками. Гавкаєш ти голосно, будеш співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже собака, – ходімо.

Віслюки іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому. Коли бачать: сидить на дорозі кіт.

– Чого ти такий невеселий? – питає собака.

– О, пожалійте мене, віслюче й собако! – каже кіт. – Жив я у своєї хазяйки, ловив щурів і мишей. А тепер от старий став, зуби притупились. А хазяйка задумала втопити мене. Я й утік. Як тепер прохарчуватися, не знаю.

– Ходімо з нами, коте, до міста Бремена, будемо вуличними музиками. Голос у тебе гарний, ти будеш співати й на скрипці грати, собака – співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже кіт, – ходімо.

Віслюк іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому, кіт іде – нявкає по-котячому.

Коли бачать: сидить на воротях півень і кричить на все горло:

– Ку-ку-рі-ку!

– Чого ти кричиш? – питає віслюк.

– О, пожалійте ви мене, віслюче, собако й коте, – каже півень. – Завтра до моїх господарів приїдуть гості, а мене хочуть зарізати і зварити для них суп. Що мені робити?

– Ходімо, півнику, з нами до Бремена – будемо вуличними музиками. Голос у тебе добрий, ти будеш співати і на балалайці грати, кіт буде співати й на скрипці грати, собака – співати й у барабан бити, а я співатиму й на гітарі гратиму.

– Що ж, – каже півень, – ходімо.

Віслюк іде – кричить по-віслючому, собака йде – гавкає по-собачому, кіт іде – нявкає по-котячому, півень іде – кукурікає.

Довго йшли, і настала ніч. Віслюк і собака лягли під великим дубом, кіт сів на гілку, а півень злетів на верхівку дерева й почав дивитися на всі боки. Дивився, дивився й побачив, що недалеко вогник.

– Вогник! – кричить півень.

Віслюк каже:

– Треба дізнатися, що то за вогник. Може, поблизу дім стоїть.

Собака каже:

– Може, в цьому домі м'ясо є. Я б поїв.

Кіт каже:

– Може, в цьому домі молоко є. Я б попив.

А півень каже:

– Може, в цьому домі пшоно є. Я б подзьобав.

Устали вони й пішли на вогник.

Вийшли на галявину, а на галявині дім стоїть, і віконце в ньому світиться.

Віслюк зазирнув у віконце.

– Що ти там бачиш, віслюче? – питає півень.

– Сидять за столом розбійники, їдять і п'ють, – відповідає віслюк.

– Ох як їсти хочеться! – сказав собака.

– Ох як пити хочеться! – сказав кіт.

– Як би нам розбійників із будинку вигнати? – сказав півень.

Думали вони, думали і нарешті придумали.

Віслюк поставив передні ноги на підвіконня, собака заліз на спину віслюкові, кіт скочив на спину собаці, а півень злетів на голову котові. І вони разом закричали: віслюк – по-віслючому, собака – по-собачому, кіт – по-котячому, а півень закукурікав. Ввалилися вони через вікно в кімнату, розбійники злякались і втекли в ліс.

Віслюк, собака, кіт і півень сіли за стіл і взялися до їжі, а тоді спати лягли. Віслюк улігся у дворі на сіні, собака – перед дверима, кіт згорнувся клубком на печі, а півень злетів на ворота.

Побачили розбійники з лісу, що вогник у будинку згас, і послали одного з них подивитися, що сталось.

Зайшов розбійник на кухню, бачить – на печі два вогники горять.

«Напевно, це жарини, – подумав розбійник. – Зараз скіпку запалю».

Тицьнув він скіпкою, а то був не вогник, а котяче око. Кіт підскочив, запирхав, зашипів і як дряпнув розбійника лапою!

Розбійник кинувся до дверей, а тут його собака за ногу схопив.

Розбійник вискочив у двір, а тут його віслюк копитом брикнув.

Розбійник побіг за ворота, а півень як закричить:

– Ку-ку-рі-ку!

Ледве-ледве прибіг переляканий розбійник до своїх товаришів і кричить:

– Лихо! У нашому домі поселилися страшні велетні. Один мені в обличчя вчепився, інший ножем ногу порізав, третій по спині дубцем стукнув, а четвертий кричав услід: «Тримай злодія!»

– Треба швидше тікати звідси! – вирішили розбійники.

І пішли з того лісу назавжди.

А бременські музики – віслюк, собака, кіт і півень – залишилися жити в їхньому будинку.

Біла змія

Давним-давно жив мудрий король. Не було на світі нічого, що від нього сховалося б. Подейкували про дивний його звичай: щодня по обіді він випроваджував усіх, хто ділив з ним трапезу, і надійний слуга приносив йому особливу, ні на що не схожу, страву.

Одного разу слуга не зміг побороти цікавість, адже навіть він не знав, що їсть король, залишаючись на самоті, і потай від усіх зазирнув під кришку. Побачивши під нею білу змію, не втримався і відкусив од неї шматочок. З тієї хвилини він почав розуміти мову тварин.

А саме цього нещасливого дня королева загубила свій улюблений перстень. А може, його вкрадено? Підозра впала на слугу, який міг бути до цього причетний. Король лаяв його на чім світ стоїть і вимагав назвати злодія, якщо, звичайно, слуга не хоче суду над собою. Не знаючи, як з цієї халепи виплутатися, слуга пішов на берег струмка і там випадково підслухав розмову двох качок.

– У мене немов камінь у волі, тому що я похапцем проковтнула перстень, який упустила королева, – скаржилася одна з них.

Схопив слуга птаху і поспішив на кухню до кухаря:

– Заріж-но цю качку, дивись, яка вона жирна.

Так от кухар знайшов у качиному волі перстень королеви, а слуга

виправдався. За це йому запропонували будь-яку посаду при дворі, але він вирішив покинути його і податися в мандри, прийнявши в дарунок від короля лише коня та трохи грошей на дорожні витрати.

Якось їхав він понад берегом озера і помітив, що три рибини заплуталися в густих очеретах і ніяк не можуть дістатися чистої води. Зглянувся він на них, спішився і кинув їх у глибоке озеро. Випірнувши з води, риби сказали:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі за те, що ти врятував нам життя.

Їде він далі і чує десь унизу голос мурашиного царя:

– От якби люди обходили нас десятою дорогою, як і незграбні тварини! Слуга відразу ж з'їхав на узбіччя, і мурашиний цар присягнувся:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі за це.

Потім пролягла його дорога через ліс, і побачив він, як ворона з вороном виштовхували з гнізда своїх пташенят.

– Забирайтеся геть, ненажери! – каркали вони. – Он які вимахали. Самі шукайте собі поживу!

Бідні воронята махали крилами, але були ще слабкі і не могли злетіти.

– Ми всього лише маленькі пташенята, – кричали вони, – ви зобов'язані нас годувати, поки ми навчимося літати! Інакше ми помремо з голоду.

Нагодував добрий хлопець воронят. Угамувавши голод, вони загаласували:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі!

Пішим подорожнім прийшов наш герой у велике місто – столицю тамтешньої держави. На вулицях було людно, перехожі снували туди-сюди. Раптом, розштовхуючи натовп, проскакав глашатай, голосно вигукуючи:

– Принцеса піде під вінець з тим, хто розв'яже її задачу. А хто засватається і не впорається із завданням, на того чекає смертна кара.

Багато людей уже пробували свого щастя і наклали головою. Але варто було хлопцю побачити принцесу, як він, зачарований її красою, знехтував небезпекою і прийшов до короля свататися.

Його негайно відвели на берег моря і кинули у глибокі води перстень, який жених мусив дістати. Ніхто не хотів дивитися, як потоне добрий хлопець, і його залишили біля моря самого. Стоїть він на березі і не знає, що робити. Та ось підпливли до нього три рибини, яких він урятував од загибелі. Середня тримала в роті золотий перстень. Зраділий хлопець вручив перстень королю, але замість нагороди дістав нове завдання – дуже вже не хотілося гордій принцесі виходити заміж за простого слугу. Вона сама розсипала в траві десять величезних лантухів проса і сказала:

– До світанку збери просо назад у лантухи. І щоб жодного зернятка не лишилося долі!

Сів хлопець у саду і став міркувати, як виконати йому таке завдання, але нічого придумати не міг. Сидів зажурений і чекав, що з настанням ранку його поведуть на страту. Та коли засяяли в саду перші промені сонця, він побачив, що всі десять лантухів повні проса і стоять усі рядком, і жодного зернятка не лишилося в траві. Виявляється, прийшов уночі мурашиний цар з тисячами своїх мурашок, і вдячні комахи швидко і старанно вибрали просо і склали його в лантухи.

Тож коли принцеса прийшла в сад, то, на свій подив, побачила, що хлопець виконав і це завдання. Та вона не могла перемогти свою гординю і сказала:

– Хоча ти й виконав обидва завдання, але не бути тобі моїм чоловіком, поки не принесеш мені яблука з дерева життя.

Хлопець не знав, де росте дерево життя, але він зібрався у путь-дорогу і вирішив шукати його доти, доки ноги йтимуть, хоч і не мав ніякої надії його відшукати. Обійшов він одне за одним три королівства і зайшов надвечір у ліс. Сів під деревом, і захотілося йому спати, – та раптом він почув у гілках шелестіння, і йому до рук упало золоте яблуко. А слідом за яблуком злетіли до нього вниз три ворони і сіли йому на коліна.

– Ми троє молодих воронят, яких ти врятував од голодної смерті, – сказали вони. – Ми тепер виросли і, коли почули, що ти шукаєш золоте яблуко, прилетіли з-за моря, долетіли аж до краю землі, де росте дерево життя, і принесли тобі це яблуко.

Годі й казати, як зрадів хлопець! Він поспішив у зворотний шлях і приніс прекрасній принцесі золоте яблуко. Відмовлятися й далі вона вже не могла і погодилася вийти за нього заміж. Молодята поділили яблуко життя і з'їли його удвох. І запанувала в їхніх серцях любов, і дожили вони щасливо до глибокої старості.