Текст книги "100 чарівних казок світу"

Автор книги: Афанасий Фрезер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Крилаті шоломи

1. Центуріон тридцятого

Після уроків Дан залишився вчити латину, і Юна пішла на узлісся, де в розколині старого березового пня лежала величезна Да-нова рогатка і кульки. Юна дістала зі сховку рогатку, вклала в неї кульку і вистрілила в напрямі стугонливого лісу. Раптом з густих кущів пролунав дивний шум і звідти вийшов хлопець у мідному, сяючому на сонці обладунку, озброєний списом і щитом. Юна ніколи ще не бачила такого великого мідного шолома з розмаяним кінським хвостом.

– Хто б це міг стріляти? – запитав незнайомець у Юни.

– Я, – призналася Юна. – Вибачте.

– А хіба Фавн не підготував тебе до моєї появи? – здивувався хлопець.

– Тобто Пек? Він мене не попередив. Хто ти такий?

Незнайомець усміхнувся, показавши перлові зуби:

– Моє ім'я Парнезій, центуріон Сьомої когорти Тридцятого легіону. То це ти стрельнула кулькою?

– Еге ж. Ось моя рогатка.

– Ну, на вовка з нею не підеш.

– Вовки покинули ці місця, – промовила Юна. – Ми вирощуємо фазанів. Бачив їх?

– Аякже, – усмішка не сходила з його уст. – Справжні чепуруни. Схожі на декого із римлян.

– Ніби ти не сам римлянин!

– До деякої міри. Мої предки з острова Вектіса. Сонячної днини його звідси видно.

– Можливо, з острова Вайт? Перед дощем він як на долоні.

– Може бути. Наша вілла займала південний край острова. їй більш як триста років, не кажучи вже про стайню.

– Аз якої ти родини?

– Мама, як завжди, за в'язанням, батько за рахівницею, а я з сестрою і двома братами тільки те й робили, що гралися.

– А як ви проводили літо? – допитувалася й далі Юна.

– Був час, коли ми були частими гостями у друзів, але батька почала мучити подагра (мені тоді було років шістнадцять, не більше), і ми поїхали на води. Там нудьгувати не доводилося. Сестра познайомилася із сином магістрату[3]3
  Магістрат – у Давньому Римі: особа, що обіймала державну осаду, представник влади.


[Закрыть] із Заходу і вийшла за нього заміж. Молодший брат, великий рослинолюб, зустрів Першого доктора легіону й обрав шлях військового лікаря. А старший мій брат на водах спізнався з грецьким філософом, разом з яким осів на нашій фермі. Я був радий за нього і за себе, адже сам я марив армією і боявся, що він мене випередить.

Парнезій підвівся і напружив слух.

– Схоже, це Дан, мій брат, – зауважила Юна.

– Разом із Фавном.

На узліссі показалися Дан і Пек. Після вітальних рукостискань Парнезій повів свою розповідь далі:

– Отже, мені пощастило потрапити до армії. Коли навчання залишились позаду, Максімус вручив мені жезл центуріона Сьомої когорти Тридцятого легіону.

– А хто він, цей Максімус? – запитала Юна.

– Генерал Максімус – легендарний полководець. Коли було віддано наказ з тридцятьма солдатами йти до нашої когорти, я не погодився б помінятися місцями навіть з імператором. Очолюючи свій загін, я залишив позаду Північні ворота табору. Ми салютували охоронцям, що проводжали нас поглядом, і вівтарю богині Перемоги.

– Як салютували? – в один голос запитали Дан з Юною.

Замість відповіді Парнезій послідовно повторив усі рухи римського салюту, традиційно завершивши його глухим ударом щита за плечима.

– Ми виступили при повній зброї, – вів далі Парнезій. – Але, звернувши до лісу, солдати надумали покласти щити на коней. «Ні, – запротестував я, – поки я ваш командир, самі несіть свою зброю і обладунки». – «В таку спеку, – заперечив один солдат, – без лікаря ми ризикуємо дістати сонячний удар і підхопити лихоманку». – «Ваша загибель, – відрізав я, – незначна втрата для Риму. Підняти списи! Підтягти ремені!» – «Годі тут розігрувати імператора Британії!» – вигукнув він і враз опинився на землі, збитий з ніг тупим кінцем мого списа. Я дав зрозуміти цим корінним римлянам, що за такі слова недовго й головою накласти!

Тим часом на дорогу, майже не порушуючи тиші, виїхав Максімус. У пурпуровому плащі і біло-золотих поножах з оленячої шкіри він мав вигляд імператора Британії – не більше, не менше. «Вийдіть на світло, хлопці», – мовив він, примружившись. Солдати стали в шеренгу уздовж дороги. «Як би ти вчинив, – звернувся він до мене, – якби тут не виявилося мене?» – «Порішив би того солдата». – «Так убий. Він і не опиратиметься». – «Ні, тепер ти головний над ними. Порішити його тепер – все одно що зробитися катом на службі у тебе». Максімус насупив брови. «І думати не смій, що станеш імператором, – промовив він. – Навіть про генеральство облиш мрії. Поки й віку твого, готуйся служити офіцером легіону. Ходімо, розділиш зі мною трапезу. Твої солдати нікуди не дінуться. А за рік ти зможеш похвастатися, що обідав з імператором Риму. Ти ще пошкодуєш, що твої уявлення про справедливість важили для тебе більше, ніж прихильність до тебе імператора Риму! Я зроблю все від мене залежне, щоб ти служив на Стіні до недалекого твого скону». – «Така доля, – відповів я, – я поведу загін на Стіну».

Солдати чекали мене в тих самих позах, у яких ми їх залишили. Ми виступили і рухалися без привалів аж до вечора. Що північніше ми йшли, то безлюднішими ставали шляхи. Дорозі, здавалося, не буде кінця, а вітер шарпав пір'я на шоломі…

2. На Великій Стіні

– Упевнений, що прийшов на край світу, ти тільки тепер помічаєш будинки, храми, крамниці, театри, казарми, комори з ближчого боку нескінченної лінії веж. Це і є Стіна.

У дітей перехопило дух.

– У місті до мене під'їхав вершник з офіцерів і показав мені, де розмістити солдатів. Перший час труднощі неминучі: серед офіцерів не було, за винятком мене, чистої перед законом людини. На Стіну засилали убивць, злодіїв, богохульників. Солдати не поступалися офіцерам. А ще сюди зігнали народи і племена з усієї імперії. Що не загін – зі своєю мовою і своїми богами. Але мені пощастило. Перша людина, з котрою я здибався на Стіні, стала моїм вірним другом. Пертінакс очолював когорту Августа Переможця, і я ще не зустрічав такої чесної людини.

– Що ж він забув на Стіні? – похапцем запитала Юна. – Адже, за твоїми словами, туди можна було потрапити лише за серйозну провину.

– Трапилося так, що після смерті батька Пертінакса рідний дядько, багач з Галії, спробував прибрати до рук майно вдови. Пертінакс довідався про це, і дядько, пустившись на обман, послав його на Стіну, де той до нашого з ним знайомства і прослужив два роки. Пертінаксові я зобов'язаний своїм мистецтвом полювати з вересом.

– З вересом? – не зрозумів Дан.

– Це означає вирушити з одним з піктів[4]4
  Пікти – група племен, стародавнє населення Шотландії.


[Закрыть] на полювання в їхні володіння. Варто повісити на видному місці гілочку вересу, і ти на правах гостя можеш нічого не боятися. Одинаки приречені загинути: бути вбитими чи потонути в болотах. Лише піктам відомі проходи через темні безкраї болота. Ми завели дружбу із старим Алло. Цей сивоволосий і одноокий пікт поставляв нам коней. З таким товаришем ми й зовсім упали в очах римських офіцерів, але ми не проміняли б полювання на всі їхні розваги, разом узяті.

Стояла рання осінь, коли ми утрьох, не рахуючи собак, пішли на вовка. Отримавши десятиденну відпустку, ми заглибилися у володіння піктів до місць, де не ступала нога римлянина. Ми підстрілили вовчиху і збиралися поснідати, коли до мене звернувся Алло: «Ставши Капітаном Стіни, синку, ти тут більше не з'явишся!» Я розсміявся йому в лице: «Я раніше помру, ніж дослужуся до Капітана». – «То нічого й час марнувати, – порадив Алло, – роз'їжджайтеся по домівках обидва. Я добра вам бажаю». – «Не нам звідси їхати, – почав я пояснювати. – Я попав у неласку до свого імператора, а Пертінаксові вдома дядько не зрадіє». – «Про дядька я не відаю, – погодився Алло, – а твоя біда, Парнезію, полягає якраз у прихильності твого імператора». – «О Рим! – вигукнув Пертінакс. – Чи не читаєш ти думки Максімуса, табуннику?»

Раптом далеко попереду вигулькнув величезний вовк. Собаки кинулися за ним, і ми так захопилися гонитвою, що схаменулися аж біля моря, помітивши на піску сорок сім кораблів. Вони припливли з Півночі, куди не поширювалася влада Риму. На палубі юрбилися люди, і сонячні промені відбивалися від їхніх крилатих шоломів, насунутих на руді голови. До нас долітала чутка про Крилаті Шоломи (так називали норманів пікти), але побачити на власні очі…

«Ушиваймося! Негайно! – закричав Алло. – Мій верес не зупинить їх! Ми всі помремо!» Ми різко розвернулися і проскакали без перепочинку до вранішньої зорі, аж поки дісталися знайомих Алло місць. «Учора ми натрапили на табір купців», – підсумував Алло. Пертінакс усміхнувся: «А ось іще один купецький табір». Він дивився у бік далеких хмарок диму, що кучерявились над пагорбом – типових сигналів піктів. Одна хмарка – перерва, дві – перерва: вологу шкуру то натягували над вогнем, то відкладали вбік. «Ні, – похитав головою Алло. – Це знак для нас. Ваша доля визначена наперед. За мною!»

У володіннях піктів треба сліпо простувати за своїм поводирем. Сигнальний димок долітав із східного берега. Туди причалила невелика галера. Біля підніжжя пагорба я помітив поні, якого тримав за вуздечку мисливець з хлистом, – сам Максімус, імператор Британії! «Мені довелося, – почав він, – скоротити кількість британських гарнізонів ради посилення військ у Галії. Зараз я прийшов, щоб забрати частину військ із Стіни. Ходять чутки, Парнезію, що ти улюбленець піктів». – «Один з двох офіцерів, що розуміють нас». – І Алло вибухнув довгою тирадою про наші з Пертінаксом чесноти. «Досить, – перервав його Максімус. – Мені ясно, що Алло думає про вас. А що ви самі скажете про піктів?» Ми з Пертінаксом поділилися всім, що нам було відомо: пікти не завдадуть шкоди, якщо зглянутися на їхнє становище. А ми спалюємо їхній верес… Максімус запитав: «Як мені зберегти мир на півночі, поки я воюватиму в Галії?» – «Дати змогу піктам діяти самостійно, – сказав я. – А замість випалювати верес час від часу видавати їм зерно». «І хай пікти самі ділять зерно, без участі наших інтендантів-злодіїв», – запропонував Пертінакс. «Добре б відкрити для них двері лікарні на випадок травми», – підкинув ідею я. «Думаю, вони матимуть за краще вмерти, ніж піти до нашої лікарні», – заперечив Максімус. «Це не так, варто тільки долучити до справи Парнезія, – пояснив Алло. «Алло, нам з офіцерами треба поговорити віч-на-віч», – спробував спекатися його Максімус. «Ще чого! – буркнув Алло. – Мій народ опинився між двох вогнів, і я зобов'язаний знати наміри одного з них. Хлопці відкрили тобі очі, але мені відомо більше. Моя проблема – прибульці з Півночі». «І моя, – приєднався Максімус. – Я тут через них».

«Давним-давно, – почав Алло, – Крилаті Шоломи звабили нас словами: "Рим на краю безодні! Так зіштовхніть його!" Ми пішли на вас і зазнали поразки. Тоді ми кинули Крилатим Шоломам: «Брехуни! Воскресіть воїнів, убитих Римом, і поверніть довіру до себе». З похиленими головами вони забралися геть, щоб повернутися знов і повторити, що Рим на краю безодні. До них знову починають прислухатися». – «Забезпеч мені трирічне перемир'я на Стіні! – вигукнув Максімус. – І я розберуся з цими воронами!» «Я не можу вимагати від свого племені пускати повз вуха заклики Крилатих Шоломів голодної зими. Молодь тільки й говорить: "Рим не в змозі ні битися, ані правити. Він відводить солдатів з Британії. Крилаті Шоломи допоможуть прорвати Стіну, якщо провести їх таємними стежками через болота". Допустити таке! – Алло зашипів, як змія. – Я заберу таємниці мого народу в могилу. Парнезій має рацію. Дайте змогу нам, піктам, діяти самим. Якщо Парнезій і Пертінакс візьмуть на себе командування Стіною, я стримаю своїх хлопців. Перший рік – обіцяю, другий – доведеться покликати все своє красномовство, третій – докладу максимум зусиль. Але якщо після закінчення цього терміну ти, Максімусе, не продемонструєш могутність Риму, Крилаті Шоломи знищать і вас, і нас». «Згода! – сказав Максімус, але йому також довелося пообіцяти розібратися з дядьком Пертінакса. Потім ми попрямували до Стіни брати командування».

Парнезій замовк. Пек натякнув дітям, що їх заждалися вдома.

3. Крилаті Шоломи

Коли наступного дня Парнезій прийшов до дітей, ті сиділи на поваленому дубі.

– Ти підкрався тихо, – прошепотіла Юна. – А де Пек?

– Ми з Фавном обговорювали, треба вам слухати мою історію до кінця чи ні, – сказав Парнезій.

– По-моєму, розкажи він усе, ви багато що не зрозумієте, – ця репліка належала Пеку, що вискочив із-за колоди.

– Я справді далеко не все розумію, – зізналася Юна, – але як здорово слухати про народ піктів.

– А я одного не збагну, – поділився Дан. – Звідки у Максімуса взагалі відомості про піктів, якщо він був у Галії?

– Назвався імператором – знай усе і про всіх, – пояснив Парнезій. – Так сказав сам імператор, коли закінчилися ігри.

– Які ігри? – поцікавився Дан.

Парнезій викинув уперед стислу в кулак руку з великим пальцем, повернутим донизу.

– Гладіаторські! – випалив він. – На честь імператора два дні поспіль проходили гладіаторські бої. Максімус ризикував, ніби сам виступав на арені. Коли його ноші просувалися в натовпі, їх супроводжував недоброзичливий гомін: солдати вигукували про підвищення платні й переведення із Стіни, інші пускали хохмочки.

– Тобто його не любили? – уточнив Дан.

– Любили? Як звірі свого приборкувача. Досить було йому дати волю страхові, і на Стіні проголосили б нового імператора, чи не так, Фавне?

– На цей ризик ідуть усі, хто жадає влади, – потвердив Пек.

– Максімус витримав це випробування, і увечері ми вже сиділи над списками легіонерів і запасів на Стіні. У мене частішав пульс, коли Максімус відбирав для відправлення до Галії наші найдисциплінованіші загони. «Яку кількість катапульт ви маєте в своєму розпорядженні?» Максімус потягнувся до нового аркуша, але Пертінакс накрив його долонею. «Не забувайся, Цезарю, – мовив він. – Ти береш або людей, або машини. І тим і тим ми не поступимося». Так ми відстояли катапульти і позбулися половини солдатів. Коли він відклав списки, від наших легіонів залишилася тільки назва! «Аве Цезарю! Приречені на смерть вітають тебе! – із кривою посмішкою вимовив Пертінакс слова гладіаторів. – Зіприся ворог на Стіну зараз, і вона впаде». «Мені потрібно три роки, – відрізав Максімус, – і під ваше керівництво на Стіні прийде двадцять тисяч солдатів».

Солдати прийняли наше капітанство з властивим їм спокоєм. Гірше стало, коли Максімус забрав половину легіонів і нам ніким було заповнювати спорожнілі вежі, коли народ почав нарікати на занепад торгівлі. Коли б не Пертінакс, я не справився б із обуренням. Піктів я не боявся, але Алло попередив мене про загрозу з боку Крилатих Шоломів. Вони готувалися атакувати Стіну з моря, тим самим продемонструвавши пік-там нашу слабкість. Я наказав перемістити наші кращі війська на кінці Стіни, а по береговій лінії поставити катапульти якомога швидше. Крилаті Шоломи мали звичку нападати перед сніговими бурями. Нестерпно було годинами боротися на піщаному березі із сніговим вітром, що пронизує тіло і сковує душу.

На початку весни Крилаті Шоломи відновили атаки з моря. Ми добу безперервно обсипали їх камінням, перш ніж визнати себе переможцями. Аж тоді я помітив людину, що пливла до берега. Коли хвилею її викинуло до моїх ніг і ворог підвівся, я, сам не коротун, побачив, що він на голову вищий за мене. «Що мене чекає?» – поцікавився він. «Воля, – зласкавився я. – Ти вільний залишитися або піти». У морі показався останній уцілілий корабель Крилатих Шоломів. Я віддав наказ не стріляти, і хлопець поплив до своїх.

Через місяць Алло вручив мені масивне намисто із золота і коралів – то був дарунок Амала, того самого, кого я пожалів на березі. Окрім подарунка він передав мені цінні відомості: виходило, що імператор здобув собі таку славу перемогами в Галії, що Крилаті Шоломи шукають його дружба. Точніше, дружби його вірних слуг. Крилаті Шоломи хотіли, щоб Пертінакс і я виступили на їхньому боці. «Не маючи солдатів, доведеться вести перемови, – підсумував Пертінакс. – Алло виступить посередником». Алло переконав Крилатих Шоломів, що ми не нападемо на них, якщо вони відповідатимуть нам тим самим.

Стіну захищали лише дві тисячі солдатів, і я в листах благав Максімуса повернути мені хоч одну когорту з моїх старих північнобритан-ських частин. Але імператор кинув усі сили на здобуття нових перемог у Галії. Потім з'ясувалося, що Максімус ущент розбив і стратив імператора Галії Граціана. Я знову взяв перо і втілив у письмову форму свій крик про допомогу, гадаючи, що Максімус здобув остаточну перемогу. У листі-відповіді я прочитав: «Я нарешті справився з цим щеням Граціаном і покинув усі мрії. Якщо Феодосій, імператор Риму, не порішить мене, я як і досі буду імператором Галії і Британії. А ви, друзі мої, отримаєте будь-яку кількість воїнів. Та нині не маю змоги послати жодного…» Він не брехав. А потім він повідомив, що збирається виступити на Феодосія. Я читав: «Дайте мені ще рік, і я розправлюся з Феодосієм. Ти, Парнезію, станеш імператором Британії, а Пертінакс – Галії. І благаю: не вірте чуткам про мою хворобу. Тріумф у Римі додасть мені років життя. Передай Пертінаксу, що я бачився з його нині покійним дядьком і він дістав по заслузі. Матір Пертінакса я перевіз у Нікею».

З цього листа ми зрозуміли, що Максімус – труп, як і ми, його вірні слуги. Той день став точкою відліку, ми чекали лише поганих новин.

Якось на світанку на східному березі ми знайшли легіонера, який був прив'язаний до виламаних корабельних дощок і вмирав з голоду. Він розплющив очі і дедалі слабшим голосом повторював: «Його більше немає! Я віз послання. Крилаті Шоломи пустили корабель на дно». Алло скорботно привітав нас перед стайнями: «Це сталося в наметі на морському березі. Феодосій велів відтяти Максімусу голову. Максімус відправив вам передсмертну записку, але Крилаті Шоломи атакували корабель… У тому немає моєї провини, але я не можу довше стримувати своїх людей!» «Ось і ми могли б отак сказати про своїх, – засміявся Пертінакс. – Але, на щастя, у них виходу немає». – «Як ви вчините? – поцікавився Алло. – У мене для вас пропозиція від Крилатих Шоломів: приєднуйтеся до них, щоб разом попрямувати до Британії промишляти розбоєм». – «На жаль, – відповів Пертінакс, – але ми – останній оплот протилежного». – «Якщо я повернуся з такою відповіддю, я загину, – розкрив душу Алло. – Адже я присягався, що ви станете під прапори Крилатих Шоломів у разі поразки Максімуса. – «На жаль, нещасний варваре, – глузував Пертінакс. – Ти продав нам стільки добрих скакунів, що навряд чи ми поступимося тобою твоїм друзям. Краще ми тебе зв'яжемо і не відпустимо, будь ти тисячу разів посол». «Це розумно!» – Алло простягнув нам повіддя. Ми скрутили його, але, з поваги до поважного віку, не міцно.

Ми привели в бойову готовність усі легіони, розповіли офіцерам про загибель Максімуса і про загрозу з боку Крилатих Шоломів. Ми вселили в них віру, що Феодосій в ім'я Британії надішле нам допомогу, а тому ми повинні стояти до останньої краплі крові. Через три дні нас відвідали сім вождів і старійшин Крилатих Шоломів. Амал, а він був серед інших, посміхнувся, помітивши, що я ношу намисто. Ми гідно прийняли посольство, вивели зв'язаного Алло, на якого Крилаті Шоломи перестали зважати і не дуже б засмутилися, знайшовши його мертвим. Посли стверджували, що Риму кінець і ми повинні поповнити їхні лави. Мені обіцяли всю Південну Британію… «Не кваптеся, – зупинив я. – Стіну не здам. Доведіть, що мого головнокомандувача більше немає». – «Цього досить?» – Амал простягнув послання, скріплене печаткою Максімуса. Тоді Пертінакс прочитав уголос листа, з яким я з того дня не розлучаюся.

Парнезій добув із-за пазухи вкритий плямами старовинний пергамент і зривистим голосом почав читати:

– «Парнезію і Пертінаксу, славним Капітанам Стіни, шле Максімус, колишній імператор Галії і Британії, нинішній в'язень, що чекає виконання присуду в таборі Феодосія, своє останнє здрастуй і прощай. Кат ось-ось вийме свого меча, щоб віддати мене на таку саму смерть, яку я вготував Граціану. Тому я, ваш Генерал і Імператор, звільняю вас від обов'язку служити мені! Ви подарували мені ті три роки, яких я від вас зажадав. І якщо я витратив їх даремно, не осудіть. Моє існування доходить кінця, але Рим недаремно зветься вічним! Якби все склалося щасливо, я послав би вам три легіони. Пам'ятайте мене, бо ми боролися разом. Прощайте!» Такий був передсмертний лист мого імператора.

Даний і Юна вловили хрускіт пергаменту, який Парнезій дбайливо сховав у себе на грудях, перш ніж повести свою мову далі:

– «Максімус дав вам відставку, – мовив один із старійшин. – Ви можете стати одними з нас!» – «Уклінно дякуємо, – вклонився Пертінакс і махнув у бік катапульти. «Не треба бути провидцем, – зміркував старійшина, – щоб зрозуміти, що Стіна нам дістанеться нелегко». – «Шкодую, – сказав Пертінакс і налив їм найкращого з наших вин. Вони випили, замочивши руді бороди, і встали, щоб відкланятися. Амал усміхнувся: «Цікаво, хто з нас піде на корм вовкам і акулам до першої прибутної води?» – «Атобі не цікаво, що може прислати Феодосій?» – кинув я наприкінці. Старий Алло трохи затримався. «Побачите, – заметушився він, – для них я не цінніший за собаку. Варто мені відкрити їм наші таємні стежки через болота, і вони збудуться мене, як шолудивого пса». – «Ти б не поспішав показувати їм ці стежки, – застеріг Пертінакс, – спочатку переконайся, що Риму не врятувати Стіну».

Так на Стіну прийшла війна. Перший час Крилаті Шоломи атакували традиційно з моря, а ми традиційно відбивали натиск з берега катапультами! Але одного разу Крилаті Шоломи підійшли з двох кінців Стіни. Я відправив гінців на південь, аби вони розвідали про можливі новини з Британії, але ніхто з них не повернувся.

На кінець другого місяця війна досягла свого апогею. Два місяці і сімнадцять днів ми не здавали оборону, притиснуті практично з усіх боків до центральної вежі.

Розв'язка настала швидко. Ми билися немов уві сні, як раптом Крилаті Шоломи дали нам спокій. Якось уранці прокинувшись, я помітив, що вежі наповнені незнайомими солдатами. Ми з Пертінаксом потягнулися до зброї. «Як? – вигукнув якийсь лицар у сяючому обладунку. – Ви здіймаєте зброю на Феодосія? Огляньтеся!» Ми звернули погляди на північ. Сніг був червоний від крові, але Крилатих Шоломів і слід запав. На півдні сніг був невинно чистий, і ми побачили Орлів, що стояли там табором двох легіонів. На сході і заході кипів бій, але центральну вежу огортав спокій. «Ви виконали свій обов'язок, – сказав лицар. – Де я можу знайти Капітанів Стіни?» Ми призналися, що він нас уже знайшов. «Але Максімус запевняв, що вони майже діти! – запротестував лицар. – А ви білоголові старці». – «Дітьми ми були три роки тому, – уточнив Пертінакс. – Як складеться подальша наша доля, юначе?» – «Називайте мене Амброзій, я секретар імператора, – відрекомендувався той. – Покажіть передсмертну записку Максімуса, щоб у мене не було причин не довіряти вам». Я витягнув пергамент із-за пазухи. Прочитавши, Амброзій салютував нам. «Ви самі визначите свою долю, – почав він. – Зголоситеся служити Феодосію – він дасть вам легіон. Захочете роз'їхатися по домівках, він одпустить вас з пошаною». – «Я би прийняв ванну, попоїв і чогось випив, не відмовився б од бритви, мила і пахощів», – усміхнувся Пертінакс. «Тепер я впізнаю в тобі хлопчиська, – мовив Амброзій. – А як щодо тебе?» Він звертався до мене. «Феодосій не зробив нам нічого поганого, – відповів я, – але на війні цілком виявити себе ти здатний лише раз». – «Згоден, – кивнув Амброзій. – Максімус так і говорив Феодосію, що ви ні за яких обставин не залишитеся на службі. Що ж, імператорові не пощастило». – «Рим буде йому втіхою, – промовив Пертінакс. – Відпусти нас по домівках і позбав необхідності терпіти цей запах – запах крові…» Але тріумф нам усе-таки влаштували.

– По заслузі і шана, – закінчив Пек.

Діти замислено мовчали…