Текст книги "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

 
Хочеш, – прохоплюється вона зненацька, —
я повбиваю всіх сусідів, які заважають спати?
 

– Ну що ти. Сусіди дуже милі люди і зовсім мені не заважають, навіть навпаки. Я розповідаю їй про Миколу, який саме вийшов, користаючись тим, що гіпертонік усе ще спить.

 
Хочеш, —знову каже дружина,  – сонце замість лампи?
Хочеш, – за вікном будуть Альпи?
Хочеш, – я познімаю скальпи
з усіх, хто дратує тебе?
 

– Гадаю, лампа нічим не гірша від сонця за ґратами, з Альпами теж не варто заводитися – ти ж знаєш, гір я не люблю. А щодо тих, хто мене дратує, то довелося б скальпувати цілу гурму людей без жодного зв'язку з їх моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!

– Ви вірите в Бога? – питає мене молода симпатична дівчинка-психіатр, либонь цьогорічна випускниця медакадемії. У цієї в кабінеті лише дерев'яне розп'яття, теж, мабуть, вирізьблене вдячним пацієнтом-репатріантом.

– Бачте, я, що називається, непрактикуючий християнин, тобто майже не відвідую церкву, давно не сповідався, не причащався й так далі, дарма, що дідо мій був священиком, хоча яке це має значення в даному випадку. Просто в мене є купа невирішених проблем морально-етичного плану. Нез'ясованість основних світоглядних принципів, якщо висловлюватися стисло.

Йде третій день мого перебування тут, і стисло висловлюватися мені не вдається – я почуваюся непогано, але дещо збуджений і тому багатослівний. До того ж це дівча – єдине людяне обличчя, яке мені вдалося побачити серед персоналу Лікувального Закладу Закритого Типу. Мені хочеться їй сподобатися.

– Намалюйте, будь-ласка, яку-небудь істоту, якої не існує в природі, – підсовує вона мені аркуш паперу й олівець.

В процесі соціальної адаптації (чи, мо', – суспільної мімікрії) я став таким нікчемою, що не можу не підігрувати навіть лікарям. Моя запопадливість набуває іноді потворно гіпертрофованих форм. Коли, перевіряючи рефлекси, мене стукають молоточком по коліні, я смикаю ногою так, що мало не скидаю невропатолога із стільця; коли просять приспустити штани для ін'єкції, заголяюся, мов чортів ексгібіціоніст; на прохання дантиста роззявляю пащу так широко, що, мабуть, можна побачити світло в кінці тунелю.

От і тепер, розуміючи, що це якийсь тест, швидше за все на алкогольні фобії, я поквапливо малюю страхітливого двоголового птаха, більш за все схожого на перегодованого геральдичного індика в ластах. Зненацька мені спадає на думку, що тест цей може бути не таким простим, як видасться, і що враховується, скажімо, опрацювання деталей або чіткість обрисів, тобто сама механіка процесу. Тому я починаю затушовувати індикові крила, намагаючись зберегти канони світлотіні. В результаті моїх зусиль індик набуває вже цілком непривітного, погрозливого вигляду, якщо й надаючись до геральдики, то хіба як емблема якої-небудь терористичної організації на ктшалт « ЧЕРВОНИЙ ГАОЛЯН» [69]69
  …терористичної організації «Червоний Гаолян» – авторська вигадка. Подібної організації не існує. Таку назву мав один із шедеврів китайської кінематографії. Можливо, Іздрик таким чином вводить додатковий «східний» акцент, доповнюючи і в специфічний спосіб виправдовуючи орієнтальну перевантаженість «Акупунктури».


[Закрыть].

Дівчинка дивиться на мене співчутливо. Вона, напевно, думає, бідака, що ця потвора переслідує мене у снах.

– Знаєте, – кажу я, – мені важко так експромтом щось намалювати. Я свого часу займався малярством, але здебільшого абстрактним. Хочете, я намалюю вам щось іще, якщо це не змарнує вашого часу.

– Ну що ви, це ж моя робота, – простягає вона мені ще один аркуш.

Я акуратно й повільно, намагаючись не відривати олівця від паперу, рисую симпатичну рибку на чотирьох ногах. Рибка посміхається, і я домальовую їй на кожну лапку по кросівці NIKE.

– От бачите, цілком інша справа, – каже офіційна цілителька моєї душі, ніби ми не на сеансі психоаналізу, а на уроці малювання.

Вона не знає, що ця рибка справді відвідує мої сни, але в людській подобі й без жодних дурнуватих кросівок.

– Скажіть, що вас турбує, що вас не влаштовує в цьому світі?

– Мене не влаштовує сам цей світ, скажімо, сам цей світ. Бо він задуманий для боротьби й перфектно на боротьбу налаштований. В ньому все до дрібниць для цього відреґульовано. В ньому постійно потрібно боротися – за кавалок хліба, за жінку, за місце під сонцем, за соціальний статус, за безпеку, за добробут, за життя попросту. Я ж не створений для боротьби. Я не вмію і не люблю боротися. Навіть за власне життя. Огидно. Чому я повинен боротися за те, чого ніколи ні в кого не просив. Мені не приносить задоволення перемагати когось. Перемагати в будь-якому сенсі. Якщо вже говорити про речі приземлені, то мені, скажімо, коштує великих зусиль вдарити людину в обличчя. Навіть якщо це мій потенційний вбивця. Можливо, в мене навіть м'язи відповідні атрофовані. Або заблокована область мозку, що відповідає за агресію. Однак, як уже було сказано, цей світ створено для боротьби, і виживають в ньому лише ті, у кого, як і у вашої неземної,– даруйте, – шефині в генах закладено DER WILLE ZUR MACHT. А мені, отже, відведена роль незмінної жертви, яка постійно повинна захищатися. Однак навіть для захисту необхідно іноді з'їздити комусь по пиці. Якщо ж ні – доводиться втікати. Ви ж психолог, ви, мабуть, знаєте, куди втікають люди. Хто куди – хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі, хто ховається за різномастими масками й ролями, хто рятується алкоголем чи наркотиками, хто западає в анабіоз, перетворюючись на хатню рослину, найталановитіші просто ошукують себе весь час. Звичайно, ви можете сказати, що картина відтворена дещо спрощено, схематично, навіть тривіально: з одного боку хижі вовки, з іншого – беззахисні, але плодючі кролики. Може, воно й так. Тільки суть від цього не змінюється. Мені набридло постійно втікати, і я ненавиджу боротьбу – і те, й те однаково принижує людину. Скажіть, що робити в такому випадку?

– А ви вірите в… ах!.. я вже питала… Вибачте.

– Це ви вибачте. Розпатякався. Вірю, звичайно, вірю, інакше навіщо було б у цьому всьому бабратися.

– Нічого, продовжуйте.

– Мене не влаштовує, що всюди панує брехня. Ну, це як наслідок неуникності боротьби, і все ж… Політики брешуть, реклама бреше, продавці брешуть, покупці брешуть, закони брешуть, злочинці брешуть, судді і жертви брешуть теж, брешуть закохані, вороги і цілком байдужі, брешуть всі, незалежно від їхніх моральних засад, расової чи національної приналежності, сексуальної орієнтації, рівня інтелекту, естетичних уподобань, темпераменту, достатку, освіти, професії, громадської заанґажованості й релігійності.

Опа! Та й сам я не останнє брехло!

– Ну все, про що ви говорили, це не є абсолютна брехня. Це, радше, неповна правда.

– Okay. Нехай буде так. Евфемізми урізноманітнюють життя. Тільки я вас зараз запитаю, що саме ви розумієте під словами «повна правда», і наша розмова цілком зверне із психотерапевтичної стезі у патофілософські хащі, а ви ж бачите, яка в мене каша в голові – суміш утопічних марень, комуністичних лозунґів, гіпівських одкровень, християнських догм і пост-опіумних мантр.

Якийсь час вона мовчить, і по її очах, – дарма, що ті приспущені долі, – я вгадую щось абсолютно далеке від фахової зосередженості.

– Скажіть мені, чому ви п'єте? – повторює вона згодом запізніле й трафаретне запитання фрау Де.

– Тут можна віднайти багато причин і сприятливих факторів, – кажу я з розумним виглядом, трохи охоловши від ораторського шалу. – Ну, по-перше, ми живемо в соціумі, де споживання алкоголю є нормою і чи не єдиним доступним антидепресантом, засобом проти тотального безглуздя, невпевненості в майбутньому й повсюдного свавілля сильних світу цього. Погодьтеся також, що в суспільній свідомості живе цілком позитивний образ спражнього мужчини, здорового такого збуя, який може випити за вечір півлітра, літру, майже не п'яніючи при цьому, – а це, здається медиками, кваліфікується як перша стадія хронічного алкоголізму, – погодьтеся і з тим, що в нашій країні горілка – чи не найдешевший висококалорійний продукт споживання. По-друге, в моєму середовищі, – а це, якщо окреслити умовно, мистецька богема, – абстинентство – явище не тільки рідкісне, а й, з дозволу сказати, – неприродне, штучне. Митець більш ніж будь-яка людина потребує іноді відійти від реальності, навіть якщо та створена ним самим. Все ж краще досягати цього з допомогою алкоголю, аніж, скажімо, наркотиків.

Ну а якщо вже говорити конкретно про мій випадок, то це майже романтична історія. Розумієте, кілька років тому я закохався. Шалено закохався, хоча слово «шалено» тут ні до чого – не йдеться ж бо про жодну пристрасть. Уявляєте, хлопові далеко за тридцять, а він знаходить своє запізніле кохання – справжнє і єдине, єдине і справжнє. Оскільки я не міг собі уявити, що можу покинути сім'ю, то виник гострий внутрішній конфлікт, розв'язати який я й намагався за допомогою алкоголю. Звичайно, це не вихід, це малодушно й ницо, це ганебно, врешті-решт. І ось так романтична історія перетворюється на фарс в наркологічному диспансері.

Дівчинка-психіатр уважно й співчутливо слухає, а я думаю про себе, що, здається, ошукую їх усіх, не згірш аніж вони мене, до того ще й незле самообманююся. Що має спільного моє пиття з коханням? Це тільки наслідок безволля, нерішучості й підсвідомого бажання побачити себе жертвою жалобної драми. Однак драма й справді все більше скидається на фарс. Трагічний, але фарс.

На закінчення вона підсовує мені тест-анкету, де в різних редакціях варіюється запитання, на яке я от щойно так красиво відповідав.

По ходу заповнення її я автоматично виправляю стилістику, час від часу вказуючи дівчинці на неточність формулювань, необґрунтовані повтори, невідпрацьованість загальної концепції тощо. Намагаюся сподобатись, одним словом. Облесливе, облудне чмо.

Останній пункт звучить так: «Ви зневажаєте себе?»

– Знаєте, – кажу я, – мені важко відповісти на це запитання, не має значення, ствердно чи заперечно. Якщо б воно звучало інакше, ну, наприклад: «чи ви іноді зневажаєте себе?», я відповів би «так». А так – не знаю.

– Гаразд, впишіть до запитання все, що вважаєте за потрібне.

«Іноді зневажаю», – пишу я, відчуваючи, що саме в цей момент вже більше нікого не обманюю.

– Ви напевно знайдете тут багато невідповідностей і суперечностей, – знову демонструю я свою обізнаність (добре бодай, що не прошу в неї тести Роршаха), – але мені поки що не вдається як слід сконцентрувати увагу, тому я не слідкував за цим.

– Ні, ні, – це не є детектор брехні і не тест на правдивість, це просто анкета, яку ми вносимо до історії хвороби. Скажіть мені ще, як ви переносите лікування?

– Нормально, – відповідаю я. – Цілком нормально. Є лише одне «але». Бачите, я типовий невротик і маю пунктик на грунті гіґієнізму, тому мені трошки важко витримувати тутешні побутові умови. А так особливих скарг немає.

Вона щось ретельно записує до свого зошита, низько схиливши голову, немов першокласниця.

І це, здасться, кінець сеансу. Я з певним зусиллям відриваю сколений шприцами зад від стільця.

– В такому разі вельми вам вдячний, вибачте мою багатослівність, а також те, що відібрав у вас стільки часу, але ваш особистий шарм та й взагалі…

– Ну що ви, це моя робота. До того ж з вами набагато приємніше спілкуватися, аніж з деякими нашими пацієнтами.

– Спасибі на доброму слові, – зображаючи на неголеній пиці великосвітську посмішку, кажу я й виходжу до коридору.

Ясна річ, зі мною приємніше.

Намагаюсь уявити собі, що відповів на пропозицію намалювати неіснуючу істоту беззубий завсідник цього закладу, якого тут усі називають «Дєд». Мені робиться весело. «Дєд» вже точно не поліз би за словом у кишеню. Ані за словом, ні за олівцем. Окрім того, він побував тут уже стільки разів і настільки освоївся, що постійно ошивався на кухні, випрошуючи чергову порцію вистиглого, завареного у відрі чаю, який потім розігрівав за допомогою саморобного кип'ятильника в чиїйсь-небудь палаті, добуваючи принагідно ще й сякий-такий харч. Кип'ятильник «Дєд» змайстрував власноруч із двох бритвочок GILLETTE, конфіскованих персоналом у наркоманів-суїцидників. Подвійний GILLETTE ще й досі годився для самогубства, тільки цього разу еклектично-електричного – невідомо звідки вирвані дроти були поскручувані абияк, прокладка між лезами виглядала більш ніж сумнівно, про штепсельну вилку й говорити не доводилося.

Може, в такий спосіб «Дєд» підліковує себе іонізованим чаєм? Все ж таки народна медицина, що там не кажи, часто ефективніша за офіційну.

Отак, рухаючись до своєї палати й дурнувато посміхаючись, я буквально зіштовхнувся з фрау Де.

– Гуляєте, бачу? Як самопочуття?

– На всі сто, – відповідаю за інерцією приязно.

– Ото ж бо й воно, що ви якісь напрочуд збуджені. Це не дуже добре. Вам потрібен перш за все спокій.

«Пішла на хуй, курва», – думаю я і, продовжуючи посміхатися, зачиняюся в палаті. Тут на мене чекає Артур. Прийшов відвідати болящого. Справжній тобі брат-дружбак, враг його бери. Ну й день видався. Який тут, у дупі, спокій. Ні в дупі, ні в душі.

Я. Привіт, Артурчику.

А р т у р. Як справи, батьку? Як ти себе почуваєш?

Я. Супер! Думаю, не сьогодні-завтра треба забиратися звідси.

А р т у р. Як це забиратися? Ти ж тут тільки три дні. Лікування ще не закінчилося. Так не можна – почувся трошки краще і вже відразу тікати.

Я. А що тут робити? Мені провели дезінтоксикацію, вивели мене з кризового стану, а на більше вони й не здатні.

Я. Але ж ти ще не цілком одужав. Твоя психіка ще не врівноважена. Ти знову можеш зірватися.

Я. Слухай, не забивай мені баки. Я знаю таких, що лежали тут місяцями, а на виході купували в найближчому гастрономі чвертку. Немає жодного сенсу тут вилежуватися. Тим більше, що мені тепер роблять лише дві вечірні ін'єкції– магнезію і вітаміни. Це мені і вдома дружина запросто може зробити. ( Заходить  м о я  д р у ж и н а. Я, повертаючись, до неї.) Привіт. Заходь. Сідай. ( Говорить до обидвох). Дні минають намарно. Я вже цілком можу працювати. За ці дні я стільки встиг би зробити для інших, для вас у тому числі. А щодо мене… ( Набирає ораторської постави.) Мені лише потрібно бути сильним і рішучим. Я – сильний. Подивіться на мене, я вершина ваших сподівань! Все буде в порядку. Я бунтуватиму проти тутешніх тюремних правил. Я не прибічник хаосу. Але подивіться на фрау Де. Хіба влада не є свого роду бунтом? Бунтом у формі порядку, бунтом гори супроти низини, бунтом вищості проти ницості! Вершина потребує долу, долина – піку, щоби вони не переставали бути самі собою. Ось так у владі зникають протиріччя між протилежностями. Я – не аналіз, не синтез, я – дія, я – воля, я – енергія. Я – сила! Я знаходжуся над, всередині і поруч зі всім. Я можу створити і знищити все, що захочу. Втілитися, розівтілитися, перевтілитися. Все є в мені, тут! ( Б'є себе в груди. Присутні злякано дивляться на нього. Заходить  ф р а у  Д е. Таке враження, що весь цей час вона стояла під дверима).

Ф р а у  Д е. Ото! Вже до цього дійшло? ( Після багатозначної паузи.) Зайдіть до мене в кабінет. Усі троє. Там і поговоримо.

В кабінеті під вовняно-непорушним поглядом Божої Матері й вогняно-незворушним поглядом залізної фрау фарс неухильно починає дереінкарнуватися на драхми варту драму.

Атакований відразу з трьох боків (Пречисту Діву не враховуємо), я потроху здаю позиції.

– Ви перетворили життя своєї дружини й сина на пекло! – гнусавим тоном міс Гнуссен фрау Де грізно відкидає мої несміливі петиції про можливість звільнення.

«Може б ти, курво, спочатку запитала, що  в о н и  с а м і  про це думають», – спалахує в моєму мозку, але відблиски цього спалаху чомусь абсурдно трансформуються в істеричний фальцетний крик:

– Я вже три дні не мився!

– Які проблеми? Артур завезе вас до себе додому, там нормально помиєтесь і повернетеся назад. Правда, Артурчику?

Ого, вона вже теж називає його Артурчиком. Той слухняно киває головою.

– Ви обіцяли мені одномісний номер.

– Вам шкідливо перебувати зараз наодинці. Уявіть собі – в такому стані, і нікому навіть слова сказати, ні в кого води попросити. А раптом щось станеться?

– Поясність мені, який сенс в тому, що я буду цілий день у лікарняному ліжку очікувати двох нещасних вечірніх заштриків? Мене чекають на роботі. В мене ж є робота, чорт забирай. Я можу її втратити.

– Якщо будете продовжувати пити – втратите все.

– Послухайте, я ж потрафлю робити ін'єкції і вдома. Невже варто заради нещасних вітамінів і дози магнезії тримати мене тут цілодобово? – Скажи, ти ж можеш це зробити, – звертаюсь я по допомогу до дружини. Однак фрау Де не дає їй відповісти.

– За вами потрібен нагляд. Можуть виникнути непередбачувані ускладнення. Курс лікування ще не закінчено.

– Який курс? Яке лікування? Ви ж фахівець і прекрасно знаєте, що алкоголізм не лікується в принципі. Принаймні фармакологічно.

– Існує ще й психотерапевтичний фактор. До речі, ви були в психолога?

– Був.

– От і добре. Якщо хочете, я можу закодувати вас на кілька місяців, на рік, на десять.

– К бісу кодування. Бачив я ваших закодованих. Під парканом і з пляшкою в руках.

– Все залежить від людини. Від її волі. Ми не чаклуни.

– Ну, власне. Все залежить в даному випадку від мене. То чому ви не хочете випустити мене? Я ж прийшов сюди добровільно, і часи примусового лікування давно минули (ах, як напевно ти про це шкодуєш, сучко).

– Батьку, ти ж чуєш, лікар каже – за тобою потрібен нагляд, – непрошено втручається Артур. – (А хрін хріновий тобі в задницю й гірку редьку в зуби!) – Зараз поїдемо до мене, залізеш у ванну, відпочинеш, поголишся, відчуєш себе людиною, а потім я завезу тебе назад. (Залізна відьма може бути певна стовідсотково – цей таки завезе).

Фрау Де з насолодою спостерігає за відкриттям другого фронту.

– А хрін тобі… – мало не вихоплюється в мене, та вчасно схаменувшись, кажу цілком, як мені видається, розважливо: – В такому випадку ми можемо домовитися про денний стаціонар. Вдень я ходитиму на роботу, а ввечері повертатимусь сюди на процедури і ви будете наглядати за мною, скільки влізе. Я просто буду відсутній ті вісім годин, які тут і так марнуються.

– А якщо щось трапиться на роботі? – запитує моя дружина.

Відкрито третій фронт. В бій вступає легка артилерія.

– У вас же були епілептичні приступи? – підкидає їй боєприпасів непереможна і почесна Фельдфебель-фельдшер Третього Райху.

– У мене вже півроку не було ніяких приступів. До того ж мені тут напомпували магнезії з транквілізаторами…

– Добре, – зненацька здає позиції фрау Де, – нехай буде по-вашому. Домовимося про денний стаціонар.

– То, може, я хоч сьогодні переночую вдома? – зі слинявою надією кажу я, видаючи з головою всі надсекрети власного оборонного комплексу. – Це ж ніби також своєрідна психотерапія. До того ж в Артура, як і у вас, в шпиталі, немає защіпок на дверях, ні в лазничці, ні в клозеті. Погодьтеся, це створює певний дискомфорт.

– Це якраз дуже добре. З огляду на ризик епілептичних приступів, вам взагалі не можна зачинятись. Уявіть собі – з вами щось трапилось, а двері замкнені!

Ой, йо… Цікаво, яка ти в ліжку, непохитна фрау? З тобою я сцяв би й срав би, взагалі не прихиляючи дверей, а, можливо, навіть не виходячи з кімнати. Збоченка. Маніячка. Курва. Мата Харі [70]70
  Мата Харі– відома історична постать, жінка-шпигунка.


[Закрыть], мать твою в харю.

Чомусь ніяких інших лайок на думку не спадає.

– Вночі вам, може, знадобиться снодійне. Вам зараз необхідно якомога більше спати, ви не витримаєте безсоння.

– Він приймає вдома на сон мелатонін [71]71
  Мелатонін– фармацевтичний препарат, речовина, яку виділяє мозок людини під час сну. У вітчизняній медицині не застосовується – звідси й здивування фрау Де.


[Закрыть], – каже моя дружина, тимчасово перекидаючись на колаборацію з моїми розгромленими підрозділами.

– А що це таке? – дивується фрау Де.

От тобі й профі. Ог тобі й спец. От тобі й IRON MAIDEN.

– Це такий гормон, який виробляє мозок під час сну, – підсовує очевидну дезінформацію правовірна моя колаборантка, цілком, здається, порвавши з ворожим мезальянсом.

– Для чого вам ті гормональні препарати? – тріумфально каже введена в оману ошуканка. – До того ж сьогодні ввечері вам повинні вколоти сульфазин, – після підозрілої паузи продовжує вона, – а від цього може піднятися температура, так що вам обов'язково потрібно бути тут.

Очевидно в її арсеналах ще досить прихованої зброї. Я ж тримаюся на самих понтах. І на бажанні пошвидше забратися звідси.

– А від чого цей сульфазин? – питає віддана мені дружина голосом резидента INTELLIGENCE SERVICE.

– Це препарат, який очищає кров. Але він на кожного по-різному діє. Тому необхідний нагляд.

« Сульфазин, сульфазин», – крутиться в голові щось дуже знайоме, та висотаний затяжними боями мозок не може підказати, звідки я знаю це слово.

Після цього ми їдемо до Артура. Я вперше за усі ці дні справляю сяку-таку нужду в сортирі без защіпок, зате з унітазною покривкою, якої, сподіваюся, не торкалися сідниці інфікованих наркоманів. Потім приймаю теплу ванну, голюся, після цього кажу Артурові.

– Дякую тобі, старий, за все. Справді. – Непідробна вдячність прокидається в мені разом із відчуттям чистоти. – Не турбуйся. Назад я піду пішки. Мені буде корисно перейтися. По дорозі заодно зайду на роботу, домовлюся про завтрашній день.

Однак Артур прагне залишатися відданим воїном Третього Райху Закритого Типу. Він завше обирає собі якихось ідолів – то серед бізнесової сметанки, то в муніципальних покоях, то в мистецькій тусовці. Цього разу місце божества зайняла, очевидно, ця ясноволоса бестія. BLONDE BESTIE.

Арійчику ти наш, саморобний. HITLER JUGEND'e перезрілий. Ну добре, їдьмо.

По дорозі я таки забіг на фірму й домовився, що завтра вранці вийду на роботу. Почувався цілком добре – знайомі вулиці, знайомі обличчя, чиста білизна, свобода. Свобода, бляха-муха… Як співають в місцях позбавлення волі – свобода, бля, свобода, бля, свобода. Однак щось непокоїло мене більше, аніж неминучість повернення до фармацевтичної в'язниці. Я вже встиг трохи призвичаїтися до цілоденної непорушності, до тюремних вічок, до бруду, до саморятівної незворушності персоналу, до страшнуватих адептів хімічного раю, що примарними тінями блукали коридором, випрошуючи то цигарку, то чергову дозу медикаментів опійної групи. Та я все не міг позбутися неспокою. Липка тривога розповзалася медіаторними стежками, ніяк не вербалізуючись, не знаходячи виходу в нейрофізіологічних лабіринтах гіпоталамусу.

– Удачі тобі, старий, – сказав Артур на прощання. – І не видрючуйся. Раз ти вже зібрався лікуватися, доведи цю справу до кінця. Ну, бувай.

Гіппократ гіпогрофований. Самаритянин самарський. Козляк, одним словом.

Залишок дня минає в балачках з Миколою. Він розповідає випадки із своєї санітарної практики, а я, намагаючись одночасно реєструвати за ним статистику ймовірних патологій, згадую про всілякі довколамистецькі пригоди – фестивальні подорожі, літературні байки, перекладацькі ляпсуси. Дивно, але його це захоплює не менше, ніж мене психіатричні саґи. Навіть наш сусід гіпертонік потрохи ожив. Він, щоправда, мовчить, намагаючись читати старі газети, але його вітальна присутність уже цілком відчутна. Ми дедалі більше проникаємося симпатією одне до одного – тюремне братство, де немає пахана, як раптом, – коло медіаторних ланцюгів замкнулось, – усі мої не проявлені досі тривоги й передчуття висвічуються чітким яскравим гаслом « СУЛЬФАЗИН». Я згадую зненацька друковану в моєму ж часописі повість одного аутсайдера:

« – Короче, зёма, вдруг посерьёзнел Колян [72]72
  … Корочє, зёма, вдруг посерьёзнел Колян… – цитата з повісті Валерія Прімоста «Дурка» (див «Четвер № 5, 1993). Іздрик пише про неї як про «повість (…), друковану в моєму ж часописі», тобто застосовує цілком автобіографічний пасаж, нагадуючи про своє кредо редактора журналу «Четвер» і виводячи таким чином колізії «Леона-кіллера» з медикаметозно-філолоґічних теренів у площини документальної реальності.


[Закрыть] . – Теперь слушай сюда. Здесь нужно вести себя тихо и прилично, а то вломят резиновыми палками, навтыкают  с у л ь ф а з и н а, и будешь полным пидаром валяться в боксе и считать волоски на жопе соседа, которого нет…»

Я згадую також мемуари численних дисидентів, яких у брєжнєвських психушках глушили сульфазином, намагаючись бодай в такий спосіб довести істинність марксистсько-ленінського вчення. Я згадую все це і починаю потроху вкриватися липким смердючим потом – прощавай відчуття свіжості. Отже це була секретна зброя фрау Де – така собі хімічна Фау-2 [73]73
  Фау-2– Vergeltungswasse (V-2), легендарна німецька секретна «зброя помсти», стратегічна ракета часів Другої світової війни (перший запуск відбувся 8 вересня 1944 року), над створенням якої працював конструктор Вернер фон Браун.


[Закрыть]. Фау-2 від фрау Де. Щоб камарадо Щезняк не надто дриґався.

– Ви, здається, не слухаєте? – долинає крізь туман Миколин голос. – Задумалися про своє?

– Знаєте щось про сульфазин? – без найменшого переходу питаю я.

– Як же не знати, знаю. Паскудненька штука. А вам що, теж приписали?

– Так. Сьогодні.

– Ну, зрозуміло. Починають вони з невеличкої дози, щоб перевірити реакцію. А потім через день щоразу збільшують порцію. Кожен реагує на це по-різному – хто з першого ж разу відкидає ратиці, на кого по-справжньому діє лише друга ін'єкція, хто падає з копит аж після третього заходу. Препарат хитрий – починає діяти через 10–12 годин після введення. Так що відразу нічого не відчуєте. Десь під ранок вже будете більш-менш орієнтуватися, взяло чи не взяло.

(От, блін – на це вона й розраховує, що зранку ні на яку роботу я не піду – не буде кому йти. Тому так легко й погодилася на денний стаціонар. Недооцінив я її. Зайчикові на волю захотілося? Нічого, ти ще й тут поскачеш. Стриб-стриб у країні Волта Дизнея. WELLCOME BACK. ZURÜCK! RUSSISCHES SCHWEIN! Ну, це ми ще побачимо).

– На мене, – продовжує Микола, – по суті подіяла аж третя доза, коли я наївно заспокоївся, думав, усе минеться. Але як подіяла! Ходив загальмований настільки, що не знав, де знаходжуся. Та й «ходив» – голосно сказано. Після уколу в мене ще тиждень нога не згиналася. Я навіть на стільчак сісти не міг – хоч бери й справляй усі свої потреби стоячи. Ох і намучився я тоді. Температура під сорок, болі нестерпні, коротше кажучи, радості небагато.

– На хріна вони це роблять? Це ж засіб для погамування буйних психів.

– Ну, психам вони такі конячі дози валять, що куди там…

– До того ж наскільки я знаю, цей препарат взагалі офіційно не дозволено застосовувати.

– Його давно заборонили, – каже зненацька гіпертонік.

Та як це могли заборонити, коли офіційно його ніби ніколи й не використовувалося. Заборонити його, означало би привідкрити брудні секрети вітчизняної каральної психіатрії! (Після звільнення я ще раз почав досліджувати різноманітні рецептурні довідники й медичні енциклопедії, де сульфазином цілком легально називали, – цитую: « сульфаніламідний препарат пролонгованої дії, активний як щодо грампозитивних, так і грамнеґативних бактерій (стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудники малярії тощо). Призначається при пневмонії, сепсисі, менінгіті, дизентерії та інших інфекційних захворюваннях».То може, мене підозрюють на дизентерію? Трохи згодом я запитав знайомого нарколога, який перекинувся в нейрохірургію, що він думає про  т о й  сульфазин, не зафіксований в жодній доступній медичній літературі. Він якось дивно подивився на мене і не зовсім зрозуміло відповів: «Ну, знаєте, в медицині бувають свої спеціальні фокуси…», по чому став поспіхом прощатися. Так і сказав: «У медицині бувають свої фокуси», – гадом буду. Просто цирк якийсь).

Тепер не залишалося нічого іншого, як надіятися на Бога та на те, що мій дезорієнтований організм помилиться і сприйме  т о й  сульфазин за звичайний, то ж я, підлікувавши заодно застарілі менінгіт, дизентерію й сепсис, виберусь таки із цього гадючого лігва Закритого Типу.

Сьогодні чергувала горбатенька, низенька медсестра в окулярах із товстезними лінзами – найприємніша з усіх. Відбувши всі попередні процедури, я спробував умовити її не колоти мені клятий сульфазин. Мовляв, мені завтра зранку на роботу і таке інше, а ви ж знаєте, які бувають наслідки. Однак вона лише скрушно похитала головою – не виконати наказ фрау Де тут було смерті подібним. Жива ще була пам'ять Майданека, Освенціма й Варшавського ґетто. Ризикувати не хотів ніхто.

– Ну добре, тоді, може, вколете мені мінімально можливу дозу. Яка вам різниця. Мені ж завтра до праці – я домовився про денний стаціонар, – мушу бути в формі. А відмітку собі в журналі зробите, яку потрібно.

Не знаю, послухала вона мене чи ні, затягуючи в шприц в'язку жовтувату рідину. Принаймні порадила:

– Укол цей дуже болючий. То ви собі прикладайте до того місця пляшки з теплою водою – швидше розсмокчеться і подіє швидше. Наберіть у пляшку гарячої води і прикладайте. Вколоти вам ще снодійне?

– Та ні, якщо вже так, до давайте краще піґулками. Вони повільніше, а отже довше діють. А прокинутися в критичний час між четвертою і п'ятою – найгірше, – тоді вже точно не заснеш і будеш довга склеювати огризками своїх нервів пошматований світанок. Краще піґулки. Вип'ю їх якомога пізніше.

– Знаєте, ви просто супер, – сказала чомусь вона (хоч хтось оцінив мою доморослу кваліфікацію), – але піґулки вам доведеться випити в моїй присутності – таке розпорядження Дарії Юріївни.

– А-а, розумію. Боротьба з потенційним дезертирством. Ordnung vor allen Dingen.

– Прошу?

– Та ні, це я так. Про себе, – муркнув я, дивлячись, як вона простягає мені цілу жменю капсул.

– І це все мені?

– Дарія Юріївна так призначала, отже все це ваше. Запийте.

– Нічого, – спокійно проковтнувши усе нараз, відказав я. – Дуже вам дякую.

– Якщо вночі буде щось потрібно – заходьте, я чергуватиму.

– Ще раз дякую. На добраніч.

На справді добру ніч чомусь великих сподівань не покладалося. Сколена й без того задниця розжилася на ще один різновид болю, то ж я, не відкладаючи справи в довгий ящик, відразу набрав у пляшку з-під мінералки гарячої води й уклався зручно, підігріваючи таким чином свій бойовий дух, сконцентрований, як і у всіх професійних втікачів, у сідницях. Матерія з духа не виникає? Принаймні в цьому випадку повинна виникнути. Або навпаки – з матерії дух. Треба протриматися будь якою ціною, інакше гаплик. Залишатися довіку євнухом у цьому гаремі євнухів мені не хотілося.

– Ви, головне, не хвилюйтеся, – підбадьорює мене Микола. – Якщо до п'ятої ранку не візьме – вважайте пощастило. Зараз десята вечора. Годин через сім, думаю, вже все буде зрозуміло.

Ми ще трохи балакаємо, клянучи на всі заставки місцеві порядки, я намагаюся навіть переповісти сюжет Кена Кізі: однак у мене все ще проблеми з пам'яттю і концентрацією, а мої слухачі надто спрощено сприймають алюзії та асоціативні ряди олдового гіппі, то ж розмова точиться без ентузіазму й потроху згасає.

Втім невдовзі хтось намагається пожвавити її ззовні – з-за дверей чуються галас і крики, щось гепається на підлогу, чути тупотіння ніг. Що це – приступ білої гарячки, чи бійка за наркоту, чи, може аліки й наркоші пішли врешті стінка на стінку. Мені не хочеться відривати дупи від теплої пляшки, а Микола як легальний співробітник визирає за двері.

– Наркотики. Хтось передав хлопцеві «ширку». Ну, той здуру відразу вгатив собі весь дозняк і з кінцями – асфіксія, параліч дихальних центрів, лежить синій, як труп. Відкачають, звичайно. От йому добре б зараз під крапельницю. Гемодезу, фізрозчину, глюкози – та він вже на ранок був би у формі. А так одну хімію нацьковують на іншу. І так щоразу. Потім вийде звідси інвалідом – печінка, нирки і без цього ледве тягнуть, а тут ще й доправлять – світу Божого не захочеться. По суті, вони ж просто калічать людей. Виведуть з кризи, загальмують на кілька днів, аби спокій у відділенні був, а далі – кому ти на фіґ потрібен. Вона мені каже, хочеш, я закодую тебе на місяць, на рік. Та до сраки мені твоє кодування. Що я, зомбі якийсь, чи що? От ще тижнів зо два вітамінчики поприймаю, та й додому. Ну його…