Текст книги "Флешка-2GB"
Автор книги: Юрій Іздрик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)
Теорія відмови
Всесвітня змова, звісно, існує,
біда лише, що в неї вплутано все доросле населення.
Урган Джамбон Тулку VII
1. Винесена в епіграф фраза доволі точно відображає різоматичну сутність справжньої змови. Однак замовчує найголовнішого змовника – саму мову. Як і будь-яка пов'язана з мовленням суспільна практика, змова уможливлюється здатністю мовиформувати знаки – як у суб-, так і в метавимірах. Трапляється, що цілої групи мов вистачає на один, не надто змістовний, але цілісний знак. Іноді навпаки – якийсь простий, неподільний, мов атом, займенник уміщає безліч знакових множин, щоправда, суто теоретично. Все залежить від суспільних конвенцій, читай – домовленостей. А щодо змов, то їхній очевидний вплив на реальність контрастує із мовчазністю таємниці, якими зазвичай вони дбайливо огорнуті. Справжня змова виростає зі змови мовчання, а не з домовленостей. Ідеальна ж змова, яка потребує комплектної таємності, вимагає і цілковитого мовчання. Вона взагалі не може бути омовлена. Тобто у парадоксальний спосіб випливає, що породжена мовою змова комплектується з німоти. А німота, що в стосунку до мови може проявлятися лише апофатично, по суті не існує. Що ж тоді існує? Лише з-мова?
Увесь цей мутний і беззмістовний абзац виник зі спроб згадати, в який спосіб я послуговувався словами, мисленням і правилами синтаксису на початку. Зараз мені таке говоріння нагадує метушню інфузорії у фізрозчині, однак чи навчився я рухатися цілеспрямованіше, невідомо. Відомо лише, що від змови я ще ніколи не відмовлявся.
2. Відстань, на яку людині за життя вдається наблизитися до Бога, залежить, зокрема, й від рівня опанування людини мовою(розумійте, як завгодно). Йдеться навіть не про рівень – наближення до Бога не є справою еволюції – радше про етап, відтинок, черговий поворот, за який встигає пропустити тебе мова, вірніше, той її поворот, який встигаєш не пропустити ти.
Дивні ландшафти відкриваються за поворотами мови. От, наприклад, раптом починаєш бачити й відчувати її, як прозорий сад, де слова-рослини (найрізноманітніші, найчудніші, найзвичайніші – все, як у природі) женуть скляними капілярами спільний мультивітамін, а їхні сплетені корені відсвічують червоним з-під дна світу. І поки ти доглядатимеш цей сад, а він годуватиме тебе спокусами плодів, концентрація Слова в рослинному соку неухильно падатиме, а самі слова змістяться до периферії свідомості, утворивши врешті таке надійне оборонне кільце, що і ти, і сад, і ціла твоя внутрішня м…н…г…л…і…я відчуєте себе бранцями власної письменності.
Або слова починають нагадувати скульптури з піску – так само швидко висихають і осипаються. А твої етимологічні потуги лише пришвидшують розпад нетривкого сенсу на безглузді піщинки окремих літер.
Чи, скажімо, за черговим поворотом ти всім своїм біологічним мікрокосмом, усіма його мітохондрійними печінками починаєш відчувати, що вибляклі, вигорілі за літо слова вже не зазеленіють навесні, та це, зрештою, й не конче, бо ти, виявляється, здатен говорити на різні інші способи – запахами, випарами, еманаціями, флюїдами, поглядом, гладкою і не дуже мускулатурами, епітелієм, вольовими зусиллями, фантазіями, а навіть грою з вибляклими, вигорілими за літо словами, грою, що може завершитися чим завгодно – фразою, сонетом, романом, слоґаном, абревіатурою, анаграмою, шифром – грою, котра, на щастя, ведеться не з метою щось сказати, а лише задля того, аби зібрати пазли щоденності в цілісний кадр. Погодьмося, складанки небагато спільного мають із говорінням.
А ще за одним поворотом, як пощастить, ти обов'язково втрапиш у таку густу пелену молочної тиші, що саме поняття слів – як акустичного відлуння сенсу – видасться абсурдним.
Німий світ вразить тебе достатком нових смислів чи, радше, способів ці смисли здобувати.
Існування мови за таких умов видасться не лише зайвим, а й шкідливо надмірним: так іноді перебирають міру театральні декоратори, коли в намаганні якомога достовірніше передати яку-небудь, водну, скажімо, стихію, захаращують сцену неймовірною кількістю механізмів, пристроїв, кабелів і рур, через які постійно перечіпається балетна трупа, аж лебедине озеро перетворюється на хореографічні бої в багнюці.
Німий світ переконливо засвідчить універсальність світла, яке водночас є і першим проектом, здійсненим завдяки слову, і проектантом, і методом, і інструментом, і самим Словом, всеохопним, а, попри те, уважним до найменшого фоторецептора.
Німий світ висвітлить облудність часу– ще одного словесного проекту, що не знайшов втілення ніде, крім лексики хронометрії. Часу поза мовою не існує. Ілюзія часу виникає в процесі мовлення (читання, слухання, писання). Власне ілюзією є сам процес. Адже насправді мова подібна до образу й доступна вся водночас. Як Бог. Або, скажімо, ніготь.
Німий світ не деформує просторуВін радше уможливлює існування відразу всіх мислимих масштабів на єдиній мапі буття. Хоча, звісно, в німому світі нема ані поняття, ані словосполучення «мислимий масштаб». Зате потрібний вимір тут виникає в міру метричної потреби, себто потреба сама, ще до своєї появи задовольняє власні просторові амбіції. Почуватися співрозмірним з усім і з самим собою, вільно оперувати макро– і мікровеличинами – гідна, як на мене, компенсація за прощання зі словами.
Німий світ нічогоне генерує й нічого не споживає.
З нього можна черпати, а він не зменшуватиметься.
В нього можна вливати, а він не наповниться.
Він обдаровуватиме новими сутностями, нічого не додаючи, і дивуватиме новими сенсами, нічого не пояснюючи. В німого світу немає кредитної системи. А всі його інвестиції в тебе, по суті – інвестиції в себе, адже ти з усіма дарами й дорогами нікуди не подінешся з нього, бо нічого не існує поза ним, бо в тобі самому немає нічого, окрім тихої, летаргічної гармонії німого світу.
3. Всередині тиші очевидною є первинністьнімоти, як у метафізичному, так і в практичному сенсі, перед глухотою, скажімо. Глухота йде слідом за німотою просто з потреб природного балансу.
Відмова від говоріння, свідоме німування – це ще не протест. Справжнім протестом є відмова чути. Найближчим зразком є приклад великого вождя Бромдена: його на позір пасивний опір системі переріс таки у втечу. Щоправда, ми нічого не знаємо про долю Бромдена після звільнення із зозулиного гнізда, однак є підстави вважати, що й після виходу в т.зв. «вільний світ», вождь продовжив практику неучасті в комунікації з соціумом. Однак життєпис Бромдена в його загальнодоступному варіанті – як методичка, роздерта в найпотрібнішому місці, й що робити далі, невідомо. Відомо лише, що рух триває, а отже, слід очікувати нових поворотів і ландшафтів за ними.
Одного разу тобі вдасться розгледіти обличчя водночас доброго і веселого Бога.
А якось – не в часі, але вчасно – з мовчазної нірвани вихопить тебе згадка про те, що дао – не еволюційний шлях, що вміле маневрування навіть на найпокрученішому шляху не є аналогом здобуття висот. Та й до чого тут альпінізм, просто ти зрозумієш, що відмова від слів сама по собі не є чеснотою. Як не є чеснотою усвідомлення, що за останнім поворотом твоя психіка перестала бути кунсткамерою страхів-комплексів-табу і здобула нарешті статус duty free, такої собі безмитної зони між розумом і духом, розумом і Розумом, духом і Духом – в усіх можливих комбінаціях. Усвідомлення це, звісно, важко назвати неприємним, але кого взагалі хвилює, як довго ти в'їжджав у геополітичні особливості власного Я?
У пошуках чеснот (бо тобі завжди розходилося на чеснотах) ти зрозумієш, що триєдиність Я (розум-психіка-душа) унаявнилася лише для того, аби Ти (повноважний представник Я) знову повернувся до слів, до їх початку. Там побачиш, що вони складаються не з літер чи звуків, а з уламків потрощених сутностей. У більшості слів уламки ці склеєні недбало, нетривко. Зміст осипається з них, як крейда, якою його, мабуть, і було писано.
Але є й уцілілі слова, що складаються з цілісних, неушкоджених сенсів – саме цими і лише цими словами доведеться користуватися тобі, доки ще живеться. Ними вітатимеш кожен доторк німого світу – хай навіть на голову крапне ворона, чи сліпота завадить говорити, а чи чужа смерть всотається в твою кров.
Цими словами оминеш кожну річ і промовчиш кожну любов.
Цими словами проклинатимеш і благословлятимеш, адже прокляття і благословення – суть перелік.
Цими словами відмовишся від останнього слова на останньому суді.
Ними взагалі просто відмовлятися, адже вони, як і ми – від мови: «Господи, змилуйся наді мною».
Гра з сірниками
Дні проминають за днями, і нічого не діється, нічого не відбувається. За вікном із подиву гідною методичністю проїжджають раз по раз жовті автобуси. Підозрюю – один і той самий імітує масовість. Дні спливають без номерів, означень, дат. Про дати дізнаюся з програми телепередач. Із самих телепередач нічого дізнатися неможливо. Нещодавно запитав приятельку:
– Який сьогодні березень?
– Місяць, – відповіла вона, знаючи, що слова можуть бути взаємозамінними.
Вчора цей ото березень був уповні, сьогодні його не видно. Закрили хмари. Та на моє безсоння це не впливає. Точніше так: моєму безсонню це не перешкоджає.
Звичайно, якісь дрібні метаморфози стаються. Мій банкомат, для прикладу, звертається до мене щоразу ввічливіше. Але грошей не видає. Певно розуміє, що, за найвищим рахунком, вони мені не потрібні. Все справді потрібне завжди безкоштовне.
Сьогодні бачив жінку, що йшла дуже швидко. Вона курила і на ходу втирала сльози. Вітер? Сонце? Пейзаж? Робила це вправно й майже непомітно, мабуть, не хотіла вразити зустрічних.
– Ти помітив, як багато людей на вулиці розмовляють самі з собою? – запитала мене мама.
– Це мобільні телефони, мамо.
– ?
– Вони говорять у мобільні телефони.
– Не плети дурниць. Ніхто при здоровому глузді не розмовлятиме з телефоном. І, крім того, ти ж бачиш – там немає ніяких дротів.
«Справді, – подумалося, – якби за кожним тяглися дроти, в цьому світі так усе переплуталося би…»
Вчора довго роздивлявся архівне фото вибуху атомної бомби. Ми навіть бомби не можемо сконструювати, не запозичивши в природи форми. Хоча цей рукотворний гриб справді прегарний. Шкода, що він вийшов із моди. Перед ним так щиро схилялися дерева і злітали з поверхні будинки (немов свічки, задмухані п'ятирічною дитиною у свій перший ювілей). Під моїм балконом є ще один рукотворний гриб. Залізний. Він, мабуть, мій ровесник, але зберігся значно гірше за мене: похилився, зіржавів, утратив вторинні статеві ознаки. Втім, я ж ніколи так не опікувався людьми, як він. Пам'ятаю його ще струнким, свіжопомальованим. Дітлахами ми часто вилізали нагору, на грибовий капелюх, адже тільки так можна було побачити всю його красу – жовті цятки на червоному тлі. Гриб – праобраз дому, парасольки і карти зоряного неба. Тепер, щоби побачити зірки, доводиться дивитися вгору: на капелюсі залізного гриба лише іржа – індустріальний еквівалент плісняви.
Сьогодні вперше за довгий час взяв до рук книжку. Першу-ліпшу, що трапилася на полиці. За правилами нового слововжитку вона мала би називатися «Дванадцять березнів». Зграбні імпресіоністичні ілюстрації і під кожною підпис – фраза з основного тексту. Я вже давно помітив: якщо хочеш запам'ятати якийсь образ, потрібно придумати підпис. Це як титри в кіно. Тільки навпаки: слова не пояснюють зображення, а викликають його. Недавній мій сон був такою мірою переускладнений графічно, що довелося вигадати цілу промову:
«Буває, що й сухий асфальт скидається на зоряне небо. Подібна подібність – випадковість, не більше: „палені“ двійники без документів, без ліцензій так просто приходять у світ і живуть десь у латинських кварталах, по чайна-таунах, гуртожитках, природничих музеях… чай на столі, стилет на стіні, відео у вікнах навпроти, все – пластилін у руках… немовлята безмовні, неконтрактні, неконтактні, безумовні, безумні, немов білизна на вітрі, немов ляда в пивницю… нема ладу ані в паперах, ані в новинах. Ані сентаво в кишені, ані жетона Анні передзвонити – лише квиток на вчорашній кіносеанс. От і любиш усі дороги без винятку. От і втискаєшся в кожне шосе, як у жінку, аби ті, хто проїжджає по тобі, не відчули жодного дискомфорту. Найважливіше – надійні ресори… а хто «не в'їхав» – не моя провина».
Довгі титри – найненадійніші. Що ховалося за цими словами? Не згадаю. Може, саме ці дванадцять березнів? Серед них одинадцять братів і одна сестра, не позбавлена шкідливих звичок. Любить курити на ходу. Скільки не переконували її, що це шкідливо – не слухає. Ходить і курить. Швидко ходить і швидко курить. І плаче, бо дим залітає в очі. «Сестро-березню, довго так витримаєш?» – питаються хором усі одинадцять братів. Їм добре. В них у всіх психотерапевтична освіта і повна відсутність шкідливих звичок. І вони завжди готові обговорити будь-яку проблему. «Хочеш про це поговорити?» – питаються й мене при оказії. Я не відповідаю. Мама ще в дитинстві заборонила мені розмовляти з незнайомцями. Тому я спілкуюся лише з телефоном. Він справжній друг. Він вміє слухати. І вміє мовчати. Що, зрештою, одне й те ж. А ще він пам'ятає всі номери і дати, всі дні народження, усі важливі справи. Але ніколи про них не нагадує. Може, з делікатності, може, тому, що я вже давно не купував йому батарейок. Він ніколи не ображається, просто замикається в собі, та й по всьому. Це мені зрозуміло. Іноді я й сам потребую самотності. Тоді згадую титри до забутих снів. Або зачиняюся на кухні й палю один за одним сірники – ще одна шкідлива звичка.
Дивно, на позір вони всі, як один – такі однакові, такі подібні, а згорає кожен по-своєму… В цьому є щось дуже людське, правда ж?
А гулі…
Вона з'являється щоранку. Дуже педантично, завжди о тій самій порі. Поводиться чемно і стримано, цілком логічно вважаючи, що вже самої її появи, навіть мовчазної, достатньо, аби я зрозумів, про що йдеться. А йдеться завжди про одне і те ж: я повинен нагодувати її. Готувати їй сніданки взагалі-то не мій обов'язок. Ні особисто їй, ані кому іншому я не давав жодних обіцянок. Але вже якось так повелося, не пам'ятаю, відколи, здається, з позаминулого літа.
Врешті-решт, це зовсім не обтяжливо для мене. За час нашого знайомства це вже навіть перетворилося на частину моїх ранкових ритуалів – як холодний душ, кава з молоком, сигарети. Тепер ще й сніданок для неї. Для невротика ритуали – справа не лише звична, але й помічна. Особливо ранкові, коли розум відмовляється вірити, що знову повернулася так звана реальність, коли психіка бойкотує будь-які спроби налаштуватися на активне, креативне – яке там іще? – суспільне буття, коли пам'ять вкотре намагається виінсталюватися з групової історії в якусь приватну соліпсичну директорію.
Механістичність ритуальної поведінки немов продовжує інтимність нічного усамітнення, створює ілюзію продовження сну. Тобто – створює ілюзію ілюзорності. Пом'якшує повернення в шенгенську зону дня.
Тож готувати сніданок іще й для неї – справа достатньо комфортна. Тим більше, що вона не вимагає різноманітності, просячи щоразу одне й те ж: кукурудзяні пластівці з родзинками. Я мав би бути вдячний за мінімалістичну скромність її бажань, однак певні естетичні нюанси рецептури таки дратують мене. Я майже впевнений, що снідати пластівцями вона почала, надивившись американських серіалів. У кожному разі, ще донедавна ніхто зі співвітчизниць навіть гадки не мав, що цей прародич попкорну може складати повноцінний сніданок. Утім, варто віддати їй належне: пластівці вона їсть сухими, не заливаючи їх ні молоком, ні соком, ні йогуртом. Із погляду здорового харчування, навряд чи це добре, але така поведінка свідчить усе ж про власне вольове рішення, про індивідуальний вибір, зрештою – про індивідуальність як таку. А кожну індивідуальність я навчений шанувати. Звичайно, з американського кіна вона набралася ще й інших дурнуватих звичок. Наприклад, аби показати, як уважно ставиться до моїх слів, вона схиляє голову набік і скеровує погляд просто в очі співбесідникові – достоту так само демонструвала зацікавленість леді-термінатор з однойменного фільму. Однак і це не надто мене дратує: бо що здатне ефективніше за цитати з голлівудських блокбастерів повертати нас до реальності? Тож я трактую таку її поведінку як грамотний і ненав'язливий психотерапевтичний хід.
Набагато гостріше мене дратує її манера їсти. Їсть вона, що називається, голосно і неохайно, розкидаючи пластівці навсібіч. Тепер після сніданку мені доводиться прибирати ретельніше, ніж як звик до нашого знайомства. Добре, що вона принаймні не намагається розмовляти під час їжі.
Та, попри все, гріх не згадати й позитивних її рис. Скажімо, вона жодного разу, жодним чином не закцентувала свого ставлення до мене як до представника протилежної статі (що для її однолітків майже відрухове). Я дуже ціную таку поведінку, тим більше, що в неї є бойфренд (я не раз бачив їх на вулиці разом), про якого вона жодного разу не згадала, не кажучи вже про можливі спроби познайомити нас чи спробувати нагодувати халявним сніданком і його. Тобто між нами, між мною і нею дуже природно, без зайвих домовленостей виник своєрідний «кодекс честі», а це, погодьмося, не часто трапляється в стосунках.
Із мого боку подібний кодекс вмикається чомусь лише вночі. Я жодного разу не бачив її уві сні, але її присутність тамвідчував неодноразово. Так от це, замалим не Прохаськове відчуття присутностівідігравало в моїх снах роль своєрідного морального імперативу, спрямовуючи дії, коригуючи вчинки тощо. Підозрюю, саме завдяки їй я навіть уві сні ніколи не зважився ані на вбивство, ані на самогубство.
Оце, мабуть, і все. Дивний приклад симбіозу двох повноцінних організмів. Хоча взаємовигідний симбіоз, як твердять зоологи, якраз і свідчить про бодай часткову неповноцінність, неспроможність без допомоги ззовні успішно функціонувати в соціумі (не кажучи вже, «в ноосфері»).
Не знаю, скільки це триватиме. Як гостро кожен із нас переживатиме втрату спільника – бо ж навряд чи ми помремо одночасно. Зрештою, для розлуки є багато інших, прозаїчніших причин. Набагато більше, ніж для вдалих зустрічей. Я, наприклад, часто мандрую. Щоправда, поки що мандри не шкодять: за час моєї відсутності сніданки їй готує дружина. Дружина вважає її горлицею, тому щоранку, виносячи порцію пластівців на балкон, кличе: «Гулі-гулі-гулі». На цей пароль, якщо вірити дружині, і справді прилітає горлиця. Зі мною все відбувається по-іншому. Мабуть, орнітолог із мене поганий. Звичайно, я не раз пробував, відчинивши вікно, промовляти щось на зразок «а гулі». Але жодного разу ніхто, ніде… Мабуть, уся справа в тому, що в складній резидентській грі під назвою «Життя» паролі, коди й імена унікальні для кожного і не повторюються ніколи. Навіть двічі.
Щоденна вежа
Приміська автостанція. Неділя. Людно. Святково вбрані городяни виїжджають до навколишніх сіл або повертаються до міста. Майже в центрі загальної декорації, під молодим кленом сидить навпочіпки пияк. Його обличчя мені не видно, та зрозуміло, що він добряче п'яний. Це та стадія, коли координація рухів іще чітка, майже прецизійна, проте прецизія тут означає ніщо інше, як напад delirium, чи, кажучи простіше, «білочки». Пияк жестикулює, розмовляє з невидимими співбесідниками, клінічна картина цілком стандартна, якби не одне «але»: він збудував із порожніх пивних пляшок вежу. П'ять пляшок поставлені одна на одну, конструкція майже нереальна навіть для тверезого, однак тут окремий випадок: іноді саме хвороба, наділяючи нас нелюдськими здібностями, допомагає перейти над прірвою до рятівного берега.
Усе б нічого, але пияк має ще одну пляшку – надпочату чвертку горілки – і, судячи з усього, збирається увінчати нею скляну вежу. Він виконує хореографічні паси руками, немов унаочнюючи силові лінії гравітації, що пронизують простір, він накреслює між ними всі можливі горизонталі й ту єдину вертикаль, яка дозволить успішно закінчити будову. Дивитися на це болісно, майже неможливо. Кожному очевидно, що чвертка впаде, вежа зруйнується, горілка розіллється. Більшість перехожих просто відвертається. Більшість вдає, що їх не цікавить вистава. Уважними глядачами залишається лише групка братів по крові, чи то пак по алкоголю: вони не лише спостерігають, але й коментують будівництво, підбадьорюючи самотнього архітектора. Та він уже не чує порад іззовні.
Дивитися на це справді болісно. Болісніше, ніж на канатохідця під куполом цирку. І справа не в тому, що вартість недопитої горілки – це підтвердить будь-який нарколог – тепер співрозмірна з ціною людського життя. Просто нестерпним є сам стан нестійкої рівноваги. Коли і зайвий поштовх серця здатен зруйнувати все.
Все-все. Бог не був заздрісним (усупереч свідченням богознавців) щодо будівників Вавилонської вежі. Просто Він, як ніхто, знав і знає, що життя – крихка річ. Для його тривання необхідне дотримання сотень, тисяч, мільярдів тонко нюансованих умов. Припинити ж його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, подих, звук. Кому, як не Богові, знати про це. Знає про це й пияк. Але хвороба каже йому будувати далі. Хворобі завжди йдеться про те, аби дійти якнайдалі. Однак архітектор хитрує. Він оглядає почату чвертку, немов обраховуючи оптимальні параметри балансу. Приглядається. Прицінюється, приміряється і… прикладається до горлечка. Пияки-побратими аплодують. Такі закони їхнього жанру. Горілка йде пиякові вкрай важко. За найвищим рахунком, зараз вона йому не потрібна – він потребуватиме її значно пізніше, коли на зміну delirium прийде абстинентний синдром. Але наразі йдеться про те, щоб обхитрувати – силу тяжіння, магнітне поле, всю решту сил природи, цілу окуповану хворобою світобудову. Обхитрувати власну неспроможність. Обійти заборони. Піднятися вище. Досягти небес. Це не виклик Богові й не суперництво. Просто якщо вже ціною Створення світу є вся його архітектоніка як така: з верхом і низом, зі стартом і фінішем, із життям і смертю, – то чому б не спробувати рухатися не до кінця, а навспак, до початку. Себто – вгору.
Пияк блазнює. Здатність блазнювати залишається в людині чи ж не найдовше. Він майстерно розігрує драматичні паузи, театрально розводить руками, кланяється, заглядає в горлечко пляшки. Потім стає навколішки і на якийсь час завмирає. Тепер усі погляди прикуті до нього. Дивляться навіть ті, чий автобус уже подає сигнал відправлення. Дивляться діти, птахи і звірята. До скляної вежі підбігає безтурботний кудлатий пес і, здивований, марно намагається поєднати в логічну картину довершену архітектоніку споруди, нестравний алкогольний дух і дивну вкляклу постать. Глядацький загал тамує подих: присутність тварини, яка не усвідомлює важливості моменту, викликає саспенс, вартий Гічкока. Як поведеться головний герой драми? Чи вдасться йому врятувати себе і світ?
Герой примружує очі. Повільно, дуже повільно піднімає майже порожню чвертку. Вона шоста за рахунком, а отже, остання. Дихання затримано. Двигуни заглушено. Тіла спаралізовано. Вітер вимкнуто. Стоп-кадр. Ось-ось скляна посудина стане верхівкою нового Вавилону. Невже це справді станеться? Ось тут, на провінційній автостанції, просто посеред весняного пополудня? Невже Історію завершить будівельний ентузіазм випадкового пияка?
Звісно, ні. Історія не закінчується. Щоразу, обіцяючи фінал, вона лише повторюється з божевільною впертістю. Ось і зараз. Чвертка лиш на долю миті втримується вгорі, чи то пак – у грі. А далі вся конструкція розпадається. Пляшки котяться бруківкою, нахабно дзеленькаючи. Дідько тішиться. Містерію знову зведено до побутового непорозуміння. Слідом за вежею падає і її будівничий. Він валиться набік і відразу засинає. А я раптом розумію, що всі мої вавилонські метафори сміховинні. Ні про що таке не йшлося. Майструючи вежу з пляшок, пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен із нас займається щодня. Звісно, кожен – у свій особливий спосіб. Але всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас – вежа. Кожен – вертикаль. І кожне життя – стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст – лише чергова спроба вистояти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам'яті про безіменного будівничого.
