Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Марк, поглянувши на незаведений свій ROLEX, продовжив нетерпляче й дещо іронічно:

– Ну, Ка… Ка… Kapo…

– Kapo…

– Кароль… ль…

– Кароль.

– Ну, от бачите, – полегшено зітхнув Марк.

– Це вже занадто. Що ви маєте проти мене?

– Що? А ви самі подумайте. Ті, в кого совість чиста, як бачите, поводяться спокійно, й любесенько собі бавляться. (Марк несподівано прибрав театрального вигляду, немов ми всі потрапили на виставу, де він виконував одну із головних ролей. Зрештою, так воно й було). Але Кароль! О! Він тремтить зі страху. І це правильно. Тому, що знає, що ми його знайдемо всюди, не те, що за портьєрами, а тим більше тепер, коли нашому бравому такс-офіцер-офіціанту повернули окуляри.

– Чому мені не вільно вийти? Це недемократично! – верескнув Кароль, повторюючи вже кинуту сьогодні кимось фразу.

– Ну от. Прошу дуже, – повчально мовив Марк. – Щоразу краще. В цю мить мільйони простих спокійних людей в цілому світі заходять і виходять, коли їм заманеться. Звичайнісінькі двері на завісах, розсувні чи, на гірший випадок, обертові; завіси з бісеру, бамбуку або циновки, прикордонні турнікети, шлагбауми, ворота… – скрипіння, клацання і шурхіт цих перепускних пристроїв лунає безперервно, вільно й життєрадісно. І тільки ви, на жаль, лише ви не належите до цих веселих мас!

– Що ви маєте проти мене? – знову промимрив Кароль.

– Ви – Кароль.

– Ні!

– Ви – Кароль! – наполегливо підтвердив Марк.

– Ні! Ні! Тут якась помилка! Клянуся. Я вам паспорт покажу! Моє ім'я – Славомір!

Це повідомлення викликало загальне пожвавлення. Почулися глузливі вигуки: «Подумати лишень – Славомір! Слава-й-мир! А, може, Станіслав? Як Сойка? Як Лем! Як Єжи Лєц! Станіслав Єжи Лем! Га-га-га! Вже краще Болеслав – болі слав! Як Прус? Як Пруст!!! Як Фрост!!! Як Фройд!!! Як Форд!!! Який із них? – ой, я не можу, ой, я зараз всцяюся, га-га-га…»

– Тихо, тихо, товариство… – змахнув руками Марк. – Не випадає так зневажувати співвітчизника. Ну, то як? – звернувся він до очманілого небоги. – Будете брати участь у загальній грі чи далі впиратиметеся? І сховайте свій паспорт. Він не дійсний на цій терапевтичній території.

Кароль мовчки підійшов до столу, прийняв від екс-тайняка кості й так само мовчки, може, навіть трохи демонстративно поклав їх перед Марком, не перемішавши навіть. Не всім вдалося побачити комбінацію п'ятірки й трійки.

В конверті під номером вісім виявився дещо несподіваний, ніби спеціально до цієї ситуації підготований вирок.

«Получателю сего, – чомусь писалось іноземною мовою, – надлежит в кратчайшие сроки перевести на польский язык поэму Т. Шевченки „Гайдамаки“ и с польского на украинский бессмертный опус почётного гражданина PRLГ. Сенкевича „Огнём и мечем“. Словари и упомянутые тексты прилагаются.»

– Але ж я не знаю мов… – запротестував було Кароль, та Марк незворушно продовжував читати:

«В случае неповиновения подсудимого вернуть к выполнению таможенных обязанностей на границах княжеств Брест-Литовского и Галицийско-Волынского в составе великой Речи Посполитой. Со всеми вытекающими отсюда последствиями.»

– Ні, ні! – верескнув напівблагально-напівдико Кароль. – Будь ласка, не звертайте уваги на мої попередні слова. Миттєве потьмарення свідомості. Жодних кордонів, жодних митниць. Я за свободу пересування без обмежень в рамках Європейського Союзу, Ліги націй та Спілки Об'єднаних Незалежних Королівств. Я за безвізовий режим і пільги для членів ООН, Ірландської Республіканської Армії та Організації Визволення Палестини. Я зовсім не проти літературної праці. Перекладання з іноземних мов добре впливає на легені. Це прекрасний спорт. І, зрозуміло, не якихось там бестселерів. Справжні чоловіки не займаються подібними дурницями. Я все прекрасно розумію і голосую за це обидвома руками. Я навіть дивуюся, що мені доручено лише два твори. Я цілком готовий взятися за всю класичну спадщину наших братніх народів.

– Ну от і славно, – підсумував Марк. – Виберете в бібліотеці, що вам припаде до душі. А ми продовжимо.

Нарешті таки надійшла черга офіціанта (офіцера?) – таксиста (танкіста?) – резидента (президента?).

У цього присуд виявився навдивовижу лаконічним:

«Продовжувати виконання службових обов'язків» (визначену кубиками комбінацію цифр чомусь ніхто не зауважив).

Оф.-так.-рез. одягнув, невідомо звідки витягши, шолом хокейного воротаря, різко викинув уперед руку й вигукнув: «Служу народу батьківщини». Чиєї саме батьківщини, уточнювати він не став.

Марк спроквола зібрав зі столу кості, що порозкочувалися від тайнякового заповзяття в різні кінці столу, і зупинився в задумі. Настала його черга.

– Попрошу всіх вийти, – тихо сказав він.

Присутні рушили до виходу, здивовано переглядаючись. Я разом з усіма.

– А ви, Леоне, залишіться, – звернувся він до мене.

Коли зала спорожніла, Марк акуратно виставив на стіл кубики двома шістками догори й сягнув по відповідний конверт. Він довший час не розпаковував його, очевидно вже наперед знаючи зміст адресованого йому дванадцятого послання. Потім, зіґнорувавши срібний антикварний ножик, усе-таки обережно надірвав конверт по краю і витягнув пожмакану затерту картку. Мигцем оглянувши, запхав її назад і, скориставшись сірниками, що лежали на столі, підпалив листа. Він дочекав, поки вогонь мало не обсмалив йому пальці, і поплювавши на недопалок, кинув у шухляду. Потім звернувся до мене:

– Допоможіть мені, Леоне.

Ми підійняли стіл і перенесли його на середину приміщення. Марк поставив зверху один зі стільців і попросив мене зняти люстру.

– Не бійтеся, вона не під'єднана до струму.

Сам натомість подався в інший кінець зали й почав порпатись у величезній дерев'яній скрині. Поки я розмотував ізоляційну стрічку та відкручував дроти, він викидав зі скрині різне лахміття – якийсь подертий одяг, строкату постіль, пакунки, іграшки, ялинкові прикраси, грамофонні платівки, карнавальні маски, хірургічні інструменти, інше дрантя. Закінчили ми майже одночасно. Коли люстра вже лежала на підлозі, він видобув із надр дубового вертепу товстезну линву, схожу на гімнастичний канат.

– Ви вмісте в'язати морські вузли? – спитав байдуже.

– Ні.

– А звичайні?

– Що ви! Мені навіть черевики як слід зашнурувати важко.

– Ну добре. Йдіть уже. Я сам собі пораджу.

– А як же мій жереб? – спантеличено промимрив я.

– А-а-а… Жереб… Виберіть собі що-небудь до вподоби, – кивнув на купку вцілілих конвертів Марк.

Я витягнув, не дивлячись, перший-ліпший.

– А як же ви? – мимоволі вирвалося в мене.

– Я ж сказав, ідіть, – раптом скипів Марк. По чому загорлав на повен голос так, ніби хотів, щоб його почув хтось за дверима. – Забирайтеся геть! Під три чорти! Get out of my face! Get out! Fuck off! Son of a bitch! Вон отсюда! Precz stąd! Precz z klerem! Precz z losem! Raus von hier!

Я не став випробовувати можливостей його полілінґвізму й чимдуж подався до виходу. Все ще перебуваючи під враженням побаченого й почутого, в якомусь напівгіпнотично-напівсомнамбулічному чи, може, навіть псевдолетаргічному стані я рухався знайомими коридорами, звертав у переходи, минав галереї й нарешті почав спускатися сходами, тими самими, що вели до приймального покою. Якби не збентеження, я безперечно помітив би вишкрябане на одній із стін недбале графіті ROCK IS DEAD. Однак мені було не до цього. Сяк-так оговтавшись, я перетнув передпокій, штовхнув масивні, з важелями противаг двері й опинився на подвір'ї. Там сів на лавку і, мружачись від яскравого денного світла, закурив. Думки попереплутувалися в голові, немов бланки розгромленої картотеки, і я лише згодом, коли сигарета догоріла до самісінького фільтра, згадав, що все ще тримаю в руках конверт.

Не певен був, чи перлюстрація ще не втратила актуальності – забава нібито скінчилася. Терапія трахнута, йома-йо. Краще б уже й справді електрошок. Шкода, що нині він суттєво стратив на популярності. Фармацевтична мода ще примхливіша за інші. МТ ^v-шні гіти, пророки ART-бізнесу та гуру PRET-A-PORTERчи HAUTE COUTURE– ті хоч залишають по собі нетривкі сліди, часами проникаючи в цитати, секвенси, рімейки, ремікси, ремарки; а хто сьогодні пам'ятає, скажімо, нюхання ефіру від нежитю, морфій як снодійне чи кокаїн від коклюшу й нудьги? Хто рекомендує кровопускання як засіб проти гіпертонії? Хто п'є барбітурати від простати? Хто наважиться сьогодні призначити тетрациклін від геморою чи кодеїн від гикавки? Та навіть аспірин вже радять заміняти пивом. Сила-силенна патентовано-панацейних ліків згодом потрапляє під жорстоке вето, кримінальні обмеження і всенародну обструкцію, а більшість просто стирається з меморіальних матриць – не віднайти їх ні в енциклопедіях, ні в спецдовідниках, ні в посмертних спогадах самогубців.

Однак я знову захопився. До діла! Треба ж довести до кінця цю ідіотську (в буквальному сенсі) гру. Отож я не без трепету роздер конверт (той самий, ясна річ, якому вчора не знайшлося пари).

Мушу визнати, що трепет мій виявився небезпідставним і сміховиним водночас. Мій жереб розчарував як своєю лаконічністю й фальшивою багатозначністю, так і певною тавтологічністю. Майже те саме я нещодавно чув від Марка. На звороті рекламної поштівки (яка зображала фасад нашого санаторію саме так, як він і виглядав зараз – освітлений привітним сонцем, з контрастними тінями й запущеним смарагдовим плющем на стінах) було написано недбалим лікарським почерком: «Устань і йди». Це означало, враг мене бери, не що інше, як встати і піти! Піднятися з лавки і пердолити звідси к бісовій матері. Мало не біблійне одкровення, блядь! Мало не знак небесний! Доведеться підкоритися. Чим я кращий за інших, га? Ото ж бо й воно, хлопче, то ж бо й воно. Устань і йди.

Сеанс шостий

Однак просто так собі піти я не міг. Якась у цьому всьому відчувалась якась западляна. Підставка. Высадка на измену. Лажа якась. Одним словом – сиф. Я встав, пороззирався довкола, та не знайшовши нічого підходящого, підняв лавку, переніс її до будинку і, перевернувши вертикально, припер до стіни. Хапаючись за пагони плюща, видерся нагору, і, стоячи на такій більш як непевній підпорі, почав відчиняти доступні віконниці. Не відразу зорієнтувавшись, де знаходяться вікна зали, котру я щойно покинув, відчиняв щільні дерев'яні решітки одну за одною, заразом розчахуючи навстіж вікна. Доводилося щодві хвилини злазити, перетягувати лавку далі й знову дряпатися догори. Спочатку я натрапляв на якісь чужі палати, операційну, ординаторську, сестринський пост, маніпуляційну, масажний кабінет і навіть на жіночу перевдягайку, щоправда без відвідувачок, але з порозкиданою по підлозі еротичною білизною. Були тут пояси, панчохи, шовкові підв'язки, бюстгальтери, що мали б не так підтримувати груди, як оголювати їх, були вигадливі мережані трусики, справжню функцію котрих не зрозумів би навіть старий фригідний принагідно Фройд.

Нарешті вдалося дістатися до вікна терапевтичної зали. Поморочившись трохи із засувами, залитими скам'янілою фарбою, я просунув голову в прочинене вікно й побачив зовсім не те, на що ми всі тут, бляха-муха, сподівалися.

Марк сидів, прив'язаний до крісла, що стояло на столі, тією самою линвою, про яку так мріє кожен порядний суїцидник. Нікого більше в залі не було. (Якщо не зважати на черепаху Замза [95]95
  … чарепаха Замза… – відсилання до «Перетворення» Ф. Кафки, герой якого Ґрегор Замза трансформується в гігантську комаху. Леон також переживає подібну трансформацію (розділ «Трансильванський транс»), проте окрім подієвого паралелізму жодних інших конотацій з повістю Кафки не знаходимо. (Докладніше див.: «Символіка фауни» в цьому Додатку).


[Закрыть], – загального улюбленця нашого відділення, – якого ще називали «Панцерник Zeke» і який кілька днів тому несподівано зник. Пошуки нічого не дали, аж ось, потривожений Марковими пошуками, старий броньований Замза виповз із сховку, – мабуть, дрімав за скринею, – і тепер меланхолійно дожовував зів'ялий побурілий листок салату, що звисав у нього з дзьоба). Марк підняв на мене знесилений погляд. Мотузка не давала йому поворушитися. Деякий час ми мовчали, дивлячись один на одного. Мені хотілося сказати йому щось приємне. Подякувати за сеанс абощо. Але ноги мої затерпли, і тому я лише вигукнув, зіскакуючи долі:

– See you later, alligator! – маючи на увазі чи то Марка, чи то Замзу.

– After while, crokodile! [96]96
  Побачимося пізніше, алігаторе!
  За якийсь час, крокодиле! ( амер. сленґ.).


[Закрыть]– почулося у відповідь невиразне плямкання.

Кажу ж вам – щастить мені на дотепників.

Сеанс сьомий

Тепер вже точно не залишалося нічого іншого, як тільки йти. Йти безупинно дорогою, що вела в долину. Йти якомога швидше. І якомога далі. Йти без мети, – мета, властиво, йти. Я рушив, не обертаючись, все ще засліплений яскравим світлом (порушена надміром ліків акомодація), зіщулений від холоду. Сонце прогріє повітря тільки під обід. Після задухи приміщення раптово сп'янів від випитого раніше, від кисню, від простору. Відчував за плечима будинок, як живу істоту. Ніби той дивився мені услід. Аж надто пильно. Агресивно аж.

(Будинок цей, триповерхову кам'яницю [97]97
  Будинок цей, триповерхову кам'яницю… – в цьому епізоді майже документально відтворено історію одного з карпатських санаторіїв у містечку Татарові. Річ ясна, Іздрик вводить в оповідь вигадані імена та орнаментовані фікцією деталі. Щодо можливої достовірності деяких генеалогічних аспектів виникають, як нам видається, небезпідставні сумніви, однак з'ясувати це проблематично: Іздрик вже неодноразово вводив у контекст своїх творів позірно автобіографічні подробиці, більшість з яких за детальної перевірки виявлялися містифікацією. Однак це не заперечує можливості використання ним реальних фактів власної біографії.


[Закрыть] , збудували два брати-близнюки ще в минулому столітті. Нащадки барона Фордемберґе-Ґільдеварта, вони отримали в спадок не лише добрячий капітал, але й сухоти. Рів'єра, Альпи, Капрі – нічого не допомагало, і фамільний лікар, рожевощокий веселун Хорст Мюнх, любитель преферансу, свинячих кнедликів з капустою, рейнвейну та покоївок, порадив Карпати. Порадив більше з якоїсь відчайдушної нехіті до справи зцілення, аніж з упевненості, але – спрацювало. В новому маєтку брати дожили до похилих літ, заповівши по смерті на його місці заснувати санаторій. Не забули вони й про Хорста, та він не встиг скористатися відведеним йому в заповіті капіталом, оскільки випередив невиліковно хворих близнюків на вісім років, сконавши від апоплексичного удару в одному з борделів Ліворно під час орального свавілля неперевершеної креолки Кікі. Суд визнав наступним законним спадкоємцем його сина, але століттю йшов уже чотирнадцятий рік, а сину – двадцять сьомий, він виявився військовим льотчиком, і його чотирикрилий одномоторний RWD-6увійшов у безповоротне піке над гірською ущелиною в околицях Ґорліци. Подальші сліди спадку губляться в нетрях військової бюрократичної машини, та, якби це були не абстрактні гроші, а якісь конкретні мічені банкноти, то час від часу можна було би спостерегти, як вони виринають з темних глибин фінансової безодні. Добротні сейфи НСДРП, мила кокаїнова артілька в серці Колумбії, передвиборча кампанія в Арізоні…. Вудсток, фонд чергових свідків чергового єгови тощо. А відправною цих кіл на поверхні історії була триповерхова кам'яниця в осередді Карпат, звідки я простував у невідомість).

Не знаю, скільки я йшов. Рухався, немов автомат. Лише коли мене обігнав сільський автобус, я усвідомив, що цей день усе ще продовжується. Довкола простягалася рівнина. Гори вкривали виднокіл, як наквецяні дальтоніком декорації. На їхніх вершинах білів сніг (напевно зроблений із неодноразово використаної вати). Обабіч дороги лежало поле. Нескошене жито вже чорніло і вилягало цілими ділянками. Хіба тепер сезон на жито? Яке може зараз бути жито, насеру матері?

Хміль майже вивітрився. Сонце сховалося в ілюзорній імлі, і важко було визначити час. Сюрреалісти срані. Мегафористи, бляха, сповідальники. Дешеві вибрики прибацаних абсурдистів. Та на хріна мені здався ваш час? Незаведені годинники, будильники з маятниками без стрілок – це ж треба настільки ошизіти, аби зовсім втратити почуття міри й стилю!

Відчувалася втома. До черевика потрапив камінчик, і я ніяк не міг його витрусити. Це відволікало. Доводилося раз за разом зупинятися, розв'язувати шнурівку. На черевиках осіла курява. Почувався ще більш дивно від того, що, виявляється, не взяв із собою ніяких речей, і тому весь час мав відчуття, ніби ремінь торби зсунувся з плеча – звик завжди ходити з торбою. Дискомфорту ставало дедалі більше. Тихо проїхав велосипедист. Настільки тихо, що я сприйняв його за чергову галюцинацію, тому не здогадався гукнути, спитатися годину. Коли отямився, він був уже далеко. Ну й чорт із ним. От дався мені той хронометраж. Зовсім вже хуйнувся з усіма цими психотерапіями.

Праворуч шляху, кроків за п'ятдесят, нагло виникло урвище. Його появу супроводжувала зміна рослинності. Мабуть, це не просто яруга. Мабуть, там, глибоко внизу, клекоче потік гірської річки. Точно! Тут мусить бути ріка. Це певний орієнтир. К бісу час! Воздаймо хвалу топографії, географії і геології. Це саме та річка, яка, набираючи силу й силу-силенну всілякого гівна, тече аж до Сяну чи там до Дону, скажімо, додому, одним словом. Це саме та річка, над якою в околицях Ґорліци було збито чотирнадцятого року чотирикрилий і одномоторний RWD-6, керований двоюрідним братом мого прадіда Леоном Ездрою (імена в нашій родині повторювалися нав'язливими репризами з століття в століття). Так от, якщо родовід мій мене ніколи серйозно не цікавив, то ця історія, збережена в застольних сімейних саґах, чомусь бентежила мене якимись цілком матеріальними аспектами.

Допустімо, літак звалився в річку. Накрився пиздою, як то кажуть. Наїбнувся, коротше.

Допустімо, навіть вибухнув і трохи обгорів.

Допустімо, більшість уламків віднесло течією.

Допустімо, вцілілий металевий каркас (хоч каркаси тоді будували здебільшого дерев'яні) довколишні селяни порозтягали для господарських потреб – з гвинта, скажімо, якийсь кмітливий лемко зробив вітряка, винайшовши таким чином перше альтернативне, екологічно чисте джерело електроенергії.

Допустімо, пошматоване й підкопчене тіло двоюрідного брата мого прапрадіда спожили на вечерю якісь прісноводні піранії. Все це цілком припустимо. Але окуляри! RWD-6не мали критої кабіни, і пілоти натягали поверх шолома масивні окуляри в оцинкованій оправі – подібні можна віднайти й сьогодні в занедбаних слюсарських майстернях.

Так от, оправу, допустімо, з часом остаточно роз'їла корозія (майже сто років минуло ж бо!), але ж шкло! Шкло, як відомо не піддається корозії. А, отже, осколки тих сраних військових окулярів до цього часу десь лежать між камінням на дні. Я, певна річ, ніякий не фашист й не фетишист, і навіть гадки не мав, щоб їх шукати, носити в кишені, тримати в серванті чи здавати в музей абощо. Але їхня відчутна матеріальна присутність в цьому світі наштовхувала мене на роздуми про вічність, дійсність, безконечну циклічність, реальність і подібну хуйню.

O.K. Порозмірковуймо над реальністю. Тим більше, що по дорозі треба чимось розважатися. Щоб згаяти цей клятий час, час, який, – про що вже було сказано, – я мав глибоко десь. (Хотілось написати – «в дупі», але вчасно схаменувся. Бо мати всенький час у дупі – це більш, аніж педерастично).

Отже – реальність.

Тобто дійсність.

Коротше кажучи – увесь цей джез.

Сеанс восьмий

Дійсність, яка раніше несла його… (саме «його», а не «мене» – говорячи про такі речі, завжди слід користатися третьою особою однини) …в своєму плині, – а він давно вже перестав опиратись і течіям, і чорториям, – раптом почала оминати чувака – він виявився завішеним в якихось непевних точках, відчуваючи, як все проноситься мимо мутною круговертю, не зачіпаючи його анінаскілечки. Він випав із стихії реальності, як випадає із малечих невмілих рук яка-небудь кулька від щойно отриманої в подарунок гри і, закотившись під  ш а ф у, лежить там непомічена ніким, і всі даремно шукають під канапою, і під креденсом, і за порогом, присвічуючи спочатку сірниками й запальничками, а далі й ліхтариком – великим армійським ліхтариком довоєнного зразка з тьмяним ебонітовим корпусом, – та все марно, не допомагають жодні втішання, і сльози котяться дитячим личком, а ціла забавка з картатим картонним полем і невеличкою пружинною катапультою, котра й призначалася для злощасної кульки, виявляється непридатною, довгі роки припадає пилом на антресолях, потім вивозиться на дачу і там зникає серед трухлявих привидів горища. Кулька ж, пролежавши час достатній для того, аби дитячі щоки не тільки висохли від сліз, а й вкрилися шорстким рудуватим заростом, – власник якого, зібравшись переселятися в інше помешкання іншого міста іншої країни [98]98
  … переселятися в інше помешкання іншого міста іншої країни… – порівн. у «Воццеку»: «…і як мізерним, нікому не потрібним лантухом лежить в одному з помешкань одного з будинків пересічного міста невеликої країни…» (ст. 13).


[Закрыть], не полінувався тягти за собою весь дерев'яний мотлох, у тому числі й оту метафізичну  ш а ф у, – зненацька потрапляє в поле зору, опиняється викритою, звинувачується в багаторічній зраді і з ганьбою викидається на смітник (хоча, по суті, саме вона варта найбільшої уваги і могла б ще довго слугувати талісманом у заморських мандрах).

Отак і він виявився завішеним в якійсь непевній точці, повз яку з клекотом проносилось усе суще, не помічаючи й не зачіпаючи його, немовби він був тим пунктом, тією точкою опори, упершись у яку можна перевернути світ. Часами він нібито опам'ятовувався від забуття, нібито розплющував очі і нібито роздивлявся довкола, згадуючи, що раніше були нібито дні, нібито години, були немовби відстані і кроки, але йому не вдавалося більше влитися в загальний потік чи бодай схопитись за якийсь розтрощений уламок. Все вирувало довкола в екстатичному пароксизмі, а він залишався сам у собі, сам по собі, сам не свій, сам нічий, жертва власного гомеостазу, кулька непридатної забавки. Тепер він перебував у місцях, про які нізащо не скажеш «тут», чи навіть «десь», а хіба лиш «ніде» та «ніколи». Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць [99]99
  … місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць, – чергове відсилання до Гайдеґґера, а саме, до його афористичного вислову «простір – це вивільнення місць». (Див.: Heidegger М. Die Kunst und der Raum. Sankt Gallen: Erker. 1969. 26. S.).


[Закрыть], а, крім того, позбавлені елементарного смаку (так, ніби зараз йшлося про смак), були тепер його довічною оселею. Але чомусь саме цей смак, чи то пак несмак його найбільше й дратував. Напевно, крім усього, в душі він був естет.

Сеанс дев'ятий

Втішившись таким чином, означивши власний естетизм як праведність і достойність, я цілком вичерпав свої інтелектуальні ресурси. Не було більше чим себе зайняти.

А дорозі все не видно було ні кінця, ні краю. Вона пролягала тепер паралельно річці, та про те, щоб спуститись урвищем і перейти на другий берег, не могло бути й мови.

Пиздуватий час таки давав про себе знати, бо сонце якось нагло пірнуло додолу, показавшися під пеленою імли. На заході зачервонілося. Тепер принаймні було зрозуміло, в якому напрямі я просуваюся. Ладен вже був зупинитися, – гули ноги, – але де тут можна спинитися. Сісти просто серед битого шляху. До речі, ким він битий? За цілий день один автобус і дистрофічний велосипедист – це називається битий? А сульфазину вам би кубиків зо п'ять у задницю. А жменю транквілізаторів тричі на день! А груповуху терапійну! А ламанутих торчків в шеренгу по чотири! А зграю алконавтів на здичавілих білих кобилах! Отоді б знали, що таке битий. За одного битого двох небитих дають, як твердить мудрість нашого нещасно-вінценосного арійського народу. Це я, виходить, битий, а велосипед з автобусом – ні? Що ж – кожному своє. Катюзі, як то кажуть, по заслузі. A bon chat bon rat. Від кожного за здібностями – кожному по потребі. Suum cuique! (Це останнє гаркнув у моїй свідомості якийсь цыцеронистий гомик). От далася мені та клята латина! Причепилася, немов скарлатина. Ніби я знаю ще щось, окрім кількох «крилатих» виразів. Та навіть ними в цій ситуації можна було б скористатися раціональніше. Сам час був запитати себе: «Quo vadis? Куди валиш, козел?» Але ніхто не наказав мені: «Siste, viator! Сісти, авіаторе! Стояти! Поедешь домой! Факс – не документ! Faux pas!»

Тому не залишалося нічого іншого, як іти далі. Не вертатися ж у той гірський, та далеко не тибетський бедлам, притулок бідних bad лам (поганий лама – мертвий лама, найкращий лама – мертвий лама.). Та й шляху назад я б уже не подолав. Залишалося йти. Тупо і методично переступати ногами – чим швидші кроки, тим краще. Небо зробилося важким, похмурим – хмари вже не просвічувалися згори, а освітлювалися знизу косими променями, від чого на них проступали тіні, а колір ставав дедалі насиченішим. І все ж було ще достатньо світло, коли мені здалося, ніби на обрії бачу білі цятки будівель. Було ще надто далеко, щоб зрозуміти їхні розміри, та в будь-якому випадку це вселяло надію. Згодом проявилися деталі – відблиски на вікнах і куполах, кам'яні стіни, оздоблені фасади. Тут справді все нагадувало Схід. На тлі густо-синього неба променіло білосніжне місто. Я перейшов його уявну межу і відразу побачив людей. Незважаючи на пізню годину, вони працювали. Храм, зменшена подоба одного з чотирьох Софіївських, стояв обліплений риштуваннями. На риштуваннях люди робили щось дивне. Я мусів підійти ближче, щоби зрозуміти. Вони брали якусь коричневу глину і кидали на білі, подекуди вже оздоблені орнаментом стіни. Ніби накладали тиньк в такий незвичний спосіб. Мені якось відразу поступилися місцем на одному з риштувань, і я теж мусів взятися до роботи. Брав глину, дуже пухку й легку – не глину навіть, а якусь чудесну, ніби манна, землю – і кидав її на стіну. Земля відразу добре приставала, і коли якась ділянка виявлялася заповненою, треба було розгладжувати її руками. Було навдивовиж приємно торкатися цієї сухої, теплої, податливої маси. Було незрозуміло, як вона не обсипається. Під руками поверхня вирівнювалася, залишаючи на собі відбитки пальців, долонь. Я помітив, що інші закладають у цю глину пір'їни, жмутики трави, соломинки. Стіни немов обростали тілом – живим, чутливим, ніжним. Раптом мені зробилося дуже добре від думки, що ми будуємо таку гарну церкву, і що робота йде швидко і злагоджено, і що до темряви ще досить часу, і що я нарешті дістався сюди, де й мав би бути від початку.

Сеанс нульовий

Що ж, доведеться констатувати, повторюючись, що він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома. Його уява, як і все у ньому, була надто тривіальна… і тому подібне. Вчергове сподіваючись на якийсь там кінець, на остаточність, на ендшпіль, він учергове помилився.

Він так і не збагнув, що слова «кінець» і «початок» – не лише синоніми, але й – у деяких справжніх мовах – омоніми.

Він взагалі мав проблеми з мовою: ніяк не міг звільнитися від спокуси називання. Він і зараз, після всіх халеп міг безперешкодно думати про ліс, скажімо, як про «ліс», чи про дерева як про «дерева»,і наважився б назвати довколишнє цими словами, та й будь-якими іншими теж. Словане перестали бути назвами речей, і саміне перетворилися на речі, опавши в змертвілі аркуші книжок, сторінки газет, картки нотатників. Словане виявилися мешканцями якогось іншого, паралельного світу.А, отже, й розділові знаки – теж.

Він не знав, що до темряви не так уже й багато часу. Не здогадувався про справжнє призначення дивного будівництва і цілком безпідставно вирішив, що опинився у потрібному місці у потрібний час.

Не знав він також і про те, що в церкві йому заночувати не дозволять, і взагалі, помітивши його непрошену присутність, просто вкажуть на двері, бо саме так належиться поводитись із зайдами й чужинцями. А ким він був у цьому світі, по суті, як не зайдою й чужинцем. Зашмарканий шукач ініціацій. Мисливець за обов'язками. Не дивно, що чашею Ґрааля для нього виявилася горілчана пляшка. Мав рацію нещасний Марк, пославши його під три чорти, і добре, що принаймні тут ніхто не послуговувався Марковою лексикою. Його просто вивели за межі поселення і дали копняка під зад. (Віртуального, річ ясна, копняка, – усе-таки тут позбирались будівничі храму, а не бахурі якісь).

Тож мусів він іти далі, не знаючи, ані куди веде шлях, ані чому, властиво, повинен ним простувати, а не зійти, скажімо, у придорожнє жито і там лапати коло прірви малюків [100]100
  … зійти, скажімо, у придорожнє жито і там лапати коло прірви малюків. – відсилання до повісті «Над прірвою в житі» Д. Селінджера, творчість якого, – про що вже згадувалося, – мала значний вплив на формування Іздрика-письменника.


[Закрыть]. Чи то забракло йому педофільної уяви, чи то взагалі фантазію мав небагату (мав рацію нещасний Кароль). Хтозна – мабуть, і одне, і друге. Коротше кажучи, як бачив перед собою дорогу, то був упевнений, що мусить рухатися вздовж. Господи, і хто відпустив такого придурка зі шпиталю?

Він взагалі ні фіґа не знав, якщо вже викладати все на чистоту. До того ж не міг отак собі просто пензлювати, вдивляючись у небо та позираючи під ноги. Мусів чимось себе зайняти, бо в небі й так не відшукав би Полярної Зорі – цього орієнтиру схибнутих мандрівників (хіба що вічно блукаючу Велику Медведицю, котру з надмірного патріотизму іменував Великим Ковшем, або W-подібну Кассіопею: мав, як справедливо зауважено, нездорову пристрасть до латини), а під ногами не знайшов би навіть натяку на азимут. Витративши всі інтелектуальні залишки на роздуми про дійсність, надумав збавити час віршуванням. Якщо лише можна так назвати напад версифікаційного ідіотизму. Згадавши дебільну історію про перетворення на молюска – плюскіт хвиль, солоний присмак застряглого в зябрах піску, комфортну темряву закритих стулок, – так тихо й затишно буває тільки між складеними в молитві долонями, – вирішив розробляти мариністську тематику. Мусимо визнати, – небагато часу морочився із розміром та римами. А, що найголовніше, – цілком слушно визнав: найвищі почуття досконало відображають лише відверті кіч та низькопробність. Недарма писав колись спеленаний плевритом Плєромін: «Из динамиков лилась музыка удивительной пошлости и красоты [101]101
  Недарма писав колись спеленаний плевритом Плєромін: «Из динамиков лилась музыка удивительной пошлости и красоты». – неточна цитата з роману В. Пєлєвіна «Життя комах». Іздрик навмисно перекручує прізвище російського письменника, зміщуючи таким чином акценти: «Плерома» – назва часопису, редагованого В. Єшкілєвим. Третє число цього часопису містить скандально відому «Малу Українську Енциклопедію Актуальної Літератури» (Ів.-Франк. «Лілея HB». Плерома № 3'98). Поняття «Плерома» є також терміном єретичної християнської містики: можливо, в такий спосіб Іздрик натякає на певну єретичність християнського самоусвідомлення протагоніста.


[Закрыть]». Тому вродив щось приблизно отаке:

 
Місяць сів на парапеті.
Зорі, небо – все, як слід.
Мов з рекламного буклету,
в шклянках заіскрився лід.
Ми з тобою у кімнаті.
Вийдеш з неї, а за крок
темне море вайлувато
набігає на пісок.
А із моря теплий вітер
залітає у вікно
і зрива пелюстки квітів.
Хай зриває – все одно.
Ми виходимо курити.
Скоро ранок, пізній час,
та нема чого журитись —
ранок не розлучить нас.
Нас ніщо вже не розлучить.
Ми лишаємося вдвох
тут, де море, тут, де кручі,
де над нами тільки Бог.
 

Треба віддати йому належне – не був усе-таки остаточним олігофреном, через що й подумав цілком слушно: «Ну, Бога то я, мабуть, дарма сюди приплів. Таке, мабуть, і на MT ^Vб не пропустили». Але до слова «вдвох» не знаходив жодної підхожої рими. Крутилася в голові сама арифметика – «утрьох», «учотирьох», «вп'ятьох». Вирішив не рахувати далі, бо рахунок, як відомо – добрий засіб проти безсоння, а не проти втоми нічного подорожнього.

Йшов далі, дещо розгублений і дезорієнтований. Ішов тотально мовчки, тобто не розмовляючи ані вголос, ані подумки – іноді все ж йому вдавалась адекватна поведінка. Не мав, щоправда, страху. Невідомо з якої причини. Можливо, від незнання. А не знав він, окрім переліченого, ще й такого:

– що певний час його переслідуватиме на поважній відстані великий чорний пес із червоними всезнаючими очима пияка– з невідомої причини пес цей відстане й зникне в темряві, покинувши його напризволяще;

– що шлях над ранок приведе його до озера;

– що озеро це рукотворне і утворилося воно із перекритої греблею річки – тієї самої, повз яку він проходив удень;

– що дорога була прокладена раніше, аніж збудували греблю, і тому вода затопила той її відтинок, який пролягав улоговиною;

– що в озері цьому він цілком міг би віднайти і мушлю, й карпа, і навіть окуляри свого двоюрідного діда (до речі, майже неушкоджені), не кажучи про інші принади глибин;

– що шосе, якщо ним рухатися безупинно, незважаючи на підводний брак кисню та інші тимчасові незручності, виводить врешті-решт із затопленої долини на гору, ту саму, де його кохана колись палила надіслані ним листи, запальничку ZIPPOіз пачки VOGUEвидобуваючи;