Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Зовні фрау Де ніяк не змінюється. Може, навіть стає ще вродливішою – загадкова природа краси не виключає можливого взаємозв'язку стерильної ненависті з неземною гармонією.

– За кілька місяців ви знову опинитеся тут, і то в набагато гіршому стані, – пророче каркає вона, рвучко дістаючи в'язку ключів і відчиняючи двері.

– Одну хвилину, перепрошую, я, здається, забув у палаті торбину.

Мені трохи лячно повертати від порога, що був уже за крок – тільки переступи, але за всією метушнею я забув попрощатися із сусідами по палаті і не міг не зробити цього.

– Ну все, хлопці – я на свободу. Виздоровлюйте. Тримайтеся. Вона сьогодні буде люта.

– І ти тримайся, – каже Микола. – Якби, не дай Боже, що трапилося, пам'ятай – похмелився, і під крапельницю. Це найкращий вихід. Але ліпше, щоб нічого не було.

– І вам того ж бажаю.

Гіпертонік мовчки тисне мою руку. За ширмою нікого не видно. Нічна примара Оксана щезла так само загадково, як і з'явилася. Прощатися більше ні з ким.

Фрау Де терпляче чекає мене коло виходу. Може, я дарма розслабився, і зараз вона викине якогось чергового лікарського коника?

 
Дам тобі серце щирозолоте, люба моя курво.
Дам тобі перстеник і тютюну на куриво.
Твій перстеник не для мене, а чому? Не гарний він.
Як повернуся додому, заряджу ним карабін.
Треба дівчині щось дати,
щоб не йшла голодна спати:
Від дохлого осла дірку, з киптара ногавиці—
пошиєш собі з них кожуха, з решти – рукавиці.
Ти, ти, тільки ти краєш моє серце.
Ти, ти, тільки ти п'єш горілку з перцем.
Ти, ти, тільки ти вмієш грати скерцо,
Ти, ти тільки ти маєш пружні перса.
Гей, як ми в похід рушали,
всі дівчата заридали.
Жупайдія, жупайдас —
нам усяка дівка дасть.
 

Однак я, здається, захопився, намагаючись пропустити повз вуха, як фрау Де знов і знов шамотить свої шаманські мантри:

– Кажу вам як лікар, за кілька місяців ви знову опинитеся тут (не така вона й дурна: відчуває, що ані сьогодні, ані завтра ввечері ми вже не побачимося).

– З превеликим задоволенням. У вас так мило. Як захочете, я навіть можу розмалювати вам кабінет ангеликами. Щоправда, до цього я займався лише абстрактним маляр…

Однак вона, мабуть, вже ознайомилась зі звітом дівчинки-психіатра, бо не дослуховує мене, а, випускаючи за поріг, з неприхованою люттю проголошує несподіваний вирок:

– Знаєте, Леоне, ви такий, як ви є [82]82
  Ви такий, який ви є.– Порівн. з «Я є той, хто є» (Вихід 3, 14) – так Бог представив Себе Мойсеєві.


[Закрыть]!

– Кожен з нас є таким, яким є, – думаю я, але не кажу цього вголос, а тільки дістаю з-за пазухи свій вірний дев'ятиміліметровий NEW NAMBUіз стертим серійним номером і, промовляючи стиха «о так от, міста Тейба, о так от…», стріляю, стріляю, стріляю в це випещене мертве обличчя, аж поки воно не ховається за дверима.

P.S. Професійне прокляття дипломованої дияволиці таки збулося: за кілька місяців я справді знову потрапив до шпиталю, але вже до зовсім іншого шпиталю – без ґрат, зате з крапельницями, без засувів на дверях, зате з чисто вимитою лазничкою і привітним персоналом. Без тарганів, зате з телевізором.

PPS. До того ж тут не відбирали на зберігання особисту зброю.

Розділ восьмий. Трансильванський транс

Як туга за мною здолає тебе,

Ти заступ візьми і мене закопай.

Л е о н  К і л л е р

Я повстав із могили по стількох десятиліттях.

С л а в к о  Я н е в с ь к и й. «М і р а к л і»

«Я можу розмовляти стоячи, якщо вам зручніше», – сказала жінка.

Вона може розмовляти стоячи. Якщо мені зручніше.

Я тільки згодом збагнув зміст цієї фрази. Вона справді могла стояти: в одній-єдиній вимученій позі, похилившись, лише завдяки якимось химерним протезам, але могла.

Єдина з цієї сім'ї.

У них, у неї і в чоловіка була якась загадкова хвороба – що проявлялася в розм'якненні кісткової тканини, – можливо, наслідок прадавнього інцесту.

Вони ледве могли пересуватися. Чоловік не піднімався із спеціального ортопедичного крісла. Вона так-сяк могла повзати і стояти. Не більше.

Він скидався б на сільського вчителя – (ще старої доби вчителя, що обов'язково знав кілька мов, мав за плечима Віденський університет і блискучі перспективи, зігноровані задля ідеї просвітництва), – якби не спеціальний пластиковий шолом, схожий на маску хокейного воротаря, що захищав його тендітний череп від можливих травм. Він і зараз тримав на колінах книжку, хоча підняти її коштувало йому зусиль. Можливо, справді щось колись студіював, але хіба заочно, бо хворів з дитинства.

Вона була радше потворною, хоча зовнішність мала цілком пересічну, але гримаси болісних зусиль і це тіло, жіноче тіло сливе без кістяка – викликали внутрішній спротив. А найгірше, що під час розмови – (кисті рук ховались в чорних шкіряних рукавичках) – вона постійно торкала своє обличчя, і від тих доторків на чолі, на вилицях, на підборідді залишалися вм'ятини, як на розігрітому воску. Я довго не міг втямити, для чого це вона робить, і вирішив напочатку, що це нервове, на кшталт того, як люди гризуть нігті абощо, та в якийсь момент до мене дійшло – хвилюючись, вона поправляла своє обличчя, як інші жінки поправляють зачіску!

І все ж за цією фізичною неспроможністю і фізичною безхребетністю відчувалася якась несамовита психічна енергія, незнищенна воля, до останнього дзвону напнутий нерв.

Було зрозумілим і видавалося неймовірним нараз, що саме завдяки їй у них більш-менш нормальний побут, все, «як у людей», зрештою. (Якщо не брати до уваги всі ці приступочки, поруччя, важелі, блоки, через які помешкання більше скидалося на гімнастичний зал, аніж на житло).

Вона оповідала мені історію їхнього знайомства, шлюбу, життя. Він уточнював деталі, виправляв дати, назви, імена. Мав світлу пам'ять.

У них був син. Хвороба передалася в спадок з ускладненням – затримкою розвитку. Малому виповнилося вже вісім років, але виглядав він на чотирирічного. Якщо лише бувають такі чотирирічні. Для нього був відгороджений куток кімнати. М'який, м'який і ще м'якіший. Відсутність стійкості малий компенсував надзвичайною гнучкістю. Було страшно і моторошно дивитися на цю істоту, яка звивалася в якісь неймовірні клубки, спліталася, розпліталася, при цьому намагаючись щось говорити, але нічого, крім мукання, не долітало з заслиненого рота, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася в корчі.

Мати нараз якось дивно похилилася, немов зламалася – я інстинктивно сіпнувся в її бік, здалося, втратила рівновагу і падає, – але вона спритно вхопилася за якісь перильця і за мить вже була коло малого. Захотіла показати, як він вже вміє розрізняти кольори, предмети. Тепер вони обидвоє плазували долі коло моїх ніг, ці істоти, ці люди, безперечно люди, але якоїсь нової, невідомої мені раси, і коло них, потворних, саме я почувався останньою потворою, бо не міг віднайти в собі ані крихти співчуття, а тільки огиду і нікчемність. Можливо, так завжди почуває себе інакший серед інакших? Не вдавалося позбутися якогось істеричного, верескливого подиву – що жага життя  б у т и,  в і д б у т и с я,  з б у т и с я  є такою непереборною і неперебірливою. Збутися у будь-який спосіб, відбутися в якій завгодно формі, бути за всяку ціну. Хіба не закладена тут якась помилка, надлишок, надмірність? Для чого нас вириває з небуття? Невже так важливо заіснувати? Відчути свою вітальність, потенційність, сутнісність, марнотність, марність, мирність? Усвідомити тілесність? Невже цей малий виродок насправді мусів добутися нізвідки в цей світ? Так прагнув опинитися десь? Так прагнув заіснувати? Заіснувати, пускаючи слину, звиваючись і плазуючи?

Холера ясна! Та навіть нормальним, – хоча що означає «нормальний», – народжуєшся на цей світ, щоб назавжди стати в'язничним наглядачем власної крові – цієї бранки, що їй ніколи не вільно бачити світла, адже вона знає темну таємницю, секретну технологію дня. Кров – це імператив. Випускати її на світло – одна з найбільших заборон. Тримати її в темряві – одне з найбільших таїнств. Щодня піклуватися про неї. Гріти винами. Гнати жилами. Живити зелами. Поїти джерельним сном. Бо ця полонянка вже надто дорога Комусь, аби можна було вільно нехтувати її примхами. Піклуватися про неї щодня. Аби щоночі вона опікувалась тобою. Казіродський зв'язок, який називається життям.

Хоча, може бути, що справжнє небуття саме тут, у нашому бутті. Можливо, наше тут-існування і є своєрідним загробним життям чи радше примусовим відрядженням для душ, кожна з яких – лише лабораторний зріз єдиного, цілісного й вічного спокою. Можливо, втілення є різновидом покарання або нагороди. Можливо, рай і пекло знаходяться саме тут, у матеріальному світі. До того ж найбільше пекло полягає в неможливості раю, а рай – у звільненні від пекельних мук.

Втім, я думав зовсім не про це. Бічним зором колишнього баскетболістая помітив на шафі старий акордеон фірми WOLTMEISTERз витертими перламутровими кнопками та великою поздовжною подряпиною на корпусі, і мене чомусь найбільше цікавило не те, хто б міг на ньому грати, а як ці нещасні зуміли виперти його нагору. Зрештою, їм напевно мусить хтось допомагати.

А, може, це навіть спеціальний інструмент із розряду тих, на які наліплюють позначки: (тут у тексті символ – інвалід на візку. – Прим. верстальника.)

Тож не виключено, що старий навіть грає на ньому час від часу (скажімо, тоскними вечорами, коли вимикають електрику, і робити, практично, нічого. Грає щось таке елегійно-настроєве – «Полонез Оґінського», наприклад, або «Kocham cię jak Irlandię» або «Killing Me Softly»). В цій аморфній темряві ця амфорна музика повинна звучати, мабуть, якось особливо.

«Покажи ще, як він вміє рахувати», – сказав батько.

На цьому, власне кажучи, історію мого знайомства із незвичайним сімейством сіаманґів можна було б закінчити, бо все, що відбувалося далі, настільки заяложене, висмоктане до останньої клейкої субстанції [83]83
  … висмоктане до останньої клейкої субстанції… – чергова трансформована автоцитата з «Воццека».


[Закрыть]багатьма жертвами трансильванського трансу, починаючи від Носферату [84]84
  Носферату– персонаж фільму Вернера Герцога «Носферату – фантом ночі» (1978), знятого за романом Б. Стокера «Дракула». Можливий натяк на інфернально-вампіричну атмосферу розділу (про це свідчить і назва «трансильванський транс» – граф Дракула, як відомо, походить із Трансільванії), можлива також віддаленіша алюзія: того ж 1978 року Вернер Герцог зняв ще один фільм, цього разу на основі п'єси Г. Бюхнера «Войцек»…


[Закрыть], закінчуючи ноосферою [85]85
  Ноосфера– одна з основних категорій філософського вчення В. Вернадського, особливий стан біосфери, якого вона набуває під впливом цивілізаційних процесів. Буквально – сфера розуму. Нам нічого не відомо про захоплення Іздрика філософією Вернадського, однак проблема деміургічного потенціалу тексту, згадки про яку знаходимо майже в кожному творі письменника, цілком може бути конспектом деяких аспектів досліджень Вернадського: «Думка не є формою енергії. Як же вона може впливати на матеріальні процеси? Питання це до сьогодні не вирішене, не зважаючи на те, що емпіричні результати такого «незрозумілого» процесу трапляються нам на кожному кроці». (В. Вернадський. «Кілька слів про ноосферу», 1944).


[Закрыть]як такою, що повторюватися немає змісту. Однак я продовжу, аби бодай поповнити реєстри резус-факторних фактів, бо що, як не збагачення реєстрів, надає нашому існуванню принаймні якийсь примарний сенсуальний сенс.

Отож батько сказав: «Покажи ще, як він вміє рахувати».

Мати запросила мене підійти ближче, переступивши через невисоку загорожу, і саме це в подальшому виявилося фатальним. Я присів коло малого, і той досить жваво на заклики матері: «Один! Два! Три!» почав почергово випростовувати відповідну кількість пальців. Цілком по-блюзнірськи я подумав, що він, мабуть, і одним пальцем зумів би показати всі цифри, якби згинав його у відповідний спосіб – адже його тіло мало чим відрізнялося від пластиліну, хіба що мало надлишкову пружність. Тим часом лічба дійшла до десяти, і коли запас кінцівкових виростів вичерпався, я запитав, просто так, знічев'я: «А що йде після десятки?» Тут малий з надзвичайною спритністю сягнув до якогось закутка, і, витягнувши колоду гральних пластикових карт, почав розкладати по порядку: валет, дама, король. Останнім він виклав джокера, і, як мені видалося, після цього розреготався. Сміх цей був схожий на захланний позашлюбний клекіт невідомого птаха і супроводжувався несамовитими хаотичними спазмами цілого тіла. «І хто тебе цього навчив?» – маючи на увазі лічбу, а не сміх, запитав я вже зовсім розгублено, на що малий повернувшись в бік старого й випустивши вдвічі більше, ніж зазвичай слини, промовив цілком розбірливо: «Тато!», після чого знов зайшовся клекотом. Поки я, оговтуючись, здивовано звертався поглядом до матері, мала потвора вправно перекотилася впритул до мене і боляче вкусила за ногу, не згірш за першого-ліпшого шолудивого пса. Йому навіть вдалося роздерти штанину. Чорт! «Невже в цих бувають зуби?!» – мало не вирвалося в мене, та потім я згадав, що ці напівпротезовані істоти мусять же чимось пережовувати їжу, а штучні щелепи, порівняно з рештою – просто дріб'язок.

– Ой! Вибачте, ради Бога, – заметушилася мати. – Це в нього від надлишку емоцій. У нас рідко бувають сторонні.

– Пусте, легка подряпина. Не варта уваги, а тим більше вибачень, – відказав я, відчуваючи непереборне бажання втекти звідси якомога швидше, щоб не спокуситися відфутболити малого виродка добрячим пенальті. Натомість сказав: «От хіба голку з ниткою, якщо можна, – я лише швиденько прифастриґую, а вдома вже зашию остаточно».

Пропозиції допомогти я відкинув як неприйнятні й зайві, та, всиливши в голку нитку цілком невідповідного кольору (хтозна, може, вони на додачу ще й дальтоніки), почав латати дірку. Не знімаючи штанів це виявилося зробити не так просто, і під цим приводом я задер холошу, щоб подивитися заодно на місце укусу. На превеликий подив там не виявилося жодної подряпини, а тільки мікроскопічна цятка і невеликий пухирець – такі бувають від особливого сорту кропиви. Однак, поки я порався зі швом, пухирець збільшувався просто на очах – це нагадувало дизгідроз або ж водяницю звичайну, тільки прогресувала вона незвичайними темпами. Поки я сяк-так зліпив клапті тканини докупи, пухир вже був завбільшки з півдолоні й продовжував рости. Малий виродок тим часом скрутився в своєму кутку і, здається, задрімав. Витратив, паскуда, надто багато енергії, щоб вгризти такого здорового дядька.

Віддаючи швацьке причандалля господині, я мовчки показав їй на пухир. Вона заметушилася, вибачаючись.

– Треба, мабуть, проткнути голкою, – сказала вона і вже готова була це зробити, але тут підкотив на своєму кріслі старий віденський хокеїст.

– Це, швидше за все, – алергічна реакція, – авторитетно заявив він. – Потрібно відсмоктати рідину шприцом, змастити ранку йодом, а ще краще «Фторокортом» і забинтувати. Ось, – тицьнув він м'якушем пальця у розгорнуту книгу, яка й справді виявилася якимось рецептурним довідником.

Жінка навдивовижу шпарко видобула з шафки все необхідне – одноразовий шприц, слоїчок йоду, мазь, вату і бинт.

– Сідайте ось тут. Це швидко. Мені так незручно, вибачте, будь ласка.

Я промовчав, з острахом спостерігаючи, як вона розпаковує шприц, накладає голку і встромляє її в мою плоть. Болю не відчував. Жінка витягла десь з половину шприца брудно-брунатної рідини, й пухир, зів'явши, майже зовсім зник, залишивши по собі зморщений шар неживої вже епідерми. Я чекав на подальшу обробку ранки, та жінка знову якось дивно заточилась і, падаючи, ніби випадково встромила шприц мені в плече. Навалившись на мене цілою своєю вагою вона впорскнула всенький вміст штрикавки мені глибоко під шкіру. Я зірвався на ноги, одночасно підтримуючи мою горе-цілительку, аби не звалилася на підлогу. Вона белькотіла чергові перепрошення, старий награно лаяв її за незграбність, навіть малий витріщив з кутка свої банькуваті очиці. Раптом я зрозумів, відчув безпомилково, що все це – лише блискуче розіграний спектакль, перфектно продумана операція, і що я, здається, цього разу влип, і то влип серйозно. Шприц стирчав з мого плеча, мов отруєна данська рапіра, і, вирвавши його та жбурнувши геть, я вибіг з кімнати, не забравши ні торби, ні відеокамери HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC.

В передпокої мені довго довелося возитися з цілою купою засувів, ланцюжків, защіпок, – навіть ці речі тут були нестандартні, виготовлені на спеціальне замовлення. Коли врешті двері розчахнулися (якийсь незауважений вчасно гачок відлетів, вирваний «з м'ясом»), я востаннє обернувся й побачив, що ціла дружна сімейка проводжає мене сповненими ніжності поглядами, немов близького родича. Мабуть, після всього, що сталось, я й справді незабаром стану їхнім кревним.

Я гнав містом, не розбираючи дороги, туди, звідки долинав рятівний голос моря. Рухатися мені робилося все важче – як ото буває у в'язкій і липучій матерії сну. Тільки тепер в'язкість поглинала мене ізсередини. Я робився все аморфнішим, усе безсилішим і податливішим. Навіть розріджене нічне повітря вже становило для мене серйозний опір – я боявся, як би не розтектися під дією атмосферного тиску в безглузду пляму на асфальті. Останні сотні метрів я долав, – завдяки камінним сходам, що спускалися до води, – сповзаючи із одного східця на інший, перетягуючи неслухняне тіло, ніби напханого ватою Кінґ-Конґа [86]86
  Кінґ-Конґ– ще один персонаж масової культури – велетенська горила, що разом із Дракулою, Фредді Крюґером, Суперменом, Годзілою, І.Т., Альфом, згаданими в наступному епізоді черепашками-ніндзя та ін. входять до всесвітнього шоу-бестіарію.


[Закрыть]. Хоча, як вже хтось казав, – не в пропорціях була справа. Отож я сповзав, підтягуючи кінцівку за кінцівкою, намагаючись перемістити центр ваги в такий спосіб, щоб земне тяжіння саме змусило моє безсиле тіло котитися вниз. Робити це ставало дедалі важче, бо прогресуюча аморфність змушувала мене набирати тієї форми, яку диктував довколишній рельєф. Незабаром я майже повністю перетворився в драглисте покриття камінних сходів, і хоча, на щастя, спуск майже закінчився, потрібно було ще перетнути смугу піску. Зрозуміло, що за таких обставин мені не вдалося набрати достатньо інерції, аби добратися до води без втрат. Пісок всотував в'язке моє єство неохоче, але невблаганно. Намагаючись випускати із себе мляві паростки, я поволі тягнувся до води. Не знаю, скільки це тривало. В кожному разі достатньо довго, аби я втратив абсолютну більшість своєї маси. Невідомо, що робилося з моїми компонентами, котрі просочилися в пісок. «Компонентами», – бляха муха! – компонентами! Та я просто розлазився на шматки! Може, це новий спосіб розмноження? Однак мене робилося щоразу менше, оскільки свідомість все ще перебувала в тій мізерній, обліпленій піском і пилом грудці мислячого желе, – gelée sâpiens, – а водяниця, очевидно, модифікувалася в різновид іхтіозу.

Врешті-решт мені все ж вдалося добратися до води ще до початку відпливу, і рятівні хвилі потягли мене в морську глибінь.

Рідна стихія поглинула мене до решти.

(Подальший текст, виділений курсивом, у паперовому оригіналі подано двома блоками – прозовим і віршованим, розташованими на сторінці паралельно. – Прим. верстальника.)

Море було спокійне [87]87
  Море було спокійне… – дослівна й розлога цитата з повісті Моріса Бланшо «Thomas l'obscur». Паралельно Іздрик подає власну, поетичну транскрипцію цього епізоду. Своєрідна стилізація «під Бланшо» нам бачиться також у розділі «Вінвона» (епізод «Вона спускалася до води.»).


[Закрыть] , а він звик плавати, не втомлюючись, як завгодно довго. Сьогодні вирішив однак обрати незвичайний маршрут. Берег оповила імла. Над морем зависла хмара, і водна гладінь губилась в мерехтінні примарних зблисків, які єдино й видавалися реальними. Плини примхливих течій огортали його, даруючи відчуття спорідненості з бездонною стихією. Він докладав максимум зусиль, аби поплисти, але переконання, що води насправді немає, перетворювало ці намагання в підвид безглуздих вправ, сповнюючи його нехіттю. Може, варто було лише опанувати себе, щоб відігнати подібні думки, та йому не вдавалося сконцентруватися на чомусь конкретному, то ж він лише споглядав порожнечу в надії, що допомога звідкись надійде. Тим часом збурене вітром море не на жарт розхвилювалося. Здіймався шторм, розганяючи хвилі навсібіч, ґвалтовні пориви вітру розшарпували небо, а водночас панували такі тиша й спокій, якби все довкола було винищене дотла. Він намагався видобутися з-під навали імлистих хвиль. Пронизливий холод паралізував плоть. Вода вирувала довкола. Чи справді то була вода? Час від часу піна злітала білими пелюстками, іноді відсутність води редематеріалізувалася і невблаганно тягнула його за собою. Дихаючи вільно і поволі, він відчував у собі ту ж саму плинність, яка панувала зусібіч, поглинаючи його до решти. Дивний напій, що споживає самого себе – без настрою, без смаку. Пізніше чи то від втоми, чи то внаслідок якихось інших невідомих причин, власна плоть уявилася йому такою ж чужою, як і вода, в якій він перебував. Це відчуття видалося на початку майже приємним. Здавалося, він змішується з морем, розчиняється в ньому, проникає в рідку життєдайну цілість. Одурманений відчуттям трансґресії, виходу за власні межі, просякнутості порожнечею і перетікання в безмежний мозок води, він забув про неминучі ускладнення. Бо навіть те ідеальне море, на котре він все неухильніше перетворювався, навідворіт набирало ознак реальної стихії, в якій тонуло його все ще реальне тіло. Не відчував жодного хвилювання, – (хоч було щось нестерпне в цьому безцільному плаванні, разом із тілом, яке слугувало виключно для роздумів про плавання), – а радше полегшення, так, ніби віднайшовся нарешті ключ до розв'язання ситуації, ніби все звелося лише до безконечної подорожі неіснуючого тіла в неіснуючому морі. Однак та ілюзія не тривала довго. Змушений був перевертатися з боку на бік, немов дрейфуючий корабель, у воді, що дарувала йому здатність плавати. Чи був якийсь вихід? Чи міг боротися з хвилями, котрі були його власною плоттю? Чи мав би втопитися? Зі смутком втопитися в самому собі? Напевно, це був момент, коли варто було повернути назад, та залишилася ще якась крихта надії, тому він плив далі, ніби у відновленому самоусвідомленні відкривалися нові можливості. Плив, як позбавлений плавників монстр. Обсервований крізь потужні мікроскопи видавався б зухвалим плетивом вій, віял і вібрацій. Спокуса набирала незвичайного відтінку, коли з краплі води він намагався проникнути в імлисті, неясно окреслені нескінченністю терени, немовби у святі місця настільки близькі йому, що вистачило би просто бути там, аби взагалі бути. Це нагадувало омріяну нору, печеру, нішу, в яку він заглиблювався і в якій вже виднівся відбиток його тіла, хоч воно ще й не встигло виповнити всього підвладного йому простору. Згодом довелося зробити останнє зусилля, щоб дістатися туди, ще перебуваючи самим собою. Це виявилося легкою справою, бо не трапилося жодної перешкоди, – він віднаходив себе, приєднувався сам до себе, окуповуючи місце, до якого ніхто інший не зміг би проникнути.

 
Було спокійним мирне море,
а я звик плисти без утоми невідомо як довго. Та
обрав сьогодні шлях, одначе,
ніким незвіданий раніш.
 
 
Імла ковтнула нагло берег,
всотала млосно суходоли,
над море назлітались хмари,
і мерехтіння ясних зблисків
єдино дійсністю здались.
 
 
Примхливих течій чудні плини
мене полегкі огортали,
в обіймах ніжних несучи,
чуття даруючи породи-
чання з бездною стихій.
 
 
Я намагався самотужки
поплисти, хоч і певен був —
води насправді не існує.
Та марні наміри здолати
всевладні вади власних дум.
 
 
Нараз зірвався вітер буйний
і збурив море не на жарти,
здіймаючи величні хвилі,
розшарпуючи небо в клоччя,
жбурляючи безжально птиць.
 
 
А тим же часом панували
такі довкола тиша й спокій,
що знищеним усе дотла
здавалося. З-під хвиль навали
я марно вирватись хотів.
 
 
І холод лютий, пронизавши
до решти плоть мою калічну,
скував паралічем всі рухи,
лиш тільки води вирували.
Чи ж справді то була вода?
 
 
Піна злітала пелюстками,
засвідчуючи вод відсутність,
але невидима стихія
таки затягувала в себе,
немов це я водою був.
 
 
В собі самому відчував я
ті швидкоплинність і текучість,
які довкола нуртували,
нутро поглинувши моє.
Сей дивний трунок ніби сам
 
 
себе самого споживав. На
мене враз зійшла утома,
і я відчув себе чужинцем
у власному єстві, неначе
я тільки – плюскотіння хвиль.
 
 
Спочатку здалось це приємним —
перетікати з тіла в море
і розчинятись в ньому сіллю,
і з моря в тіло знов вливатись,
єдину цілість творячи,
 
 
та я забув про небезпеку.
Бо непорочне сливе море,
котрим я так нежданно став,
мене тягнуло вглиб нещадно —
я, неіснуючий, тонув.
 
 
Не це однак мене лякало,
а те, що потопельник все ще
тут існував лише для того,
аби роздумувати власне
про плин і плавання, і ціль.
 
 
Та плоть моя знайшла без мене
з безвиході таємний хід.
Вона, немов плавець управний,
крізь зябри воду пропускала,
і течій вловлювала струм.
 
 
А що зі мною? Міг хіба я
змагатись з морем, що було
тепер єством моїм правдивим?
Втопитися в собі самому —
яка сумна і ница смерть!
 
 
Був час, напевно, повертатись,
але негаснуча надія
усе несла мене вперед,
як монстра злого водяного,
позбавленого плавників.
 
 
Я линув у глибини темні,
немовби у місця святії,
де тільки й можна перебути
цей жах земного існування,
де можна бути просто як
 
 
частина простору, що прагне
не вивільняти більше місць,
а бути лиш самим собою —
відбитком власним на вапні
своєї мушлі-черепашки [88]88
  Не плутати з черепашкими-ніндзя.


[Закрыть].
 

Врешті-решт я змушений був повернутися. Без труду віднайшов зворотний шлях. Але яким же ницим видалося це повернення! Яким ганебним! Адже я сподівався справді перетворитися на воду, – цю найпростішу хімічну сполуку, єдиним недоліком якої можна помилково вважати її біполярність, – щоб опанувати світом і тобою.

Перетворитися на воду, щоб проникати в найтонші пори землі. Аби обіймати її цілком. Аби стискати серце землі.

Ховатися в тектонічних розламах, колодязях, шахтах. Збиратися в проваллях. Розпирати пласти змертвілих порід. Просочуватися крізь пісок, глевку лизати глину й на амінь точити камінь. Пробиватися до тебе вперто, вперто так.

Вибухати гейзерами, джерелами, фонтанами. Бути твоїм питвом, виповнювати тебе зсередини. Перебувати в кожній твоїй клітині, наповнювати акваріуми мітохондрій, давати тобі життя. Бути твоєю вологою, кров'ю, потом, слизом, сльозами, (…).

Бути духом озер і морів. Плекати риб. Дивитися в стебла трави. Зникати в пташиних дзьобах. Нуртувати луками й лісами, тягтися вгору капілярами зел, проступати росою і соком листя.

Напівзомліло парувати, підноситись імлою в небо і, гнаний вітром, повертатися до тебе хмарами, зливами, грозами, спадати дощем, градом, снігом, обдаровувати оздобами інею та паморозі.

Спливати річками вділ, руйнувати береги, здійматися повенями, володіти всіма рурами світу.

Налітати штормами й тайфунами. Розбивати ковчеги, бути вищим од гір. Стерегтися повсюди, триматися сорок діб.

Всевладно полонити час. Безвстидно жебоніти уретрами клепсидр.

Розлітатися бризками хвиль, шумовинням, піною. Злизувати мед твоїх слідів. Плисти сам в собі за тобою, перетікаючи у власну суть. Нести вінки купальські, ховати потопельників, хрестити немовлят, освячувати житла.

Обіймати тебе так, як ніхто не обійме руками. Цілувати без уст. Огортати тебе цілком, мати в собі простір твого тіла. Знати найпотаємніші куточки, омивати твій розпач і біль.

Бути ніжним коханком. Бути всевладним коханком. Бути твоїм сном, тінню німої пристрасті.

Пестити шкіру прозорими краплями, милувати струмками, золотити під сонцем дня. Бавитися твоїм волоссям. Солонити повіки, торкатися очей. Торкатися відкритих очей, аж поки зір твій і дотик зіллються в одне. Тоді вже не зможеш мене забути, висушити, стерти.

Тримати тебе легко і міцно, відносити від берегів у власну відкритість. Залишитися під небом з тобою наодинці. Шепотіти невідомі слова, бути словами, занурившись у які, ти будеш тільки зітхати, зітхати, зітхати.

І коли захлинешся від радості й насолоди, нарешті проникнути в тебе, оволодіти тобою сповна, з'єднатись із соком твого життя, відкинути небо; знехтувавши повітрям, виповнити твої легені, залишитися в тобі назавжди й залишити тебе в собі, опускаючи поволі в глибини, де тільки спокій і тиша, де вічна ніч і забуття, де нас вже ніхто не розлучить повік.

Зрештою, я задовольнився би й тривіальнішим ( а тривіальності ніколи не буває забагато), адже осягнути всі можливості води – майже те саме, що збагнути все. Мені вистачило б малого. Лише б щодня витікати з водогону, варитися в чайнику, перетворюватися на твою ранкову каву, потім литися із крана в твої долоні, омивати обличчя, струменіти душем, не оминаючи жодного закутка ні тіла, ні душі.

Бачить Бог, я б погодився бути довічним бранцем водогонів, адже я орієнтуюся в них, як ніхто. Я знаю всі різновиди іржі залізних муніципальних труб, розуміюся на оксидах мідних рур у дорогих готелях кшталту MARRIOTT, я звідав леґовану сталь водонапірних систем Беверлі Гіллз, поліпропіленові кишки модерних кварталів середнього класу, пізнав смердючі бетонні катакомби каналізаційних мереж та чавунні ребра радіаторів центрального опалення. Та найбільш мені відомі й любі різні крани – всі ці фітінґи, вентилі, васергани, міксвотери, – що проникають у кожне помешкання, не беручи до уваги хіба що найреліктовіші поселення де-небудь в Арктиці, пустелях чи високогір'ях. Хром-нікелеві корпуси HANSGROHE, ґумові прокладки УКРЛАТЕКС, керамічні золотники HANSAй найгерметичніші штифти з оксиду алюмінію DORNBRACHT – все це органи найвищої чутливості та чулої перфектності. Саме крізь них випорскує живильна лагідна волога, що так ніжно нівечить життя.

Та навіть цим убогим сантехнічним маренням не судилося ма-те-ма-ти-ка-реал-лізу-вати-ся. Розв'язка виявилась апогеєм ганьби й безчестя – я перетворився на слимака.

Мене викинуло припливом на піщаний берег просто тобі під ноги – ти вдивлялась у передсвітанкове небо. Надаремно я розтуляв стулки своєї мушлі – навіть мукання не долітало з заслиненогомолюскового нутра, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася всудому. Ми перебували майже поруч і, одночасно, так далеко одне від одного, як ніколи раніше.

Що з того, що кров моя тепер прозора, а мантія та зябри споліскувані морем. Я зупинився на півдорозі між живим і мертвим, поміж тобою і водою – мені ніколи не вистачало мужності довести справу до завершення. Тепер приречений я фільтрувати солоні хвилі узбережжя аж до кінця гнилих часів.

Ти постояла ще трохи і пішла вздовж пляжу, несучи сандалики в руках. Навіть слідів твоїх я вже не міг побачити – надто близько до поверхні точилося тепер моє життя.

Згодом я навчився багатьох речей – використовувати підводні течії, залягати на дно, ховаючись від небезпек, добуватися берега на вершечках хвиль і навіть закопуватися в пісок, уникаючи набридливих дітлахів династії Мін. Невігласи, вони прозвали мене людиною-креветкою, не підозрюючи навіть, що походжу я із шляхетного роду молюсків OSTREIDAE, котрими так люблять смакувати нащадки інших шляхетних кланів, поливаючи нас цитриновим соком і запиваючи дешевим «Шатобріаном». На щастя звиродніння й вберегло мене від ненажерливих гурманів, та я ще мав надію виносити в собі справжній чорний перл.

Вечорами, дочекавшись припливу, я часто повертався на те місце, де вперше побачив тебе, відкривши стулки черепашки. Але ти більше не з'являлась. Час від часу звідкись долинали звуки акордеона, підкріплювані несміливим співом. Одного разу мені здалося навіть, що я розпізнав слова: «Tako ti je mala moja kad ljibi Bosanac [89]89
  Отак воно, моя мила, коли кохає боснієць ( босн.).


[Закрыть]», але то, мабуть, лише причулося, – який там у молюска слух, – бо відразу ж потому густий солдафонський бас утнув іншої:

 
«Oh Tannenbaum, oh Tannenbaum!    («Ох, ялиночко, ялиночко!
Wie schön sind deine Blätter!             Гарне ж твоє гілля!
Wenn die Leute auseinander gehen,   Коли люди розлучаються,
Da sagen sie auf Wiedersehen.»          Вони говорять: до побачення».)
 

Це була моя улюблена. Від неї я мало не впадав у тра-та-та-а-н-с-с-с…