Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

Розділ II
ГАРРІС І НЕГОРУ

Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.

Це були Гарріс і Негору.

Згодом читач дізнається, яким побитом здибались на узбережжі Анголи португалець, що плив з Нової Зеландії, та американець, що йому в справах работоргівлі часто доводилось об'їздити цю частину Західної Африки.

Гарріс і Негору посідали під величезною смоковницею на березі швидкого потічка, що зміївся між заростями папірусу.

Португалець і американець щойно зустрілись, і розмова тільки починалася. Насамперед заговорили про останні події.

– Отже, Гаррісе, – мовив Негору, – тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?

– Ні, друже, – відповів Гарріс. – Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще…

– Ще б із сотню миль, Гаррісе, – урвав його Негору, – і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого – вони однаково від нас не втечуть!

– Де вже їм утекти! – сказав Гарріс, здвигнувши плечима. – Проте я ледве встиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах «мого юного друга» бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт.

– Еге ж! – кивнув головою Негору. – І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом…

– Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею, – адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забаглося побачити «гумові дерева» й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що «мій юний друг» чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці – це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.

– Розумію, – відповів Негору. – І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!

– Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка – Дінго. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?

– Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.

– Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. «Мій юний друг» – влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду – він славний хлопчина!

– Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість, – відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.

– Впізнаю тебе! – мовив Гарріс. – Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.

Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:

– До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті – то чимало, друже! Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.

– Цим мало не скінчилося, Гаррісе.

– Не журися, Негору: колись та повісять.

– Дякую!

– А як би ти хотів? – сказав Гарріс із філософським спокоєм. – Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?

– Атож.

– Англійці?

– Ні. Португальці.

– До того, як ти здав товар, чи після того?

– Після… – трохи повагавшися, відповів Негору. – Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі – коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли…

– І засудили?..

– На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

– Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!

– Еге, із шибениці не втечеш, – відповів Негору, – а з тюрми…

– То тобі пощастило втекти?

– Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським властям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто ⁹³_{93
  Інкогніто – таємно, не називаючи себе.}


[Закрыть].

– І без квитка! – сміючись вигукнув Гарріс. – Тобі не соромно, чоловіче? Їхати безплатно та ще й на чужих харчах!

– Так, – зітхнув Негору, – до того ж тридцять днів у темному трюмі!

– Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти – знов у трюмі?

– Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.

– Еге ж, ми любимо своє ремесло… бо звикли до нього.

– Так-от. Півтора року…

Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.

– Гаррісе, – мовив він пошепки, – там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.

– Що там таке? – Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.

Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.

– Нікого немає, – мовив Гарріс трохи згодом. – Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.

Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.

– Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.

– То невже ти працював як чесна людина, Негору?

– Довелось, Гаррісе.

– Бідолаха!

– Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».

– Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?

– Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедіктом мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель – адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії…

– Проте, – урвав Негору Гарріс, – із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?

– Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, – відповів Негору. – Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це «своєму юному другові», коли схочеш.

– Аякже! – сміючись відповів Гарріс. – Тож розповідай, друже, розповідай!

– «Пілігрим», – почав Негору, – мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чілі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б. наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.

– І ти став капітаном корабля?

– У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п'ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти, – себто коком.

– То судно випадково пригнало до берегів Африки?

– Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість – тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи – то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» – новачок у навігації: він уміє визначити місцеперебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падав на дно лаг… Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож тривав так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумань А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися! – І саме в цей час, – докинув Гарріс, – випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені «першу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.

– Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.

– Будь-хто на його місці помилився б, Негору.

– Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.

– Однак тепер вони знають, куди потрапили.

– Це вже не мав значення! – вигукнув Негору.

– Що ти збираєшся далі робити? – спитав Гарріс.

– Та вже щось зроблю! – відказав Негору. – Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживав наш хазяїн Алвіш? Адже я не бачив його вже понад два роки.

– Ну, старий плутяга почував себе чудово! Він невимовно зрадіє, коли побачить тебе.

– Він і досі гендлює в Біе?

– Ні, ось уже рік, як він перевів свою «фірму» в Казонде.

– А як його справи?

– Чудово, хай йому біс! – вигукнув Гарріс. – Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі. Португальські власті з одного боку, англійські сторожові судна з другого, всіляко перешкоджають вивозити рабів. І тільки на півдні Анголи, в районі Мосамедіша, ще можна досить успішно вантажити «чорне дерево». Саме тепер усі бараки там напхом напхані неграми: от-от прибудуть по них кораблі з іспанських колоній. Про вивезення товару через Бенгелу або Сан-Паулу-ді-Луанда не може бути й мови. З губернатором та чиновниками годі й балакати. Треба перебиратись трохи далі в глиб Африки. Це й збирається зробити старий Алвіш. Він мав намір спорядити караван у бік Ньянгве й Танганьїки, щоб обміняти тканини на слонову кістку і рабів.

Гарні справи і з Верхнім Єгиптом та Мозамбіком, який постачав невільниками Мадагаскар. Проте боюсь, близький уже час, коли работоргівлі настане кінець. Англійці прибирають до рук внутрішню Африку. Сюди лізуть місіонери – навіть вони проти нас! Лівінгстон – хай йому грець! – нещодавно скінчив досліджувати область Великих Озер і, кажуть, збирається вирушити до Анголи. А ще подейкують, що якийсь там лейтенант Камерон хоче перетнути весь материк зі сходу на захід. Такий самий намір начебто має і американець Стенлі. Всі ці експедиції неабияк нашкодять нам, Негору. Якби ми добре розуміли наші інтереси, то жоден з оцих непроханих гостей не повернувся б до Європи і не патякав би там про те, що він бачив у Центральній Африці!

Коли б хто почув розмову цих пройдисвітів, то, мабуть, подумав би: це поважні комерсанти, які нарікають на те, що їхні справи погіршали. Хто повірив би, що йдеться не про мішки з кавовими зернами або цукром, а про торгівлю людьми? Ці торговці вже не вбачали різниці між справедливим і несправедливим. У них не було ніякої моралі, а якщо колись і була, то вони її давно втратили, беручи безпосередню участь у торгівлі чорними невільниками.

Негору скінчив свою розповідь. Гарріс радо відзначив подумки, що колишній агент работорговця Алвіша анітрохи не змінився – тобто він і тепер готовий на будь-який злочин. Гарріс не знав тільки, що задумав Негору зробити з пасажирами «Пілігрима». І він спитав:

– Ну, то що ти хочеш з ними зробити?

– Розділю їх на дві групи, – відповів Негору відразу, як людина, що давно мав план. – Частину продам у рабство, а решту…

Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки.

– Кого ж ти продаси? – спитав Гарріс.

– Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту – четвірку міцних хлопців – можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.

– Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці, – на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на «Пілігримі» яких грошей?

– Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я маю надію іще на дещо…

– На що ж саме?

– Та є на що! – відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.

– Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар, – зауважив Гарріс.

– А хіба це так важко? – спитав Негору.

– Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекав мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумав вирушити до Кванзи…

– А якщо не надумав?

– Я певен – він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж і гадки не мав про те, яка там на нього чигав небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знав, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» – він вибере саме цей шлях.

– Можливо… – задумливо сказав Негору. – Не «можливо», а неодмінно! – вигукнув Гарріс. – Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.

– Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.

– Рушаймо, друже!

Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест.

Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку.

Зненацька пролунав хрипкий гавкіт – із заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.

– Дінго! – вигукнув Гарріс.

– Ну, цього разу ти від мене не втечеш! – крикнув Негору.

Він вихопив у Гарріса рушницю, приклад до плеча й вистрелив.

Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.

Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні.

– Нарешті я поквитався з цим клятим псом! – вигукнув Негору.

Гарріс мовчки спостерігав, цю сцену.

– Видно, Негору, – мовив він, – собака дуже хотів тебе порвати.

– Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!

– За що він так тебе ненавидить?

– Та були колись не помирилися…

– Не помирилися?

Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.

Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.

Розділ III
У ДОРОГУ…

Африка! Не Америка – Африка! Це страшне слово ані на мить не йшло з голови Дікові Сенду. Думаючи про події останніх тижнів, юнак марно питав себе, як же вийшло, що «Пілігрим» опинився біля цих небезпечних берегів? Як він обминув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Тільки тепер Дік зрозумів, чому, незважаючи на швидкий хід судна, земля так довго не з'являлася: «Пілігрим» пройшов удвічі більше, щоб дістатися до американського континенту. «Африка! Африка!» – подумки повторював Дік Сенд.

Він вкотре прискіпливо перебирав у пам'яті всі подробиці цього загадкового плавання. Аж ураз йому сяйнуло: компас було зіпсовано зумисне! І запасний компас розбився не випадково, і лаг не потонув, а його потопили…

«На «Пілігримі» залишився тільки один компас, що його покази я не міг перевірити. Якось уночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі я застав Негору… Мені сказали, що він упав просто на нактоуз… Мабуть, це він пошкодив компас!»

У голові в Діка Сенда потроху прояснилося. Він майже розгадав таємницю. Тепер він збагнув, якою підозрілою була поведінка Негору. Він відчував руку португальця в низці буцімто випадковостей, що призвели до загибелі «Пілігрима» й поставили під страшну небезпеку його пасажирів.

Але хто він, цей Негору? Моряк? Він завжди це заперечував. Проте тільки досвідчений моряк міг намислити й здійснити мерзенний замір, який привів «Пілігрим» до берегів Африки!

У всякому разі, коли ще й були нез'ясовані деякі обставини минулого, то щодо їхнього теперішнього становища в Діка сумнівів не залишалося. Вони – в Екваторіальній Африці і, напевно, в Анголі – найнебезпечнішій її частині, за сто миль від узбережжя. Їхній провідник Гарріс – зрадник. За дуже простою логікою виходило: американець і португалець зналися віддавна; випадок звів їх на березі; вони зайшли між собою у змову й задумали щось лихе проти потерпілих з «Пілігрима».

Але що ж саме вони задумали? Можна було б припустити: Негору хоче захопити Тома і його товаришів, щоб потім продати їх у рабство. Зрозуміло й те, що португалець, ненавидячи його, Діка, за старі «образи», шукатиме нагоди помститися йому. Однак що мав цей негідник проти місіс Уелдон та її малого Джека? Становище було жахливе. Та Дік Сенд не занепав духом. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суходолі Він повинен урятувати місіс Уелдон, малого Джека та всіх інших! Доля всіх його супутників – у його руках! І він виконав свій обов'язок до кінця!

Поміркувавши години дві-три над усім цим і зваживши подумки всі шанси на добре і лихе – останнього, на жаль, передбачалося більше! – Дік Сенд підвівся. Він був сповнений рішучості і спокою.

Сонячні промені вже осяяли вершечки дерев. Усі спали, крім Діка Сенда й старого Тома.

Юнак підійшов до Тома.

– Томе, – тихо мовив він, – ви чули рикання лева, ви бачили ланцюги й колодки работорговців. То ви, мабуть, знаєте, що ми в Африці?

– Так, містере Дік, знаю.

– Ось що, Томе: не кажіть про це ні місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Не треба нікого лякати.

– Гаразд, містере Дік.

– Томе, – провадив Дік, – ми повинні бути дуже пильними. Ми перебуваємо в ворожій країні. Страшна це країна, страшні й тутешні вороги! А нашим супутникам ми скажемо тільки, що Гарріс нас зрадив, – хай вони будуть насторожі. Хай думають, що нам загрожує напад тубільців. Цього досить.

– Мої товариші – віддані й хоробрі люди, містере Дік.

– Знаю. Знаю й те, що можу покластися на ваш здоровий глузд і життєвий досвід. Ви мені допоможете, Томе?

– Завжди й у всьому, містере Дік!

Дік Сенд звірив старому Томові свій план. Отже, з Гарріса завчасу зірвано маску. Його викриттю допомогли знайдені під деревом ланцюги та колодки, покинуті втікачами-невільниками, і несподіваний лев'ячий рик у хащах. Американець зрозумів це і втік, мабуть, трохи не довівши загін до місця, де на нього мали напасти. Негору йшов назирці за мандрівниками, бо тільки про його присутність могла свідчити поведінка Дінго. Португалець, певно, вже зустрівся з американцем, і вони розмірковують, як діяти далі. Таким чином, у ближчі години небезпека мандрівникам не загрожує. Цей час треба використати для порятунку. План Діка полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя. Потім рушити берегом океану – байдуже, на північ чи на південь, – добутись до першого-ліпшого португальського поселення, а там уже чекати якоїсь нагоди повернутися на батьківщину.

Але як дістатися до узбережжя – тією самою дорогою? Як і передбачав Гарріс, Дік Сенд одкинув цю можливість.

Справді, було б дуже необачно знов вирушати в цю важку подорож крізь лісові хащі тільки для того, що повернутись туди, звідки вони прийшли. До того ж, Негору та його спільники, безперечно, підуть слідом за ними.

Є інший шлях – коротший і безпечніший – водний. Треба поплисти річкою за її течією на плоту. Негору загубить їхній слід. На них не нападуть хижі звірі. На міцному плоту, добре озброєні, Дік Сенд і його супутники дали б належну відсіч і тубільцям, якби ті на них напали. А для вкрай виснаженої місіс Уелдон та її хворого сина подорож річкою була б найзручніша.

Звичайно, якби вирішили йти лісом, можна б сплести з гілок ноші; не забракло б і носіїв. Але тоді руки двох негрів будуть зайняті ношами, а це теж необачно: адже всі його товариші повинні бути готовими до оборони в разі несподіваного нападу.

До того ж, пливучи вниз за течією річки, Дік Сенд почував би себе в своїй стихії!

Отже перш за все треба розвідати, чи нема де поблизу річки. Дік Сенд гадав, що є, і ось чому.

Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця катастрофи «Пілігрима», не могла текти ні з півночі, ані зі сходу – з обох боків обрій замикали гори. Тож річка або витікала з гір, або ж, течучи звідкись-інде, круто повертала на південь біля передгір'я. Мандрівники неодмінно мають знайти неподалік цю річку чи принаймні одну з її приток, досить повноводну, щоб нести пліт. У всякому разі, водний шлях, якийсь потік – десь недалеко.

І справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, грунт – вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підґрунтя щедро насичене водою. В останній день загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту вузьким звивистим руслом цього струмка. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш підходящої для плота притоки.

Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись із старим Томом.

Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Уелдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.

Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.

– Діку, – спитала вона, озираючись довкола, – де це Гарріс? Я його не бачу.

Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він не вагаючись сказав:

– Гарріса більше тут немає.

– Він, мабуть, поїхав уперед?

– Він утік, місіс Уелдон. Гарріс – зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.

– З якою метою?

– Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.

– Гарріс – зрадник! – повторила місіс Уелдон. – Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?

– Так, місіс Уелдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і…

– Сподіваюсь, що вони не розстануться доти, доки я з ними не здибаюся! – озвався Геркулес. – Я розіб'ю голову одного об голову другого! – докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.

– Що буде з моїм Джеком? – вигукнула місіс Уелдон. – Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан-Фелісе!

– Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя, – сказав старий Том. – Там здоровіше повітря.

– А ти певен, Діку, – знов озвалася місіс Уелдон, – що Гарріс нас зрадив?

– Так, місіс Уелдон, – коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: – Цієї ночі Том і я розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я 6 його вбив!

– То, виходить, асьєнда?..

– Немає тут ні асьєнди, ні села, ні поселення! – відказав Дік Сенд. – Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.

– Тією самою дорогою, Діку?

– Ні, місіс Уелдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь…

– Я зовсім не стомилася, Діку! – відповіла місіс Уелдон, бадьоро усміхаючись. – Я можу йти пішки. І понесу Джека…

– А ми нащо? – озвався Бет. – Ми понесемо вас обох.

– Так, так! – підхопив Остін. – Зробимо з гілок ноші, намостимо листя…

– Дякую, друзі мої. Однак я волію йти пішки. Ну, то рушаймо!

– Рушаймо! – повторив Дік Сенд.

– Давайте мені Джека, – сказав Геркулес, беручи хлопчика з рук Нен. – Я враз стомлююсь, коли мені нема чого нести.

І велет так ніжно взяв малого на свої дужі руки, що той навіть не прокинувся.

Перевірили й наготували зброю. Рештки провіанту склали в мішок. Актеон завдав його собі на плечі: отож у його товаришів звільнилися руки.

Кузен Бенедікт, чиї довгі ноги не знали втоми і були мовби сталеві, першим приготувався до походу. Йому було геть байдуже до Гарріса, а надто тепер, коли його спіткало найстрашніше, яке тільки могло з ним трапитись, лихо.

Кузен Бенедікт загубив окуляри й лупу!

На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі у високій траві поблизу місця ночівлі, однак за порадою Діка Сенда не сказав про це кузенові Бенедікту. Юнак сподівався, що тепер ця велика дитина буде поводитись слухняно: адже кузен Бенедікт не бачив, як ото кажуть, далі свого носа.

Ентомолога поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши ані на крок не відходити від них. Прибитий лихом кузен Бенедікт покірно плентався за своїми супутниками, як той сліпий за поводирем. Маленький загін не пройшов і п'ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився.

– А де ж це Дінго? – спитав він.

– Справді, Дінго ніде не видно, – сказав Геркулес і він став кликати собаку своїм гучним голосом. Але не почув у відповідь хрипкого гавкоту.

Дік Сенд нахмурився. Шкода, що пропав Дінго: він завжди попереджав загін про близьку небезпеку.

– А Дінго, бува, не побіг за Гаррісом? – спитав Том.

– За Гаррісом? Та ні… – відповів Дік Сенд. – Проте він міг натрапити на слід Негору. Адже він чув португальця, коли той ішов назирці за нами.

– Цей клятий кок уб'є Дінго! – вигукнув Геркулес.

– Якщо Дінго спершу його не задушить, – відказав Бет.

– Цілком можливо, – погодився Дік. – Проте ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, то розшукає нас. Тож уперед!

Стояла парка спека. Від самого ранку обрій заснували хмари. Насувалася гроза с блискавками і громом. На щастя, в лісі, хоч уже й не такому густому, було прохолодно. Ліс чимдалі рідшав. Час від часу високі дерева розступалися перед широкими галявинами, порослими високою, цупкою травою. Подекуди в траві лежали велетенські стовбури дерев, сухі, скам'янілі – певна ознака кам'яновугільних формацій, що часто зустрічаються на африканському континенті. На зеленому килимі рожевіли якісь лози, цвіли червоні орхідеї, синій та жовтий імбір, бліді лобелії. Над квітами роїлися хмари комах.

Хоч непрохідні хащі вже зникли, породи дерев вражали ще більшим розмаїттям. Росли тут масличні пальми, що з них добувають цінну олію, кущі бавовника до двох метрів заввишки. З цього бавовника добувають довге шовковисте волокно, майже таке, як фернамбукське ⁹⁴_{94
  Фернамбук – штат на північному сході Бразілії, де вирощують бавовник.}


[Закрыть]. З проточених комахами дірочок у корі деяких дерев сочилася запашна смола копал, скапуючи додолу, де її потім збирали тубільці. Скрізь росли лимонні дерева, дикі гранатники і десятки інших деревовидних рослин. В повітрі витав тонкий аромат ванілі, хоч годі було визначити, яка саме рослина так гарно пахне.

Всі дерева й кущі буяли соковитою зеленню, дарма що була засушлива пора року і грози тільки зрідка зрошували цю родючу землю.

Був саме час пропасниць. Але Лівінгстон, який спостерігав за перебігом цієї недуги у хворих, помітив, що вони швидко одужують, коли покидають ті місця, де захворіли. Дік Сенд це знав і сподівався, що малий Джек оклигав. Він так і сказав місіс Уелдон. І справді, хлопчик спокійно спав на руках у Геркулеса.

Загін просувався вперед обережно і швидко. На землі тут і там виднілися свіжі сліди людей або тварин. Де трава була притоптана, а гілки дерев та кущів обламані, йшли швидше. Але здебільшого загін сам усував з дороги численні перешкоди, і це, на превелику досаду Діка Сенда, неабияк затримувало перехід. Перед ними щоразу поставали обсновані ліанами дерева, наче щогли зі сплутаним такелажем. Вигнуті гілки кущів скидалися на дамаські шаблі, втикані довжелезними шпильками. Долі стелилися зміюваті ліани п'ятдесят-шістдесят футів завдовжки, які кололи мандрівників гострими колючками.

Негри прорубували дорогу сокирами, та ліанам не видно було кінця-краю: вони росли скрізь, обплутували дерева від прикорнів аж до вершечків, звідки звисали довгими гірляндами.

Тваринне царство цього краю було не менш своєрідне, ніж рослинне. Над могутнім зеленим шатром літали птахи. Їх була сила-силенна. Люди, що намагалися пройти якомога тихше й швидше, звичайно, не стріляли в них. Тут були великі табуни цесарок та інших курячих, які не підпускають людей близько; був і отой птах, якого за його крик північні американці прозвали «жалібною сплюшкою» ⁹⁵_{95
  По-англійськи «whippoorwill» («віппурвіл») – назва, що своїм звучанням нагадує крик цього птаха.}


[Закрыть]. Дік Сенд і Том могли подумати, що справді потрапили в якусь частину Нового Світу. Та ба, вони тепер добре знали, де вони є!

Досі хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону.

Мандрівники ще раз бачили жирафів, що їх Гаррісові – якби він ішов з ними – вже б ніяк не вдалося видати за страусів. Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів.