Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)
ПОЇДАННЯ ЯБЛУКА
П'ять щупалець моїх чуттів,
як змії з голови Горгони,
окреслять яблуко червоне.
І слину пустять п'ять чортів:
Художник, Композитор, Лис,
Раблезіанець, пан Кротівський
заштовхуються в поїзд львівський –
хробак над яблуком завис.
Воно – сяйливий антисвіт.
Воно – осяяння осіннє.
Скликає сесію насіння –
повитий німбами синкліт.
Довкола – соки й щільники,
довкола – бутлі і комори,
довкола – дерево просторе.
(Ніхто не скаже – хробаки!)
Та ось, розбивши благовіст,
розґудзувавши цноти пояс,
в палац засідань лізе поїзд
і пожирає чорний з'їзд...
Яблукопростору – нема.
Лишився хвостик на тарелі...
Складайте пісню, менестрелі,
в саду губами обома.
ПЛАЧ
У лісах вересневих
у прозорому золоті
на галявині левів
сновидних блукаючих
плачу я не за червнем
не за морем померлим
плачу мов королевич
і не за нареченою
у лісах вересневих
в голосах відлітаючих
плачу я за трьома
пляшками шампанського
за минулим поглинутим
добрим шампанським
де воно де той стіл
де оркестра і друзі
пси мої збудували
драбину у небо
ягуари пантери
поснули у листі
тонкостанні мулатки
в келихах кришталевих
носять сонце червоне
за шампанським ридаю я
осінь листям втішає
золотими птахами
осінь зводить палаци
мури в'януть багряно
жовті очі осінні
уста декадентки
пальці тчуть павутину
над риданням опалим
тронна зала моя
зубожіла від вітру
у повітрі портрети
тьмяніють вечірньо
над столами кружляє
вир листів журавлиних
двадцять п'ять відображень
сидять за столами
***
Голос:
– Панове гітаристи! Кілька крапель залишилося напою золотого.
Поети! У зіницях ваших – стіл і товариство, і повітря, зіткане зі світла.
Вже осені органи, вже псалми і алілуя, вже снігам іти недовго.
Востаннє ж заспіваймо наш хорал, так ніби спів цей без кінця, во славу бога Літа.
І стіл притягнуть зорі, і пісні голодних нагодують.
Панове гітаристи! Не шкодуйте срібла, ваші горла з'єднані із небом!
Прийдуть просвітлені паломники і храм зведуть, і місто побудують.
Хай стануть прахом імена апостолів, та слово їх плодом, як світло, впіймане сонетом.
Хор:
– Хвала тобі, наш пане-боже Літо!
Помилуй, Літо, змилуйся над нами,
своїми нелукавими синами,
і вислухай серця, немов молитву.
Вони – блукальці, вогники купальські.
Вони – свічки, вони – краплини зливи.
Вони – зірки, що обминають пастки.
Їх світло – наче небо мерехтливе.
ПРОМОВЛЯННЯ ТА ЛИСТИ
=======================================
ПРОМОВЛЯННЯ ДО КОХАНКИ, ПОЦУПЛЕНОЇ З ШІСТДЕСЯТИХ
Жінко, Ти, котра вже більша, ніж
просто жінка, Ти, котра сховала між
зводами своїх антицьких білих ніг
стільки втіх, як в міх, – почислити б хто зміг?
Стільки висмоктаних чоловічих тіл
залишилося заїджених довкіл
Твого ложа, що в ночей лататті, в шматті днів
плине, як ковчег, – почислити хто вмів?
Я до Тебе, Жінко, видряпався із пітьми.
На Твоєму ложі, Жінко, танцювали ми
різні танці, на Твоєму ложі промовляли ми,
Жінко, різні речення, їх значення – дими
різнобарвні. Я для Тебе – риба на гаку.
Ти для мене – хата, де сяку-таку
матиму вечерю. Я для тебе – три
літери. Міси мене, ліпи мене і три!
Це кохання – це змагання поколінь.
Бунтівливі шістдесяті і моя совіцька лінь.
Три мене, твори, вирощуй з мене лук напруг!
вірний стріл! бунтарський дух! невтомний плуг!
Твої циці, твої руці і живіт,
як хвилосоп мандрівний, обходжу від
кордону до кордону – чужина?
батьківщина? – О таємна! О жона!
Ноче темна!.. Відпливає корабель
Твого тіла. Як Пилип із конопель,
виліз я на Божий світ, а зір – немов пшона!
О медова! О бездонна! О жона!
ЛИСТ
Кохана
я на дні – для споглядання
плавуча пляма сонця і опале
на небо листя гуснуть у кристали
це ще одна історія кохання
я золота інакшого не маю
ніж тлінна ця і пінна позолота
пивниць моїх душа чи діжа – сота! –
тече по шлунку наче по Дунаю
а видива і пагоди за валом
твої кохана в найдорожчій скрині
я відсилаю вчора як і нині
найближчим і найважчим пароплавом
ЛИСТИ, ЗНАЙДЕНІ У ПЛЯШЦІ З-ПІД ЛЬВІВСЬКОГО ПИВА
1
Ми на фіакрі заїздили в осінь,
хоча фіакра не було, але
був вересень і псячий слід у мосі,
мисливців не було. І це незле.
Ти пам'ятаєш той похід і псячий
чутливий ніс? Твоя тонка хода
розтанула у просторі, неначе
означень ряд – легка і молода...
Я знав ці ноги! Я любив ці ноги!
Я цілу... цілу вічність цілував
їх вигини, їх впадини, їх строге
проходження. Ми йшли на запах страв,
але не в тому річ, хоча голодні
усі були – я, ти і вірний пес...
А що сьогодні, Боже, що сьогодні?!
Де мій фіакр? Де мій делікатес?!
2
А ще мені згадався той похід
крізь ніч, крізь січень і крізь Левандівку.
Між нами відстань коливалась від
і до, бо у тобі дражнити дівку
я здуру взявся, може, й алкоголь,
який в гостях ти влила у жагучі
(і все ж – ядучі) губи, грав я роль
ображеного. Бракувало кручі.
Я провалився сам у себе. Ти
мене неначе кликала, та марно.
Я йшов у безвість шляхом самоти,
де трафив шляк все те, що йшло попарно.
Тебе несло таксі. Мене – хода.
Розсварені слова блукали в мові.
Та все ж мене впустила ти, тверда
в переконаннях і м'яка в любові.
3
Чи пригадаєш мить, коли рука
Неборака тебе торкнулась вперше?
Ти привезла пакунок від Юрка,
я взяв його, правицю розпростерши
й затиснувши оте, що ти дала.
Цей кадр число один в коштовній скринці
з твоїм ім'ям і прізвищем – рекла-
ма точності роботи залізниці,
але не в сенсі розкладу, а доль,
наш бос мені кивнув – це ваша доля!
Нас викрала у вікторів і оль
істота на ім'я Віктореоля
чи Олевіктор. Все залежить від
розташування кореня і крони.
Та свідчу, що її химерний слід
уперше ліг на київські перони.
4
Потрібно зосередитися на
отій розмові, що точилась, поки
повз ескалатор, – тема основна
була про сокровенне і високе
в житті львів'ян, киян і про Дніпро
як божество і Полтву як прокляття,
про те, що Міф руйнується, і про
слова як дзеркала і як поняття.
Але підпільно я звертав свій зір
на повноту губів і, особливо,
на розмір бюсту – рідкісний! (повір,
я млію, як згадаю теє диво).
Воно гойднулось. Ти ступила крок.
Я зрозумів, що влип. Забили соки.
Заграли сурми. Врешті я замовк.
І ми пішли у протилежні боки.
5
І той готель згадай, коли швейцар
опівночі нас роз'єднав дверима.
Я натякнув між іншим на хабар,
але слуга мав погляд херувима,
а я не мав перепустки, а це
було в тій ситуації єдине,
що треба мати бо моє лице
не впізнають ще поки що кретини.
Скандал бубнявів. Ти ввійшла у ліфт.
Я обіцяв усіх звільнити завтра
й забрався геть, вгризаючись у плід
абсурду і розхитуючи надра
так, щоб запався в них твій люкс і з ним
увесь совдеп з лампасами нічними.
Мене таксі несло, бухого в дим,
а вслід мені гарчали херувими.
6
Так чим займались ми? Ходили на
літературні зустрічі, в театри,
і вештались у пошуках вина,
і йшли на каву, і рушали в мандри,
збирались в гості, цмулили коньяк,
влаштовували сцени, ревнували
самих себе, спостерігали, як
летять у прірву наші ідеали...
Мені розповідала ти про тих,
хто у твоїм житті навпереміну
грав соло на трубі і хто не встиг,
і хто ще має шанс, я корчив міну
байдужого, плював у небеса,
творив квадрат для збудження уяви
з твоїх кохань, радів, що ця краса
не марнувалась до моєї з'яви...
ПРОМОВЛЯННЯ ДО КІШКИ
Кицю, люба, ти чия в'язниця?
Що то за душа в твоїй оправі
прозирає, двоїться в очицях,
наче магда в магдебурзькім праві,
наданім мені як урбаністу
без проблем валандатись по місту
ностальгії власної, театрів,
де ідуть на тему порожнечі
ешелони відділів і кадрів,
де щезають речі не до речі,
де долізти бажано до ліжка,
на котрім дрімає панна кішка,
може й, пані. Панна ти чи пані?
Як у тебе з особистим? Тільки –
«так» чи «ні» – а мовити й не в стані,
не навчилась. Тяжко? Складно? Ліньки?
Маєш рота, маєш язика ти,
а не можеш слова проказати.
Признавайся! – Ти не просто киця.
Ти – посланниця і навіть пошта,
ти – пухнастий лист, що стрімко мчиться
крізь кордон собачий, ти – Гаврош, та
з переляку зжерла зміст, напевне,
а тепер лиш дивишся на мене.
Ну, нічого, я і так все знаю,
дякую за ніжність, розумію –
варто було б випити, я маю
трохи молока і ще надію,
що колись – чи пані ти чи панна –
ми з тобою вип'ємо шампана!
Як тобі живеться? Маєш вуса,
маєш хвостик, і жабо, і вушка,
і на лобі цятку, як в індуса,
і блошиний полк, а капелюшка
ти не маєш, яко і чобіт.
Ти ж не кіт в чоботях? Ти ж – не кіт!
Молочко пішло? І слава Богу!
Сядьмо ще, посидьмо на дорогу.
Так об чім там йшлося, листоношо?
Про погоду? Про опале листя?
Про сніги? Я уявити можу
опис ще якогось передмістя,
вдячність долі, складені долоні...
Але ти уже на підвіконні.
Я тобі набрид? Бувай здорова!
Ми з тобою гарно змарнували
трохи часу, хоч ти ані слова
не сказала, та хіба це мало
за умови, що твоя природа –
це мовчання, а мовчання – згода.
ЛИСТ ТОРВІКА БОРАКНЕ, ЛЬВІВСЬКОГО СТАРОГО ПЕРДУНА, ДО ПАННИ ЦЕЛІНИ, ВАРШАВСЬКОЇ ПОРНОЗІРКИ, НАПИСАНИЙ НАПЕРЕДОДНІ ЇЇ ДВАДЦЯТИДВОХЛІТТЯ
Целіно!.. Пардон, дорога Целіно!
Сьогодні усе ще лютий, сьогодні
я бачив Твою сестру, з безодні
небесної сипав сніг, постійно
я щось теревенив про різні речі,
коли ми розходилися, до речі,
виник Твій світлий образ в контексті
Твоїх уродин, усіх благ і щасть
я Тобі набажав – сестра передасть.
Є різні відповіді у тесті.
Є різні вибори і варіанти.
Є різні поняття з часткою «анти-».
Так от, ми потрапили в антисвіти.
Я думав над цим, я й зараз не все ще
розклав по поличках, язик собі плеще
одне, інше в думці, де я і де ти.
Та справа не в віддалях, не в коханках
і не в коханцях і забаганках
статевих, – усе це, Целіно, гра
у синтез. Що можуть людські істоти? –
кохатися, дурниці молоти
і розбігатись – пісня стара.
Та справа не в них, а, здається, в зорях.
Хоч я не належу до буйно хворих
на астрологічний шиз, та оця
фантазія мучить: вселенський Тато
розважив – історію нашу знято
і переглянуто до кінця.
Кіно пройшло на ура! І на подив!
І скільки вигадливих епізодів!
Пригадуєш – універ, шал юрби?
А філармонію? А Варшаву?
Ми не осоромили нашу державу
в очах Отця! Янголи били лоби!
О Боже! Небесні твої фестивалі –
у черзі акторські душі зів'ялі –
потрапимо всі на перегляд туди...
Та годі! Геть пересуди, суди!
Було все перфектно! А в балах – відмінно!
Бажаю ролей ще крутіших, Целіно,
смачніших, ніж всі ці райські плоди!
І нині, і завтра, і завжди – навіки!
Життя відкриває шлюзи! Дві двійки –
погані оцінки, та добрий вік!..
Цілую Тебе в животик і в бік.
P. S. Хай трапиться Тобі чоловік.
ПОЛІНО, ЯК МЕНІ ОСТОЧОРТІЛИ
Ви, найдешевша моя скорбото.
Твоє запоморочливе тіло,
відбите неодноразово на фото,
помандрувало знову за обрій.
Йому там і місце. Мені до лямпи,
чим Ви перейняті. Та й Вам, хоробрій,
точніше, добрій, на дифірамби
мої плювати. Ти створена, курво,
для пензля майстра! А я, Поліно,
лише помилка, лише поліно
і одоробло, тупе похмурво.
Ці танці, ці менструації, шмати,
ці Ваші пахучі парфуми, шизові
ідеї – я хочу усе це не мати!
Мені це належить, як місяць псові.
Я вию, Поліно, я маю надію,
що Ви десь, що Ти десь, далека й жадана,
отримаєш все! Я фальшиво зрадію,
кохана! І яма. І Рама. І рана.
ЩЕ ОДИН ЛИСТ (В УКРАЇНУ – З ПІВДНЯ)
Друже!
Я потрапив у вишукане заслання.
Маю помешкання на березі моря і столування,
багато фруктів, багато сонця, купання, спання...
Бракує кави, немає Львова – нема і кохання.
Але у цьому є своєрідний кайф. У Львові
якраз відбувається зміна декоративного мотлоху.
Я б уявив собі це, як постярмаркові
порожнини і сезонне збільшення мороку.
А це неправда. У нас завжди якась чудасія
суне за іншою. Є певна сталість, звичайно,
у кавуваннях, відзначенні народжень, весіллях,
перепохованнях. Це надійно. Це файно.
І це врешті втомлює. Тому я вирішив
понудьгувати над синьою площиною,
почитати Лукашевого «Декамерона»... Повіриш,
італійська мова стає тут близькою, ясною.
Маю до диспозиції виноградні плантації.
Їх охороняє сторожовий глас. Та вранці,
очевидно, голос хропе. Тільки й праці –
що пересилювати терпкість в горлянці.
До речі, не п'ю, Відчуваю обридження
не так до питного, як до продавцівських мордяк, –
створюється якесь таке гнітюче враження,
ніби зона взялася здавати шмурдяк.
Довкола них купа сміття. Ну немає
лоску цивілізованої країни!
А музон їхній мене просто ламає –
щось таке дурне, безкорінне, тваринне.
Жодної української пісні. Хоч бери та й сам
затягни якусь думу про Кафу чи про Байду.
Та кому? Хіба цим старцюючим псам;
чи чайкам, чи небесам. Як знайду
якогось волиняка чи донбащука випадково
у черзі до міжміських телефонних сполучень,
переходжу зразу на рідну мову.
І немає ні дорікань, ні огуджень
щодо суржику. Суржик здається рідним!
Коли уже Крим забалакає суржиком?
Хай татарським! Коли Львів знов з'єднається з Віднем?
Коли свисне рак? Коли Андрухович підпишеться Пушиком?
Понесло. Риторика, друже, небезпечна вельми.
Наше діло – література, а, точніше, життя.
Все решта – політика...
Бавлюсь гантелями,
відтискаюсь, підтягуюсь, до пуття
хочу довести рельєф животяри,
щоб жінкам баглось торкатися його музичними
кінчиками
пальчиків. Ходжу ввечері у кіно. Метеори
летять просто в зал із Чумацького Шляху камінчи-
ками.
І головне – це присутність цієї
різнодихаючої, полімовної істоти – моря,
великого ритмотворця, і, до певної міри, картинної
галереї,
і, можливо, театру, у якому – глядач я? актор я?
Море – двійник душі.
Любий друже,
ти і сам наче мій двійник. Отже, сувій
цей відішлю я морем. Спосіб не дуже
швидкий, але певний. До зустрічі. Твій
Прокуратор.
P. S. Пляшка пре на екватор!
СФАЛЬСИФІКОВАНА БІОГРАФІЯ
===========================================
КАТАСТРОФА
(Версія вулиці Академічної зразка 1993 року)
Літак, розламаний навпіл, поїдає прозорість, він
завис між «Інтурою» та «Україною», острів
падіння не зауважує, здриґи бруку і стін
гасять п'яні підошви тубільних сяйливих монстрів.
Потоки пива, потоки поту, хід магнетичних ніг,
час, розклеєний, як афіші, гроші, колеса, трійло...
Каравела консерваторії випускає за тілом тіло
людиноподібних звуків, зітхань, верещань і втіх.
Мисливці перемішалися з гречкосіями і кочівниками.
Генетичні завихрення у пошуках форм.
Філармонію вгору видовжує хор і пізніше фурор,
а пресує пустеля ночі, вивертаючи стелі у ями.
Будівлі обростають морфічними стеблами снів,
будівлі викидують приблудні душі на брук.
Пальта будівель – сірі, перуки занедбано, друк
на візитівках свіжий. Декілька чорних слів.
Вулиця (чи проспект) з привидами дерев
виношує в собі яйця офісів, банків
і борделів. П'ять псів – зграя панків –
перетнуло вулицю, Впало, затарахкотіло «пся крев!»
Польськість вилазить. Німецькість зраджує.
Українськість хропе.
Піратські фільми «на русском» будують мости у макітрах.
Галичина, як море колій, шляхів і т. д. і т. п.,
огортає. Домашньо, затишно, наче градусам у півлітрах.
Так ми, панове, подорожуємо в абсолют
між Галицьким ринком і коридорами бібліотеки Стефаника.
Наші могутні нащадки дадуть нам у зад салют,
сподіваюсь. І крапка. І обійдемось без пам'ятника.
ПРОЦЕС «ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ»
Травневі рекреації розтали у повітрі. Їх немає.
Приходять свідки. Постаріли. Адвокати добирають кольори.
Надвечір у дзеркалах йде двійник. Як і завжди. Його ніхто не помічає.
Він дістає платівку. Ставить голос. Гра на публіку. Такі умови гри.
Ось фотографії. Ось мумії. Зразки волосся, листя і металу.
Тотеми і мольберти, перспективи, скам'янілі літаки.
Ось наші звуки, наші тексти. Ієрогліфи нарешті прочитали.
Та материк пішов під воду. Зізнаюсь. А дух – у небо і піски.
– Що ж це було? Хто вигадав? Куди поділось? – Шкіра прокурора сіра.
Приводять друзів і дівчат, монтують ситуації, тлумачать голоси,
знімають кінофільми, пишуть музику, виводять через схрещення людинозвіра,
і випускають на арену, і під оплески вбивають, роздирають гладіатора і погляди, і руки, наче пси.
– Шукайте у пісках сліди країни, збільшуйте, поєднуйте піщини.
– Шукайте у повітрі сходи в небо, у міражних замках – мій колишній сміх.
– Шукайте в небі романтичні юні риси батьківщини.
– Шукайте вітер! Зупиніть його! – я пояснити зміг?
………………………………………………
Виносить присуд суд. Підсудного виводять
і відпускають в дзеркало – іди у листопад.
Він листопад збиратиме з Верленом і Вівальді.
Як двері, рама золота – забутий хід назад.
І ЗНОВУ О ПРИХОДИТЬ ОСІНЬ ПРОХОЛОДА
і леза листя і повітря солод
платівки в мулі дна небесний голод
ковтає голоси з майданів мода
на вишукані втрати слід від нігтів
овал зубів на шкірі сон сапіння
чужого тіла в ньому як у ліфті
нема де дітись арки і склепіння
потоки сперми б'ють у теплі діри
вологі схови і принишклі ядра
театр кімнати перехід у завтра
де все порожнє все округле сіре
дими газет двірник апостол міста
сміх школярів прояснена і чиста
мелодія відльоту прощавай
оревуар арівідерчі бай
твій катафалк на обрії зав'яз
твій погляд впертий в піднебесся згас
твій ангел над тобою твій двійник
твій сміх повзе розсіюючи лик
твій крик як прірва сон твій без кінця
слабий твій шепіт згадує отця
і сина і свя... череп твій між вух
стартує в ніч твій зіржавілий дух
ДОПЛЕНТАВШИСЬ НЕ ЗНАТИ ЯК
сюди, допхавши кожен грам
себе самого, ти закляк
на перехресті і свій крам
в безодню копнув з піни й хвиль.
Ти на поверхні. Тиша. Штиль.
Світ сам по собі. Йде процес
інфляції. Твої жінки
стовбичать тупо в чергах без
кінця. Їх трепетні думки
обмацують товарний бум
прийдешнього. Ти йдеш у тлум.
І тлуму пропонуєш. Хто
тебе жене на цей базар?
Долярів сто, ліхтарень сто
і сотні немічних нездар,
папір, слова, потоки слів,
куди і ти язик заплів.
Поверхня наповзає на
горлянку, гостра, наче ніж
різницький, глибина вікна
притягує, крадешся між
двома безоднями, і для
гарантії висить петля.
Мій бідний звіре, хто тебе
ще пожаліє, як не я?
Дай лапу. Все воно на «б»
і не вартує ні хуя.
Хто розіп'явся, хто воскрес,
а хто – як на базарі пес.
ВИРОК ДЛЯ ДЕБІЛА
Твоє тіло, вписане в розташування
предметів – знак присутності, мотлох мови –
надає сенсу кріслові, риштування
долонь, ногорукоголове
похитування і сапіння,
нитка голосу горло лоскоче, відчай
як хвиля нудоти, б'є у склепіння
черепа, застережливість слідча
тебе підхоплює, ти п'єш зі шклянки
порожнечу, стверджуєш і говориш
«ні», ти виконуєш забаганки
слідства, ти згадуєш і ти повториш
все – як, де, куди і так далі,
та щоразу інакше, тебе зацікавило
власне зіткнення з вироком і деталі
виконання. Ти вирок гугнявиш, як правило.
ВІДЧУТТЯ СПОВЗАЮЧОЇ ШКІРИ
як панчохи ніч відбитки візій
обрисами заповзають в діри
простору фіксованому в кризі
і тому твердому як тролейбус
день повзе безглуздий і набитий
виразами фізій Амадеус
чи пияк чи хворий шепче пити
у норі до себе сам у собі
як в норі і найніжніші нори
потребують нір і в кожнім хробі
набрякає хіть і плеще море
вкупі з небом і зодіакальні
вихри визначають кут падіння
цегли швидкість руху до їдальні
від робітні до збожевоління
бунт гряде по вінця повен час
Христе
не рятуй не милуй нас
ГНИЛИЙ ЗУБ КІМНАТИ В ОЧІКУВАННІ СВЕРДЛА
телефону, жіноча піхва на тому
кінці дроту, тиша привалює два
отвори вух, які нерухомо
мандрують крізь день, піхва згадує номер
телефону з фантазіями на тему
довжини (заримовується Житомир
і повзе вздовж погляду), ми бредемо
коридорами тиші, тоді як найліпше було б
все ж таки видзвонитися і затерплий суглоб
вийняти з нерухомості – в місто! –
знайти її! вивільнити її
з телефонної пастки, зі шкіри змії –
та пізно! і нині, і присно!
нема! (чи є?) і чия? намололи ви...
та Господу все видно зверху,
тобто: всі прутні світу підняли голови
і встали до неї у чергу.
КОШМАР З ЧОРНОЮ КІШКОЮ
Жінки відлітають за обрій валютними
рейсами. Риси їх, брате мій, в пам'яті
зрощуються з їх іменами, часами ті
надзвукові колажі з многолюдними
і комфортабельними салонами
не повертаються, переповнюючись
тягарем часу і перетворюючись
на галереї дзеркал із бездонними
впадинами і коридорами. Брате мій,
майже щоночі я там. Все інакше і
зовсім не так, як назовні. Від нашої
злої поверхні далеко. В царатовій
плівці юрба відступає. Тільки
моторошно. Страх. Звір.
Різкі розриви. Непевні стики.
Чорна бестія лізе в зір.
Зрада. Смерть. Кішка. Ти гладиш шерсть.
В цей час що відбувається? Де?
Серце – стиск перехресть –
у пазурах терпне, тверде.
ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ
(Злодійська балада)
Предмети набувають цінності, як бутлі з бродінням градусів,
Можна накреслити схему їхнього розташування.
Та головне – це двері, замок, що від надуживання
заклинює. Ліфт. Вантажівка, залита шизою радості.
Предмети різні, та в чомусь однакові, як барани.
Їх можна транспортувати в напрямку обрію, можна
складати з них експозиції, закопувати, вони
продаються, перекуповуються і враховується дрібниця кожна.
Наприклад, магічне свічадо з дистанційним перемиканням,
скрині з коханням і гаптуванням,
з чоколядами паннам і паням,
шати королівські, убьори князівські,
запаковані по-київськи і по-львівськи,
східне і західне причандалля,
колеса від жигуля і рояля
і далі – коралі, рублі, окуляри,
дві пари... тиша! ні пари!.. – до! – ля! – ри!..
Метелик, рукавичка, кейс.
Предмети-свідки бачать порожнечу.
Удалині ірже мій вірний рейс.
Планети провокують втечу.
Захриплий гелікоптер каркає на небесі.
А я під'їду у «Нектар» і нажерусь на всі!
………………………………………………………….
Але з точки зору предметів – це легковажна фантазія,
адже вони потоплені жахливим передчуттям,
їхнє внутрішнє наїжачене (чи скаламучене?) – там
відбувається перетворення, таємне і темне, як Азія.
Ось він скрадаєтся – злодій! – всі промені на ліквідацію!
У предметів з'являються пащі, ікла і пазурі,
очі, ніздрі, хвости, язики – вилущуються упирі,
людиноподібні перевертні – і вони мають рацію!
Бо людина – пихата глина! Пали її! Попели!
Людина лише викрадає, перепродує, жере і сере!
……………………………………………………………
Свідками незвичайного вбивства були стільці, столи,
килими та інший мотлох.
Був початок нової ери!
