Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

Розділ VI
КИТ НА ОБРІЇ

Зрозуміла річ, міс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд часто вели розмову про дивний випадок з Дінго. Дік Сенд відчував якусь інстинктивну недовіру до Не-гору, хоч поведінка португальця була бездоганна.

На бакові і в кубрику також чимало говорили про Дінго, хоч тут доходили іншого висновку. Дінго визнали вченим псом, котрий умів читати, а може, навіть і писати краще за декого з матросів. І якщо він досі не заговорив по-людськи, то, мабуть, тільки тому, що мав особливі причини мовчати.

– Якогось чудового дня, – казав стерничий Бостон, – цей пес підійде до тебе чи до мене й спитав: «Куди ми зараз тримаємо курс? Який дме вітер: норд-вест чи вест-норд-вест?»

– Чом би й ні: адже в тварини, які говорять! – озвався інший матрос. – Скажімо, сороки, папуги. Чому б не заговорити й собаці, якби він схотів?

– Безперечно, – відповів боцман Говік.

Ці славні матроси дуже здивувалися б, дізнавшись, що такі собаки є. У одного датського вченого був собака, який досить чітко вимовляв десь із двадцять слів. Але між здатністю такої тварини говорити і здатністю розуміти зяє неперехідна прірва. Цілком очевидно: той собака, який завдяки особливій побудові своїх голосових зв'язок міг досить чітко вимовляти певні звуки, вкладав не більше глузду в свої слова, ніж, скажімо, папуги або сойки в свої. Для таких тварин слова чи фрази, – хоч хай якою мовою мовлені, – різновид співу або крику, та й годі.

Так чи інакше, а Дінго став знаменитістю на борту «Пілігрима». Однак він цим анітрохи не пишався. Капітан Халл не раз повторював той самий дослід. Розкладав кубики з абеткою перед Дінго, і цей дивовижний собака завжди вибирав тільки дві літери – «С» і «В».

Кілька разів капітан Халл робив цей дослід на очах у кузена Бенедікта, однак того це анітрохи не за цікавило.

– Не треба думати, – якось сказав кузен Бенедікт, – що з усіх тварин тільки собаки бувають такі розумні. Деякі інші тварини також виявляють певні ознаки розуму, хоч насправді вони підкоряються інстинкту. Приміром, пацюки, що покидають корабель, який мав затонути; бобри, що, передбачаючи повінь, надбудовують свої греблі; коні – згадаймо коней Нікомеда, Скандерберга та Оппієна ³⁸_{38
  Нікомед – цар, який жив у І ст. до н. е. у Віфанії; Скандерберг (XV ст.) – легендарний албанський воєначальник; Оппієи (II ст. до н. е.) – грецький поет.}


[Закрыть]: вони сконали з горя по смерті своїх господарів; віслюки, що мають чудову пам'ять, та інші тварини, що роблять велику честь усьому своєму поріддю. Деяких птахів удавалося так чудово надресирувати, що вони без помилок писали слова під диктовку свого вчителя. Відомі випадки, коли какаду могли порахувати присутніх у залі з такою точністю, якій міг би позаздрити обчислювач з астрономічної обсерваторії. У одного кардинала був папуга, який читав йому, не помиляючись на жодному слові, кілька молитов підряд, за що птахові платили сто золотих екю на рік. А хіба врешті я, як ентомолог, не можу пишатися, засвідчуючи високий розум в діях найдрібніших комах, на підтвердження вислову: «In minimis maximus Deus» ³⁹_{39
  «В найменшому – найбільше божественного» (лат.).}


[Закрыть]? Магістратам великих міст слід би повчитися у мурахів зразкового порядку в їхніх колоніях. Павуки-сріблянки будують підводні дзвони, не знаючи законів фізики. Блохи возять екіпажі, мов справжні рисаки, виконують військові вправи не гірше за карабінерів, стріляють із гармат краще за артилеристів, що покінчали Уест-Пойнт ⁴⁰_{40
  Військова школа в штаті Нью-Йорк. (Прим. автора.)}


[Закрыть]. Ні, Дінго не заслуговує таких похвал, а якщо він уже розуміється на абетці, то це, певно, тільки тому, що належить до невідомого науці виду собак, який водиться в Новій Зеландії – я назвав би цей вид «canis alphabeticus» ⁴¹_{41
  «Собака освічений» (лат.).}


[Закрыть].

Проте балачки заздрісного ентомолога не зменшували пошани до Дінго; на бакові про нього говорили як про справжню дивовижу.

Що ж до Негору – хтозна, що він думав про Дінго. Може, він не поділяв загального захвату. А може, навпаки, вважав собаку надто розумним. Але Дінго завжди виявляв ворожість до кока, і, безперечно, той давно б уже помстився йому, коли б Дінго з одного боку не вмів постояти за себе, а з другого – не був улюбленцем усієї команди.

Тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з'являтися на очі Дінго. Однак Дік Сенд помітив, що після випадку з літерами обопільна неприязнь людини й собаки зросла.

10 лютого супротивний норд-ост, що чергувався з довгими й гнітючими штилями, під час яких «Пілігрим» застигав на місці, майже ущух. капітан Халл уже сподівався, що повітряні течії врешті змінять свій напрямок і шхуна-бриг піде під усіма вітрилами. Від їхнього відплиття з Оклендського порту минуло всього дев'ятнадцять днів. Затримка була невелика, й «Пілігрим» з його потужними вітрилами при супутному вітрі легко надолужив би втрачений час. Однак годилося зачекати кілька день, доки б установився стійкий західний бриз.

Тихий океан у цих широтах і далі був пустельний. Жоден корабель не з'являвся на обрії. Здавалося, мореплавці назавжди покинули ці морські простори. Китобої південних морів іще не поверталися назад через тропік. Отож «Пілігрим», якого обставини змусили залишити місця промислу ще до кінця сезону, не міг сподіватися на зустріч із судном, що йшло б тим самим курсом.

Що ж до трансокеанських пакетботів, які робили рейси між Австралією та американським континентом, то вони ніколи не заходили в такі високі широти.

Однак, хоча море й пустельне, воно саме тому привертав до себе особливу увагу. Дарма що його поверхня видається одноманітною неуважному зорові – вона безмежно розмаїта для того, хто вмів дивитись. Найменша мінливість водяного обширу чарує уяву тих, що відчувають поезію моря. Онде гойдається на хвилях пучок морської трави, там морська водорость – саргасова гілка – лежить на воді хвилястим візерунком, а там пливе шматок дошки, розкриваючи широке поле для здогадів. Чого тут тільки немає! Перед цим безкраїм обширом багата уява не знає спину..

Кожна з цих часточок води, які то підносяться парою до хмар, то спадають з неба дощем, може, приховує в собі таємницю якоїсь катастрофи! І слід позаздрити тим, хто своїм допитливим розумом уміє розкривати таємниці океану, хто вміє заглядати глибоко під його хвилясту поверхню!

На морі скрізь вирує життя: і під водою, і над водою. Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як завзято полюють на дрібних рибок зграї перелітних птахів, Що відлетіли перед настанням зими з приантарктичних областей. Не раз Дік Сенд – тут, як і в усьому, гідний учень Джеймса Уелдона – доводив своє вміння чудово стріляти і з рушниці, і з револьвера, збивши кілька таких швидкокрилих літунів.

Над водою ширяли буревісники – білі, з коричневою смугою на крилах. А високо в небі, поважно змахуючи своїми десятифутовими крилами, літали величезні альбатроси. Вряди годи вони сідали на хвилі й нишпорили дзьобами в воді, шукаючи поживи.

Часом пропливали пінгвіни, що так важко й незграбно пересуваються по землі. Проте, як сказав капітан Халл, у воді ці птахи, послуговуючись, своїми недорозвиненими крильцями, наче плавцями, можуть позмагатися з найпрудкішими рибами, і часто бувалі моряки плутають їх з бонітами ⁴²_{42
  Боніт – порода риби (родина макрелей).}


[Закрыть].

Усі ці розмаїті картини постають як захопливе видовище, і тільки людині, геть байдужій до природи, здадуться одноманітними.

Того дня місіс Уелдон прогулювалась по кормі «Пілігрима». Аж тут її увагу привернуло незвичайне явище. Вода раптом почервоніла. Скільки сягало око, вона ніби забарвилась кров'ю.

Дік Сенд грався неподалік з малим Джеком.

– Подивись, Діку, – мовила місіс Уелдон до юнака, – на дивний колір води. Може, це яка морська трава?

– Ні, місіс Уелдон, – відповів Дік Сенд, – цього відтінку надають воді крихітні рачки, яких тут сила силенна. Ними харчуються великі морські ссавці. Рибалки прозвали оцю воду з рачками – і то не безпідставно – «китовою юшкою».

– Рачки? – повторила місіс Уелдон. – Таж вони такі крихітні, що їх можна назвати морськими комахами. Кузен Бенедікт, мабуть, буде вельми радий збагатити ними свою колекцію.

І, повернувшись до каюти ентомолога, вона покликала:

– Кузене Бенедікт!

Кузен Бенедікт вийшов на палубу майже водночас із капітаном Халлом.

– Кузене Бенедікт, – мовила місіс Уелдон, – погляньте лишень на цю велетенську червонясту пляму, що сягає аж до обрію.

– А-а! – вигукнув капітан Халл. – Таж це «китова юшка». Ось і маєте, пане Бенедікт, гарну нагоду вивчити досить цікавий вид рачків!

– Пхе! – зневажливо кинув ентомолог.

– Чому? – вигукнув капітан. – Та ви просто не маєте права виявляти таку байдужість? Ці рачки – коли я не помиляюсь – представляють один із шести класів членистоногих і як такі…

– Пхе! – знов одказав кузен Бенедікт.

– Отакої! Ваша байдужість… Аж не віриться, щоб ентомолог…

– Еге ж, ентомолог – тільки який? Я комахознавець; прошу цього не забувати!

– Отже ці рачки вас мало цікавлять. Однак ви заговорили б зовсім інакше, якби у вас був шлунок кита. Для кита це справжній бенкет! Знаєте, місіс Уелдон, коли ми, китобої, натрапляємо в сезон на отаку зграю рачків, то мерщій готуємо гарпуни і шлюпки. Немає сумніву – здобич десь неподалік.

– Невже такий здоровенний кит може наїстись такими крихітними рачками? – спитав Джек.

– Може, мій хлопчику, – відповів капітан Халл. – Хіба з дрібних манних круп, борошна найдрібнішого помолу чи то крохмалю не готують поживних страв? Так буває і в природі. Коли кит натрапляє на отаку червону воду, то вважайте, юшка його готова і йому залишається тільки розтуляти рота. Сила силенна рачків потрапляє туди. Потім кит закриває рота, й ротова порожнина перегороджується пластинками – так званим китовим вусом, – що густо ростуть у кита на піднебінні. Крізь ці пластинки, як через риболовні сіті, проціджується тільки вода. А міріади рачків опиняються у величезному шлунку кита – як суп у твоєму животику.

– Бачиш, Джеку, – зауважив Дік Сенд, – кит не марнує часу на те, щоб очищати кожного рачка, як ото ти чистиш креветок.

– Слід додати, – мовив капітан Халл, – що, коли велетень кит отак ласує, до нього дуже легко наблизитись. Це найсприятливіший момент, щоб його загарпунити.

Тут, ніби на підтвердження слів капітана Халла, пролунав голос вахтенного матроса:

– Спереду по бакборту ⁴³_{43
  Бакборт – лівий борт судна за його ходом.}


[Закрыть]кит!

Капітан Халл випростався.

– Кит! – вигукнув він.

І вмить перейнявшись мисливським запалом, побіг на ніс «Пілігрима».

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд, а з ними й кузен Бенедікт пішли за капітаном.

Справді, милі за чотири під вітром море ніби кипіло – там, у червонястих од рачків водах, борсався величезний кит. Досвідчені китобої не могли помилитися.

Однак відстань була ще надто велика, щоб визначити вид кита. А види тут досить розмаїті.

Може, це один із справжніх китів, на яких переважно полюють китобої північних морів. У них немає спинного плавця, і здебільшого вони бувають шістдесят футів завдовжки, а деякі сягають до вісімдесяти. Під шкурою в них товстий шар жиру. З одного такого велета-кита беруть близько ста бочок жиру.

А може, це горбач – представник своєрідних, так би мовити, «плавцекрилих», – така назва завоювала б неабияку пошану в ентомологів. У цих китів великі білі грудні плавці сягають половини довжини тіла й схожі на крила – чим не летючий кит!

А найімовірніше, це великий смугач. У нього теж в грудні плавці, а завдовжки він такий, як звичайний кит.

Капітан Халл та команда не відводили очей від кита.

Якщо годинникар, побачивши годинника, відчував непереборну спокусу завести його, то чи може китобій, дивлячись на кита в морі, не перейнятись владним бажанням його загарпунити? Кажуть, що мисливці, які полюють на великого звіра, захоплені своєю справою більше, аніж ті, які полюють на дрібну дичину. Тож коли мисливський запал тим більший, чим більший звір, то що вже казати про мисливців на слонів та про китобоїв? А в матросів «Пілігрима» цей запал посилювався ще й розчаруванням і невдоволенням: адже вони поверталися з напівпорожнім трюмом!

Капітан Халл пильно вдивлявся в далину, намагаючись визначити породу кита. На такій відстані того було ще погано видно. Однак досвідченим оком китобій уже вгледів деякі ознаки. Увагу капітана Халла привертали фонтани води, точніше, суміш води й пари, що вихоплювалися з ніздрів кита. З цього й можна було визначити, до якої породи він належить.

– Це не справжній кит! – вигукнув капітан. – У справжнього фонтани були б вищі й тонші. І, гадаю, не горбач, бо в того вони вилітають із шумом, подібним до гуркоту далекої канонади. А в цього шум зовсім інший. Що ти скажеш, Діку? – спитав він, повертаючись до молодого матроса.

– Як на мене, капітане, – відповів Дік Сенд, – перед нами смугач. Погляньте, з якою силою вихоплюються в повітря фонтани. І чи не здається вам, що в них більше води, ніж пари? Якщо не помиляюся, це головна ознака смугача.

– Так воно й є, Діку, – підтвердив капітан Халл.

– Як гарно! – вигукнув малий Джек.

– Еге ж, мій хлопчику! Подумати тільки – ця велетенська тварина обідає собі й гадки не мав, що за нею стежать китобої

– Я б сказав – це досить великий смугач, – зауважив Дік Сенд.

– Безперечно, – відповів капітан Халл, переймаючись чимдалі більшим мисливським запалом. – Він – щонайменше сімдесят футів завдовжки!

– Оце сила! – докинув боцман. – Півдюжини отаких китів вистачило б, щоб заповнити бочками з жиром трюм «Пілігрима».

– Еге ж, півдюжини було б досить! – сказав капітан Халл і виліз на бушприт, щоб краще роздивитися кита.

– А цього одного вистачило б, – вів далі боцман, – щоб ми заповнили жиром не менше половини наших двохсот порожніх бочок.

– Воно-то правда, – зауважив Дік Сенд, – однак полювати на цих велетенських смугачів – не зовсім безпечно.

– Навіть дуже небезпечно! – підтвердив капітан Халл. – У цих китоподібних страшний хвіст; до них треба підходити обережно! Найміцніша шлюпка не витримав удару такого хвоста. Проте варто ризикнути!

– Атож! – озвався один із матросів. – Добрячий смугач – то гарна здобич!

– І вигідна! – докинув інший.

– Шкода пройти мимо, не привітавшися з ним! – мовив ще один.

Хоробрі моряки запалювалися чимдалі дужче, дивлячись на кита. Як їх послухати, до ста бочок жиру – рукою подати. Залишається тільки підігнати «Пілігрим» ближче й довантажити бочками трюм!

Деякі матроси вилізли на реї бізань-щогли і стежили за китом, збуджено перегукуючись. Капітан Халл мовчав, замислено гризучи нігті.

– Мамо! Мамо! – вигукнув раптом малий Джек. – Я б дуже хотів подивитися ближче, який із себе кит!

– Ти хочеш подивитися ближче на цього кита, мій хлопчику? Що ж, це можна, чи не так, друзі? – відказав капітан Халл, врешті піддавшися непереборному бажанню. – Щоправда, нам бракує людей… Та спробуємо впоратись самі…

– Упораємось! – вигукнули матроси.

– Мені не раз доводилося бути гарпунером, – додав капітан Халл. – Подивимось, чи я ще годен метати гарпуна.

– Ура! Ура! Ура! – відповіли матроси.

Розділ VII
ПРИГОТУВАННЯ

Зрозуміло, чому поява цього кита так схвилювала команду «Пілігрима». Смугач і справді здавався велетенським. Уполювати його і в такий спосіб довантажити трюм – неабияка принада! Чи ж могли китобої знехтувати таку нагоду?

Однак місіс Уелдон спитала капітана Халла, чи не наразяться він і його команда на небезпеку, напавши на кита з такими малими силами.

– Аж ніяк, місіс Уелдон, – відповів капітан Халл. – Мені, не раз доводилося полювати на китів з однією шлюпкою, і я завжди мав здобич. Повторюю, ніяка небезпека не загрожує нам, отже і вам.

Заспокоївшись, місіс Уелдон більше ні про що не питала і одійшла вбік.

Капітан Халл, не марнуючи часу, віддав необхідні розпорядження. З досвіду він знав, що полювання буде нелегке, тож вирішив підготуватися якомога краще, вживши всіх застережних заходів.

А нелегке воно мало бути ще й тому, що невеличкій команді шхуни-брига довелось би полювати тільки з одного човна. Всього ж на «Пілігримі», крім звичайної шлюпки, що стояла між грот-щоглою й бізань-щоглою, були ще три китобійні, підвішені одна з лівого, одна з правого борту, та одна зовсім скраю на кормі. Звичайно, полюючи на кита, на воду спускали й ці три шлюпки. Але то бувало, як уже відомо читачеві, в китобійний сезон, коли матросам «Пілігрима» допомагали люди, навербовані в портах Нової Зеландії.

Тепер же з «Пілігрима» могли вийти тільки п'ятеро матросів, тобто саме стільки, щоб упоратись з однією китобійною шлюпкою. Про те, щоб скористатися з послуг Тома та його товаришів, не могло бути й мови. Керування китобійною шлюпкою вимагає неабиякого досвіду. Досить одного хибного повороту стерна або недоладного змаху весла під час нападу, щоб згубити шлюпку.

Але капітан Халл не хотів кидати свого судна, не залишивши замість себе бодай одного досвідченого моряка. Всяке може статися.

І він, добираючи найдужчих моряків на шлюпку, змушений був хоч-не-хоч полишати «Пілігрим» на Діка Сенда.

– Діку, – мовив каштан, – залишаю тебе замість себе на кораблі на час полювання, яке, сподіваюсь, не забере багато часу.

– Слухаюсь, капітане! – відповів молодий моряк. – Я робитиму все, що треба.

Дік Сенд сам би хотів узяти участь у полюванні, про яке мріяв оддавна, проте розумів, що з одного боку на шлюпці потрібен досвідченіший моряк, ніж він, а з іншого – що тільки він може заступити капітана Халла. Тим-то й скорився наказові.

Отже в китобійну шлюпку сіла вся команда «Пілігрима» – четверо матросів і боцман Говік. Матроси мали сісти за весла, а Говік ставав за кормове весло, що правило за стерно на такій шлюпці. Звичайним стерном неможливо маневрувати так швидко, як кормовим веслом, а надто коли бокові весла зламаються. Тоді тільки, вправно орудуючи кормовим веслом, можна вивести шлюпку з-під ударів хвоста морського чудовиська.

А що ж робитиме капітан Халл? Він стане на місце гарпунера, а це – як він частенько казав – йому не первина. Саме він метне гарпуна й буде стежити, як розмотуватиметься довга линва, а потім доб'є кита списом, коли той спливе на поверхню.

Деякі китобої послуговуються вогнепальною зброєю. На борту судна або на носі шлюпки встановлюється особлива маленька гармата, що стріляв або гарпуном на линві, або розривними снарядами, які тяжко ранять тварину.

Але на «Пілігримі» такої гармати не було. До того ж, вона коштує дорого, і нею важко користуватися; моряки, які не дуже полюбляють усякі такі новинки, воліють мати простіші знаряддя, якими вправно послуговуються, – гарпун і спис.

Отож і капітан Халл вирішив вийти на смугача з холодною зброєю.

Зрештою, погода для полювання була сприятлива. Стояв штиль, що мало полегшувати маневри шлюпки. Вітер був зовсім слабкий, і «Пілігрим» не віднесе далеко вбік.

Шлюпку з штирборту спустили на воду, й четверо матросів сіли в неї.

Говік скинув їм два гарпуни, схожі на великі дротики, і два довгі списи з гострими наконечниками. До цієї мисливської зброї він додав п'ять бухт ⁴⁴_{44
  Бухта – канат, укладений кругами або вісімками поруч і один над одним – у формі циліндра.}


[Закрыть]гнучкої й міцної линви, або «мотуза», як кажуть китобої, по шістсот футів у кожній бухті. А її потрібно не менше, бо кит занурюється глибоко в воду, тягнучи за собою линву, і моряки сточують між собою бухти по черзі. Часто замало навіть п'яти бухт: так глибоко запливав кит.

Усе це розмаїте мисливське знаряддя склали на носі шлюпки, і Говік з матросами чекали тільки наказу відпливати. На носі залишалось іще одне місце – для капітана Халла.

«Пілігрим» поставили в дрейф. Для цього реї повернули так, щоб різні вітрила штовхали шхуну-бриг у протилежних напрямках і, протидіючи самі собі, утримували судно майже непорушно.

Перш ніж сісти в шлюпку, капітан Халл іще раз окинув поглядом своє судно. Все було гаразд: снасті гарно натягнені, вітрила наставлені, як годиться. Він залишав Діка Сенда самого на шхуні-бригу, отже потурбувався зробити все так, щоб тому не довелося без крайньої потреби переставляти вітрила.

На прощання капітан Халл дав юнакові останні настанови.

– Діку, прошу тебе, добре пильнуй! Якщо навіть усупереч усьому виникне необхідність рушити з місця й піти за нами – коли ми запливемо далеко, переслідуючи смугача, – Том і його товариші завжди допоможуть тобі впоратися з вітрилами. Ти їм тільки поясни до пуття, що та як робити, і, я певен, вони зроблять усе якнайкраще.

– Атож, капітане, – озвався старий Том, – містер Дік може цілком покластися на нас.

– Наказуйте, містере Дік! – вигукнув Бет. – А ми вже зуміємо стати вам у пригоді!

– За що тут тягти? – спитав Геркулес, закачуючи рукави куртки.

– Поки що ні за що, – відповів усміхаючись Дік Сенд.

– Завжди до ваших послуг! – мовив велет.

– Погода гарна, Діку, – вів далі капітан Халл. – Вітру майже немає. Однак, хоч хай там що, не спускай шлюпки на воду і не покидай корабля!

– Зрозуміло, капітане!

– Коли треба буде, щоб «Пілігрим» підійшов до нас, я тобі дам знати, піднявши жердину з вимпелом.

– Будьте спокійні, капітане, – відказав Дік Сенд, – я не випускатиму з ока вашої шлюпки.

– От і гаразд, мій хлопчику. Будь розважливий і хоробрий. Ти ж бо тепер помічник капітана! Тож будь гідний свого звання. Ще ніхто не діставав його в твоєму віці.

Дік Сенд не відповів, а тільки всміхнувся й почервонів. Капітан Халл зрозумів цю усмішку і цей рум'янець.

«Славний хлопчина! – подумав він. – Скромність і рішуча вдача – оце і є Дік Сенд!»

Однак з останніх розпоряджень капітана Халла, який відпливав буцімто на зовсім безпечну справу всього на кілька годин, було видно: він неохоче покидає «Пілігрим». Та непереборний мисливський інстинкт, а надто владне бажання довантажити трюм, щоб якомога краще виконати свої зобов'язання перед Джеймсом Уелдоном, – все це спонукало його до ризику. Зрештою, й тихе море мало сприяти їм у полюванні. Тож ані його команда, ані він сам не могли встояти перед такою спокусою. Китобійний сезон було б урешті закінчено, і ця думка брала гору над усіма іншими міркуваннями капітана Халла. Він рішуче попрямував до мотузяної драбинки, щоб спуститися в шлюпку.

– Щасти вам! – побажала місіс Уелдон.

– Дякую», місіс Уелдон!

– Прошу вас, не бийте дуже боляче цього бідного кита! – вигукнув малий Джек.

– Не буду, мій хлопчику! – відповів капітан Халл.

– Беріть його обережно!

– Еге ж… ми його братимемо в рукавичках!

– Часом на спині у них велетенських ссавців знаходять вельми цікавих комах, – зауважив кузен Бенедікт.

– Ну що ж, містере Бенедікт, – сміючись, відповів капітан Халл, – коли ми пришвартуємо смугача до борту «Пілігрима», ви матимете змогу влаштувати на його спині грандіозні «комахолови».

І, повернувшись до Тома, додав:

– Сподіваюсь, Томе, що ви і ваші товариші допоможете нам розітнути кита, коли ми припнемо його до корми… а за цим затримки не буде!

– До ваших послуг, містере капітан! – відповів старий негр.

– От і добре! – мовив капітан Халл. – Діку, ці славні люди допоможуть тобі наготувати бочки. Поки ми полюватимемо, нехай вони повикочують їх на палубу. Коли ми повернемось, робота піде швидко.

– Буде зроблено, капітане!

Необізнаним людям треба пояснити, що вбитого смугача мали прибуксирувати до «Пілігрима» й міцно пришвартувати до штирборту. Потім матроси, взувши чоботи із шипами на підошвах, мали вибратися на спину кита й розрізати шар жиру, що вкривав його, на паралельні смуги від голови до хвоста. Тоді порізати смуги на шматки по півтора фута завдовжки, а шматки покраяти на ще дрібніші шматочки і, поскладавши в бочки, опустити в трюм.

Звичайно, закінчивши полювання, китобійне судно відразу якнайкоротшим шляхом прямує до землі, щоб там докінчити обробку туш. Команда висідав на берег і приступав до перетоплювання жиру. З жиру добувають його найцінніший складник – ворвань.

Однак за обставин, які склалися, капітан Халл не мав наміру повертатися назад і виконати на березі що роботу. Він розраховував перетопити додатково здобутий жир аж у Вальпараїсо. Зрештою, от-от мали повіяти західні вітри, і капітан «Пілігрима» сподівався дістатися до американського берега за три тижні, а за цей час здобич не могла б зіпсуватися.

Пора було відчалювати. Перш ніж лягти в дрейф, «Пілігрим» устиг трохи наблизитись до місця, звідки смугач давав про себе знати фонтанами пари та води. Кит усе плавав посеред широченного червоного поля, раз у раз розтуляючи велетенського рота й втягуючи міріади рачків. На думку досвідчених китобоїв, що стежили за ним, він і не думав тікати. Безперечно, то був саме той кит, що його китобої прозвали «бойовим».

Капітан Халл переліз через борт і мотузяною драбинкою спустився на ніс шлюпки.

Місіє Уелдон, Джек, кузен Бенедікт, Том і його товариші ще раз побажали їм удачі.

Навіть Дінго, зіп'явшись на задні лапи й вихилившись за борт, ніби прощався з командою.

Потім усі перейшли на ніс, щоб не пропустити жодної подробиці небезпечного полювання.

Шлюпка відчалила й, гнана вперед чотирма веснами в дужих руках, стала швидко віддалятись од «Пілігрима».

– Пильнуй, Діку, добре пильнуй! – востаннє гукнув до юнака капітан.

– Можете покластися на мене, капітане.

– Стеж одним оком за «Пілігримом», а другим – за шлюпкою! Не забувай про це!

– Буде, як кажете, капітане!

Легка шлюпка вже відпливла на кількасот футів од шхуни-брига. капітан Халл стояв на носі й далі давав свої настанови. Однак годі було розібрати слова, і зміст угадувався хіба що з виразних жестів.

Саме тут Дінго, що й досі стояв, спершися лапами на борт, жалібно завив. Марновірні люди напевно мали б це за лихий знак.

Від цього виття здригнулася навіть хоробра місіс Уелдон.

– Дінго, Дінго! Ай-ай-ай! – мовила вона. – І оце та так підбадьорюєш своїх друзів? Ану-бо гавкни гарно, як ти вмієш: дзвінко, радісно!

Але собака більше не надавав голосу; він звільна підійшов до місіс Уелдон і лизнув їй руку.

– Він не махав хвостом! – пошепки мовив Том. – Лихий знак! Лихий знак!

І майже тієї самої миті Дінго наїжився й люто загарчав. Місіс Уелдон озирнулася. З камбузу вийшов Негору і попрямував на ніс, мабуть, щоб подивитися на полювання.

Дінго метнувся назустріч кокові. Собака аж нестямився від люті.

Негору схопив із палуби вимбовку й став в оборону.

Дінго намірився схопити його за горлянку.

– Назад, Дінго, назад! – закричав Дік Сенд, залишивши на мить свій спостережний пост і кинувшись на бак. Місіс Уелдон теж силкувалась спинити собаку

Дінго неохоче послухався й з глухим гарчанням повернувся до юнака.

Негору не мовив і слова, тільки на якусь мить зблід. Відтак, кинувши вимбовку ⁴⁵_{45
  Вимбовка – важіль у коловороті.}


[Закрыть], подався до своєї каюти.

– Геркулесе, – мовив Дік Сенд. – Доручаю вам пильно стежити за цим чоловіком!

– Стежитиму якнайпильніше! – відповів Геркулес, стискаючи, мовби на підтвердження, двоє здоровенних кулачисьок.

Місіс Уелдон і Дік Сенд знов перевели погляди на шлюпку, що швидко віддалялася.

Тепер вона видніла маленькою цяткою серед морського обширу.