Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)

Зо дві милі Дік Сенд вів свій загін берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Йому кортіло пуститися в плавбу вниз за швидкою течією, яка мала домчати його і супутників до узбережжя. Юнак гадав, що труднощів і небезпек на річці буде куди менше.

До обіду загін пройшов близько трьох миль без жодної неприємної зустрічі. Ні Гарріса, ні Негору ніде не було видно. Дінго так само не з'являвся.

Час було зупинитися на перепочинок. Стали в бамбуковому гайку, де загін міг сховатися від сторонніх очей.

Говорили мало. Місіс Уелдон знов узяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

– Вам неодмінно треба попоїсти, місіс Уелдон, – повторював Дік Сенд. – Що з вами буде, коли ви геть охлянете? Ну-бо їжте, їжте! Незабаром ми знов рушимо в дорогу, знайдемо річку й попливемо до узбережжя.

Місіс Уелдон дивилася Дікові Сенду просто в вічі, коли він це говорив. В юнакових очах світилася несхитна воля й мужність. Дивлячись на нього і на п'ятьох негрів, таких стійких та відданих, місіс Уелдон відчула, що не час іще впадати з розпач. Та й чого вона мав втрачати надію? Хіба вона не на гостинній американській землі? Гаррісова зрада, на її думку, не могла мати для них яких-небудь тяжких наслідків.

Дік Сенд здогадувався, про що думала місіс Уелдон, і ледве витримував її погляд.

Розділ IV
ВАЖКИМИ ДОРОГАМИ АНГОЛИ

Малий Джек прокинувся і обійняв матір рученятами за шию. Його очі були ясні. Пропасниця не поверталася.

– Тобі краще, мій любий? – спитала місіс Уелдон, пригортаючи сина до серця.

– Так, мамо, – відповів Джек. – Але я хочу пити.

Мати дала хлопчикові свіжої води, і він з насолодою випив кілька ковтків.

– А де мій друг Дік? – спитав він.

– Я тут, Джеку, – озвався Дік Сенд і взяв хлопчика за руку.

– А мій друг Геркулес?

– Тут Геркулес, містере Джек, – велет усміхнувся до малого.

– А конячка? – допитувався далі Джек.

– Конячка? Втекла, містере Джек, – сказав Геркулес. – Тепер я буду твоєю конячкою і ти будеш на мені їздити. Хіба я тебе погано катав?

– Та ні, – відповів хлопчик. – Тільки як я правитиму, коли в тебе немає вуздечки?

– То байдуже! Ти мене загнуздай, – сказав Геркулес, широко розтуляючи рота, – і смикай скільки хочеш.

– Ні, я тягтиму легенько.

– Чого там – добре тягни! В мене рот міцний.

– А де ж ферма містера Гарріса?

– Незабаром ми до неї дістанемось, Джеку, – відповіла місіс Уелдон. – Уже скоро…

– Чи не час нам рушати в дорогу? – перебив Дік Сенд, щоб урвати цю розмову.

– Так, Діку, час!

Всі швидко зібралися й рушили, дотримуючись установленого порядку. Щоб не віддалятися від потічка, доводилось пробиратися крізь хащі. Колись тут були стежки, але тепер вони майже зникли – позаростали цупкою травою й ліанами. Цілу милю мандрівники мусили прорубувати зарості – це забрало аж три години. Негри безперестанку махали сокирами. Геркулес, передавши малого Джека Нен, теж узявся до діла, та ще й як узявся! Він завзято орудував сокирою, залишаючи за собою просіку, ніби випалену вогнем.

На щастя, ця стомлива робота незабаром скінчилася. Подолавши милю, мандрівники побачили перед собою широку дорогу, яка навкоси підходила до потічка й далі йшла понад берегом. Цю дорогу проторували слони. Видно, сотні слонів часто ходили сюдою на водопій. Ноги цих гігантських товстошкірих позалишали в вологій землі чималі ями.

Однак невдовзі з'ясувалося, що тут ходили не тільки слони. Люди теж не раз простували цією дорогою, але не з доброї волі, а під ударами нагаїв, як худоба, що її женуть до різниці. Подекуди на землі лежали кістки й цілі людські скелети, обгризеш хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги.

У Центральній Африці в ще немало доріг, усіяних людськими кістками. Сотні миль проходять каравани невільників, і тисячі нещасних рабів падають мертвими під нагаями наглядачів, від голоду, нелюдської втоми та хвороб. А скільки рабів убивають наглядачі, коли став обмаль харчів! Коли рабів немає чим годувати, їх розстрілюють із рушниць, рубають шаблями, ріжуть ножами… Такі криваві побоїща – тут не дивина!

Отже, цією дорогою ходили невільничі каравани. Вже цілу милю мало не на кожному кроці Дік Сенд і його супутники натрапляли на людські кістки. Мандрівники полохали великих дрімлюг; птахи важко злітали в повітря й ширяли в них над головами.

Місіс Уелдон дивилася на все те, але, здавалось, нічого не бачила. Дік Сенд здригався на думку, що вона от-от почне розпитувати його. Він сподівався довести її та всіх своїх супутників до океанського узбережжя, не признавшись, що Гарріс заманув їх у хащі Екваторіальної Африки. На щастя, місіс Уелдон ніби не усвідомлювала того, що бачили її очі. Вона знов узяла на руки сина; сонний Джек поглинув усю її увагу. Нен ішла поруч з місіс Уелдон, але вони не питали в юнака того, чого він так боявся.

Старий Том ішов, похнюпившись. Він надто добре знав, чому ця дорога всіяна людськими кістками.

Томові товариші вражено роздивлялися навколо. Їм здавалося, ніби вони йдуть через нескінченний цвинтар, де могили повивертав страшний землетрус. Але й вони ні про що не питали Діка.

Тим часом потічок чимдалі ширшав і глибшав, а вода в ньому текла вже не так бурхливо. Дік Сенд сподівався: невдовзі або сам потічок стане придатним до плавання, або приведе їх до якоїсь річки, що впадав в Атлантичний океан. Тому він не вагаючись збочив з «дороги слонів», коли вона одійшла від потічка.

І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин.

Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувались прегарні папоротники. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк.

Дік Сенд дуже вчасно пригадав, що Лівінгстон описував у своїх книгах такі болотисті рівнини. Відважний учений разів кілька провалювався в драговину.

– Будьте обережні, друзі! – сказав Дік Сенд, стаючи на чолі загону. – Мацайте ногою землю, перш ніж ступити!

– Дивно! – вигукнув Том. – Можна подумати, що цю землю недавно намочила злива, тимчасом як дощу не було хтозна-відколи.

– Однак, – зауважив Бет, – скоро буде гроза.

– Тим паче нам треба поквапитись, – мовив Дік Сенд, – щоб перейти болото до грози. Геркулесе, візьміть на руки Джека! Бете і Остіне, допомагайте місіс Уелдон! А ви, містере Бенедікт… Стривайте, що ви робите, містере Бенедікт?

– Я провалююсь, – просто відповів кузен Бенедікт.

І справді, ентомолог пішов під землю так швидко, ніби шугнув у люк, що зненацька відкрився під його ногами. Бідолаха провалився по пояс. Його відразу витягли на сухе. Він весь був у липкій багнюці, але дуже радів з того, що його дорогоцінна бляшанка з колекцією ціла й неушкоджена. Дік Сенд попросив Актеона, щоб він ішов поруч з підсліпуватим кузеном Бенедіктом і пильнував, щоб той знов не провалився в ковбаню.

Кузен Бенедікт невдало вибрав яму. Коли його витягли, на поверхні багнюки піднялася сила-силенна бульбашок, що поширювали задушливий сморід. Лівінгстон не раз провалювався в отаке болото по груди. Він порівнював цю чорну дірчасту землю, яка при кожному кроці бризкав цівками води, з велетенською губкою. Такі болотисті землі дуже небезпечні для мандрівників. Дік Сенд і його супутники пройшли з півмилі. В одному місці місіс Уелдон загрузла в трясовину по коліна. Тоді Геркулес, Бет і Актеон зв'язали з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. Вона взяла на руки малого Джека, і загін рушив далі, намагаючись чимшвидше проминути кляте болото.

Йти було дуже важко. Актеон підтримував кузена. Бенедікта.

Том помагав іти старій Нен, яка без його допомоги давно б уже була загрузла. Троє інших негрів несли коші. Дік Сенд прямував попереду, вибираючи дорогу. Найкраще було йти краєм болота, порослим густою цупкою травою, але й тут нога часто грузла в трясовині.

Врешті близько п'ятої години болото було пройдено. Почався глинястий грунт, однак під ним вгадувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина лежала нижче рівня сусідніх річок, води яких насичували дірчасту землю.

Стояла задушлива спека. Вона була б і геть нестерпна, якби між землею й пекучим сонцем не лежав заслін із темних грозових хмар. На обрії спалахували блискавки і глухо гуркотів грім. Ось-ось уперіщить дощ.

Грози в Африці страшні: дощ як з відра, ураганний вітер, що вивертав найміцніші дерева, безперестанні блискавки. Дік Сенд знав це і дуже стурбувався. Не ночувати ж їм просто неба! До того ж, рівнину неодмінно затопить, а спереду, скільки сягає око, – жодного, бодай маленького, горбика, де б можна знайти пристановище.

Та й де шукати пристановища в цій пустельній і голій низині, в якій немає ні дерева, ні кущика? Навіть під землею не сховаєшся: за два фути від поверхні – знов вода.

Раптом Дік Сенд помітив ген на півночі невисокі горби. Вони ніби утворювали стіну до цієї улоговини. На тлі яснішої смуги неба між обрієм і хмарами вимальовувалось кілька дерев.

Дік Сенд подумав: навіть якщо вони і не знайдуть там пристановища, то їх все одно не дістане вода. Може, тільки там вони й урятуються…

– Вперед, друзі мої, вперед! – весело мовив юнак. – Іще зо три милі, і ми виберемося з цієї небезпечної улоговини.

– Мерщій! Уперед! – вигукнув Геркулес.

Цей славний негр ладен був посадити собі на плечі всіх супутників і нести їх аж до горбів.

Слова Діка Сенда й Геркулеса підбадьорили мандрівників, і, незважаючи на втому від тривалого переходу, вони прискорили ходу.

Вдарила гроза, а до горбів залишалося іще зо дві милі. Однак дощ полив не відразу. Спершу – і це було куди небезпечніше – спалахнули велетенські блискавки. Зробилось майже зовсім темно, хоч сонце ще стояло над обрієм. Громаддя хмар поволі спускалося, і здавалось, воно от-от завалиться. Червоні та сині блискавки краяли його тут і там, оповиваючи рівнину безладним плетивом вогнів.

Щомиті в когось із мандрівників могла вдарити блискавка. Адже на цій пустельній рівнині вони притягають до себе електричні розряди.

Джек, розбуджений громом, сховав личко на грудях у Геркулеса. Бідний хлопчик боявся грози, але намагався приховати свій страх од матері, щоб не засмучувати її ще дужче. Геркулес, ідучи сягнистим кроком, заспокоював Джека.

– Не бійся, Джеку, – повторював він. – Хай-но тільки грім наблизиться до нас – я його переломлю навпіл однією рукою! Адже я дужчий від грому!

І малий Джек заспокоювався, знаючи, що велет-силач заступиться за нього.

От-от уперіщить дощ. Що буде з місіс Уелдон, Джеком та іншими супутниками, коли вони не знайдуть захистку?

Дік Сенд зупинився на мить біля старого Тома.

– Що робити? – спитав він.

– Іти вперед, містере Дік. Нам не можна залишатися на цій рівнині. Дощ перетворить її в непрохідне болото.

– Томе, я не про це. Де б його знайти якийсь захисток?

Раптом Дік замовк. Сліпуча блискавка осяяла рівнину від краю до краю.

– Що воно таке виднів там, за чверть милі від нас? – вигукнув Дік Сенд.

– І я наче щось бачив… – відповів старий Том.

– Якийсь табір, чи що?

– Так, містере Дік… Схоже на табір… Але табір тубільців. Коли знов спалахнула блискавка, вони краще роздивилися цей табір. На рівнині симетричними шерегами стояло десь із сто конічних наметів од дванадцяти до п'ятнадцяти футів заввишки. Але біля наметів не було видно жодної живої душі. Де ж люди? Чи поховались по наметах від грози, чи табір покинутий? Якщо там живуть, то, незважаючи на страшну негоду, треба мерщій забиратися геть. Якщо ж у таборі нікого немає, то мандрівники знайдуть там пристановище. «Зараз я про це дізнаюся!» – мовив подумки Дік Сенд. І, повернувшись до старого Тома, сказав:

– Стійте тут! А я піду до табору і роздивлюся, що та як.

– Дозвольте комусь із нас супроводити вас, містере Дік!

– Ні, Томе. Я піду сам. Я підкрадуся непомітно. Чекайте мене тут!

Маленький загін зупинився. Юнак рушив уперед і відразу зник у непроглядній між спалахами блискавок темряві.

Кілька великих крапель дощу впали на землю.

– Куди це пішов Дік? – спитала місіс Уелдон, підходячи до старого негра.

– Ми побачили попереду якийсь табір, місіс Уелдон, – відповів Том. – Може, то навіть селище. Наш капітан вирішив піти сам на розвідку, перш ніж вести нас туди.

Місіс Уелдон більше ні про що не питала. Хвилини за три Дік Сенд повернувся.

– Ходіть за мною! – крикнув він.

– У таборі нікого немає? – спитав Том.

– Та то не табір. І не селище. То мурашники.

– Мурашники? – радісно вигукнув кузен Бенедікт.

– Так, містере Бенедікт, але мурашники футів дванадцять заввишки. В них ми й спробуємо сховатись від зливи.

– В такому разі, це мають бути будівлі тропічних термітів. Ці геніальні комахи вміють зводити споруди, що прославили б будь-якого архітектора.

– Терміти то чи ні, містере Бенедікт, – одказав Дік Сенд, – а нам доведеться виселити їх і зайняти їхнє житло.

– Таж вони нас загризуть! Що їм залишається робити? – Вперед! Уперед!

– Стривайте! – раптом вигукнув кузен Бенедікт. – Я вважав, що такі термітники в лише в Африці.

– Вперед! – сердито крикнув Дік Сенд.

Він боявся, що місіс Уелдон почув слова кузена Бенедікта.

Маленький загін швидко рушив за Діком Сендом.

Тим часом повіяв лютий вітер. Великі краплі дощу залопотіли по землі. Ще трохи, й гроза зовсім розшаленіє.

Незабаром вони дісталися до однієї з конічних споруд. Далі вони мали або якось ужитись із грізними термітами, або ж виселити їх.

В нижній частині термітника, зліпленого з рудуватої глини, зяяла дірка. За кілька хвилин Геркулес роздовбав її так, що міг пролізти в неї.

На превеликий подив кузена Бенедікта, не було видно жодного із сотень тисяч термітів, які б мали жити в термітнику. Може, вони покинули своє житло?

Дік Сенд і його супутники по одному позалазили в термітник. Тієї ж миті вперіщив такий дощ, що здавалося, він погасив блискавки.

Але нашим мандрівникам уже була не страшна гроза. Дякуючи щасливому випадкові, вони дістали захисток набагато кращий і надійніший, ніж намет або хижа тубільця.

Лейтенант Камерон уважав, що такі велетенські споруди, вибудувані такими дрібними комахами, гідні куди більшого подиву, ніж піраміди стародавніх єгиптян.

«Щоб досягти такого мистецтва, людям треба б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв!» – захоплено писав він.

Розділ V
ЛЕКЦІЯ ПРО ТЕРМІТІВ У ТЕРМІТНИКУ

Через кілька хвилин розійшлася така гроза, про яку в помірних широтах і гадки не мають. Отож Дікові Сенду і його супутникам справді пощастило, що вони знайшли цей захисток.

Дощ лив товстими струменями, які подеколи зливалися в широчезні потоки, що вивергались на землю справжніми водоспадами. Здавалося, бездонний небесний басейн зненацька перекинувся, і вся вода ринула на землю. Від такої зливи рівнини обертаються на озера, струмки – на бурхливі потоки, річки виходять з берегів, затоплюючи величезні простори. На відміну від помірних поясів, в Африці такі грози тривають по кілька днів. Годі збагнути, як нагромаджується вгорі стільки водних випарів та накопичується стільки електрики. Мимоволі спадає на думку, що почався всесвітній потоп.

На щастя, крізь товсті стіни термітника не проникала вода. Це мурашине житло могло позмагатися з земляними хатками бобрів. Хай би навіть на термітник ринув водоспад – і тоді б жодна крапля не просочилась би всередину.

Дік Сенд та його супутники насамперед засвітили ліхтар і почали оглядати термітник. Це був конус футів дванадцять заввишки та футів одинадцять завширшки в основі. Вершина термітника була закруглена, як ото голова цукру ⁹⁶_{96
  Цукор-рафінад колись виготовляли у вигляді конусів, які називалися головами цукру.}


[Закрыть]. Товщина стін становила близько фута.

Хоч декому й здасться неймовірним, що міріади дрібних працьовитих комах зводять такі монументальні споруди, однак колоній термітів рясно у внутрішній Африці. Голландський мандрівник Смітмен пише, що на вершечку одного такого конуса помістилися він і четверо його супутників. Лівінгстон бачив у Лунде багато термітників із червоної глини, які сягали від п'ятнадцяти до двадцяти футів заввишки. Лейтенант Камерон, дивлячись здалеку на ці споруди, гадав, що то військовий табір. В Ньянгве він бачив велетенські термітники від сорока до п'ятдесяти футів заввишки. Вони мали вигляд здоровенних конусів з дрібнішими надбудовами вгорі у вигляді дзвіниць.

– Які ж це терміти здатні зводити такі дивні споруди? – спитав Дік Сенд.

– Це витвір войовничих термітів, – відповів кузен Бенедікт, роздивившися матеріал, з якого вибудувано термітник.

Стіни термітника були з червоної глини. Якби їх виліплено з сірого намивного грунту або чорної землі, то їх би належало приписати кусючому або лютому термітові. (Termes mordax, Termes atrox.) Як бачимо, види цих комах мають не вельми сумирні назви; вони сподобались би хіба що такому затятому ентомологові, як кузен Бенедікт.

В самому конусі термітника, де спершу розташувався маленький загін, не вистачило б усім місця. Але в камери, розміщені ярусами, могло влізти кілька не дуже товстих людей. Ізсередини стіни термітника скидалися на шафу з багатьма полицями або ж комод із повитягуваними шухлядами; в них рясніло безліч чарунок для термітів. Полиці йшли ярусами, як ото койки в каюті пароплава. На горішніх «койках» полягали місіс Уелдон, малий Джек, Нен і кузен Бенедікт. Нижче примостилися Остін, Бет і Актеон. Дік Сенд, Том і Геркулес влаштувалися долі.

– Друзі мої, – мовив до них Дік, – на долівку затікає вода. Треба підсипати глини. Але дивіться не заваліть входу, бо тоді ми задихнемося – сюди не проникне свіже повітря.

– Але ж ми перебудемо тут тільки одну ніч, – сказав старий Том.

– Ну то й що? Треба відпочити як слід. Адже це перша ніч за десять днів, коли ми маємо дах над головою.

– Атож, десять ночей ми спали просто неба, – кивнув головою старий Том.

– Крім того, – додав Дік Сенд, – ми, можливо, пробудемо тут днів зо два: адже цей термітник – надійне пристановище. А я тим часом розвідаю, чи далеко та річка, яку ми сподіваємось знайти. Власне, краще не йти звідси, доки не побудуємо плота. Тут нам не страшна ніяка гроза. Ну, друзі, до роботи: підсиплемо долівку, щоб була тверда й суха.

Наказ Діка Сенда було відразу виконано. Геркулес сокирою розбив нижній ярус і насипав глини на долівку. Вона повищала майже на фут над болотистим грунтом, на якому стояв термітник. Дік Сенд упевнився, що повітря вільно проникав крізь дірку внизу.

Маленькому загонові таки справді поталанило, що терміти покинули своє житло. Якби їх зосталося бодай трохи, годі було б тут усидіти. Тільки ж чи давно вибрались ці комахи?

Кузен Бенедікт, не виявивши, на свій превеликий подив, у термітнику жодного терміта, перший з усіх замислився над цим. Незабаром він переконався, що мурахи повтікали з термітника зовсім недавно.

Почав ентомолог із того, що, спустившись додолу й присвічуючи собі ліхтарем, заходився нишпорити в найпотаємніших закутках. Врешті він виявив «головний склад» термітів, тобто те місце, де ці працьовиті комахи зберігають свій харч.

Склад містився в нижньому ярусі обік маточної чарунки, що її – а також чарунки для личинок – зруйнував своєю сокирою Геркулес.

Все ж кузенові Бенедікту пощастило виявити кілька чарунок із незатвердлою ще камеддю та соком якихось рослин – зовсім свіжі запаси.

– Ні, ні! – вигукнув він, ніби заперечуючи твердження невидимого опонента. – Ні, термітник покинуто зовсім недавно!

– А хто вам каже, що ні, містере Бенедікт? – спитав Дік Сенд. – Хоч би коли терміти покинули своє житло, для нас важливо тільки те, що вони пішли геть, а ми вселилися.

– Ні, – заперечив кузен Бенедікт, – для нас дуже важливо дізнатися, чому вони пішли звідси. Вчора, а то, може, й сьогодні вранці ці кебетливі сітчастокрилі ще були тут: ось бачите, камедь досі не засохла. А десь надвечір…

– Ну й що з того, містере Бенедікт? – спитав Дік Сенд.

– Річ у тім, що лише інстинкт міг погнати термітів геть із свого житла. І не тільки жоден терміт не засидівся в якійсь чарунці, а вони позабирали з собою навіть усі личинки! Ні, вони не пішли собі просто так. Ці завбачливі комахи відчували наближення грізної небезпеки.

– Може, вони передбачили, що ми вдеремося до їхнього житла? – мовив, засміявшись, Геркулес.

– Казна-що! – сердито відрубав кузен Бенедікт, якого дошкуляв Геркулесів жарт. – Невже ви вважаєте, що ви дужчий за цих хоробрих комах і можете становити для них серйозну небезпеку? Та кілька тисяч термітів об'їли б вас до кісток, якби знайшли ваш труп на своєму шляху!

– Ото велика штука – обгризти мерця! – відповів Геркулес, не бажаючи здаватись. – Хай-но спробують обгризти мене живцем. Та я їх чавитиму тисячами. – Ви розчавите сто тисяч, п'ятсот тисяч, ба навіть мільйон, але не мільярд! Бо мільярд термітів з'їсть вас і живого й мертвого, обгризе до останньої кісточки!

Поки точилася оця начебто марна суперечка, Дік Сенд замислився над тим, що сказав кузен Бенедікт. Він не сумнівався: вчений, який Досконало знає життя термітів, не помилився. Якщо інстинкт і справді погнав термітів геть із свого житла, то, певно, їм загрожувала неабияка небезпека.

Однак годі було й думати про те, щоб піти з термітника, коли надворі бушувала гроза. Дік Сенд не став шукати пояснень тому, що здавалося незбагненним, а тільки мовив:

– Ви сказали, містере Бенедікт, що терміти покинули свій продовольчий склад у термітнику. А ми свій провіант принесли з собою. Тож повечеряймо. А завтра, коли перейде гроза, подумаємо, що робити далі.

Вони заходилися швидко готувати вечерю. І хоч хай як потомилися – попоїли добряче. Консерви, що їх мало вистачити ще на два дні, здалися всім дуже смачними. Сухарі не встигли намокнути, і протягом кількох хвилин було чути, як вони хрумтять під міцними зубами мандрівників. А могутні Геркулесові щелепи терли харч, наче млинові жорна.

Тільки місіс Уелдон їла через силу і то лише тому, що її просив Дік Сенд. Юнакові здалося, що ця відважна жінка стурбована й засмучена більш, ніж раніше. А тим часом маленький Джек почував себе краще. Напади пропасниці не поверталися до нього. Він спокійно спав. Дік Сенд і гадки не мав, чому місіс Уелдон така пригнічена.

Зайве казати, що кузен Бенедікт добре повечеряв. Тільки не подумайте, ніби він помічав, що їсть. Він був радий, що трапилася нагода прочитати супутникам лекцію про термітів – та й годі. О, якби в покинутому термітнику залишився бодай один терміт! Та, на жаль, кузен Бенедікт не знайшов жодного!

– Ці гідні подиву комахи, – почав він, байдужий до того, чи його хто слухав, – належать до вельми цікавого ряду сітчастокрилих. Сітчастокрилих можна пізнати по довгих вусиках, дуже розвинених щелепах і чотирьох однакової довжини, з густою сіткою прожилок крилах, які вони звичайно складають дашком. До згаданого ряду входять п'ять родин, а саме: скорпіонові мухи, мурашині леви, золотоочки, веснянки й терміти. Ясна річ, комахи, чиє житло, можливо, ми зайняли – навіть зовсім даремно, – належать до родини термітів.

Дік Сенд слухав лекцію кузена Бенедікта дуже уважно. Чи ентомолог, бува, не здогадався, що вони і в Африці, – хоч і не уявляв собі, який фатальний випадок заніс його сюди? Тож юнак вельми тривожно дослухався до його слів.

А вчений, осідлавши свого улюбленого коника, погнав чвалом.

– У термітів, – говорив він, – вусики куці й налічують від восьми й до тридцяти восьми члеників. Термітів часто називають білими мурахами, маючи на увазі різні види, як-от, скажімо, відважний, жовточеревний, кусючий, руйнівник, мураха, що тікав від світла… Але це неправильно: мурахи належать до ряду перетинчастокрилих, що охоплює ще такі, скажімо, родини, як бджоли, оси та трачі. Термітів плутають з мурахами, бо вони живуть великими громадами і за способом життя та звичками нагадують мурах. Більшість термітів – це безплідні безкрилі робітники. Робітників з великими головами й розвиненими щелепами називають солдатами. У громаді є ще самиця й самець. Вони крилаті, але після першого весільного польоту втрачають крила. В цієї пари «царя» й «цариці», як їх іще часто називають, є тільки одна мета: продовження роду.

– А які терміти побудували цей конус? – спитав Дік Сенд.

– Войовничі, які ж іще! – відповів кузен Бенедікт таким тоном, ніби називав македонців або яке інше античне плем'я, славне своєю хоробрістю на війні. – Еге ж, войовничі! Войовничі терміти бувають різні за розмірами. Між Геркулесом і карликом була б менша різниця, ніж між найбільшим і найменшим войовничим термітом. Робітники в них п'ять міліметрів завдовжки, солдати – десять, самець і самиця – по двадцять. Дуже цікавий вид – так звані сірафу. Голова в них більша за тулуб і озброєна довгими щелепами у вигляді обценьків. Це справжні акули серед комах! І якби зав'язався бій між сірафу та акулою, то я поставив би на сірафу.

– А де звичайно живуть ці сірафу? – спитав Дік Сенд.

– В Африці, в центральних і почасти а південних областях. Африка – це в основному країна мурашок. Варто почитати, що пише про термітів Лівінгстон в останніх своїх нотатках, які привіз Стенлі. Докторові, набагато щасливішому, ніж я, поталанило бути свідком битви між двома арміями термітів – чорних і червоних. Чорні – їх скрізь називають «драйвере», а тубільці «сірафу» – перемогли. Червоні «чунгу» – після мужнього опору відступили в певному порядку, прихопивши з собою яєчка й личинки. Лівінгстон твердить, що ніколи ще ні люди, ані тварини не билися так завзято. Від велетенських щелепів сірафу тікають навіть леви та слони. Ніщо не годне спинити їхнього наступу – ні дерева, на які вони здираються миттю, ані струмки, що їх вони переходять, послуговуючись своєрідними містками з термітів, які позчіплювалися між собою. А які численні їхні армії! Інший дослідник Африки, дю Шайю, цілий день спостерігав за маршем нескінченної колони термітів! Зрештою, немає нічого дивного, що він їх бачив таку силу-силенну. Плодючість цих комах неймовірна: скажімо, самиця войовничого терміта може покласти за день до шістдесяти тисяч яєчок! До того ж, ці комахи – непоганий харч для тубільців. Що може бути смачніше, друзі мої, за смажених термітів!

– А ви їх уже їли, містере Бенедікт? – спитав Геркулес.

– Ще ні, – відповів учений. – Але я їх неодмінно скуштую.

– Де?

– Тут.

– Але ж ми не в Африці! – квапливо обізвався Том.

– Та ні… Ні… – відповів кузен Бенедікт. – А втім, досі войовничі терміти і їхні поселення траплялися тільки на африканському континенті. О, ці мандрівники! Вони зовсім не вміють спостерігати! Зрештою, тим краще! Я вже знайшов муху цеце в Америці. Моя слава тільки збільшиться, коли я заявлю, що виявив тут також і войовничих термітів. Який матеріал для сенсаційної статті, що вразить увесь учений світ Європи! Та що там стаття – про це можна написати книгу з таблицями й кольоровими ілюстраціями!

Отже, кузен Бенедікт і не підозрював, де вони перебувають насправді. Бідолаха ентомолог і його супутники, крім Діка Сенда та старого Тома, й досі вірили, що вони в Америці! Потрібні були інші, куди серйозніші від наукових курйозів події, щоб похитнути цю віру.

Доходило вже дев'ятої години. А кузен Бенедікт водно просторікував. Чи ж він хоч помітив, що його слухачі один за одним позасинали в своїх глиняних комірках під його балаканину? Скорше всього, що ні. Насамперед він говорив для самого себе, до слухачів йому було байдуже. Дік Сенд ні про що його не питав, бо давно вже не слухав, хоч і не спав. Геркулес змагався зі сном довше від інших, але втома врешті склепила йому очі, а водночас затулила вуха.

Кузен Бенедікт розводився ще якийсь час. Та врешті сон зморив і його, і він подерся у свою комірку під самісінький верх термітника.

В термітнику запанувала глибока тиша, а надворі шаленіла гроза, повнячи простір шумом води, гуркотом грому й спалахами блискавок. Ніщо не віщувало, що гроза незабаром перейде.

Ліхтар погасили, і в термітнику було темно, аж чорно. Всі міцно спали. Тільки Дік Сенд, попри страшну втому, не міг заснути. Він думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. Катастрофа «Пілігрима» – не край їхнім жорстоким випробуванням: інші, багато тяжчі страждання чигають на них, якщо вони потраплять до рук тубільців.

Але як тепер уникнути цієї, страшнішої від усіх, небезпеки? Ясно, що Гарріс і Негору завели їх за сто миль у глиб Анголи, керуючись якимсь підступним наміром. Що ж задумав негідник-португалець? І на кого він має таке зло? Дік був певен: Негору ненавидить тільки його одного. Він знову й знову згадував події, що відбулися під час плавання «Пілігрима»: зустріч із «Вальдеком», що зазнав катастрофи, полювання на кита; загибель капітана Халла й усієї команди…

Дік Сенд згадав, як він, п'ятнадцятирічний юнак, став капітаном «Пілігрима» та як з вини Негору вони залишилися без компаса й лага. Згадав і суперечку із знахабнілим португальцем, коли він, капітан, примусив того підкоритися, пригрозивши закувати його в кайдани, а то й застрелити. Чом він, Дік, тоді цього не зробив? Викинули б труп Негору за борт, і не скоїлося б з ними стількох нещасть!

Отакі думки роїлися в голові Діка Сенда.

Потім він згадав катастрофу «Пілігрима». Де не взявся отой зрадник Гарріс, і Болівія потроху перетворилася на страшну Анголу з її згубною пропасницею, хижими звірами і ще страшнішими від хижих звірів людьми! Чи ж удасться його маленькому загонові дістатися до океанського берега? Чи ж легше й безпечніше буде плисти на плоту річкою, яку Дік Сенд сподівався знайти, а чи, може, краще мандрувати пішки? Юнак відкидав свої сумніви, бо добре знав, що про новий стомильний перехід через цей негостинний край не могло бути й мови.

«На щастя, ні місіс Уелдон, ні інші й гадки не мають, в якій ми скруті! Тільки старий Том і я знаємо, що Негору скерував судно до Африки, а його спільник Гарріс заманив нас у глиб Анголи!»

Дік Сенд лежав і думав свої невеселі думки, аж ураз почув чийсь легкий подих на своєму чолі. Ніжна рука лягла на його плече, і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

– Я знаю все, мій бідний Діку! Та господь ще може нас урятувати. Хай буде його воля!