Текст книги "Бу-Ба-Бу"

Автор книги: Юрий Андрухович

Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

БІБЛІОТЕКА МІЖНАРОДНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНІСТИКИ

СЕРІЯ «КІНЕЦЬ ТИСЯЧОЛІТТЯ»

БУ-БА-БУ

Тимчасово виконуючі обов'язки / Магістрів Г/ри в особах

Патріарха БУ-БА-БУ Юрія Андруховича (нар. 13. 3. 1960),

Підскарбія БУ-БА-БУ Олександра Ірванця (нар. 24. 1. 1961),

Прокуратора БУ-БЛ-БУ Віктора Неборака (нар. 09. 5. 1961).

зібрані з нагоди

СТОРІЧЧЯ

їхніх уродин,

яке виповнилося 9 травня 1994 року

від Різдва Христового

♦

Львів, «Каменяр», 1995

Юрій АНДРУХОВИЧ. ВИБРАНІ КАВАЛКИ

І. ВІДЧИНЕННЯ БАЛАГАНУ: Вірші дитячо-юнацькі й подальші

2. САМІЙЛО НЕМИРИЧ ТА ІНШІ БАНДИТИ: Галерея почвар

3. ДЕЯКІ МАГІЧНІ ОКАЗІЇ: Суцільний тріллер

4. ПАТРІАРШІ ПОСЛАННЯ: Вірші з приводу та випадкові

***

«Уважаємі люди! Мною винайдено множество інтересних предметів, а также зілля і цєлєбниє трави! В ранній юності зо мною бесідував дух молодого Ломоносова, в результаті чого я гойте стою перед вами, такой хароший і нелукавий. Хто желає познакомиться ближе, той може. Хто не желає, той хай уходить поскоріш, бо я такий, що й футс-гендс поламать могу ні за гріш! І не нада тут своїм рилом торгувати, місце занімати. Он є нормальні люди, їм я гойте другом буду. Бо я такой – шо да, то да, любіть мою задницю, господа! Тепер по порядку о моїх авторських проектах, о моїх чудотворних, бляха, рецептах. Порошок для визивання рвот, поносів, кровоточеній, мученій і обмороків, тоїсь памороків. Інгредіентс: чорне кофе, водка «Столичная», конський пот, хребет ящірки-саламандри кручений, дишель в рот, стікло товчене, яд зміїний, уксус, або ж оцет, – що кому більше нравиться, – плюс людського м'яса немного, бодай пінцет! Ідеальне срєдство, коли вас не люблять, блядь. Іспользують розвідки всіх западних стран, тільки в нас не іспользує дурний Іван! А ви звідси топайте, як не інтересно, зер шлехт, ту бед, бо ненароком можу розбити череп або, цум байшпіль, поламати хребет!»

Монолог зазивальника перед входом до буди

(«Рекреації»)

ВІДЧИНЕННЯ БАЛАГАНУ: Вірші дитячо-юнацькі й подальші: попурі на вільні теми

============================================

***

Я міг би гнати тепле стадо –

мене б життя кудись несло,

або пізнав би легко й радо

просте корисне: ремесло.

І так лічив би добрі днини,

а дзиґарі з високих веж

мене хвалили б щогодини:

«Ти мудро й праведно живеш,

якщо живеш, якщо живеш!»

А я – не той, бо родом з райдуг

і я махнув на похвали –

мене ви знаєте як зайду,

а все ж зовете за столи!

Адже в мені бринить як свято

земних історій вічний рух:

про серце, вірне і завзяте,

про творче диво теплих рук,

про незугарне і прегарне,

про сонний сад і жах темниць,

про дівчину з очима сарни,

що виросла в краю суниць,

про двоголосся неба й хліба,

коли у небі віщий птах,

коли духмяна груша липня

в листках повисне і в літах,

а я повім коханій так:

ти – достеменна як сльоза

найтонша лагідна лоза

ти – океан для корабля

розкішна маревна земля

ти – і колиска і труна

найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна

моя небесна борозна

я – просто пісенька твоя

моє світило золоте

холодний і бездарний я

коли без тебе все не те

і світ як плід у нас надвоє

аж ми ласуємо обоє.

***

Агов, мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ –

туди, де кров з любов'ю черленяться,

де пристрастей і пропастей сувій...

Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші –

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

З риторик і поетик академій –

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими – вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір)!

Або в поля, як на зелену прощу –

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись, наслухало,

щоб завше був натхненний соловій...

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів благословіть!..

Отож, – на світ, за діло – чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

(Відірвіться від їдла, як від глини глевкої, гляньте в небо, а потім на землю – левкої... )

***

У нього палка потреба,

у нього жадання слізне:

окраєць нічного неба

піймати у фокус лінзи...

Бо він живе на горищі,

а там сутерени вищі:

у сутінках – мерехтіння

і сонце межує з тінню.

Він дивиться тільки вгору,

і небо лоскочуть вії,

коли в полудневу пору

від кухні смаженим віє.

Над містом літають птахи,

а поруч із ними «ахи»,

коли роззявлять на площі

голодні роти бідолахи.

Земля собі пілігримить,

кружляє собі й кружляє,

а хтось нові пелерини

на осінь собі замовляє –

а він живе на горищі

(там зимно, там вітер свище),

але насправді з горища

небесна ковбаня ближча.

У нього маєтків немає –

згори в декольте заглядає,

а в місті вічність минає

не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне

й сентиментальне, мов танго,

обжив бароковий янгол –

створіння пухке й безжурне).

І взявши голову в руки,

він крикне собі з розпуки:

«Чого я марную роки?!

Візьму попід руку Юзьку,

піду в пивничку на Руську,

забуду святі мороки!

Забуду святі мороки... »

(То відбита краса не дає нам спокою, як любов, що востаннє махнула рукою).

***

В реторті вариться коктейль –

твоя й моя першооснова,

якої давній менестрель

шукав із музики і слова, –

в реторті вариться коктейль

(oh, yes, my baby!).

Я – Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!

Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять

в розпечених побитих тиглях,

і в суміші отій киплять

сполуки спогадів застиглих.

Коли по буднях ти пройдеш, –

чи ж обійдешся без подряпин?

Коли в букетах подаєш

надії, від сльоти продряглі,

та от впадеш з високих веж

(oh, yes, my baby!),

побачиш – на землі живеш,

а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,

смарагдами всі сльози стануть,

коли цілунки проженуть

слова олжі – поза устами.

І павутинки наших душ

знайдуть свою першооснову,

немов пелюстки наших руж –

розкриються цнотливо знову:

«Це ти?» – «Це я, твій сум і щем... »

(oh, yes, my baby!) –

я загорну тебе плащем,

немов на небі...

(Перед нами суцвіття схиляються в тиші, то які ж вони в небі, коли й тут найясніші?.. )

***

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила –

відступи, бідо гірка й мороко:

десь любов моя на Ринку заблудила,

десь отам,

між ренесансом і бароко...

Я стужився. О подайте катеринку!

Про гризоту вам заграю, про утому;

десь любов моя пропала серед Ринку,

між перекупками, три століття тому...

Може, знову кокетує з різниками,

що, ножі об фартухи повитиравши,

височіють, наче брили, над лотками,

мружать очі, мов коти, на неї завше?

Може, спритний зеленяр за стиглі вишні

рве із неї грішну ягоду цілунку?

Чи хитрун-купець в єдваби пишні

окрутив мою зрадливу юнку?

Ах, на Ринку – всі спокуси світу...

там таке побачиш – не насниться!

Може, мою діву чисту й світлу

заманили в Чорну Кам'яницю?

Чи й сама вона закам'яніла,

і тепер стоїть собі – Діана!

І ночами шле камінні стріли

в мої вікна, втрачена й незнана.

Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, леле, дана-дана!..

***

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!..

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик –

теплий спалах.

І тоді ми знову (й знову)

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,

як завжди, година друга,

і крадеться вслід за нами

може, туга, може, фуга...

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли

(двісті років?

Триста років?).

І, коли вже стане темно,

з неопалених покоїв

(я, здається, вівся чемно,

я нічого не накоїв),

у жаркі вогні неонні

повертаємось

навіки.

Я несу тебе в долоні,

і життя таке велике...

(Між землею і небом ходили поет і блудниця, був на ньому позичений фрак, а на ній – реп'яхата спідниця... )

***

Братове, до вогню мене прийміть,

подайте хліба чесний почастунок –

я йду давно, а клич нічних вістунок

мертвить і воскрешає водномить.

Я виміняв на вітер срібло й мідь,

я став недоторканний, мов цілунок.

Утома – на плечі моєму клунок,

і ви мене, братове, обійміть!..

Я не навчу вас жити на землі,

збирати мед і стригти череду,

додаючи рублі та мозолі.

По гострім путівцю, мов по мечу,

до ваших жител радісно прийду

і невблаганну зірку засвічу...

***

Він дуже полюбляв старе каміння,

розбитих веж і мурів кольори

і зелень, що доцільно, мов проміння,

все пнеться крізь каміння догори.

Тому збирав колекцію із вражень

від замків, підземель, монастирів,

уламків, сходів, келій та дворів

і слухав, що каміння врешті скаже...

Але воно мовчало, і тоді

він схлипував, кривив нервовим ротом

і сльози розсипав по бороді.

В ту мить він був блаженним ідіотом,

що камінь клав на розі всіх надій,

сорочку і чоло заливши потом.

(Ті роки даленіють, ніби притчі,

та хто солодші спогади нам витче?.. )

***

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, –

всі радощі світу злетіли до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином – на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

(Ті роки віддаляються помалу...

Будиночок був близько від вокзалу).

– Друзі, – з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, – поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас, прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?

– Я написав справжнього травневого вірша, гадаю, він буде доречним, – оголосив Хомський. – Але спершу вип'ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.

Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:

Цвітіння дерев найніжніша пора,

найвище зусилля краси і добра,

як чуйно ступаю в зелену країну,

де соком дощів пахне тепла кора...

– Непогано, – перебив йому Мартофляк, – але це не твоє, а Андруховича. Раннього.

І всі голосно заплескали в долоні.

ВЕСНЯНКА ДО СНУ

Цвітіння дерев найніжніша пора –

найвище зусилля краси і добра...

Як чуйно ступаю в зелену країну,

де соком дощів пахне тепла кора!..

Це все ще присниться: і ці дерева,

і сповнена росту зірчаста трава –

і вчора, і нині, і завтра, і вічно

дерев біле сяйво на землю сплива...

А злива вночі – то висока вода,

то пружних стихій ошаліла хода,

і світ на світанку побачиш, мов тайну,

з якої спадає завіса бліда...

І коли нарешті затихли останні оплески, Акулячий Писок рішуче заявив:

– Я, кстати, Есенина очень люблю. Кто-нибудь помнит Есенина?

– Розумієте, – набрався духу Хомський, – ми його любимо.

– Вот и чудесно. Почитай, браток, из Есенина; только с выражением. Про любовь, а?..

І Хомський не змигнувши оком почав декламувати.

***

А це така любовна гра:

кружіння, дзеркало і промінь! –

ти все одно підеш за грань,

у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста

миттєвий дотик (чудо стику!) –

на луг життя і живота

покласти б руку, теплу й тиху...

Ми надто близько – марний знак;

той запах Єви – не інакше!

Ми двоє в дзеркалі, однак

усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж –

розвалиться хистка будова.

Ти в чистий спомин перейдеш,

слонова кість, роса медова...

СТИХІЇ

Мадригалик

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.

Холодна перепона. Тож мета

втікає від зарюмсаних корівок,

а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі

ти витвориш, мов іскру, чистий шал,

Вона тобі – рожеві нігті в плечі.

Се – у вогні розжарений метал.

Але коли ти – Майстер, то з металу

ти витнеш золоті кружала зір

і понесеш її, легку й повсталу,

і се – стихія леткості: ефір.

ПОХВАЛА СЬОМОМУ ТРАМВАЄВІ

Сьомий номер їде в бік Личакова,

проз Петра й Павла до кладовища.

Ти яснієш, мов корона макова,

і на мене світить зірка віща.

Антикварно рейками вистукує

у заметах білих, як у плесах,

сьомий наш притулок на колесах,

і замерзле слово стало мукою.

Попри піших з пізніми собаками

опівнічно котимось окремо,

потойбічні лампи, наче бакени,

ми холодні вікна вперто тремо,

ніби щось одне удвох побачити

хочемо й не встигнемо сьогодні:

сніг іде, щонайбіліші башти,

шкіряна гармошка між вагонів...

І немов над коліями долі я

б'юсь чолом. Невчасна й непозбутня!

Два життя, розімкнутих, мов колія,

і лютнева ніч, як темна лютня.

Може, й не від того, що погойдує,

на кінцевій стане трохи гірко:

щось велике діється з погодою.

Сходимо на землю, пасажирко...

ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ

авжеж не райський сад не світять помаранчі

загублено стежки і втрачено сліди

а все що є у нас ліхтарик на підзамчі

і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха

чи виросте вогонь

коли позолотить найменша іскра тиха

розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді

і тягнуться до нас обуджені гілки

та крізь нічне зело що пнеться на заваді

злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові

і де ще той ліхтар чи світиться йому

подряпини легкі падіння варте крові

і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми

за сімома шляхами

шукаємо любов як золото в ріці

закрито всі доми

спідниця з реп'яхами

і скалка на щоці

і скалка

на щоці

(До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер. Між землею і небом нависли плантації квітів... )

ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

… І хоча все золото світу не варте твого мізинця

і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади

губи твої холодні наче прозорі вінця

яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки

сповита в них і забута допоки живеш сама

вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки

солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво

ось його зимне плесо між двох берегів як між пут

поки з лози постанеш уже не вином а оцтом

скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги

злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь

ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге

і лишить губам болючий незнаний новий вогонь...

Акулячий Писок не міг стримати голосних ридань. Розчулений і зм'яклий, він цілував усім руки, особливо ж Марті. Аби відволікти його і перемінити раз і назавше тему, Немирич зненацька проголосив:

– До речі! Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася. Наперед вже випердольоно увесь ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, курва, двох жовнірів і кількох робітників.

– Крім того, – додав Штундера, – велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, – при пєрєстройці костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників...

– Я теж знаю подібну історію! – перебив йому Хомський. – Про те, як у 1855 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, там було море кіру і купа бабасіків, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його – цісаря, а не Львова – честь...

– Зрештою, про все це давно вже складено пречудові балади, – сумно підсумував Мартофляк.

ТРИ БАЛАДИ

1. ЛЕМБЕРЗЬКА КАТАСТРОФА 1826 р.

З отого дня суремного, як завалився ратуш,

усе навіки зважене і вписане в архів:

«Понесено у людности не так велику втрату:

погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».

Маленька апокаліпса на ринковому пляці:

з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,

мов пан таємний радник над аркушем реляції:

отин трупач,

тфох шофніріф,

кількох ропітникіф.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.

Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.

На поминках буяла чернь і мандрівні каліки

і гупав культями о брук увесь жебрачий рід

( кожен чесно їв і пив і плакав як умів:

погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).

Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,

де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,

як на майданах і в шинках реве житейське море.

Там інше світло – і воно біліє над кістьми.

Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, –

їх не любили на землі й забули серед хмар.

Ішов попереду трубач.

Він дув натхненно й чисто –

так, ніби не трубу тримав, а золотий ліхтар.

Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,

вони злягли на дно камінь – плече коло плеча,

лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,

таємний і хрипкий сигнал – відозва трубача.

(що було те кануло нині площа світла

і бабуся ратуша знов собі розквітла).

2. ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО

Панове публіка, для трепету і млості,

для гостроти і свіжості в серцях

репрезентуєм підземельні кості.

Панове, всі ми ходим по мерцях,

як по мостах. Вони лежать під нами,

тверді, мов підмурівки у домах, –

ростуть униз невидними вогнями.

Пройміться світлом ницих костомах...

Розкішно вам у ложі, мов на лоні,

на галереях – тупіт і аншлаг,

ви так бурхливо плещете в долоні,

немовби винні в смерті бідолах...

Панове, цить!

(Стікає воском люстра... )

Мерці мерцями, їм не в голові.

А ми – мов лишаї на тілі людства –

голодні, геніальні і живі.

Тож порятуйте нас і лорнетуйте

худу й безкровну шкіру галатей.

Подайте хліба, рани побинтуйте –

панове, всі ми схожі на людей,

зігравши королів і принців крові,

у вицвілих плащах, мов у мішках,

підем у тьму – в мансарди вечорові –

і спати полягаєм на дошках...

(зал тамує свій жаль його спрага і чаша рахманна видихає завзято парфуми нудьгу й нафталін музо панно стара ти всього лиш ошука й омана владарює в тобі антураж позолочений хрін)

3. НАШІПТУВАННЯ З ВІКІВ

Мій цісарю, хвала тобі – яка щаслива нація,

що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.

Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,

остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори.

А дим ракетниць очі їсть – яке палке

зворушення!

У церемоніймейстера з напруги карк упрів.

Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите

рушення,

І сльози капають на брук з гицлів та шандарів.

(Наш загумінок став як сад. Петардами і

бомбами

обстріляно небесне дно для більшої краси.

Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,

повії прали негліже і пудрили носи).

Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо –

цісарська доля – наче сфінкс, і що вона

пошле? –

чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,

тож веселися, Йосифе, ти ще дитя мале!

Ще маєш білого коня і капелюха з перами,

твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,

таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,

і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреші?..

(досі в мурі зяє рана від тарана

там квітує пагіляччя кольорове

ще й з герба фамільна папороть як фана

смарагдова короговка для корови)

– Це дуже повчальна історія, Мартофляче, – поцінував Хомський, – але я волів би трохи більше почути про ту забаву, котра тут незадовго відбудеться. Що ви можете нам розповісти, юний ангеле?

Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте, розуміючи, що має до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:

– Свято Воскресаючого Духа... ху. Духу.

ФАВСТОВЕ СВЯТО

1

Ось тобі, вбога пуста голова,

перше знамення Різдва –

снігу добув ти для білих поем,

вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але спогад крила

на ніч прип'яв до стола –

мить, наче рибу, ловиш багром

і повертаєш в огром.

Тільки тепер вона має печать

віщих прозрінь і зачать.

Є в ній зима – цегляні димарі

теплі о білій порі.

Ось тобі й ніч, пуста голова,

напередодні Різдва.

Хочеш – придумай, як до зорі

рушили тріє царі.

2

Там, де нас немає і не буде,

сніг упав на вежі і сади.

В темряві ясніють без остуди

вогники у вікнах зі слюди.

Сяють ночви, тесані до ладу,

і м'яка для купелі вода.

І зоря таємну має владу.

Ляда. Чоколяда. Коляда.

3

Такої ночі перейду місток,

ступлю на сніг і подолаю схил.

Всього мене – від мозку до кісток –

пройме мороз, опівночі стосил.

О ніч німа, пустельна і совина!

Цей холод, ця тілесна печія...

Матерія – первинна. Це – провина.

(Як не моя й не Божа, то чия?)

Мої знання сумнівні і сумні.

Тому й жага нуртує, мов аорта, –

і я не сам: глузлива ряха чорта

по-змовницьки підморгує мені.

Беріть мене, панове чортівня!

Ведіть мене, де душу в ріг зігнуть.

А там, де народилося Ягня,

про мене, безнадійного, зітхнуть...

(я бачив силюєтів довгу свиту

непевну і розмиту як мара

і я гадав що то картина світу

або принаймні хоч дотепна гра

лягали на папері чемно й штивно

уламки поз гримас і слів і сліз

а біс мене під'юджував активно

і генієм назвавши в душу ліз)

ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА – ПАСТЕРНАК

Гуділи вітри.

Йшов холод зі степу.

І зимно було немовляті з вертепу

На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.

Приручені звірі

Схилялися в мирі,

Над яслами плавала тепла імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів

І проса зернини,

Вдивлявся з вершини

Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,

Цвинтарна горожа,

Нагробків сторожа

І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще не відомим вогнем,

Сумирніш од скіпки,

Що світиться з шибки,

Горіла зоря на шляху в Бетлегем.

Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж,

З-над неба і Бога,

Як відблиск нічного

Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла – скирта вогняна

Соломи і сіна,

У світі єдина,

Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч

І щось означала,

Ясна й небувала.

І три звіздарі поспішали на клич.

Позаду везли на верблюдах дари.

І два віслючки уповільненим ходом

Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори

Росло віддалік все, що збудеться згодом.

Всі думи століть, і пориви, й вітри

На площах майбутніх, всі зали й музеї,

Всі витівки мага, всі пустощі феї,

Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти

В мигтінні позліток, всі радощі гри...

… Все злішав зі степу розлючений вітер...

… Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,

Частину, проте, було видно зусюди

Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.

Як вийшли на греблю осли і верблюди,

Змогли роздивитися їх пастухи.

– Ходімо й собі та вклонімося чуду, –

Сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.

Поляною вздовж, ніби листя слюди,

За хату стелилися босі сліди.

І саме на них, мов на пломінь огарка,

Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,

І хтось невидимий над плином ходи

Щоразу вривався в пастуші ряди.

Собаки брели, озиралися жаско

Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині

Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,

Були між людей безтілесні, мов тіні,

Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу протовпитися годі.

Світало при вході, де кедри росли.

– А хто ви такії? – спитала Марія.

– Ми плем'я пастуше й небесні посли,

Прийшли вам обом воздавати хвали.

– Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли

Товклися погоничі, зайди, заброди,

Сварилися вершники і пішоходи,

Над жолобом, видовбаним із колоди,

Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,

Останні зірки вимітав з небозводу.

Лише трьох волхвів із усього наброду

Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,

Як місячний промінь в глибинах дупла.

Його зігрівали в безмовній любові

Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,

Шепталися, ледве знайшовши слова.

І раптом із сутінків, звідкись ізліва,

Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,

І той озирнувся: з порога на діву

Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

1947 [1]1
  Вірш, викладений тут під заголовком «Екзотична рослина – пастернак» є українським перекладом вірша «Рождественская звезда» Бориса Пастернака. 1947 – це дата написання оригіналу Пастернаком, зрозуміло, а не перекладу Андруховичем (котрий народився 1960 року). – (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть]

– Я, здається, знаю, що сталося, – підніс обважнілу від вина голову Мартофляк. – Здається, минула молодість. Епоха неоромантизму плавно переросла в епідемію СНІДу. Я забув, як пишуться вірші, хлоп'ята.

– Але ти, принаймні, виборов собі право повсюдно читати їх уголос! – зірвався на фальцет Отто фон Ф. – Вистава триває, старий пердуне!..

– Старий придурок, цап! – не витримала Марта.