Текст книги "П'ятнадцятирічний капітан"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)
На відпочинок стали за загальною згодою. Вирішили не розташовуватись табором, а просто переночувати на траві. Одного вартового, якого змінював би інший через кожні дві години, було цілком досить, бо ні тубільців, ані хижих звірів боятися не доводилось.
Стали на ночівлю під величезним манговим деревом. Його розложисте, вкрите густим листям гілля витворювало природний навіс. У разі потреби серед цього гілля можна було й сховатися.
Тільки-но маленький загін спинився під деревом, як із його верховіття долинув оглушливий галас.
Як виявилось, на манговому дереві сиділа ціла зграя сірих папуг – цих балакучих, сварливих, хижих 8484
Папуги нападають на дрібних птахів.
[Закрыть]пернатих. Було б великою помилкою судити про вдачу цих птахів по їхніх родичах, яких тримають у клітках в зоологічних садах Європи.
Папуги зняли такий галас, що Дік Сенд хотів сполохнути їх пострілом з рушниці. Та Гарріс одраяв його від цього, сказавши, що обачніше не виказувати своєї присутності в цьому лісі.
– Чим менше шуму, – мовив він, – тим безпечнішою буде для нас дорога.
Вечерю приготували швидко – нічого не варили. Вона складалася з консервів і сухарів. Із струмочка, що в'юнився в траві, набрали води, яку присмачили кількома краплями рому. А десерт висів у них над головами: з дерева зірвали кілька манго під обурливі крики папуг.
Мандрівники ще не встигли довечеряти, як уже смеркло. Тіні повільно піднімалися від землі до верховіть; на тлі неба вимальовувався кожен листочок. Засвітилися перші зорі, які здавались вогняними квітами на кінцях гілок. З присмерком вітер стих, і. жоден листочок не ворушився. Навіть папуги замовкли. Природа засинала, закликаючи до відпочинку все живе.
Приготування до ночівлі були дуже прості.
– Чи не розкласти на ніч багаття? – спитав Дік Сенд американця.
– Навіщо? – відповів Гарріс. – Ночі, на наше щастя, не холодні, а крона цього дерева затримуватиме всі випари. Нам не страшні ні холод, ні волога. Я повторюю, друже мій, те, що вже казав: обачніше буде не виказувати нашої присутності. Отже не треба ні стріляти, ні розкладати багаття без крайньої потреби!
– Я розумію, – озвалась місіс Уелдон, – що нам нема чого боятися індіанців, ба навіть тих бродячих лісовиків, про яких ви мені говорили, містере Гарріс. Але ж в й інші лісовики – на чотирьох ногах. Може, таки треба розкласти вогонь, щоб відлякувати їх?
– Місіс Уелдон, – відповів американець, – це вже завелика честь для тутешніх хижаків! То вони повинні боятися людини дужче, ніж людина їх.
– Ми в лісі, – зауважив малий Джек, – а в лісі завжди живуть звірі!
– Є різні ліси, хлопче, як і різні звірі, – засміявся Гарріс. – Уяви, що ти гуляєш у великому парку. Недарма індіанці кажуть про свою країну: «Es como el Paradiso!» Тобто: «Вона така, як земний рай!»
– А змії тут є? – спитав Джек.
– Ні, моя дитино, – відповіла місіс Уелдон, – змій тут немає, тож можеш спати спокійно.
– А леви? – питав далі Джек.
– Немає й близько! – відказав Гарріс.
– А тигри?
– Спитай-но в своєї мами, чи вона коли-небудь чула про тигрів у Південній Америці.
– Ніколи не чула, – мовила місіс Уелдон.
– Еге ж! – озвався раптом кузен Бенедікт, який випадково чув цю розмову. – Ні левів, ні тигрів у Новому Світі справді немає, зате тут водяться ягуари й кугуари.
– А вони злі? – не вгавав малий Джек.
– Ет! – вигукнув Гарріс. – Індіанець не боїться виходити на двобій з таким хижаком, а нас он скільки! Сам тільки Геркулес може задушити відразу двох ягуарів – кожною рукою одного.
– Дивись, Геркулесе, не засни! – сказав малий Джек. – А коли прийде звір, щоб нас покусати…
– То я його сам покусаю, містере Джек! – рішуче мовив Геркулес, показавши два ряди гарних зубів.
– Ви вартуватимете, Геркулесе, – сказав Дік Сенд, – поки я заступлю вас. А потім чергуватимуть ваші товариші.
– Ні, містере Дік, – заперечив Актеон. – Геркулес, Бет, Остін і я будемо вартувати самі. А ви повинні цієї ночі відпочити.
– Дякую, Актеоне, але ж і я повинен…
– Не сперечайся, Діку! – втрутилась місіс Уелдон. – Сьогодні ти повинен прийняти пропозицію цих славних людей.
– Я також вартуватиму! – заявив малий Джек, у якого вже злипались оченята.
– Вартуватимеш, мій хлопчику, вартуватимеш, – кивнула головою місіс Уелдон, щоб не сперечатися з малим.
– Але якщо в лісі немає ні левів, ні тигрів, – вів далі Джек, – то вовки напевно є!
– Та хіба то вовки? – відповів американець. – То скоріше лисиці або, ще точніше, собаки. Їх називають гуарами.
– А ці гуари кусаються?
– Поки вони зберуться кусатись, Дінго їх усіх проковтне: йому найбільший гуар – на один зуб!
– І все ж, – мовив Джек, солодко позіхаючи, – гуари – це вовки, бо інакше їх би не називали вовками!
Сказавши це, хлопчик спокійно заснув на руках у Нен, яка сиділа, спершися спиною об стовбур мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сина й, лігши на траву поряд, теж невдовзі склепила стомлені повіки.
Через кілька хвилин Геркулес привів до гурту кузена Бенедікта, який пішов був полювати на світляків кокуйпо, якими тутешні жінки прикрашають волосся. Ці жуки з родини коваликів, що випромінюють синювате світло з двох плям внизу на спинці, дуже поширені в Південній Америці. Кузен Бенедікт сподівався наловити їх удосталь, але Геркулес перешкодив вченому на самому початку: не зважаючи на розпачливі протести кузена Бенедікта, він силою привів його до місця ночівлі. Такий уже був Геркулес: діставши наказ, виконував його по-військовому. Цим він урятував чимало світляків од ув'язнення в бляшанці кузена Бенедікта.
А ще через кілька хвилин усі мандрівники, крім вартового Геркулеса, спали міцним сном.
Розділ XVII
СТО МИЛЬ ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ
Мандрівників або мисливців, що ночують у тропічному лісі, звичайно будить на зорі дивовижний хор.
Яких тільки звуків у ньому не почуєш: і квоктання, і рохкання, і крякання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння.
Так вітають світанок мавпи. У тропічних лісах Нового Світу можна зустріти й маленьку марікіну, й сапажу, й сірих моно, що з їхньої шкури індіанці виготовляють чохли для рушниць, і мавп-стрибунів та ще чимало інших представників породи мавп.
З усіх оцих чотирируких істот, безперечно, найцікавіші – ревуни. У них видовжена морда й довгий чіпкий хвіст. Коли сходить сонце, найстаріший із зграї заводить поважним голосом монотонну пісню. Це баритон хору. Молоді тенори підхоплюють ранкову симфонію. Як кажуть індіанці, «ревуни проказують свої молитви».
Але того ранку мавпи чомусь не завели пісні, бо їх не було чути, хоча їхній рев звичайно розноситься далеко навкруги. Хтозна-чому, але ні ревуни, ні стрибуни, ані інші мавпи не дали вранці свого звичайного концерту.
Така дивна поведінка мавп анітрохи не порадувала б лісових індіанців. І не тому, що вони полюбляють слухати цей вид хорового співу, а через те, що вони залюбки полюють на мавп, бо м'ясо цих тварин, а надто копчене, дуже смачне.
Дік Сенд і його супутники, звісно, не мали й гадки про звички ревунів, бо теж були б неабияк здивовані, їх не почувши. Вони попрокидались один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку поновили їхні сили.
Малий Джек прокинувся одним із перших. Насамперед він спитав, чи Геркулес із'їв уночі вовка. Та йому сказали, що жоден вовк не з'являвся, і Геркулес, мовляв, дуже голодний.
Решта мандрівників також зголодніли, тож Нен відразу заходилась готувати сніданок.
Меню було те саме, що й учора ввечері, однак свіже ранкове повітря збудило апетит, і ніхто не перебирав харчами. Треба було набратися сил на цілий день переходу, і весь загін дружно снідав. Можливо, вперше кузен Бенедікт зрозумів, що їда – не байдужий і не безкорисний процес у житті. Він тільки заявив, що «прибув до цієї країни зовсім не для того, щоб гуляти, сунувши руки в кишені». Якщо Геркулес і далі заважатиме йому полювати на кокуйпо та інших комах, то хай нарікає сам на себе! Погроза, здавалось, не дуже злякала велета-негра. І все ж місіс Уелдон, відвівши Геркулеса вбік, сказала йому, що хай собі кузен Бенедікт трохи погасає; не треба тільки губити його з очей. Адже шукати й ловити комах – найбільша втіха для нього…
О сьомій годині ранку маленький загін знову вирушив на схід, додержуючись порядку, встановленого напередодні.
Ішли все так само лісом. Зрозуміло, що на цій незайманій землі, де стільки сонця й вологи, красувалося буйне рослинне царство. Це плоскогір'я розташоване майже в тропічних широтах; улітку сонце тут досягає зеніту, і його проміння падає на землю майже прямовисно. У грунті нагромаджуються величезні запаси тепла, а підґрунтя – завжди вологе. Не дивно, що тут ріс такий пишний ліс.
Однак Дік Сенд не поминув своєю увагою однієї невідповідності. За словами Гарріса, вони перебували в пампі. А слово «пампа» мовою індіанців племені квішна означає «рівнина». Отож якщо Діка не зраджувала пам'ять, пампа – це безводна рівнина, де немає ні дерев, ні каміння, а в дощову пору все густо заростає будяками, які з настанням спеки перетворюються в густі непрохідні чагарі. Зрідка трапляються карликові деревця та колючі кущі. Пампа має вигляд сумної пустелі.
А ця місцевість була зовсім інша і не змінювалася, відколи, мандрівники вирушили в путь. Густий непрохідний ліс простягався аж до обрію. Ні, Дік уявляв собі пампу зовсім не такою! Мабуть, і справді, як казав Гарріс, примхлива природа створила на Атакамському плоскогір'ї своєрідний куточок… Адже Дік нічого про Атакаму не знав, крім того, що це одна з найбільших пустель Південної Америки, яка розкинулась від Тихого океану до підніжжя Анд.
Юнак поставив Гаррісові кілька запитань з цього приводу, сказавши, що його дуже дивує незвичайний вигляд пампасів.
Але американець швидко розвіяв його сумніви. Він докладно розповів про цю частину Болівії. Певно, він чудово знав країну.
– Ви маєте рацію, мій юний друже, – говорив Гарріс. – Справжня пампа дійсно така, як описано в читаних вами книжках; це безводна рівнина, де мандрувати часом бував вкрай важко. Вона трохи нагадує наші північноамериканські савани, тільки савани майже скрізь заболочені. Саме такий вигляд має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко й Венесуели. Але ця місцевість мене дивує. Щоправда, я вперше йду плоскогір'ям навпростець – щоб дістатися до асьєнди. Однак хоч я ще не бував тут, а все ж чув: цей край зовсім не схожий на пампу. Годі шукати справжньої пампи по цей бік Анд – для цього треба перейти через гірський хребет. Пампа займає всю східну частину материка аж до Атлантичного океану.
– То нам доведеться переходити через Анди? – спитав Дік Сенд.
– Ні, мій юний друже, ні, – усміхнувшись, відповів американець. – Я сказав «треба перейти», а не «ми перейдемо». Не турбуйтесь: ми не вийдемо за межі цього плоскогір'я, що його найвищі вершини сягають ста п'ятдесяти футів. Годі й думати переходити через Анди з нашими засобами пересування, і я ніколи не підбив би вас на таку ризиковану подорож.
– Справді, було б краще йти берегом.
– Так, у сто разів краще! Але асьєнда Сан-Фелісе розташована по цей бік Анд. Тож наш перехід ні тепер, ні згодом не буде важким.
– А ви не боїтеся заблудитися в цих лісах? – спитав Дік Сенд.
– Ні, мій юний друже, ні, – відповів Гарріс. – Я усвідомлюю, що цей ліс – мов те безмежне море, ба швидше морське дно, де моряк не зміг би зорієнтуватися. Та я звик мандрувати лісами і вмію знаходити дорогу за розташуванням гілок на деревах, напрямком росту листя, рельєфом і складом грунту та ще багатьма дрібними ознаками, про які ви й гадки не маєте. Будьте певні – я приведу вас і ваших супутників куди треба.
Гарріс говорив спокійно й переконано. Дік Сенд ішов з ним на чолі загону. Вони часто обговорювали такі питання, і ніхто їм не заважав. Коли в юнака й були якісь сумніви, що їх американець не спромігся розвіяти, то він волів до пори до часу не виказувати їх уголос.
П'ять днів подорожі минули без будь-яких особливих пригод. За дванадцять годин переходили вісім-дев'ять миль. Решту часу забирали зупинки на перепочинок, їду та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові. Малому Джекові вже трохи набридла одноманітна подорож. До того ж, не було виконано жодної з даних йому обіцянок. Гумових дерев, пташок-мух хлопчик і досі не бачив. Йому також мали показати найгарніших у світі папуг. Але де вони – яскраво-оранжеві папуги з небесно-блакитними хвостами, які водяться в цих лісах? Де барвисті ара з голими щоками й довжелезними хвостами, які ніколи не сідають на землю? Де всі оті зелені папуги, які живуть у тропіках? Де дрібні барвисті папужки? Де всі оті балакучі птахи, які, за словами індіанців, розмовляють мовами давно вимерлих племен?
Із усіх папуг Джекові показали тільки попелястих жако з червоними хвостами, що ними аж кишіли крони дерев. Та він раніше вже бачив жако. Їх понавозили в усі частини світу. На обох континентах вони дратують людей своєю надокучливою балаканиною. Із усієї родини гладкоязичних папуг жако найлегше навчаються людської мови.
Що ж до кузена Бенедікта – він був незадоволений іще дужче. Правда, йому дозволили відходити вбік од загону. Але він не знайшов жодної комахи, гідної його колекції. Навіть світляки, ніби змовившись, уперто не з'являлися поблизу. Природа, здавалось, знущалась з бідолахи-ентомолога, і він повсякчас був у дуже кепському настрої.
Наступні чотири дні загін так само йшов на північний схід. На 16 квітня подорожні, за їх підрахунками, віддалилися миль на сто від берега. Коли Гарріс не заблудився – а він твердо запевняв, що ні, – то асьєнда Сан-Фелісе миль за двадцять од місця, де стали на ночівлю того вечора. Ще дві доби – і маленький загін матиме надійне, зручне пристановище, де врешті відпочине від нелегкої дороги.
Та дарма, що вони майже перетнули плоскогір'я, – не зустріли в цьому неосяжному лісі жодного тубільця.
Дік Сенд не раз шкодував подумки, що «Пілігрим» розбився на цьому узбережжі. Якби катастрофа трапилась трохи північніше або південніше – місіс Уелдон та її супутники давно б уже дістались до плантації, селища або містечка. Але якщо цю місцевість начебто покинули люди, то останніми днями мандрівники чимраз частіше зустрічали тварин. Часом здалеку долинало жалібне виття. Гарріс сказав, що то лінивець, досить поширений у цих лісових районах.
Того ж таки дня під час зупинки на обід мандрівники почули свист. Місіс Уелдон він здався дивним.
– Що це? – занепокоєно спитала вона, підхоплюючись з місця.
– Змія! – вигукнув Дік Сенд і, схопивши рушницю, заступив собою місіс Уелдон.
Справді, який-небудь плазун міг заповзти в густу траву, що росла навколо. Не було б нічого дивного, якби то був велетенський удав з родини боа, які іноді сягають сорока футів у довжину.
Та Гарріс сказав Дікові Сенду й неграм, які теж були кинулись на допомогу, щоб вони сіли на місце, і заспокоїв місіс Уелдон.
Він пояснив, що це не удав, бо удави не свистять. Це, мовляв, свистять досить сумирні чотириногі.
– Не хвилюйтеся, – провадив він, – і не полохайте тварин.
– Але що це за тварини? – спитав Дік Сенд, який не пропускав нагоди розпитати американця, а той, до речі, розповідав про все вельми охоче, не примушуючи себе просити.
– То антилопи, мій юний друже.
– О! Я так хотів би подивитися на них! – вигукнув малий Джек.
– Це дуже важко, мій хлопчику, – відказав американець. – Дуже важко!
– А чи не можна якось підійти до цих антилоп? – спитав Дік Сенд.
– Не встигнете ви ступити й трьох кроків, – відповів американець, похитавши головою, – як увесь табун кинеться навтіки. Тож навіщо клопотатись намарне?
Однак Дік Сенд мав свої підстави цікавитись свистячими антилопами. Він неодмінно хотів їх побачити. Отож, тримаючи в руці рушницю, він поплазував у траві. Тієї ж миті табунець струнких антилоп з маленькими гострими ріжками як вихор помчав геть. Яскраво-руді, вони майнули, мов полум'я, попід деревами. Годі було й думати роздивитися їх.
– А що я вам казав! – мовив Гарріс, коли Дік повернувся на місце.
Ці прудконогі антилопи були не єдиними представниками тваринного світу, що їх помітили того дня. Інших тварин встигли роздивитися трохи краще, й їхня поява викликала суперечку між Гаррісом та його супутниками.
Десь близько четвертої години пополудні маленький загін спинився для короткого перепочинку на лісовій галявині. Раптом кроків за сто від них з гущавини вихопилось кілька височенних тварин, які тут же кинулись навтіки.
Цього разу, незважаючи на попередження американця, Дік Сенд приклав до плеча рушницю й вистрелив. Проте Гарріс підбив рушницю, і юнак, хоч і був влучним стрільцем, схибив.
– Не треба стріляти! Не треба стріляти! – вигукнув американець.
– Таж то були жирафи! – крикнув Дік Сенд, пускаючи повз вуха Гаррісові слова.
– Жирафи! – повторив малий Джек, випростуючись на сідлі. – Я теж хочу бачити жирафів! Де вони?
– Жирафи?! – перепитала місіс Уелдон. – Ти помиляєшся, любий Діку. В Південній Америці жирафи не водяться.
– Авжеж, – мовив Гарріс з подивом на обличчі, – в цій країні жирафів нема і близько.
– Що ж то тоді було? – спитав Дік Сенд.
– Не знаю, що й думати, – відповів Гарріс. – А може, вас обманув зір, і то були просто страуси?
– Страуси?! – в один голос спитали Дік Сенд і місіс Уелдон, здивовано перезирнувшись.
– Так, звичайнісінькі страуси.
– Але ж страуси – птахи, отже в них дві ноги.
– Авжеж, – кивнув головою Гарріс, – я саме і помітив, що ці тварини, які так швидко повтікали, двоногі.
– Двоногі? – повторив юнак.
– А мені здалося, що ці тварини чотириногі, – сказала місіс Уелдон.
– Мені також, – озвався старий Том.
Бет, Актеон і Остін теж підтвердили, що тварини чотириногі.
– Страуси на чотирьох ногах! – зайшовся реготом Гарріс. – Оце дивина!
– Тим-то ми й подумали, що то були жирафи, а не страуси, – сказав Дік Сенд.
– Ні, мій юний друже, ні! – твердо мовив Гарріс. – Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, в таких випадках помиляються і досвідченіші за вас мисливці.
Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа; і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з'являються і миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників – те, що жирафи в Південній Америці не водяться.
– Здається, – мовив Дік Сенд, – страуси теж не водяться в Південній Америці?
– Отут ви помиляєтесь, мій юний друже, – заперечив Гарріс. – Саме в Південній Америці є один з видів страуса – нанду, його ми й бачили.
Гарріс казав правду. Нанду – досить поширений представник родини страусових на південноамериканських рівнинах. Це великий птах, до двох метрів заввишки. В нього прямий дзьоб, пухнасте пір'я, довгі крила з синюватим пір'ям, трипалі ноги з пазурами. М'ясо молодого нанду дуже смачне.
Ці та інші – до речі, точні – дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.
– Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів, – додав Гарріс. – Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, «мій юний друже, не забувайте моїх порад – не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.
Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.
Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.
– Там, місіс Уелдон, – казав він, – про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.
– Містере Гарріс, – відповіла місіс Уелдон, – ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.
– Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?
– Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б'є пропасниця.
– Так, це тут буває, – кивнув головою Гарріс. – Хоч клімат цього плоскогір'я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.
– Однак завбачлива природа, – озвався Дік Сенд, – насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.
– Які, мій юний друже? – здивовано спитав Гарріс.
– А хіба тут не ростуть хінні дерева? – і собі спитав Дік Сенд.
– Ба й справді, – згодився Гарріс, – тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.
– Але мене дивує, – вів далі Дік Сенд, – що ми й досі не бачили жодного хінного дерева!
– Розумієте, мій юний друже, – відказав Гарріс, – хінне дерево не так легко розпізнати. Дарма що воно високе, має широке листя й рожеві духмяні квіти, – його ще треба знайти. Ці дерева майже не ростуть групами; вони здебільшого розкидані поодинці поміж інших дерев. Індіанці, які збирають хінну кору, пізнають їх тільки по вічнозеленому листю.
– Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете мені, коли ваша ласка, – попросила місіс Уелдон.
– Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева 8585
Колись для лікування використовували розтерту в порошок кору хінного дерева. Його називали «ієзуїтським порошком», бо 1649 року римські ієзуїти одержали багато хінної кори від своїх американських місіонерів . (Прим. автора.)
[Закрыть].
День минув без пригод. Настав вечір, і на ночівлю спинилися як звичайно. Досі погода була сонячна й суха, але невдовзі слід було чекати. дощу: від землі підіймалися теплі випари, огортаючи ліс густим туманом. От-от мав початися сезон дощів.
На щастя, завтра перед маленьким загоном гостинно розчиняться двері асьєнди. До неї – всього кілька годин ходи.
За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережливих заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. В нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити.
На ночівлю стали під групою високих дерев. Натомлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.
– Що таке? Хто кричить? – спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.
– Це я… Це я крикнув! – відповів кузен Бенедікт.
– Що з вами? – озвалася місіс Уелдон.
– Мене щось укусило!
– Змія?! – злякано скрикнула місіс Уелдон.
– Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!
– Ну, то роздушіть вашу комаху, – порадив Гарріс, – і дайте нам спати, містере Бенедікт!
– Роздушити комаху? – вигукнув кузен Бенедікт. – Нізащо в світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.
– Якийсь москіт, – мовив Гарріс, здвигнувши плечима.
– Ні, ні! Це муха, – відповів кузен Бенедікт. – До того ж страшенно цікава муха!
Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедікта.
– О, невже? – вигукнув ентомолог. – Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!
Він не тямив себе від щастя. Очі його переможно сяяли. Він дивився на муху захопленим поглядом і, здавалось, ладен був її розцілувати.
– Що ж це за комаха? – спитала місіс Уелдон.
– Комаха з ряду двокрилих, кузино, та ще й яка чудова! І кузен Бенедікт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.
– Вона не отруйна? – спитала місіс Уелдон.
– Ні, кузино, ні – принаймні для людини. Але для тварин – антилоп, буйволів, ба навіть слонів – вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!
– Ви нам урешті-решт скажете, містере Бенедікт, що це за муха? – мовив Дік Сенд.
– Ця муха, – відповів ентомолог, – ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце! 8686
Муха цеце, за сучасними даними, небезпечна і для людей: вона – переносник трипанозоми – збудника страшної сонної хвороби, небезпечної для людей і смертельної для худоби.
[Закрыть]Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.
Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедікта, в якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.
Незабаром мандрівники знову поснули, і тільки Дік Сенд до ранку не склепив очей.
