Текст книги "Флешка-2GB"
Автор книги: Юрій Іздрик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)
Фісташки безсмертя
Історію про фісташкове безсмертя я почув на конференції неконвенційних ботаніків, куди мене запросив Тарас Прохасько. Конференція відбувалася в Делятині, в Тарасовій хаті, огорненій містичним флером міфу чи то навіяним прозою господаря, чи то до появи цієї прози причетним.
Звісно, конференція жодним чином не нагадувала традиційні зібрання науковців: тут не читалося доповідей, не піднімалося на кафедру і не дискутувалося про мутагенні агротехнології, наприклад. Побут нагадував радше табірне життя «переміщених осіб» DP. Розклад – санаторне життя зубожілого гірського пансіонату. Та й самі учасники скидалися не на світил альтернативної науки і навіть не на Прохаськових непрОстих, а радше на різного штибу марґіналів та аутсайдерів.
Звісно, ботаніка займала в нашому недовгому спільному житті важливе місце. Однак була вона не так темою розмов, як необхідним елементом побуту: ожина, що росла під хатою, добре смакувала з домашнім вином; хмиз, зібраний в найближчому переліску, згорав у печі або у вогнищах, коло яких ми збиралися щовечора; експедиції ентузіастів надовго пропадали в пошуках священних карпатських грибів; траву курилося, на траві спалося, гербарії цікавили хіба окремих некомунікабельних аутистів.
Історію про фісташки розповів мені безумний, як рожева хмарка, молодик семітської зовнішності родом звідкілясь чи з-під Маріуполя, чи то з-над Аралу. Мав він ядучо-одеколонне прізвище Шипр, зловживав діоптріями, а замість очікуваного гаркавлення приголомшував займенниками та іншими цікавими мені лексичними кунштюками. Ми сиділи з ним на колоді під південним вікном Прохаськової хати, пахкали на двох ароматичну люльку, й історія про фісташки виникла без найменшого зв'язку як із попередньою, так і з наступною темами.
«Фісташки… – казав він, – ну, це, в натурі, тіпа, земляной оріх, як ці, ну, знаєш, арахіси, токо арахіси так і дозрівають у землі, в таких, вроді как пористих оболочках, ти же пиво п'єш, да? Нє? Ну, карочє, неважно, так вот, а фісташки появляються, тіпа, як із почьок, вони такі вроді почьки, да? Ну і вони, карочє, до соньца із-под землі вилазять, проізростають, в натурі, ти не гуманітарій, да? Но должен в'їхать, і вот, чуєш, када така почька под лучі соньца попадає, а фісташки, вони реально лучше всього на солончаках ростуть, потому шо соль, ну як сказать, от, возьми, к приміру, консерви, у нас, на Аралі, їх вопше без уксуса готовлять… Кстаті, будеш у наших краях… А сам ти откуда? Западенець, да?… Ну, бог с тобой, чуєш, так вот фісташки, вони на соньці, тіпа, зразу висихають і лопаються, ти же пиво п'єш? Нє? Ну, неважно, але бачив, які вони розколоті, прикольно, да? Береш і їш, бо єслі би вони від жари не лопали, то не факт, шо їх скар-лупу роздавиш, да, по крайній мірі зубами не візьмеш, обламаєшся, карочє, а всьо потому, шо це, в натурі, оболочка почьки, а не оріх, вона без базара болії тверда, ти не гуманітарій, ти должен в'їхать, вот, і разні греки, там, асірійці, хазари, в старину тими почьками амфори обклеювали, і разні другі горшки, і сосуди, бо вроді і кошерно, і укріпляє стінки сосудов, і термоізоляція, да, а всьо, шо внутрі у почєк, висихає, то получаєтся тіпа як оріх, по-ботанічєскі це ложний плод називається, потому шо воно не плод на самому ділі, но, як сказать, корочє, вроді листков, которі зрослісь, не розпустівся, так вот сольона пиль і глина, наслоясь на оріх, проізводять замічательний ефект…»
Коротше кажучи, гаркавий пафос рожевої одеколонної хмарки зводився до того, що фісташки, які віддавна вважаються способом для продовження життя, затримання старіння, про що знають і сучасні косметологи з фармацевтами, насправді володіють секретом безсмертя зовсім не завдяки чудодійному хімічному складові, а тому, що, дозріваючи на солончаках, фісташки обдуваються солоними вітрами, і кристалики солі разом із частинками сірої глини осідають на плодах, утворюючи природний захисний шар, який оберігає горішки від псування, але справа тут не в консерваційних властивостях солі, а в тому, що легкорозчинна у воді сіль проникає разом із нею в саму суть, у водообіг кожної живої істоти, кожного створіння, вливається у її найпотаємніші судини, проникає в генетичний код… І зберігає його в комбінаціях власних кристалів. Назавжди. Та навіть не в цьому справа.
Сама потенційна здатність соляних структур проникати у фундаментальні засади біологічного існування породжує те емоційно-інформаційне поле, відчуваючи яке організм згадує… що насправді… вже володіє секретом безсмертя. Що ним володіє кожна жива істота. Кожна людина. Кожна душа.
Все це, звісно, виявилося повною бриднею. Енциклопедія повідомляла, що фісташки ростуть на субтропічних кущах. Консерваційні властивості солі зумовлені її антибактерійними властивостями. А безсмертя взагалі не існує.
Така є правда. Проте фісташки смакують мені дедалі більше, і, купуючи їх, я завжди перевіряю, чи достаточно для замічательного ефекту наслоїлося на оріхах сольоної пилі і глини, потому шо єслі солі недостаточно, ну, карочє, ви поняли, да?
Розділ четвертий. Мої території
Готель «Україна»
У те, що мої літературні борсання можна назвати «письменницькою кар'єрою», я починаю вірити завдяки ознакам, далеким від літератури. Наприклад, мене все частіше запрошують у різні журі. І хоча ще не дійшло до гонорарів за суддівство, та й повернення грошей за квитки залишається рідкістю, від якогось часу мене почали поселяти в готелі. Я вже не мушу шукати знайомих, у котрих можна було би заночувати. А що готелі зазвичай ще й є спонсорами всіх цих фестивалів, то спробую описати феномен «готелю-спонсора».
Кімната, в яку вас поселяє готель-спонсор, зовні мало чим відрізняється від решти. Але в ній обов'язково є якийсь сюрприз. Сюрпризи ці не вирізняються різноманітністю і найчастіше означають вади функціонального характеру: щось не діє. Або відірвано шланг душу, або бракує батарейок у телевізійному пульті, або просто під вікном працює різницький цех місцевого м'ясокомбінату.
Останнього разу я мешкав у чудесному готелі, сама назва якого обіцяла якщо не європейський сервіс, то бодай євроремонт. Номер був гідним усіляких похвал. Одноразові капці, білий халат із капюшоном, міні-бар, супутникове телебачення…
Щоправда, бар був порожній, а блок налаштування супутникового телебачення нагадував пульт запуску ракет протиповітряної оборони і без докладної інструкції не надавався до експлуатації.
Шланг і душова головка були якісними, принаймні, не турецького виробництва, але сама кабінка протікала – навіть після швидкого холодного споліскування на підлозі утворювалося озерце, яке завдяки дбайливо вимощеній плитці не перетікало до сусідів поверхом нижче.
Зате в лазничці був потужний німецький фен, яким мені вдавалося висушувати озерце менш, ніж за 20 хвилин.
Не хочеться видаватися надто прискіпливим, але в номері не було смітника. А через свою любов до фісташок і йогуртів я завжди залишаю по собі гори сміття. І без смітника мені ніяк не можна. Особливо в готелях, де самотніми зимовими вечорами так добре смакують фісташки і йогурти.
Після недовгих душевних вагань я почав викидати шкаралупу фісташок у шухляду стола, а упакування від йогуртів – у спеціально куплений поліетиленовий мішок для цементу (в тому ж господарському магазині я придбав велику шмату для підлоги, бо, з огляду на мій гігієнізм, фен від висушування озер почав перегріватися). Однак на другий день сміття було вже надто багато. Двічі я вивішував табличку «Прошу прибрати» – безрезультатно. Тоді я надягнув білий халат із капюшоном і вивісив табличку «Прошу не турбувати». Покоївка з'явилася відразу, однак ми збавили час за обговоренням фасону готельних халатів, тож до прибирання так і не дійшло.
До послуг покоївки довелося вдатися ще раз, коли надворі почалася хурделиця і з'ясувалося, що металопластикові вікна – чергова бляшана панацея вітчизняної архітектури – в жоден спосіб від цієї хурделиці не рятують (покоївці також дуже пасував халат із капюшоном).
У день, коли я виїжджав, мені вперше змінили рушники і видали другий шматок мила. Мило я забрав на пам'ять.
Іноді роль готелів-спонсорів виконують приватні помешкання. Ну, ті, що позиціонують себе як «апартаменти». В таких апартаментах нам із приятелькою довелося мешкати десь в Одесі. Ґаздиня, ознайомлюючи нас із місцевим колоритом, виголосила такий приблизно монолог: «От, як у туалет будете заходить, так ручку сильно не дьоргайте, бо тоді вона ізвнє отвалиться, і будете у туалеті ночувать. А ось тут на дверях у нас сигналізація, так ви, як будете закриваться, то оцю кнопку не задіньте, бо тоді сигналізація включиться і міліція приїде. І коли виходить будете, то клямку не дьоргайте, не провіряйте, бо оп'ять сигналізація включиться, і міліція приїде. Только ви вже, як не дай Бог, сірєна завиє, то нікуда не тікайте, а лучче роздягніться й у ліжко лягайте, шоби міліція бачила, шо ви свої».
Перспектива увімкнути сирену і лягти з приятелькою в ліжко на якийсь час заволоділа моєю уявою, ґаздиня ж тим часом продовжувала: «А ще, знаєте, у нас тут на площадці бультер'єр живе, він не агресивний, но йому не нравиться, шо ми тут готель устроїли, от він на жильцях, гостях города, мститься. Но ви виду не подавайте, що іспугалися, а так гордо мимо нього проходьте, і тоді він вас не троне».
Мені хотілося запитати, чи пропускає бультер'єр міліцейський наряд, коли спрацьовує сигналізація, але мучило відчуття, що ґаздиня розповіла не все і що треба з'ясувати якусь деталь. Згадати, про що саме йдеться, не вдалося.
Згадав я про це, коли вийшов по сигарети й продукти. Повернувшись, уперся в металеві двері під'їзду, код домофону якого нам ніхто не повідомив. Я почав дзвонити приятельці, яка залишилася в апартаментах. Марні спроби. Ця моя приятелька має якусь неймовірно велику родину, і для кожного родича в неї – своя мобільна картка. Тому достукатися до неї, коли вона обдзвонює родичів із терапевтичним обходом, – неможливо. Потупцявши хвилин двадцять під будинком, я врешті дочекався якусь бабцю-пенсіонерку, тимчасову сусідку. Бабця радо назвала мені код і жваво відчинила двері.
За дверима сидів бультер'єр. Я не звернув на це уваги, приготувавшись скористатися методою, якої нас вчила ґаздиня, та бабця раптом запричитала: «Ой, ви сюда нє хадітє. Он совсем больной. Он вчєра мою сестру покусал, вот я от нєйо с больніци возвращаюсь. Давайте, я єво надвор виманю, а ви бистренько проскочітє».
Як бабця виманювала бультер'єра, і чим усе закінчилося – тема для триллера. Може, коли напишу.
Однак найкрутіший готель-спонсор трапився мені у пристоличному містечку Ірпінь. Про те, що в Ірпені є Будинок творчості літераторів, парк і охоронний «Отряд имени Степана Бандеры "Трызуб"» на чолі із сержантом на ймення Роман Жахів, знає багато хто. А от мешкати у місцевому готелі довелося, напевно, небагатьом. Не пам'ятаю його назви, але добре пам'ятаю, що під грозовим ірпінським небом світилися три неонові зірки. Проте вже в холі своєрідність місцевої тризірковості впадала у вічі. Не пригадую докладно, але в якійсь кафкіанській послідовності спливають такі епізоди:
– заґратоване радянськими фігурними ґратами віконце адміністратора;
– велетенський ґросбух, куди записували «постояльців», із багатьма графами на кшталт «походження», «національність, «група крові»;
– ветеран ВОВ у спортивному костюмі в ролі портьє;
– заґратований же аптечний кіоск із рекламною афішею «Протигрибкові засоби продаються в кредит»;
– вантажний ліфт, розрахований на 5 поверхів угору і 4 вниз;
– порожній фанерний стенд з написом:
«Стен ая г зета»
і пришпиленим оголошенням:
«Об'ява: после 11-и двери откриваться не будут».
Далі прийшли інші жахливі подробиці:
– ліфт не піднімається вище за п'ятий поверх, бо з шостого по дев'ятий поверхи займає студентський гуртожиток;
– а перші три поверхи не обслуговуються з міркувань економії;
– тому до розташованого на другому поверсі буфету на сніданок треба добиратися евакуаційними сходами, які, оминаючи гуртожитські та інші території, сполучають готельні простори;
– ресторан не готельний, належить іншій організації, тому вхід до нього знадвору, через інші фігурно заґратовані двері.
Ну, і так далі.
У тризірковому номері, як і належить, були телевізор і холодильник.
Телевізор, убитий корейський «First», був безпілотним і німим, а холодильник, раритетний радянський «Морозко», виявився заразом і єдиним джерелом світла в кімнаті. Розчулила лазничка, викладена жовтими лікарняними кахлями, з тріснутим унітазом та душовою зі стоком у підлозі. А ще – два рушники: великий, китайський і білий, «вафельний», шматок господарського мила та цілісінький, запакований рулон туалетного паперу «Кохавинка». Доречність останнього я оцінив після сніданку, що складався з макаронів, кабачкової ікри і санаторного какао та пережитого в готельному коридорі шоку. Коли вранці, емануючи господарським милом, я вийшов із номера, то побачив людей, що смиренно сиділи на стільцях, розставлених під стінами. Згадався «Процес» Кафки і похорон Брєжнєва. Інстинктивно я запитав у найближчого: «Хто останній?» Найближчий і виявився останнім, а все разом – чергою до ощадкаси, що винаймала кілька готельних покоїв.
Коли я запитав у фігурно заґратованої адміністраторки, чи не можна було би провести світло не лише в холодильник, а й до кімнати, мені видали ще один ґросбух, у який я мав записати свою скаргу. Я записав прохання вкрутити лампочку після розпачливого месиджу якихось двох студенток: «Приєхалі послє канікул – нєт входной двєрі. Скажитє столяру».
На цьому тлі нічні переговори з ветераном BOB, який сторожував двері, немов Цербер, мотоциклетні перегони місцевих байкерів під вікнами і додаткова порція кабачкової ікри на другу добу проживання виглядають невинними цікавинками. Тризірковий ірпінський сервіс варто вписати в перелік туристичних родзинок України.
Газетярський вірус спонукає порозумувати з приводу метафоричного готелю «Україна», в якому ми всі тулимося і в якому тріскають бляшано-пластикові вікна і застрягають вантажні ліфти. Але зупинимо вірус.
Бо, мушу сказати, моя «письменницька кар'єра» набирає обертів. Мене починають запрошувати й на музичні фестивалі. Я вже був у Шешорах і в Підкамені. Мені вже довелося ночувати в мікроавтобусі, Реабілітаційному Центрі для хворих з опіками 4-го ступеню і в інтернаті для глухонімих, по кісточки затопленому зливою. Однак тут ніхто ніякого сервісу не обіцяв, і це вже зовсім інша, не туристична, а радше мандрівна історія: Батьківщина багата принадами.
Лови на лева
Географія бреше. Насправді нема ніяких країн і країв, немає жодних міст чи місць, окрім того, де ти перебуваєш зараз. Тепер. Саме в цю мить. Крім кількох квадратних сантиметрів землі під твоїми підошвами.
Немає жодних стін, окрім тих, що перед тобою. Та й вони розсипаються в порох, варто тобі відвернутися.
Лише безнадійно інфантильні мрійники вірять у те, що подорожі кудись приводять. Що, мандруючи, можна пізнати або впізнати світ. Адже коли ми з'являємося тут, для нас на всі чотири сторони відкрита тільки одна дорога.
Тому, коли тобі здається, ніби ти приходиш кудись, потрапляєш у незнайоме місце, роззирнися. Тобі вже повинна бути добре знайома ця пустка, ця пустеля, це поганьблене туристичними фотоапаратами ніщо.
Однак якщо ти далекий не лише від географії та поезії, в й від простого вміння розуміти сказане; якщо ти все життя мріяв потрапити в Париж, у Pio чи, скажімо, до Львова, я повторю для тебе все це іще раз. Доступніше. Легше. Простіше. Ти ж любиш soft-версії, simpie stories і super-лайти, чи не так?
Отже:
Існує центр світу, який всюди і ніде. Існують і міста для цього центру. Центральні міста. Львів до них ніколи не належав. У різні часи планета оберталася то довкола Ейфелевої вежі, то довкола Empire State Building. В різні часи за вісь слугували піраміда Хеопса, труби Аушвіцу, Юдина осика або ж голка, що її анонімний тибетський монах встромив у зіницю Будди.
Крізь Львів же ця вісь не проходила ніколи. Місто приречене бути окраїнним. Перебувати на марґінесах держав, повітів, областей, іграшкових імперій та імперських стадіонів, санаторних і санітарних зон, паломницьких маршрутів і торгових шляхів. Навіть на мапах Львів знаходиться там, де вже закінчується масштабна сітка. Він примудряється втримуватися на самому краєчку кожного материка – такі мізерні плацдарми ігноруються не лише картографами, а й осквернителями могил. Власне кажучи, Львів – це прикордонний постерунок, вартова вежа, останній контроль на межі між землею і… землею, між небом… і небом, між правим і… правим, між лівим і… і… і… а тепер – лев.
Зупинімося. Відпочинь. Заспокойся. Віднови дихання, і просто повторюй за мною: «Полювати на лева, гнати за левом, утікати від лева, вмирати від левових кігтів, тремтіти під левовим поглядом, забирати левову частку, загортатися в левову шкуру, гарчати, як лев».
Сміятись, як лев. Співати, як лев. Розмовляти, як лев. Плакати лев'ячими слізьми.
І – назад до Львова. Так от, Львів споконвіку – недограбоване містечко при кордоні, який розділяє, відділяє, розмежовує несумісні цивілізації, причому по обидва боки мешканці переконані, що за кордоном нічого/нікого нема. Це наводить на сумніви щодо цивілізованості цивілізацій, але так уже повелося. Тим більше незрозуміло, чому, маючи такі уявлення про світобудову, то одна, то друга сторона намагається перетнути кордон зі зброєю в руках. «Ну в кого, ну в кого ви збираєтеся там стріляти?» – століттями запитує самотній спостережник піщаної смуги. І справді – на піску сліди птахів, звірят, дощу та вітру й жодного людського відбитку. Напевно, Львів таки і справді межує з нічим. То куди ж діваються озброєні армії? Невідомо. Принаймні жодна з них ніколи не повернулася. Мабуть, для того, щоб перемішатися, народи спочатку мусять зникнути. А у Львові їх і справді намішано багато. Львів живий талантами всіх дезертирів світу. В гомоні його вулиць звучать голоси найкращих оперних дів, лунають говірки найекзотичніших племен, голосять породіллі всіх можливих рас і верещать у передсмертному ґвалті жертви найжорстокіших маньяків. Тут чутно зойки матерів, що втратили всіх нащадків. Тут обриваються найшляхетніші генеалогії. Тут губляться сліди найзагадковіших утікачів. Тут досьогодні виготовляють філософський камінь, аби, перетворивши на бруківку, встеляти ним вулиці. Тут і донині фарбують вапном дерева, бордюри й ліхтарні стовпи. Тут усе ще продають залізне вино. Тут можна почути лише одну скрипку. Але вона належить тому, єдиному скрипалеві, скрипалеві, що грає на даху.
Давай-но спробуємо ще. Спробуємо разом:
«Любити Львів, ненавидіти Львів, покидати Львів, повертатися до Львова, милуватися Львовом, заблукати у Львові, закохатися у Львові, народитись у Львові, померти під Львовом, гукнути перед смертю: гей, Львове, я ще живий!»
Загальновідомо, що найславетніші портові міста – це ті, які ніколи не бачили моря. І Львів у цьому не виняток. Вода оминає Львів. Вона не бажає текти його руслами і венами. Вона витікає з його водогонів. Вона просочується до найглибших ґрунтів. Вона ховається під землею. Так зникла єдина дарована Богом міська ріка Полтва. Так стекли свого часу в каналізаційні решітки води Великого Потопу. Так зник безслідно вчорашній дощ.
Тому козацькі «чайки», ґумові човни, крадені яхти і виловлені з дна океану потонулі титаніки відбувають свої рейси на асфальті перед Львівською оперою. Тому з усіх коштовностей львівські красуні віддають перевагу звичайним мушлям. Тому паперові кораблики тут цінуються більше, аніж найпотужніші авіаносці. Тому Поливаний Понеділок у Львові – день трауру й жалоби. Тому самозваних капітанів і театральних флібустьєрів тут шанують понад усе. Зрештою, леви не потребують води, вони призвичаєні до пустелі. А Львів – це, безумовно, лев.
Отож давай-но закріпимо вивчене:
«Ловити лева у львові, ліпити львови з левів, любити лови на левів, львовити лвеви у в лвова, лвевати львівіз лвевла, влевлевалвевелвалвавалала лев львів вівль вел, well, very well». І найважливіше – любити лева на ім'я Львів.
А тепер, після всіх цих уточнень, фактів і метафор я наважуся повернутися до початку й вкотре ствердити: насправді жодного Львова не існує. Львів і довколишні села, з усіма їхніми тераріумами – фікція, непорозуміння, анекдот. Слухова галюцинація товариства сліпих. Міф, цинічна дезінформація, вигадка. Картярський блеф старого гравця-невдахи. Миттєве потьмарення колективної свідомості, що триває вже 750 років.
І все ж якщо колись, де-небудь, будь-де, будь-коли, де і коли завгодно, ти відчуєш дивну композицію ароматів і смороду, у якій зливатимуться запахи збіглої кави, старого дерева, кориці, гвоздики, шафрану, вологої цегли, забитого ринштоку, закупорених вен, церковного вина, макових круасанів, прілого листя, розігрітої на пательні солі, розрізаної навпіл сирої картоплини, незакінченого живописного полотна, заднього номера дизельної вантажівки, жодного разу не праних джинсів, щербини на старовинній збройній сталі, невикористаних китайських петард, котячої сечі, зів'ялої пеларгонії, запилюженої книгозбірні, штучних троянд, аптеки й іподрому… Якщо почуєш спільний хор вуличного птаства й домашньої птиці, клекіт комунальної кухні, багатомовну шоферську лайку, материнські інтонації кондукторки з трамваю, шум недіючого фонтану, радісний хлопчачий вигук: «Гей, я живий!», гудіння далекого маневрового паротяга, рипіння дерев'яних сходів, бамкання ратушного годинника, плюскіт підземної ріки, вкрадливі кроки приватного переслідувача, цокотіння підборів, гавкіт собаки-поводира, деренчливе банджо вуличного джазмена або бляшані барабани комбатантів не-знати-якої-війни, шурхіт недоклеєної сецесійної афіші, григоріанський хорал зруйнованого храму чи астматичний орган із розладнаним регістром vox humana, а над усім цим звідкілясь, чи то з піддашшя, чи то з даху, чи просто з неба полине голос самотньої скрипки… Якщо ти раптом почуєш і відчуєш усе це, а на додачу зумієш швидко, якомога швидше в повний оберт роззирнутися довкола – так, щоб не встигли позаду тебе осипатися стіни, якщо тобі вдасться, якщо пощастить, то все, що бодай на мить віддзеркалиться в твоїх прохромлених тибетською голкою зіницях, – оце і буде справжній Львів. Або, як його ще називають, – місто Лева.
