Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Розділ шостий. Син літньої ночі-2 [48]48
  Всі імена справжні, всі події – вигадані. Будь-які співпадіння слід вважати невипадковими.


[Закрыть]

Дитинко[…], поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

С е р г і й  Ж а д а н

У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту дурну Галичину.

О л е к с а н д р  Ґ у м б о л ь д т.

Ти спокійно (спокійно?) й незалежно жила собі на своїй вулиці Незалежності, але рано чи пізно трапляється так, що ми зустрічаємось, а цього разу сталося ще й так, що мені ніде було заночувати, окрім, як у тебе.

Ну так сталося, чорт забирай, так сталося.

Життя різноманітніше за сни.

Про те, як мені їхалося сюди, ще кілька років тому, я писав би приблизно так:

«У переповненому салоні автобуса „Калуш-Варшава“ (чия міжнародність, зауважимо, ніяк не вплинула на гуцульські традиції місцевого сервісу), на найостаннішому підвищенні, призначеному для багажу, але чомусь названому в народі пухким і комфортним словом „бамбетлі“, знаходився не хто інший, як нікому не відомий невдаха та пияк, інженер за фахом і поет за покликанням Альбан Т. [49]49
  Альбан Т. – алюзія до імені Альбана Берга, австрійського композитора, автора опери «Воццек», назву якої й запозичив Іздрик для своєї книги. Зі слів Юрія Андруховича («Воццек, син Іздрика». Art Line #10–11, 1997, ст. 92) знаємо, що згідно з початковим задумом книга мала називатися «Альбан – Той – Воццек». Причина такого нав'язливого нагадування Іздриком-Леоном про Іздрика-Воццека не зовсім зрозуміла, адже вона демонструє відвертий несмак, який важко виправдати навіть рятівним поняттям «антиестетика». Швидше за все – це наслідок підсвідомого відчуття того, вже згаданого нами факту, що «Подвійний Леон» (на відміну від попередньої книги) навряд чи можна визнати літературним твором.


[Закрыть] Він їхав до Варшави на запрошення якоїсь зварйованої фундації – однієї з багатьох зварйованих, – котра влаштовувала для пересичених літературних ґурманів екзотичний вечір української поезії. Досьогодні залишається загадкою, яким чином у список запрошених (а серед них були такі світила, як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад, Віхта Сад, Камідян, Проскурня, Цибулько, Бригинець і Забужко [50]50
  … такі світила як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад…– майже дослівна автоцитата з «Воццека» (розділ «Синдром Любанського»), на що прозоро натякається в кінці виділеного курсивом епізоду.


[Закрыть] ) потрапив наш герой, людина цілком пересічна, невідома в літературних колах, та й до того ж, відверто кажучи, не надто вдатний поет – майже все його мистецьке покликання зреалізовувалося у надмірному вживанні горілки, причому на відміну від більшості подібних типів Альбан любив пити насамоті, очевидно відчуваючи в спілкуванні з алкоголями щось інтимне.

От і зараз він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу…

Пасажири автобуса „Калуш-Варшава“, як і більшість пасажирів більшості українських транспортних засобів, відразу по відправленні почали сягати до просторих сумок, наплечників, чемоданів, видобуваючи з них канапки, сало, ковбасу, сир, яблука, смажених курей, тепличні огірки та іншу поживу. І, безумовно, „Пепсі“. І, безумовно, „Коку“. І, безумовно, „Фанту“. І, безумовно, „Лемон-фреш“. І, безумовно, горілку, горілку, горілку.

Була тут „Столична“, „Російська“, зроблена в Києві „Московська“, „Гайдамацька“, „Оковита“, „Соковита“, „Бенкетна особлива“, „Особливо бешкетна“, „Гуцульська“, гірка настоянка „Полонина“, „Горіхова“, „Тернопільська ювілейна“, „Українська з перцем“, міцний напій „Козацький“ – гидота неймовірна, – „Посольська“, „Подольська“, „Лівобережна“, зроблена в Москві „Київська“, „Старокиївська“, „Херсонська“, „Берегиня“, „Херсонська берегиня“, „Донбасская особая“, „Крымчанка крепкая“, „Лимонна“, „Персикова“, „Абрикосова“, „Грушева“, „Слив'янка“, „Слов'янка“, „Ялівцівка“, „Корона“, „Золота корона“, „Золоті ворота“, „Золоте кільце“, „Кайзер“, „Кайзер Вільгельм“, „Консул“, „Чорний консул“, „Консул Прохаска“, а також прозаїчний кондитерський спирт, котрий призначався не так для внутрішнього споживання, як на продаж, і тому везлося його у найрізноманітнішому спакуванні – в гумових грілках, запаяних поліетиленових пакетах, літрових пластикових пляшках з-під згаданої вже „Пепсі“, бляшанках з надписом „Згущене молоко“ чи „Паста томатна“, а пасажир з сидіння № 9 навіть залив його у баскетбольний м'яч, який від цього став підозріло важким і втратив стрибучість (до речі, в стандартний баскетбольний м'яч вміщається 2,678 літра кондитерського спирту чи будь-якої іншої рідини).

Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль – а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані – всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, – коли вже викладати все на чистоту – не два.

Було б неприпустимим виявом снобізму оцінювати це як відсутність виховання, загальної культури чи відчуття стилю. Навпаки – здається, що саме в цій гастрономічній імпульсивності, в цій кулінарно-туристичній екстравертованості демонструє наша нація свою душевну делікатність, незахищеність і вразливість. Лише безповоротно урбанізована істота може незворушно сприймати своє ув'язнення в металевій скрині – а чим іншим, як не металевими камерами є всі ці поїзди, автобуси, автомобілі, літаки? – людина ж природна, не зіпсута остаточно цивілізацією, відчуває пекучий внутрішній дискомфорт, неспокій, клаустрофобію, страх. Поки триває заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, вимушене сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням із верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки.

Раніше, скажімо років десять тому, Альбан як представник древнього аристократичного роду, можливо, скривився б на вигляд ремиґаючих співвітчизників, але сьогодні, відчуваючи навіть певну спорідненість з ними, в нападі нонабстинентського демократизму він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу і зробив добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити перший секрет: Альбан їхав без квитка.

Що називається, з а й ц е м – дивний, чесно кажучи, художній образ.

До останнього дня він зволікав із придбанням квитка, бо не був певний, чи встигне виробити закордонний паспорт. Він вистоював довгі черги в казематах місцевого ОВІРу, тягав туди якісь підозрілі пакети, набиті пляшками і шоколадом, видзвонював незнайомих знайомих у пошуках впливових осіб, демонстрував права на різноманітні пільги, розмовляв облесливим голосом і запобігливо заглядав ув очі, позичав гроші, просив, брехав, обіцяв, однак уся ця акробатика приносила мало користі.

Можливо, в якійсь іншій історії я розповім докладніше про Альбанові паспортні пригоди, та зараз не варто витрачати на них ні сил, ні часу, бо головне, наразі, те, що паспорт врешті-решт в остатній 'мент було все-таки отримано, і наслідком цієї остат'мент'альності була неможливість придбати квиток через відсутність їх у касі автобусного вокзалу, котрий в Калуші міститься під тим же дахом, що й залізничний, та це в даному випадку теж не має аніякісінького значення.

Тож Альбан їхав зайцем. Водій (один з водіїв, уточнимо, бо в міжнародні рейси їх відправлялося по двоє), що називався Тарас (інформація для керівництва Калуського автопарку), з якоюсь підозрілою легкістю погодився підкинути Альбана до Варшави, ба більше – на „бамбетлях“ зібралась ціла компанія, щось на кшталт касти недоторканих чи товариства табірних „півнів“. Отож Альбан їхав зайцем, але серце його не було спокійним, і під цим приводом він витяг із кишені пальта свою нержавіючу флягу і зробив перший добрячий ковток. За вдалу подорож, як може видатися нам.

Тут мусимо привідкрити другий секрет…».

Отак писав би я про свої пригоди ще кілька років тому, але сьогодні це було б непростимо, непристойно відвертим самоповтором (до того ж більшість лінгвістичних конструкцій і лексичних побудов уже використані у «Воццеку»), а це неприпустимо для сучасного українського письменника, хоча слово «сучасний», – не кажучи вже про «український» – тут абсолютно зайве.

Тому обмежуся лише кількома стислими спостереженнями.

На польській митниці молодий, сенсаційно хамовитий, – ogniem і mieczem [51]51
  « Ogniem і mieczem» – роман класика польської літератури Ґ. Сенкевіча, відомий своїм антиукраїнським спрямуванням. Бум довкола проблематики цього твору виник 1999 року в зв'язку з виходом на екрани одноіменного блокбастера С. Гофмана.


[Закрыть], – прикордонник сказав, скептично оглянувши моє факсоване консулятом запрошення: «Pojedesz' domoj. Faks nie dokumient». Я вже в душі налаштувався на саме такий розвиток подій (завжди легко відмовляюсь від замисленого, як тільки-но виникають найменші перешкоди), однак на щастя (присмачене, втім, кінематографічним suspense'ом) увага митників перекинулася на двох сексапільних дівчаток, з якими було проведено довгий міжнародно-садистський сеанс в кімнаті для обшуків. Весь цей час я разом із співвітчизниками покірно чекав своєї долі. Вони переживали за свої запаси спирту, котрий сподівалися збути на знаменитому варшавському стадіоні, перетвореному в гігантський базар, а я мнув у руках непотрібний уже факс і думав чомусь про те, що от в торбі моїй лежить новенька парасоля, а це означає, мабуть, що дощів не буде, і парасоля залишиться, як завжди, забутою де-небуть на готельному столику чи в гардеробі консуляту. Наявність парасолі мене дратувала більше, ніж прикордонне хамство.

Зате втішало те, що в тій же торбі знаходилися старі купальні капці – я купив їх багато років тому в околицях Риги, і вони свого часу врятували мене, коли на пляжі поцупили мої новенькі мешти, а я не міг собі уявити, як то зайти до електрички босим. В протекторі підошви застрягла колись черешнева кісточка і залишалася там до цього часу, супроводжуючи мене у всіх гігієнічних виправах.

За який час розкуйовджені, розчервонілі дівчата з вительбушеними торбами з'явилися коло автобуса, врятувавши ціною власної гідності цілу екскурсію, і подорож продовжилася. Ощасливлені польські митники замалим не махали нам на прощання руками.

Тепер належалося не пропустити моменту і зійти, не доїжджаючи до варшавського вокзалу, де ранньої пори панує російська мафія. Належалося вийти якраз коло згаданого вже стадіону, де в цю досвітню годину панує відносний спокій, замовити телефоном таксі й добратися до потрібного місця.

Однак цього разу я проспав.

Варшавський західний вокзал відомий своєю слов'янською гостинністю, яка коштує, втім, великих грошей – іноді всього вмісту гаманця. З'явитися тут удосвіта означає невибагливе, але невблаганне спілкування з «братвою» [52]52
  « братва» – одне із сленгових самовизначень осіб, приналежних до кримінальних структур.


[Закрыть]. Щоправда бувають і винятки – якось Ярина з Джоном провели під склепінням «двожца» цілу ніч, не склепивши, річ ясна, очей, але й не вступаючи в ризиковані дискусії з представниками нічної влади. Щоправда, треба бачити Джона з його окулярами, чорним воландівським беретом та незмінною гітарою, а також Ярину, львівську настільки, що варшав'янки поруч з нею виглядають зачуханими селючками. Ніхто, річ ясна, не міг запідозрити в них колишніх співвітчизників. Інша річ я. У мене ні окулярів, ні гітари, ні львівського шарму, ні, навіть, ціпка, а чоловік без ціпка, як уже було сказано, – що солдат без штанів. Тому на виході з оточеного зусібіч автобуса мене, як і решту, зупинив здоровенний амбал в спортивному костюмі NIKE: «Землячок, поговорить надо».

– Не розмавям по російску, – з похмільною зухвалістю повів я, і амбал, прошепелявивши «пшепрашам», відступив.

На вході в приміщення вокзалу до мене підбіг миршавий хлопчина:

– Ізвіні, пан, не скажете, как проехать, понімаєшь пан, как проехать до уліци… – й назвав якийсь люберсько-люблінський гібрид. Це була явна підставка, ще одна перевірка.

– Нє мєшкам в Варшаве. Нєх пан подейдзє до окєнка інформації.

Миршавий теж прошамкотів щось вибачливо-елегійне й відпав.

Але й це ще не був кінець.

На виході веселий розхристаний бандит, що традиційно нагадував відставного атлета, запитав ніби мимохіть:

– Откуда етот автобус прієхал?

– З Любліна, – відказав я, зробивши бездоганно-правильний наголос на «i», але фатально забувши, що я ж, дідько його візьми, не розумію російської.

Однак бандит, дякувати Богу, проколу мого не зауважив і побіг ловити інших лохів, яким випадково вдалося просіятися крізь фільтраційне сито рекетирів.

Коло кіоска, де продавалися автобусні квитки, ошивалося ще двійко «братанів», і я зрозумів, що більше не витримаю і десь обов'язково допущу промах або забуду, як сказати «білет тигодньóви», або замість поляриса витягну свій український паспорт, або замість «дзєнькує пані упшеймє» скажу «йоб твою мать». Не залишалося нічого іншого, як брати таксівку. Грошей у мене було обмаль, але про це я вже не думав. Пошвидше б тільки забратися звідси.

– Aleja Niepodległości. Centrum Badań Kosmicznych, – завчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.

– О ile wiem, na Niepodległości nie ma żadnego Centrum Badań Kosmicznych, – сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

– No to może na jakejś innej ulicy. To już pana problem, – нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.

– Pan chyba jest kosmonautę Ukraińskim, – насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.

– Niestety, – чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я вжив це слово, може, просто тому, що воно мені завжди подобалося, навіть тоді, коли я ще не знав його значення [53]53
  – Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.
  – Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.
  – Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.
  – Ви, напевно, український космонавт?
  – На жаль ( польськ.).


[Закрыть].

Поки ми їхали DJ 107FMЧЖУАН-ЦЗИ крутив Станіслава Сойку [54]54
  Станіслав Сойка– польський піаніст, співак та композитор, близький до естетики джазу. Далі повністю цитується текст його пісні «Так jak w kinie» з диску «Cud niepamięci» (Pomaton 98124).


[Закрыть]. Сойка співав:

 
«Мат cichy dom, mam dobry dom, mam życie ta-a-ak jak и kinie-e-e
I żonę mam i dzieci mam, ale bez pani gine-e-e-ę
Tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e-e
Żona mnie cieszy dzieci też a pani tam… (я не розчув, де саме «tam»).
Chociaż nie umiem bez nich żyć, tak jakoś pusto wokó-ó-ó-ł
I pani o tym dobrze wie, więc niech ucieka jak najdale-e-e-j
O dobry Boże gdybym mógł wtedy nie spotkać pani wcale-e-e-e
Tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e (2)
Gdy minie czas, gdy minie czas, i wszystko w dal odpłynie-e-e-e
I pani będzie miała dom i życie tak jak w kinie-e-e-e
Nie będzie pani płakać już, zapomni pani o mnie-e-e-e
I nigdy się nie dowie że rozdarty byłem nieprzytomnie-e-e-e
O-o-o tak jak w ki-i-i-nie, tak jak w kinie-e-e… (4)» [55]55
  У мене тихий, добрий дім, живу, як на екрані.
  Маю дружину і дітей, але без Тебе гину.
  Як у фільмі на екрані
  Радують мене і жінка й діти, а Ти десь там… (очевидно, д а л е к о – прим. моя,—
  Леон.)
  І хоч не вмію без них жити, та якось порожньо довкола
  І Ти прекрасно знаєш це, то утікай же якнайдалі.
  О добрий Боже, і для чого нам зустрітися дано було?
  Так, ніби в фільмі на екрані.
  Як час мине, як час мине, і все у даль відплине,
  У Тебе також буде дім і життя, ніби в кіно, —
  І вже не плакатимеш Ти й забудеш вже про мене.
  І ніхто ніколи не дізнається, як я кохав Тебе безтямно
  Неначе в фільмі на екрані ( польськ.).


[Закрыть]
 

Подальші події великої ваги для нашої оповіді не мають, тому можна їх без жалю опустити.

Отож врешті склалося так, що мені ніде було заночувати, окрім як у тебе. Ти трималася відчужено, вочевидь відганяючи думки про можливі наслідки нашого близького перебування в одному приміщенні. Однак коли ми зайшли до помешкання, воно виявилося заповненим твоїми родичами, котрі невідомо звідки взялися і тепер галасливо розпаковували валізи й клунки, вручали презенти й передачі від тих, хто приїхати не зміг. Лунали привітальні вигуки, практикувались рукостискання й поцілунки. Ніколи не думав, що в тебе є якісь родичі, принаймні в такій кількості. Це вже потім закралася мені в голову думка, що ти спеціально наскликала їх з усіх усюд, аби не залишатися зі мною наодинці. (Втім, ти ніколи не пішла б на таке). А зараз я стояв розгублений, збентежений, нікому не потрібний. «Де ж тепер я буду ночувати?», – крутилося в мозку, ніби це було найголовнішим. Я вийшов у подвір'я – світило сонце, зеленіла трава, на траві повмощувалися цигани в брудному яскравому лахмітті – мало не цілий табір. «Вони що, теж до тебе?», – подумалося мені, та тут я побачив на лавочці Марійку Панчишин.

– Привіт, – помахала вона мені рукою. – Ходи покуримо.

– Привіт, – сказав я ошелешено, беручи в неї сигарету.

Марійка як завжди щось радісно і жваво повідомляла, та я не слухав її, а дивлячись на циганів, розмірковував:

«От же ж нарід який дивний. Не мають ні писемності власної, ні літератури, не кажучи вже про представників в уряді, а мови своєї не втрачають, із самоідентифікацією проблем не мають та й взагалі… Жінки майже всі курять, мало не з пелюшок, але народжують дитинчат здорових і життєздатних, дарма що годуються будь-як, провадять невпорядкований і навряд чи здоровий спосіб життя, харчових додатків і вітамінів не вживають, про, скажімо, шейпінґ і не чули, а особисту гігієну відверто мали десь. І релігійні чвари їх обходять стороною, і зміни політичного режиму турбують мало. І взагалі їм все глибоко по барабану. Може б це податися в цигани? Заодно, до речі, й проблема з ночівлею була б вирішена».

Марійка в цей момент зійшла на якийсь пісенно-билинний лад:

 
«Ой любчику ти наш, однолюбчику! [56]56
  Ой любчику ти наш, однолюбчику!..– черговий іронічний парафраз, пародіювання «Слова о полку Ігоревім», в даному випадку – стилістики перекладу Максима Рильського.


[Закрыть]
Ох, далеко ж ти залетів, ясен соколе,
птиць край моря побиваючи!
Однолюбе ти наш солоденький,
довіку вже не воскресити
любови твоєї великої!
З ранку красного до вечора,
звечора до світу ясного
сльози гіркі проливаєш,
плачеш-тужиш за коханою своєю
в Путивлі на автовокзалі,
рекетирів Половецьких лякаючи.
Вовком загнаним серед ночі темної завиваєш,
вороном вірним на вітрі зимному ширяєш,
яр-туром землю надаремно топчеш,
і чорніє земля під копитами твоїми,
як гайвею асфальт під зграями авт,
однолюбе ти наш, однолюбчику зафайданий!»
 

«Який же я в біса однолюб?!», – мало не вирвалося в мене, та тут подумалося раптом, що Марійка таки має рацію – я ж і справді однолюб, побий мене грім. Таким уже, мабуть, і помру. Пошвидше б лишень.

Я піднявся з лавки і рушив у бік центру міста, так званої «старувкі». Попри те, що я без сумніву перебував у Варшаві (на це вказував навіть напис на зіжмаканому автобусному квитку, який з'явився невідомо звідки і який я все ще носив у кишені), мені довелося пройти крізь краківську браму Флоріанську, коло якої зазвичай збираються вуличні художники, розвішуючи на ній кічовий свій живопис. Однак сьогодні браму обсіли імігранти-заробітчани. Тут кожен гендлював як умів – хто пропонував дешевий український тютюн, хто ворожіння на галицькому різновиді карт таро, хто жонглював керамічними тарілками й палаючими пучками соломи. Добре йшли китайські батарейки з некитайськими написами і таблетки від комарів, вироблені в провінції Червоний Гаолян. Призначені для москітів, вони безвідмовно діяли на великопольських комарів, аж ті захлиналися щойно висмоктаною кров'ю просто на тілі жертви.

Косівські ліжники розбирали неохоче – не сезон. Різьблені дерев'яні підсвічники нікому не вдавалося продати дорожче, аніж злотий за штуку – суцільні збитки, враховуючи вартість дерева, роботи, дороги, митних хабарів і рекетирських поборів.

Були тут і представники чистого мистецтва – лірники та бандуристи. Мені навіть причулося знов оте шокуюче «любчику ти наш, однолюбчику», але я спритно відігнав галюцинацію. Скрипалі витинали коломийки. Туристи-роззявляки особливо тішилися, коли вловлювали знайомі слова:

 
«Коломия, Коломия, ой, Коломийочка,
яка була курва мама – така в неї дочка.
Народила мене мати на самого Спаса,
дала мені таку пику, як у Фантомаса.
Полюбила тракториста, з трактористом спала,
потім тиждень цицьки мила, соляркою сцяла».
 

Це останнє чомусь викликало регіт навіть у німців та ірляндців.

Я пройшов крізь браму й подався далі без особливих намірів.

Почало якось нагло смеркатися. Коли я проминув готель VICTORIAі вийшов на автобусну зупинку в затиллі Бальшова Тєатра [57]57
  Бальшова Тєатра– йдеться, очевидно, про варшавський Teatr Wielki, який справді знаходиться неподалік згаданого в тексті готелю VICTORIA, і своєю похмурою псевдоімперською стилістикою нагадує подібні радянські будівлі. Це ж стосується й Палацу Культури та Мистецтв – точної копії помпезних проектів сталінської доби, які все ж біль-менш органічно вписуються в московський урбаністичний ландшафт і, в той же час, абсолютно випадають з архітектурного контексту європейської Варшави.


[Закрыть], було вже зовсім темно. З дурного дива мені здалося, що потрібно сісти в автобус № 521. До кого я збирався їхати – бозна. Раптовий напад топографічного ідіотизму підказував мені, що десь на краю міста чекає мене тепла ванна, смачна вечеря і зручний нічліг. Отож я дочекався автобуса і вирушив у невідомому напрямку.

Понтонним мостом ми перетнули Віслу, що текла якось незвично, ніби змінивши русло. Мабуть, це якось пов'язано зі вступом Польщі до Европейського Союзу чи Ліґи націй або й NATO, подумалося мені. Точно! NATO! Дурнуваті натівці із стратегічних міркувань змусили ляхів повернути ріку – від моря до моря.

Автобус їхав уже якимись неосвітленими районами, а за темною водою виднілися вогні великого міста. Непогана панорама для рекламного плаката. Чимось навіть нагадує Нью-Йорк. Чи, радше, гібрид Нью-Йорка з Москвою. Палац культури й мистецтв нагадує звироднілий Кремль, а Центральний універмаг неуважний обсерватор цілком може прийняти за Empire State Building.

Натомість ми пересувалися вуличками, що найбільше скидалися на Південний Бронкс, орнаментований візантійським зооморфізмом.

Зненацька автобус зупинився, і в розчахнутих дверях з'явилися вбрані на чорно контролери. Чорт! Я ж забув компостувати квиток. Опа-а! Грошей на штраф у мене немає, документів ніяких – навіть факс я необачно викинув після прикордонних пригод. От халепа! Не халепа навіть, а повний пінцет.

Контролери поволі просувалися салоном, наближаючись до мене й виводячи безбілетників надвір. О, це не просто перевірка, – дійшло до мене. Це облава на нелегальних іміґрантів. Ну, все. Тепер нічліг мені вже точно гарантований. На нарах в буцегарні.

Я традиційно почав уже було миритися із ситуацією, коли раптом водій відчинив половинку передніх дверей і вийшов покурити. Я обережно і, наскільки це було можливим, непомітно піднявся з місця й рушив уперед. Якось мені вдалося незауваженим протиснутись у вузький прохід, і ось – свобода! Втім свобода ця була покищо суто гіпотетичною. Оточені зусібіч людьми в уніформі нелегали боязко тулилися одне до одного. Я обережно обійшов № 521. І так само обережно й повільно почав віддалятися від місця катастрофи, не зовсім упевнено вдаючи випадкового перехожого. Раз-по-раз озираючись, я побачив, що коло автобуса починає діятися щось незрозуміле. Якогось чоловіка в білій полотняній куртці оточили молодики вже без ніяких одностроїв. Вони щось говорили до нього, а він тільки мовчки диким поглядом роздивлявся довкола. Раптом у когось в руках зблиснув ніж, на білій куртці розповзлася червона пляма, і чоловік почав повільно осідати на землю.

Розв'язки я не став очікувати і рвонув щодуху геть.

Не знаю, що це було. Напевно вже не перевірка квитків і навіть не облава. Все скидалося радше на черговий грабіжницький напад. Завжди я втрапляю в якесь лайно. Хай йому біс! Як не митники, то рекетири, як не контролери, то ґанґстери, як не цигани, то акупунктура. Господи, якби хто знав, як усе це мені набридло. Швидше назад. До мосту. До річки. До незалежності.

Я простував темними вулицями, орієнтуючись по заграві, що осявала добру половину неба. Десь там лежало так необачно покинуте мною місто. Я йшов, а перед очима все ще стояла жахлива картина – червона пляма, що розповзається на білому полотні – державні кольори країни, в якій я зараз перебуваю.

Звірячий інстинкт самозбереження вивів мене до мосту – цього разу капітального бетонного мосту із безліччю переходів, арок та ніш. Треба було якось розібратися в їхньому лабіринті, щоб піднятися нагору, на проїжджу частину, і там, можливо, сісти в трамвай, хоч найкраще вже, напевно, нічим не ризикуючи, йти собі пішки – квапитися мені нікуди.

Однак лабіринт примостової архітектури виявився складнішим, ніж видавалося напочатку. Сліпим цуценям я тицявся в якісь глухі кути, проходив повз розписані барвистим графіті стіни, і вже навіть було подумав, чи не зробитися мені на одну ніч класичним клошаром, коли переді мною нагло виникли широкі сходи, що вели донизу. Чомусь вирішив, що саме вони виведуть мене на правильний шлях. А в голові крутилось як заклятгя: віадук, віадук, віадук. Зненацька позаду почулися кроки. «А от і клошари, – подумав я. – Ну що ж, приємного знайомства».

– Tam nie ma przejścia, – пролунало за спиною, і, обернувшись, я побачив двох молоденьких поліцаїв.

– Niestety, – знову вдався я до свого улюбленого слова і, знизавши плечима, зробив спробу повернути навспак, обминувши представників влади. Однак оте «niestety» замість того, щоб створювати досконалий мімікрійний захист, завжди видає мене з головою.

Цього разу перевірки документів уникнути не вдалося.

Описати мої натужні розмови з поліцаями, приниження і страх, безглузді прогулянки під вартою і по-кафкіанськи несподіване звільнення справді міг би хіба сухотник Франц. У мене ж для цього не вистачить ані уміння, ані словникового запасу. Та й бажання, чесно кажучи, немає. Врешті-решт, онезалежнений, але запаморочений, немов після добрячої дози маріхуани, я вирішив не випендрюватися більше і повертатися до Centrum Badań Kosmicznych, де у спортзалі на мене чекав сякий-такий матрац. Після багатогодинних переговорів із охоронцями порядку в моїх кишенях не залишилось ані гроша, та в одурманених мізках ні з того, ні з сього визріло переконання, що я ж, чорт забирай, є власником MASTER CARD. Чи, може, VISA– докладно вже не пам'ятаю. То ж я хвацько зупинив таксівку і, щоб цього разу вже не облажатися, вирішив говорити англійською, з якої безпомилково знаю лише словосполучення FUCKING SHIT.

– Independence Street. Center of Space Research, – напівзавчено випалив я таксистові так само бандитуватого, але якогось ніби легітимнішого вигляду.

– І guess, there is no Center of Space Research on Independence Street, – сказав він, неприязно дивлячись на мене в дзеркало заднього виду.

– Maybe it's on the different street. That's your problem, – нахабно відповів я, відчуваючи себе повноправним клієнтом цивілізованого сервісу.

– You sound like an Ukrainian astronaut, – насмішкувато мовив той і почав переговори з диспетчером. Гуморист сраний.

– Unfortunately, – чомусь промимрив я, ніби не хотів колись, як всі нормальні діти мого покоління, стати космонавтом. Я сказав це, не зовсім розуміючи, що воно означає, але на добре відому з голлівудських фільмів ідіому мене не вистачило [58]58
  – Алея Незалежності. Центр Космічних досліджень.
  – Наскільки мені відомо, по Незалежності немає ніякого Центру Космічних Досліджень.
  – Ну то, може, по якійсь іншій вулиці. Це вже ваша проблема.
  – Ви, напевно, український космонавт?
  – На жаль ( англ.).


[Закрыть].

Поки ми їхали, DJ 107FMЧЖУАН-ЦЗИ крутив щось до щему впізнаване, хоч і незідентифіковане: « A w Krakowie па Brackiej pada deszcz» [59]59
  «А в Кракові на Брацькій падає дощ ( польск.).


[Закрыть]. (Може, це знову був PORTISHEAD), – не певен. На завершення програми DJ несподівано сказав цілком зрозумілою мовою:

– „Крила, що як хмари закривають небо“ – не порожні слова.

Коли ми доїхали до Центру тих гівняних Космічних Досліджень, уже світало. Замість неіснуючої MASTER CARDя тицьнув водієві використану телефонну картку, та він сприйняв це на диво спокійно і навіть подякував, побажавши, здається, щасливих міжзоряних польотів.

По дорозі до омріяного спортзалу, де мав бути гарантований матрац, мене раз-по-раз обминали якісь тінейджери на роликових ковзанах і скейтбордах. Вони мчали назустріч із шаленою швидкістю, і тільки наявність ланцюжка-оберега, якого я ніколи не знімав, може пояснити те, що не сталося жодного зіткнення. «Оце вже, мабуть, і виспався», – заходячи до залі, подумав я. На те й виглядало. Бо, крім присутності тренованих тінейджерів, довелося подивуватися ще одній метаморфозі: все приміщення виявилося заставленим якимись декораціями, серед яких десь, безперечно, знаходився і мій матрац, та шукати його зараз було б марною справою. Тут я згадав, що напередодні говорилося про зйомки фільму з часів громадянської війни. Отже весь цей мотлох приготований кінематографістами. Тільки-но я про це подумав, як до залі й справді ввалилася ціла ватага – освітлювачі, гримери, каскадери, реквізитники, актори другого плану, актори першого плану, помічники режисера і сам режисер. Ну і, звичайно, Мох із безвідмовною камерою HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSCна плечі. Він привітався мимохідь, а потім, ніби щось забувши, обернувся і сказав:

– До речі, поздоровляю з вчорашніми іменинами.

Я збараніло дивився йому вслід, відчуваючи, що щось тут не грає.

Якась невловима деталь занепокоїла мене, та я не міг зрозуміти, яка саме.

Може, інтонація голосу?

Може, марка відеокамери?

Може, дата іменин?

І як, до речі, мене звати?

В мене що, справді вчора були іменини?

Ну, допустимо. Однаково щось тут не те. Але що саме?

За вікнами зробилося вже цілком світло, і, можливо, саме від цього на мене зійшло локальне просвітлення. Я раптом зрозумів причину свого збентеження. Мох франтувато підстриг свою знамениту кошлату (андеґраундову, контркультурну) бороду, без якої його ніхто б раніше й не уявив, і тепер виглядав на якогось француватого іспанського ґранда.

Господи, чого тільки не трапляється з нами на цьому світі! Воістину – життя різноманітніше за сни.