Текст книги "Флешка-2GB"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Розділ п'ятий. Неформат

Біографія аутисти

А тим часом гайдамаки ножі освятили.

Intro:

На тридцятому (десь так) році життя я раптом усвідомив, що абсолютно не розуміюся на літературі. Моя мєнделєєвська літературно-періодична таблиця виявилася просто розграфленим на квадрати ватманом – не більше. Зате я можу, не встидаючись, відверто признатися, що, як і раніше, мені подобається тато Гем і його прості розповідні речення. На жаль, тато Гем встиг не тільки народитись, а й померти ще до того, як я зіп'явся на ноги, отож простими розповідними реченнями мені скористатися не вдасться. Крім того, іноді мені подобаються різні розумні, на мій погляд, думки. Наприклад, думка, що сучасній ментальності притаманна так звана «семантична сверблячка». Себто кожну річ або явище ми сприймаємо не самі по собі, а лише як певний знак, за котрим стоїть певний зміст і суть котрого ще треба розкрити. Гарно. На жаль, це я не сам придумав, а вичитав у журналі. Це наштовхнуло мене на здогад, що для нас характерний іще й метод «ієрархізації». На кожну новостворену теорію ми намагаємося створити якусь метатеорію, тобто теорію теорій, потім теорію метатеорії і так без кінця. Зрештою, це теж, напевно, не мені першому спало на думку. Може, такий метод вже давно названо якимось добре відомим словом – «дедукція», скажімо, або «індукція». Що ж, доведеться зайнятися вигадуванням власних слів, це хоч якийсь зв'язок матиме з літературою. Кінець офф інтродакшин. Данке шон.

Отак уранці жид поганий

Над козаком коверзував.

Undo:

Тільки-но я ступив на землю, як позад мене зарипіли зчеплення-з'єднання-пружини, і поїзд рушив. Я відразу злякався, що висів не на тій станції – то знаєте, дітки, як буває: вночі зо сну прокинешся і приверзеться, ніби тато-мама тебе покинули, рідня повмирала, і страшний Вова з лісу йде. Таке й зі мною. Страх минувся швидко – скупо освітлена станційна вивіска мене заспокоїла, тільки залишився в роті гіркий присмак недоспаної ночі. Жиди б тебе з'їли – так в помийницю скирти разом й полетіли. Ніч, темна глупа ніч, маленька станція невідомого містечка, скупо освітлена, про що, власне кажучи, і йшлося. Ніхто, крім мене, не зійшов. Трохи далі, десь так вагонів – тих, що вже поїхали, – за п'ять, виднілися дві постаті. Старша пані з хлопчиком, як визначив для себе я.

Ви знаєте, я дуже встидливий, вірніше, не те, щоби встидливий – радше, лякливий, а кажучи по правді, я просто не люблю людей. Тобто я люблю, коли вони мною захоплюються у відведений мною-для-цього-їм час, але спілкуватися з ними – це для мене «сущий ад». З іноземної. Навіть від тих, хто мною захоплюється, я стомлююся швидко-швидко. От. То ви вже зрозуміли, що я ніяк не міг у цій ситуації, у цьому незнайомому місті піти розбудити службовця й розпитати його про місце-знаходження-готелю. Господи, хто ж це буде читати. До речі, звати мене сьогодні Отто. От. То я вирішив піти за тією жінкою з хлопчиком. У такому сраному, перепрошую, місті, певно, одна вулиця і один готель, і як-небудь я туди дійду. От. То я рушив за ними. Там була якась така ніби привокзальна площа, а потім якісь пішли дерева. У вигляді, певне, невеличкого парку. Ні, невеличкої лісосмуги. Ні – величкої лісосмуги і то досить-таки величкої, як виявилося невдовзі. Такої, як ото знаєте, біля аеропортів восени буває борщ із квасолею разом. Лісосмуга все більшала і більшала. Себто все не кінчалась і не кінчалась. Жінка попереду засвітила ліхтарик, і я втішився, що можу трохи відстати, бо я вже почав встидатися, що мене буде потрактовано яко переслідувача. Сирота Ярема, сирота убогий. Пересилю себе і продовжу. От. То ми все йшли і йшли, земля була волога, а мешти в мене були лаковані-італійські. Вогник ліхтарика блимав десь там попереду, а довкола був ліс страшний-престрашний. І штани в мене були світлі. Ага, то вже був не перелісок, а ліс. І я вже почав було себе проклинати, чому я, ідіот сраний, перепрошую, не запитав дороги. Встид мій тимчасово згас. Ландшафт був доволі порепаний, і земля під ногами круто пішла донизу, чому передувало зникнення вогника ліхтарика. Я послизнувся, вхопився за кущ, вилаявся, і так десять разів підряд. Подробиць не пам'ятаю. Вийшов я з лісу на галявину хвилин десь так через 20–25 після прибуття поїзда. Походивши по тій галявині, впізнав смітник. Ну, я вам не буду розповідати, самі, дітки, знаєте, що таке вештатися смітниками поночі. Ой, маразм. Потім був паркан із колючим дротом, котрий я мужньо подолав, пам'ятаючи уроки першої світової і досаафу. Це не сатира, прошу пані. І втрапив на дорогу. Скупий ліхтар (як я зрозумів у результаті перечитування, в цьому місті все світло було скупе) освітлював довгу фабричну вулицю. Посередині пролягала трамвайна колія. Пся крев, у цьому місті був трамвай! Я вже потроху знову трусився з холоду і страху. Страшно було ночувати на фабричній вулиці. Я знову подумав, що потрапив не туди. Тепер частину походеньок я пропускаю. То довго, нудно і не цікаво. Я йшов трамвайною колією, справедливо вважаючи, що трамвай тут один і мусить їздити повз центр. Принаймні потраплю в трампарк. Трам-парам-парам. За якийсь кілометр колія пішла в землю і зникла, ніби то мало бути метро. Тільки ніякого метра там, звісно, не було. Просто рейки втопилися в асфальті та й по всьому. А я вже мав ковбасняк і відчай. Бо зліва, і справа, і далі виднілися самі лише бетонні та дротяні паркани і купи залізного ломаччя. Ми сокирою гу-гуп – заєць з-під ломаччя. Так що я це все пропускаю і пропускаю, аж поки вдруг как ні вазьмісь маленькій камарік, і ва лбу єво гаріт маленькій фанарік. З іноземної. То була курва. За перепрошенням, або ж, як тепер кажуть, «путана мадонна». Я перелякався ще більше, бо то знов треба було спілкуватися, а спілкуватися, як ви вже знаєте, я не люблю. Крім того, мене могли пограбувати або заразити венеричною хворобою. А спати з жінками – для мене жодного задоволення. Бо я люблю з дитинства онанізм. Займайтеся, дітки, онанізмом, це я вам раджу, от-такий Отто, великий мастурбатор. До того ж вона була абсолютно чорна. Себто негритянка. Тут я вже остаточно впевнився, що зійшов не на тій станції, подарував курві бляшанку м'ясних консервів і прокинувся. Було десять хвилин на третю, скоро моя зупинка і час виходити, от тільки звати мене, як і раніше, Отто.

Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий… одчиняй!

Insert:

Писати, як ви помітили, я не люблю. А ще менше люблю опрацьовувати написане. Я цього і не збираюся робити. Що то я попережив за своє життя! Зараз розкажу. Колись, як я був ще малий і ходив до школи, нас, дітей, взяли на воєнкомат перевіряти на предмет військової повинності. Нас там дуже довго бадали і мені сказали, що я льотчиком не можу бути, бо в мене щось там у носі скривлене, і як буде високо і мало повітря, то я ся вдушу. А якщо я хочу бути льотчиком, сказали, то треба робити операцію, різати ніс тощо. Льотчиком я не захотів бути, і без операції обійшлося. А ще сказали, що танкістом я теж не можу бути, бо маю дуже довгі ноги, а в танку і без мене мало місця. На операцію я знову не погодився. А для моряка-підводника в мене була занадто яскраво виражена клаустрофобія (боязнь Клауса, з іноземної); для піхотинця – заслабкі плечі; отож мене записали в автомобілісти. Тим більше, що я хотів колись бути шофером. На третьому десь так році життя, здається.

Коло того воєнкомату, вже після призначення мене автомобілістом, причепився до мене якийсь дебіл. Мудак здоровий, недорозвинутий. І хотів мене побити. Просто так. Кулаки свербіли, абощо. Але бити без причини йому, певно, не дозволяла його дебіляцька гідність, і він почав чіпатися, шукати зачіпки. Але я одвічав йому все стиха і скромно й не признавався, що не придатний у льотчики-моряки-танкісти, і він, хоч довго мене мучив, та, не знайшовши в мені жодних вад, по-дружньому стусонув у яйця і відпустив. З почуття вдячності і частково через властиве мені підлабузництво я зробив вигляд, що мені боляче, і помахав на прощання рукою. Так відбулося моє перше бойове хрещення, і з тих пір я приписаний до автомобільних військ.

А Ярема по долині ледве-ледве ходить.

Shift:

І через ті, властиво, автомобільні війська я потрапив до Чорнобиля. Зразу десь після аварії, як я втішився, що нарешті про таку визначну подію повідомляють по радіо, як дзвонять мені з воєнкомата, чи то пак із військкомату, і кажуть зайти про всяк випадок. Уточнити рік народження, абощо. Було то в суботу зранку, і я, теля дурне, пішов. А в неділю я вже був за колючим дротом у своїй автомобілістській формі (себто в однострої), і охороняло мене багато міліціонерів із собаками й автоматами. Це щоб я раптом не захворів і не відмовився виконувати свої мистецькі обов'язки. А також щоб я не тікав на ніч грати сільських бабів (пересильний пункт дислокації знаходився в селі неподалік Калуша). Ну, про бабів я вже писав (див. Undo). Треба віддати належне нашим мобілізаційним органам – все вони зробили швидко і вміло. Всіх вбрали, взули і горілку з самогонярою повідбирали. Причому без халяви: пляшки били об камінь просто в нас на очах. Тоді ще горілка була дешева, і то не шокувало. А пиво казали пити на місці. Я пива не мав, але мені трапилась чиясь плящина, бо треба було пити бігом і до решти. Таку-то я мав радість. А за кілька днів ми вже їхали автобусами в славне місто Чорнобиль. То такий був цілий кортеж – без вінків і квітів, зате з понтами, гаїшниками, швидкою тощо.

Перше дуже нюхали повітря – ніхто ж нічого не знав, а як приїхали, то боялися сідати на траву. Дали нам наметове містечко, де вже хтось жив. Ті, що жили, певно, всі повиздихали, бо застали ми в тих наметах страшний розгардіяш: постіль порозкидана, якесь взуття, чоколяда, навіть гроші. То нас дуже налякало, але якось уже було. Матраци ми собі набивали сіном, тим самим, в котре щойно впала звізда Полин. Я, як завжди, замість того, щоб на склад чи кухню, потрапив до техніки. Добре, що людей мені не дали. Бо спілкуватися не люблю, казав уже, а командувати – тим більше. То я дістав 10 пожежних машин, якихось дуже поляпаних і побитих, а одинадцята стояла трохи далі в полі геть погнута, казали, що на неї впав із неба лантух з плюмбумом. От.

Слухайте, як ми тії машини мили і ремонтували, то ціла історія. Але я вже все забув. Пам'ятаю, що на початку всі боялися до них підходити, бо радіація сильна була, а потім, вже пізніше, як ми гасали тими машинами, то я був висадив голову у вікно, і мені пілотку було здуло. А хлопці сміялися. Дуже добрі були хлопці. Таких мав добрих хлопців, що якби не вони, то й не знав би, що робити.

А ті українці на Київщині – ну їх до сраки, якісь вони гівняні.

Я вам ліпше про станцію розкажу. Там був такий всюди жовтий пластик на підлозі й здорові душові. Там цілий корпус такий був – санвузол так званий: три поверхи самі душові. І купа обмундирування – брудне здаєш, чисте береш. Потім вже було навпаки – брудне здаєш, ще брудніше береш. Потім вже всі на то забили, хто що урвав, те й мав. У нас чогось всі на дембель збирали шапки-афганки. А я нічо' 'відти не х'тів брати. Зате завше ходив у наморднику (респіратор) і ноги мастив маззю для профілактики грибкових захворювань. Чи то не там було? Забув.

Душові були класні. І час від часу мінеральна вода нам перепадала. А ще був класний нужник. Це вже не на станції – в таборі. Солдатський – загальний, із перегородками, там все гівно в ямі було червоне від крові. А офіцерський був індивідуальний. Там теж, бувало, дрищали кров'ю, зате на дверях був гігантський, кульковими ручками виписаний календар. І всі дуже мали за понт: встати зрання, першому піти в нужник і першому закреслити сьогоднішнє число.

Мені того ні разу не вдалося.

Із-за лісу, з-за туману

Місяць випливає.

Ctrl:

Про Чорнобиль трохи сумно. Ще пізніше дещо розкажу, при нагоді. То ж національна трагедія, пся крев. Ліпше я згадаю, як то було вчитися у Львові. О, у Львові то було файно. Першим ділом, як мене взяли до гімназії (себто – в Політехніку), я пішов пробувати каву з коньяком. Я був великий індивідуаліста – був, є і буду, – і все ходив один. Я дуже тащився від власної екзистенції і бажав це місто пізнавати на самоті. (Дослідники моєї творчості вже, певно, знають, що слово «екзистенція» в моєму вжитку не лише означає буття чи існування, тобто екзистенцію як таку, а й має ще певну настроєвість, солодко-кислий присмак ностальгії, невимовність вічної самотності тощо). Крім того, я ще був цнотливий. (А одежі що було – Боже, твоя воля!) І я дуже якось переймався тією своєю цнотою і дуже хотів якомога швидше її позбутися. Попри справну мастурбацію, мені, бачте, хотілося ще й жінки. Моя цнота – то був реверс моєї індивідуалістичності, і взагалі я весь складався з дуалістичностей (чи з дуалізмів?), із чим пов'язано багато принизливих моментів життя-існування-екзистенції, котрі я, на щастя, давно позабував, бо маю таку здатність пам'ятати лише приємне.

Ну, що там було приємного у Львові? Ну, я не знаю. Ну, дощі там часто йшли. В кіно я любив ходити, каву з коньяком, про що вже згадувалося. От гуртягу я не любив і товаришів своїх не любив – я їх і зараз не люблю. (Одного хіба ще Пепу трохи люблю, але він мені ніякий не товариш.) І тому я весь час утікав. У кіно, наприклад. Чи там на каву з коньяком. А потім почав утікати на лекції з мистецтва. Така кацапка одна читала, Потапова, хай їй щастить на все. В бібліотеку ще втікав, імені Василя Стефаника. До філармонії любив ходити на абонементні концерти. Туди ніхто не ходив, тільки учні музучилища із примусу і я. А може, ще такі були, як я, з фантазією, не знаю. Ага, ще там була така одна старенька пані, я все дуже нею чудувався, бо в душі був естет і любив, щоб всілякі такі класні естетські моменти в житті траплялися, а та пані, безумовно, була саме таким моментом, такий собі уламок минулого, що називається «за Польщі», руки трясуться, худі такі руки, але вперто курить тільки «Львів» та «Орбіту» і вперто відвідує бездарні абонементні концерти, кожного вечора або через вечір, бо вдома однаково нічого робити, з сусідами не порозумієшся, для них не існує минулого, а рідня вся чи вимерла, чи то по світу розвіялася, ще хіба якісь племінники десь збереглися, бо ж такі пані завжди чиїсь тети або цьоці, але вони, племінники, приїжджають рідко, так рідко, що майже й не приїжджають, а тут щоденний ритуал вибору поїдженої міллю суконки, вбирати чи не вбирати вуаль, не забути б цигарки, та не спізнитися би, бо початок рівно о сьомій, а до філармонії спізнюватися не личить.

Так от я собі все чудувався і чудувався, вигадуючи подібні сентиментальні історії, але якось я тій пані підніс був сірника до сигарети, і чи то підніс неправильно, чи щось там ще не так зробив, бо та пані брутально мене облаяла, зруйнувавши таким чином мою естетську до неї любов. От. А в основному я всі неприємні моменти вже позабував.

Любив я на початку і вулицю Вірменську, але Пепа мені пояснив, що там збираються самі лише мистці, а мистці – народ негодящий, і щоб я туди не ходив. І я більше туди не ходив, хоча в душі мене однаково тягнуло до мистців і до дівчаток з мольбертами. Мольберти пожвавлювали моє і без того жваве лібідо.

До речі, як тільки я до Львова з провінції приїхав, то мій стрийко, дай йому Боже здоров'я, потай від моїх батьків відразу поводив мене по всіх злачних місцях і розказав: он там фарца збирається, тут біржа музична, тут курви дешеві, а там дорогі, а тут голубі тусуються, тримайся від них подалі. Так що я вже трохи в дечому тямив, коли Пепа віднаджував мене від довколамистецьких дівчаток.

І все ж одну по-справжньому варту дівчинку я таки прошляпив. Про це я вже писав в одному оповіданні. Справді, давайте я розкажу вам про всіх своїх жінок, як це вже робили до мене багато видатних письменників, всілякі там гессе і набокови. Спочатку ніяких дівчаток у мене не було. Я ходив у громадські лазні й задовільнявся різними малюночками, що були там на дверях і стінах. Але одного разу, під час приступу безсилої самотності, я взяв із собою до лазні пляшку лимонного лікеру, фугас сухого вина і чужий транзистор. І там під гарячим душем і під веселу музичку я те все вдув. Свідомість моя увімкнулась аж на стометрівці, де я опинився невідомо як. Я був одягнений і, здається, сухий, однак транзистора вже не мав. Натомість із приємністю виявив, що на світі всього зробилося по два: два фонтани, два Леніни і чотири курви, котрі до мене причепилися і котрих, як ви, напевне, здогадалися, було наполовину менше. Отже, явище чіткого роздвоєння світу під впливом алкоголю – це не якась там художня гіпербола, а об'єктивна реальність, подумав я собі. З тими курвами я кудись і пішов, розповідаючи дорогою про особливості імпресіонізму, а що вони були старі й добряче порепані, то я віддав їм залишки грошей, і ми попхалися на вулицю, якщо не помиляюся, Фрунзе, де у дворі й відбувся обряд ініціації, звідки я вийшов уже прекрасним лицарем-обранцем і маґістром великої ложі.

Правда, не пригадую, щоб мої оргазмістичні переживання були теж подвоєні. Якщо чесно, не пригадую взагалі ніяких оргазм-містичних переживань.

Потім я зробився весільним музикантом, а весільним музикантам у наших краях належить, як ви знаєте, право першої ночі. То-то я нажирувався!

Одного разу, десь під ранок, нам відвели якусь хатину для нічлігу. Посередині кімнати стояло велике ліжко, застелене периною. На тому ліжку ми всі мали поміститися.

А в нас був такий Влодко-гітарист на прізвисько Самосвал. То він розбігся і з криком «Чур, я перший!» скочив на ту перину. А Влодко, треба сказати, такий хлопець був нівроку, до центнера мало що бракувало. То як тільки він гепнув, з-під перини почувся якийсь такий нелюдський писк чи вереск, що Влодка підкинуло і, ніби у зворотній зйомці, викинуло назад.

Виявилося, що під тією периною ночувала якась столітня бабця, про котру всі забули, така собі нічия бабуся. Вона нібито залишилася живою, а Влодко потім ще довго боявся лягати в чужі ліжка.

Зрештою, все це не так весело, як могло би видатися. Кожна історія, котру починаєш оповідати, рано чи пізно спрямовує тебе в той чи інший бік, нав'язує стиль і, врешті-решт, перетворює на блазня. (Ви помітили опорні слова «решта» і «початок»?) А з другого боку (опорне словосполучення «другий бік»), існує маса історій, розповісти котрі можна не інакше, як удаючи письменника (розмовника чи кобзаря). Такий шлях теж із обуренням відкидаємо. Ми ж тут просто собі балакаємо, чи не так? Ось я сиджу тут, у себе на кухні, час від часу відволікаючись, щоб зловити того чи іншого комара. (Оп. слов-ня «того чи іншого».) Для прикладу, мені давно вже хочеться розповісти історію про одного старого, котрий жив у Бучачі на початку століття і працював палітурником в ательє з виготовлення релігійних знимок, таких, знаєте, великих, типу «апостол Василь під смерекою», або «пастух Пустай і його овечки», чи там «Йосиф старенький і його брати» тощо. То був унікальний старий – за деякими підозрами, польський єврей, – він мав цілу колекцію різних атрибутів своєї професії, особливо цінним експонатом були здорові ангельські крила, виготовлені з воску й гусячого пір'я. Через ті крила і трапилася зі старим одного разу пригода під загальною назвою «Sztuka latania». На жаль, щоб переповісти цю історію, мені довелося б довго вивчати історію Галичини, аби наші патріоти не мали чого закинути, їздити у творчі відрядження, викопувати з могил бучацьких старожилів тощо. А я от сиджу собі на кухні і маю скількись там років, і вчитися мені вже пізно, а головне – не хочеться нікуди їхати, і що, скажете, ніби така людина, як я, вже не має права на публікацію? На одну-єдину публікацію? О, горе мені, горе!

Це не сатира, прошу пані.

До речі, про євреїв. Я недавно, дякуючи гласності, виявив, що купа колишніх галицьких жидів – то є видатні люди. Бруно Шульц якийсь, якийсь там Ісак Бишовець Зінґер, ще якийсь бучацький агнець Божий Аґнон, лауреат Нобля. Но, бля! І чого я, думаєш собі, не галицький жид? Деколи просто таки жаба тисне. Мушу признатися щиро. Бо я хоч людей і не люблю, зате люблю пошану і честь. То, здається, називається честолюбство? От якби існувала на світі така річ, як просто пошана, якась така собі самостійна абсолютна пошана, щоб до неї не треба було людей – ото було би діло!

А взагалі, краще було і не народжуватись. Якої холери тут робити навіть із тою абсолютною пошаною? Не знаю.

Так. Це ми вже в іншу крайність вдарились.

А от історія, припустімо, така: Left – bang, right – bang. Bang – це по-англійськи як ніби «бам». Отже: лефт – бам, райт – бам. Только сердце упрямо стучит – БАМ! Дзвонить дзвоник. Дз-дз-дз. Однаково в кінці «бам» передбачається той англійський прононс «нґ», «нґ». Книжечки треба писати скоро, тобто швидко, як це робив покійний Чернишевський.

Вода.

Воду опускаємо, зливаємо, змиваємо. І маємо. «Є-моє», як казав покійний Пепа. Давайте ще раз спочатку, про поїзд. Зійшов я на тій станції і звали мене Отто. То все правда, що я йшов, тримаючись хлопчика з жінкою, а потім заблукав. А далі було таке: коли я втрапив до міста і плентався, оглядаючи темні вітрини, то раптом помітив на склі зблиски фар, а потім почув звук двигуна. З-за рогу з'явилось авто і рушило в мій бік, набираючи швидкість. Зрештою, їхало воно навіть не те що швидко, а якось дуже потужно, в ньому відчувалася прихована інерція. Ясна річ, що була ніч, і серед ясної-темної ночі ми були на вулиці самі – я і авто, відстань між нами скорочувалась, аж поки нарешті воно не порівнялося зі мною, а що рух свій воно не сповільнювало, то йому довелося зробити крутий віраж, звертаючи з дороги на тротуар, світло сліпило вже не так, бо одна фара опинилася зліва, а інша – справа від мене, а бампер виявився доволі таки високим (Land Rover), і він зацідив мені у підборіддя, потрощивши зуби, а після того, як я влетів у мною ж розбиту вітрину і впав горілиць, зверху почало сипатися скло, і сипалося воно мені просто на очі, але очі залишались відкритими, і мені вже зовсім не було страшно.

А, Черкаси!… Боже милий!

Delete:

Однако же, Тарас Григорович пише Бога з маленької літери – а що кажуть нам дослідники з цього приводу? А шьто скажіт тиварішч Жюкав? А ще я з армією справу мав відразу після гімназії. (Виходимо на друге коло.) І чогось та армія так мені важко далася, гірше ніж Чорнобиль, хоча справжньою службою там і не пахло. Пив чорнило в патрулі. На кухню через день ходив. Ще пам'ятаю, якесь горище розчищав від ластів'ячих гнізд. То всьо було класно. Але от випорожнюватись у спільному нужнику в мене ніяк не виходило. Так і ходив. Може, через то й спогади погані. А так нічо', пісеньки співали тощо. Тільки мудаки, блін, як вони заграли. Правда, служба тут ні при чому. А як дістав був звільнення, т.зв. «увольнітєльну», то нікуди не пішов, а просто переліз через паркан і сидів собі, дивився на поле, свистав на всіх. То було добре. То все дуже добре. І те, що першого дня зроблено, і те, що другого, а найліпше, що сьомого дня нічого не робили, бо скільки всякої фіґні ще могло б наклепатися. Нам лиш того бракувало.

Вересень, 1990