355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрий Андрухович » Бу-Ба-Бу » Текст книги (страница 4)
Бу-Ба-Бу
  • Текст добавлен: 9 февраля 2020, 13:00

Текст книги "Бу-Ба-Бу"


Автор книги: Юрий Андрухович


Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Додаток № І. СЕАНС ІЛЮЗІОНІСТА


мав я прегарну здатність (чи то хворобу)
двійко голуб'ят у череповій коробці
в ротову мою порожнину від крику аж пурпурову
зазирали медики ворожбити та інші знаючі хлопці

як я вами пишався мої крилаті кристали
пернаті мої сновидіння міцніші насонних кропель
ціле літо об мене крилами терли і туркотали
заснувавши в моїм черепі містечко чортопіль

а восени упав з неба миршавий ілюзйоніста
слухав мене стетоскопом як вони там шурхочуть
збіглося на це роззявляків ледь не півміста
і тоді прояснів я
пташата летіти хочуть

вилітали мені з голови крізь отвір у рані
або крізь моє третє око (нічим його не за-
плющиш)
а той миршавий кловн мав у кишені бравнінг
та й однов кулев двох голубів розлущив

став я цілком сумирний заліз у схови
поводжуся без відхилень чемно і ґречно
не тому що вбиті мої колишні птахове
а тому що ношу в черепі тепле їхнє яєчко

Додаток № 2. ШАБЛЕКОВТАЧ


він має щось від різника або від самурая
його ножі то попурі для джазових музик
уста розкрито як врата все до мікрона грає
важливо губи розтягти і зберегти язик

дванадцять дуже гострих страв
ножі стилети фінки
гімнастика для щік зубів трахеї язика
та тільки шабля над усе дивіться українки
бо шабля зоряна межа для нього козака

вона це промінь що гряде в його жертовне тіло
ковтай ковтай ковтай її коли як не тепер
повітря геть легеням хрін і серце в пах осіло
а він порожній наче дух і чуйний мов сапер

вона зникає в ньому вся наткнувшись на кишечник
ми кричимо давай давай лякай своєю грою
від нащих вигуків банзай дурних і недоречних
на ньому проступає біль і він стікає кров'ю

а ми дивилися на все волали біс і браво
немов у цирку чи на з'їзді зрештою або
на кінофільмі де герой життя віддав за справу
аж ружа крові процвіла крізь горло і жабо

ВЕЧІРКА З МОНСТРАМИ


Уривок із повісті «Рекреації»

Вони стояли перед невимовно старим будинком, який чимось нагадував мініатюрну фортецю, і, якби Юрко трохи краще знав Чортопіль, то він здогадався би, що то – знаменита Вілла з Грифонами, до якої щодня приводять юрми туристів. Але Юрко цього не знав і тому сміливо постукав у двері.

Їм відчинив слуга в лівреї з позументом і з настільки тупим виразом на обличчі, що відразу хотілося заїхати йому поміж брови. Це бажання посилювалося для Немирича ще й тим, що зовні слуга дуже нагадував йому якогось надзвичайно відповідального працівника, тільки от кого саме, зорієнтуватися не міг. Слуга повів їх нагору дерев'яними сходами, попередньо прийнявши від доктора відеокамеру і поклавши її в якусь нішу. Сходи, та й весь будинок освітлювалися лише свічками, яких була неймовірна безліч. Згори долинала якась солодка музика на тлі негучних і люб'язних розмов.

Між першим і другим поверхами був майданчик, на який виходили непробивного вигляду двері з лев'ячою мордякою замість ручки. Слуга натиснув на бульку левового носа, і двері прочинилися.

– Пане Немирич, – звернувся доктор. – Прошу зайти до гардеробної і вибрати для себе відповідне убрання. Ви маєте вигляд недостатньо прийнятний для гостини. Я зачекаю тут.

Юрко зайшов до кімнати з шафами і дзеркалами, сподіваючись цілком доречного в такій ситуації ножа у спину, але все закінчилося добре. В шафах було повно чоловічого одягу, ретельно розподіленого по вішаках, щоправда, зовсім однакового: чорний фрак і чорні штани, камізелька, біла сорочка, метелик, унизу під кожним вішаком – гостроносі лаковані мешти, Різнилися ці речі тільки розмірами. Юрко почав квапливо переодягатися, озираючись на прочинені двері і дзеркало поряд із ними, в якому бачив себе в самих лише трусах і від того здавався собі ще беззахиснішим. Але піднайти відповідне вбрання виявилося не так легко. Якщо пасував фрак, то не годилися штани або тріщала по швах сорочка чи навпаки. Час минав, і Юрко перебрав уже, здавалося, половину гардеробу, а так і не знайшов відповідної собі вдяганки. Він починав нервувати і вже придивлявся, чи немає в цій кімнатчині якого-небудь вікна, аби через нього дати драла, розв'язавши таким чином цю дурнувату проблему, але тут зауважив на одному з вішаків комплект з невеличким, пришпиленим аграфкою до вилоги фрака, папірцем, на якому прочитав: «Для пана Ю. Немирича». Одяг виявився як на нього шитий, навіть знайдені під вішаком «лакерки» ніде не тиснули, і ще за кілька хвилин Юрко побачив себе з різних боків у дзеркалах таким, як не бачив ще ніколи, відколи народився.

– Ви одягалися трохи задовго, – З легким докором сказав Попель. – Я мусив відпустити слугу. Він дуже змучився сьогодні. Хай собі трохи відпочине.

– Він тут постійно працює? – спитав Юрко, як тільки вони знову ступили на сходи і рушили догори.

– Взагалі ні. Він є перший секретар райкому. Але ми його попросили, – прояснив ситуацію доктор.

На другому поверсі двері виявилися значно масивнішими і вищими, але діло спрощувалося тим, що вони були відчинені навстіж, і Немирич, супроводжуваний доктором, переступив поріг величезного, залитого свічковим палахкотінням покою. Тут і там покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях. Безшелесні слуги, одягнені так само, як і той перший, у лівреї з позументами, ненав'язливо розносили шампанське та оранжаду на позолочених округлих тацях. У далині покою Немирич побачив квартет музикантів у довгополих каптанах і мудрованих перуках, котрий з невеличкого подіуму виконував щемку сонату для віоли да ґамба, віоли д'амур, флейти і чембало.

– Скарлатті, – упізнав мелодію Немирич.

– Кореллі, – виправив його доктор Попель. – Але менше з тим.

– Чудовий рівень, – поцінував Юрко. – Певно, лауреати якогось фестивалю?

– Та ні, це місцеві хлопці, – знову розчарував його Попель. – Я мушу познайомити вас з деким із присутніх.

Юрко досить незграбно підхопив келих шампанського з проношуваної повз них таці, трохи розхлюпавши при цьому.

– Осторожнее, – сказав слуга, змірявши його недобрим поглядом. – Лезут тут всякие...

І рушив далі.

Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.

– Прошу познайомитися, – вклонився ледь помітно Попель. – То є пан Немирич, славний поет. – І вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.

– О, як приємно! – втішився лисуватий пан з моноклем. – Професор гімназії Гараздецький, – відрекомендувався він.

«Певно, директор тутешньої восьмирічки», – вирішив для себе Немирич і, переклавши келих з правої руки в ліву, поцілував долоньку молодій дамі, яка при цьому назвалася:

– Амальтея Гараздецька, – і показала дещо заячі передні зубки.

Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона – Хлітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.

– Граф дель Кампо, авіатор.

– Юрко, – потис йому руку Немирич.

– Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, – повідомив Юркові Гараздецький. – Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму.

Я думаю, що ви – визначний талант.

– Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, – застерегла пані Клітемнестра. – Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю:

– Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, – знову сяйнула зубками панна Амальтея. – Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, граф?

– Поезія мене цікавить найменше, – заявив дель Кампо.

– О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? – звела брови Амальтея.

– Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрям вітру, – блиснув чорними очима дель Кампо.

Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського, але всі зауважили.

«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», – подумав він, проте всі вдали, що не зауважили нічого, і все обійшлося.

– Жан-Батіст Люллі. Гавот, – оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.

– А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? – поцікавилася Амальтея. – Здається, я вас там бачила.

– Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, – відповів Немирич.

– То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? – допитувалася Амальтея.

– Я, здається, ясно сказав, – розвіяв її сумніви Юрко.

– Шкода, – зітхнула Амальтея. – Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?

– Рілького? – перепитав Немирич. – Ні, не я. Я

знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.

– Шкода, – знову зітхнула Амальтея. – Там був один поет, котрий деклямував Рілького.

– То був не я, – сказав Немирич.

– Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.

– Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.

– Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.

– Скорше всього, бо я не міг там бути.

Граф, якому, відчувалося, все більше не подобається цей змістовний діалог і який, здається, був цілком небайдужий до принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:

– Добре, поезія – це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?

– Я – не Ненемирич, я – Немирич, – вдовольнив його цікавість Юрко.

Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.

– Перепрошую, мені треба до кльозету, – різко заявив він і відійшов.

– Бідний Міхал Сціпіо, – похитала головою пані Клітемнестра. – Здається, він шалено залюблений, – і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.

– Гм, гм, – поправив на собі монокль пан Гараздецький.

– Мамусю, він такий прозаїчний, – зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: – Візьміть мене під ручку і пройдемося.

Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:

– Христофор Віллібальд фон Глюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».

Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.

– Натан Гозендуфт, шкіри і кості, – назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написане те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.

Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока декольте Амальтеї.

– Тут десь є вільна кімната? – поцікавився він.

Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.

– Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? – спитала вона з заячою люб'язністю.

– Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, – погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ні фіга собі».

– З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, – почала Амальтея. – Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм зліва від нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні ростини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц.

Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час від часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, теперішня його коханка Леокадія Фогель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фогель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, – професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.

– Що ти не кажеш? – у черговий раз засумнівався Немирич.

– Тепер прошу подивитися на он ту потішну пару, яка вже, певно, встигла привернути вашу увагу своїми цілком неприхованими жестами, пане Немирич.

Тамта вельми показна демонічна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком – моя гімназіяльна колежанка панна Божена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї – постійний її кавалєр барон Бальдур де Гогенгоге, стопроцентовий ідіот, але блискучий мисливець і тому улюбленець архикнязя Фердинанда. Заслонив його власними грудьми від кулі терориста, коли нещодавно архикнязь відвідував наш Чортопіль.

– Я вже десь чув цю історію, – промимрив Юрко.

– Тепер прошу подивитися направо, де ви, пане Немирич, уже, безумовно, звернули увагу на Його Превелебність в оточенні кількох, не менш видатних осіб. Отже, тамта стара парпуля, зодягнута в стилі щонайменше середини минулого віку, – то пані Мелісанда з Понятовських Жевуська – печальний уламок старого шляхетського роду, що, на жаль, вигасає, пророчиця й авантурниця яких мало. Той волохатий брунет, що так захланно, великими ковтками, п'є шампана, – італійський посол синьйор да Педеріні, котрий відпочиває в Карпатах на запрошення Його Превелебності, а той неприємний грубас зі спітнілими підпахвами і сигарою в жовтих зубах – пан Махальський, тутешній мільйонер, власник знаменитих чортопільських броварень.

– Так довго не живуть, – сказав Немирич.

– Прошу? – перепитала Амальтея.

– Я кажу, що всі вони вже давно мали би повмирати, – пояснив свою думку Немирич.

– Це не зовсім чемно з вашого боку, пане Немирич, – захихотіла Амальтея, нітрохи не намагаючись приховати свої передні зубки.

– І ти так само, моя рибонько, – сказав Юрко і грайливо провів рукою їй по сідниці, але не отримав практично ніякого задоволення. «Не такі вже вони й приємні на дотик, ці її форми», – подумав він і ще раз заглянув у декольте, але все наче було на місці.

– Мене ще ніхто не називав «рибонька», – зашарілася ледь-ледь панна Амальтея. – Ви такий ніжний, пане Немирич.

– Значить, вільної кімнати тут нема? – рішуче спитав її Юрко.

– Генрі Перселл. Сарабанда, – оголосив музикант.

Почався повільний танець. До Амальтеї підкотився якийсь дженджик на комариних ногах і запросив її. Пари – а було їх десь так чотири – рухалися маєстатично, сходилися й розходилися, кружляли довкола власних осей, робили по два кроки вбік, тоді навзаєм поверталися спинами і знову починали все від початку. Штука полягала тільки в тому, аби пам'ятати всю послідовність не надто складних па.

«Я б теж так міг», – подумав Юрко, який вже починав нудьгувати на цьому зборищі чортопільських снобів. Але саме вчасно біля нього з'явився Попель.

– У сусідньому покої зараз почнеться гра. Чи граєте в карти, пане Немирич? – поцікавився він.

– Колись я був чемпіоном факультету у преферансі, – пихато відповів Юрко.

– То прошу йти за мною.

Досить виклично пройшовши поміж танцюючими і пославши Амальтеї повітряний цілунок, Немирич націлився слідом за швейцарцем до сусіднього покою.

Там було приблизно стільки ж свічок, скільки і в попередньому, але він був цілком порожній, тільки на середині стояв монументальний стіл під зеленим сукном, за яким уже дожидалося троє партнерів: авіатор дель Кампо, Натан Гозендуфт і комендант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Підійшовши до столу, Юрко виструнчився і, по-військовому скинувши головою, назвався:

– Дель Немирич.

Авіатор явно скипів, почувши таке поєднання, але втримав себе в руках, тільки лиховісно блимнув на Юрка своїми чорними очима.

– Прошу сідати, пане Немирич, – тлусто заговорив череватий фон Зайонц. – Я чув, ви добре граєте в преферанс?

– Я відпочиваю тільки на кавказьких курортах, – відповів Немирич.

– Тоді ви гідний партнер, – поблажливо муркнув фон Зайонц.

Попель, який досі мовчки стояв над столом, витягнув з кишені новісіньку колоду і, побажавши приємної забави, знову кудись вийшов.

За кілька хвилин почалася гра, в якій Юркові відразу перестало таланити. Він не міг розіграти навіть найпростішої комбінації, отримуючи постійно або «без одної», або «без двох», або безнадійно вістуючи.

При цьому йому увесь час здавалося, що фон Зайонц дуже майстерно шахрує – чомусь саме в нього завше виявлялася та карта, якої так бракувало Юркові.

– Наш поет, здається, саме зараз в своїй голові компонує чергову поемку, – вколов Юрка дель Кампо. – Ви граєте дуже неуважно, пане Немирич.

– Мені заважає зосередитися запах солярки, кий струмує від вас, пане пілоте, – парирував Немирич і дуже пошкодував, що поруч не було Амальтеї, бо авіатор мало не всрався зі злості.

– Панове, не варто псувати один другому настрій, – благодушно сказав фон Зайонц, пишучи собі чергові очки в «пулю».

Гозендуфт мовчав, відбиваючи пальцями по столі якусь єврейську мелодію.

Юрко входив в азарт, але гра не йшла. До того ж тут було прийнято говорити про сторонні речі, які гри цілком не стосувалися, і це заважало.

– Як вам, панове, останні події в Боснії? Чи не здається вам, що німецькі міністри хочуть вийти чистими з досить делікатної евентуальної ситуації? – запитував фон Зайонц.

– Вони мають на те всі підстави, – заперечував йому дель Кампо.

– Але це може шкідливо відбитися на наших державних інтересах, – провадив своєї фон Зайонц. – Це шкодить насамперед інтересам Миколи Другого та його балканській політиці, а тому це добре для нас, – не відступав дель Кампо.

– А ви що на це скажете? – питав фон Зайонц у Немирича.

– Мене це мало стосується, – відповів Юрко, – але думаю, що ви трохи переграєте, хлопці. Я розумію – карнавал, забава, але всі ці ваші ретро-варіанти вже перестають бути навіть смішними, чувачки. До того ж ви, пане коменданте, маєте надміру треновані руки, які дозволяють вам постійно видобувати звідкись із повітря ту карту, якої мені дуже бракує. Певно, стажувалися по московських вокзалах?

І раптом він зрозумів, що гра ця – не просто гра, що гра йде на його життя. Чомусь він так собі подумав і тут-таки знайшов тому цілий ряд підтверджень. По-перше, ці розмови, які спочатку здалися йому надуманими і недотепними. По-друге, ця дивовижна легкість, з якою він програвав. По-третє, ці примарні рухи його партнерів, ця мертвотна блідість їхніх облич, ця кров, що запеклася в кутиках їхніх вуст...

– Що ви хотіли цим сказати? – зірвався на рівні дель Кампо і наскрізь просвердлив Юрка потойбічним поглядом.

Немирич відчув, як краплини холодного поту вкрили його чоло і плечі. Але невідь звідки взялася панна Амальтея, котра виросла біля зеленого столу і схопила його за руку.

– Ходімо, – сказала вона.

– Георг-Фрідріх Гендель. Пасакалія, – оголосили в першій кімнаті.

– Ти програв, – зашипів дель Кампо, хоч в обидвох цих словах не було жодного шиплячого звуку.

Юрко підвівся на ослаблих ногах і, тримаючись рукою за Амальтеїну, рушив слідом за нею. Його партнери так і залишилися при столі, немов чекаючи нового приреченого.

Амальтея йшла стрімко, майже бігла, ведучи за собою Немирича крізь усе нові й нові кімнати Вілли з Грифонами. Юркові робилося все гірше: він почував страшенну сухість у роті, серце калатало як навіжене, волосся його позлипалося від зимного поту, а в очах миготіли якісь фіолетові кола і чорні блискавиці.

– Зараз, коханий, зараз, – еротично шепотіла Амальтея, проте йому зовсім не хотілося та й не моглося її грати, до того ж він відчув, що в його долоні зовсім не тендітна дівоча рученька, а щось таке ніби дерев'яний обрубок чи, може, культя.

Кімнати минали з такою швидкістю, як на екрані, розчахувалися все нові й нові двері, і назустріч летіли все нові дзеркала, свічки, зарості кімнатних рослин, портрети в золочених рамах, крила, плащі, капелюхи, мантії, пташині опудала. І, коли вже здавалося, що цьому жахному польотові ніколи не прийде кінець, а музика Генделевої «Пасакалії» напливала все ближче, як фінальний траурний супровід, розчахнулися врешті останні двері, і Амальтея втягнула його у темну, голу й холодну кімнату, де були сірі брудні стіни і немита з червонястими плямами дощана підлога.

Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карти, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але одягнуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка.

– Пане наш, ти що там, що нам даш, дай десь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім'я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім'я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім'я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Гінехоше, Ібліс, Кальвін!

Скінчивши молитву, пан Попель обернувся до Юрка в усій своїй величі. Його очі світилися жовто. Юрко лежав на столі, вкритому чорною скатертиною. Над ним стояв слуга з цапком на руках і вигостреним ножем проводив біля цапкового горла. З другого боку стояла Амальтея, тільки вже не така, а стара і горбата, в поношеному шматті, але з золотими іклами, що стирчали замість колишніх милих заячих передніх зубчиків.

– Присягай, – сказав доктор.

… і ти знав, що треба хреститися, але не знав, як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря, і висадив плечем шкло у вікні, і вдарив ногою слугу, що хапав тебе за поли фрака, але нога наткнулася на ще липкішу вату, і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши всі цивілізації та катастрофи, всі ери, і ти упав просто в якісь вологі кущі, боляче подряпавшись і вдарившись при падінні, але ти підвівся, і глянув ще раз на Віллу з Грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував своє лібідо невидний чортопільський соловей...


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю