Текст книги "Флешка-2GB"
Автор книги: Юрій Іздрик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)
Levels of Lviv
Коли в 2003-му, після кількарічної перерви я приїхав до Львова, міста було не впізнати. Властиво, міста як такого вже не було. Пекельний вірус, резидент Апокаліпси, про яку методично свідчили епідеміо-есхатологічні голлівудські агітки, таки напав на цивілізацію, але нищив він не людей (як це найчастіше траплялося в згаданих агітках), а мертву матерію. Не вдаючись у фізико-хімічні подробиці, можна сказати, що вірус цей руйнував цементуючі інгредієнти цементу й більшість структурних елементів більшості різновидів цегли. Епідемія розпочалася в листопаді 2002-го, а вже в березні наступного року від Львова майже нічого не залишилося. Ніхто не знав, чи в інших містах відбувається щось подібне, бо зі зруйнуванням забудови знищилися всі комунікаційні лінії, місто опинилося в інформаційному вакуумі. Відрізаність від світу поглибилась із корозією асфальтового покриття доріг, бетону летовищ, автобанів та синтетичних шпал, до складу яких входив цемент. Виїхати чи в'їхати в місто можна було хіба що двома-трьома ґрунтовими коліями. Вірус не зачепив лише кілька сортів бруківки, австрійську цеглу з цісарсько-королівським тавром К&К і помилував кам'яних потвор, які тримали на собі Матінку Божу Стометрівську. Майже неушкоджені залишалися архітектурні фраґменти, виготовлені з певних сортів мармуру, а ще – невідомої природи внутрішні перегородки Бриґіток та, якимось дивом, один із недорізаних гіпсових лебедів у фонтані Стрийського парку. Серед руїн, які колись вважалися Львовом, стирчали, немов залишки зубів у роті беззубого пенсіонера, ці наділені природним імунітетом конструкції.
На площі Ринок уціліли лише два будинки: Villa Vilis, збудований із мавританського пісковика (подарунок тодішньому мерові від Марії-Антуанети), та Vapnyaky P.H.N. (колишня резиденція канадійської діаспори) завдяки вапняку родом із Піренейських кальцевих родовищ. Про квартет довколаратушних римських персонажів нагадували лише біліші від решти уламки, з яких стирчали зеленаві рури водогону. Незрозумілим чином, попри те, що від Домініканського собору залишилася лише сипка, хрипка, рухлива піраміда, вціліли також склепіння «Дзиґи», що на Вірменській. Ходили чутки, ніби епідемія абсолютно ніяк не пошкодила будівлі Податкової на Стрийській, але пробиратися туди крізь будівельні завали, аби пересвідчитися, я не мав ані часу, ані бажання.
Найменше постраждали металеві фігури пам'ятників. Хоча, скажімо, колона, на якій усе життя простояв зеленавий Міцкевич, потиху осунулася долу (достоту як один із будинків Всесвітнього Торгового Центру), однак поет не постраждав, плавно спланувавши на крилах мідного ангела просто в устелений уламками квітник.
Так само повеселів і український колега Міцкевича, уродженець міста Ніжина, Шевченко Тарас Григорович. Страхітливе бронзове Лоно України, що завжди бовваніло праворуч постаті поета, тепер похилилося, похнюпилося й нагадувало запилюжений траурний вінок, що його родичі померлого забули вдома через метушню, спричинену гострим бажанням якомога швидше завезти на цвинтар і закопати покійника.
Юрій Змієборець, що ніс цілодобову варту неподалік від місця, де колись стояв Франковий Університет (сам Каменяр упав обличчям у фіалкову клумбу і вже нічим не нагадував одного з народних мойсеїв, скидаючись радше на заіржавілу стару домну, яку винесли з металургійного комбінату і викинули в брухт), так от, Юрій Змієборець внаслідок невдалої спроби зісковзнути з крутого претензійного пілона, упав на голову, перевернувся, вгруз по вуха в ґрунт, по-американськи закинувши капці д'горі, зате підніс на списі вгору змія, і той майорів тепер на вітрі, немов поданий на конкурс Найкращого Міського Штандарту скульптурний ескіз у натуральну величину.
Коротше кажучи, все це виглядало карикатурно. Навіть таке фатальне, повне зруйнування житлового фонду ну ніяк не асоціювалося з Армагедоном. Усі ми були не так налякані, як розчаровані масштабом катастрофи. Все це було подібно на дешеву, фанерну декорацію столичної п'єси, яку в районному муздрамтеатрі поставив відставний воєнком із артистичними нахилами.
Але ми просто не знали решти загроз, що чигали на нас.
Ми багато чого не знали.
Ми нічого не знали!
Катастрофічність нашої ситуації почала проявлятися, щойно пішов перший від початку епідемії дощ.
Уламки міста, купи залишків, посткатастрофне сміття, що творили нереальний, але достатньо плаский, хоч і горбистий ландшафт, набираючи води, починали ріднути, розчинятися, розтікатися, вирувати й пінитися, закипати і випускати бульбашки газу, що самозагорався від контакту з повітрям, а тонкі язички блакитного полум'я швидко всіювали землю подобою космічної кислотно-ацетатної трави, якою невдовзі був покритий увесь видимий суходіл. Із пінистого варива потроху почали виповзати мацаки найглейкіших фракцій: вони мали консистенцію гончарної глини, але були липкі, як рідка ґума, і затягували в своє нутро незгірш ніж трясовина. Ця ґума, це плетиво недовго втримувало в'язкий стан, і за якийсь час воно почало швидко тверднути, цементуючи на місці всіх, хто вгруз у болотяну масу вище, ніж по кісточки. Отвори ж, із яких пробивалися язички блакитного вогню, обгорівши по периметру, почали розтріскуватися, вогонь почувся впевненіше, почав густішати, пробиваючись із кожної щілинки, кожної тріщинки.
Паніки не було. Паніку могли породити катастрофічні явища впізнавані, нав'язані кінематографічними стандартами. Тут же діялося щось водночас прекрасне і вбивче. Раптовість більшості смертей була причиною майже повної відсутності масового лементу чи криків. Загроза поширювалася так швидко й непередбачувано, що нечисленні врятовані мали дякувати радше якійсь математичній імовірнісній природі явища, аніж власній спритності чи інстинктові самозбереження. Я подерся на металеві руки уродженця міста Ніжина, Шевченка Тараса Григоровича, не так шукаючи порятунку, як через гостру потребу якщо не відчувати, то бодай бачити міцні й надійні батьківські руки, нехай і меморіальні. Я сидів на плечі Кобзара, без будь-яких емоцій спостерігаючи за Львівською Апокаліпсою. Ба більше: так само беземоційно я відпихав ногами інших претендентів на Тарасове плече. Не те, щоб я цілеспрямовано намагався вижити в конкурентній ситуації вибіркового спасіння чи підсвідомо прокручував у голові варіанти порятунку. На тлі планетарної пожежі – а обриси планети залежали від масштабу видимого горизонту кожного, тож я, інтуїтивно піднявшись вище від решти, бачив більше, видима мені планета також була більша, а це обіцяло більшу кількість можливих сценаріїв порятунку – так от, на тлі планетарної пожежі моральні настанови втратили свою імперативність так швидко, як спалахує і згорає на сонці торішня павутина.
На одному з кінців Стометрівки, там, де раніше була Опера, полум'я почало червонішати й розростатися, виділяючись яскравою плямою на тлі рівномірного блакитного світіння. Це горів дерев'яний каркас театру. Про те, що такий каркас існує, ми дізналися завдяки епідемії: кам'яні стіни розсипалися в порохно, оголивши архітектурний скелет, змайстрований із просоченої солотвинськими солями деревини. Саме резонаторні властивості просоленої деревини, як виявилося, гарантували цілком незлу акустику колишньої Опери. Мабуть, через наявність солей дим над театром піднімався не чорний, а білий – немов там, в епіцентрі вогню щойно вибрали нового постапокаліптичного Папу.
Раптом у тому сивому клубовинні вгадалася мені якась неприродна синхронність потоків. Я був майже переконаний, що це дрібна аберація зору внаслідок пережитого шоку, однак недовіра – поки що дрібна й немічна – змусила мене задуматися над подальшими діями. Ситуацію активізувало й те, що Тарасове плече піді мною від вогню почало щораз швидше нагріватися: довго розсідатися тут було ніяк. Трохи потоптавшись на Кобзаревому тім'ї, я відштовхнувся і незграбно скочив у напрямку, де в полум'ї вгадувалося розпечене Лоно України. Стрибок, попри позірну самогубність, виявився рятівним: хвиля рівномірно розігрітого Лоном повітря підхопила шмат тканого рекламного банера, який я на льоту зірвав з похиленого стовпа, і понесла мене, немов парашутиста-розрядника. Коли підйомна сила тепла вичерпалась, я побачив, що недавно ще палаюча твердь знову почала змінювати субстанційність, перетворюючись на подобу селевого потоку. В його струменях, як і в клубах диму над Оперою, я зауважив підозрілу синхронність, що лише зміцнило мене у планах врятуватися. Не зовсім читабельною підказкою видавалося й те, Що міські птахи – ворони, круки та голуби – сідали на потік, ніби чайки, дозволяючи нести себе просто в палаючу порожнину оперного каркасу. Не допливаючи до епіцентру пожежі, потік починав закручуватися чорториєм, утворюючи цілком стабільну лійку із всепоглинаючим отвором посередині. Довірившись інтуїції птахів, я цілком вдало осідлав гребінь найближчої селевої хвилі й дозволив законам гідродинаміки ненадовго стати визначальними чинниками моєї світобудови. Закони ці, вочевидь, не мали нічого спільного з подібними законами зі шкільної програми. Про це свідчили не лише поведінка потоку та характер хвилеутворення, але й очевидна піксельна природа видимого мікрокосму. Коли мене втягнуло в лійку чорторию, я вже міг і під присягою засвідчити, що сам я також складаюся з пікселів, до того ж оцифровано мене не надто ретельно. Значно правдоподібнішим і реалістичнішим було зображення козацької чайки, що стояла під невисоким причалом, влаштованим на берегах підземного русла Полтви. Селевий потік майже цілком перетворився на темну, непрозору воду, чиї каламутні, заримовані одна з одною течії могли недбало клонувати навіть перші версії «Фотошопу». Тож коли я, не особливо напружуючись, пролетів кілька метрів (уже без допомоги зовнішніх, неприродних сил) і зграбно приземлився на палубі чайки, то жодного здивування не відчув ні тоді, коли в периферійному сегменті візуальної свідомості загорілося неонове гасло «You've got bonus life», ні тоді, коли віртуальним небом покотилися зеленкаві спалахи полярного сяйва, що невдовзі впорядкувалися в цілком читабельне фосфоресцентне повідомлення: «Congratulations! You won. Now you сап enter the next level! Your choise is a new game „Levels of Lviv!“»
P.S.: Так закінчився для мене 2003 рік у Львові. У 2004 я вже в'їжджав на власній, чесно заробленій «Чайці», яка, щоправда, не була козацькою, але також цілком історичною, втілившись в оксюморонний соціалістичний лімузин.
Насерединіміста. Топологія déjà vu
Це місто за свою не таку вже й довгу історію дослужилося безлічі визначень та означень, іноді навіть цілком адекватних. Не дослужилося, щоправда, імені. Чи то пак сталого топоніма. Тож і донині кажуть про нього в міру особистих преференцій: то по-старому – Станіслав; то по-новому – Івано-Франківськ; то прозахідно – Станиславів; то просхідно – Ван'франковск. А загалом побутує фамільярне скорочення «Франик», що реферує чи то до франкмасонських фуете Каменяра, чи то до галіційських (в їх іспанському варіанті) сентиментів генерала Франко.
Означення й визначення, натомість, втішають тіло і дух різнобарвністю та полістилізмом. Тут і історичне «місто-форт», і онтологічне «місто-порт», і метафоричне «місто-міст», і ще багато всього. Сумнівним у цих орнаментальних словесах видається власне attachment «місто», який без суфіксів, на кшталт форт-порт-міст, виглядає дещо надуманим і самозванним, не доростаючи до базового поняття.
Існують інші, вигадливіші спроби означити Івано-Франківськ як «колиску Станіславського феномена», наприклад. Однак сусідство різнополярних сенсів у словах «Франківськ» та «Станіслав» призводить до короткого замикання в умах високочолих інтелектуалів, до турбулентних завихрень у вакуумі можновладних мізків, а що гірше – його повністю іґнорує колективне підсвідоме посполитої більшості. «Місту конче потрібен ребрендинґ!» – віддавна волають адепти консалтинґу, не пояснюючи, щоправда, змісту цього терміна.
А в усьому іншому «Франківськ» – місто як місто.
Принаймні на позір. Принаймні на вигляд. Принаймні на сміх.
Бо насправді мало хто знає про дивовижні випадки, незафіксовані офіційною історіографією, про таємничі історії, нерозтлумачені адміністративними екзеґетами, та про секретні операції, не занесені до жодних х-файлів, пов'язані з особливостями франківського простору.
Не претендуючи на розкриття всіх заборонених зон, усе ж спробую бодай поверхово окреслити тіні місцевих містерій, бодай натяком нагадати кілька сюжетів, а заодно – запропонувати хоча б децл пояснень.
Підозрюю, не всім зрозуміло, до чого я веду. Тому почнемо з прикладів.
Мабуть, немає людини, яка бодай раз не відчувала т.зв. déjà vu. Це коли опиняєшся в ситуації, що її немов уже колись переживав, і все до щему знайоме: голоси, атмосфера, запахи, декорації… Все ідентичне, автентичне, точнісінько таке ж, як тоді… Хоча ніякого «тоді» насправді не було… Та все таке ж… ці спалахи за склом… цей вигин її зап'ястя… сигаретний дим, випущений під стелю… Все власне, рідне, справжнє і таке ж. Інший лише ти, старший, досвідченіший, а головне – сміховинний зі своєю пам'яттю про те, чого не було, про те, що насправді не відбувається не вперше.
Медики схильні пояснювати déjà vu суто матеріалістично: як результат фантомного збудження медіаторних ланцюгів (за сучасними аналогіями їх називають «віртуальними процесорами»), от тільки природа цього явища, мовляв, не до кінця зрозуміла. Та медики помиляються. Справжнє пояснення теж цілком матеріалістичне, однак не нейрофізіологічне, а математичне. Точніше – топологічне.
Топологія – розділ математики, що вивчає властивості об'єктів, здеформованих у геометріях вищого порядку. Так меридіани із двовимірної географічної мапи (перпендикулярні до екватора, а отже, паралельні між собою) сходяться на полюсах тривимірного глобуса, заперечуючи тезу про неперетинання паралельних ліній і унаочнюючи чудеса неевклідової геометрії.
А ось приступніший приклад. Візьмемо фрагмент мапи Франківська (мал.1).
Очевидно, що кожен, хто цілеспрямовано прямуватиме вулицею Грушевського з пункту, позначеного нуликом, до пункту, позначеного хрестиком, кожну ділянку шляху минатиме тільки раз. А потрапити до відправного пункту він зможе, лише повернувши назад. Однак, якщо склеїти цей фрагмент мапи так, щоб утворився конус (мал.2), – уявімо для зручності, що мапа не паперова, а виготовлена з ідеально пластичного матеріалу, – то побачимо, що шпацер вулицею Грушевського перетворився на в'язничну прогулянку довкола якоїсь шпичастої клумби. І перехожий може потрапити з хрестика на нулик, не тільки повернувши назад, але й ідучи далі та перетинаючи лінію склейки (до того ж набагато швидше). Тоді зрозуміло, що в цій ситуації йому може зненацька видатися, ніби це місце він уже десь бачив і колись тут уже був, але поняття зеленого не має, як міг опинитися тут вдруге, якщо йшов від, а не до нулика. Звісно, згодом, рано чи пізно з'ясується, що він не самотній у своїх тривогах та сум'ятті, і тоді в закумареній колективній свідомості й виникає рятівне словечко – déjà vu.
Звісно, цей шкільний фокус ви, можливо, пам'ятаєте ще з уроків геометрії. Однак навіть найкращі педагоги воліють не розвивати цю думку далі й уже напевно нікому не дозволять додумати її до кінця. Не претендуючи на остаточну істину, спробуємо просунутися бодай на кілька кроків далі. Оперуючи ідеально пластичними фрагментами мапи Франківська, можна виготовити не лише конус, а й піраміду, куб чи будь-який складніший багатогранник. Аби не ускладнювати життя безліччю варіантів, можна задля розваги склеїти кубик (мал. З),
де вулиця Грушевського непомітно переходитиме у вулицю Франка, а та – у проспект Свободи, проспект, своєю чергою, перейде в залізничну колію, а вона розтечеться зненацька потоками Бистриць, однієї і другої, і хто тоді наважиться запевняти, що в одну і ту ж ріку двічі не… А там, дивись, і Бистриця впреться в глухий кут цвинтарної огорожі, подолавши яку, сміливці знову опиняться на вулиці Грушевського, та цього разу львівській, а не франківській вулиці. Достоту, як у класика: «Фраґменти різних міст перебували в одному, а самі ті міста були всюди й ніде; ти міг завернути за ріг свого обшарпаного муніципального будинку, а перед очима вже виникала венеціанська святомарківська площа, повна ненависних нечупарних голубів, звідки через вузьку, трохи змінену варшавську вуличку – ту, на якій галерея спілки художників і яка насправді впирається в глухий кут – можна було потрапити на львівський вокзал, що знаходився у Стрию, а сам Львів, як йому і належиться, лежав далеко на захід, але складався з одного будинку чи, радше, з однієї квартири, від котрої ти загубив ключі, за що і повинна була прийти неминуча розплата». Подібні розваги не більше, ніж гра, звичайно. Але просуньмося ще далі й згадаймо, що додатковим фактором моделювання може бути не лише місце, топос, але й час. Ніщо не заважає використати для колажу мапи різних періодів та епох. Щойно тоді зрозуміємо, з якою легкістю, без жодного адміністративного втручання вулиця Леніна, скажімо, перетворюється спочатку на вулицю Сталіна, пізніше – на Führerstrasse, згодом знову на Сталіна, потім на Радянську чи Миру, а ще пізніше – на Шевченка (цей бідака в нас чомусь приречений спокутувати гріхи і славу всіх тиранів). І чому так просто з проспекту Свободи потрапити на Соловецкую, а з алеї Незалежності – на 2-й Устюглагерный Проулок.
Утім, політичний аспект усе ж не найцікавіший. Якщо не зациклюватися на простих геометричних об'єктах, де все ще трапляються пласкі ділянки, і перейти до фігур із різними типами кривизни, несподіваних побічних ефектів побільшає. Вас давно не смішить бородатий анекдот про глобус України? Мене теж. Однак із тієї простої причини, що ніякий це не анекдот. До того ж закільцьованих у сферичну поверхню фраґментів пласких ділянок може бути безліч. А отже, й безліч глобусів. Безліч різних глобусів. Безліч усіх можливих глобусів (мал.4).
Таким чином у багатовимірній порожнечі буття щомиті спонтанно виникає і зникає незліченна кількість світів (не лише сферично-бульбашкових, але й бульбашково-пірамідальних, кубічних, октаедерних тощо). І нічого потішного, запевняю, немає ані в горезвісному глобусі України, ані в глобусі Франківська, ані в глобусах привокзальної площі чи присадибної ділянки. Переконаний, багато хто з моїх колег згадає, як після цілоденного водіння козицентром Франківська (десь між 0,75 та 1,5 літрами оковитої) вони опинялися на Глобусі Стометрівки. Глобус цей, як пригадую, був невеличкий. Бо хоч куди б ти подався, хвилин за п'ять неодмінно опинявся в тому самому гадючнику, звідки щойно виповз. (Як і політичний аспект, зіґноруємо новий можливий відлік, що послуговується літрами: об'єднана теорія відносності Айнштайна й теорія поля Фермі допускають не лише безмежну кількість вимірів, але й необмежений вибір одиниць вимірювання.)
Звісно, всі ці люксуси і метаморфози, всі ці дешеві викрутаси й експерименти доступні лише свідомості, що перебуває в просторі вищого порядку, порівняно з об'єктами своїх досліджень. Так ми, тривимірні, можемо уявити принаймні дещицю можливих деформацій світу двовимірного, зображеного на мапі. Але навряд чи ми здатні уявити, яким бачить наше 3D-буття… не всемогутній, незбагненний і безрозмірний Господь навіть… а який-небудь пересічний 26-координатний ангел-каптенармус.
Закінчуючи теоретичну частину, заради позірної повноти цієї розвідки додам, що математиків-топологів серед поверхонь замкнутого типу сильніше, ніж сфера, інтригує тор (мал.5). Це фігура, яку ми побутово називаємо бубликом. Цікава вона з огляду ось на що: обійти земну кулю та повернутися на місце старту ми можемо у довільному напрямку, це відбере в нас однакову кількість часу, і довжина шляху, незалежно від обраного маршруту, складатиме 3,14 діаметра Землі; здійснити ж довколасвітню подорож поверхнею бублика можна двома шляхами: покірно обійшовши весь бублик по периметру, або ж упоперек – огинаючи лише талію його, бубликового, тіла.
Звісно, пласкі двовимірні істоти, що населяють поверхню бублика, не знають, що є коротша і довша дороги. Ба більше, своїми пласкими приладами вони в жоден спосіб не виміряють цієї різниці, а своїми пласкими теоріями не доведуть її існування. Але, погодьтеся, в будь-якому світі трапляються одинаки, які завжди пруться поперед батька в пекло, шукають коротший шлях і завжди ходять напопереки! Там, на своїх бубликових просторах вони від цього нічого не виграють. Можливо, навіть виглядають підозріло. Можливо, їх вважають навіть марґіналами або придурками. Але ж нам із вами (нам, ангелам-каптенармусам вищого ґатунку!) очевидно, що déjà vu на їхньому життєвому шляху трапляється набагато частіше, ніж у решти! Мало того, ці падлюки здатні самі вирішувати, коли їм пережити чергове déjà vu! Вони мобільніші. Вони просунуті. А найпросунутішіз них ще й усвідомлюють власну просунутість! Ну, не потвори?
Вам іще не кортить дізнатися, хто ці манкурти-зрадники? Хто ці перевертні без погонів? Хто ці мерзотники, що переходять на зелене світло, а не вздовж? Хто ця наволоч, що не втикає над нашим минулим і не ковбаситься нашим майбуттям?
О, брате мій, ти хочеш знати, хто вкрав у тебе дежавю?
Ні, ви не вгадали. Я не про новий різновид всесвітньої змови. Звичайно, існують таємні ордени, масони, езотерики та інша екзота. Існує практична магія, древні ритуали й ужиткова політтехнологія. Кажуть, існують також сірі кардинали і невидимі ідеологи. Кажуть, існує бункер реальних володарів світу, командний пункт, чорнийчемоданчик і червонакнопка. Кажуть, є міжбанківські терористичні біржі, що фінансують усіх президентів, а також мережа comedy club, що пропагує кабалу у формі вульґарних анекдотів. Існує всесильний мережевий маркетинґ, який труїть нас харчовими додатками, шантажує справжніми німецькими шинковкамита залякує космодисками. Я особисто знаю одного конкретного далай-ламуз Підмихайля і одну фанатку екстремальної політкоректностіз Алабами. Свого часу мені навіть пощастило побувати в одній офшорній зоні(коли там ліквідовували наслідки аварії АЕС). Тож цілком логічно припускати, що в такому розмаїтті існують і групи керування дежавю. Скажу більше: теорія змови – ніяка не теорія. Це щоденна реальність. Щоб зрозуміти, що нами маніпулюють, не конче навіть вмикати телевізор. Достатньо подивитися за вікно. Або в дзеркало. Як дотепно зауважив Віктор Олегович Пєлєвін: «Антирусский заговор, конечно, существует, фишка в том, что в нем участвует все взрослое население России».
Ви запитаєте: «До чого тут Франківськ?»
За найвищим рахунком, ні до чого. Проте, гадаю, найвищий час оприлюднити правду. А правда полягає в тому, що простір, зайнятий Франківськом, лежить у зоні т.зв. «активної космогонії». І всі описані раніше геометричні фокуси – лише найнаочніша дещиця незбагненної кількості різноманітних турбуленцій, флуктуацій та деформацій вивільнених місць, що споконвіку відбуваються тут паралельно, одночасно і безперервно. Звісно, збоку (чи то пак ізсередини) цього неможливо помітити. І жодних доказів, окрім опосередкованих, не віднайти. І жодними експериментами не перевірити. Навіть згаданий феномен дежавю не вимірюється ані кількісними, ані якісними показниками.
Зате незаперечним є той факт, що у Франківську кількість тих, хто ходить напопереки, просто вражаюча. І жодні демографічні чинники тут ні до чого. Та й, зрештою, яка різниця, хто і в який спосіб торує паралелі тору (себто бублика) – однаково це тільки паралелі, позаяк меридіанів у тору нема. Яка різниця, хто і в який спосіб трактує Тору (себто пенталог) – однаково вона вміщає декалог, сама вміщаючись у монолог. І що за клопіт з'ясовувати, скільки ангелів-каптенармусів танцює на вістрі голки неодноразово використаного одноразового шприца.
Цікаве тут інше. Людина, яка звикла вважати (через позірну відсутність альтернативи), що людське життя – це щось на кшталт тривалої прогулянки навпростець вулицею Грушевського (див. іще раз мал.1), по суті, а priori погоджується з тим, що вона з'являється нізвідки і зникає в нікуди. Сама по собі ця модель не гірша від безлічі інших. І вже напевно краща від зображеної на мал.2 (де всенький вік людини – лише кружляння тюремним двором довкола клумби, на якій незабудками висадженогасло: «Слава тюремникам України!»). Але незайво б знати, що ані Грушевський, ані вулиця його імені, ані будь-яка інша вулиця, чи дорога, чи ледь помітна стежина не виникають просто так з нічого на голому місці. І якщо ти здатен своїм убогим зором осягнути лише відтинок між нулем та хрестиком, це не означає, що нічого не було «до» і нічого не буде «після». І нема так, що минуле « не гребе», а майбутнє « не торкає». Бо п'ять квадратних сантиметрів малюнка № 1 – це тільки мізерний шматочок безмежної мапи, на якій не лише твоя вулиця і не лише твоє місто (Франківськ воно, чи Станіслав – діло десяте). І не лише твоя країна, яку ти чомусь вважаєш чужою присадибною ділянкою. На цій мапі ще багато інших шляхів, і багато доріг, і безліч річок, і морів, і кілометри водогонів. І вода в твоєму крані – це та сама вода, що часом проливається з неба дощем. Це та сама вода, що шумує океанським припливом по той бік планети. І це та сама вода, якої вже нема на темній стороні місяця, але в дзеркалі якої тут, під твоїми ногами, в калюжі на Грушевського, віддзеркалюють далекі зірки, котрі насправді зовсім не такі вже й далекі, як про це розповідають у телевізорі винахідники справжньої німецької шинковки, і ти ще встигнеш, навіть дуже поспішаючи до місця, позначеного хрестиком, встигнеш торкнутися їх, ступити на їх поверхню, оселитися на них, може, навіть збудувати дім і облаштувати свою присадибну ділянку, що її з повним правом вважатимеш Батьківщиною, а не малюнком невідомого геодезиста в масштабі 1:100000, усе це реально, повір, тут немає нічого неможливого, а якщо ти надто зайнятий, шмаркатий чи убогий, якщо ти надто тупий, аби бодай уявити, лише уявити подібну можливість, то от тобі проста порада: подивися ще раз на малюнок № 5. Там зображено бублик. Напруж уяву, забудь про космо-диск, віагру і незакінчену середню освіту, уяви собі, що цей бублик достатньо великий. Такий, що тобі цілком комфортно стояти на ньому. Або ж, якщо тобі простіше, уяви, що маленький ти. Це як у казці про Алісу. Як у 3D-анімаційному мультику на каналі «Галичина». Ти зменшився і тепер стоїш на бублику. Це нічого, що довкола звичні будинки і знайомі краєвиди Франківська. їм теж знайдеться місце в твоїй уяві. Та й врешті, хрін з ним, із тим бубликом. Нехай ти просто стоїш посеред вулиці. Позаду – нуль. Попереду – хрест. Зупинятися не можна. Крок уліво, крок управо вважаються втечею – стріляють без попередження. І жодної альтернативи. Але ти спробуй. Спробувати принаймні ти можеш? Згадай тих, хто йде напопереки. Тих, хто тобі давно вже поперек горла. Спробуй і собі зробити крок убік. Один. Пізніше ще один. Може, тобі сподобається. Може, тебе зацікавить, що там далі. Іди. Не бійся. Ніхто не стрілятиме. У них немає зброї – самі понти. А ти іди собі. Ніхто не перешкоджатиме. Обіцяю, буде щораз простіше. Ця методика універсальна і перевірена на людях доброї волі. Вона не дає побічних ефектів. Не викликає алергії та фізичної залежності. Забезпечена сертифікатами в багатьох країнах світу. Ти почуєшся цілком по-новому. Ти, головне, рухайся. Не зупиняйся. Дихай глибоко…
Ідеш? Ай, молодця! Як кажуть у твоїх улюблених фільмах: «Нумо! Давай! У тебе получицця!» Та йди вже, йди, нізачот, ужос нах.
