Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"
Автор книги: Юрій Іздрик
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
Розділ сьомий. Леон-кіллер [60]60
« Леон-кіллер» – запозичення назви відомого фільму Люка Бессона. В даному випадку бачимо пряме протиставлення популярного кінематографічного героя образові Іздрикового Леона: професійного холоднокровного кіллера і невротичного пацієнта наркодиспансеру, для якого єдиною можливою формою вбивства є самогубство.
[Закрыть]
Будь ласка, тільки не помирай, інакше мені доведеться теж […]
Прошу тебе, тільки живи, ти ж бачиш – я живу тобою.
Z е м ф і р а
О так от, міста Тейба, о так от…
K e n К е s е у
O n e F l e w O v e r t h e C u k c o o ' s N e s t
До Дарії Юріївни мені порадили звернутися друзі. «Все ж таки там якось лікують ЦЕ. Може, варто спробувати», – говорили мені. Я впирався, бо знав, що ЦЕне лікується взагалі. Ніде. Ніяк. Людина мусить собі дати раду з ЦИМсама, все інше – самоошукування, марне витрачання грошей і часу. «Не мусиш відразу лягати до шпиталю. Може, спочатку варто просто піти подивитися, поговорити. – Це були слова Карпа. – Ніхто ж силою не примушуватиме тебе…» і т.п. Я не міг не послухати Карпа. Він мені як старший брат. Справді. А старшого брата годиться слухати. Тому я погодився. Певного погожого дня ми з дружиною, супроводжувані Карпом, який мав скласти нам протекцію, зайшли до похмурого цегляного будинку з ґратами на вікнах. Куций коридор по обидва боки прикрашали ряди металевих дверей із засувами й конусоподібними тюремними вічками. Під вічками були, подібні на поштові щілини, прорізи для передачі їжі – т.зв. «собачники». «Ого! – подумалося мені». Хоча, можливо, я навіть проказав про себе WAW! Або OOPS! Або просто OUCH!
Єдині неметалеві двері вели до кабінету головного лікаря. Ним і виявилася Дарія Юріївна – струнка світловолоса аж до блонду шатенка тієї несамовито холодної вроди, яку зазвичай приписують ніцшеансько-гестапівським фрау. Відсуваючи в закутки свідомості інтуїтивну тривогу, я намагався потішити себе думкою, що мені випало щастя спілкуватися з такою от красунею, до того ще й, безперечно, розумницею й профі, а не з якоюсь старою порхавкою середнього інтелекту, задокументованого дипломом про середню ж освіту. Мені навіть вдалося частково розчулитись і я приготувався викласти все як на духу, розповісти про симптоми, причини й наслідки хвороби.
Однак перші ж мої спроби порозумітися були брутально обірвані:
– Говорити тут буду я!
Що ж це за лікар, – подумалося мені, – який не хоче вислухати пацієнта, нехай навіть потенційного? Хіба вислухати – не є першим обов'язком ескулапа? Так же можна замість полікувати застуду, вирізати аденоїди, або й, чого доброго, ампутувати кінцівки чи, не дай Боже, каструвати. Може, вона хоче мене каструвати?
Мляво відповідаючи на гострі запитання, що цілком не потребували відповідей, я роздивлявся гобелен, на якому було майстерно виткано Діву Марію з Дитятком. (Мабуть, діло рук якого-небудь вдячного піддослідного кролика – перевихованого наркомана абощо). І знову Діва Марія. Може, це новий терапевтичний винахід? Може, всі ці образи в медичних кабінетах – не просто данина моді чи свідчення конфесійної єдності ордену охоронців здоров'я – може, в них таїться цілюща сила? Може, замість болісних заштриків, небезпечних піґулок і принизливих процедур тут просто прикладаються до тканої святині? Тоді я – за.
– Самому вам не вдасться вийти з ЦЬОГО. Ми допоможемо вам. Коли ви останній раз пили пиво?
– Вчора, – відповідаю, відчуваючи цілком стерпну легкість буття [61]61
… відчуваючи цілком стерпну легкість буття… – парафраз на назву відомого роману М. Кундери «Нестерпна легкість буття».
[Закрыть]від випитої півгодини тому пляшки GUINESS'a. Цікаво, помітить пані профі мою брехню чи ні? Здається, не помітила, бо каже:
– От бачите!
Що я повинен бачити – в даному випадку незрозуміло. «Як же мені тебе назвати, любонько», – натомість думаю я. Клаудія Шіффер? Міс Ґнуссен? Леді Ді? [62]62
Клаудія Шіффер– відома фотомодель, один із тимчасових символів маскульту. Міс Ґнуссен– персонаж роману Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі», уособлення домінуючої злої сили довколишнього світу, яка замагається заволодіти внутрішнім мікрокосмом людини. Іздрик проводить певні паралелі між старшою сестрою «Комбінату» і головним лікарем наркодиспансеру, до якого потрапляє герой «Леона». Цитування Кена Кізі відбувається в цьому розділі як в прихованій формі, так і у відкритій формах (стор. 80. – « Усі ми кролики різного віку й категорій…), зокрема, фраза із «Польоту…» слугує одним із епіграфів. Леді Ді– принцеса Великобританії Діана. Після трагічної загибелі в автокатастрофі її масмедіївський титул Леді Ді остаточно набув ідіоматичних ознак. Фактично, історія її життя і смерті також є прикладом того, як агресія зовнішнього обшару нищить не лише внутрішній духовний світ людини, але цілком реально загрожує її фізичному виживанню.
[Закрыть]Останнє, з огляду на співпадіння ініціалів, видається найдоречнішим, однак рафінована стриманість покійноїпринцеси якось не узгоджується з вишколеною неприступністю цієї спокійноїшпитальної королеви. Вона скидається на іншу леді – залізну [63]63
… іншу леді—залізну. – натяк на колишнього прем'єр-міністра Великобританії Марґарет Тетчер, яка за твердість переконань і жорсткість політики отримала прізвисько «залізна леді».
[Закрыть]. Однак згадавши свої ніцшеансько-гестапівські асоціації та безпомилково відчувши, що найзаповітніша мрія Дарії Юріївни – влаштувати тут же на місці остаточний фармакологічний ANSCHLUSS, – я вирішую наректи її «фрау Де» – германський варіант британської ідіоми. Тим більше, що така полівалентна форма імені дозволить мені іноді вбого розважатися, запитуючи, скажімо, уявного співрозмовника: «А фрау де?»
– А де ви мешкаєте? – ніби вловивши хід моїх думок, продовжує та.
– Яке це має значення? Хіба лікування у вас не анонімне?
– В принципі так, але ж нам потрібно заповнити історію хвороби, внести якісь ваші дані, координати тощо.
Ця заява несподівано дає мені шанси якщо не до контрнаступу, то бодай до затяжної оборони. ANSCHLUSSне вдасться. Принаймні сьогодні.
– Розумієте, він досить відома в літературних колах людина, – раптом приєднується до моєї партизанщини Карп, – і не хотілось би…
– До того ж я типовий невротик, – підбадьорено додаю я. – Маю бзіка на пункті гіґієнізму, і погано переношу присутність незнайомих людей.
– Нічого. У нас прекрасні умови: є гаряча вода, душ і одномісні камери е-е-е… тобто палати.
Все. Це, здається, перемога. Цілком нежданна перемога. Фрау Де-не-де програла, недооцінивши життєдайної сили GUINESS'a, помноженої на міць поетичного братства.
– Давайте ми домовимося в такий спосіб, – кажу вже цілком упевнено й невимушено. Якщо мені цього разу не вдасться виплутатися самому, – я неодмінно звернуся до вас. Але гадаю, поки-що можна обійтися без госпіталізації.
Розмова, – оскільки результат уже всім зрозумілий, – набирає необов'язкового, світського характеру, і напруга поступово спадає.
Фрау Де ще виписує мені якісь ліки, щоб, принаймні в такий спосіб, закамуфлювати поразку.
– Ось це купите в аптеці на Бельведерській, – вони тільки там бувають, – і прийматимете протягом місяця в період абстиненції.
– Та не хотілося б заживати транквілізаторів, – кваліфіковано коментую я. Який сенс із однієї залежності потрапляти в іншу.
– Це не транквілізатор, – каже фрау Де, незворушно дивлячись мені просто в очі.– Це седативний засіб. Будете приймати, коли відчуєте неспокій, страх чи, скажімо, бажання випити.
Не можу відвести погляду від її гіпнотичних бездонних зіниць, де, мов у чорних свічадах, відбивається сферично здеформована кімната, гобелен, стіл, а на столі – папери, канцелярський набір і пуделко піґулок із дзеркальним написом: РОТАЗІЛІВКНАРТ. (В оригіналі тут – віддзеркалене слово ТРАНКВІЛІЗАТОР. – Прим. верстальника.)
Нічого собі, тут справді ставляться до пацієнтів, як до клонованих мультиплікаційних кроликів, що їх, як відомо, остаточно притлумити здатна лише рука рисувальника. Мав гаки рацію Гардінґ, коли казав: «Усі ми кролики різного віку й категорій стрибаємо – скік-скік – країною Волта Дизнея […]. Нам потрібен добрячий вовчисько, – вовкулака, беовульф, вервольф – на кшталт нашої дорогої медсестри, аби знати своє місце».А мені не хочеться, чорт забирай, бути персонажем чужої анімації. В мені залишилося ще трохи об'єму і трохи симпатії до тривимірності цього світу. Мені подобаються його ніжні опуклості, яких можна торкнутися рукою, його затишні западини, де можна зручно скрутитися калачиком, його шовковисті зарослі, які так приємно розчісувати сонячного ранку, похмурого пополудня чи дощового вечора.
– Отож, якщо наступного разу виникне нагальна потреба, неодмінно звернуся до вас, – підсумовую я, а фрау Де промовляє, прощаючись:
– Бажаю вам, щоб наступного разу не було, – маючи вочевидь на думці щось цілком протилежне.
Одурманений несподівано звитяжною розв'язкою, цілковито забувши, що виграний бій ще не означає перемоги у війні, я недооцінив тоді медико-містичну потугу наркологічної цариці.
І дарма.
Того разу мені справді вдалося самостійно вийти із зачарованого кола чаркування, але літо минало, і за кілька місяців я вчергове зайшов у таке круте піке, вийти з якого не зміг би й найкрутіший ас. Перші два тижні традиційно минули у відносній активності, що було радше негативним, аніж позитивним фактором, оскільки я міг самостійно й безперешкодно пересуватися, відвідуючи на зміну всі доступні мені кнайпи, – а саме найбридкіші забігайлівки в силу їхньої стилістичної відповідності обираю я в сезон падіння, – так от, ніщо не заважало мені відвідувати їх поперемінно (залишки примарного кодексу честі не дозволяли щодня світитися в одному й тому ж місці), втрачаючи потроху контроль над кількістю спожитого пального й заганяючи себе в глухий кут опорожненої пляшки. Мій алкогольний астрал, відділившись від фізичного тіла, знаходив підбадьорливі виправдання:
Бачиш, – казав він, – поплескуючи своєю неіснуючою рукою моє існуюче, але хитке плече, – сьогодні ти випив перше пиво аж по обіді, і апетит у тебе пристойний, всі функції організму в нормі, душ приймаєш регулярно, навіть інтерес до телевізора не повністю втратив, не кажучи вже про те, що сяку-таку роботу здатен виконувати. Без натхнення, щоправда, але хто б згадував про натхнення, коли необхідно щокілька годин підзаправлятися. Завтра підемо на зменшення дози. Післязавтра ще трохи мінімалізуємо, – обернена арифметична прогресія, – і за кілька днів будемо, як огірочки.
Отак втішав мене старий астральний друг, спостерігаючи, як я вихиляю чергову сотку і закушую канапкою, скинувши з неї попередньо оті самі огірочки – терпіти їх не можу.
Поступово канапки втрачали актуальність, як і решта їжі. Останній тиждень я вже тримався винятково на рідкому паливі, тай підзарядка потрібна була лише для того, щоби, забувши про своє існування, провалитися в темну ополонку сну. Доза визначальної ролі не грала. Йшлося про замінник крові, лімфи, сечі, поту, мозкової рідини, мене самого попросту. Напередодні фатального й фатально неуникного рішення я зранку ще просив дружину:
– Прошу тебе, ще не здавай мене сьогодні фрау Де. Може, завтра буде краще.
– Яка ще фрау Де?! Ти мариш. Може, це біла гарячка? Тобі необхідно до шпиталю. Я вже домовилася з Дарією Юріївною.
– Із фрау Де?! Що?! Де?! Коли?! Ще не сьогодні, прошу. Я пересплюся, й все буде добре. От побачиш.
– Що буде добре? Як може бути добре? Подивися на себе. Вже тиждень, як ти нічого не їв. Я дзвонила Артурові. Він сказав, що приїде автом і забере тебе.
– Не сьогодні, прошу. Я ж нічого не вимагаю – тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути – і все. Дай мені пива.
Назавтра зранку справді приїхав Артур.
– Вставай, батьку, поїхали, – термосить він мене. Не терплю, коли він називає мене батьком. Хоча я й справді йому батько. Хресний. Спровадив хлопа до римо-католиків, коли йому було вже за тридцять.
– Не рухайте мене, – бурмочу я спросоння. І далі автоматично: «Я ж нічого не вимагаю – тільки спокою. Я просто хочу заснути. Заснути – і все. Дайте мені пива».
– Старий, давай піднімайся. В мене обмаль часу. Мені на роботу треба. Давай, давай, вставай.
Ми мляво перегиркуємося ще деякий час, аж я нарешті якось там сповзаю з ліжка і починаю натягувати штани й сорочку.
– Не ту, – каже мені дружина. – Візьми свіжу, випрасувану, он лежить на канапі. – І далі без ггаузи Артурові:
– Речі я вже зібрала. Все готове. Зараз він одягнеться і їдемо. Можеш почекати нас в авті. Ми недовго.
Сяко-тако вбравшись, ще заходжу до ванної бодай хлюпнути на обличчя водою. Із дзеркала на мене дивиться астральний двійник непривабливого, чесно кажучи, вигляду. Дивиться він тупо, мов останнє чмо. В погляді ані проблиску живої думки, жодного людського виразу. Обличчя посиніло, судини набрякли, шкіра лущиться. Мертвяк мертвяком. Ще й заріст тижневий, як в останнього бомжари. От двійничок попався! А де ж я? Куди ж у біса я подівся? Може, я ще сплю? Нема, нема часу шукати. Непосидющий Артур вже, мабуть, завів двигун. Поспішає, мудак. Яка там в нього робота до холери? Курити дешеві, але понтові цигарки, пити смердючу каву і педерастичним голосом розмовляти по телефону, вдаючи крутого бізнесмена? Почекає, козел. Не вмре.
Однак робити мені вже більше нічого, і VOLENS-NOLENSдоводиться виходити з хати, спускатися непевно сходами й залазити в задрипаний секонд-гендівський лімузин. Все з других рук. Нічого власного. А колись же були друзями. Бач', він ма'ть і зараз дума', що чинить як справжній товариш. До шпиталю хворого дружбака підвозить тощо. Простягає руку допомоги і те де. Козел. Всі вони козли і мудаки. (Зрозуміти, що мається на увазі під узагальненням «всі», мені не вдається – тотальна безтямність, – однак те, що правда на моєму боці, сумнівів не викликає). Козли і мудаки. Мудаки і козли. Коз… «Козляк!», – ось як називалося пиво, яке ми пили з Йоанною в ірляндському пабі на вулиці, здасться, Медовій. І я там був, мед-пиво пив.
– Слухайте, – трохи очунявши, кажу я. – Якщо ви вже зібралися зробити з мене абсолют-абстинента, то дайте випити останнє в моєму житті пиво. Навіть засудженому до страти належиться остання цигарка. А абстинентство – гірше від страти.
Я примушую Артура зупинитися коло найближчого кіоска й виходжу. Цього разу я вибираю BEAR BEER– найміцніше, яке є, хоча й гидке. На ньому можна протриматися довший час.
Всідаючи до авта, відкриваю бляшанку і з невимовною насолодою роблю перший ковток, стримуючи блювотний рефлекс – BEAR BEERмає препаскудний запах.
Подальшу подорож моє астральне тіло має змогу спостерігати ніби з балкона обласного музично-драматичного театру:
Я. Прекрасний хмелю аромат! [64]64
Прекрасний хмелю аромат!..– Тут і далі, в драматургічних епізодах Іздрик використовує текст п'єси Славоміра Мрожека «Танґо». Використовує дуже вільно, зміщуючи акценти, вводячи власні ремарки та епізоди, часами дзеркально перевертаючи авторське трактування образів і характерів. Так, скажімо, Артур (єдине ім'я, запозичене з п'єси) в «Леоні» цілком не подібний на Артура в «Танґо». Можливо, саме тому Іздрик часто приписує «своєму» Артурові репліки його сценічних антагоністів, перетворюючи його з умовного героя в не менш умовного антигероя.
[Закрыть]( помічаючи А р т у р а) Привіт, Артурчик. (А р т у р з острахом кидає погляд в дзеркальце на м о ю д р у ж и н у, котра сидить іззаду й уважно слідкує за дорогою.)
М о я д р у ж и н а ( цілком незрозуміло що маючи наказі). Ти сьогодні повинен був спати до полудня. Після обіду ліжко буде зайняте.
Я. Не можу. В мене з'явилася нова ідея. Хто тут п'є пиво? А-а, це я ( робить черговий ковток)…
А р т у р ( з відразою). Ти хоч би защіпнувся. Ходиш, як сексуальний маньяк з перлюстрованою ширінькою. Застебнися.
Я. Ого, які ми слова знаємо! «Перлюстрованою»? Треба запам'ятати. Одного лише не розумію. Застебнутися? Нащо?
А р т у р. Як це «нащо»? Що значить «нащо»?
Я. Но власне. Нащо? Бачиш, таке просте питання, а ти не годен на нього відповісти.
А р т у р. Бо… бо… це непристойно.
Я ( продовжує пити пиво). Ну от (до речі, хто б це говорив про пристойність) – твоя відповідь нічого не означає. Вона не витримує жодного інтелектуального аналізу. Типова банальна відповідь.
А р т у р. Тобі цього замало?
Я. Мені – так. Я глибокомисляча людина. Якщо вже ми змушені дискутувати, то повинні дійти до тонко нюансованих факторів, таких, як, наприклад, кальсони.
А р т у р. Бога ради, ти можеш спочатку защіпнутися, а потім поговоримо?
Я. Це було б порушенням розумового процесу. Наслідок випередив би причину. Людина не повинна жити бездумно, керуючись лише механічними рефлексами.
А р т у р. То ти що, так і будеш ходити з розщіпнутими штанами?
Я. Ага. Нічого з цього не вийде, синку – ґудзиків катма ( випиває чергову порцію пива). Тобі відоме слово «катма»? А «катманду»?
А р т у р. Які в біса ґудзики? В тебе ж джинси на зіппері.
Я. «Джинси на зіппері» – сильно сказано. Круто. А ще крутіше – запитання «які в біса ґудзики?» Ну, спробуй сам подумати. Поворуши нарешті своїми курячими мізками. Біс – це ж дух. А які в духів можуть бути ґудзики, га? Матерія взагалі з духу не виникає. Принаймні в даному випадку. ( М о я д р у ж и н а простягає руку, намагаючись відібрати в Я бляшанку з пивом, але той не віддає).
А р т у р. Про це, власне, я б і хотів з тобою поговорити, батьку.
Я. Потім, потім ( допиває пиво). Ти можеш їхати повільніше? Так хочеться насолодитися останніми хвилинами свободи ( впадає в дрімоту).
Коли ми нарешті опиняємося в кабінеті фрау Де, вона запрошує сісти, й задає мені питання, котре я так сподівався почути від неї під час першої зустрічі:
– Скажіть мені, чому ви п'єте?
– Нез'ясованість основних світоглядних принципів, – відповідаю я неохоче, розвалившись у фотелі й защіпаючи нарешті джинси.
Мій астральний двійник знічев'я вирішив розважитись, урізноманітнивши гру, і роздвоївся на пару близнюків. Щоб остаточно не заплутатись, я назвав одного BEAR VOLENS, а іншого – BEER NOLENS. Оскільки тепер вони були в більшості, тобто мали наді мною відчутну чисельну перевагу, то глядачем наразі виявився я. З огляду на пожмаканий вигляд мене не пустили навіть на гальорку, тому довелося сиротливо стовбичити під дверима лікарського кабінету, прислухаючись, як BEAR VOLENSрозмовляє з присутніми. Нема нічого принизливішого за коридорне очікування, особливо якщо повз тебе вештаються не звичайні прохачі, а очманілі наркомани й прибиті горем алкаші. Хитрий BEER NOLENSнатомість уже вмостився на ліжку в палаті під номером, річ ясна, шість, – чого ще було чекати від цього кічмена-нікчеми, – і заголяв сідниці для заштрика. Здається, він так до останнього й не защіпав штанів, знаючи, що їх однаково доведеться скидати.
В цей час у кабінеті відбувалося щось дивне. BEAR, очевидно ще не прийшовши як слід до тями після роздвоєння, уявив чомусь, що це не його, а Артура привезли на лікування:
B E A R ( зриваючись із фотелю). Я протестую! ( Артур хапає його за барки й штовхає назад.)
М о я д р у ж и н а. Що з тобою? Він такий блідий!
А р т у р. Ти, напудрений трупе…
Я ( з-за дверей). Артурчику, це я, твій хресний батько! Не впізнаєш мене? Разом за новим життям, визволення світу, ти і я, пам'ятаєш? Не души мене, ми ж з тобою разом, це я, не души мене…
А р т у р ( продовжує крок за кроком відтісняти В Е A R'а до фотелю). Ти, напханий нікчемо, штучний організме, зогнилий протезе!..
М о я д р у ж и н а ( до фрау Де). Зробіть що-небудь, він його задушить!
А р т у р. Каналія! ( Відпускає В Е A R'а, той знеможено падає у фотель, А р т у р стомлено повертається до свого). Брехня, всюди брехня й лицемірство ( поринає в забуття).
Я ( просовуючи голову в двері). Він зовсім п'яний.
B E A R. Це наклеп, це безсовісна олжа. Цей чоловік знає міру і обов'язки!
М о я д р у ж и н а. Я теж не вірю. Артур ніколи не п'є.
Я. Хто-хто, а я на цьому розуміюся найліпше, здасться.
М о я д р у ж и н а. Але щоб якраз сьогодні? Ми ж могли розбитися.
Я. Вчора, мабуть, знову на шашлики їздив з компанією ( ф р а у Д е наливає з графина воду і поїть А р т у р а).
B E A R. Це якесь непорозуміння. Не варто робити поспішних висновків.
Я ( насмілившись нарешті зайти до кабінету). Ага. Зажди трохи, й Артур все тобі розповість. Він уже навіть був почав.
М о я д р у ж и н а. Тихіше, прокидається!
А р т у р ( піднімає голову і вказує на Я). Це що таке?
М о я д р у ж и н а. Хресного батька свого не впізнає, бідолаха! ( Плаче.)
Ф р а у Д е. Послухайте…
А р т у р. Тихо, бабното! Я не питаю про своє походження, ані про духовне, ані про фізичне. Мене цікавить… ( він глибоко над чимось замислюється й вмовкає).
B E A R. Артур трохи втомився, та незабаром все прийде до норми. По місцях, струнко! Жодних змін у сценарії! ( Запобігливо до Артура.) Х-хе, Артурчику, це ж був тільки жарт, правда? Ну ти й дотепник! Але знай, ми всі тримаємося твердо. Кожен защіпнутий, як і належиться, на всі ґудзики, зверху донизу, раз і назавжди. Фрау Де навіть хотіла вбрати корсет. Вище голову, Артурчику.
Я. А цей все за своє. Не бачиш? – він набрався, як свиня, придурку ти недороблений. Моє виховання, пся крев! Моє виховання!
B E A R. Неправда! Заткайся! До діла, Артурчику, до діла! Все готове, ще тільки крок один…
А р т у р ( опускаючись перед Я на коліна). Вибач, батьку.
Я. Це що, якийсь новий хитрий викрутас?
А р т у р ( повзе за ним на колінах). Я був не в собі! Нема повернення, нема сьогодення, нема майбутнього.
Я ( відступаючи від А р т у р а). Що це за гівняний нігілізм?
Ф р а у Д е ( роблячи помітки в журналі, з науковою цікавістю). А я? Мене теж немає?
А р т у р ( змінюючи напрям і повзучи на колінах до лікарського столу). О! І ви мені вибачте теж!
Ф р а у Д е ( незворушно констатуючи). Алкоголік, хлопчисько, боягуз, невротик. ( Після паузи) Можливо, імпотент.
А р т у р. Ні, ні. Не треба гак говорити, не треба. Я не боюся, я лише не можу повірити… я все… я власне життя… але повернення немає, немає, стара форма не створить нам нової реальності, я помилявся!
Ф р а у Д е. Про що ви?
А р т у р. Про створення світу!
Ф р а у Д е. А про мене? Хто буде говорити про мене?
А р т у р. Я не виправдав ваших сподівань. Але повірте мені, це неможливо…
B E A R. Нічого не хочу знати! Опануй себе! Встань, розлучися, одружися! Заведи нову сім'ю, чисть зуби, їж ножем і виделкою! Ось побачиш, тобі вдасться. Ти хочеш втратити останню можливість.
А р т у р. Не було ніякої можливості. Ми помилилися, це безнадійно…
B E A R. Артуре, ти п'яний і сам не розумієш, що мелеш.
А р т у р. Так, я п'яний, тому що напверезо помилився. Я напився, щоби покінчити з моєю помилкою. І ти, батьку, хильни собі.
Я. Я? Ніколи!.. Хіба що грамульку… ( Бере в А р т у р а шклянку, наливає собі з графина води й випиває одним махом).
А р т у р. Я напився від тверезості. Розумне сп'яніння.
Я. Не свисти. Ти напився з відчаю.
А р т у р. Із відчаю теж. З відчаю, що форма не врятує світ.
B E A R. А що ж його врятує?
А р т у р ( встає з колін, урочисто) Ідея!
Мені набридає врешті весь цей балаган і я заходжу до палати, – нічого вже не вдієш, – під номером шість. Моя дружина мала рацію, коли казала, що по обіді ліжко буде зайняте. BEERмирно посопує, заткавши до того ж вуха слухавками від мого плеєра. Я висмикую з-під нього дроти, а його самого спихаю з ліжка геть. Він зникає в якомусь застінному просторі. Я лягаю і тільки тепер відчуваю, наскільки висотаний усією цією метушнею й абсурдом. Спати, спати. Фрау Де обіцяла, що я буду безпробудно спати кілька діб. Це в них така метода. Щоб алкаші з бодуна не вештались коридором навмання.
Зайшла якась медсестра і робить мені ін'єкцію просто крізь джинси. Нащо ж я, питається, півдня ходив з розщіпленою ширінькою.
Насилу повертаючи головою, роздивляюся палату. Крім мене, тут двоє – один хропе, закутавшись у ковдру, інший просто лежить, втупившись у стелю.
А де ж обіцяні мені персональні апартаменти? Де душ, фрау Де?
– Тут є душ? – питаюся сусіда, що не спить.
– Є. В кінці коридору. І туалет там само. Тут теж є, в палаті. Але бачок поламаний, а в крані вода лише гаряча. Я набираю в пляшки і вистуджую – он там на підвіконні. Так що за малою потребою можна сходити тут, – пляшки завжди повні, я слідкую, – а за великою – краще йти туди, – махає він рукою в невідомість.
Поки я обмірковую почуте, заходить ще одна сестра, із зошитом.
– Прізвище, – каже вона мені.
Я називаюся. Вона гортає сторінки й трохи ображено каже:
– Немає такого.
– Може, ще не записали, – намагаюсь оправдатися.
Вона зникає, але за хвилю з'являється знову.
– Вашепрізвище.
Я раптом згадую розмову з дружиною. Перед від'їздом вона втовкмачувала мені, що саме я маю відповідати на подібні запитання. Вигадане ім'я. Вигадана адреса. Вигаданий фах. Як же, чорт забирай, усе це звучало?
– Щезняк, – зненацька виринає з глибин пам'яті. (Як же це мені вибило – так звали одного з моїх персонажів). Орест Щезняк [65]65
Орест Щезняк (…так звали одного з моїх персонажів)– такого персонажу в Іздриковій прозі не знаходимо. Однак відомо, що в своїй артистичній діяльності Іздрик іноді використовував це ім'я для мистецьких містифікацій. Так під час персональної виставки «Живопис. Графіка. Трансильванія» (1996) в Івано-Франківському художньому музеї одна з рецензій на Іздриковий живопис була підписана: «Орест Щезняк, Едмонтон, Канада».
[Закрыть], – повторюю і додаю, виправдовуючись:
– Мабуть, жінка записала на своє дівоче прізвище.
– Є такий, – задоволено каже сестра, закриває зошит і додає насмішкувато: – Що, забули, як вас звати? Буває.
Не встигаю як слід поукладати розшарпані думки, як знову заходить медичка – та, що й першого разу.
– Приспустіть штани, я вас вколю.
– Що це?
– Снодійне. Дарія Юріївна сказала, вам треба спати.
О'К. Спати, так спати. Заходить фрау Де.
– Ну, як він? – питається в сестри.
– Нічого. Скоро буде в нормі, – і розпаковує черговий шприц.
– А це що?
– Це від тиску. У вас трохи підвищений тиск.
Не пригадую, щоб хтось мені міряв тиск, але не протестую. Сподіваюся, знають, що роблять.
Наступні кілька годин минають в очікуванні. В очікуванні сну чи ще чогось. Одначе сну немає. Ніхто мене більше не турбує.
– Перепрошую, – звертаюся до сусіда, що з того часу теж не склепив очей, – а крапельниці тут не ставлять?
– Тут – ні, – відказує той. Неподалік є психушка – там ставлять, а тут– ні.
Дивно, думаю я. В мене гострий токсикоз, зневоднення організму, а мене тільки нашпигували хімією і все. Ну гаразд, почекаємо ще трохи.
– Раніше й тут ставили, – продовжує сусід. – Коли я працював санітаром швидкої допомоги. Одного разу забрали якогось алкаша просто з хати – жінка викликала, – а він сидить в машині коло мене, мовчить, хитається й тримає в руках напівпорожню пластикову пляшку мінералки. Грамів 100–150 залишилося. Я слідкую за ним. У нас паси ґумові про всяк випадок, гамівних сорочок не вистачало, то ми буйних пасами скручували. Так от, десь вже на під'їзді до лікарні він перехиляє цю саму пляшку і допиває одним махом. Я знаю, що там не вода, а горілка. Однак мовчу. Бо якщо він зараз ляже під крапельницю не похмелившись, почнеться біла гарячка. Я вже сто разів таке бачив. Люди вени собі голками роздирали, калічились, на персонал кидалися. Всіляке бувало.
– А тепер ви тут лікуєтесь?
– Ну, так сталося. Мені вже давно пора виписуватися, але побуду, мабуть, ще тижнів зо два. Я тут підробляю потрохи. Допомагаю санітаркам, медсестрам. Мене тут усі знають. Як вас, до речі, звати.
– Леон, – вже вкотре брешу (чи не брешу?). Він не питає, чому я записався Орестом, і я вдячний йому за це.
– Микола, – простягає руку. Будемо знайомі. Якби що треба – кажіть. – І помовчавши трохи:
– Леон – це те саме, що й Лев?
– Ну, щось ніби, – кажу я. Після тривалої паузи питаю:
– А надвір тут не випускають? Повітрям подихати, покурити тощо?
– Ні. Це так званий ЛЗЗТ – Лікувальний Заклад Закритого Типу.
Ага, медична тюряга. Рудимент совдепівської наркології. Терапія за ґратами. Добре хоча б, що не примусова. Раніше просто менти загребли б, та ще й кримінальну справу навісили би, попсувши біографію. Цікава історія.
Микола знову втупився у стелю, а я продовжував даремно чекати сну.
Почувався більш-менш нормально. BEERз BEAR'om, здається, повернулись у фізичне тіло, а, може, зникли кудись назавжди. Ну й чорт з ними. Так спокійніше. От тільки час минає якось дивно – то неперервно, то дискретно, але навряд чи впорядковано, щоразу змінюючи систему відліку.
Секунди зненацька зависали в просторі нестерпно-стійким ґештальтом, а згодом починали втомливо мерехтіти, немов цифри на барабанах грального автомата. Річ ясна, про те, щоб випали три сімки, чи бодай якісь однакові символи, не могло бути й мови. Джек-пот не для таких, як я.
Звикнути до цього було важко. Людина може витерпіти багато чого, коли бодай якось орієнтується в часі. Хронологічна ж анархія цілком обеззброює нас. Тоді перший-ліпший зачуханий мольфар чи навіть відьма-покоївка із фарбованими хною патлами отримують над нами владу сливе безмежну.
Згодом-перегодом я вирішую детальніше ознайомитись із територією. Сенсу лежати лантухом без сну немає. Однак мої спроби підійнятися з ліжка закінчуються не вельми успішно. Мною хитає з боку на бік, як при сильному штормі, і я ледве не падаю на підлогу.
Микола схоплюється з ліжка.
– Обережно, – каже він, – я допоможу вам.
Що ж вони, в біса, мені вкололи. Мабуть, якийсь сильний транквілізатор– це завжди має на мене таку дію.
– Нічого, дякую, я сам.
– Нема чого встидатися. Ви ж хворий, а я здоровий майже.
Я відкидаю його допомогу, однак він виходить за мною на коридор.
– Отак, обережно, попри стіночку, – напучує він, а я й справді можу пересуватися, лише тримаючись за стіну, ледве переставляючи ноги.
Якось мені вдасться доповзти до кінця коридору – благо відстань невелика.
Вбиральня, яка в старорежимних реєстрах напевне досьогодні іменується «санвузлом», виглядає не надто привабливо, перш за все якраз із точки зору санітарії: куций передпокій з лавкою для курців і власне вбиральня: в кутку – загиджений по вінця унітаз без покривки і душова ніша без дверей, без ширми, без жодної полички чи гачка. Лише вгорі, обтягнена дротяною сіткою, лампа. Зі стіни стирчить кран і зміїться голий шланг, призначений, мабуть, для миття худоби. Ну хіба що це місцева модифікація душу Шарко. Та-ак. Буде трудно. Покищо потреб у мене ніяких немає – зневоднення, семиденний піст і те де, але рано чи пізно доведеться ж якось користатися цими благами вітчизняної цивілізації. Зрештою, до цього ще треба дожити. На жаль, сумніватися в тому, що доживу, не доводиться.
Повертаюся в палату.
До загорнутого в ковдру хропуна щопівгодини приходить медсестра – та, що шукала моє прізвище, – і міряє тиск. Виявляється, він патологічний гіпертонік, і на тлі алкогольної інтоксикації ніяк не вдається вивести його з кризи.
В палаті є ще й четверте ліжко. Поки що воно порожнє, до того ж відгороджене ширмою. Ще один привід для роздумів.
Я лежу мовчки, збайдужілий і запаморочений ліками. Варто було б перевірити ще й кімнатний сортир, але в мене занадто мало для цього сили. Завтра, завтра – відганяю від себе набридливі і, мабуть, хворобливі думки.
Під кінець робочого дня з'являється фрау Де.
– Як ваше самопочуття?
– Ich fühle mich hier wohl, – кажу я навряд чи грамотно і, мабуть, не дуже артикульовано: дикція моя порушена так само, як і координація рухів. – Das ist normal. Ordnung muß sein [66]66
Почуваюся цілком задовільно. Все в порядку. Порядок мусить бути ( нім.).
[Закрыть].
Вона киває головою, повертається і йде.
– Alles Gute, meine liebe Frau! [67]67
На все добре, моя кохана фрау ( нім.).
[Закрыть]– радісно кидаю вслід і повертаюся до стіни.
Ввечері надходить черга нових тортур – ін'єкції, піґулки, аналіз крові.
– Знаєте, мені зранку дали снодійне, але я чомусь зовсім не спав, кажу я, вдаючи занепокоєння.
– Вам не кололи снодійне. Дарія Юріївна сказала дати його аж перед сном. Лягайте на тапчан.
Тепер я й справді занепокоєний. Що в біса тут діється? Говорять одне, роблять зовсім інше. Треба бути насторожі. Будьмо уважні, як любить казати Ґорвіц.
Сколовши мені півзадниці, непривітна сестра подає стограмовий келішок.
– А тепер випийте ось це.
– Що це? – запитально дивлюся на неї.
– Це ліки. На горілчаній основі. Пийте.
Навіщо мені зараз спиртне, зрозуміти важко, але я слухняно випиваю. Мій тренований нюх відразу впізнає «Столичну» і то не будь-яку, а фірми ARTEMIDA– одного з найкращих продуцентів алкоголю.
Це вже на другий день моя дружина розповіла, що їй наказано було залишити в ординаторській чвертку горілки. Знову, бляха, брехня. Ліки називається, матері їхній по кобилі. Що ж, будемо уважні. Відтепер я намагатимуся простежити кожну ампулу, з якої втягують у шприц чергове зілля.
Дружина відвідує мене щодня.
– Апельсини, мабуть, не завадять. Тутешня перлова каша, розмазана по вищербленій тарілці, і чай з відра якось не збуджують апетиту. Фруктова дієта– це кайфово й корисно, мабуть. Лист від сина? Навряд чи це потрібно. Я ж не пробуду тут довго, правда? А висаджувати в неіснуюче повітря зірки справа дорога й невдячна. (Я все ще погано артикулюю).
