Текст книги "Флешка-2GB"
Автор книги: Юрій Іздрик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)
І на цьому історію НЕСПРАВЖНОСТІ можна вважати завершеною.
Кожен роман має початок і кінець, кожна відносність доволі відносна, на кожен невроз достатньо психоаналізів.
Описана тут субкультура як цілісне, органічне явище, як внутрішньо виправдане новоутворення сьогодні вже не існує, хоча більшість її проявів, пустивши паростки і зазнавши певних метаморфоз, живуть і понині. Це й окремі люди, і певні організаційні структури, мікросоціуми, точки перехрещень, ритуали, діалекти тощо. Хто змінив поле діяльності, хто зумів сформувати власне вчення та плекає апостолів, хто дістав визнання у тій же Європі, хто пішов у підпілля, хто втрапив під крило різноманітних фондів, хто віднайшов свою нішу і проникає вглиб, а хто намагається охопити все ширші площинні терени буття. Власне кажучи, все стало таким, як усюди. Односпрямованість роззосередилася в броунівський рух, система потроху йде до термодинамічної рівноваги, спокою-у-хаосі. Франківський феномен втратив свою феноменальність. Звичайно, я не наважуся стверджувати, що, скажімо, зникли карнавальні, балаганні методи і форми, але карнавал став фаховим, перетворився на професію, до нього ставляться не по-карнавальному серйозно – це бізнес, це імідж, це спосіб виживання. Продовжуються і гардеробні утіхи – нап'ялювання різномастних масок і одеж, однак усе це більше скидається на віртуозне мюзик-хольне травесті, один зі способів пожвавлення відчуттів. Усе це СПРАВЖНЄ. Тут не до забав, тут навіть забави – справжні-справжнісінькі, освячені святістю гріха.
7. Заперечення сказаного
Сам час, здається, зупинитись і спробувати проаналізувати, що нам тут автор набалакав.
Не можуть не впадати в око деякі прикрі невідповідності:
По-перше, всіляко уникаючи означення одного з ключових для цієї статті поняття «МИ», більше того, декларуючи його неозначеність і навіть вдаючися при цьому до різних штукарств, автор все ж конкретизує певне коло людей, нав'язує власні, доволі-таки суб'єктивні характеристики і робить спроби сформувати певне понятійне поле. Щоправда, спроби ці видаються нам досить незграбними: за всієї лексичної та семантичної неперебірливості (що призвело до страшенної засміченості, смислової непролазності, стильової неоднорідності тексту), авторові так і не вдалося тактовно обґрунтувати правомірність двох інших ключових понять: «СПРАВЖНЬОГО» і «НЕСПРАВЖНЬОГО». Бо, попри загальнодоступність ходульних авторських прийомів, зокрема довільно-ігрового комплектування антонімічних пар типу: несправжнє «СПРАВЖНЄ» та справжнє «НЕСПРАВЖНЄ», початкові тези так і залишаються недоведеними. Автор забуває, що антиномія передбачає однаково переконливе, тропічно послідовне доведення обох взаємовиключних тверджень, та, замість логіки, він воліє користуватись упередженими емоціями, вдається до конотативного письма. За власним бажанням він надає підхожого емоційного забарвлення речам, які потребують чи то ствердження, чи то заперечення. Відповідно, те, що вимагає бути доведеним, набуває певних виправдальних, позитивних, ба навіть поетичних рис, а те, що в даний момент повинно б аргументовано заперечуватись, перекреслюється всепереможним пафосом неґації.
По-друге, подібна методологічна недисциплінованість призводить і до хронологічної невизначеності. Описувані явища й події нібито відбуваються в чітко окреслений часовий проміжок, при чому постійно наголошується на незначній його тривалості. Однак мало того, що конкретного часу ніде не вказано, уважний читач помітить: деякі речі стосуються не лише різних за характером етапів історичного процесу, а й доволі значних історичних періодів! Автор узагалі досить своєрідно трактує проблему часу. Він, очевидно відчувши граматичну та знакову вичерпаність різномастних есхатоцентричних побудов типу: «кінець літератури», «кінець історії», «кінець тисячоліття», «кінець рефлексії» тощо, моделює ситуацію «позачасся», не проголошуючи пограничної, відправної точки «кінця часів». Позачасся для нього позбавлене будь-яких ознак, характеристик, домінант, онтологічної доцільності. Ніяк, знову ж таки, не розвиваючи і не підтверджуючи цієї тези, автор із маніакальною наполегливістю зі статті в статтю, з есею в есей повторює парафраз Еклезіаста (Екп. 3.2–8): «Не час родитись і не час помирати, не час садити і не час виривати посаджене, не час вбивати і не час лікувати, не час руйнувати і не час будувати, не час плакати й не час реготати, не час ридати і не час танцювати, не час розкидати каміння і не час каміння громадити, не час обіймати і не час ухилятися від обіймів, не час шукати і не час губити, не час збирати і не час розкидати, не час дерти і не час зашивати, не час мовчати і не час говорити, не час кохати і не час ненавидіти, не час війні і не час миру!» – що навіть за всієї художньої переконливості прийому викликає відчуття лукавства, прихованої омани, каверзи, вносить присмак порожнього формального виверту.
По-третє, що саме по собі є консеквентним, впадає в око невизначеність місця. Автор виокремлює два топоніми: «Станіслав» та «Європа», і нібито намагається представити їх як певну парадигму – чи то констатувати їх сутнісну синонімічність, чи то омовити як омонімічний дубль. Однак сповідувана автором теорія зростання семантичної ентропії визнає за цілковиту безсенсовність свідоме вживання знаків і понять, які при незмінному імені набувають незліченної кількості значень. Очевидно, це передовсім стосується поняття «Європа». Нам здається, що з таким же успіхом, не змінюючи ні форми, ні змісту статті, можна було би вдатися до імен-понять: «Схід», «Америка», «світ», «цивілізація» тощо. Варто зауважити, правда, що автор за допомогою вправних, а подекуди й хвацьких ритмічно-фонетичних побудов витворює певні синтагми, які в даному контексті дають змогу імітувати присутність уявлень про значення. Однак оскільки поняття ентропії автор поширює не лише на царину семіології, а й вживає стосовно культури взагалі, надуманість подібних побудов очевидна.
Тут, напевно, варто трошки детальніше зупинитися на авторській інтерпретації культури: і щоб дослідити витоки нігілістичного антикультурного пафосу, і щоб краще зрозуміти природу неперсоніфікованих патетичних славословлень. Неодноразово в тексті статті, за допомогою все тих же хрестоматійних конотативних засобів, культуру подано як сукупність всього лихого, негативного, гріховного, як тотальне всеохопне зло. В той же час вона постає і як тотальність узагалі: нічого поза нею не існує і нічого не існує, окрім неї. Автор стверджує, що культура мала сенс і виправдання, допоки була явищем спрямованим, векторним, допоки в ній існувала ціннісна ієрархія, ступеневість, розмежування на складне і просте, примітивне й досконале, корисне і шкідливе, приземлене й піднесене, прекрасне і потворне, тілесне і духовне, пристойне та соромітне і т.ін. Тобто, якщо використовувати любу авторові термодинамічну модель, тоді, коли ентропія системи була мінімальною, а загальну хаотичну метушню елементарних частинок можна було підсумувати у сукупний однобічно спрямований рух. Сьогодні ж такий спільний вектор вивести не вдається, і автор вважає це ознакою панування хаосу, звичайно ж, надаючи цьому суто фізичному поняттю емоційного забарвлення: хаос як втілення зла, як ознака «позачасся», як ескалація есхатономії. Він пише: «Відтоді, як запанувала естетична рівноправність і етичний релятивізм, złota wolność, демократія, свобода, відколи всі типи культур, незалежно від їхньої природи, стали рівноцінними експонатами всесвітнього етнографічного музею, нікого вже не дивує сусідство і навіть синтеза Мадонни Конестабіле і Мадонни Чікконе, електробарабанів і шаманських бубнів, григоріанського хоралу і хіт-параду, халдейських письмен і вуличного графіті, Фреді Крюґера і химер Notre Dame […]» Цього разу автор позбавляє нас свого улюбленого графографічногоприйому – безсистемного нагромадження категорійних підмножин, однак не важко уявити собі таку, наприклад, побудову, базовану на вибраній лексемі: культура —
матеріальна культура
марґінальна культура
духовна культура
культура побуту
вулична культура
культура поведінки
культура їжі
кулінарна культура
соціалістична культура
культура мови
контр культура
альтернативна культура
буржуазна культура
рок– культура
поп– культура
культура європейська
театральна культура
культура Майя
традиційна культура
культура виробництва
культура споживання
культура диспутів
урбаністична культура
культура пиття
суб культура
секс– культура
культура палеоліту
х– культура
молодіжна культура
культура Середньовіччя
культура фізична
сільськогосподарська культура
західна культура
культура Сходу
імперська культура
культура рису
культура льону
і нарешті культура яко культ.
Тож, закидаючи культурі те, що вона виросла у найбільшого за всі часи боввана, стала предметом всесвітнього ідолопоклонства, культу, до того ж культу поганського (от для чого, виявляється, потрібна була авторові Європа з її еллінськими коренями), автор нарешті висуває найсерйозніше своє звинувачення: культура увібрала в себе християнство. Себто, висловлюючись коректніше, християнство як ідеологія, як світобачення, як мораль потрапило в тінь культури – адже сьогодні саме їй належать категорії моралі, ідеології, світогляду тощо. Замість того, щоб розглядати й оцінювати весь корпус культури через призму християнства, – журиться автор, – люди приречені сприймати християнство з позицій істоти окультуреної, яка від народження несе на собі первородний гріх знання. Це призвело, на його думку, до того, що християнство із Божої благодаті, з найвищого прояву духовності, з єдиного гаранта історичності буття перетворилося на одну з багатьох світових релігій – простих, зручних, доступних і ужиткових. А це означає, – робить він остаточний висновок, – що християнства як такого сьогодні просто не існує, замість нього маємо підсунуту культурою фальшивку (чи не тут криються корені феноменології несправжньої). Доволі-таки спритне перенесення власних психологічних проблем у площину глобальну, соціологічну – адже суть полягає в тому, що бідному нашому автору ніяк не вдається відчути себе справжнім християнином, маючи на заваді химеру культури. Культура нібито стоїть між ним і Словом, яке вона йому пропонує в безлічі перекладів і транскрипцій, із безліччю коментарів і зауважень інших людей, у найрізноманітніших варіантах і формах, у найхимернішому світлі, під найнесподіванішими кутами зору. Його бентежить свобода вибору і лякає необхідність вибирати. Йому легше прийняти схоластичну ідею про покинутість світу Словом, аніж смиренною душевною працею заробити собі право на доступ до Нього. Розбещений безпідставними претензіями на харизматичність, він, урешті-решт, просто-на-просто не бажає завдавати собі клопоту жити.
Не вміючи, не бажаючи, не маючи змоги увібрати і полюбити все, автор трансформує для себе Христову заповідь любові у тотальне неприйняття, всеохопну ненависть. Мотивуючи власну мізантропію ідейним неприйняттям культури, він плекає сміховинні месіанські плани про перевлаштування світу так, щоб найбільшою проблемою, найдорожчим задоволенням, а може, й найважчим злочином у ньому вважалося розповсюдження інформації. Він марить ізольованістю, мріє про жорсткі квоти і ліміти на будь-яку інформацію, про всесвітню систему інформаційних податків, про безжальну новітню цензуру і непролазні кордони. І ось тут, нарешті, він і виказує себе повністю: за всіма його логічно-філологічними побудовами стоїть елементарне невротичне бажання сховатися знову за залізною завісою. Істота, вихована в неволі, на волі, як відомо, гине.
Все це (як і те, що весь свій антикультурний пафос автор трансформує в літературний текст, докладаючи таким чином another brick у мур культури) змушує з великою недовірою поставитися до авторських інтерпретацій історії станіславського артистичного середовища – бо чи нема і тут прихованих ідейних чи інтимних мотивів, які наперед визначили б точку зору та зумовили одіозність інтонації?
8. Від автора (каденція і кода)
Здається, мені таки не вдалося уникнути певної елегійності та ностальгійності, описуючи справжні-несправжні часи, минулі події та неіснуючих людей. Очевидно, з цієї причини багато хто звинуватить мене в необ'єктивності й некритичності: мовляв, для кожного пора молодості видається світлою. Може, й так. Може, для отого непізнаного «МИ» це справді було юністю. Бо щодо мене, то навіть якщо це історія юності, то юності дуже запізнілої, запізнілої навіть порівняно із запізнілою юністю Людвіґа Бодмера.
І все ж таки я стверджую: то були прекрасні часи. Тому, сподіваюся, вони ніколи не повернуться.
Липень, 1995
По коліна в Європі. Моделювання малої батьківщини
Тут неподалік
є класний всесвіт
ходімо туди
е.е. камінґс
Калуш – місто без історії. Адже історія – одна з тих речей, які існують лише тоді, коли існують її носії. Носіїв місцевої історії в Калуші немає. Тому неможливо собі уявити, щоб тут святкували, скажімо, 750-річчя міста (як нещодавно було у Львові). У Калуші можна святкувати тижневий ювілей, семимісячний чи, щонайбільше, кількарічний. Години й дні, будь-які хронологічні періоди, що проминають на цих територіях, не залишають сліду ані в літописах, ані в людській пам'яті, а просто повертаються для повторного використання, як намистини вервиці. Як елементи вічного рециклінґу. Немов тут працює якийсь астральний комбінат з утилізації й повторного обігу часу.
Хоча насправді Калуш, звичайно, має власну історію. Просто історія… себто справжня Історія – це саме те, чого не пам'ятають.
трохи неісторії
Якщо вірити легендам і туристичним довідникам, перша згадка про Калуш датована 1437 роком. На жаль, у місцевому музеї від першого калушанина не залишилося ні опудала, ні шкури, ні віґваму. Однак аборигени, судячи з усього, були істотами активними й підприємливими, оскільки вже 1549 року місту було даровано маґдебурзьке право, а відповідно – герб і статус «вільного королівського міста». На жаль, не знаю, за часів якого саме короля це діялось. Як не згадаю, де саме – хоча, кажуть, десь на калущині – народився свого часу і Степан Бандера.
А ще за часів бабці-Австрії в Калуші почали видобувати калійну сіль. Звідси бере початок промисловий злет міста, по якому нині залишилося з десяток недіючих підприємств (ті, що працюють, майже цілком належать російському капіталу), покинуті звалища токсичних відходів, кар'єри, шахти і руїни австрійських фабрик – безцінні, але нікому не потрібні пам'ятки промислової архітектури.
Це, власне кажучи, й усе, що можу повідомити з чужих слів. Сам я, натомість, пам'ятаю Калуш уже радянським, пересічним районним центром із найбільшим у Європі хімічним комбінатом і жахною екологічною ситуацією. Офіційно місто складалося з кількох дільниць, але був і неофіційний, «історичний», так би мовити, поділ: центр, до 1939-го заселений автохтонами, а з 1946-го – здебільшого «визволителями» та партфункціонерами; височанка– осереддя міщухів-скоробагатьків та підприємливих селюків; підгірки– дільниця, що асоціювалася насамперед із районним шпиталем, населена добропорядними (мабуть, через близькість музею-садиби Івана Франка) громадянами; загір'я– пристанційне задуп'я, загальний пострах, лігво місцевого люмпену та криміналу; т.зв. «посьолок»– територіально найбільша частина міста, де в залізобетонних блоках та цегляних «хрущовках» мешкав пролетарський інтернаціонал з усіх куточків СРСР, що приїжджав по «довгий карбованець» на будівництво чергового хімзаводу, а позаяк карбованець завжди виявлявся коротшим від обіцяного, заробітчани зазвичай залишалися працювати на ними ж збудованих підприємствах. Ну, і нарешті – хімія, промислова зона, держава в державі, антимісто, фантасмагоричний полігон, звідки проростали в небо гігантські труби, клубочилися дими й палахкотіли факели, де заводські корпуси нерідко відділяли кілометри пустельних земель, засолених озер, кар'єрів, каналів, звалищ… Куди хлопчаки, виховані на образі Юрія Гагаріна, їздили бавитися в космонавтів, шукаючи на достоту марсіанських ландшафтах позаземні форми життя. Оскільки земні там не виживали.
Можливо, тому, отруєна сполуками хлору та окислами полівінілхлориду, калуська молодь розважалася смертельними нічними побоїщами, що називається, «стінка на стінку». Газети мовчали, але ранкові перешіптування доносили, мовляв, «учора підгорецькі гнали центрових аж до технікуму», а «загірські знову рознесли танці на посьолку». Загірських боялися найбільше: навіжені відморозки, вони носили не лише ланци і ремені з напаяними бляхами, але й виготовлені із заточених електродів піки та саморобні олов'яні кастети. Втім, токсикоз тут, мабуть, ні до чого. Про подібне пише і Сергій Жадан у «Біґ Маку», те саме бачимо й у славнозвісній «West Side Story». До того ж ми збиралися говорити про архітектуру, чи не так?
андеґраунд по-калуськи
Слово «андеґраунд» у Калуші зберегло свій первісний, етимологічний сенс. Це не мистецьке підпілля і не бункерна партизанка, це найсправжнісінькі підземелля, катакомби і печери, що залишилися у вичерпаних і покинутих соляних шахтах. Неграмотні австріяки заливали шахти відпрацьованою пульпою, радянські ж інженери вирішили здешевити процес, тому відходи виробництва скидали відразу за житловими масивами, а шахти просто покидали. З роками залишки солі вимивалися дощами й ґрунтовими водами, тож невдовзі приміський ландшафт прикрасила солянка(місцева пустеля, де й сьогодні часом проросте хіба занесена бозна-звідки верблюжа колючка) та кар'єр– похмурі пагорби, схожі здаля на засніжені Кордільєри. Тож юним космонавтам уже не треба було їздити ген за місто й нелегально проникати на фабричні території: марсіанські дива підступали до їхніх осель. Шахти ж подарували інший атракціон: 1986-го, здається, року, опівночі, розташоване далеко від сейсмічних зон місто струсонув 4-бальний землетрус – то обвалилася одна із шахт. Під землю завалилися пара будинків, кілька кілометрів шосе і жива корова. Людських жертв не було. Корову врятували. Постраждали, щоправда, порожні корпуси старих австрійських фабрик. Відтоді рік за роком вони потиху щезають із калуського ландшафту: частина потроху сходить під землю, частина розбирається на цеглу (якість цісарсько-королівської цегли непідвладна часові), частина – зноситься під нову забудову. Боюся, музею промислової архітектури тут не дочекатися. Зате позбавлені пошани до старовини мешканці з подиву гідною турботою поставилися до наслідків обвалу. Зруйновану дорогу впродовж двадцяти років так і не заасфальтовано, а автомобілістів, змушених долати екстремальну, засипану камінням ділянку, попереджає не поновлюваний із 86-го року вказівник: «Обережно! Завалля!», а за кілька метрів – підфарбований, а тому вкрай цинічний транспарант: «Щасливої дороги!».
типові проекти: вчора і нині
На тлі андеґраундової екзотики Калуш наземний менш цікавий. Принаймні був у часи моєї юності. Історична частина (центр), забудована здебільшого типовими для галицької провінції блідими копіями європейського модерну, потиху занепадала, обростаючи еклектичними прибудовами й присадибними ділянками; здобутки ж радянських архітекторів пропонували для районних центрів клоновані т.зв. типові проекти: районний універмаг, районний будинок культури, районні – кінотеатр, ресторан, ощадні каси, гастрономи, кулінарії, аптеки тощо. (Можливо, це робилося для того, щоб громадяни СРСР не надто звикали до осілого способу життя й були готові кожної миті податися на чергову «будову століття», освоювати нову «цілину», а то й просто усім кагалом бути вивезеними на неозорі сибірські простори як представники «народу-зрадника», скажімо. А там, на нових батьківщинах, їх очікували звичні й через це майже рідні: районний універмаг, районний будинок культури, районний кінотеатрі далі за списком.) Будівлі ж сакрального характеру, що в докомунні часи були для кожного містечка ще й своєрідною візитівкою, радянська ідеологія казала піддавати найпринизливішим метаморфозам. Так, у Калуші костел перетворили на спортзал, синагогу – на лазню, а греко-католицьку церкву віддали кагебешним «батюшкам», що в певному сенсі було ще гіршим від лазні-спортзалу: адже там дбалося бодай про тіло, а в «совєтсько-православних храмах» занепащався дух. Згадується Андруховичеве: «…У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха».
Щодо монументів та меморіалів, то свого часу на лобному місці постовбичили і найсвятіший цісар, і Пілсудський, і Ленін, і Сталін із Гітлером (ці двоє дуже недовго), і, звісно ж, Шевченко. До речі, пам'ятник Шевченку, який стояв і при комуні, новітні державники замінили масивнішим, поважнішим. У нового Тараса Григоровича і чоло насупленіше, і брови густіші, і вуса кущуватіші. Та чомусь цей новий Кобзар скидається на Фрідріха Ніцше. Особливо зі спини. Небагатьом, мабуть, відомо, що з Калуша походить і Богдан Рубчак, знаний письменник, учасник славнозвісної Нью-Йоркської групи. І мало хто знає, що в Калуші – о, диво! – є меморіальна дошка, на якій вписано це ім'я. На жаль, належить воно не поету, а якомусь однофамільцеві, що, як свідчить напис, першим в'їхав у місто на танку в 1945-му.
Абсолютну ж більшість об'єктів радянської архітектури становили абсолютно однакові житлові будинки, що формувалися в масиви, охрещені в роки зрілого соціалізму « спальними районами». Гадаю, на постсовєтському просторі кількість і загальний масштаб цих спальних районів мають уповні планетарний характер. Особливу групу цих споруд становлять т.зв. « хрущовки» – наслідки будівельної політики Хрущова початку 1960-х. Зведені нашвидкуруч цегляні коробки з розрахунковим терміном експлуатації 25 років (за чверть століття очікувалася всесвітня перемога комунізму), ці зразки, сказати б, конструктивістського мінімалізму вірою й правдою служать і донині. Захищають, щоправда, лише від дощу та вітру. Ремонту не підлягають. Вмирають разом із останнім мешканцем. Я й сам народився, виріс і донині мешкаю в такій хрущовці. І люблю її, як кожна людина любить свій дім.
Сьогодні, коли обуржуазнення українського простору набуває певної структурованості, архітектурні метаморфози провінції залишаються стихійними, непрогнозованими й різностильовими настільки, що доречно, мабуть, говорити не про еклектику, а про український народний дадаїзм. Єдиною спільною для різних регіонів тенденцією можна вважати типове використання згаданих раніше типових радянських проектів. Типовий районний ресторан стає типовим гіпермаркетом, типовий районний будинок культури – типовою дискотекою, типовий кінотеатр – типовим мультикіно, можливі варіанти. Безваріантною залишається формула: дешевше, швидше, функціональніше, уніфікованіше. Однак, завдяки безмежній фантазії мас, безликі й сірі раніше спальні райони стають дедалі барвистішими, калейдоскопічнішими, скидаючись не так на Лас-Вегас, як на збільшений конструктор Леґо. Як відомо, з невеликого набору стандартних елементів цієї забавки дитяча уява здатна витворити справжню казку.
по коліна в Європі
Незадовго до введення загальноєвропейської валюти слово «євро» увійшло в наш побут як звичайний префікс. Пригадую, першим неологізмом був « євроремонт». Пізніше з'явилися « євротаксі», « євротури», « євроказино». Згодом цей префікс набув популярності, і його почали припасовувати до найрізноманітніших речей, зазвичай для того, аби продати яку-небудь турецьку підробку за ціною східно-німецької імітації «штатівської фірми» (з наголосами на другому складі). Процес набирав обертів, і якось на крамниці господарських товарів я побачив рекламу «Євробляха». «Бляха-муха! – подумалося мені. – Яким прозорливим є народ у стихійному словотворенні. Чи ж можна вигадати кращу метафору нашого місця в дружній родині європейських націй!» Тим часом євробляха виявилася звичайною імітацією черепиці і призвела на початках перебудови до масового захоплення псевдокарпатським стилем (до речі, слово «перебудова» на наших теренах від означення політики Горбачова дуже швидко повернулося до первісного значення). Але що більше співгромадян виїжджало на заробітки до справжньої, невербальної Європи, то частіше почали траплятися зразки псевдобаварського, псевдороманського, псевдомавританського та інших стилів – залежно від того, де саме відбувалося важке естетичне виховання конкретного заробітчанина. І потроху невимовлюваний префікс «псевдо» почав пасувати до всього, що в рекламі, кошторисах та бізнес-планах уже традиційно називалося європейським. Однак у неприйнятних із естетського погляду формах калуських новобудов мені ввижаються не лише спроби реалізації убогих провінційних фантазмів, сформованих найтривіальнішими уявленнями про «красіве» – кічем, блатною романтикою, розбазареним фольклором і фальшивою позолотою. У незґрабних імітаціях фірми(з наголосом на останньому складі) найважливіше – саме відхилення, помилки, відсутність формату й естетичного снобізму. Фасадна строкатість місцевих бізнесменів – це, по суті, задоволення дитячого комплексу: «А подивись, яку я маю забавку!» І від столичного самохизування кримінальних мільярдерів ці традиційно українські межисусідські вихваляння різняться так само, як різноголосий гамір ярмарку від вереску на фондовій біржі. До того ж фасади української провінції помальовано за гроші, зароблені важкою працею нелегалів за парадними фасадами європейської демократії. І грошей цих зазвичай вистачає лише на те, щоб помалювати перший поверх. Тому, аби відчути себе європейцем у Калуші, треба йти, не піднімаючи погляду. Бо вище першого поверху – все ті ж облуплені стіни «хрущовок». Ну, хіба зблисне де-небудь рама металопластикового євровікна (не плутати з метафоричним «вікном у Європу»).
Втім, я починаю збиватися на журналістський пафос. Краще розповім про одну місцеву традицію, котра від дитинства не дає мені спокою, а до того ж має опосередкований стосунок до архітектури. Віддавна в українських селах перед святами білили вапном дерева. Це був типовий приклад поліфункціональності патріархальних практик: вапно оберігало дерево від шкідників, а побілені стовбури надавали саду святкового, прибраного вигляду. В процесі урбанізації сільського, переважно українського, етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму цю традицію свято бережуть. І незважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру.
Тож якщо йти Калушем, не піднімаючи погляду, милуючись строкатістю площин та білизною вертикалей, можна відчути себе в Європі навіть не по коліна – значно вище. Однак наскільки вище, не уточнюватиму, адже це вже цілком інша, анатомічна, а не архітектурна історія.
