Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц)

– Нічого не видно, Діку? – спитала місіс Уелдон, коли він опустив підзорну трубу.

– Нічого, місіс Уелдон, анічогісінько, – відповів юнак. – Тільки обрій ніби трохи прояснюється: вітер дужчає, розвіює туман.

– То ти гадаєш, що до американського берега вже недалеко?

– Інакше й бути не може, місіс Уелдон. Тому мене й дивує, що його досі не видно!

– Але ж «Пілігрим» увесь час ішов правильним курсом?

– Так, відколи почав віяти норд-вест, тобто від того дня, коли загинув капітан Халл і команда. Це було 10 лютого. А сьогодні 9 березня: минуло вже двадцять сім днів!

– А як далеко ми були від берега тоді? – спитала місіс Уелдон.

– Десь за чотири тисячі п'ятсот миль, місіс Уелдон. Ця цифра не викликає в мене ніякого сумніву, і я можу припустити похибку щонайбільше в двадцять миль туди або сюди.

– А з якою швидкістю йшов «Пілігрим»?

– Відколи вітер подужчав, у середньому сто вісімдесят миль на добу. Тож мене й дивує, що ми досі не бачимо землі! А ще дивніше, що ми не зустріли жодного корабля, які часто курсують у цих водах!

– А ти не міг помилитися, Діку, обчислюючи швидкість «Пілігрима»?

– Ні, місіс Уелдон. Тут я вже не міг помилитися. Лаг закидали щопівгодини, і я точно записував дані. Стривайте, зараз я накажу його викинути знову, і ви побачите, що ми йдемо зі швидкістю десять миль на годину, тобто понад двісті миль на добу.

Дік Сенд покликав Тома й наказав йому закинути лаг. Старий негр уже добре вмів. Це робити.

Том приніс лаг, міцно прив'язаний до ліня, й опустив за борт. Але щойно він витравив ярдів із двадцять п'ять, як лінь послаб у його руках.

– Ой, містере Дік! – гукнув Том.

– Що таке, Томе?

– Лопнув лінь!

– Лопнув лінь! То, виходить, згубився лаг?

Старий Том мовчки показав кінець ліня, що залишився в його руках.

Так, лінь перервався посередині. А цей лінь було звито з найкращого манільського скрутня. Він би міг перерватися лише в тому разі, якби поперетирались волокнини. Вони й справді були поперетирані: Дік Сенд упевнився в цьому, взявши лінь у руки. «Чому вони поперетирались? Невже лагом так часто користувалися?» – з деяким сумнівом питав себе молодий капітан.

Та лаг потонув, і Дік Сенд не мав тепер чим визначати точно швидкість «Пілігрима». З приладів у нього залишився тільки один компас. Але юнак не знав, що й компас показує неправильно!

Бачачи, що Діка дуже засмутив випадок із лагом, місіс Уелдон ні про що більше його не спитала і з важким серцем пішла до себе в каюту.

І хоч відтепер стало неможливо точно визначити швидкість «Пілігрима», отже й пройдений шлях, усе ж по кільватеру неважко було побачити: швидкість не зменшується.

Назавтра, 10 лютого, барометр упав до двадцяти восьми й двох десятих дюйма ⁷⁰_{70
  716 мм.}


[Закрыть]. Це провіщало ураганний вітер, що мчить зі швидкістю майже шістдесят миль на годину ⁷¹_{71
  Тобто до 100 км на годину.}


[Закрыть].

Задля безпеки належало негайно зменшити площу вітрил.

Дік Сенд вирішив згорнути марсель, фок і йти лише під бом-клівером та зарифленим скісним гротом.

Він покликав Тома і його товаришів: тільки гуртом вони могли виконати цю важку і, як на лихо, досить забарну роботу. А буря чимдалі шаленіла.

Дік Сенд, Остін, Актеон і Бет подерлися на реї. Том став за стерно, а Геркулес залишився на палубі, щоб, коли буде потрібно, травити шкоти.

Щогли страшенно гойдалися і гнулись, вітер налітав скаженими поривами, й сміливці сотні разів ризикували зірватися в розбурхані хвилі. Доклавши неабияких зусиль, вони врешті згорнули фок і марсель. Далі вони взяли рифи у скісного грота й згорнули внутрішній клівер. Тепер шхуна-бриг ішла тільки під зарифленим скісним гротом і бом-клівером.

Незважаючи на вкрай зменшену площу вітрил, «Пілігрим» і далі мчав уперед з надмірною швидкістю.

12 березня погода ще погіршала. Поглянувши вранці на барометр, Дік Сенд жахнувся: ртутний стовпчик упав до двадцяти семи й дев'яти десятих дюйма ⁷²_{72
  709 мм.}


[Закрыть].

Заповідалося на сильний ураган, і «Пілігрим» не міг іти навіть під тими небагатьма вітрилами, які ще були підняті на щоглах.

Дік Сенд, бачачи, що от-от зірве скісний грот, наказав згорнути його.

Та запізно: страшний шквал ⁷³_{73
  Шквал – раптовий короткочасний порив вітру.}


[Закрыть]налетів на судно й зірвав вітрило. Остіна, який саме стояв на брам-реї, вдарило об брам-стеньгу. Діставши легке поранення, він сам спустився на палубу.

Діка Сенда охопила неймовірна тривога: за його розрахунками, ось-ось мав з'явитися берег, і тоді «Пілігрим», що його несе з такою швидкістю, розіб'ється об прибережні рифи! Юнак кинувся на ніс і прикипів очима до обрію. Та не побачивши перед собою нічого бодай трохи схожого на землю, він повернувся до стерна.

А за якусь хвилину на палубу вийшов Негору. Зненацька його рука мовби мимоволі випросталася, показуючи на якусь точку над обрієм. Складалося враження, що він помітив у тумані високий берег…

І знову зла усмішка ледь скривила губи португальця. Не мовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.

Розділ XII
ОСТРІВ НА ОБРІЇ

Того дня буря перетворилася на ураган. Скажений зюйд-вест мчав тепер зі швидкістю дев'яносто миль на годину ⁷⁴_{74
  Близько 166 км. (Прим. автора.)}


[Закрыть].

Так, це був справжній ураган, один із тих жахливих вітровіїв, що жбурляють на берег кораблі, зриваючи їх з якоря в порту, й руйнують навіть найміцніші будівлі на землі. Якщо важкі двадцятичотирьохсантиметрові гармати скидає з лафетів, – таке сталося в Гваделупі 25 липня 1825 року, – то можна собі уявити, як кидає судно, котре не має іншої точки опори, крім розбурханого моря! Та саме ця рухливість і рятує судно. Воно піддається шквальним поривам вітру, а коли ще й міцно збудоване, то його не розіб'ють найнесамовитіші удари хвиль.

Отак було і з «Пілігримом».

Пошматувавши скісний грот, вітер за кілька хвилин зніс і бом-клівер. Дік Сенд не став піднімати навіть стакселя – цього маленького вітрильця з міцної парусини, яке б полегшило керування судном.

Отже «Пілігрим» ішов тепер зовсім без вітрил, проте вітер віяв у корму, в щогли, в такелаж, тож судно, як і перше, пливло з надмірною швидкістю. Подеколи здавалося, що воно вихоплюється з хвиль і мчить по самих тільки їхніх гребенях.

Хитавиця була жахлива. До того ж, хвиля могла завдати «Пілігримові» страшного удару ззаду. Адже велетенські хвилі котили швидше, ніж ішла шхуна-бриг, загрожуючи захлюпнути корму. В цьому криється неабияка небезпека для суден, що втікають од бурі.

Як запобігти небезпеці? Прискорити хід «Пілігрима» не можна – адже вітер зривав вітрила. Залишалось тільки маневрувати з допомогою стерна, і то це не завжди вдавалося.

Дік Сенд не відходив од стерна. Він прив'язався мотузкою, щоб хвиля не змила його в море. Том і Бет, також прив'язані, стояли поряд, готові щомиті прийти йому на допомогу. Геркулес і Актеон несли вахту на носі, почіплявшись за бітенг ⁷⁵_{75
  Бітенг – стояк або тумба для якірного ланцюга.}


[Закрыть].

Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедікт і Нен за наказом Діка Сенда сиділи по своїх каютах на кормі. Місіс Уелдон радше залишилась би на палубі, але Дік Сенд був категорично проти: навіщо їй ризикувати життям?

Всі люки були щільно задраєні. Юнак сподівався, що вони витримають навіть тоді, коли велетенська хвиля навалиться на судно. Якщо ж люки не витримають, не минути лиха: «Пілігрим» набере води й потоне. Та, на щастя, шхуна-бриг була завантажена правильно: незважаючи на жахливу хитавицю, вантаж у трюмі не рухався.

Дік Сенд спав тепер іще менше. Місіс Уелдон навіть побоювалась, аби він не захворів од перевтоми. І вона наполягла, щоб Дік бодай трохи поспав.

У ніч проти 14 березня, саме коли Дік Сенд перепочивав, стався ще один випадок.

Том і Бет несли вахту на кормі; старий Том стояв за стерном. У цей час Негору, який рідко з'являвся на кормі, підійшов до них і навіть спробував зав'язати з ними розмову. Проте ні Том, ні його син нічого йому не відповіли.

Раптом судно рвучко накренилось. Негору впав і напевно був би полетів за борт, якби вчасно не вхопився за нактоуз.

Том закричав, злякавшись за компас.

Дік Сенд, почувши цей крик крізь сон, миттю вискочив з каюти й побіг на корму.

Негору тим часом підвівся, тримаючи в руках залізяку, що її витяг з-під нактоуза. Він устиг сховати залізяку, перше ніж Дік Сенд щось помітив.

Виходить, кок тепер хотів, щоб стрілка компаса показувала правильний напрямок?

– Що сталося? – спитав молодий капітан.

– Та цей клятий кок упав на компас! – відповів Том.

Дік Сенд, не на жарт занепокоївшись, нахилився над нактоузом. Нактоуз був цілий; компас, освітлений двома лампочками, лежав на двох своїх концентричних кругах.

У молодого капітана відлягло від серця. Якби розбився і цей компас, це б обернулось для них непоправним лихом.

Але Дік Сенд не міг знати того, що Негору вийняв залізяку з-під нактоуза і що стрілка компаса знову зайняла нормальне положення та показувала точно на магнітний полюс.

Негору годі було звинуватити в тому, що він навмисне впав на компас, бо таке могло статись і випадково. Проте Дік Сенд здивувався, заставши кока на кормі в таку пізню годину.

– Що ви тут робите? – спитав він.

– Те, що мені подобається, – відповів Негору.

– Що ви сказали? – закричав Дік Сенд, не в силі стримати гніву.

– А те, що немає правила, яке б забороняло гуляти на кормі, – відповів кок.

– Так, цього правила досі не було, але віднині я його запроваджую, – заявив Дік Сенд. – Забороняю вам ходити на корму!

– Ти ба! – відказав Негору.

І цей чоловік, що так добре вмів володіти собою, зробив загрозливий жест.

Молодий капітан вихопив з кишені револьвер і наставив на кока.

– Затямте собі, Негору, – мовив він, – що я ніколи не розлучаюся з цим револьвером і при першому ж порушенні дисципліни прострелю вам голову!

В цю мить Негору відчув, що якась могутня сила пригинає його до палуби.

Це Геркулес поклав йому своє ручисько на плече.

– Капітане Сенд, – мовив велет, – дозвольте викинути цього негідника за борт! Ото зрадіють риби: адже вони не гидливі!

– Ще не час, – відповів Дік Сенд.

Кок випростався, коли негр забрав руку з його плеча. Проходячи повз Геркулеса, він пробурмотів:

– Ну, клятий негре, начувайся: я ще з тобою поквитаюся!

Тим часом вітер змінився: принаймні компас показував стрибок аж на сорок п'ять градусів. Однак молодого капітана вразило, що така різка зміна ніяк не відбилася на морі. «Пілігрим» ішов тим самим курсом, шле хвилі, замість ударяти в корму, били тепер у лівий борт. Це було вкрай небезпечно: судно ніби підставляло себе під найстрашніші удари. Тим-то Дік Сенд мусив змінити курс на чотири румби, і «Пілігрим» і далі втікав од бурі.

Дік Сенд насторожився більше, ніж будь-коли досі. Він питав себе подумки, чи немає зв'язку між падінням Негору й утратою першого компаса. Чого корабельний кок приходив на корму? Може, він зацікавлений у тому, щоб і другий компас вийшов з ладу? Дік Сенд не міг цього зрозуміти. Невже Негору не бажав – як бажали всі пасажири «Пілігрима» – чимшвидше дістатися до американського берега?

Коли юнак розповів про цей випадок місіс Уелдон, та сказала, що хоч вона не дуже довіряє Негору, однак не має поважних підстав підозрювати його в якихсь злочинних замірах.

І все ж, про всяк випадок, Дік Сенд установив за коком пильний нагляд. Але португалець пам'ятав заборону молодого капітана і більше не потикався на корму, де йому не було чого робити. До того ж, Дінго переселили на корму, а кок не наважувався підходити до пса.

Буря не влягалась цілісінький тиждень. А барометр і далі падав. З 14 по 26 березня вітер жодного разу не вщух так, щоб можна було знову поставити вітрила. «Пілігрим» утікав од бурі на північний схід зі швидкістю щонайменше двісті миль на добу, а земля не з'являлася. Тим часом ця земля – американський континент – простяглася, мов велетенський бар'єр, між Тихим і Атлантичним океанами в секторі понад сто двадцять градусів; її неможливо було минути.

Дік Сенд питав себе подумки, чи він, бува, не збожеволів, не допустився ненароком жахливої помилки, через яку «Пілігрим» ось уже стільки діб іде неправильним курсом. Але ж ні, він не міг так помилитися. Сонце, хоч і приховане туманами, щоранку сходило перед носом судна і щовечора заходило за кормою. То що – земля взагалі десь зникла? Куди ж поділась оця Америка, об яку міг би навіть розбитися «Пілігрим»? До Північної чи то до Південної – адже всього можна було сподіватись у цьому хаосі, – а до якоїсь із Америк судно неодмінно та мало пристати. Що ж трапилося під час цієї страшної бурі? І що коїлося далі, коли берег – їхній порятунок або загибель! – ніяк не з'являвся? Чи не слід припустити, що компас показує не той напрямок, а перевірити нема за чим – адже другий компас розбився. Дік Сенд чимдалі дужче побоювався, що так воно і є, бо тільки цим можна пояснити зникнення цілого материка.

Коли юнак не стояв за стерном, він уважно вивчав карту. Та хоч як пильно він вдивлявся, карта не давала відповіді на загадку, яку загадав йому Негору.

А 26 березня, близько восьмої години ранку, сталася надзвичайно важлива подія.

Геркулес, що ніс вахту на носі, раптом вигукнув:

– Земля! Земля!

Дік Сенд кинувся на ніс. Геркулес не був моряком, тож міг і помилитися.

– Де земля? – закричав Дік Сенд.

– Там! – відповів Геркулес, показуючи на ледь помітну цяточку на північно-східній частині обрію.

Їхні голоси ледве було чути в дикому реві моря та вітру.

– Ви бачили землю? – знов спитав Дік Сенд.

– Так, – відповів Геркулес, киваючи головою.

І знов простяг руку в бік лівого борту – на північний схід.

Юнак пильно вдивлявся в обрій, але нічого не бачив.

Аж тут, порушивши свою обіцянку, на палубу вийшла місіс Уелдон, яка також почула Геркулесів крик.

– Місіс Уелдон! – вигукнув Дік Сенд.

Місіс Уелдон не відповіла юнакові й собі почала шукати очима землю. Здавалось, все життя її зосередилося в очах.

Мабуть, Геркулесова рука не зовсім точно показувала на точку на обрії, бо ні місіс Уелдон, ні Дік Сенд нічого не побачили.

Раптом Дік Сенд простяг руку.

– Так! Так! Земля! – вигукнув він. В просвітку між хмарами він набачив щось схоже на гірську вершину, його очі моряка не могли помилитися.

– Нарешті! Нарешті! – кричав він, учепившись у поручні.

Місіс Уелдон, яку підтримував Геркулес, не відводила очей від землі, що її вже й не сподівалася побачити.

Берег у вигляді цієї високої вершини виднівся за десять миль під вітром по лівому борту. Просвіток між хмарами побільшав, і вершина вималювалась чіткіше проти неба. Безперечно, це якийсь мис американського континенту. «Пілігрим» без вітрил не міг тримати курс прямо на нього, проте до землі мав підійти неодмінно. Це було справою кількох годин. Зараз восьма ранку. Отож іще до полудня «Пілігрим» підійде до берега.

На знак Діка Сенда Геркулес одвів місіс Уелдон до її каюти на кормі: сама б вона не пройшла по палубі під час такої жахливої хитавиці.

Постоявши на носі, молодий капітан вернувся до стерна, за яким стояв старий Том.

Нарешті він побачив цю таку довгождану, омріяну землю! Однак замість бурхливої радості серце його сповнилося жахом.

Просто перед «Пілігримом», що втікав од бурі, лежала земля під вітром – а це вже була катастрофа з усіма її страшними наслідками…

Минуло дві години. Гористий мис лежав уже на траверсі ⁷⁶_{76
  Траверс – напрямок, перпендикулярний курсові судна.}


[Закрыть]. Тут Негору знову вийшов на палубу. Він пильно подивився на землю, кивнув головою, мов людина, що дістала підтвердження якихось своїх сподівань, промимрив якесь слово, що його ніхто не розчув, і повернувся до камбуза.

Дік Сенд шукав очима низьку лінію узбережжя, що мала б простягтися за мисом.

Минуло дві години. Мис височів уже по лівому борту за кормою, а берега й досі не було видно.

Тим часом обрій прояснився, й високий берег, тобто американський континент, облямований ланцюгом Анд, неодмінно було б видно на відстані понад двадцять миль.

Дік Сенд узяв підзорну трубу й звільна продивився весь східний обрій.

Ніякої землі далі не видно!

А о другій годині пополудні помічена вранці земля розтанула вдалині. Попереду в підзорну трубу не було видно жодних обрисів ані низького, ані високого берега.

Дік Сенд закричав і кинувся з палуби вниз до каюти, де перебувала місіс Уелдон, малий Джек, Нен і кузен Бенедікт.

– То був острів! – вигукнув він. – Не що інше, як острів!

– Острів, Діку? – спитала місіс Уелдон. – Але який?

– Зараз побачимо на карті!

Дік побіг до своєї каюти і приніс карту.

– Ось, місіс Уелдон, ось! – мовив він. – Земля, яку ми бачили, може бути тільки оцією точкою, загубленою серед Тихого океану. Це острів Пасхи! Ніяких інших островів у цих місцях немає!

– І ми вже його пройшли? – спитала місіс Уелдон.

– Так, його вже не видно.

Місіс Уелдон пильно вдивлялася в острів Пасхи – ледь помітну цяточку на карті.

– А чи далеко він од американського берега?

– За тридцять п'ять градусів.

– Скільки це?

– Десь дві тисячі миль.

– То, виходить, «Пілігрим» не зрушив з місця, якщо ми ще так далеко від континенту?

– Місіс Уелдон, – мовив Дік Сенд, проводячи рукою по чолу, ніби для того, щоб зосередити свої думки. – Я не знаю… Я ніяк не можу пояснити таку неймовірну затримку! Не можу нічого придумати… Хіба що компас вийшов з ладу. Проте цей острів може бути тільки островом Пасхи – адже ми весь час ішли під вітром на північний схід. Так, це острів Пасхи, і, дякуючи йому, ми дізнались про те, де перебуваємо. Але від нього ще дві тисячі миль до берега. Зате тепер я знаю, куди нас занесло бурею. А коли вона вляжеться, ми безпечно підійдемо до американського берега! Принаймні наш корабель уже не блукає неозорими просторами Тихого океану.

Упевненість молодого капітана передалася всім, хто був у каюті, навіть місіс Уелдон. Бідним людям здавалося, що настав кінець їхнім поневірянням, що «Пілігрим» підійшов під супутним вітром до свого порту і тільки чекає припливу, щоб зайти в нього!

Острів Пасхи – його справжня назва Вай-гу, Вая-ху або ще Рап-Нуї – відкрив Девід 1686 року; його відвідали також Кук і Лаперуз. Острів розташований під 27° південної широти й 112° східної довготи. Якщо шхуна-бриг ухилилася від курсу аж на п'ятнадцять градусів, то, на думку Діка, її заніс сюди південно-західний штормовий вітер.

Отже, «Пілігрим» усе ще перебував за дві тисячі миль од землі. Однак коли й далі віятиме цей ураганний вітер, то судно домчить до якоїсь точки на південноамериканському узбережжі днів за десять.

«Та невже немає надії на те, що погода встановиться? – питав себе Дік Сенд. – Невже не можна буде підняти вітрила, коли вахтовий побачить землю?»

Дік Сенд сподівався, що ураган, який лютує ось уже стільки днів, кінець кінцем стихне. Появу острова Пасхи юнак мав за добру ознаку – адже тепер він точно знав, де йде «Пілігрим». Це повернуло йому впевненість у тому, що він доведе судно до берега. Хоч він і досі залежить од примх урагану, та принаймні вже не пливе навмання.

Зрештою, міцно збудований і добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав од бурі. Він втратив тільки скісний грот і бом-клівер, але без цих вітрил можна було обійтися. Жодна крапля води не просочилася крізь шви корпуса й палуби. Помпи були справні. У цьому відношенні шхуні-бригові не загрожувала небезпека.

Але ураган і досі шаленів. Здавалося, ніяка сила не годна його приборкати. Дік Сенд міг налаштувати «Пілігрим» проти бурі, але він не міг наказати вітрові вщухнути, хвилям улягтися, а небу прояснитися.

Розділ XIII
«ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!»

Сподіванням Діка Сенда начебто судилося частково справдитись.

Назавтра, 28 березня, барометр пішов угору. Зрушення було повільне й незначне – всього на кілька ліній, – проте обіцяло бути безперервним. Буря, очевидно, вщухала, і, хоч море й далі залишалося бурхливим, вітер слабнув, повільно змінюючись на західний. Годі було й думати напнути вітрила. Дік Сенд із досвіду знав, що зірве й найменше вітрильце. І все ж він був певен, що найпізніше за добу зможе поставити бодай один стаксель.

За ніч вітер значно ослаб проти вчорашнього, й хитавиця вже не стрясала так «Пілігрим», погрожуючи розтрощити його.

Пасажири повиходили на палубу. Вони вже не боялися, що їх змив в море.

Місіс Уелдон перша вийшла із своєї каюти, де, за порадою Діка Сенда, просиділа замкнувшись, доки бушувала буря. Вона хотіла поговорити з Діком. Завдяки своїй справді надлюдській силі волі цей юнак подолав небачені труднощі. Він схуд, зблід на виду, засмаг од вітру, та найдужче давався йому взнаки брак сну, такого необхідного в його віці. Однак його мужня натура вистояла. Можливо, колись він дорого за це заплатить, але тепер не час було згортати руки. Дік Сенд не раз повторював собі це. Місіс Уелдон застала його бадьорим і енергійним.

До того ж, у бравого капітана Сенда знову з'явилася впевненість у собі, яка завжди додає снаги.

– Діку, любий мій хлопчику, мій дорогий капітане! – мовила місіс Уелдон, простягаючи руку юнакові.

– Ай-ай, місіс Уелдон! – вигукнув усміхаючись Дік Сенд. – Ви все-таки не послухались свого капітана! Вийшли на палубу… Я ж просив вас…

– Так, я тебе не послухалась, – відповіла місіс Уелдон. – Але в мене було передчуття, що буря стихає.

– Вона й справді стихає, місіс Уелдон. Ваше передчуття вас не підмануло. Барометр почав підніматися ще звечора. Вітер ущухає, і, гадаю, найважчі випробування вже минули.

– Твої слова та до бога, Діку! Ти так перемучився, бідний мій хлопчику! Ти ж…

– Я виконував свій обов'язок, місіс Уелдон.

– Сподіваюсь, тепер ти врешті трохи відпочинеш.

– Відпочину? Мені відпочинок не потрібен, місіс Уелдон. Я почуваю себе добре і повинен витримати до кінця. Ви мене призначили капітаном «Пілігрима», і я залишуся ним доти, доки всі пасажири будуть у повній безпеці!

– Діку! Ні мій чоловік, ні я ніколи не забудемо того, що ти зробив!

– Ну, не тільки я… – скромно відповів Дік Сенд.

– Мій хлопчику, я повторюю: ти виявив неабияку мужність і завзяття, показав себе справжнім мужчиною, гідним звання капітана. І коли ти скінчиш навчання, тебе буде призначено капітаном одного з кораблів Джеймса Уелдона!

– Я… я… – пробурмотів Дік, і його очі налилися слізьми.

– Діку, – вела місіс Уелдон, – відтепер ти наш син! Ти рятівник твоєї матері й твого братика Джека! Любий мій Діку, дай-но я тебе поцілую за себе й за чоловіка!

Відважна жінка не могла приховати хвилювання, її серце було переповнене ніжністю. Що ж до Діка Сенда, то годі описати його почуття! Він був ладен піти у вогонь і в воду за своїх благодійників.

По цій бесіді Дік Сенд відчув себе ще певніше. Хай би тільки трохи вщух вітер, щоб поставити бодай якесь вітрило! Він доведе судно до безпечного порту і врятує пасажирів!

29 березня вітер ослаб іще більше, й Дік Сенд налагодився поставити грот і фок, щоб прискорити хід «Пілігрима» та вести його точніше за курсом.

– Увага, Томе! Увага, друзі мої! – гукнув він, вийшовши вранці на палубу. – Мені потрібна ваша допомога!

– Ми готові, капітане Сенд, – відповів старий Том.

– Готові до всього, – докинув Геркулес. – У бурю не було чого робити, і я вже почав іржавіти!

– А ти б дмухав на вітрила своїм великим ротом, – озвався малий Джек. – Адже ти можеш дмухнути так сильно, як і вітер!

– Чудова думка, Джеку! – засміявся Дік Сенд. – Коли настане повний штиль, ми попросимо Геркулеса наповнити вітром наші вітрила.

– Чекаю вашого наказу, капітане Сенд! – вигукнув велет-негр, надимаючи щоки, мов Борей ⁷⁷_{77
  Борей – у старогрецькій міфології – крилатий бог північного вітру.}


[Закрыть].

– Для початку, друзі мої, – сказав Дік Сенд, – прив'яжемо до реї новий грот, бо старий зірвала буря. Робота буде нелегка, однак виконати її конче треба.

– Попрацюємо! – відповів Актеон.

– А мені можна вам допомогти? – спитав малий Джек, завжди готовий працювати разом з матросами.

– Звісно, Джеку, – відповів Дік Сенд. – Ти станеш за стерно з нашим приятелем Бетом і допоможеш йому правувати.

Джек, звичайно, запишався, почувши, що він тепер – помічник стернового.

– Ну, друзі, до роботи! – мовив Дік Сенд. – І не важити життям без надоби!

Під керівництвом молодого капітана негри негайно взялися до діла. Справді, праця передбачалась нелегка. Насамперед треба було підняти згорнуте вітрило на щоглу й прив'язати його до реї.

Проте Дік Сенд так вправно керував роботою, а матроси слухались його так охоче, що за годину вітрило було прив'язане, напнуте й зарифлене на два рифи.

Фок і клівер, згорнуті ще перед бурею, поставили без особливих труднощів, незважаючи на дужий вітер. А о десятій годині ранку «Пілігрим» уже мчав під скісним гротом, фоком і одним клівером.

З обережності Дік Сенд не став піднімати всіх вітрил. Уже підняті вітрила при такому вітрі мали забезпечити швидкість не менше двохсот миль на добу; такої швидкості було досить, щоб днів за десять добутися до американського континенту.

Молодий капітан повернувся на корму й, подякувавши «помічникові стернового», малому Джекові, став за. стерно. Він був задоволений: «Пілігрим» уже не залежав од ласки вітру та хвиль і швидко йшов правильним курсом. Всяк, хто бодай трохи знається на морській справі, зрозуміє радість Діка Сенда.

Назавтра хмари мчали з тією самою швидкістю, але між ними вже поробилися широкі розриви, крізь які пробивалось сонячне проміння, розсипаючись по хвилях золотими лелітками. Подеколи й «Пілігрим» потрапляв у таку смугу сонячного проміння. Яке ж бо благо – оце життєдайне сяйво! Часом воно згасало, затулене темною хмарою на сході, потім знову з'являлося, щоб іще раз зникнути, проте погода дедалі кращала.

На «Пілігримі» відкрили всі люки, щоб провітрити приміщення. Свіже морське повітря пішло в трюм, у кубрик, у кают-компанію. Розвісили сушитися вологі вітрила, порозстилавши їх на рострах ⁷⁸_{78
  Ростри – настил на верхній палубі, на якому зберігаються запасні частини щогл, реї та встановлено шлюпки.}


[Закрыть]. Палубу теж почали прибирати. Дік Сенд не міг допустити, щоб його судно прийшло в порт брудним. Двох-трьох годин вистачить, щоб, не перевтомлюючи команди, навести повний лад.

Лага на «Пілігримі» не було, але Дік Сенд умів визначати швидкість корабля за кільватером. Він не сумнівався, що побачить землю якнайпізніше за тиждень, і переконав у цьому місіс Уелдон, показавши їй на карті те місце, де, на його думку, вже перебував «Пілігрим».

– Гаразд, мій любий Діку, – мовила місіс Уелдон. – А де саме ми вийдемо до американського берега?

– Десь отут, місіс Уелдон, – відповів молодий капітан, показавши на довгу смугу узбережжя між Перу й Чілі. – Показати точніше я не можу. Осьде острів Пасхи, який ми залишили на заході. А що відтоді вітер не змінив напрямку, то ми маємо побачити землю на сході. На цьому узбережжі чимало портів, однак у який ми врешті зайдемо, сказати напевне важко.

– То байдуже, Діку. Аби тільки дістатися до будь-якого порту!

– Звичайно, місіс Уелдон. Хоч у якому порту ми висадимося, ви зумієте швидко повернутися звідти до Сан-Франціско. «Тихоокеанська мореплавна компанія» гарно обслуговує це узбережжя. Її кораблі заходять у всі головні порти, і вам буде дуже легко відплисти звідти до Каліфорнії.

– А хіба ти не думаєш вести «Пілігрим» до Сан-Франціско?

– Звісно, думаю. Але тільки після того, як ви сядете на якийсь пароплав, місіс Уелдон. Якщо нам удасться знайти капітана й команду, ми вирушимо до Вальпараїсо, щоб там розвантажитись – так би, безперечно, зробив капітан Халл. А вже потім візьмемо курс на Сан-Франціско. Це б вас неабияк затримало, і хоч мені дуже сумно розлучатися з вами…

– Гаразд, Діку. Ми подивимось згодом, як діяти далі. А зараз скажи мені: ти, здається, боявся підходити до незнайомого берега?

– Так, бо цього й слід боятись, – відповів юнак. – Проте я все-таки сподіваюся зустріти в прибережних водах якесь судно. Ми б зв'язалися з ним і дізнались би точно, де ми є, а потім сміливо пристали б до берега.

– Хіба в цих місцях немає лоцманів, які проводять судна до берега? – спитала місіс Уелдон.

– Повинні бути, – відповів Дік Сенд. – Але вони плавають тільки неподалік од берега. Тож нам доведеться підійти якомога ближче до землі.

– А коли ми не зустрінемо лоцмана? – вела далі місіс Уелдон: вона розпитувала так докладно, бо хотіла знати, як діятиме молодий, зовсім ще недосвідчений капітан у тому чи в іншому випадку.

– В такому разі, місіс Уелдон, якщо погода буде гарна, а вітер помірний, я плистиму попід самісіньким берегом, доки знайду місце, де пристати. Якщо ж вітер подужчає, тоді…

– Що ти робитимеш, Діку?

– Ну, якщо вітер приб'є «Пілігрим» до берега і неможливо буде вийти в море…

– Що тоді?

– Тоді я буду змушений викинути судно на берег, – відповів молодий капітан, на якусь мить спохмурнівши. – Та це вже в крайньому разі. Краще до цього не вдаватися! Ви не лякайтесь, місіс Уелдон. Гадаю, до цього не дійде. Небо провіщає гарну погоду: до того ж, не може бути, щоб ми не зустріли судна або лоцманського катера. «Пілігрим» тримає курс на землю, і ми незабаром її побачимо!

Так, викинути «Пілігрим» на берег – це була б крайність, на яку і найвідважніший моряк зважується не без остраху! Дік не хотів про це думати, поки бачив хоч якусь можливість цього уникнути.

Протягом кількох наступних днів погода була мінлива, і це непокоїло молодого капітана. Барометр падав, і це свідчило про те, що вітер подужчає. Дік Сенд питав себе, чи не доведеться знов утікати від урагану зі згорнутими вітрилами. Треба було залишити бодай одне вітрило, бодай фок, і Дік вирішив його не згортати, поки не виникло загрози, що його зірве. А щоб зміцнити щогли, наказав понатягати ванти. Про всяк випадок, годилося підготуватись; це був перший застережливий захід. Адже якби «Пілігрим» позбувся рангоута ⁷⁹_{79
  Рангоут – сукупність оснащення для встановлення вітрил (щогли, реї, стеньги тощо).}


[Закрыть], це мало б небезпечні наслідки. Разів два барометр піднімався, і Дік Сенд побоювався, що вітер зміниться, тобто повіє зі сходу. Отоді клопоту не збудешся! Що вони робитимуть, коли вітер повів навпроти? Лавіруватимуть? Якби справді довелося, це – нова затримка, а також загроза, що їх однесе назад у відкритий океан!

На щастя, побоювання Діка Сенда виявились даремними. Кілька день вітер змінювався ривками – то на північний, то на південний, та кінець кінцем знову повіяв із заходу. Це був той самий «дуже свіжий вітер», що розхитував рангоут.

Настало 5 квітня. Минуло вже два місяці, відколи «Пілігрим» залишив Нову Зеландію. Двадцять день супротивні вітри та тривалі штилі затримували судно. А потім раптом знявся попутний вітер і чимдуж помчав судно до землі. Особливо швидко йшов «Пілігрим» під час урагану. На думку Діка Сенда, середня швидкість досягала двохсот миль на добу. Чому ж вони досі не допливли до берега? Може, берег утікав од «Пілігрима»?

Так чи інакше, а берега не було видно, хоча один з матросів повсякчас оглядав обрій із бом-брам-реї.

Часто Дік Сенд піднімався туди сам. Приставивши до очей підзорну трубу, він вдивлявся вдалечінь, чи не замріють там обриси гір. А що вершини Анд здебільшого дуже високі, то їх треба було шукати над обрієм, серед хмар.

Не раз Том і його товариші помилялися, начебто побачивши землю. Але то була якась хмара чудернацької форми, що виглядала з-за інших далеких хмар. Траплялося, вони вперто твердили, ніби бачать землю, але за якийсь час доводилося визнати, що то їм тільки здалося. «Земля» починала рухатись, змінювати свої обриси і врешті зливалася з довколишніми хмарами.