Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Роділ дев'ятий. Never say never again [90]90
  Never Say Never Again– назва одного з фільмів про «агента 007» Джеймса Бонда. Імовірно (ніколи не говори «ніколи»), – натяк на декларативну незавершеність розділу, можливо, також – чергова формальна гра з ідіомами маскульту.


[Закрыть]

Йшов Ісус Христос через море, загнав собі дерево в ноги.

Став Він дерево виймати та й кров замовляти:

«Кров не вода, рікою не біжить».

Із «К н и г и  у к р а ї н с ь к и х  з а м о в л я н ь».

Ніколи так не притуплюється в людини інтуїція смерті, як у сорок років.

І г о р  К л е х «С м е р т ь  л і с н и к а»

Після цього мені вже більше нічого вам сказати.

М а р і в о  П ' є р  К а р л е  д е  Ш а м б л е н  д е  (III, IX)

Сеанс перший

Отож весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися… (і далі за текстом). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло – як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа.

« FIAT LUX!» – подумав він. – Тобто «ХАЙ БУДЕ СВІТЛО!» Дурна зацофана латина. Насправді – це вже давно марка недорогого авта, а ніяке там, в дупі, не світло. Життя, що не кажи, змінюється на краще.

Сидів трохи в темряві. (Нове ліжко виявилося незручним – матрац прогинався мало не до підлоги). Слухав своє серце. Думав про її серце, як воно б'ється, про два наші серця, про цю поліритмію, аритмію, синхронію, котра не має шансів перетворитися на нищівний, всевладний резонанс, про багато людських сердець, про тихий гуркіт, викликаний ними.

Про те, як люди пересуваються поверхнею землі (залишаючи по собі нетривкі сліди – вичесане волосся, складки на простирадлах, жменьки попелу, записи в готельних книгах, візитки, квитанції, фотонегативи – все інше забирає вода).

Про те, що деякі маршрути перетинаються, деякі – ні. Тоді люди не зустрічаються. Або зустрічаються надто рано. Або запізно.

Все, що трапляється надто пізно, є достойним жалю.

Все, що трапляється надто рано, є гідним подиву.

Все, що не трапляється, є вартим любові.

Світло увімкнулося несподівано, як і все на світі. Зірвався на ноги й ходив занепокоєно кімнатою. Що не кажи, це була величезна подія. Майже контакт. Майже розмова. Майже життя.

Надумав піти в душ, але, згадавши про черешневу кісточку, яка безслідно зникла з протектора купальних капців, передумав. Усе ж зайшов до лазнички. Ті два підозрілі типи, цілком не схожі на гідравліків, які товклися тут зранку, таки приходили недаремно. Викрутили якогось біса кран – його улюблений, хром-нікелевий, системи HANSA, – і тепер зі стіни стирчав тільки іржавий пенпайп із збоченською восьмидюймовою різьбою на кінці. Згадав, що завтра на ранок призначено «сеанс групової терапії» – так це у них тут називалося. Найгірше, що ніколи не відомо, чим можуть закінчитися подібні забави.

Тільки повернувшись до кімнати, помітив ті незначні, малопомітні резонерському оку метаморфози, що відбулися за час затемнення. Власне кажучи, нічого не змінилося, та він був певен – усе тут підмінили, понаставлявши пасток і позалишавши пустки по кутках.

Розпочав ретельну ревізію: штамп на простирадлах, цвіркун під радіатором, три апельсини в шухляді, шматок серветки на підвіконні, світлий слід на шпалерах від необачно розбитого дзеркала з облущеною амальгамою, невисохлі сліди йогурту на табуретці – все було на місці, та нагадувало… ні, не репродукцію навіть, а… досконалу копію «Соняхів» Ван-Ґога, котру можна продавати на «Сотбісі» без крихти сумнівів, сумління й остраху бути викритим прискіпливими експертами. Старезне полотно, півторавіковий підрамник, божевільні потьмянілі фарби, рентґеноскопія безсила, спосіб ґрунтування, манера мазків, пірке, манту, ультразвукова діагностика, нескінченні томограми, електромагнітний резонанс, кавалки забальзамованого вуха, бризки крові на білій після ЄВРОРЕМОНТУ стіні – прокусив собі губу під час епілептичного нападу і це було останнє, що вдалося побачити перед втратою свідомості.

Однак досвід, коли й не вчить людину нічого, то принаймні пожвавлює уяву й розбуркує інтуїцію  і н ь.

Тому він майже впевнено поліз на антресолі, куди раніше навіть не заглядав, – і викрив зловмисників! Пачка нерозпечатаних листів, перев'язаних поштовою мотузкою (переслали, зараза, всі відразу), загорнений в газету NEWSWEEKвіночок часнику і недопалок свічки – забраклі деталі [91]91
  … забраклі деталі… – важко зрозуміти мотиви виділення цього словосполучення курсивом. Одним із принципів текстографії «Подвійного Леона» є виділення курсивом цитат та автоцитат, запозичень чи віршованих компіляцій. В даному випадку нам не вдалося з'ясувати жодних подібних конотацій. Швидше інтуїтивно, аніж вмотивовано, можна припустити завуальований натяк на роман Стівена Кінґа «Необхідні речі».


[Закрыть] нерозгаданого ребусу. Дивився на все це, стоячи на табуретці, ризикуючи послизнутися на плямі йогурту, і таки послизнувся, ледве не впав, незграбно зіскочивши, забракліж деталівправно повивалювалися слідом, демонструючи бездоганну функціональність терапевтичного інструментарію: поштова мотузка негайно луснула, листи розсипалися по підлозі, свічка закотилася під ліжко (куди,  в о н и  знали достеменно, він ніколи б не наважився зазирнути), часниковий вінок прицільно нанизався на ніжку перевернутої табуретки, ніби його метнув король атракціонів.

Пожовклий NEWSWEEKслугував лише для того, аби нагадати дату кількарічної давності, дату, про яку завжди забувалося, і про яку ця утилізована газета, – він зрозумів це відразу, – буде тепер щодня катувати пам'ять, якщо не прийняти терміново запобіжних заходів. Тому, зіжмакавши славний тижневик, він витер ним закаляну табуретку (зняв попередньо нонтран-сильванський часник і повісив на шию) й викинув до смітника разом із шматком серветки.

Залишалися ще листи. Він обережно попідбирав їх, намагаючись не дивитися на адреси, що повторювалися з нав'язливою невблаганністю (чи невблаганною нав'язливістю?) рекламних кліпів, а потім сів у глибокій-преглибокій, курва-мама, задумі й завмер. Вибляклі штампи на конвертах теж свідчили про давно забуті дати, та кодована їхня дещо орієнтальна орнаментальність видавалася надто складною, аби піддатися спокусі хронологізації. Тому він зосередився на філателістиці – класифікація нечитаних послань за символікою поштових марок видалась йому найпростішим виходом. Зображення легко піддавалися селекції за візовими ознаками: були тут зодіакальні та геральдичні символи, були національні логотипи, славетні різні типи, популярні авта, траплялися знані топоси, хроноси й незнані примаси, а також примати, прелати, прем'єри й прими. Отак він і складав:

овнів – до овнів,

раків – до раків,

скорпіонів – до скорпіонів,

запорожців – до запорожців,

козерожців – до козерожців;

однорогів – до рогоносців,

рогоносців – до фаноносців,

фаноносців – до фалократів,

фалократів – до демократів,

слава україні – до слави україні,

день конституції – до дня конституції,

день конституції – до дня судного,

сýдно – до суднá [92]92
  … сýдно – до суднá… – парафраз на рядки другого вірша Ю. Андруховича з циклу «Листи в Україну»: «Хоч насправді це ніби судно (чи судно) / і не так ковчег воно, як титанік».


[Закрыть],

титаник – до титаника,

аврору до венери,

Шевченка – до кобзаря,

кобзаря – до бандури,

бандуру – до бандери,

бандеру – до кундери,

кундеру – до мандели,

манделу – до дахау,

дахау – до ноу-хау,

ноя – до хама,

хама – до храму,

храм – до франкмасонів,

франка – до костомарова,

франца – до йосипа,

йосипа – до …якова,

якова – до ісака,

ісака – до авраама,

авраама – до лінкольна,

лінкольна – до кеннеді,

кеннеді – до лютера,

лютера – до кальвіна,

кальвіна – до канта,

канта – до шпенґлера,

шпенґлера – до шопенгауера,

шогіенгауера – до шопена,

шопена – до шона пена,

пена – до лона,

лоно – до лану,

траву – до трави,

каміння – до каміння,

небо – до неба,

воду – до води,

і тільки рибі не знайшлося пари, тому в якійсь напівмістичній-напівмісячній відчуженості розірвав конверт і витягнув листа.

(На ранок було призначено сеанс групової психотерапії!)

Тому, не розгортаючи аркуша, але й не вкладаючи його назад, він взяв усю акуратно складену пошту і запхав назад на антресолі. Туди ж пожбурив і низку часнику, відірвавши, втім, один зубець. Довго роздивлявся його, потім облущив і вклав до уст. Запаху майже не чулося. Зате згадав давно забутий смак. Було незвичне відчуття – знайоме і незнайоме водночас. Тримав часник у роті, час від часу злегка посмоктуючи його і обережно перевертаючи язиком. Просидів так, мабуть, силу-силенну часу.

Почувався цілком щасливим.

(І пішли ви всі в задницю з вашою психів групотерапією!!!)

Сеанс другий

Хлопчина той, ясночолий улюбленець вахтерки і бентежник Канта, маґістр посмішок, пошуків і зрад, був режисером. Не театральним, звісно: театр – дрібничка. Режисером життя, з дозволу сказати. В одному з втілень – режисером ситуацій.

Сьогоднішній сценарій включав багато чого, але напочатку належалося  п и т и  (цікава деталь з огляду на алкогольне вето шпитального уставу). Ми зібралися для цього в одній із кімнат старого гірського санаторію – ним несподівано виявився мій грізний і гнітючий маєстат.

Сухотників було ще мало – вони стягуються сюди пізніше, коли в долинах міст залягає густий млоїстий туман, який тримається мало не цілу зиму. Отож ми почувалися вільно, відгородившись від яскравого вранішнього сонця віконницями та важкими запилюженими портьєрами. Лише лампа низько нависала над столом, облич майже не було видно.

Я все ж спромігся на ідентифікаційну сміливість і дозволив собі припустити, що, окрім мене й режисера, – назвімо його Марком, – присутніми були: брат Марка, стрункий і невротичний Зіґфрід в потужних цейсівських окулярах; нежданно всюдисущий Ґорвіц (без товару); зневажений Артур (без товару); калганний Фавн, тепер лауреат усіх можливих недержавних премій та молодий польський митник Кароль, який не витримав навали східної гендлярської орди, за що й опинився нині в самому серці внутрішнього монголшуудану – MONGOLIA INSIDE. Окремо виділялась інкоґнітична постать, непідвладна ідентифікації – така постійно виникає в гівна вартій белетристиці, й мені довелося проявити впертість та неабияку інтуїцію, аби впізнати в ньому дискваліфікованого тайняка, шпига, резидента, який виникав у попередніх історіях то в подобі офіціанта (пам'ятаєте малинову блюзку злегкабожевільного?), то в образі рекетира чи таксиста, а то і просто – телемайстра, гідротехніка, пожежника, альфонса, сутенера, ґуру. Я не став вигадувати для нього імені – забагато честі мудакові.

So.

So, so, s, о, s, о, so, sos, sos.

За однією з умов спектаклю етикетки на пляшках було заклеєно. І хоч відрізнити напої за смаком не становило жодного труду, це все-таки грало якусь свою дивну роль. Власне кажучи, асортимент питва не був таким уже й широким – коньяк, червоне сухе вино і біле десертне. Коньяк видавався непоганим – м'яким і запашним, та все ж йому було далеко до колишніх закарпатських трунків, безмежно багатих на цілі колекції смаку, тепла і ароматів. Запах щойно відкоркованої пляшки і запах келішка, нагрітого в долонях, перший обпік потрісканих уст (а добрий коньяк завжди потрапляє на потріскані уста), ціла гама смаків від різних ділянок слизової, розрізнити які (і смаки, і ділянки) під силу тільки фахівцеві, ще до першого ковтка коньячна пара піднімається склепіннями гортані, а незабаром і він, цей довгожданний ковток, що для нього надто спресованим виявляється час, бо хотілося б якомога довше розтягнути смакову ініціацію стравоходу й шлунка, але найважливішим уже починає бути тепло – якість цього тепла є одною з найпевніших ознак якості напою, тамуєш подих, намагаєшся затримати це відчуття в собі, а коли врешті видихаєш, то ти вже цілком під владою трунку, ти дихаєш коньяком, коньяк дихає тобою, ви дихаєте в унісон.

Направду добрим виявилося червоне сухе. Воно звучало невимушено й легко, а в той же час насичено і терпко, і в цій насиченості не було жодної прогалини – все щільно й старанно заповнювали сутінки пивниць і сяйво моря, колір граната, дзвін стиглого ліга, пряний дух істини і тіла.

Натомість розчарувало біле десертне. І густина його виявилася оманливою, мов колоїдний розчин, і запах здавався запахом порожньої бочки, і блідість його насторожувала. В офензиві смаку десь на одному фланзі волочилася нічим не обґрунтована солодкавість, на протилежному – відгикувалося кислим, а посередині зяяла величезна діра, котра хотіла називатися вином.

За якийсь час ідея із заклеюванням етикеток направду спрацювала – напої змішувалися в неприпустимих комбінаціях, тіні густішали, розмови гучнішали, по той бік столу почалися експерименти з тютюном. З різних ґатунків робилися суміші і скручувалися самокрутки. Не певен, чи не бавилися також і травою.

Мені трапилася смачнюща крихітна цигарка, скручена чи не з листка евкаліпта. Я попросив іще одну. Курили багато, майже без пауз. Під лампою утворився мінливий конус диму. Дим напливав шарами, смугами, цівками, інакший той, що піднімався від сигарет, інакший видихнутий з легенів. Скидався на живий прозорий мармур. Або на влите в воду молоко. Або на війну.

Річ ясна, з огляду на все сказане, я при найблагіших намірах не зміг би відтворити застольної психотерапевтичної балаканини. Та попри те, що намірів у мене жодних (ними ж вистелена дорога відомо куди), деякі епізоди й фрази відклалися в пам'яті подобою лінґвістичного гербарію, вицвілі експонати якого, можливо, й варто було б задемонструвати, якби не стерлися вони на порох і не перемішалися в різновид несуттєвих спецій.

Сеанс третій

Повторюю для зовсім тупих, нас було семеро:

0. Я, Леон;

1. Марк, улюбленець, бентежник, режисер, маґістр;

2 Зіґфрід, його єдинокровний брат – страшенний нервус та інтелігент;

3. Артур, дрібний торговець, друг, паскедник, секундант;

4. Кароль, лях, хам, колишній митник;

5. Ґорвіц, адепт від карамельок і родзинок, тип загадковий і сумирний;

6. Фавн (справжній статус невідомий), відверто блаженний і благий;

07. багатоликий, безіменний офіціант, таксист і резидент ( іноді виникає в аватарі кота).

Ще раз, для найтупіших: нас було семеро, всі ми були не те щоби тверезі, але начитані. І ми вважались хворими.

Зрештою, ми й були хворими. Так само, як і ви всі.

Сеанс четвертий (фраґмент) [93]93
  Сеанс четвертий (фраґмент)– цей епізод являє собою компіляцію з кількох драматургічних творів: «Кароль» С. Мрожека, «Ендшпіль», «Щасливі дні!» С. Беккета, «Стільці» та «Голомоза співачка» Е. Йонеско. Авторських вставок тут дуже мало, найчастіше – це ремарки та, іноді, перехідні фрази. Іздрик вводить в контекст запозиченої драматургії майже всіх власних героїв, зібравши їх воєдино.


[Закрыть]

[…]

Загальний регіт

Ф а в н. Як би там не було, мені з біса приємно знову почути ваш сміх, я думав, вам вже ніколи не доведеться сміятися. Та й мені теж. Мабуть, хтось визнає наш сміх блюзнірським, та мені подібні звинувачення видаються безпідставними. (Пауза). Немає кращого способу возвеличити Господа, ніж від усієї душі потішитися з його дрібних добірних каламбурів, особливо пореготати над дешевими жартами та старими дотепами. Крім того, сподіваюся, ми сміялися не над одними й тими ж речами.

Загальна пауза. Кожен намагається чимось зайняти руки – хто пересипає в руках кавові зерна, хто пробує на смак грейпфрутові шкірки, хто торохкотить сірниками, якийсь придурок непомітно потяг зі столу мій часник. Невдовзі зависає мертвотна тиша.

М а р к. Продовжимо.

З і ґ ф р і д ( до Марка). Ти коли-небудь бачив мої очі?

М а р к. Ні.

З і ґ ф р і д. І тобі жодного разу не захотілося, поки я сплю, зняти з мене окуляри і подивитися на мої очі?

М а р к. Це означало б піднімати повіки? ( Пауза.) Ні.

З і ґ ф р і д. Якось я тобі їх покажу. ( Знімає окуляри, мружиться.) Вони, мабуть, вже зовсім білі. ( Пауза.) Котра година?

М а р к. Як завжди.

З і ґ ф р і д. Ти дивився?

М а р к. Так.

З і ґ ф р і д. Ну то котра?…

Під час цього діалогу  Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т  нагло зривається з місця, – на бильці крісла залишається малинова блюзка, – проходжується кімнатою, мовчки нервово жестикулює і нарешті звертається до  З і ґ ф р і д а.

Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т. Можна вас попросити повернути мені окуляри? Я теж короткозорий, і в мене починає боліти голова… Крім того, носіння чужих, надто сильних окулярів, може вам зашкодити (зупиняється, ніби намагаючись дослухати розмову братів).

М а р к ( не звертаючи уваги на репліку Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т а, оглядає зап'ястя з незаведеним ROLEX'ом і відповідає на запитання З і ґ ф р і д а). Щось ніби коло…

З і ґ ф р і д. Що, братику, що?

М а р к багатозначно показує на Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т а. Той, помітивши, що його маневр викрито, знову починає проходжуватися залою, прикидаючись, що його ніскільки не цікавить питання часу.

Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т. Лише в сучасному суспільстві люди, подібні мені, почали користуватися належною повагою. Не забувайте, що з часів Парацельса наш авторитет незмірно виріс. Це ми намічаємо нові шляхи людства. Будь ласка, негайно поверніть мені окуляри. ( Ф а в н  нахиляється і щось шепоче З і ґ ф р і д о в і  на вухо. З і ґ ф р і д регоче. Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т  награно обурюється). Де тут двері? Я погано бачу… У мене в очах такий туман… Ви самі сказали, що вони вже зовсім білі. Я хотів би вийти.

М а р к. Йти нікуди. За дверима – смерть. ( Довга пауза). Як хочеш – біс із тобою, йди. ( Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т  не рухається). Продовжуємо.

Ґ о р в і ц. Я можу запропонувати йому оптову партію окулярів.

А р т у р. Я теж. Китайські. Зі знижкою. Оправа черепахова. Лінзи…

Ґ о р в і ц ( перебиваючи А р т у р а). Ти хто такий – Боббі Вотсон?

А р т у р. Я – Артур. Не прикидайся ідіотом. Який ще Боббі Вотсон?

Ґ о р в і ц. Боббі Вотсон, син старого Боббі Вотсона, двоюрідного стрия Боббі Вотсона, котрий помер. Всі Боббі Вотсони – комівояжери.

Т а й н я к – р е к е т и р – о ф і ц і а н т ( поступово трансформуючись у  Р е к е т и р – т а й н я к – о ф і ц і а н т а – подальші трансформації залишаємо поза ремарками). Комівояжер! Яка важка професія. Але досить таки прибуткова. ( Бере зі стільця свою малинову блюзку, вдягає її, набирає погрозливого вигляду, говорить зухвало.) А чё, мужики, крыша конкретная у вас в натуре есть? А то у меня тут братаны на стрёме кантуются. Чисто по приколу. Так будем базарить, нет?

А р т у р ( збентежено). Не така вже й прибуткова наша справа. Правду кажучи, самі лиш збитки. З нашими порядками, тим паче. ( Пауза. Звертається до  М а р к а.) Чи не час мені, бува, приймати заспокійливе?

М а р к. Ні.

Ґ о р в і ц ( пошепки А р т у р о в і). Не бзди, пацан. Він блефує. ( Голосно й гаркаво до Р е к е т и р – т а й н я к – о ф і ц і а н т а.) Ой, я вас умоляю, не смешите мои тапочки. Чтоб я так жил. Откуда у бедного еврея деньги? Вы что, думаете, очки – это бизнес? Может, вы думаете, наше здравоохранение допустит такое количество близоруких в независимом государстве? И при чем тут крыша? Я на вас просто удивляюсь. Вы, может, думаете, если человек сидит в психушке, то у него обязательно крыша поехала? А где, я вас спрашиваю, ещё можно встретить столько интеллигентных лиц? ( Змінюючи інтонацію). И вообще, козёл, ты на эту тему с Каролем базарил?

К а р о л ь ( піднімається з-за столу. Він усе ще в уніформі митника. Зневажливо дивиться на  Р е к е т и р – т а й н я к – о ф і ц і а н т а). Чого це ви так зблідли?

Р е к е т и р – т а й н я к – о ф і ц і а н т. Зблід? Дивно…

К а р о л ь. Як стіна. Або, якщо точніше, – хе! хе! – немовби труп.

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Це метафора?

К а р о л ь. Можливо. Ми університетів не закінчували. Ми стріляємо.

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Де тут двері? Я погано бачу… У мене в очах такий туман… Ви самі сказали, що я блідий. Я хотів би вийти.

М а р к. Ні. ( Пауза.) То як у тебе з очима?

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Погано.

М а р к. А ноги як?

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Погано.

З і ґ ф р і д. Але ходити можеш?

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Так.

З і ґ ф р і д ( скипівши). Ну то ходи! ( О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к  доходить до стіни, впирається в неї руками й чолом). Ти де?

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Тут я.

З і ґ ф р і д. Іди сюди! ( О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к  повертається до свого крісла). Чому ти мене не вб'єш?

Т а й н я к – о ф і ц і а н т – р е к е т и р. Я не знаю секрету буферного замка.

К а р о л ь. Так не буває!

Ґ о р в і ц ( пошепки А р т у р о в і). Я ж казав, він блефує.

Ф а в н. А як же ти виконуєш мої доручення? Звідки добуваєш їжу?

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Що конкретно вас цікавить?

Ф а в н. Я двічі не повторюю.

А р т у р ( плетучи якісь власні інтриги). Може, дати йому спокій? Як-не-як це старша людина, напевно дуже чесна, але пожмакана життям, зір ослаблений… Врешті-решт він має право на помилку.

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а й н я к. Ну я піду, мабуть. Маю справи.

З і ґ ф р і д. Де, на кухні?

О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а к с и с т ( пригнічено). Угу. ( Пауза). То я піду?

М а р к. Ні.

О ф і ц і а н т – т а й н я к – т а к с и с т ( істерично). Чому ви не дозволяєте мені вийти? Це недемократично!

А р т у р. Справді, чому?

М а р к. Нікуди він не піде. За дверима – смерть. ( Пауза.) А, зрештою, як дуже хоче – хай іде.

Всі зриваються. Чути вигуки: «Принеси щось пожерти! Закусь давай! Неси хавку бігом! Кашка! Де моя кашка?! Принеси ти йому кашки! Краще печива! І «Чупа-чупс»! Хрін тобі в рот, а не «Чупа-чупс»! І водяри захопи зо дві пляшки! Три! Три!!! Краще чотири! І пива! Тільки темного і щоб холодне! Нехай нормальної жранини принесе. Всім по порції солянки і гриби в підливі!» О ф і ц і а н т – р е к е т и р – т а к с и с т  не рухається, М а р к  мовчки спостерігає. Поступово всі стихають.

М а р к. Продовжуємо.

О ф і ц і а н т – т а к с и с т – г і д р а в л і к. Кому принести слимаків « ostreidae»? ( Усі мовчать).

Т а к с и с т – о ф і ц і а н т – г і д р а в л і к. Таксі хтось замовляв? ( Усі мовчать).

Г і д р а в л і к – о ф і ц і а н т – т а к с и с т. Може, в кого кран протікає? ( Усі мовчать).

Довга пауза. Пронизливо дзвенить дзвінок, секунд, скажімо, десять. Це великий настінний годинник з боєм і блискучим маятником, однак замість глухо бамкати, він дзеленчить, немов будильник. Усі завмирають. Пауза. Дзвінок дзвенить іще гучніше, секунд, скажімо, п'ять. Тиша. Довга пауза.

Ф а в н ( дивлячись у стелю). І знову день видався на славу. ( Пауза. Опускає голову, складає руки, закриває очі, губи його ворушаться в беззвучній молитві, секунд, скажімо, десять. Перестають ворушитися. Руки, як і раніше, складені на грудях. Пошепки.) Во ім'я Господа нашого Ісуса Христа. Амінь! ( Розплющує очі, кладе руки на стіл. Пауза. Знову підносить руки, заплющує очі, і знову ворушить губами в німій молитві, секунд, скажімо, п'ять. Пошепки.) Во віки віків. Амінь! ( Розплющує очі, знову кладе руки на стіл. Пауза.) Починай, Леоне. ( Пауза.) Починай свій день, Леоне! ( Всі втуплюються в мене. Очікування).

Я ( невпевнено цитуючи панам'ять). О, вірна моя подруго! Ти вірила в мене незмінно й віддано… ( Збивається, дивиться на  М а р к а).

М а р к. Продовжуй. ( Всі: «Давай, Леоне! Покажи клас! Більше чаду!»)

Я. Ти вірила в мене незмінно й віддано весь довгий вік, ми ніколи не розставалися з тобою, ніколи, але тепер, в мить нашої слави, безжалісний натовп розлучив нас…

 
А мені б хотілося дуже,
дуже, дуже хотілося б,
аби кості наші перемішалися,
аби шкіра одна сховала
тління нашої знеможеної плоті,
і ми б з тобою спільно хробаків
у спільнім склепі годували б…
 

( Всі хором: «В одній могилі – спільних хробаків!»)

М а р к  ( виправляючи). У спільнім склепі годували б.

Я. Не збутися цій мрії!

М а р к  ( уточнюючи). Не збутись мрії цій!

Я. Далеко один від одного розпухнуть наші труни у воді… ( Забуває текст).

М а р к  ( підказує). Зробимо все, що належиться зробити…

Я. Зробимо все, що належиться зробити. Нас не забудуть. Цар небесний збереже про нас пам'ять вічну.

М а р к  ( виправляючи). Вічную пам'ять! ( Всі, підхоплюючи: «Від нас залишаться сліди, ми особистості, ми не міста-потвори!». Загальний регіт). Тихо, тихо, заспокойтеся. ( До  Л е о н а). Ну як, зійшли посіяні тобою зерна?

Я. Ні.

М а р к  ( розчаровано). Уже не так весело, як раніше. Але так завжди буває під кінець, правда?

Я. Мабуть.

М а р к. О'кей. ( До всіх.) Продовжуємо.

[…]

Сеанс п 'ятий

Так минуло кілька годин. Потім на стіл жбурнули жменю кавових зерен, дві-три грудочки овечого сиру, ядро волоського горіха, коробку сірників, шкірки немитого грейпфрута. Я добув із кишені обсмоктаний зубець часнику і долучив до спільного манаття. Фавн теж щось витягнув з-за пазухи, – здасться, незмінний корінь калгану, – та, покрутивши його в руках, запхав назад.

На цьому пиття закінчувалося. Далі кожному належалося своє. Жереб визначав Марк. Він взяв із шухляди гральні кості та кілька заклеєних конвертів – неочікувано я впізнав у них мою вчорашню пошту. Однак тепер листів було суттєво менше і кожен з них – пронумеровано.

Марк пояснив правила гри. Кожен мусів кинути кості і за числом, яке випадало, відчитати своє завдання з відповідного конверта. Такі собі невинні фанти. Може, мені випаде нарешті виграш вграти медсестру? Оту горбатеньку, в окулярах. Від долі не втечеш, як то кажуть.

Кидали всі по колу, починаючи з Артура, що сидів на розі. Він метнув кубики надто експресивно і навряд чи вдало: один із них закотився під стіл. Артур поліз було за ним, та Марк зупинив його й кивнув Зіґфріду. Той дістав кубик і оголосив: «Два». Разом із четвіркою, що лежала серед кавових зерен, це складало шістку. Марк срібним антикварним ножичком розрізав потрібний конверт і витягнув картку. Усе це нагадувало вручення призів «Оскар» чи конкурс «Містер Роккі року».

Вирок невідомого журі для Артура звучав приблизно так:

«Впродовж місяця створити колекцію живописних полотен урбаністичної тематики. Набір фарб регламентується. Певне число тюбиків (див. «Додаток хроматичний») із кобальтом синім світлим, блакитною «ФЦ», кадмієм лимонним (імітація), краплаком темним, умброю, охрою та зеленню смарагдовою – кожен барвник у строго визначеній кількості (див. розділ «Рекомендовані пропорції»). Білила цинкові дозволяється використовувати без обмежень. Ґрунтовані полотна, пензлі та підрамники додаються (див. «Перелік допоміжних засобів»). Невиконання вироку карається повторним строком лікування із застосуванням електрошокової терапії. За обставин, що поглиблюють провину, – рекомендується лоботомія».

Артур зробив спробу немовби жартома щось запитати, але Марк рішуче обірвав його і наказав кидати кості Ґорвіцу. Ґорвіц довго тряс їх у спітнілих долонях, а потім затиснув в один кулак і обережно поклав на стіл, прикривши рукою. Прошепотів щось на кшталт закляття, зітхнув, підняв руку. Випала ще одна шістка – цього разу п'ять плюс один.

Втім, присуд був майже повністю незрозумілим для невтаємничених.

«Компенсувати всім постачальникам демпінгові втрати, згідно з антимонопольним законодавством (див. «Указ Президента від такого-то, такого-то). Леґалізувати дочірні підприємства й філії, перепідпорядкувавши їх міністерству оборони (див. «Перелік фірм, що підлягають служінню обороноздатності країни»). Підвищити боєспроможність трудових колективів. Позаштатним працівникам видати посвідчення «Добровільної народної дружини» та виплатити одноразову грошову допомогу згідно із тарифом (див.: Альфред Целлерман «Рецепти слов'янського світу» [Suhrkampf Verlag, München, 1939]. Розділ XIV, «Фінансування органів правопорядку»). У визначений «Хронологічним додатком» термін докомплектувати партії « CHUPA CHUPS» обертовими підставками та батарейками ULTRAVOX LONG LIFE. В разі невиконання розпорядження чи окремих його пунктів позбавити ліцензії на особисту зброю (газовий пістолет системи NEW NAMBU), а також застосувати інтенсивну фізіотерапію: сувора дієта, двічі па день промивання шлунка і раз на день клістир [94]94
  … сувора дієта, двічі на день… – парафраз на епізод із «Пригод Бравого солдата Швейка» (Я. Гашек. «Пригоди бравого солдата Швейка», Київ, «Дніпро», 1970. Розділ «Швейк-симулянт», стор. 54).


[Закрыть]. При підозрах на рецидив приписати також аспірин, хінін і загортання в мокре простирадло».

Наступним був Зіґфрід. Він метнув кості з показною безтурботністю. Випало дві одинички. Марк витягнув картку, згідно з якою належався повторний жереб. Зіґфрід кинув ще раз. Випало дві двійки. Цього разу в картці була така інструкція:

«Статус пацієнта доповнити обов'язками помічника санітара – прибирання в палаті, опікування новачками, наглядання за графіком подачі води. Заборонити носіння бездіоптрійних окулярів та замінити псевдонім справжнім іменем – Микола. Недбалість у виконанні вищевказаного карається кодуванням від алкоголізму на термін від трьох до п'яти».

Зіґфрідомикола спохмурнів, віддав окуляри безіменному резидент-офіціанту і похнюплено сів на місце.

Фавн, який сидів поруч, довго крутив у руках кубики, розглядаючи зусібіч. Потім взяв свій одноразовий пластиковий келішок, вихлюпнув недопите вино, кинув їх усередину і з виглядом заправського круп'є потряс. Мокрі кубики покотились по столі, до них попричіпалися крупинки тютюну, пил та дрібне сміття. Цього разу Марк мовчки розпакував конверта під номером «сім» і передав картку Фавнові. Той підтягнув штани, защіпнув верхній ґудзик картатої сорочки і бравим голосом відставного бойскаута прочитав:

«Звільняється під заставу в 1,5 (півтора) мільйони доларів, а також під розписку про невиїзд за межі північноамериканського континенту. Необхідні кошти надані відділом славістики Гарвардського університету, а також центром гуманітарних досліджень фірми MICROSOFT».

Потім показав усім печатку магістрату з підписом головного лікаря, і сховавши картку до кишені та зімнувши пластиковий келішок, відкинувся на спинку крісла. Він навіть зробив спробу з удаваною індеферентністю заплющити очі, та під пильним поглядом Марка стрепенувся, підібрав кості, повитирав їх об штани і подав офіціантові-таксисту-резиденту.

– Ні, – сказав Марк. – Там, на звороті, є ще постскриптум.

Фавн дещо збентежено витяг картку і з острахом перевернув її. Прочитавши, полегшено зітхнув і виголосив, оглянувши всіх:

«Загасити світло, розсунути портьєри, відчинити віконниці та вікна».

– Давно пора. Давно пора. Сидимо, як бабаки. Надворі білий день, – загомоніли всі.

– Виконуйте, – наказав Марк коротко.

Фавн вимкнув лампу, одну по одній розсунув щільні темно-сірі штори, до зали увірвалося вранішнє сонце, заплутавшись в задимлених клаптях затхлого повітря, але до відкривання вікон так і не дійшло – за однією з портьєр ховався зблідлий Кароль. За столом прошелестів смішок і вигуки задоволеного здивування: як непомітно зачаївся гад – усі й забули про його присутність.

– Ну, – похитуючи несхвально головою, запитав Марк, – що це ви надумали?

– Мені здавалося… – тремтячим голосом промовив Кароль, – мені здалося, це може бути небезпечним, і тому…

– Небезпечним? Для кого?

Кароль мовчки переминався з ноги на ногу, копирсаючи нігті.

– Я повторюю, для кого небезпечно? – наполягав Марк.

– Ну, взагалі… Для всіх.

– Для всіх?! – здивувався Марк. – Подивіться на них, – окинув він рукою довкіл, – хіба вони бояться якоїсь небезпеки? Подивіться на мене. Хіба я чогось боюся? Ні. А сказати чому?

– Звідки я знаю… – промимрив Кароль. – Можливо, відсутність уяви, брак фантазії…

– Відсутність уяви? – Марк розсміявся. – Я не боюся, тому, що я не… Ви ж знаєте, що я не… Ну? Ка… Ка… Ну, сміливіше!

– Ка… Ка… – Почав затинатися колишній митник.