Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Розділ третій. Вінвона

Ти ніколи не замислювався над тим, що сталося?

Ю с т е й н  Ґ о р д е р  «V i t a  B r е v i s»

–

ВІН      |      ВОНА      |      ОВО      |      ВОНО

–

ІВАН    |      НІНА       |     ОВ, ВО    |      ВІНО

–

НІ        |      ОНАН      |       ON       |      НОНА

–

IN        |      НОВА      |      NON      |      ВОНО

–

Він

Звечора я пив зубрівку з пивом, котре знайшов у маленькому холоднику чужої самотньої. Ще там був шматок зацвилого сиру, кілька зубців часнику, якісь консерви, можливо, – що ще може бути в холоднику самотньої. Отож я пив зубрівку з чужим пивом, а ти здивовано питалася, що я роблю. Однак я знав, що роблю. Ти теж випила трішки зубрівки. На цей вечір ми мали притулок, і в нас було вдосталь мінеральної води. Ніч видалася дивною, але чудесною. Кілька разів ти підходила до вікна курити, і вуличне світло мерехтіло на венеційських візерунках коротенької твоєї сорочки. Я так і не роздягнувся повністю, здається. Потім ми заснули, обійнявшись.

Прокинувся я рано, – ти ще спала, – і пішов у душ. Лампочку в крихітній лазничці довелося підкрутити дротом до стелі – інакше я постійно зачіпав би її головою. Душ немилосердно протікав, зрештою, як і кран в умивальнику. Необхідне було радикальне хірургічне втручання, однак нічого, окрім кількох шматків марлі, якими вдалося тимчасово припинити водо-кровотечу, під рукою не виявилося.

Помившись, я повернувся до кімнати з облущеною стелею й пожовклим жалюзі між рамами. Ти спала, напівприкрита простирадлом. Сорочка у венеційські візерунки лежала поруч. Я поцілував тебе в оголене плече, і ти прокинулась. Сказала, як добре прокидатися, коли хтось цілує тебе в плече.

Вона

Він був такий незґрабний першого разу. І такий сором'язливий. Ніколи не думала, що дорослий чоловік може так соромитися. Але все це не мало жодного значення. Коли люди створені одне для одного, нічого вже не має значення. Він сказав: «Я не знаю, що таке кохатися з тобою. Я просто кохаю тебе». І це було правдою. Він був таким ніжним. Він дотикав мене легко й обережно, ніби боявся, що я можу розсипатися від його доторків. І я розсипалася, розтікалася, зникала в його руках, мені здавалося, що я власне і є цими руками, а, радше, тим, що відчувають ці руки, голублячи мене. Він обціловував моє тіло й казав, що це не він пестить мене, а моя шкіра пестить його уста. І це теж було правдою, кожна клітинка мого тіла любила кожну клітинку його тіла, і ми вже не були певні, хто з нас хто, коли були так близько, як тільки можуть люди. І все було так просто, природно, як і повинно бути споконвіку. Ми ніби знову перетворилися на дітей. Але в той же час ми були чоловіком і жінкою і наші тіла стали одним тілом, ба навіть більше ніж тілом – новою істотою, довершеною й сильною, по вінця виповненою радістю, спокоєм і любов'ю. Коли я слухала, як б'ється його серце, мені робилося дивно, що в мене є своє власне серце, бо нам вистачило б одного на двох, і ми б жили єдиним диханням і єдиним ритмом. Ми постійно були разом. Він пригортав мене, високий, сильний, і в його обіймах було так затишно й спокійно, мені здавалося, що я зовсім маленька й моє дитинство ніколи не закінчувалося. Іноді він клав голову мені на коліна, я гладила його волосся, і тоді він сам починав скидатися на хлопчака, він оповідав мені свої сни і вони робилися й моїми снами. Він справді скидався на хлопчака, коли зранку подовгу хлюпався у ванні, а потім потай користався моєю косметикою, випробовуючи різні мазі та креми, бавлячись манікюрним причандаллям, котре він дещо патетично називав інструментарієм ельфа-ескулапа – все воно видавалося йому надто маленьким, майже іграшковим. Моїм сукенкам і мештам він робив компліменти набагато частіше, ніж мені, тобто мені він взагалі не робив компліментів, вважаючи, мабуть, неприродним називати словами те, що й так щомиті струменіє з його блакитних очей. Я зрозуміла це, коли він якось, раптово зупинившись посеред вулиці, сказав: «Слухай, я не говорив тобі, що ти найкрасивіша жінка на світі?» Це теж було дуже по-хлопчачому, але мені справді дуже хотілося бути для нього найкрасивішою. Мені подобалося дивитися йому в очі і бачити в них своє відображення, тоді здавалося, ніби я, крихітна, живу в ньому десь усередині і можу через його очі дивитися на світ. Мені подобалася ця думка – що я лише частинка його, і тому ми разом кожної миті. Але так само мені подобалося, що я поруч з ним, що можна сховати обличчя в його долонях і відчувати їхнє тепло. Іноді він закривав мені долонями очі і тоді все довкола, окрім тепла, здавалося неістотним, і не вірилося в існування якихось загроз. Коли ми виходили в місто, він чекав коло дверей поки я зберуся. Йому чомусь подобалося защіпати ремінці на моїх сандаликах чи замок на черевичках, і це виглядало так, ніби дорослий збирає дитину до школи. А от пальто він подавав незґрабно і щоразу страшенно з цього комплексував. Ми ходили вулицями, розмовляли, він дарував мені квіти, і світ був прекрасним, як у перший день творіння.

Вечорами ми слухали музику, коли робилося зимно, він закутував мене в плед і читав уголос. Я майже нічого не розуміла, але мені достатньо було, схиливши голову йому на груди, чути приглушені модуляції рідного голосу. А потім ми кохалися, доки не засинали, знеможені ніжністю, що переповнювала нас. Щоранку я прокидалася в його обіймах і мені здавалося, що так було завжди, і ніякого іншого життя у мене не було, а тільки ось це, поруч із ним, усміхненим уві сні. Він цілував мене, починався новий день, і я знала, що це триватиме вічно, бо хто ж наважиться зруйнувати таку красу.

Красу може зруйнувати що завгодно. Наприклад, пробудження в чужій кімнаті з пожовклою стелею й облущеним жалюзі між віконними рамами. Бо все це виявилося лише сном. Я ніяк не могла усвідомити цього, прийняти повернення до реальності. Боже, чому все найкраще, що було в моєму житті, виявилося сном? Чому?! Якщо все це було можливим уві сні, то невже воно нездійсненне в реальності. Де мені шукати того, хто кохав мене й кого кохала я? Чи маю йти по світу, вдивляючись у зустрічні обличчя? Чи мушу молитися у кожному храмі, стукати в кожні двері, щоб знайти його, переноситися з міста до міста? Чи, може, стрибати з кожного моста?

Але ти знаєш, всемогутній Боже, що часу на це не залишилося. Вже надто пізно. Вже черепахи покинули свої гнізда, вже черепашині очі повидзьобували колібрі, вже наступають пустка й пітьма.

Єдина надія, ще доступна для мене – сподіватися, що я теж наснилася своєму коханому і ще залишаюся в дзеркалі його очей, і він пам'ятає мене, пам'ятає, як ми пестили одне одного, ще, може, відчуває кінчиками пальців, як дотикав мого волосся.

І що мені залишається, Боже? Тільки плакати, тільки плакати, правда?

Адже людина на дев'яносто відсотків складається зі сліз.

Він

Ти кажеш: будь вільним. Бачиш, я ніколи не був вільним, і дотепер не знаю, що це таке. Найперше моє дитяче самоусвідомлення, яке можу згадати, полягало у відчутті, ніби я потрапив у якусь гру, правил якої не знаю, натомість всі довкола поводяться за цими правилами. Мені було страшенно некомфортно в цій ситуації. Але я нікому не признавався, що не знаю правил, і нікого не питав про них – це було б так соромітно, що оточуючі до кінця життя зневажали б мене, відвернувшись, немов від прокаженого. Я просто уважно приглядався, намагаючись збагнути правила гри у ході самої гри. Іноді це призводило до курйозів, я часто ставав об'єктом насмішок, але мене все ж трактували як гравця – незграбного й незугарного, але гравця. Я уважно слідкував за діями інших, намагаючись поводитися подібним чином. Було дещо незвично виконувати усі ці ритуали, не розуміючи їх сенсу, але, думав я, якщо всі довкола так впевнено роблять саме те, а не інше, то проблема полягає тільки в мені – не можна ж собі уявити, що така величезна кількість людей помиляється. Згодом, мені здалося, ніби я опанував правила гри, в кожному разі все менше й менше виділявся на тлі інших. І все ж відчував, що решта володіє якоюсь найголовнішою таємницею, тільки розгадавши яку, можна повністю влитися в суспільство. Я успішно закінчив школу, за порадою батьків покинув вчитися музики (бо варто, як мені пояснили, обирати певнішу, надійнішу професію), вступив до якогось там інституту, в якому до цього часу не знаю як опинився, одружився, народив сина (вірніше, брав участь у його зачатті), почав працювати, тобто чесно поводився, як усі. Ніхто вже, як мені видавалося, не підозрював у мені чужака. І все ж я ніяк не міг второпати, для чого все це. Я витратив купу зусиль і часу, щоб досягти статусу «свого», сподіваючись, що коли виконаю всі ці необхідні процедури, то нарешті таки зрозумію сенс. Однак очікуване прозріння так і не приходило. Минали роки, часу для осмисленого існування залишалося щоразу менше, і я вже почав було нервувати, що мене просто водять за ніс – що за лажа! – я чесно відбув усі ритуали, а обряду ініціації так і не відбулося. І я почав потайки підглядати в замкову шпарину буття. Я знав, що цього робити в жодному разі не вільно, що покарання не уникнути, але іншого виходу в мене не було. І знаєш що? Виявилося, мене таки обшахрували. Головна таємниця виявилася простою, як всяка істина – ніяких правил просто не існує, тобто я був вільним від самого початку, вірніше мав усі шанси бути вільним, але ніколи ним не був. І я програв у цій грі без правил саме тому, що якихось там правил дотримувався. Звичайно, я запанікував, почав гарячково шукати виходу, але всі виходи виявлялись черговими тупиками, а у відсутності виходу й проявилося покарання за підглядання в замкову шпарину, яка, щоправда, дедалі більше скидається на горлечко пляшки. І ллється з неї в мої нікчемні нутрощі отруєне зілля знання. Блаженні убогі духом; у многом знанії – многія пєчалі і таке інше.

За роки «праведного» життя я призбирав собі купу обов'язків, звільнитися від яких тепер уже немає жодної можливості, і залишається тільки сподіватися, що життя це не триватиме аж надто довго.

І все ж, я пам'ятаю те, чого ніколи не мав. Воля – це маленька-доросла-дівчинка-жінка-наречена. У неї твоє хвилясте волосся, і твої очі, і твій сміх. Вона дотикає мене твоїми ніжними руками і цілує в уста так, як тільки ти можеш цілувати. Вона пестить мене в струменях води, і я відповідаю їй взаємністю. Вода стікає нашими тілами, щоб повернутися в правічний океан, а потім здійнятися невидимими хмарами у небо, де тільки сонце, вітер і рай.

Як бачиш, я вже цілком втратив почуття гумору.

Вона

Вона спускалася до води. Сходити вниз було куди важче, аніж підніматися вгору. Ліс розступався неохоче, відкриваючи щоразу нові гущавини, ніби це були якісь безконечні декорації, зліплені в кільце. Пісок зрадливо осувався під ногами, засвідчуючи причетність до каверз геосинкліналі. Бабине літо, змінивши підданство, перетворилося на слину диявола [14]14
  Бабине літо, змінивши підданство, перетворилося на слину диявола.– «Слина диявола», саме так іспанською називається бабине літо. Саме таку назву має й відоме оповідання X. Кортасара, за яким 1967 року було знято знаменитий фільм «Blow up» (реж. Антоніоні). Ім'я Кортасара з неприхованою іронією згадується в розділі «Леон-кіллер». Відомо також, що проза Кортасара мала великий вплив на ранню творчість Іздрика.


[Закрыть], трави бездарно мавпували ліан. І все ж переміни в освітленні свідчили про те, що вода близько.

Вона не розмовляла вже кілька днів. Не розмовляла навіть подумки, ніби слова втратили для неї звиклий сенс. Так воно й було – магічне око слів раптом згасло для неї, а її власні очі тепер бачили вже анонімний, і тому цілком інакший світ. Вона не могла б зараз подумати про ліс як про «ліс», чи про дерева як про «дерева», не змогла б назвати довколишнє цими словами, та й будь-якими іншими теж. Слова перестали бути назвами речей і самі перетворилися на речі, опавши в змертвілі аркуші книжок, сторінки газет, картки нотатників. Слова виявилися мешканцями якогось іншого, паралельного світу. Вони траплялися повсюди – на афішах, рекламах, дороговказах, конвертах, рахунках, буклетах, етикетках, обгортках, сигаретних пачках і на самих сигаретах, слова спалахували неоном, висвічувалися на моніторах, мигтіли з екранів, збігали по табло чи вибухали ілюмінацією, їхнє сусідство було неуникним і нав'язливим, але попри все – німим. Здавалося, її оточували химерні мальовидла відьом, тіні диких наскельних письмен чи привиди графіті. Рядки, виписані чиїмось непевним почерком на видобутих із розтріпаних конвертів старих листах, набували для неї обрисів загадкових сейсмограм. Густозадруковані сторінки машинопису, цілі стоси яких невідомо з якої причини виповнювали шухляди її письмового столу, виглядали радше незліченими шарадами, аніж вмістилищем примарних повідомлень. Натискаючи клавіші комп'ютера, вона інтуїтивно вловлювала зв'язок між своїми дактильними відчуттями і дивними ієрогліфами, що з'являлися на дисплеї, але суть цієї гри залишалася таємницею, і годі було віднайти «х»-файл [15]15
  «х»-файл… – Нічим невмотивована згадка популярного телесеріалу «X Files», один з багатьох прикладів семантично невиправданого використання маскультових ідіом та рекламних слоганів. Свідоме насичення тексту ефемерними й недовговічними лексемами.


[Закрыть]із рятівною назвою HELP. В задумі вона розглядала книжки, не в змозі зрозуміти призначення цих дивних паралелепіпедів формату ін-фоліо, складених із найтонших шарів целюлози. Запах друкарської фарби, шершавість паперу, мізерна азбукова рать, вишикувана стрункими рядами в незрозумілому, але безсумнівному порядку, навіяному, мабуть, стародавніми військовими ремеслами – все це ніяк не пов'язувалося із змістом слів, котрий відтепер зробився для неї недоступним. Не розучившись ще як слід читати, вона, звісно, змогла б складати докупи букви і склади, як це роблять діти, що надто рано опанували грамоту, однак це був факультатив свідомості, відвідини якого здавалися щоразу обтяжливішими.

Одне й те ж слово, побачене в різних місцях, вона тепер вважала двома різними словами. Розділені часом і простором однакові речі вже не здавалися їй ані подібними, ані, тим більше, ідентичними. Напочатку вона розгубилася від надміру несподіваних відкриттів. Бувало, що піддавшись страху, вона скидала із полиць стоси різнокаліберних томів, гарячково гортала їх, вдивляючись у чорні позначки, котрі бентежили чисельністю й даремністю, намагалася відновити в пам'яті щось важливе, як ото намагаєшся іноді згадати чиєсь ім'я, але імен не було більше. Вона пробувала залишати на столі яку-небудь книгу чи журнал, де підкреслювала фразу, чи навіть склад, попередньо довго вивчаючи їх, з тим, щоб наступного дня перевірити знову. Але не треба було чекати до завтра. Вже за хвилю невловимі зміни, що відбувалися довкола – рухи повітря, коливання температур, модуляція звуків, фактур, – а найголовніше те, що відбувалося за цей час в ній самій – з кров'ю, лімфою, гормонами, – все, що діялося в кожній клітині – змушувало її бачити зовсім інші знаки, кольори і форми, і хоч зміст щоразу залишався недоступним, це був не один і той самий зміст. Здавалося, ніби там, де не може бути ніякого руху, вирував шалений, незбагненний рух. Це не давало їй заснути ночами. Лежачи без сну, вона вдивлялася в мерехтливу темряву, де за шклом стелажів діялося щось таке, чого ніяк не можна було збагнути, де вирувало приховане життя, що погрожувало її життю. З цим потрібно було щось робити. І тоді вона взяла за звичку щоранку підніматися на гору, – ту, з якої видно інші гори, – і палити бодай по декілька сторінок, дістаючи запальничку з неповної сигаретної пачки. Вона розгортала кожен аркуш окремо, немов сподіваючись, що під страхом вогню чорні позначки нарешті відкриють свою зловісну сутність. Однак вони неодмінно залишалися незмінними, тобто навпаки – невблаганно змінними, і в цьому було щось таке хворобливе, мало не соромітне, що у неї ледве не паморочилося в голові, і вона підносила запальничку, аби швидше позбутися свого (…). Потім спускалася вниз до озера і плавала так довго, як тільки могла. Вода відбирала рештки сил, а пульсації крові перетворювалися в пульсації відчуттів, немовби кров проникала кудись глибше, ніж у мозок, у саму суть єства, і витісняла можливість відчувати. Фізична вичерпаність не приносила полегшення, але створювала ту порожнечу, в котру хоч на деякий час можна було скинути нерозуміння і неприйняття довколишньої мінливості. Десь підсвідомо вона розуміла, що існує певна постійність – адже вона кожного дня йшла тим самим маршрутом, знаходила стежку, воду і гору, але їй не вдавалося зосередитися на цих узагальненнях – щомиті вона бачила цілком іншу картину реальності, і це виглядало нестерпно нестерпним.

Вона стала вбивцею слів.

Слова також злітали з уст людей, лунали з гучномовців, гніздилися в слухавках, весь простір, здавалося, виповнений ними, але нічого, крім коливання повітря, вона вже не відчувала, навіть не усвідомлювала це як звук, бо поняття звуку потрібно було б сформулювати, а вона розпрощалася з формулюваннями, формальностями, формулами, категоріями. Горе мені, гори мої! Вона слухала голоси людей так само, як і голоси птахів, так само, як і будь-що інше – завивання сирен, шум дощу чи тріпотіння крил нічного метелика (моторошного, кольору обгорткового паперу метелика, званого великою гарпією або ж CERURA VINULA), котрий залетів на світло і втрапив у шкляну неволю абажура. Тепер жоден педагог не дав би собі з нею ради, бо скільки б не повторював він «ма-ма, ми-ла, ра-му», для неї це було б щоразу нове звучання, розділене інтонацією, часом, тими непомітними змінами, що сталися з плином цього часу в повітрі, в структурі речей, у прихованій натурі довкілля, а також тими незначними метаморфозами, котрі б відбулися з нею самою чи з її гіпотетичним учителем, чия гіпотетичність, зрештою, ніколи не перейде межі реальності.

Відколи речі позбулися назв, світ мовби втратив рівновагу, зісковзнувши по дзеркальній поверхні очевидця в безодню сваволі й безумства. Події не вибудовувалися ні в послідовність, ні в сюжет, залишаючись шматками подертої кіноплівки – кожен наступний кадр невловимо відрізнявся від попереднього, але разом вони не складали жодної видимої цілості. Раніше вона б усвідомлювала, що простує лісом, долаючи спротив похилого рельєфу, ухиляючись від гілок, вдивляючись у непевне світіння, що вже проступало між стовбурами. Тепер же кожної миті відбувалося надто багато змін, аби можна було уявити собі щось спільне в доторках трав, пахощах листя і хвої, подихах вітру, шелесті вітру, чулості вітру. Шкала відчуттів робилася все прецизійнішою, сягаючи у виміри найелементарніших рухів. Все, що вдавалося зафіксувати, відразу втрачало свою актуальність, навала чергових вражень поставала новою незнаною дійсністю, котру доводилося осмислювати щоразу від початку.

Він

Досить довго перебував у нерухомості, майже не піднімаючись. Кожне зусилля – безконечно вперте і безконечно довге – ледве чи дозволяло поворушити хоча б пальцем: результат щоразу виявлявся нікчемним. Сірі світанки, двійники сірих сутінків, невиразна мішанина «ночі» і «дня» [16]16
  …невиразна мішанина «ночі» і «дня»…– чергове відсилання до «Воццека», дві частини якого мають назви, відповідно, «Ніч» і «День». Зайвий доказ нашого припущення про генетичну спадковість «Подвійного Леона».


[Закрыть], параліч полярного анабіозу. Потай він сподівався, що так воно і буде – тихе відмирання болю, зростання в напрямку тиші, згасання струмів, розповзання меж. Йому здавалося, що варто лише затерпнути як слід, і все вирішиться само собою. Його уява, як і все в ньому, була надто тривіальною – (хоча тривіальності ніколи не буває задосить) – він навіть гадки не мав, що справжні випробовування чекають попереду, що пригоди тільки починаються. В найнеймовірніших припущеннях йому так і не спало на думку, що весь його дотогочасний досвід нічого не важить, не складає жодного метафізичного капіталу, взагалі не вартий уваги. (Він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома). Його убогий внутрішній зір, який лише завдяки мені вряди-годи вихоплював з темряви ту чи іншу деталь, освітлював то тріщинку, то піщинку, допіру тепер наважиться заглянути в захланне черево світу. (Прозріння це теж не буде остаточним – навіть мені мало що відомо про остаточність, – але доведеться ще добряче похвицяти ніжками, поки родові води не винесуть тебе на волю).

Отож його інфантильним мріям не судилося збутись, і якось вирвавшись із кошмарного сну (в якому утікав від своїх дружків-заколотників разом із нареченою, над котрою перед тим довго збиткувався, стріляючи в неї холостими набоями з дев'ятиміліметрового NEW NAMBUіз стертим серійним номером), він виявив, що глупа ніч усе ще актуальна, і швидше інтуїтивно, аніж за посередництвом органів чуття усвідомив, що довкола вирує життя – зі стелі по довгих линвах спускаються павуки, чутливо прислухаючись до його дихання й тепла, в щілинах старої шафи гніздиться шашіль, між складок одягу вичікують бронзові метелики молі, під ванною плодяться мокриці, серед білих зерен рису чорніють спинки довгоносиків, невідомі мошки обсіли довге листя цеперусу, а під плінтусом сидить німий від старості цвіркун (одного разу це страховище вилізе зі своєї схованки – незугарне, скуйовджене, цибате, – і пошкандибає через усю кімнату до протилежної стіни грітися під батареєю парового опалення). І це ще далеко не все, бо насправді життя чаїться всюди – в цих стінах, у воді, в повітрі, – від нього нема ні порятунку, ані сховку, від нього не втечеш, а, отже, рано чи пізно доведеться піднімати повіки, і перше, що схопить твій ще по-ранішньому розфокусований зір – трійко невтомних мух, завислих довкола люстри в якійсь своїй поганській геліоцентричній медитації.

(Тобі не здасться, друже, що у всьому цьому надто багато ентомології?)

Вона

Знайшла його в лабораторній кімнаті, зіщуленого в кутку. Тримав у руках запаяну колбу, де ефектні фази розвитку курячого зародка демонструвалися з якоюсь архітектурною заформаліненою зухвалістю. Дивився на них зачаровано, ніби чекав чуда відродження. Поруч стояв ще один препарат – анатомія людського ока. Немовби є в цих речах щось спільне.

Були запалені всі газові пальники. В кімнаті пахло згарищем – здасться, намагався спалити журнал лабораторних записів. Розгорнуті гербарії безладно порозкидані по підлозі. Зате букет жоржин в китайському термосі, розписаному журавлями, неторкнутим стояв на столі.

Запитала його обережно, що сталося. Підняв на мене здивований погляд, і я побачила, що тримає в роті хрестик, який висів на срібному ланцюжку.

– Ходімо, вам не можна тут бути, – сказала якомога рішучіше.

Заперечливо похитав головою. В очах – впертий божевільний блиск.

Раптом я зрозуміла, що просто не любить подорожувати. Можливо, навіть ненавидить подорожей. Можливо, – просто боїться їх.

Зупинилася поруч і простягнула йому руку. Віддав мені колбу, однак хрестика з рота не випустив. Пізніше, по якомусь змисловому зусиллі, промовив із зусиллям:

– Хіба ми знайомі?

Ланцюжок вислизнув із рота, і я побачила, що ніякого хрестика на ньому немає.

– Не пам'ятаєте?

Думав напружено довго.

– Це було влітку? На вас була сукенка в квіти і легкі сандалики? Так?

Мені не хотілося заперечувати.

Раптом зірвався на ноги, підбіг до пальника й обпік собі руку. Смикнувши нею, розірвав ненароком ланцюжок. Став навколішки й несподівано заплакав.

– Ходімо, – ще раз сказала я.

Слухняно підійнявся, а потім, подивившись на мене з невимовним жалем, вимовив тихо:

– Dzisiaj noc jest czarniejsza…

Він

Зранку було дуже гамірно. Якісь люди почали вештатися, поки я ще спав. Вже прокинувшись, мусів вдавати, ніби далі сплю, аби дочекатися моменту, коли можна буде встати і одягнутися. В ванні товклися два підозрілі типи, зовсім не схожі на гідравліків. Поки я мився, хтось притягнув приймач. Пізніше я пробував його увімкнути – несправний.

Потім принесли ліжко, а старе сказали звільнити і розібрати. Щось діялося. Якийсь рух. Щось мало статися.

Нагло всі зникли і довго ніхто не показувався. Та чути було, як двиготять невпинно ліфти, як коридорами і сходами поспішають люди, як траскають двері, дзвенять телефонні апарати, гарчить селектор. Весь маєстат гудів, мов розтривожений вулик, або як бджолиний рій, котрий от-от повинен знятися в пошуках нового гнізда, і котрий потім, злетівши, в силу якогось невивченого чуда мімікрії, набуває обрисів хижого птаха – орла чи шуліки. (Так на велелюдних демонстраціях тисячі людей вдають із себе танк чи корабель, чи просто одну велетенську людину). Те гудіння вляглося аж надвечір, хоча попри все нічого не сталося, лише згасло світло – як від перевтоми здають інколи нерви, так після всіх переживань відмовила електрична мережа ¹.