Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

Розділ XV
ГАРРІС

Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші негри.

Певно, собака гавкав недаремно.

– Дінго почув якусь живу істоту – людину або тварину, – сказав Дік Сенд.

– У всякому разі, не кока, – зауважив Том, – бо на того Дінго гавкає страх як люто.

– Якщо це не Негору, то де він зараз? – спитала місіс Уелдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він. – І якщо це не він, то хто б це міг бути?

– Зараз дізнаємось, місіс Уелдон, – відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав:

– Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною. Негри взяли рушниці й позасовували за пояс ножі.

Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки.

Місіс Уелдон, Том і Актеон залишилися при вході до грота, де спав малий Джек.

Вже сходило сонце. Воно ледь виткнулося з-за високих гір на сході, але його промені ще не діставали піщаного берега попід скелястим урвищем. А трохи далі й аж до західного обрію море іскрилося в сяєві ранку.

Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки.

А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно – він бачить або чує когось.

І справді, цього разу собака гавкав не на Негору – свого заклятого ворога з «Пілігрима».

Якийсь чоловік спускався із скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.

– Це не Негору, – сказав Геркулес.

– Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, – зауважив Бет.

– Анічогісінько, – погодився Дік Сенд. – Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми.

І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця.

Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей на цій частині узбережжя. Очевидно, він іще не бачив розбитого «Пілігрима», бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи. До речі, вночі прибій зруйнував до решти корпус судна, і тільки де-не-де біля берега плавали його уламки.

Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість.

Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них.

Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.

Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне, обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.

Дік Сенд відразу зрозумів – і так воно було насправді, – що перед ними не корінний житель пампасів – індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ані іспанцем.

Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:

– Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!

Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.

– Ви англієць? – спитав він Діка Сенда.

– Американець, – відповів юнак.

– З півдня?

– Ні, з півночі.

Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.

– Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, – сказав він, – яким чином ви опинились на цьому березі?

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився.

Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту.

Вона й відповіла на запитання:

– Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи.

На обличчі незнайомця відбилося співчуття; він повів очима, шукаючи при березі розбитого судна.,

– Від нашої шхуни-брига нічого не залишилося, – мовив Дік. – Прибій потрощив її за цю ніч.

– І насамперед, – вела далі місіс Уелдон, – ми б хотіли спитати у вас, де ми.

– Ви на південноамериканському узбережжі, – відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон. – Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?

– Саме так, – відповів Дік Сенд, – адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?

– Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега.

– Ти ба! – мовив Дік Сенд.

– Ви – в південній частині Болівії, неподалік од чілійського кордону.

– А як зветься цей мис? – спитав Дік Сенд, показуючи на північ.

– Це мені важко сказати, – відповів незнайомець. – Я досить добре знаю центральні області країни, де я частенько бував. А на цьому березі я вперше.

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється – на двадцять п'ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе.

Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони – в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

– Містере, – мовив Дік Сенд, – судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?

– О, Ліма справді далеко… ген там! На півночі! – відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

– Даруйте, містере, – мовила вона, – за моє, можливо, нескромне запитання… Ви, здається, не болівієць?

– Я такий самий американець, як і ви, місіс…

– Місіс Уелдон.

– А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

– Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? – спитала місіс Уелдон.

– Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чілійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

– Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? – спитав Дік Сенд.

– Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

– Пустеля Атакама? – перепитав Дік Сенд.

– Так, – відповів Гарріс. – Ця пустеля – своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

– І ви ідете сам-один? – спитала місіс Уелдон.

– Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма – асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:

– Ці негри – ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

– У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, – відповіла місіс Уелдон. – На Півночі рабство давно скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

– Так, цілком правильно, – сказав Гарріс. – Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, – докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. – Бачачи, що вони служать у вас, я подумав…

– Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, – з притиском мовила місіс Уелдон.

– Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Уелдон, – озвався старий Том. – Та хай буде відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работорговці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім'ях вільних батьків.

– З чим вас і вітаю! – відказав Гарріс, як здалося місіс Уелдон, насмішкуватим тоном. – Зрештою, Болівія – вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як по штатах Нової Англії.

В цю мить із грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек.

Побачивши матір, він підбіг до неї. Місіс Уелдон ніжно поцілувала сина.

– Який милий хлопчик! – мовив американець, підходячи до Джека.

– Це мій син, – відповіла місіс Уелдон.

– О місіс Уелдон, ви, мабуть, перестраждали більше за всіх під час цих страшних випробувань: адже ви страждали за себе і за сина. – Він і всі ми щасливо вирятувалися з цієї напасті, містере Гарріс.

– Дозвольте мені поцілувати це любе хлоп'я!

– Охоче, містере Гарріс.

Та містер Гарріс, видно, не сподобався малому Джекові, бо хлопчик іще міцніше пригорнувся до матері.

– Оце так! – здивувався Гарріс. – Ти не хочеш, щоб я тебе поцілував? Невже я здаюсь тобі страшним?

– Вибачте його, містере, – квапливо мовила місіс Уелдон. – Він у мене дуже несміливий.

– Гаразд, згодом ми познайомимося краще! Ось дістанемося до асьєнди, і ти там покатаєшся на гарному поні; гадаю, він замовить за мене добре слівце.

Але навіть згадка про «гарного поні» не задобрила малого Джека, й він не став прихильнішим до містера Гарріса.

Місіс Уелдон поквапно змінила тему розмови. Вона боялася чимось образити чоловіка, який так люб'язно запропонував їм свої послуги.

Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами – дуже стомливий; жодних засобів пересування не було.

Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.

– Світ, звісно, не близький, – відповів Гарріс. – Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив'язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важкий, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив – уздовж звивистого берега цієї річки… Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

– Найкращою подякою буде ваша згода прийняти моє запрошення, – відповів Гарріс. – Дарма що я зроду не ходив через оцей ліс, все ж, гадаю, знайду в ньому дорогу: адже я звик мандрувати лісами. З провіантом справа складніша. Я взяв із собою стільки харчу, скільки потрібно мені одному.

– Містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон, – харч у нас є, і ми будемо раді поділитися з вами.

– От і гаразд, місіс Уелдон! Все начебто складається якнайкраще. То вирушаймо!

Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням.

Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі почував себе ближче до своєї стихії.

– Містере Гарріс, – спитав він, – навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чом не побратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого – північного чи південного?

– Юний мій друже, – відповів Гарріс, злегка насупивши брови, – хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.

– Це на північ, – урвав Дік Сенд, – а на південь?

– Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чілі. Отже перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентінської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.

– А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чілі й Перу? – спитала місіс Уелдон.

– Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?

– Не зустріли, – відповіла місіс Уелдон. – Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?

– Тільки одне, місіс Уелдон, – сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. – Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франціско?

– Мій юний друже, мені важко це сказати, – відповів американець. – Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти…

– Тільки не подумайте, містере Гарріс, – урвала його, місіс Уелдон, – що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!

– Та ні, місіс Уелдон! – вигукнув юнак. – Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше вернутись додому; не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

– Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте, – мовив Гарріс. – Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.

– Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, – сказала місіс Уелдон. – Проте я не хочу забирати у вас коня. Я добре ходжу…

– А я ще краще, – відповів Гарріс. – Я звик до тривалих переходів у пампасах, тож якщо загін затримається, то тільки не через мене. Ні, місіс Уелдон, верхи поїдете ви і ваш синок. Зрештою, цілком можливо, що по дорозі ми зустрінемо когось із асьєнди, а що там усі їздять верхи, то вони охоче віддадуть нам своїх коней.

Дік Сенд бачив, що, заперечуючи далі, він тільки завдасть прикрості місіс Уелдон.

– Коли ми вирушимо, містере Гарріс? – спитав він.

– Сьогодні ж, мій юний друже! – відповів американець. – На початку травня тут починаються дощі, тож до того часу нам треба неодмінно дістатися до асьєнди Сан-Фелісе. Дорога через ліс найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочовики-індіанці рідко заходять у ліс; вони воліють грабувати на березі.

– Томе, і ви, мої друзі, – сказав Дік Сенд, звертаючись до негрів, – треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою.

– Містере Дік, – сказав Геркулес, – якщо хочете, я сам понесу весь вантаж.

– Ні, славний мій Геркулесе! – заперечив юнак. – Краще поділімо вантаж між усіма.

– А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина, – зауважив містер Гарріс, оглядаючи негра, неначе того було виставлено на продаж. – На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили!

– Та вже дали б мою ціну! – засміявшись, відповів Геркулес. – Однак покупцям довелось би добре по-побігати, щоб упіймати мене!

Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Зрештою, не було особливо чого й складатися – самі харчі та й то лише стільки, щоб вистачило на дорогу від узбережжя до асьенди Сан-Фелісе, тобто на десять днів.

– Містере Гарріс, – мовила місіс Уелдон, – перше ніж скористатися з-вашого запрошення, ми б хотіли, щоб ви прийняли наше й побули трохи нашим гостем.

– Охоче приймаю, місіс Уелдон, вельми охоче! – весело відповів Гарріс.

– За кілька хвилин сніданок буде готовий.

– От і гаразд, місіс Уелдон. А я тим часом приведу сюди коня. Хто-хто, а він уже добряче наснідався!

– Ви дозволите провести вас? – спитав Дік Сенд у американця.

– Коли ваша ласка, мій юний друже, – відповів той. – Ходімо, я вам покажу гирло цієї річки.

І вони пішли вдвох.

Місіс Уелдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедікта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив.

Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Уелдон сказала кузенові Бенедікту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів.

Кузен Бенедікт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах.

Потім місіс Уелдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти.

Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив'язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна.

Це був чудовий кінь невідомої Дікові Сенду породи. Та маленька вигнута голова, тонка шия, довгий круп виказали б знавцеві арабського скакуна.

– Бачите, мій юний друже, – сказав Гарріс, – який це сильний кінь. На нього можна цілком покластися в дорозі.

Гарріс одв'язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого. Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:

– Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

– Негору? – здивовано перепитав Гарріс. – А хто він, цей Негору?

– Він був у нас коком на «Пілігримі», – відповів Дік Сенд. – І десь пропав.

– Може, потонув?

– Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть, – мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

– Ні, я нікого не бачив, – відповів американець. – Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблудитися. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.

– Так… можливо, – пробурмотів юнак.

Коли вони підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Снідали тим самим, чим учора вечеряли – консервами й сухарями. Гарріс жадібно допався до їжі.

– Ну, – сказав він, – я бачу – ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?..

– А! – мовила місіс Уелдон. – Дік Сенд уже розповів вам, що Негору зник?

– Так, місіс Уелдон, – відповів юнак. – Я хотів дізнатися, чи містер Гарріс не зустрів Негору.

– Ні, я його не зустрів, – сказав Гарріс. – Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями. Вирушимо, коли ви забажаєте, місіс Уелдон!

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Уелдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї, і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.

Джек заявив матері, що сам правитиме «конем цього містера».

Малому дали в руки вуздечку, і він відчув себе справжнім начальником загону.

Розділ XVI
У ДОРОЗІ

Пройшовши кроків триста берегом річки, загін вступив у праліс. Не без страху – хоч і без жодної на те підстави – Дік Сенд поглядав на ці нетрі, що їх нелегкими стежками він і його супутники мандруватимуть протягом десяти днів.

А місіс Уелдон – жінка й мати, яку небезпеки, здавалося, мали б лякати вдвічі дужче, ніж чоловіків, – не почувала ніякої тривоги.

Її спокій грунтувався на двох вельми поважних причинах: по-перше, вона знала, що ні тубільці, ані звірі цього району пампасів для них не страшні; по-друге, вона була певна, що з таким провідником, як Гарріс, можна не боятися заблудитись.

Загін на марші витримував заздалегідь установлений порядок. На чолі його йшли Дік Сенд і Гарріс, один – з карабіном, другий – з довгоствольною рушницею.

За ними рухалися Бет і Актеон, озброєні карабінами й ножами.

Далі на коні їхали місіс Уелдон і малий Джек.

За ними посувалися Том і Нен.

В ар'єргарді йшли Остін, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.

Дінго то забігав далеко вперед, то відставав. Як помітив Дік Сенд, пес начебто шукав сліду. Дінго дуже змінився, відколи потрапив на цей берег після катастрофи «Пілігрима». Собака був збуджений і частенько глухо гарчав, щоправда, скоріше жалібно, ніж погрозливо. Це впадало в око всім, хоч ніхто не міг пояснити, чому Дінго так поводився.

Кузена Бенедікта, як і Дінго, було неможливо примусити йти з усіма. Для цього його треба було б тримати на мотузку. З бляшанкою на ремінці через плече, сіткою в руці й лупою на грудях ентомолог нишпорив довкола загону, забирався в хащі, пірнав у високу траву, не думаючи про звірів чи отруйних змій: він шукав комах.

Спочатку місіс Уелдон турбувалася і разів двадцять гукала його, прохаючи триматися ближче. Але кузен Бенедікт знов і знов зникав.

– Кузене Бенедікт, – врешті сказала вона. – Це вже занадто! Востаннє прошу вас не заходити далеко.

– Дозвольте, кузино, – відповів упертий ентомолог. – А якщо я побачу якусь комаху?

– Якщо ви побачите комаху, – рішуче мовила місіс Уелдон, – то не ловіть її, бо я буду змушена відібрати у вас коробку з колекцією!

– Відібрати мою коробку?! – вигукнув кузен Бенедікт так, ніби у нього збиралися вирвати серце.

– Так, коробку! І сітку! – додала місіс Уелдон.

– І сітку, кузино?! То, може, і окуляри? Ні! Ви не посмієте цього зробити! Не посмієте!

– І окуляри! Я й забула про них… Дякую, кузене Бенедікт, за те, що ви підказали, як я зможу зробити вас сліпим і в такий спосіб змушу поводитись розумно.

Ця потрійна погроза вгомонила неспокійного кузена на якийсь час. Потім він знову став відходити вбік. А що він напевно чинив би так і без коробки та сітки, ба навіть без окулярів, то довелось дати йому волю. Проте Геркулес сказав, що буде наглядати за ним, і це відтоді стало його обов'язком. Місіс Уелдон просила Геркулеса, щоб він поводився з кузеном Бенедіктом так делікатно, як той поводився б, скажімо, з рідкісним лускокрилим, тобто ловив, якщо це потрібно, й обережно повертав на місце.

Після цього на кузена Бенедікта вже не звертали уваги.

Маленький загін, як ми знаємо, був добре озброєний і тримався насторожі, хоч Гарріс запевняв, що тут нема чого боятися неприємних зустрічей, хіба що з індіанцями-кочовиками. Та й тих, мовляв, навряд чи доведеться зустріти.

В усякому разі, вжитих заходів було досить, щоб одлякувати можливих напасників.

Стежки в цьому густому лісі попрокладали скоріше звірі, аніж люди, і йти ними було нелегко. Гарріс гадав, що за дванадцять годин загін пройде не більше п'яти-шести миль.

Погода стояла чудова. Сонце підбивалося до зеніту, посилаючи на землю потоки майже прямовисного проміння. На рівнині спека була б нестерпна, але під цим непроникним зеленим шатром її майже не відчувалося.

Більшість дерев місіс Уелдон та її супутники бачили вперше. Проте знавець насамперед помітив би, що то цінні породи.

Тут росла баугінія, або «залізне дерево»; моломпі, близьке до індійського сандалового дерева, з легкої й міцної деревини якого роблять весла; по його стовбуру рясно стікала запашна камедь. Росла й сумаха – дерево, багате на фарбники. Траплялися й бакаути із стовбурами до дванадцяти футів у діаметрі з породи гваякових, але не такі цінні, як звичайні гваякові дерева.

Дік Сенд просив Гарріса, щоб той називав йому незнайомі дерева.

– А хіба ви ніколи не бували в Південній Америці? – спитав Гарріс.

– Ні, – відповів юнак. – Я вже кілька разів ходив у плавання, але досі мені не випадало побувати на цих берегах. Правду кажучи, я й не зустрічав людей, які б знали Болівію.

– То, може, ви відвідали Колумбію, Чілі або Патагонію?

– Ні.

– А ви, місіс Уелдон, знаєте цю частину континенту? – питав далі Гарріс. – Адже американці – такі безстрашні мандрівники, тож напевно…

– Ні, містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон. – Мій чоловік їздить у справах тільки до Нової Зеландії, тож і мені не випало побувати деінде. Ніхто з нас не знав Болівії.

– Що ж, місіс Уелдон, ви і ваші супутники побачи те дивовижний край, природа якого докорінно відрізняється від Перу, Бразілії й Аргентіни. Тутешня флора й фауна просто приголомшують природознавця. Можна сказати, вам пощастило, що ваш корабель розбився саме біля берегів Болівії. І якби можна було радіти цьому випадку…

– Це залежало не від нас, містере Гарріс.

– Звичайно, не від вас, – відказав Гарріс тоном людини, яка не дуже покладається на випадок у життєвих справах.

Оскільки ніхто з маленького загону не бував у цій країні й не знав її див, то Гарріс залюбки називав їм найцікавіші дерева.

Шкода, що кузен Бенедікт, затятий ентомолог, не був ще й ботаніком! Тут він, досі не знайшовши жодної рідкісної чи нової комахи, зробив би чимало знахідок і прекрасних відкрить у ботаніці. Скільки було тут дерев і трав, що про їх існування в тропічних лісах Нового Світу вчені й гадки не мали! Кузен Бенедікт напевне уславив би своє ім'я. Але він не любив ботаніки і нічогісінько в ній не тямив. Гірше того: він відчував огиду до квітів: мовляв, деякі квіти ловлять комах своїми пелюстками і висмоктують їх!

Чимдалі частіше траплялися заболочені місця. Під ногами чвакала вода. Земля була густо помережана дрібними струмочками, які, зливаючись, живили притоки маленької річки. Деякі з струмочків були такі широкі та глибокі, що доводилось шукати броду, аби їх перейти.

Низькі багнисті береги приток густо вкривала рослина, що її Гарріс назвав папірусом і не помилився назвою.

Мандрівники перейшли заболочені місця, і знов над ними напнулося зелене шатро. Вузенька стежина, як і раніше, звивалася в хащах.

Гарріс показав місіс Уелдон і Дікові Сенду прекрасні ебенові дерева, які відрізняються від звичайних дерев набагато більшими розмірами, а також чорнішою й твердішою деревиною.

Дарма що загін уже одійшов далеченько від моря, на його шляху все ще траплялися цілі мангові гаї. Стовбури цих дерев, вкриті товстим шаром лишайників, здавалися одягнутими в хутро. Мангові дерева дуже тінисті, їх цінують за напрочуд смачні й корисні плоди, і все ж, як розповідав Гарріс, жоден тубілець не наважиться розводити їх. «Хто посадить мангове дерево, той помре!» – таке тут існує повір'я.

Після обіду й короткого перепочинку маленький загін пішов угору горбастим схилом, що був ніби передгір'ям гірського пасма, яке тяглося понад берегом.

Дерева тут росли не так густо, тільки подекуди стояли купами, але йти не стало легше: земля поспіль заросла височенними травами. Мандрівники опинилися ніби в джунглях Східної Індії. Рослини тут буяли не так, як у гирлі річки, але були вищі й густіші, ніж у помірному поясі Старого й Нового Світів. Кругом росли індигоноски ⁸²_{82
  Індигоносна – рослина, що містить у собі індиго – речовину, з якої за часів Жюля Верна виготовляли синю фарбу.}


[Закрыть]. Як сказав Гарріс, індигоноска – найпоширеніша і найживучіша тутешня рослина: досить землеробові занедбати поле – і воно відразу заростає цим бур'яном, який тубільці шанують не більше, ніж європейці будяк або кропиву.

Проте мандрівникам жодного разу не трапилось таке поширене на американському континенті дерево, як каучуконос. Тим часом такі його різновиди, як Ficus Prinoides, Cistilloa Elastica, Cecropia Peltata, Collophora utilis, Camerania latifolia, а надто Syphonia elastica, майже скрізь ростуть по лісах Південної Америки. А тут, на превеликий подив мандрівників, не було жодного каучуконоса.

Дік Сенд давно пообіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звісно, був дуже розчарований, коли почув, що з цього дерева добувають тільки каучук: він гадав, що м'ячі, повітряні кулі, ляльки, паяци ростуть просто на його гілках. І Джек почав нарікати.

– Зажди, мій хлопчику, – сказав Гарріс. – Ти ще надивишся на каучукові дерева: довкола асьєнди їх росте безліч.

– А вони справді гумові? – спитав Джек.

– Справді! А тим часом, щоб не так довго чекалося, хочеш з'їсти он ту грушку?

Гарріс зірвав з дерева кілька плодів, на вигляд таких же соковитих, як і персики.

– А ці плоди не отруйні, містере Гарріс? – спитала місіс Уелдон.

– Можете мені повірити, що ні, – відповів американець і вп'явся в один з плодів своїми гарними білими зубами. – Це плід мангового дерева.

Джека не довелось просити двічі, й він наслідував приклад Гарріса. Він заявив, що ці «грушки» дуже смачні, й Гарріс підійшов до мангового дерева, щоб нарвати ще. Манго цього сорту достигають у березні або квітні, а що інші дерева дають стиглі фрукти тільки у вересні, то манго були дуже до речі.

– Дуже смачно! Дуже смачно! – повторював малий Джек, наминаючи манго. – Але мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимусь, і я хочу бачити гумове дерево!

– Побачиш, скоро побачиш, мій любий Джеку, – заспокоювала його місіс Уелдон. – Адже містер Гарріс обіцяв тобі.

– Це ще не все, – вів далі Джек, – мій друг Дік обіцяв мені ще щось!

– Що ж іще обіцяв тобі твій друг Дік? – усміхаючись, спитав Гарріс.

– Пташок-мух!

– Побачиш і пташок-мух, мій хлопчику! Тільки не тут, а далі… далі… – відповів Гарріс.

Малий Джек мав право вимагати, щоб йому показали чарівних пташок-мух, тобто колібрі: адже він потрапив до країни, де їх сила-силенна. Індіанці, які так майстерно плетуть з їхнього пір'я прикраси, дали цим чарівним представникам пернатого світу найпоетичніші імена. Вони називають їх «сонячним промінням», «царицями квітів», «небесними квітами», «самоцвітами, що міняться у сяєві дня». Кажуть – і в це можна повірити, – що в індіанців є поетичні імена для кожного із ста п'ятдесяти видів колібрі.

Однак мандрівники поки що не бачили дивовижних пташок-мух, і малому Джекові доводилось вдовольнятися самими тільки Гаррісовими обіцянками. За словами американця, загін одійшов ще не дуже далеко від берега, а колібрі не полюбляють відкритих просторів біля океану. Зате людей вони не бояться, тож у асьєнді Сан-Фелісе цілісінький день тільки й чути їхній крик «тер-тер» та лопотіння крилець, що нагадує хурчання прядки.

– Ой, як мені хочеться бути вже там! – вигукнув малий Джек.

Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якомога рідше спинятися в дорозі. І місіс Уелдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки.

Ліс почав змінюватися. Між деревами чимдалі частіше траплялися широкі галявини. Сонячне проміння пронизувало трав'яний килим, з-під якого рясно прозирали брили рожевуватого та синюватого каменю. Деякі пагорбки густо поросли сасапареллю ⁸³_{83
  Сасапарель – рід тропічних або субтропічних рослин родини лілійних. Це вічнозелені кущові й напівкущові ліани.}


[Закрыть]. Пробиратись вузькими лісовими стежками було зручніше, і всі шкодували, що вони лишилися позаду.

До заходу сонця маленький загін відійшов од берега на вісім миль. В дорозі не трапилось ніяких пригод, і навіть ніхто дуже не втомився. Щоправда, це був тільки перший день переходу; безперечно, далі передбачались куди важчі етапи.