Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)
Розділ XVIII
СТРАШНЕ СЛОВО
Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Нен. Вона не спускала його з рук.
Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.
Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку.
Дік Сенд, Нен, Том і його товариші краще витримували всі злигодні. Щоправда, харчі вже кінчалися, однак досі вони їли вдосталь, тож почували себе задовільно.
Гарріс, здавалося, був створений саме для отаких довгих і важких переходів через хащі; втома його не брала. Проте, як помітив Дік Сенд, наближаючись до асьєнди, цей чоловік ставав дедалі більше заклопотаним і мовчазним. А мало б бути навпаки. Принаймні так вважав юнак, який довіряв американцеві менше й менше. Але навіщо Гаррісові їх дурити? Дік Сенд не знаходив відповіді на це запитання, однак чимраз пильніше стежив за їхнім провідником.
Американець, мабуть, відчував Дікові сумніви; можливо, саме недовіра «юного друга» турбувала його.
Вранці 18 квітня загін своїм звичаєм вирушив у дорогу.
Ліс щодалі рідшав, дерева вже не росли непрохідними нетрями, а стояли окремими гайками. Чи не починалася це справжня пампа, про яку говорив Гарріс?
У перші години маршу не сталося нічого такого, що б занепокоїло Діка Сенда. І все ж він звернув увагу на дві обставини. Можливо, вони нічого не значили, однак за умов, в яких перебували мандрівники, не годилося нехтувати жодною дрібницею.
Дінго! Дінго став поводитися дивно.
Досі собака біг, опустивши носа до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто по сліду. Він або мовчав, або жалібно гавкав, ніби виказуючи біль чи жаль. А того дня Дінго наче хто підмінив: він гавкав дзвінко, сердито, навіть часом люто. Так він гавкав на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору.
В Діка Сенда виникла підозра, яку підтвердив старий Том.
– Дивно, містере Дік! – сказав він. – Дінго вже не обнюхує землю, як досі. Він нюхає повітря; шерсть на ньому настовбурчилась. Можна подумати, що він відчув поблизу…
– Негору, еге ж? – доказав Дік Сенд.
Він схопив старого негра за руку й зробив знак, щоб той говорив тихше.
– Так, Негору, містере. Чи він, бува, не йде слідом за нами?
– Мабуть, так воно і є, Томе, – Негору не дуже далеко від нас.
– Але навіщо це йому?
– Або Негору. не знає місцевості й тому не хоче згубити нас з очей, або…
– Або? – схвильовано спитав Том.
– Або ж він її добре знав, і тоді…
– Але звідки Негору може знати цей край? Він ніколи тут не бував!
– Ніколи не бував? – пошепки мовив Дік Сенд. – Це ще хтозна… Адже Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, десь тут поблизу.
Він урвав мову й покликав собаку; той знехотя підійшов до нього.
– Тю, Дінго, тю! – гукнув Дік. – Негору! Негору!
Дінго у відповідь люто загавкав. Це ім'я вплинуло на нього, як завжди, і він кинувся вперед, ніби Негору й справді ховався десь у чагарях.
Гарріс бачив усю цю сцену. Він підійшов до Діка.
– Що ви сказали Дінго? – спитав він.
– Та нічого такого, містере Гарріс, – мовби жартома відповів Том. – Ми тільки спитали його, чи, бува, немає звісток від одного нашого супутника з «Пілігрима», який десь пропав.
– А-а, – мовив американець, – це ви про того португальця, корабельного кока?
– Еге ж. Дивлячись на Дінго, можна подумати, що Негору недалечко від нас.
– Як би він зайшов аж сюди? – спитав Гарріс. – Скільки мені відомо, він ніколи не бував у Болівії.
– А може, він од нас це приховав, – відповів Том.
– Дивно! Навіщо йому це приховувати? – мовив Гарріс. – Коли хочете, обшукаймо кущі. А що, як з бідолахою скоїлося лихо і він потребує допомоги?
– Гадаю, це ні до чого, містере Гарріс, – відповів Дік Сенд. – Якщо Негору сам дістався аж сюди, то сам і вибереться звідси. То, видно, такий, що не пропаде!
– Як хочете, – відповів Гарріс.
– Годі-бо, Дінго, замовкни! – гукнув Дік Сенд, щоб скінчити цю розмову.
Друге спостереження юнака стосувалося Гаррісового коня.
Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль. «Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому», – думав Дік Сенд.
Уранці Гарріс сказав, що асьєнда – всього за шість миль; до п'ятої години пополудні вони напевне пройшли милі чотири.
А кінь так само не чув «духу стайні», й ніщо довкола не показувало на те, що десь поблизу розташована така велика плантація, як асьєнда Сан-Фелісе.
Навіть місіс Уелдон, яка через хворобу сина досі нічого не помічала, звернула увагу на те, що місцевість усе ще безлюдна. Жодного тубільця, жодного робітника з асьєнди, до якої так близько! А може, Гарріс заблудився? Ні! Вона відкинула цю думку. Нова затримка загрожувала життю її Джека…
Гарріс своїм звичаєм ішов попереду. Проте він, здавалось, тепер вдивлявся в глиб лісу, поглядав праворуч, ліворуч, як людина, не дуже певна себе або своєї дороги.
Місіс Уелдон заплющила очі, щоб не бачити цього. За рівниною з милю завширшки знову розкинувся ліс, щоправда, не такий густий, як на заході; маленький загін знову вступив під шатро дерев.
О шостій годині вечора вони підійшли до чагарів, крізь які, мабуть, недавно проклав собі шлях гурт великих тварин.
Дік Сенд пильно роздивлявся навколо. Багато вище людського зросту гілля було пообламуване. Крізь притоптану траву на вологій землі виднілися сліди. Таких слідів не могли залишити ні ягуари, ні кугуари, ані лінивці. А хто поламав на такій висоті гілля?
Тільки слони вичавлюють такі величезні сліди й протоптують таку дорогу в непрохідному чагарнику! Але слони не водяться ні в Південній Америці, ні в Новому Світі взагалі, їх туди ніколи й не завозили… Отже, припущення, що це сліди слонів, – зовсім неймовірне.
У всякому разі, Дік Сенд нікому не звірив своїх думок. Він навіть не став розпитувати американця. Та й чого можна сподіватись від людини, яка сказала на жирафів, що то страуси? Гарріс знов щось би вигадав, а їхнє становище від цього однаково не змінилося б.
Дік Сенд уже склав собі певну думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник! Юнак чекав тільки нагоди, щоб викрити американця, і все свідчило про те, що така нагода от-от трапиться.
Але яку потаємну мету ставив перед собою Гарріс? Яку долю готував потерпілим з «Пілігрима», що довірилися йому? Дік Сенд і по катастрофі судна вважав себе відповідальним за своїх супутників. Він повинен – більше, ніж будь-коли досі! – зробити все, що від нього залежить, для порятунку людей, викинутих бурею на цей берег. Тільки він може врятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду жінку, її маленького сина, кузена Бенедікта, негрів. На борту «Пілігрима» він діяв як моряк, але що він мав робити тут? Як запобігти страшній небезпеці? А що небезпека близько – він відчував.
Дік Сенд не хотів заплющувати очей на жахливу дійсність. П'ятнадцятирічний капітан «Пілігрима» знов мусив брати на себе обов'язки керівника за цих грізних обставин. Але він не хотів нічого говорити, щоб передчасно не тривожити бідолашну молоду матір; він скаже їй усе тоді, коли настане час діяти.
Дік ішов, як завжди, попереду загону. Раптом він побачив у широкому потічку кілька величезних тварин.
«Гіпопотами! Гіпопотами!» – мало не вихопилося в нього.
Справді, під порослим осокою берегом бовталися в воді гіпопотами. Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.
Гіпопотами в Америці?!
Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Справді, давно вже час дістатися до місця! Або ж знов ночувати в лісі…
Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались, її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов'язку додавало йому снаги.
Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми – з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою.
Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.
– Певно, тубільці недалеко, – мовив він.
– Атож, – відповів Гарріс. – Проте…
– Проте? – повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.
– Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, – нерішуче сказав той, – але я щось не впізнаю місцевості…
– Ви заблудилися?
– Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік…
– Можливо, – відповів Дік Сенд.
– Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.
– Ні, містере Гарріс! – рішуче відказав Дік. – Нам не треба розлучатись.
– Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.
– Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі – це на годину ходи.
– Про мене, – повторив Гарріс.
Раптом Дінго люто загавкав.
– Назад, Дінго, назад! – закричав Дік Сенд. – Ти добре знаєш, що там нікого немає: адже ми в пустелі.
Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.
Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю.
Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:
– Містере Дік! Дивіться! Дивіться!
– Що там таке, Томе? – спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.
– Там… там… – белькотав Том. – Під отими деревами… кров! А на землі… відрубані руки…
Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:
– Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!
На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними – порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.
Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу.
Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав.
Дікові насилу вдалося відігнати собаку.
Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:
– Я вже бачив… бачив… Ці колодки… Ці ланцюги… Коли був малим… Я вже бачив…
У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати… Ось-ось він заговорить…
– Мовчіть, Томе! – сказав Дік Сенд. – Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!
І мерщій відвів убік старого негра.
Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну.
Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.
Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук.
На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.
Том також не спав.
Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади.
Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього.
Сам тільки кузен Бенедікт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього – пронизливе виття.
Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині.
Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:
– Лев! Лев!
Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.
– Лев! – повторив він.
Діка Сенда мов уразило громом.
Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.
Та Гарріса не було.
Зник і його кінь.
Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!
«Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки!
Острів, за яким Дік Сенд визначав їхнє місцеперебування, – не острів Пасхи, а якийсь інший острів, що лежить на захід до цього континенту, куди вони потрапили, так само, як і острів Пасхи лежить на захід од Америки!
Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного!
Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж стала майже вдвічі більша внаслідок сили вітру, який був просто шаленим.
Тим-то на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край – не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси!
Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедікт, – справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в'ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми – то все знаряддя работорговців! Відрубані руки – руки чорних невільників…
Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!
Яке жахливе відкриття!
Дік Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:
– Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ І
РАБОТОРГІВЛЯ
Работоргівля! Всі знають, що означав це слово, якому б не повинно бути місця в людській мові. Цю ганебну торгівлю тривалий час із великим зиском провадили європейські країни, що володіли заокеанськими колоніями. І хоч її давно заборонено, невільниками і досі торгують в широких масштабах у світі, а надто в Центральній Африці. Навіть у середині XIX сторіччя деякі держави, що проголошують себе цивілізованими, відмовлялися підписати акт про заборону работоргівлі
Дехто вважає, що купівлю і продаж людей вже давно припинено. А воно зовсім не так, і про це піде мова в другій частині нашої повісті. Читач дізнається, як у наш час полюють на людей і як це полювання загрожує знелюднити цілий континент. Ми розповімо про те, скільки проливається при цьому крові, як палають пограбовані села і, нарешті, хто має з цього зиск.
Торгівля неграми почалася в XV сторіччі за таких обставин. Вигнані з Іспанії маври перебралися через Гібралтарську протоку на африканське узбережжя. Португальці, що на той час володіли цим узбережжям, люто їх переслідували. Чимало втікачів вони захопили й перевезли до Португалії. Там їх обернули на рабів, і саме вони були перші африканські раби в Західній Європі від початку нашої ери.
Ці бранці належали здебільшого до заможних родин, і родичі запропонували за них щедрий викуп золотом. Але португальці відмовились від викупу, бо самі мали вдосталь іноземного золота. Їм бракувало дешевої робочої сили в нових колоніях, тобто рабів.
Не зумівши викупити полонених родичів, багаті маври запропонували обміняти їх на африканських негрів, яких могли легко добути. Португальці пристали на цю пропозицію, як дуже вигідну. Так було покладено початок работоргівлі в Європі.
Наприкінці XVI сторіччя ця ганебна торгівля поширилась повсюди. Всі держави підтримували работоргівлю, вбачаючи в ній швидкий і певний засіб для колонізації своїх далеких володінь у Новому Світі. Чорні раби могли жити там, де незвиклі до тропічного клімату європейці гинули б тисячами. Тож на спеціальних суднах стали регулярно перевозити негрів-рабів до американських колоній. Міжнародна торгівля рабами невдовзі призвела до створення на африканському узбережжі великих торгових агентств. «Товар» коштував дуже дешево у себе на батьківщині і давав величезний зиск. Та хоч як були потрібні заокеанські колонії, вони не виправдовували цієї комерції. Шляхетні люди підняли голос протесту і в ім'я гуманності вимагали від європейських урядів закону про скасування работоргівлі.
1751 року аболіціоністський 8787
Аболіціоністи – прихильники аболіціонізму – громадського руху наприкінці XVIII і на початку XIX ст. у Північній Америці. Аболіціоністи вимагали скасування рабства негрів у Південній Америці.
[Закрыть]рух очолили квакери 8888
Квакери – християнська протестантська секта, що виникла у XVII ст. в Англії, а згодом поширилась і в Північній Америці. Квакери негативно ставились до рабовласництва, вважаючи, що воно суперечить вченню християнської церкви. Проте плантатори й духовенство південних штатів захищали рабовласництво, посилаючись на інші місця з тих самих релігійних книжок.
[Закрыть], і саме в Північній Америці, де через сто років почалася війна за відокремлення Півдня від Північноамериканського союзу, однією з причин якої було питання про звільнення негрів. Чотири північні штати – Віргінія, Коннектікут, Массачусетс і Пенсільванія – прийняли закон про скасування рабства й дали свободу своїм чорним невільникам.
Але кампанія, розпочата квакерами, не обмежилась північними штатами Нового Світу. По той бік Атлантичного океану – а надто у Франції та Англії – посилився рух проти прихильників рабства, що проходив під гаслом: «Хай краще загинуть колонії, ніж принципи!» І, попри підступи політиків та комерсантів, цей рух могутньою хвилею котився по Європі.
Він дав певні наслідки. 1807 року Англія заборонила работоргівлю в своїх колоніях, а 1814 року її приклад наслідувала Франція. Дві могутні держави уклали відповідну угоду, що її підтвердив Наполеон у період Ста днів 8989
Сто днів – період другого правління Наполеона І у Франції (від 1 березня по 12 червня 1815 року). В червні 1815 року армію Наполеона було розбито під Ватерлоо, і він зрікся влади.
[Закрыть].
Проте угода не виконувалась. Судна работорговців і далі курсували морями, раз у раз вивантажуючи в колоніальних портах «чорне дерево».
Треба було вжити інших, більш рішучих заходів, щоб покласти край цій торгівлі. Сполучені Штати 1820 року, Англія 1824 року оголосили работоргівлю піратством і попередили, що з работорговцями поводитимуться, як із піратами. Їх нещадно переслідуватимуть, і їм загрожуватиме смертна кара. Франція невдовзі приєдналась до нового пакту. Але південні штати Америки, іспанські й португальські колонії не підписали його і далі вигідно торгували чорними рабами, дарма що «право огляду» кораблів дістало міжнародне визнання. Цей «огляд» обмежувався перевіркою документів на підозрілих кораблях.
Проте новий закон про скасування работоргівлі не мав зворотної сили. Заборонялось купувати нових рабів, але старі не діставали свободи.
Першою подала приклад Англія. 14 травня 1833 року вона видала закон про звільнення всіх негрів у британських колоніях, і в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч чорних невільників дістали свободу.
Через десять років, 1848 року, Французька Республіка звільнила у своїх колоніях двісті шістдесят тисяч негрів.
1859 року війна, що вибухнула в Сполучених Штатах між федералістами й конфедератами, завершила справу ліквідації рабства негрів, і в усій Північній Америці негри стали вільними.
Так було врешті скасовано рабство в колоніях трьох великих держав. Нині работоргівля провадиться тільки в іспанських і португальських колоніях та ще на Сході, у турків і арабів. Бразілія не звільнила своїх рабів, але не купує нових, і діти негрів-невільників народжуються там вільними.
Проте в глибині Африки й далі ведуться кровопролитні війни. Тубільні вожді полюють на людей, і часом цілі племена потрапляють у рабство. Каравани невільників ідуть у двох протилежних напрямках: на захід – до португальської колонії Анголи, і на схід – до Мозамбіку. Дуже небагато цих нещасних невільників прибувають живими до місця призначення. Звідси їх везуть на Кубу, на Мадагаскар і в арабські чи турецькі провінції в Азії – Мекку або Маскат.
Патрульні кораблі не можуть перешкодити цій торгівлі, бо дуже важко встановити пильний нагляд за такими довжелезними берегами.
То чи ж справді цей ганебний експорт і досі такий значний?
Так, дуже значний! Щонайменше вісімдесят тисяч невільників потрапляють на узбережжя, і це, мабуть, лише десята частина тубільців, що залишаються живими. Після набігів зостаються витолочені поля та попелища селищ; річками вниз пливуть трупи, й дикі звірі стають володарями краю. Лівінгстон після цих кривавих набігів не впізнавав провінцій, в яких був кілька місяців тому. Інші мандрівники – Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі – теж твердять, що на цьому плато Центральної Африки повсякчас відбувається варварське полювання на людей.
І в краї Великих Озер, що постачав рабами занзібарський ринок, і в Борну, і в Феццані, й далі на південь, уздовж берегів Ньяси та Замбезі, і на захід, у витоках Заїру, що його перетнув Стенлі, – одне й те саме видовище: руїни, сліди кривавих побоїщ, пустизна. Невже работоргівля в Африці закінчиться тільки тоді, коли буде винищено всю чорну расу? Невже африканських негрів спіткає така сама доля, як тубільців Австралії? 9090
Нині тубільне населення Австралії, яке нещодавно налічувало кілька мільйонів чоловік, зменшилося до п'ятдесяти тисяч.
[Закрыть]
Ні, настане час, коли закриються невільничі ринки в іспанських та португальських колоніях: цивілізовані народи не можуть більше терпіти торгівлі людьми!
Навіть і нині, 1878 року, ми повинні стати свідками визволення всіх рабів, що ними володіють деякі християнські держави. Правда, мусульманські держави ще протягом довгих років будуть підтримувати цю ганебну торгівлю, яка так спустошує африканський континент. Саме сюди тепер вивозять майже всіх африканських невільників – понад сорок тисяч душ щороку.
Ще задовго до єгипетської експедиції 9191
1798 року Наполеон вів загарбницьку війну в Єгипті.
[Закрыть]негрів Сеннаару продавали тисячами неграм Дарфуру і навпаки. Навіть генерал Бонапарт закупив чималу партію негрів, перетворивши їх на солдатів – щось на зразок мамелюків 9292
Мамелюки – гвардія єгипетського султана, яку набирали з рабів.
[Закрыть].
Іде до кінця наше дев'ятнадцяте сторіччя, а торгівля рабами в Африці не зменшилася. Навпаки – вона збільшилася.
Іслам сприяє работоргівлі. Чорні раби в мусульманських провінціях заступили рабів білих. Скрізь – навіть в Єгипті і в Борну – негри правлять за своєрідну валюту. Ними часом платять військовим і чиновникам.
То чи гоже мовчати про те, що деякі представники європейських держав у Африці ганебно потурають торгівлі людьми? Адже це – неспростовний факт. Патрульні судна крейсують уздовж африканських берегів Атлантичного й Тихого океанів, а в глибині країни, буквально на очах у європейських чиновників, провадиться торгівля людьми, тягнуться каравани невільників, відбуваються криваві облави, під час яких убивають дев'ять негрів, щоб поневолити десятого.
Такі справи в Африці й досі.
Тепер зрозуміло, чому Дік Сенд вигукнув із жахом:
– Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!
І він не помилився: це справді була Африка, де на нього та його супутників чигала страшна небезпека.
Але в яку частину африканського континенту занесла їх незбагненна фатальна випадковість? Мабуть, у західну, а це погіршувало становище. «Пілігрим», певно, розбився біля берегів Анголи, куди приходять каравани рабів із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.
Так, вони потрапили саме туди, в край, що його через кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні, а Стенлі на півночі. На цій неосяжній території, що складається з трьох провінцій – Бенгели, Конго та Анголи, – було досліджено тільки узбережжя. Воно тягнеться від Нурси на півдні й до Заїру на півночі. Два великих міста на узбережжі правлять за порти: Бенгела й Сан-Паулу-ді-Луанда – столиця колонії, що належить Португалії.
Внутрішні області Екваторіальної Африки були майже недосліджені. Мало хто з мандрівників наважувався заходити далеко в глиб материка. Жаркі й вологі області, де лютує пропасниця; дикі тубільці, що з них деякі й досі людоїди; постійні війни між племенами; нарешті, недовіра работорговців до будь-якого чужинця, що намагається проникнути в таємниці їхньої ганебної торгівлі, – ось перешкоди, які постають на шляху мандрівників до Анголи, однієї з найнебезпечніших областей Екваторіальної Африки.
Таккі 1816 року піднявся вгору по річці Конго за водоспади Ієллала. Йому вдалося пройти близько двохсот миль. За цей короткий перехід він не міг грунтовно вивчити країну. До того ж, експедиція коштувала життя більшості її учасників.
Через тридцять сім років доктор Лівінгстон рушив од мису Доброї Надії до верхів'я Замбезі. Звідти в листопаді 1853 року він перетнув Африку з півдня на північний захід, переплив Кванго – одну з приток Конго – і 31 травня 1854 року прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Він протоптав першу стежину до невідомої величезної португальської колонії.
Ще через вісімнадцять років двоє сміливих дослідників перетнули Африку зі сходу на захід і, подолавши небачені труднощі, вийшли: один – на південне, другий – на північне узбережжя Анголи.
Першим з них був лейтенант англійського флоту Верней-Ловетт Камерон. 1872 року гадали, що експедиція американця Стенлі, послана на пошуки Лівінгстона в область Великих Озер, потрапила в біду. Лейтенант Камерон запропонував рушити слідами Стенлі. Пропозицію було прийнято. Камерон вирушив із Занзібара в супроводі доктора Дійона, лейтенанта Сесіля Мерфі та Роберта Моффа, племінника Лівінгстона.
Перейшовши Угого, вони зустріли слуг Лівінгстона, які несли до східного берега тіло дослідника.
Камерон усе ж пішов далі на захід, маючи на меті перейти від одного океанського берега до другого. Перетнувши Уніаніембе, Угунду, він дістався до Кагуели, де знайшов щоденники Лівінгстона.
Потім Камерон переплив озеро Танганьїку, подолав гори Бамбаре й переправився через річку Луалабу. Він побував у спустошених. війнами, знелюднених після набігів работорговців областях Кілембу, Уруа, верхів'ях Ломане, Улуду, Ловале. І врешті, перейшовши безмежні ліси Кванзи, куди Гарріс завів Діка Сенда та його супутників, енергійний лейтенант Камерон побачив хвилі Атлантичного океану біля Сан-Феліппе-ді-Бенгела. Ця мандрівка тривала три роки й чотири місяці; вона коштувала життя двом супутникам Камерона – докторові Дійону і Робертові Моффа.
Незабаром американець Генрі Стенлі заступив англійця Камерона на шляху відкрить. Відомо, що цей сміливий кореспондент американської газети «Нью-Йорк Геральд», який вирушив на пошуки Лівінгстона, знайшов того 30 жовтня 1871 року в Уджіджі на березі озера Танганьїка. Однак, успішно здійснивши свою гуманну місію, Стенлі вирішив повернутися до Африки в інтересах географічної науки. Він поставив собі за мету грунтовно вивчити береги Луалаби, що їх уже бачив за своєї першої подорожі. Камерон десь іще мандрував хащами Центральної Африки, коли Стенлі в листопаді 1874 року вирушив з Багамойо на східному узбережжі Через рік і дев'ять місяців, 24 серпня 1876 року, він залишив спустошене епідемією віспи Уджіджі й після сімдесятичотирьохденного переходу добувся до Ньянгве, великого невільничого ринку, де вже до нього побували Лівінгстон і Камерон. Тут він був свідком страшного набігу, що його вчинили загони занзібарського султана на області Марунгу й Маніума.
Саме звідси Стенлі вирішив почати дослідження берегів річки Луалаби й пройти аж до її гирла. Для своєї експедиції він найняв у Ньянгве сто сорок носіїв і спорядив дев'ятнадцять човнів. Насамперед його загонові довелося стати на бій з людоїдами з Огусу. Човни спершу тягли волоком через пороги. За екватором, там, де Луалаба вигинається на північний схід, маленьку флотилію Стенлі атакували п'ятдесят чотири човни з кількома сотнями тубільців. Стенлі відбився від них.
Піднявшися згодом до другого градуса північної широти, Стенлі виявив: Луалаба – не що інше, як верхів'я Заїру, або Конго; пливучи за її течією, можна дістатися до океанського берега. Саме цей шлях він і вибрав. Майже щодня йому доводилось оборонятися від прибережних племен. 3 червня 1877 року при переході через пороги Массаса загинув один з його супутників, Френсіс Покок. А 18 червня бурхлива течія понесла його човен до водоспаду Мбело. Тільки якимсь дивом мандрівникові пощастило врятуватися.
Нарешті 6 серпня Генрі Стенлі прибув до селища Ні-Санда, від якого було чотири дні дороги до океану. Через два дні він дістався до Банза-Мбуко. Тут на нього чекав провіант, доставлений двома торговцями з Ембоми. В самій Ембомі, цьому маленькому прибережному містечку, Стенлі врешті став на перепочинок. Труднощі й злигодні мандрівки через весь африканський материк передчасно постарили цього тридцятип'ятирічного чоловіка. Зате річку Луалабу було досліджено аж до гирла. Тепер стало відомо, що, крім Нілу – великої північної артерії – та Замбезі – великої східної артерії, – на заході Африки тече ще одна з найбільших у світі рік. Цю ріку, довжиною в чотири тисячі двісті кілометрів, називають у різних частинах її течії Луалабою, Заїром і Конго; вона з'єднує область Великих Озер з Атлантичним океаном.
Камерон і Стенлі пройшли вздовж південного й північного кордонів Анголи. Сама ж область на той час, коли «Пілігрим» розбився біля її берегів, тобто 1873 року, була майже недосліджена. Знали тільки, що це головний західний невільничий ринок з трьома найважливішими центрами работоргівлі – Біе, Кас-санго й Казонде.
Саме в ці нетрі, за сто миль од узбережжя, і завів Гарріс Діка Сенда та його супутників: виснажену втомою й горем молоду жінку, її хворого сина та п'ятьох негрів – ласу здобич для жадібних работорговців.
Так, це Африка, а не Південна Америка, де ні тубільці, ні хижі звірі, ні клімат не загрожували б потерпілим… Це не та благодатна область між Андами й густо заселеним узбережжям, де мандрівник завжди знайде гостинний притулок. Землі Перу й Болівії, куди буря, напевно, прибила б «Пілігрим», якби злочинна рука не змінила його курсу, – далеко за океаном. Звідти потерпілі легко повернулися б додому…
Але це була страшна Ангола, до того ж не та частина узбережжя, куди вряди-годи навідуються португальські колоніальні власті, а глухий її закутень, де під свист нагаїв наглядачів тяглися каравани чорних бранців.
Що знав Дік Сенд про цю країну, куди його закинула зрада Негоду? Небагато. Він читав записки місіонерів XVI–XVII сторіч та книжки про подорожі португальських купців із Сан-Паулу-ді-Луанда по Заїру. Читав він і звіт доктора Лівінгстона про мандрівку 1853 року. Цього було досить, щоб нагнати страху на людину, не таку мужню, як Дік Сенд. Їхнє становище було справді жахливе.
