Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

Я витягую затички і вкладаю до вух.

– Що, вуха болять? – питає Микола.

– Та ні, це просто так, щоб сторонній шум не заважав, – кажу я, – і, обгорнувши як слід ковдрою себе і пляшку, готуюся спати.

– Ага, – розуміюче кидає він, – скошуючи погляд на нашого хропуна.

Більшість моїх тутешніх снів, що минають під знаком Хімічної Зорі – річ не надто приємна. Я весь час нібито перебуваю в дійсності, але в дійсності невловимо паралельній до справжньої. Іноді їхні площини наближаються так близько, що я можу годинами розмовляти з дружиною, яка прийшла навідати мене, про наші проблеми, про те, як найкраще все вирішити, про наше майбутнє; і раптом якась дрібничка – недбало вбитий у стіну цвях, або дірка на панчохах підказують мені, що це знову лише сон. Тоді я, напружуючи всю доступну волю, прокидаюся і починаю бесіду спочатку. Та й цього разу якась деталь запізніло відволікає увагу, засвідчуючи, що зусилля марні, сміховинні й надаремні. Транквілізаторні химери явно кепкують з мене, щоразу підсовуючи ребуси з розряду «знайди відмінність». Рано чи пізно я знаходжу, але більшість повернень до справжнього світу, як правило, виявляється сфальшованою й фіктивною. Так званий синдром Любанського [74]74
  … синдром Любанського… – назва одного з розділів роману «Воццек», в якому використовується загальновживаний літературно-кінематографічний прийом «сон уві сні». Карп Любанський– песонаж «Воццека» й одночасно літературна персоніфікація Юрія Андруховича. В даному випадку ще один натяк на можливу автобіографічність подій – ім'я Карп зустрічаємо в першому абзаці розділу «Леон-кіллер».


[Закрыть]. Врешті мені набридають ці знущання, і я вирішую, що оскільки уві сні зі мною справжнім і так нічого непоправного не станеться – я вільний робити що завгодно. Першою спадає на думку спроба самогубства за допомогою «Дєдового» кип'ятильника. Оголюю дроти, впихаю їх до розетки. Однак завбачливі адепти Ордену Хімічної Зірки саме в цей момент вимикають електроенергію, залишаючи мене ні з чим.

Ну чому ж ні з чим? Я розламую любовно змайстрований «Дєдом» обігрівач, отримуючи таким чином пару трохи поїджених корозією, але цілком придатних для перетинання жил лез GILLETTE.

Уявляю, як тішилися цією вигадкою транквілізаторні примари, підсунувши мені для максимального комфорту чисто вимиту ванну із звабливо хромованою гідравлікою. Кахлі на стінах блищали, мов щойно викладені. Дбайливо розстелений під ванною рушник вабив зробити перший крок. Однак, на біду, я зовсім забув, яку в таких випадках потрібно напускати воду – теплу чи холодну, а тут, безперечно, існував якийсь секрет, якась хитрість, що їх годі було згадати, а знехтувати ними – означало зіпсувати всю справу. Так і не скористався фіктивним гіґієнічним багатством.

Відкинувши GILLETTEяк анахронізм, я подумав було вийти на автостраду, але з нашим млявим спорадичним рухом і моєю порушеною координацією це була б хіба чергова комедія для моїх фармакологічних спостерігачів. Ще й наслали б для сміху на мене ментів, щоб ті забрали мене до медвитверезника, а звідти направили б прямісінько сюди. Хтозна, чи виплутався б я в такому разі із лабіринту дзеркальних слюдяних площин.

Отож цілком здаючи собі справу в однозначно сомнамбулічній природі довколишньої дійсності, я виліз на дах власного дому, роздивився довкола і спокійно ступив за карниз. Почувався, як ніколи свобідним. Свобідним від обов'язків, умовностей, правил, законів і – найголовніше – страху. Щоправда, я мешкаю лише на третьому поверсі, але для початку й цього вистачить.

Та короткий мій політ не виправдав навіть найскромніших сподівань. Падіння м'яко затримали гілки зрізаної позаторік тополі, і я опустився на землю сливе неушкодженим. Стояв збовванілий, обліплений листям і снігом – ну, зі снігом це вже вони перестрахувалися, – коло дерева, на місці якого насправді стирчить із землі, підпираючи перекошену лавку, широченний пень. Окей, нехай буде по-вашому. Жодних афектованих вчинків. Я просто ляжу в сніг і замерзну. В мене ж є право, якщо не замерзнути, то принаймні підхопити запалення легенів. Однак, як тільки я влігся в кучугуру просто посеред подвір'я, зрозумів, що холод зовсім не дошкуляє мені – навіть більше, замість холоду я відчував якесь тепло з-за спини. Обернувшись, побачив спеленаного малюка. Він тулився до мене, обігріваючи, немов живий оберіг.

Ні, я таки абсолютно нічого не міг вдіяти. Зі злості я навіть прорвався в справжню реальність, де мені в якості речового доказу було підкинуто пляшку, мною ж таки наповнену гарячою водою. ( Сульфазин, не забувати про сульфазин).

– На твоєму місці я б ходив у найдорожчі кнайпи, смакуючи найкращі коньяки і вина, – сказав мені згодом Маркус Млинарський, коли я після повернення розповів йому про свої пригоди.

– Мабуть, так і треба було зробити, – відповів я просто від небажання дискутувати. Бо впевнений, що й за такого сценарію чекали б на мене різні несподіванки: або вийшов би терміновий антиалкогольний указ, чи виявилось би, що я ще не досяг 18-річного віку, чи всі бари перекваліфікувалися б тимчасово на дитяче харчування абощо. Та я і в наймаячніших фантазіях не уявив би собі такого сценарію. Я б краще просто поїхав до тебе. Поїхав би до тебе та й по всьому. Бодай у цьому примарному світі бути з тобою. Але Орден Хімічної Зорі на те й створений, щоб не допустити цього. І знову на кордоні сенсаційно хамовитий митник зупинив би мене окриком: «Pajedesz' domoj. Faks nie dokumient». І не допомогли б ні хабарі, ні сексапільні дівчатка-сусідки. А якщо навіть якимось чудом усе й владналося б, то сама Земля почала б обертатися в зворотному напрямку, аби тільки не допустити нашого зближення, брама Флоріанська, проминувши рідний Краків, посунула би ген за океан у Гамерицький край, покинули б свої лігвища черепахи, за ними помандрували б саламандри, колібрі відкладали б яйця в черепаших панцирах, ну і так далі – ти ж знаєш – Бог нас любить.

Таким був цей транквілізаторний світ – в ньому парадоксальним чином поєдналися повна свобода, а, навіть, уседозволеність, із найнеможливішим свавіллям і абсолютною безвихіддю.

Отож я заткався у всіх можливих значеннях цього слова й приготувався потрохи відходити в країну рецептурних снів (цікаво, може їх сценарії теж розписала в амбулаторних картках фрау Де?), однак цього разу не вдалося.

До нашої палати (все ще під номером шість) ввели цілком безтямну молоду дівчину й поклали на вільне місце за ширмою. Запнувши якомога щільніше портьєри, горбатенька медсестра пішла в ординаторську за ліками.

Дівчину буквально притягла на власних плечах подруга – сильне алкогольне отруєння.

– Наркотиків точно не було? – відразу почала допитуватися чергова.

– Присягаюся, – відповідала налякано подружка, – ми тільки випили на вечоринці.

– Добра мені вечоринка. Мені лише потрібно знати, який ввести антидот, бо якщо були наркотики…

– Богом клянуся, ми тільки…

– Богом клястися не треба.

– Нічого не було, справді. Оксаночко, ти чуєш мене? – голосила подружка, – Оксаночко, скажи щось.

Повернулася сестра з медикаментами і різним причандаллям.

– Переверніть її отак.

– Оксаночко…

Переверніть її на бік. Давайте, я допоможу.

– Так їй буде легше дихати.

– Оксаночко, тобі краще?

– В неї серце зупиняється і різниця тиску дуже велика. Я мушу негайно вколоти її у вену.

Оксаночка щось бурмоче.

– Оксаночко, говори!!!

– Що вона каже?

– Просить, аби лишень не у вену.

– А куди ж я її, в задницю буду колоти? В неї серце зупиняється. Тримайте їй руку.

Я чомусь відразу нагадав собі американські фільми із серіалу «Швидка допомога», з їхніми незмінними датчиками пульсу, апаратами штучного дихання і електростимуляторами. Тут, на жаль, крім «Дєдового» кип'ятильника, стимулювати дівчину нічим.

– Ні, прошу вас, тільки не у вену, – долинає й до мене приглушений вереск-жебоніння моєї тимчасової сестри по нещастю.

– Серце у вас зупиняється, чуєте? На той світ захотілося? Встигнете. Руку давайте сюди. Отак. Тепер трохи зачекайте. Підніміться. Випийте оце.

Деякий час з-за ширми чутно здавлені звуки чи то боротьби, чи то повернення на цей світ.

– Вам хочеться блювати? – питає чергова. Зараз я принесу посудину. Потерпіть. А ви, – це до подружки, – поверніть її на бік.

Я відкладаю плани заснути трохи на пізніше, дістаю сигарети й виходжу покурити. В дверях зіштовхуюся з горбатенькою черговою – вона тягне здоровенну мидницю, напевно, на випадок, якщо б разом із хворою вирішить ригати й її сусідка.

– Ніч у нас коштує двадцять доларів, не враховуючи вартості медикаментів… – кінець фрази тоне в плюскоті життєдайних потоків.

Я дозволяю собі курити в кінці коридору коло відчиненої кватирки, не заходячи в «санвузол». Припалюю сигарети одну від іншої, чого вже давно не робив.

З палати зненацька вибігає медсестра й біжить до мене. Буде, мабуть, зараз вичитувати за куріння в неналежному місці. Натомість вона говорить напівблагально:

– Вибачте, будь ласка, у вас не знайдеться зайвої сигарети – крім вас, у палаті ніхто не курить, а мала поганка хоче закурити.

– Хто, подружка?

– Та ні, – пацієнтка.

– Оксана?! Крута дівка. Значить, буде жити.

– Буде, куди вона дінеться. Психопатка. З десяток швів на руках – не інакше, як жили різала. Не коліть у вену та й не коліть. А що мені робити, коли пульс зникає? Адреналін в серце? Цього нас не вчили. Тут же не реанімація. То нічого, якщо вона закурить в палаті?

– Та ради Бога. Аби лишень не загнулася.

– Не загнеться. За пару хвилин буде спати.

Спати. Та тут просто сонне царство якесь. Маленькі арійські гноми бережуть мертвотний спокій захоплених у полон бранців. Це навіть зворушливо, в певному сенсі. Якби не так втомливо і страшно.

Почекавши ще трохи й пригостивши на додачу тютюном напівживого наркомана (сподіваюся не того, що недавно вмирав тут на підлозі), я повертаюсь у палату. Подружка з сестрою зникли. Микола відвернувся до стіни, має вже того рейваху досить, гіпертонік взагалі, здається, пропустив цілу виставу – він реаґує на медикаменти миттєво й дисципліновано.

З-поза ширми ані звуку, ані знаку. Я вкладаюся до ліжка, але спати мені не хочеться. Сягаю по рятівний плеєр, однак, що вже цілком пізно, вдається злапати одну-єдину станцію, яка крутить NON STOPякусь повільну музичку категорії XXL(вочевидь для тих, хто надумав займатися сексом при свічках, із шампанським, пахучими китайськими паличками, пахучими китайськими ж презервативами та іншими атрибутами інтеліґентного злягання). От і добре. Категорія XXL повинна навіювати сон. Я майже готовий до цього. Може, варто хіба набрати в пляшку свіжої гарячої води – аби на довше вистачило рятівного тепла. Не забувати про сульфазин.

В лазничці надто яскраве світло турбує чорних тарганят, які обсіли потріскані кахлі довкола мушлі. Напевно, теж вигрівають свої зади після заштриків – сумніваюся, що хоч одному мешканцеві цього закладу вдалося уникнути ін'єкцій. Добре, що ці хоч не прусаки – тих я бриджуся, довелося б і собі просити мидницю. Я ще встигаю сяк-так сполокати обличчя, – поки не прогрілися труби, – бо потім тече такий крутий окріп, що навіть кран закрутити важко. А тарганята гріються, засранці – їм хоч би що. Тут люди, бляха, від алкоголізму лікуються, а їм лише теплий клімат в голові. Повзли б собі на Канари чи на острів Крк [75]75
  … Повзли б собі на Канари чи на острів Крк… – безумовний натяк на повість «Острів Крк», що разом із «Воццеком» та «Подвійним Леоном» вкладається, як уже говорилося, в своєрідну трилогію.


[Закрыть]– там, кажуть, тепло всенький рік. Я натомість вимикаю лампу, влаштовуючи їм місцевий варіант тропічної ночі, і зачиняю лазничку. Тепер палату освітлює лише конус світла, що проникає в дверне тюремне вічко. Крізь нещільно прихилену портьєру бачу Оксану – вродливу молоду дівчину років двадцяти. Справді спить. І справді руки в шрамах. Нещасливе кохання, мабуть (ніби кохання буває щасливим). Дев'ять швів, дев'ять нещасливих кохань. Тут справді може дах поїхати. Але зараз вона спить. Одне персо оголилося – якогось лиха вони постягали з неї весь одяг. Справжня тобі спляча красуня в кришталевій труні. Може, я твій принц? Може, підійти, поцілувати тебе в забльовані уста, і ти прокинешся щасливою й здоровою? Нічого. Потерпи. Знайдеться й твій суджений. Гадаю, це не буде жлоб в спортивному костюмі із золотим ланцом на шиї. Втім, яка мені різниця. Може, із жлобами й спокійніше. В мене натомість ще купа своїх проблем.

Я знову вмощуюся під ковдрою. Я вже не пам'ятаю, коли спав не сам, тому довго морочуся з пляшкою – то кладу її під подушку, то пригортаю до грудей, забуваючи, що запалення легенів мені так і не вдалося підхопити, то підмощую під неї покривало, аби не змерзла, не дай Боже, – аж поки не згадую, де її місце і відсилаю до дупи – в буквальному сенсі. Мала паскудниця розімліла і аж пашить бажанням, але ж не виставляти її на підвіконня, не для цього я затяг цю пластикову хвойду до ліжка. Мабуть, найкращий терапевтичний ефект дала б гумова лялька із секс-шопу, – шекс-пірр-шоу, якщо вже бути відвертим до решти. Надувна Офелія зі сплутаним волоссям, уквітчаним водяними ліліями.

Ми навіть могли б порозмовляти подумки:

В о н а. Який блискучий розум – і пропав [76]76
  Який блискучий розум – і пропав!– тут і далі цитуються рядки з «Гамлета» в перекладі Юрія Андруховича (див.: "Четвер" №10, 2000).


[Закрыть]!

Я. Зате все інше не пропало. Чи можу я вкластися на ваше лоно?

В о н а. Ні, принце.

Я. Мається на увазі – втулити голову у ваші коліна.

В о н а. Так, принце.

Я. Думаєш, мені йшлося про щось вульгарне?

В о н а. Нічого такого я не думаю, принце.

Я. Бо нема нічого вульгарного в тому, аби лягти між жіночих ніг.

В о н а. Що ви сказали, принце?

Я. Нічого особливого.

В о н а. Гостро, принце, дуже гостро.

Я. Бо щоб мій кінець затупити, довелося б тобі всмак настогнатися.

В о н а. Ого, дедалі гірше.

Я. Не бійсь і не розкатуй тут губу. Насьогодні забави відміняються. Йди грій мій зад, посмітюхо задрипана. Надувні офелії не тонуть.

Трохи відсунувшись від надто збудженої й гарячої сусідки, я прислухаюся, як там розповзається моїми набряклими, просоченими хімією судинами ворожий резидент Сульфазин. «Молчи, товарищ! Будь бдителен! Враг повсюду!» [77]77
  « Молчи, товарищ! Будь бдителен! Враг повсюду!» – розповсюджені лозунги 30-х років сталінської доби, періоду повальної шпигуноманії та масових арештів.


[Закрыть]Однак поки що він ніяк не виказує себе – явки, паролі, шифровки, – все це вийде на поверхню аж під ранок. А тим часом він лише вживається в чуже середовище, вивчає місцеві звичаї, говірки, відпрацьовує «легенду» – так, здасться, це називається на шпигунському жаргоні. Зачаїтися, дочекатися слушного моменту і аж тоді вдарити зненацька – така у нього тактика.

Я знову вбираю слухавки. DJ 107FM, паскуда, вже, мабуть, перейшов у наступну карму, курнувши на ніч доброї трави, тому мені доводиться слухати усю цю заспокійливу фіґню категорії XXL.

Однак за якусь годину, вчетверте почувши реповий REMIX«Killing Me Softly» [78]78
  « Killing Me Softly» – один з т.зв. музичних «евергрінів». Лише завдяки йому Roberta Flack (автори пісні – N. Gimblc / C. Fox) увійшла в історію рок-музики. Можливо, Іздрик згадує саме її, як і Кена Кізі – автора, фактично єдиного, але всесвітньовідомого твору, підсвідомо уподібнюючи себе до цих славетних аутсайдерів арт-процесу. Це може бути як іронічний, так і клінічний вияв своєрідної «манії величі», або ж внутрішнє прагнення змоделювати власну біографію за подібним зразком: загальновідома пристрасть Іздрика до ще одного «аутсайдера» – Д. Селінджера.


[Закрыть], я допер, що фонограма склеєна в кільце, і коли це потриває ще трохи, я звар'юю, не дочекавшись рятівного пострілу сульфазину.

Тож довелося гарячково шукати якусь іншу опівнічну станцію.

Шкала настройки, з якою останнім часом щось таке трапилося, що я ніяк не міг вийти з діапазону приблизно 101—110FM, раптом стала сливе безрозмірною, даючи мені можливість рухатися вправо чи вліво як завгодно далеко. Яко людина послідовна, я вирішив не метатися безсистемно по нічному ефіру й рушив просто на захід, маючи за орієнтир червоне вічко індикатора. Хвилин десь за п'ять вічко заохочуюче спалахнуло і в слухавках почувся інфернальний регіт. Не інакше, як дійшов до шістсот шістдесят шостої хвилі, – подумав я. Та це виявилася гумористична програма, в якій два пришелепкуватих ді-джеї навперебій розповідали старі анекдоти, мало не лускаючи від натренованого сміху. Я без особливого труду впізнав у них своїх шалапутних астральних двійників – BEER'a з BEAR'om. От пройдисвіти! Такі ніде не пропадуть.

– Нє, ти послухай чувак. Йде, значить, по вулиці похоронна процесія – все як годиться: попереду хрест, позаду зажурена родина, корочє, всьо як у людей. Тілько труну несуть якось криво. Ну, тут перехожий назустріч. Зупинився, перехрестився, як годиться, та й питає чоловіка, який першим за труною йшов: «Що, – каже, – сталося? Хто вмер?» «Та от, – відповідає той, – тещу ховаю». А чого ж труну так криво несуть?» «Та, бачиш, її як прямо нести – теща хропіти починає».

– Козлобан ти, то треба було на кінець притримати. Тут про тещ цілий блок. Знаєш, як жінка питає чоловіка: «Минулого разу ми спрезентували моїй мамі стілець на уродини. А який сюрприз піднесемо їй цього разу?» А той, не відриваючись від телевізора: «Підведемо до нього електрику».

– Нормальний хід. Там ще серія про крокодилів з тещами, чув? Ну, тіпа, дзвонять мужику по телефону: «Ваша теща впала в басейн з крокодилами!» А він їм: «А мені що до того? Ваші крокодили – ви й рятуйте». Або як приходить чувак до психіатра і каже: «Лікарю, ви знаєте, мені кождої ночі один і той самий кошмар сниться: бачу свою тещу з крокодилом на повідку. Ви тіки уявіть собі цей жах: ці вишкірені зуби, ці вибалабушені очі, палаючий ненажерністю погляд, цю холодну бородавчасту шкіру!!!» «Так, справді страшнувато». «Та чекайте, докторе, я ж вам ще про крокодила не розповів!» І на остаток вже без крокодилів. Значить, тип один тещу хоронить. Ну відправа там, квіти, вінки, людей купа, гробарі бухі, всьо конкретно по правилах, і тут він тільки з цвинтара виходить, капелюха вдягає, а на нього ворона як серне – з ніг до голови, короче, обтраскала. Він так став, на небо подивився і каже: «О! мама, ви вже там?»

– Ну давай, щоби про тещ уже зав'язати, на остаток така порада молодятам: щоб ваша теща завжди добре виглядала, купуйте їй квіти, дорогу французьку косметику, а головне – підтримуйте в кімнаті мінусову температуру, щоб тіло не розкладалося.

– Га-га-га!!! А знаєш, на другу тему, як летять два комарі – старий і молодий. Дивляться, гола дівка на пляжі загаряє. Ну старий і питає молодого: «Ну, з яких місць смоктати будемо?» А молодий, ясне діло, – лох, от він і каже: «А яка на хрін разніца?» «Муділа ти, – відповідає йому старший, – з ерогенних зон ссати треба: тобі то по фіг, а тьолці пріятно…»

– Це, тіпа, як женилися двоє, ну там перша шлюбна ніч, всі діла, тільки поселилися вони в батьків на хаті. Ну і вночі мамашка молодої чує зі спальні крики: «Мамо, мамо!» Вона зривається, а чоловік їй: «Лежи тихо, стара, самі розберуться». А зі спальні знов: «Ой матінко моя рідна, ой матусю ріднесенька, ой!…» Стара вже місця собі не знаходить, але чоловік її далі не пускає. А тут вже просто вереск такий дикий: «Ой матінко, ой рятуйте, ой не витримаю, ой вмираю!!!!» Та забігає в спальню: «Що доню, що таке що сталося, що він тобі зробив?» А дочка їй: «Ох, матінко моя ріднесенька, ох же ж добре я-я-я-як…»

– Ги-ги-и! А знаєш цей, як забігає чувак весь потний такий, змилений до аптеки, – а там черга мало не до дверей, – стояти треба чортзна скіко, а він захеканий такий кричить: «Пропустіть, пропустіть, розступіться – там людина лежить». Ну всі, ясне діло, розступаються, а він пробирається до каси і каже: «Дайте… пошвидше… пачку презервативів!»

– Нє, з презервативами ще інша історія була. Значить, приходить мужик в аптеку і просить гандон. Аптекарка його питає: «А вам який розмір потрібний?». А він плечима знизує – «не знаю», каже. То вона йому дає таку дощечку з дірками різного розміру. «Йдіть, – каже, – поміряйте». Ну мужик в сортир – міряти, значить. Сидів там, сидів, мало не з годину. А потім виходе і каже: «Слухайте, а можна я замість презерватива у вас цю дощечку куплю?»

– Прикольно, ага. А мені недавно розказали цей про «нових руських», ну знаєш. Як їде «новий руський» на шестисотому «мерсі», ззаду охорона, всі діла, круто так з сиренами, понтово. І тут «мерс» на повній скорості врубається в дерево і ще й взривається на хрін. Ну, тут шум, паніка – охорона повискакувала, бики-братани всі як один в ADIDAS'ax із золотими ланцами на шиях бігають, матюкаються, вогонь збивають. Ну, загасили значить якось то всьо і почали пахана шукати. А там таке – рознесло, корочє, чувака по кускам – рука в одному місці, нога в другому, голова в канаві качається, пуцюрина відірвана на дереві висить. Ну вони все це діло рєзко почали в пакєт збирати – всі часті шефа, корочє. І тут таке западло – одного яйця нема. Шукали, шукали – ні фіґа не знайшли. Але час підпирає, чекати нема коли – вони пакєт із собою і на всіх газах до найкращого хірурга. «Мужик, значить, – кажуть йому, – братана нашого треба зашити. Нємєдля. Канкрєтна в натурі. Зробиш – п'ять штук зелених твої, не зробиш – замочимо на місці. Ну, діватись нікуди, бере хірург цей пакет, йде в операційну і починає всі ці обрубки докупи якось ліпити. Зшивав, зшивав, навіть голову присобачив, а тут почав «ето дєло» пришивати – бачить одного яйця нема. Ну він «братві» і каже: так, мол, і так, одної запчасті нема. Вони рєзко развєдгрупу на місце, обшукали там все, кожен сантиметр облазили – нема ні фіґа. «Викручуйся сам, мужик, – кажуть хірургу, – дєло серйозне». Ну хірург не довго думав і рішив, значить, замість яйця бульбину зашити – хто там розбере, головне, щоб живим залишитись. Пахан, тіпа, оклигав там за якийсь час, «братани» обрадовалися, відстєгнули п'ять штук, як обіцяли і уйо… Ну, все ніби кльово, але хірург, казьол, все мучається, совість йому спокою не дає: я ж, тіпа, клятву Гіппократа давав і те де. Мучився він, мучився і рішив: поїду, мол, до того пахана, все йому поясню. Замочить, значить, така моя доля, але так жити не можу. Поїхав, значить, до того на хату, а там – особняк, басейн, всі діла. Хазяїн його зустрічає, як рідного: «Братан, ти ж мнє жизнь спас. Захаді – хочешь віскі, коньяк, сауна, дєвочкі – всьо твайо». А той: «Та знаєте, я покаятися прийшов. У вас там одного яєчка бракувало, то я в мошонку картоплину зашив. Пробачте, як можете». А той: «Опа! А я то думаю – у всєй братви мандавошкі, а у мєня колорадскіє жукі!»

– А мені про «нових рускіх» такий розказали: Значить, вирішив один братан своїх здивувати. Ну і думає, що би таке знайти, чого в інших немає. Оббігав усі бутіки, всі супермаркети – одна туфта. Ну, забрів він до якогось антиквара, каже, в натурі, нужна, канкрєтна вєщ, ну так, щоб братва з копит. Антиквар йому показує якісь барабани і каже: «Ці барабани сам Страдіварі робив. Якраз те, що треба». «Скільки?» «Десять штук». Ну, зійшлися на п'яти, братан довольний, барабани додому притаргав, братву чекає. Вечером позбиралися – всьо чин-чінарьом – водочка, хавка, тьолки. «А тепер, – каже, – я вам свою колекцію покажу. Отут у мене бібліотека» – а там справді книжок неміряно, самі раритети. «Отут, – каже, – картини. Оце, – каже, – Ріхтер малював, оце – Співаков. Оце…» А серед братви якийсь отморозок затесався, ну з інтєлігєнгов, корочє, і лізе із своїми п'ятьма копійками: «Так вони ж музиканти, вроді как…» А той йому: «Мені пох', шо музиканти. Кажу їм малюй – і малюють. А тут у мене Ван-Гоген – на Сотбісі лімон зелених вібашляв». Відморозок шось там був пискнув про Ван-Гога, але братани йому хлєбало бистро заткнули. «А отут у мене шедевр колекції – барабани від Страдіварі». Ну тут отморозок, ясне дело, не витримав і пискнув: «Братани, нас тут за лохів дєржат: Страдіварі скрипки стругав, я точно знаю.» Ну братва до хазяїна – об'ясни, мол. А той каже: «Я щас, я мігом, я всьо виясню. Єслі шо – того козла задушу в натурі». Скочив у «мерс» – і до антиквара. За півгодини вертається, довольний такий і каже: «Чуваки, спокуха, я всьо вияснив. Страдіварі, він значить скрипки чіста по пріколу для лохів робив, а для братви він робив барабани!»

– Ну да, а в нас чисто по приколу, в натурі, дорогі наші слухачі зараз невеличка рекламна пауза. Залишайтеся конкретно з нами, ми повернемося з новою порцією ваших улюблених приколів і проколів.

В слухавках почувся новий голос, і я відразу впізнав Ґорвіца. Він знову рекламував карамельки. «Купуйте карамельки CHUPA-CHUPS, – рахманним юдейським голосом закликав він. – Малята! Смокчіть CHUPA-CHUPS замість ссати силіконові груди ваших матерів. Дівчатка! Смокчіть CHUPA-CHUPS замість того, щоб облизувати прутні ваших немитих козлів. Козли! Тобто юнацтво! Скуповуйте CHUPA-CHUPS, щоб хтось ще захотів посмоктати вашого прутня! Оптовим покупцям – зваблива система знижок і безплатні обертові підставки для карамельок. Каруселя карамельок – це каруселя вашого життя, це чортове колесо вашої удачі. «Відвідайте RIESENRADCHUPA…» – голос раптом змінився на жіночий, і я безпомилково впізнав фрау Де. Невже вона й тут контролює мене? Колесико настройки дарма що крутилося необмежено в обидвох напрямках, не давало жодного результату. «Невже вони захопили весь можливий ефір?» – нажахано подумав я. Дещо панічно зірвавши слухавки, почав роззиратися довкола. Микола спокійно спав, склавши руки на грудях, немов мрець, гіпертонік посопував у кутку, з-за ширми не долинало жодного звуку. Крізь грати пробивався місяченько, навряд чи повний, але розповнілий достатньо, щоб складати конкуренцію тюремному вічкові. Все виглядало більш-менш спокійно. Я з острахом знову натягнув слухавки, потерпаючи, що зараз почую щось непоправне на кшталт: «Aufstehen! Hinaus!» [79]79
  Встати! Геть! ( нім.).


[Закрыть]

Та нараз двері беззвучно розчахнулись і в них з'явилися залиті з обидвох сторін сліпучим флуоресцентним сяйвом Фрау Де та BEARз BEER'om – всі в білих халатах.

– Надумали податися в еміґрацію? – суворо каже фрау Де, і я із здивуванням усвідомив, що вільно розумію німецьку. В межах Будєйовицького анабазису [80]80
  В межах Будєйовицького анабазису… – відсилання до книги Я. Гашека «Пригоди бравого солдата Швейка», німецькомовні фрагменти з якої цитуються в наступному епізоді. Іздрик дотепно компілює з окремих фраз та пісенних куплетів подобу діалогу.


[Закрыть], звичайно.

– Also wie geht's? (Як почуваєте себе?) – традиційно питає вона.

– S-s-se-hr gu-gu-tt. (Дуже добре), – зацокотів я зубами. – Noch eine D-deck-ke, bitte. (Ще одну ковдру, будь-ласка).

– Lecken Sie mir Arch! (Поцілуйте мене в дупу!), – дещо стереотипно відповіла вона.

– Mit großem Vergnügen! (З превеликим задоволенням!), – сказав я і несподівано затяг:

 
Gute Naht, gute Naht!
Allen Müden sei's gebracht.
Neigt der Tag stille zur Ende
ruhen alle fleiss 'gen Hände…
(Ніч іде і день погас,
втомленим спочити час!
Хай спочинуть на цім світі
ваші руки працьовиті…)
 

– Also was gibt's? (В чому справа?), – звергається фрау Де до BEER'a.

– Total besoffen. (Цілковито п'яний), – лаконічно відповідає той.

– Ich gratuliere Ihnen, Herr Wachmeister. (Поздоровляю, пане вахмістре), – з крижаною люттю каже вона.

– Wenn man soll drei Minuten weg, da hört man nichts anderes, als… (Тільки вийдеш на хвилинку, як вони відразу ж починають…), – вступається за брата BEAR.

– Halt Maul, du Elender! Marsch heraus, Sie Schweinkerl! Halt! Habacht! Wo ist sein Krankenbuch! (Заткни пельку! Геть звідси, брудна свинюко! Стій! Струнко! Де книга запису хворих?)

– Bitte schön! (Будь ласка!), – гаркає той, виструнчуючись.

– Es ist ekelhaft, – каже фрау Де, гортаючи книгу. – Ekelhaft, wirklich ekelhaft! (Це огидно! Огидно, справді огидно!) Unterschrift, Name falsch. Was ist das, meine Herren? (Підпис, ім'я фальшиві. Що це таке, мої панове?) Herrgott! (Лайка).

Я з того всього бедламу знову починаю горлати на всі заставки, намагаючись йодлувати, мов клятий тіролець:

 
«Wann ich kumm, Wann ich kummm,
Wann ich wieda, wieda kumm.
Und du, mel Schtz,
Bleibst hier,
Holario, hola!»
(«Як прийду, як прийду,
гей, як назад прийду,
а ти, мій скарбе, вже не са ма,
голярійо, гойя!»)
 

– Krucifix!!! Himmelleon nieder!!! (Брудна лайка, що не піддається перекладу), – здається, я її трохи роздратував.

Гіпертонік несподівано прокидається й здивовано витріщається на нас.

 
«Wo man singt, da leg' dich sicher nieder,
böse Leute haben keine Lieder.»
(Спи спокійно, там, де всі співають,
Люди-бо лихі пісень не мають),
 

– заспокоюю його, забувши, що він навряд чи знає німецьку, не кажучи вже про тірольський діалект.

– Der Teufel soll den Kerl buserieren! (Дідько його візьми, цього негідника!), – каже фрау Де, чи то мене маючи на увазі, чи гіпертоніка.

– Das ist wirklich schreckllich, meine liebe Frau, das Volk ist verdorben. (Це справді страшно, наша люба пані, ці люди цілком зіпсовані), – кажуть BEERіз BEAR'om в унісон і виструнчившись.

Я теж виструнчуюся в ліжку й рапортую:

– Ich melde gehorsam, meine liebe Frau, ich bin besoffen. (Насмілюся доповісти, люба пані, я п'яний). Schnaps hab'ich auch, gnädige Frau. (Маю також горілку, моя ласкава пані).

– Einstellen! Auff! Habacht! Rechts schauf! (Припинити! Встати! Струнко! Праворуч рівняйся!), – верещить вона, не тямлячи себе з гніву.

Я тільки підтягую ковдру вище, аж до підборіддя, тулюся до теплої пляшки і, скорчивши винувату міну, бурмочу:

– Glauben Sie mir, ich habe bisher wenig meinem Leben gehabt. (Повірте мені, я дотепер так мало користався життям).

– Sie sind ein Simuliant! (Ви симулянт!), – дещо заспокоївшись і набираючи звичного незворушного вигляду, каже фрау Де. Потім додає ніби про себе: «Der Teufel soll den Kerl buserieren». (Дідько візьми цього негідника.) І вже без будь-яких емоцій до мене:

– Marsch hinaus. (Забирайтесь).

Це ж ніби те, чого я так прагнув, але якийсь біс спротиву і справді вселяється в мене, і я кажу похапливо:

– Ich kann bezahlen! (Я спроможний заплатити). Я не трушуся над крейцаром.

– Heilige Marie, Mutter Gottes! (Свята Маріє, Мати Божа!), – закочує вона очі й, виходячи, наказує вірним BEER'ові з BEAR'ом:

– Streng behüten, beobachten. (Суворо стерегти і стежити).

Як тільки двері за нею зачиняються, BEER, затуляючи мікрофон, каже до BEAR'a:

– Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen. (Ну й шльондра, не хоче зі мною спати.) На що той похмуро відповідає:

– Maul halten und weiter dienen. (Тримай рота на замку й служи). – і в той же момент перемикається на своє ді-джейське арґо, бравурно закликаючи, – ну і остання насьогодні реклама:

– Кашель зранку. Хрипи в легенях. Жовті зуби. Відкрий для себе країну MARLBORO!

Я, здасться, трохи задрімав. Слухавки все ще на мені, а от пляшка могла б уже бути гарячішою. Я піднімаюсь і йду набрати свіжої води. Схоже на те, що тарганята-курортники так і не рушилися зі своїх звичних місць. От кому добре в цьому санаторії без клепсидри.

Повернувшись, я знову дбайливо обгортаюся зусібіч і вдягаю плеєр. Містер Сульфазинпоки що ніяк не виказує себе. Що ж, терпіння мені вистачить. От тільки чи вистачить сили.

А з ефіру й далі ллються потоки PULP FICTION'ських дотепів.

– Чувак, я вчора з INTERNET'y такий абсолютно дурний анекдот витягнув, але закодований так, що хакера довелося кликати.

– ?…

– Ну, розумієш, щоб феміністки до суду не подали. Там за таке можна й до тюряги загриміти.

– І що за анекдот?

– Та тупий. Ну, тіпа, питання: «Що робити чоловікові, коли жінка виходить з кухні й починає на нього кричати?» І відповідь: «Скоротити ланц».

– Дійсно тупо. От дурні американці – до чого країну довели. Давай ліпше наші, місцеві. В Штатах теж би за таке судили, напевне. Тіпа, стоїть негр під деревом, п'яний в дупу. Стоїть, хитається. Ну, мєнт до нього підвалює і питає: «Що, погано тобі?». А негр: «Ой, погано…» А мєнтяра своє: «І додому напевно хочеться?». «Ой, хочеться…» «Ну давай підсаджу.»

– Га-га-га. Тебе б за це в KU-KLUX-KLANнавіть без моєї рекомендації прийняли. А знаєш, як ґазда надумав свиню зарізати?

– Ну?

– Ну, попросив двох хлопів здорових з полонини, півлітру пообіцяв, закусь, діла. Ті прийшли з тесаками здоровими, він їх у стайню – і двері закрив, щоб льоха не втекла, значить. Чує, а звідти шум, галас, крики – свиня пищить, хлопи матюкаються аж стайня дрижить. Минає півгодини, година, а там все гак само. Нарешті двері відчиняються, виходять ті два хлопи, мокрі, захекані, в крові. Ну ґазда й питає в них: Зарізали?» А ті: «Та зарізати не зарізали, але скопали так, що за тиждень сама здохне».