Текст книги "Флешка-2GB"
Автор книги: Юрій Іздрик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)
6. Точка опори
Ну, і точка опори, звичайно. Без неї ані землю не перевернеш, ані не вистоїш, ані не встоїш. Тому стоять, як правило, на двох. Встояти взагалі найважче. Навіть просто встояти на місці. Хоча, за всіма законами геометрії, кожне місце є безконечно великою сукупністю точок, а отже, точок опори в будь-якому місці – безліч. Принаймні для стояння на двох – достатньо. Але людині не стоїться на місці. Вона завжди намагається намацати якомога більше ґрунту. На майбутнє, як кажуть, про всяк випадок, про запас. Щось таке. Звідси походять танці. Звісно, не самі танці, а ідея танців. І не «походять», а радше «виникають», адже «ходити», «походжати», «походити» – прерогатива людини. Людина охоче ходить, повзає, літає. Але вкрай неохоче й нестійко стоїть. Тому й намацує землю під ногами. Step by step. Із такої практики і виникли танці. А від слОва «step» – словА «стоп», «стоптати» і «степ».
Степ – найобширніше місце для стояння. Тому степові люди спокійніші та впевненіші від горян, уражених вродженим страхом оступитися, втратити точку опори. Тому й танці горян більше схожі на тупцяння на місці, тому лише степовики можуть дозволити собі кружляння в танці й стрибки через вогонь.
Хоча насправді вся хореографія, незалежно від ландшафту, витанцювалася з неможливості стояти на місці. Попри все. Попри страх упасти. Попри ризик втратити стійкість. І навіть попри те, що крок уліво, крок управо традиційно вважаються втечею, а в рухомі цілі зазвичай стріляється без попередження. Звідси «походять» евфемізми. Замість «вліво» чи «вправо» ми кажемо «праворуч» та «ліворуч», аби відкинути будь-який натяк на можливість руху. Мовляв, ми собі тут просто стоїмо, винятково жестами рук окреслюючи простори непідвладних володінь. Жодного натяку на напрям, керунок, вектор – лише статика місцезнаходження, становища, пристанку. Наш вічний стан нестійкої рівноваги немов урівноважується потенційною невичерпністю простору, запасним майданчиком для падіння. Може, так ніхто не помітить, що ми вже втратили єдину точку опори і тепер міцно стоїмо на двох. Себто – на місці.
Місце, як уже було сказано, складається з безлічі точок. А отже, кожне місце – маленький Всесвіт. Якщо лише для всесвітів прийнятні означення «більший» чи «менший». Місце завжди окреслюється дуже приблизно. Коли ми розводимо руки, демонструючи обсяг чи обшир, ми завжди дуже приблизні. Вкрай приблизні. Тому «край» для нас – і територія, і межа. Тому ми так плутаємося в словах, означеннях, знаках. Тому кохаємося в евфемізмах. Тому постійно значимо територію і в пошуках справжнього значення надаємо речам безлічі означень, окреслень. Окреслюємо понятійні поля. Креслимо магічні кола. Ставимо мітки. Робимо зарубки. Проводимо демаркаційні лінії.
Лінія, попри те, що також містить безмежно велике число точок, очевидно менша за місце. Ми знаємо це. Ми бачимо це. Це видно навіть неозброєним оком, і жодна теорія не переконає нас у протилежному. Крім того, лінія має ще одну очевидну перевагу. Перевагу обмеження. Рушити з місця лінією можна-бо лише у двох напрямках. Праворуч або ліворуч. Уперед або назад. Не треба роззиратися навсібіч. Не конче мучитися проблемою вибору. Можна підкинути монету. Можна піти за вітром. Покотитися під ухил. Поплисти за течією.
Можна, щоправда, й рушити вгору. Однак це важко і потрібно небагатьом. Тому для загального заспокоєння існує векторна алгебра, де чорним по білому записано рівноправність усіх напрямків. Рівноправність чорного і білого.
Але й вибір напрямку руху – це привілей обраних, а тому «вгору» чи «вниз» і справді відрізняються несуттєво. Суттєво взагалі рушити, зрушитися. Адже для цього потрібно змінити точку опори. Тобто, по суті, знову знайти її. Рух складається з безперервного пошуку і зміни точок опори. Тому рухатися так важко. Тому зважитися на рух майже неможливо. «Дайте мені точку опори, і я переверну…», – сказав Архімед і навіть не поворухнувся. Бо перевернути Землю набагато легше, аніж повернутися самому. Коли сегменту рухливості очних яблук бракує, аби побачити яблуко позад себе, доводиться ворушити ногами. Яблуко, звісно, – спокуса. Однак, що, крім спокуси, змусить нас змінити точку опори?
Рух існує тільки між спокусою і спокусою. Так само, як крок – між двома точками. Починати рух слід обережно. Step by step намацуючи опору. Спочатку варто для певності потупцяти на місці. Це ще не хода, але вже танець. Ритм присипляє обережність, заколисує етику, зменшує страх. І от, надкусивши яблуко, ти вже збільшуєш темп. І от уже обертаєшся довкола себе. І от уже бачиш лінію горизонту і намічаєш свою лінію руху до нього. Найбільша спокуса не яблуко, а горизонт. Цьому неспромога опиратися. Заради цього ти готовий не лише впасти, але й вмерти. Готовий рушити. Щоб нарешті зрозуміти, що ніякої точки опори не існує. Існує лише точка опору, здолати яку важко, але можливо. Тоді народиться рух. Тоді народиться відлік. Тоді почнеться життя.
Кроки складатимуться в ходу, хода переросте в біг, біг – у політ. Звісно, летіти найкраще до світла. Але політ і сам по собі прекрасний.
Розділ другий. Поет і йог…
Поет і його ігуана
Напередодні Різдва розповіли мені історію, що скидалася на анекдот. Про якогось типа, – чи то етнографа, чи то археолога, – який після довгого африканського відрядження привіз собі додому ігуану. Ігуани-бо, мовляв, нічим не гірші від котів чи собак, а за багатьма параметрами навіть кращі: полюють на домашніх комах, не галасують березневими ночами і надвір просяться нечасто. Та, незважаючи на ці чесноти, імпортована рептилія в перший же день повелася вкрай неадекватно і вкусила археолога за палець. Археолог не надав цьому інциденту ваги, однак палець посинів, розпух, загноївся і втратив функціональність. Ба більше, з кожним днем йому, пальцеві, робилося все гірше. Треба було йти до лікаря. Щоправда, ігуана, немов відчуваючи докори сумління, почала всюди супроводжувати нашого археолога, попросту ходити за нам назирці: він на балкон – вона на балкон, він у туалет – вона за ним. Постраждалого це неабияк розчулило, він вирішив, що африканські колеги мали рацію: ця холоднокровна істота чутливіша за багатьох людиноподібних. Саме про це, у першу чергу, він і розповів терапевтові, виправдовуючи занедбаний стан пальця. Лікар іронічно всміхнувся, увів пацієнтові антидот і пояснив, що цей різновид ігуан належить до слабкоотруйних рептилій, чий укус не призводить до миттєвої смерті, однак організм жертви починає поволі розкладатися, а помирає жертва, щойно досягши стадії, коли стане легкостравною для ігуани. Ігуана ж ходить за нею назирці, аби здобич, бува, не втекла, або харч не потрапив у пащу якомусь іншому хижакові.
Отаку не зовсім різдвяну історію почув я напередодні Різдва. Вона викликала доволі дивний асоціативний ряд.
У різні часи, більш чи менш давні, траплялися періоди, коли в моді були: романтизм, символізм, декаданс або найкічовіший за всю історію культури художній засіб – алегорія. Її стилістика передбачала, зокрема, писання слів Життя, Смерть, Любов, Душа з великих літер, поняття ці наділяли антропоморфністю і здатністю шукати Істину (також із великої літери) серед розбурханих персоніфікованих Стихій недбало декорованої Природи. У такій стилістиці анекдот про ігуану називався би «Поцілунок Смерті», а сама ящірка – у театральній, наприклад, інтерпретації – ходила би на двох, загорнена в чорний чернечий плащ, натягнувши каптур на очі, тримаючи в кінцівках якщо не косу, то бодай костур.
У скептичному ж сьогоденні, натомість, навіть слово «мама» пишеться з маленької, в лапках і означає найчастіше не маму, а материнську плату комп'ютера.
У скептичному сьогоденні навіть цілком щирий відрух публічної особи трактується як елемент всеохопного PR, що, втім, не перешкоджає домогосподаркам пускати сльозу, коли черговий кандидат у депутати під час передвиборчої кампанії цілком заплановано бере на руки і цілує «випадкового» малюка або мавпочку із зоопарку.
У скептичному сьогоденні замахані медійними форматами промоутори і політтехнологи цілком занедбали такий безвідмовний і популярний колись рекламний хід, як «тавро смерті». Багато хто стає зіркою чи ідолом після загибелі, та мало хто збирає дивіденди смерті ще за життя. У давнину ж цей спосіб не лише практикували, але й культивували. Поета без «світової скорботи» в очах і «печаті смерті» на чолі вважали безсовісним віршомазом. Людина, не готова відійти в небуття першої-ліпшої миті, взагалі не мала морального права творити поезію. Це вам не конференційні Ерос із Танатосом. Це непереборний потяг до смерті, що супроводжує кожного по-справжньому обдарованого.
Чому б не скористатися старою методою в сучасних PR-технологіях?
Скажімо, ти – поет, не схильний до слем-декламації, наркоманії чи бодай дрібного хуліганства. Ти не ведеш Live Journal, не матюкаєшся в ефірі й неохоче роздягаєшся на сцені. Ти не тусуєшся ні в клубах, ні у віртуалі, ні на презентаціях. Ти ненавидиш промотури і не любиш інтерв'ю. Ти поважаєш класиків. У твоїх текстах відсутні не лише статеві акти, але й необхідні для цього органи. Тобі… Тобі не залишається нічого іншого, як тільки оголосити власну смерть.
Робити це треба ретельно, але й делікатно. Насамперед вигадати собі смертельну недугу. Найкраще щось екзотичне й ідіотське. Ані рак, ані СНІД не годяться. Перше – надто заяложене, друге – надто пафосне і може призвести до передчасної ізоляції. Укус реліктової ігуани в цьому випадку – майже перфектно. Чутки про це слід розпускати помалу, інформація повинна просочуватися гомеопатичними дозами, інтригувати й допускати інтерпретації. Спочатку вистачить певний час з'являтися в публічних місцях із забинтованим пальцем. Для автограф-сесій можна пристарати яскравий пластир або й гумову рукавичку. Згодом слід накласти гіпс: на ньому доречно й зручно записувати принагідні думки, віршовані рядки і телефони прихильниць. Варто носити в кишені складену вчетверо, потерту на згинах довідку від терапевта-тератолога. За зручної нагоди, скажімо, на завершальній стадії доброї пиятики її можна показати приятелеві, ніби помилково витягши замість кредитки: бачиш, мовляв, яка фіґня, просто атас, пінцет, якась дурнувата ящірка, ні, не епідемія, це ти плутаєш із ящуром, ні, це ігуана, ящірка така, лікар каже, не існує антидотів, невідома отрута, залишилося не більше ніж 3–4 місяці, серйозно, гадом буду, ні, не заразне, ні, не передається, хіба що я тебе вкушу, бугага, звичайно, ходив, інші кажуть те саме, хоча насправді більшість не в курсах, тому це ще не остаточно, тільки ти ж бачиш, який діагноз, і печатка міністерства надзвичайних ситуацій, кажуть, треба їхати до Лондона, там постколоніальна медична школа, постімперська діагностика та якісь військові, натівські спеціалісти, але це між іншим, тобто між нами, чуєш, це лише між нами, нікому не кажи, ні, нікому, не хочу балачок, ні, не признався, ні, вона теж не знає, ясен пень, питала, сказав, що сепсис, сепсис, а не скепсис, ну, типу зараження крові, тепер лікується, а що я міг сказати, це ж на сміх курам, анекдот, параша, склеїти ласти через таке гівно, через земноводне, коли тільки почав розкручуватися, навіть некролога порядного… тихо, тихо… не галасуй…
Такий приблизно конспект розмови. Однієї може не вистачити. Слід вибирати приятелів-екстравертів. Із жіночою аудиторією треба працювати індивідуально. Колишнім подругам – одне, актуальним фанаткам – інше, потенційним коханкам – ще інше, хоча які можуть бути потенційні коханки, коли ти вже, вважай, не жилець, та ще й заразний. Однак слава вимагає жертв. А слава передсмертна (замість посмертної) – і поготів. І воно того варте. Все окупиться. Ти помітиш. Тебе почнуть друкувати в антологіях. У твоїх текстах знайдуть невідчитаний раніше сенс. На презентаціях за твоєю спиною шепотітимуться. Друзів побільшає, черги по автографи зростуть. На твої жарти почнуть реагувати. У твоїх зауваженнях про погоду вбачатимуть метафізичні метафори. Вперше в житті ти зустрінеш живих меценатів. Твої запилюжені збірки зникнуть із книгарень. Знайдеться принаймні один псих, який запевнятиме, ніби твої вірші колись урятували йому життя. Початківці проситимуть у тебе порад і рецензій, метри розшарпуватимуть твої строфи на епіграфи. В тебе з'являться епігони, і виникне група підтримки, сформована переважно з представників «готів», «емо» й інших інвалідів дитинства. Тебе запрошуватимуть на відкриття пам'ятників і стрип-барів. Твій перебинтований палець увійде в моду, замінивши традиційний фак. На твої тексти писатимуть пісні й мильні опери. Тебе висуватимуть на конкурси: «Людина року», «Лицар Кривбасу», «Персона Задуп'я». Твою кандидатуру вноситимуть у передвиборчі списки місцевих рад. Зображення ігуани прикрасить герб селища міського типу, в якому ти народився, а домашні тераріуми витіснять традиційні акваріуми, пастки на мишей і шпаківні. Життя почне налагоджуватися.
Але найважливіше – відтепер усе, хоч би що ти написав, викликатиме жваве зацікавлення публіки. Тривіальним фразам на кшталт: «дивлюсь я на небо», «і день іде, і ніч іде» або «поховайте та вставайте» – приписуватимуть глибокий символізм приреченості. Ти навіть сам здивуєшся, скільки всього розумного, недоброго й вічного можна вичитати з твоїх скупо римованих строф. Скільки прозрінь знайдеться в твоїх марнославних мізках, скільки туги в цілком здоровому серці.
Однак позитивні емоції не встигнуть перейти в ейфорію. На піку популярності ти раптом згадаєш причину тріумфу. І з жахом усвідомиш, що всі ці юрми журналістів, фанатів та аспірантів ходять за тобою зовсім не для того, аби насолоджуватися художнім словом і збирати крупинки мудрості. Вони, немов та ігуана з анекдоту, бояться проґавити твою смерть. Вони дарували тобі стільки уваги, що тепер мають повне право на сатисфакцію.
Невблаганно наближатиметься день, коли, згідно з довідкою терапевта-тератолога, ти матимеш відкинути копита, врізати дуба тощо. Відсувати цю дату тобі виявиться так само непросто, як богословам пояснювати чергове відтермінування Страшного суду. Звісно, можна вигадати якесь щасливе зцілення. Можна навіть як відкупну жертву ампутувати палець. Але ти раптом зрозумієш, що справа не в цьому. І йдеться зовсім не про те, щоб знайти вихід із ситуації. Йдеться про те, що механізм смерті вже запущено. А він не дає збоїв. У нього нема холостого ходу. Йому не накажеш: «повний назад». А отже, ти приречений. Ігуани не було, але, згідно із задумом, ти мусиш померти через щось насправді ідіотське: через цілком типову пневмонію, або цілком звичайний, не пташиний, грип. Тихо і тупо на власному ліжку. Та навіть і не це найгірше. Бо ти не конче мусиш вмерти біологічною смертю, зате померти для інших – приречений. Усі, хто довго і старанно чекав твоєї смерті, таки побачать її. Побачать і спорядять необхідними атрибутами й ритуалами. А ти зробишся невидимим. І нікого не вдасться переконати, що ти ще живий. Ніхто не подасть ні руки, ні гривні. Ніхто не захоче слухати вірші. І коли тобі нарешті присудять найвищу національну літературну відзнаку, виявиться, що це – посмертно.
Що ти вдієш після цього? Що зможеш написати? Що зумієш розповісти?
Хіба оту дурнувату, схожу на анекдот, історію про поета і його ігуану. Саме це й увійде в історію.
Поет і його біографія
З огляду на персоналію, про яку йтиметься, цей нарис мав би називатися: «Я і моя біографія», точніше – «Моя біографія», ще точніше – просто «Біографія». Але, по-перше, сам я не поет, по-друге, писати про себе не годиться, тож і власну біографію подаватиму як типову, показову, схематичну, а першу особу однини прошу вважати стилістичним вивертом.
Отже: моє поетичне минуле було ганебним. Тобто відсутнім. Тобто – його не було. Я не подавав версифікаційних сигналів ані в пубертатний період, ані в сезон першої закоханості, ані на етапі хаотичного сексуального становлення. Я міг схилятися до спорадичного музикування, люмпенської портвейнізації, ганебних акварельних замальовок і навіть кінології (в сенсі – кінолюбительства), але віршувати, та ще й українською, мені й на думку не спадало. Вперше українська поезія (чи то пак те, що я тоді нею вважав) зацікавила мене у форматі текстів пісень славетних «Братів Гадюкіних». Семантично-онірична глибина фрази «Микола бомбу мав під стріхов» збивала з ніг, а епічний розмах, весілля, що «грало аж до рання», здавався співрозмірним із Бгахават-гітою. «Ось нова, революційна форма української лірики», – вирішив я (треба додати, що на той час українська поезія для мене закінчувалася на Павличкові, про існування Чубая чи Лишеги я не знав, а Подерв'янського вважав білоруським євреєм). Зворохоблений новою, ще нечуваною, як мені видавалося, перспективою, я «з головою поринув» у версифікаційний вир. Строфи на кшталт: «…ми сиділи з тобою в каварні, їли курку під назвою гриль, були ноги у тебе негарні, але був незалежним твій стиль» або «…та згине голос під водою, ніхто на поміч не прийде, і я натішуся тобою, пійнявши тіло молоде», так і сочилися зі стержня кулькової ручки (себто зі стрижня моєї особистості). Коли подібний за стилістикою вірш, «В Баварії, в Баварії, де темне пиво п'ють», був показаний згаданому вже Дмитрові Павличку – тодішньому кандидатові у депутати Верховної Ради України Першого Скликання по Першому Калуському Виборчому Округу (до якого я в ті роки був прописаний), він викликав у метра захоплену реакцію і отче благословення моєї якнайшвидшої еміграції з незатишних лав радянської інженерії до братерського ґрона українських літераторів. Ясна річ, після того, як віддам за нього свій голос на Перших Демократичних виборах. Так я став Поетом.
Підбадьорений поблажливістю славетного автора «Двох кольорів», я почав клепати римовані строфи квадратно-гніздовим способом, компенсуючи дотихчасові провали в інженерній діяльності: зриви п'ятирічних планів, невідповідності стандартам ОСТ, низьку ефективність впровадження рацпропозицій, заниження норм економії металу, незадовільну активність на суботниках, читання Гемінґвея на робочому місці тощо. «Я пишу лиш, як крапають сльози, – надривався я, – коли серце стискає з жалю: я люблю вас, радниє бєрьози, і тебе, я смерічко, люблю». Всенародна слава здавалася невідворотною.
Невдовзі з'явилася перша іноземна публікація. У варшавському андеґраундовому журналі «Відрижка». Втішився чомусь лише я і декілька приятелів сумнівної панківської орієнтації. Батьки не розділили радості, висловивши обережні сумніви, мовляв, у європоцентричній Польщі навряд чи може виходити літературний журнал із такою назвою.
Тоді я вже повним ходом клепав свій самвидавівський «Четвер», тож проблем із публікаціями не було. Потривало б так іще років зо два, і я ґарантовано закінчив би життя на смітнику перебудовної укрестради десь поміж Левком Дурком та Анатолієм Матвієнком. Навіть лаври Вєрки Сердючки мені б не світили. На щастя, в обласній газеті «Зоря Прикарпаття», на той час спішно перейменованій на патріотичний «Бальзам Прикарпатських Сердець», я натрапив на феноменальні «Листи в Україну» якогось Андруховича. Навіть інженерної освіти вистачало, аби зрозуміти, що це справжня поезія і що це саме та форма художнього вислову, яку я неусвідомлено шукав, але яку не пощастило віднайти раніше. Намір познайомитися з поетом зробився нав'язливим і невдовзі зреалізувався. Івано-франківська дислокація Андруховича прискорила справу. Ми вирішили робити «Четвер» разом.
Андрухович виявився чоловіком не лише реальним у всіх теперішніх значеннях цього слова: він був не просто співредактором «Четверга», він потроху почав вводити мене в світ сучасної української літератури, знайомити з молодими талановитими письменниками, демонструвати засади редаґування. Проблем із публікаціями в мене побільшало.
Натомість проблем із писанням поезії поменшало: я захопився алко-гоку Позаяка. Вірші мої стали коротшими. Метафори – виразнішими. Рими – сумнівнішими. Останній шедевр на ниві імітування Позаякових наслідувань японської класики був украй лаконічним: «Файні жінки – хвойні вінки».
Я зрозумів, що вершини творчих здібностей досягнуто. І перекваліфікувався на прозу.
За кілька років я познайомився з поетичною творчістю Івана Малковича, Оксани Забужко, Василя Герасим'юка, Ігора Римарука, Олега Лишеги, Петра Мідянки, поетичних гуртів «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», побачив Бу-Ба-Бу, почув ММЮНа-ТУГу, прочитав Жадана і почав дещо розуміти. Відрізняти силаботоніку від верлібру, ямб від хорея, а алко-гоку від гонкі-тонк. Цінувати алітерації, інверсії та алюзії. Ненавидіти наслідування Бродського. Ігнорувати Пастернака. Зневажати Вознесенского. Натомість схилятися перед лапідарністю Тичинового «…і приснився мені син», медитувати мантрами «не люби…» Вінграновського, повторювати в п'яній задумі Жаданове «дитинко, поглянь, як нам світить зогнила Варшава». Писати власні вірші робилося соромно. І коли на піку поетичної самоосвіти мені трапилася «Індія» Андруховича, я був повалений ниць. Мій колега промовляв до мене моїми словами! До того ж такими, що не являлися мені й у миті найвищого натхнення. Я усвідомив, що дарма полишив спроби повторити кар'єру Левка Дурка. На сцені естрадній, у дитячих телевізійних «утрєнніках» у мене були шанси. На сцені української поезії мені робити нічого. Та я й не вишкрябаюся на неї.
Намір припинити поетичні зусилля видавався твердим і остаточним.
«Індія» на довший час стала моїм приватним сакральним текстом. Я перечитував її безсонними ночами; безконечно слухав концертний її варіант, записаний із нагоди «100-ліття БуБаБу» у феноменальному супроводі Юрія Саєнка; переписував, закрапуючи папір нетверезими сльозами, врешті-решт вивчивши напам'ять; часто рецитував на поетичних вечорах, видаючи за зразок власної творчості й утікаючи, розвінчаний, від юрби розлючених шанувальників Патріарха. Вимучений муками заздрості і комплексом літературної неповноцінності, я навіть написав до «Сучасності» Відкритого Листа Юрію Андруховичу З Приводу «Індії». «Сучасність» в особі Ігора Римарука стенула плечима, але лист опублікувала. Вердикт власній поетичній неспроможності я оприлюднив власноруч і безповоротно.
Звісно, вертлявий біс версифікаційної сверблячки не полишав мене, але з'являвся щораз рідше, не видавав себе за рогате уособлення Музи і не терзав спокусами провінційного месіанства. На запитання друзів: «Маєш нові вірші?» – я привчився гордо відрізати: «Зав'язав». Хоча пишаються такого типу відповідями, зазвичай, із зовсім іншого приводу. Зав'язати насправді, звісно, не вдалося, але приховував я поетичні виділення ретельно, як личить справжньому літературному гігієністу. Лишень на власне 30-ліття потішив уявних симпатиків здивованою автоепітафією: «Тепер хоч помирай зі встиду… Як міг до того я дійти? – Так зволікати з суїцидом, щоб дотягти до тридцяти?» Симпатики щиро розділили моє здивування.
Безрадісні, позбавлені поетичного злету роки потяглися сірою пеленою. Альтернативна прозаїчна діяльність виявилася більш ніж прозаїчною: банальне п'ятисторінкове оповідання вимагало кількаденних зусиль (та й то, якщо враховувати лише авторські зусилля, забуваючи про цілодобові страждання майбутніх редакторів і коректорів), коли ж, пригадується, експромт про «хвойних жінок» забирав яких 3–4 хвилини. Видавництва вимагали обсягів. Читач – захмарного цинізму, сексуальної відвертості, закрученої інтелектуальної інтриги. Обсяг доводилося нарощувати штучним нагромадженням цитат, мотивуючи це вимогами постмодерної доби; брак інтелекту, цинізму і сексуального досвіду – грубим порушенням традицій національного правопису, знущаннями над синтаксисом та надуживанням ненормативної лексики, що зазвичай не належала художній тканині твору, а була наслідком неусвідомленого авторського бідкання над тяжкою долею українського прозаїка.
Журнал «Відрижка» та місцева «Просвіта» відвернулися від мене. Батьки почали шукати для заблудлого сина народних цілителів (мама довго наполягала на регулярному перегляді програм Анатолія Кашпіровського). Фанатки методично й наполегливо пропонували допомогти заповнити прогалини в сексуальному досвіді.
Прогалини заповнювалися.
«Просвіта» плювалася.
Кашпіровський не допомагав.
Спорадичні віршовані рядки записувалися майже потай від самого себе, супроводжувалися комплексами провини, спогадами про дитячі травми та несплачені комсомольські внески, невиразними докорами сумління. Записи ці ховалися по шухлядах, кишенях, вкладалися в записники, пляшки, цукернички, найчастіше – викидалися. Про загублену кар'єру поета звиклося думати як про фантомні судоми віршомаза, тобто фактично не думати взагалі. Однак коли приятелька з Варшави попросила показати їй зразки юнацької версифікації, я, не відчувши небезпеки, показав. Вона попросила згоди перекласти на пробу декілька. Я дозволив. Вона запитала, чи можна було би показати ці переклади знайомим. Я не запротестував. У відповідь вона відписала, що знайомі поставилися до моїх поетичних потуг вкрай прихильно і добірку затверджено для публікації у найближчому числі «Literatury na świecie»… Мабуть, через гострий, синкопований ритм цього листування я ненадовго забув про твердий намір не публікувати поезії. Але сума обіцяного гонорару поклала край ваганням, які, не приховуватиму, були блідими, недоношеними й недовгими.
Добірку було видруковано. Сором забуто. Брак уваги вітчизняних поетофілів ненадовго компенсувала стримана прихильність польської аудиторії. Нетривкість власних принципів дещо непокоїла мене. Але мегаломанська привабливість словосполучення «Literatura na świecie», порівняно з брутальною відвертістю слова «Відрижка», породила в мені райдужні надії нарешті переконати маму в тому, що я став справжнім письменником і вона може перестати соромитися мене перед сусідками. Мама без особливого ентузіазму погортала тлустий варшавський томик, критично оцінила фотографію, та раптом затраснула журнал і з неприхованою відразою сказала: «Ну, от ти скажи! От ти мені скажи, ну хоч у польських віршах ти міг не матюкатися?!»
Відповіді на це запитання я не знайшов і донині.
