Текст книги "Бу-Ба-Бу"

Автор книги: Юрий Андрухович

Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

КОРОТКИЙ ЛИСТ ДО ОЛЕСІ

З циклу «Листи з Олександрії»

шабадабада шабадабада

мужчина і жінка

шабадабада шабадабада

двадцять років по тому[15]15
  «Чоловік та жінка: 20 років по тому» – французькій кінофільм режисера Клода Лелюша, знятий 1986 року; що та стрічка є продовженням його ж фільму «Чоловік та жінка» 1966 року. «Шабадабада» – початок вокалізу у музиці, яка є лейтмотивом обох стрічок. – (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть]

напевно і неодмінно

зустрінуться знову

і говоритимуть про

шабадабада шабадабада

тобі тоді буде вже

вибач з жінками про таке не згадують

просто ми станемо старшими

себто досвідченішими і мудрішими

аж на цілих

шабадабада шабадабада

а найголовніше і найсуттєвіше

те що ні ти ні я окремо

ані ми обоє разом

ні за чим абсолютно не

шабадабада шабадабада

шаба даба да

ВІРШ АМЕРИКАНСЬКОГО ЗБОЧЕНЦЯ

Переклад присвячується Аліні

дівча пухнасте у короні маковій

їсть пластівці й дурниці милі меле

між індіян оплачених-оплаканих

за те що ти украв її у мене

її володаря велично-воскобрового

ще й плюнувши в важкоповіке око

до того й тогу шарпнув розідрав – ого –

прирік кнура нову крутити муку

жахіття це кохання це фіалку

цю жаль і відчай заливають вщерть

ти ж розламавши дурнувату ляльку

ще й голову її пожбурив геть

за те що ти спромігся сперти

а я не уберіг – тепер ти

маєш померти

ФАНТАЗІ

Близ міста Санто-Домінго

В республіці Домініканській,

У домі на пальмових палях,

Живе мала Домініка,

Дочка чаклуна місцевого, –

Мулатка оливковошкіра,

Довгонога, масляноока,

Вже старша за 10 літ.

Якби ми зустрітись увечері

На березі океану,

Де пальми стоять витинанками

У блиску води і піску,

Я взяв би тебе, Домініко,

За твої тонкі передпліччя,

Ривком би наблизив до себе

Переляк в твоїх очах...

А потім, сповнений вдячності

За те нетривале щастя,

Дорога к якому дедалі частіше,

Лежить через брами аптек,

Я б гаряче-емоційно

З тобою, мала, попрощався б,

Пообіцявши путівку

В піонерський табір «Артек».

СПОГАД ПРО СВІТЯЗЬ

Цей всесвіт – озеро, а світ у ньому – острів.

А доокола всесвіту – боги.

Творили просто, спочиваєм остро,

І сьомий день постійно навкруги.

Це озеро ще й – чаша кришталева,

В якій парує тепле молоко.

Проходить Сонце крізь сузір'я Лева

І ніжиться в піску малий Левко.

А світ цей – ще й осонцена пустиня,

Що переходить у розкішний сад,

Де чеберяють Марта і Христина

Через пісок в їдальню і назад,

Де, вживши хто тампакс, хто просто ватки,

І внутрішній в собі навівши лад,

На сонці підпікаються мулатки,

Й між них мулат, липкий, мов мармелад.

А я, з мулатки знявши амулетку,

Від'їду, – знов окремо від усіх,

На глибину пожбуривши монетку,

Чим відкуплюсь за несвідомий гріх.

Серпень 1992 р.

ЛИСТ ДО ІННИ Д.

З циклу «Листи з Олександрії»

«А я, між іншим, теж з осені...»

Дівчино з осені, Інно осіння,

Хоч осіяння, як не воскресіння

Прагне від тебе душа.

Але пора всеп'янкого весілля,

Часом безсилля, а часом – всесилля, –

Вже та пора перейшла.

Зваживши силу і знаючи ціну,

Просто дивлюся на тебе, осінню.

Просто дивлюся – і все.

Літо стоїть, вигріває насіння,

І приміських поїздів голосіння

Вітер над лісом несе.

Буде ще шанс у розсипанім серпні?

Ми ще ж не прокляті, ми ще спасенні.

Я ще ж згорів не дотла!..

Скалко у оці, голко у сіні,

Дівчино, зірко, іскро осіння,

Де ж ти раніше була?..

Червень 1992 р.

***

О.Р.

Це ані добре, ні погано.

Це просто сталося – і квит.

Чужа жоно, чужа кохана,

Пощо ти увійшла в мій світ?

Печаль то схопить, то відпустить.

Очима глип – в сузір'я Риб.

Ми переходимо цю зустріч,

Як переходжуємо грип.

Печаль ця витисне і вижме,

Лишивши щось на самім дні.

Це все закінчиться за тиждень,

Ну, максимум, за 8 днів.

Розмажем вітер по обличчю

Й цю осінь струсимо з одеж.

Бо я ніколи не покличу.

.Та ти ніколи й не прийдеш.

***

Комедіантко, акторко, фіглярко!

Маріонетко, напудрена лялько!..

В горлі образа каменем стала –

Як ти мене допекла і дістала...

Добропорядна матір сімейства,

Ти й усміхаючись не усміхнешся.

Мовиш манірно, чадиш непомірно.

Як я терплю тебе – це неймовірно.

Хвойдо русява у світлому плащику,

Светрик під горло застебнеш на защіпку.

Вірш цей мережу. Душу морожу.

Я вже без тебе жити не зможу.

***

Ще один день в цьому світі прожито без тебе –

Тихо, спокійно, без коливання основ.

Мов коліщатка дуже складної системи,

Ми, розійшовшись, ніяк не зійдемося знов.

Крутиться пас і вали обертаються плавно.

Тут недоречні печаль, чи смуток, чи гнів.

Ще один день на минуле вже переплавлено

У механізмі по переплавленню днів.

Ще один день затвердіє в підставленій формі –

Згусток не наших з тобою спіткань і розмов, –

Стане підписаний в шафці лабораторній:

«День, у який вони не зустрілися знов».

Час, мов алхімік, працює таємно, без свідків.

Все ж я над ним усміхнутися може, коли

Згадую кілька від нього прихованих злитків –

Днів, у які ми все-таки разом були...

***

У Києва – твоє обличчя

З зеленкуватими очима.

Ти не близька, бо ти – найближча,

Ти – наслідок, а не причина.

Ти – результат, ти – збіг обставин

В цій осені, в житті моєму.

В який сюжет тебе не вставиш:

В новелу, в п'єсу чи поему,

Ти проростаєш над сюжетом,

Його, мов плівку, проявляєш,

Коли ти ледь помітним жестом

Своє волосся поправляєш.

І проступає кадр на плівці,

(Немов віконницю відчинено):

Ось ми спускаємося в ліфті

І зустрічаємось очима.

***

Хороша моя! Про кохання й надалі – ні слова.

Хай інший тобі висипає жарини освідчення свого

За комір, за пазуху чи під спідницю –

Мені без різниці.

Ми в іншому вимірі. Але й між нас розростається відстань.

Кінгстони відкриті – і вгору возноситься пристань,

І чорна холодна вода зусібіч заливає.

Хто з нас відпливає?

Здається, що я. Не втрачаючи з виду твого силуету,

Затримаюсь ще на містку, запалю сигарету,

Зустрінусь очима з тобою, русалко русявоголова.

Ти чуєш, – ні слова.

Лиш мовчки постій наді мною якісь ці короткі хвилини,

Бо я вже потроху спускаюсь в нутро субмарини,

І люк за собою задраю, і хвилі його перескочать.

Побудь ще хоч трохи в моїх перископах!

МІЙ ХРЕСТ

Сьогодні вечір, а вона – з ними.

Сьогодні вітер, а я сам, знову.

Оце мій хрест, зніміть його з мене.

Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.

Зустрів її і кинув під ноги.

Оце, кажу, такі мої дрова.

Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: «В мене є фрески.

У мене храми є, на них – шпилі.

Якби маленький, золотий хрестик.

Якби на шию, а не на спину».

Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».

Центуріони стали, як влиті.

Візьміть маленьке золоте щастя.

Лишіть велике кам'яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,

І час новий мене змете, змеле.

Оце мій хрест, я ніс його довго.

Змініть мене.

Зніміть його з мене.

1983 р.

ЛОЛІТА

А в слово «тіло» влито слово «літо».

Це світле тіло – ледь нестиглий плід.

Все солодко у дні неповноліття,

А після Спаса – кожному до ніг,

Бери за так, коли не за спасибі.

А горлом запитання, наче спазм:

Якщо нікого не спасе Спаситель,

Кого спасе цей яблуневий Спас?..

РОБЕРТ ФОЛКОН СКОТТ

Кохана!

Ім'я твоє диркотливе

вирипує сніг під ногами.

Його деренчливе вітрило намету

тріпоче в ургу ураганну.

З розпоротої на прапори

порепаної Європи

я мріяв давно текти до

Тебе,

незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо!

Марилось неоднораз,

як я на грудях у тебе

Губами

Південного полюсу

пипочку пряну спиваю,

А птиця Пингвин

у блакитному небі

Божественну пісню співає!..

Та з двох лиш один випадає

щасливий білет лотерейний.

Чи ж заволодію я тим, що мені –

і мені лиш! –

по праву належить?

Я знаю: до тебе мені навперейми

Бреде

той заброда-норвежець.

Я вже навіть передчуваю: спинюсь на бігу,

Всередині щось увірветься,

Коли розрізню попереду

в снігу

Розхрестаний прапор норвежця...

Схилюся, на палицю

лижну зіпершись, –

Це літній січневий вітрисько хитає мене:

Не перший, а другий, не перший, а другий,

не перший...

Не перший, а другий, не перший – а це головне!

Вершина вже взята!

Твоя наречена – вагітна!

На другому місяці ходить,

кохана, жадана, єдина,

зваблива, зрадлива, негідна!..

А ми зі святами

назад повертаєм голоблі

І плентаємо крижаними світами,

холодні, голодні.

Прощай,

недосяжне, святе, сокровенне...

Крізь одяг промерзлий, промоклий

Вганяємо голки у вени –

нехай порятує нас морфій!

… Отут упаду, задубію,

але не програю двобою,

Той, перший, – минущий.

Він піде.

А я залишуся

з тобою,

Моя Антарктидо.

В РАЙОННОМУ АВТОБУСІ

Проза віршиком

– Молодьож!.. Не має совісті! По ногах старій товчеться!!

Я в районному автобусі, як у Ноєвім ковчезі. Шофер, наче Каліостро, глипнув знаюче і гостро, – половинкою білета ощасливлює поета. А на склі в його кабіні – Мерлін Монро в бікіні. (Двадцять років як померла, а мужчин хвилює, нехороша така...)

Гамір, наче на базарі, Тварі всякої по парі: гуси, кролики і бройлери, і два колеса до ровера.

Провінційна Маргарита спокушає так відкрито. Ти ж нічого їй не зробиш. Це ж не човен, а – автобус.

Ось ми з нею груди в груди. Люди ми чи вже ж не люди?! А водій у ту ж хвилинку: «Станьте, – каже, – гражданє, ялинкою». І на мене звідусюди без ніяких без підстав:

– Стань ялинкою, будь ласка, а бодай ти дубом став!

Але за плечима в неї я очима відшукав синій томик «С. Есенин» в старшокласниці в руках. І раптового прозріння обпекло мене тавро: ну чому цього Сергія так читає мій народ? Поетичні феномени догоряють як зоря. Фе на тебе, фе на мене, зараз ти, а завтра я. Поетичні супермени, кричимо до хрипоти, а що «все мы в мире тленны», не сказав ні я, ні ти...

Я зійшов на півдорозі і поплівся навмання. Може, стріну по дорозі десь рожевого коня...[17]17
  Образ рожевого коня присутній у вірші Сергія Єсеніна «Не жалею, не зову, не плачу» (1921). – (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть]

КОЛІЗЕЙ

І стислося серце.

І вперше здригнулась рука,

І він замість вбити

всього лиш смертельно

поранив.

«Добий, щоб не мучився, – брат гладіатор

порадив. –

Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка».

Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши.

Заріж ту струну, якої мовчати не змусиш,

І вогник любові на самому денці душі

Добий, щоб не мучивсь,

добий, щоб не мучивсь.

А потім на вищий іще піднімися щабель.

Знайди в собі мужність

Згасити в собі свою мужність.

Самого себе

в добиванні самого себе

Добий, щоб не мучивсь,

добий, щоб не мучивсь...

ВІТРИЛЬНИК

Фантазійне

Я в безвітря утік, як в безвір'я

Утікають від тисячі вір.

Я нараз уявив, ніби звір я,

Одинокий, зацькований звір.

Утікав, як в безхліб'я від хліба,

Як у безвість – від миру й війни.

І безсоння оранжева риба

Запливала в розхлюпані сни.

Говорила: «Пливи за пороги,

Де ще зроду життя не було.

Там зневажим закони природи

І увічнимо наше тепло!

Все зруйнуєм. Нічого не жалко!»

Та коли я ступив до води,

То мені синьогуба русалка

Тихо в спину сказала:

– Зажди...

***

«О-ля-ля! – сказав Артюр Рембо,

Кулаки стискаючи в кишенях, –

Знову цілять не по тих мішенях,

Людство знов когось не вберегло».

Так вже споконвіку повелось,

Що свистить каміння у повітрі

І новітні грані непомітні

У мистецтві відкриває хтось.

Ось прийшов і в небесах повис

Високосний номер телефону,

Ніби заголовок фейлетону:

«Альпініст не озирнувся вниз».

І пілот не озирнувся вниз,

Висоту хапаючи очима,

Та з тієї самої причини

І поет не озирнувся вниз.

Голосами наших матерів

Кличе нас колишнє і минуле,

Але що позаду ми не чули,

Ми повинні бути угорі!

ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ

Це є поезія найвища,

Це є найвища простота,

Коли передаються вірші,

Як поцілунки – з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі

(їх так сприймають слухачі),

Та пам'ятай – у цьому світі

Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,

Іти сьогодні на кону.

Скажи, кому твоя заревана

Душа потрібна, ну, кому?..

Вдягайся модно, лайся модно,

Та час від часу пригадай,

Як слухав дзвона Квазімодо

В глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,

Він разом з ним літав, літав...

О, скільки тих, які хотіли

Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі...

Я й сам колись таким грішив.

Пісні, мов кошенят задушених,

В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла

Все по ночах.

А по очах

Боляче вдарило прозріння:

Про що кричав?

Кому кричав?..

Є вуха, що немов корою,

Укриті суєтністю змін.

Хай серцем слухають і кров'ю,

Як Квазімодо слухав дзвіні…

БАГАТООБІЦЯЮЧА ПІСЕНЬКА

Все-таки ще по-божому

З нами життя обійшлось:

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Кожному незнаменитому –

Слави фужер лимонадний,

Кожному Мартіну Ідену –

Власний ілюмінатор[18]18
  Мартін Іден – головний герой однойменного роману Джека Лондона, втопився, викинувшись із пароплава крізь ілюмінатор у каюті. – (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть].

Кожній біді непрошеній

Протиставляють волю,

А голові непорожній –

Крука над головою.

Кожній дрібноті службовій

Є мрія про вознесіння.

Кожній великій любові –

Пишне, бучне весілля.

Кожному, кожному, кожному,

Кожному знайдено щось.

Що ж мені, що ж мені, що ж мені?

Що ж?

***

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був

Возлюби розлюби а затим возлюби його заново

Цей народ що оплакав не раз Маріанну й рабиню Ізауру

А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив

Що втомився від рішень та їхньої колегіальності

Навіть гідність свою розбудив возлюбив розлюбив

Запевняючи брата і свата

і ката

у власній лояльності

Цей народ що з дев'ятого поверху ліфтом з'їжджа на город

Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги

Що крім грошей не хоче ніяких уже нагород

І слухняно таврує чуже

. і виконує все що намітили

Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?

Все одно не збагнеш хоч би скільки в пророки не пнися

Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому

Чи й самому собі

чи й нікому –

а все ж усміхнися

Усміхнися і йди

і усмішку з губи не згуби

Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся

Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби

Бо від нього

нічого подібного

не дочекаєшся

1989 р.

ТРАВНЕВА БАЛАДА

Травень, а так, понімаєте, холодно.

Так, понімаєте, все навпаки.

А за вікном починається поле

І видно за полем село Бармаки.

В час, коли бідній душі одиноко,

А поряд дорога гурчить об'їзна,

Я плащ одягаю і йду на дорогу –

А може полегшає, хто його зна...

Дорога так само, як я, неприкаяна,

Дорога мене обтікає, мов каменя,

Байдужа, хоч губи собі прокуси.

Дорога мене приведе до лікарні –

В дощі рожевіють її корпуси.

В мене тут зараз ніхто не вмирає,

Так що й сумління знеболено спить.

В мене тут є санітарочка Рая,

В Раї для мене знайдеться спирт.[19]19
  Спирт нашатирний NH4OH. – (Примітка автора).


[Закрыть]

Підем гуляти? Рая не проти.

Станем в садочку під деревце.

Віршів читати Рая не просить,

І дуже я вдячний Раї за це.

Рая сама говоритиме більше.

Каже: «Наравицця дуже мині

Амириканський писатель Селінжер.

Знаєш, – питає, – такого, чи ні?»

Я відповім. (Не те, що подумав.)

Пахне мовчання, як шоколад.

Ґолдена Колфілда[20]20
  Голден Колфілд – головний герой роману Джерома Д. Селінджера «Ловець у житі» (або «Над прірвою у житі», 1951). – (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть] постать сутула

Ген у вікні однієї з палат.

Я відчуваю – підходжу до краю,

Вже й бісенята стрибають в очах.

Я обніму санітарочку Раю

Прямо в холодних і мокрих кущах.

Далі вже слів не знаходиться в мові,

Тільки – що ми молоді і живі.

Буде як острів в зеленому морі

Плащ мій, простелений на траві.

Скоро вмирати я ще не збираюсь.

Я ще існую,

бо я ще люблю

Милу мою санітарочку Раю

І мокру – під нею – вітчизну мою.

Але коли таки прийде по мене

Баба безноса з косою в руках,

Хай би росли такі темно-зелені,

Мокрі й холодні кущі в головах...

1984 р.

СУМНІВ

Гуляє по землі людина-функція.

Гуляє, але часу не марнує.

На підвіконні червоніє фуксія,

Ну, тобто квітка теж функціонує.

Функціонує сонце в небі синьому,

Функціонують трави і дерева.

Зупинишся у бігу непосильному

І думаєш: «А може, так і треба?..

Гребти до себе правдами й неправдами,

Як Олександр Іванович Корейко.

І хай в душі якісь високі прагнення

Цвірінькають, як в клітці канарейки,

З кілочка на кілочок перестрибують,

Все імітують сум, якісь боління...

А зрештою, й вони крихти отримують.

Крихти, що звуться «докори сумління».

ПІСЕНЬКА ДЛЯ ДРУГА

В. Н.

Поїду, як з'являться грошики лиш,

За 200 км у містечко Париж,

В якому живе і чекає мене

Французький письменник Торвік Боракне.

Минають Превер, Брассанс і Гільвік,

Але не минає письменник Торвік.

Письменник Торвік – то такий чоловік –

Не втоне нігде в наш нахімовський вік.

Бо вірує твердо у зірку свою.

Чорнобиль, «Челенджер» йому – по бую!

Під вечір виходить на вулицю він.

Дівчата ридають йому навздогін.

Дівчата ридають: «Торвік! Боракне-е!

Невже він з нас жодної... не... боракне?!»

Він тихо іде, він повільно іде.

У нього й чоло ще таке молоде.

З ним поруч іде і моргає людям

Вірменський письменник Ропет Камідян.

1987 р.

СОН

На кухонці маленькій, 3×2,

Мій приятель, людина незаможна,

Вигукує образливі слова

Про всіх, про кого можна і не можна,

І набакир збивається крава-

Тка, ткана і давно уже не модна...

Неправда, в нього модний комірець

І сам він – популярний літератор.

І навіть сам він править за взірець.

Його звуть Татом, а не Супостатом.

Неправда – це ще зовсім не брехня.

Неправда – це предмет купівлі й торгу.

Краватку він змінив ще того ж дня,

Широку й куцу – на вузьку і довгу.

Купив білетик «Спринту» навмання

І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»...

А може, й вогку гілочку верби

Він виграв на весняному базарі.

А може, він рідню свою любив...

– Пробачте, та про це ви вже казали.

– Пробачте, я про щось уже казав?

– Казав! казав – здовкола загукали.

– Ще й молока з губів не облизав!

– Це в мене вуса так пообмерзали...

– Та то у нього піна на губах!

Та він скажений! Кличте витинара!..

Я втік.

А роздратована юрба

Позаду розчаровано стогнала...

ЧУМАК ХОКАЙДО

Згадуючи Юрка Ямайку

О як же волику-сан подібна земля до пляцка

О скільки сенсей-круторогий на пляцку тім плутанини

По сей бік курили рили по той бік аляска ляска

А поруч із хвиль і піни здіймаються хвиліпіни

Я марю тут сахаліном (хоч нащо він взагалі нам)

Та змащую вазеліном тобі чиряка за коліном

Тутейші аборигенші так дивно зовуться – «гейші»

Чорняві неначе сливи як персики злотошкірі

Та звичаї дивні тут (хоч фрухти значно дешевші) –

Стрибнувши би з котроюсь в бамбук та їй на умі хара-кірі

Отож кружеляю тут саке з полпотівцем і чайканшистом

Були б непогані хлопці – друзі в Широкому Лузі

Ковтнемо бува й привидиться: їдемо степом чистим

А вранці прочуняєш голову і все під тією ж Фудзі

Вже поперек горла мені рис і каламутне саке

Жуєш недоварену рибу а перед очима гречаники

(Та й на смак теє саке як твої волику сльози)

Віддав би з себе усе за добрий гранчак бурячанки

А ніч навколо азійська така таємнича й погордлива

Тільки й чекаєш що вискочить якась в кімоно мана

Крикне гортанним голосом свого хрипкого єрогліфа

Трісне п'ятою межи очі – тут мені і хана

ТІНЬ ВЕЛИКОГО КЛАСИКА

Вул. Уїльяма-Шекспіра

Напис на табличці

На вулицю Уїльяма Шекспіра

Я дівчину недавно проводжав.

Був дощ – не дощ,

а просто мжичка сіра,

І вулиця Уїльяма Шекспіра,

Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину «під локоток» держав,

І ми ішли з кінотеатру «Космос»,

Який римується з диктатором Самосою,

Якого нахиляли з Нікарагуа...

Я захопився.

Але ніч така була!..

І був індійський фільм – «Любов і помста» –

Сам по собі прекрасний привід для знайомства.

Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,

По вулиці Уїльяма Шекспіра...

Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

Захоплено щось теревенив я,

Всміхалася супутниця моя, –

Її душа так пристрасно кипіла,

Бо не могла забути й не забула

Сліпучу посмішку Ріші Капура.

(А всі наші вірні, товариші, –

Ніщо супроти посмішки Ріші...)

…. Отож ми йшли по вулиці Шекспіра.

По вулиці Уїльяма Шекспіра...

Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.

На вулиці нікого не було.

Точніше,

не було нікого видно.

Ви скажете, що – ніч і це не дивно,

А я скажу: отож-бо і воно...

Я відчував чийсь гострий-гострий погляд,

А власник погляду десь мусив бути поряд.

І погляд цей... супутниці моїй...

Впивався... в спинку...

Ні, не нижче – в спинку...

Мені ж вертатись на автобусну зупинку...

ПІСЕНЬКА ПРО ПАНА ВАСИЛЯ

Ю. П. Винни-Чемодан-чукові

Доброго ранку, пане Василю.

Просили батько,

мати просили!

Завтра, в суботу, у нас – ...

– Що? Весілля?

О Боже милий!

Немає сили!

Вранці прокинешся в понеділок,

Череп розколюється важкий, –

І кілька

карток з сектора «дівок»

Переставляєш у сектор «жінки».

У картотеки закута планета.

Краще за всі ЦРУ й ЦСУ

ВІН виплітає свої тенета,

ВІН закидає мережу свою.

Одна до НЬОГО

щодня приходить,

Дивиться в очі,

носиком хлюпа:

– В мене в самої ніц не виходить...

Пане Василю, знайдіть мені хлопа!

Такого, щоб глянеш –

і серце холоне!

Постава щоб – мужня,

сорочка щоб – розова,

Подібний щоб був до Алена Делона,

Сільвестра Сталлоне

Чи Вітті Морозова!

А інша вже з пузом

(вважай: з карапузом,

що зліплений мов з шоколаду й морозива) –

Від Стенлі Метьюза,

Від Говарда Х'юза

І навіть – можливо! – від Віті Морозова.

А ВІН перетрушує, перериває

Шлюбні перини, циновки і рядна.

Десь народилась йому на Гаваях.

Нова клієнтка –

п'ятимільярдна!

На дірку сімейну

поставить ВІН латку,

ВІН – добрий маяк у безшлюбному морі –

Це ж ВІН поєднав Миколу й Наталку,

А також Челентано і Клавдію Морі.

Баба листа написала в редакцію:

«Людоньки добрі! Я втратила діда!

Я, відчуваю – вчинила цю акцію

Лолобригіда, тьху, сука фригідна!!!»

Та ні редакція,

ані дирекція

Не значить, чи є у діда...

– інфекція.

І лиш Пан Василь,

Якщо докладе зусиль,

Наверне вам діда на лоно,

Якщо воно ще не схололо!

(Даруйте високий стиль)

Тож Пан перетрушує,

перериває

Шлюбні перини,

циновки і рядна,

І таким чином далі триває

Його діяльність, така порядна.

Щастя приходить і швидко минає,

Сила приходить

на зміну безсиллю.

Наче рефрен, в телефоні лунає:

– Пане Василю!

– Пане Василю!!!

– Доброго ранку, Пане Василю!

– Просили батько, мати просили!

– Знову весілля! Знову весілля!..

Немає сили... Немає сили...

– Доброго ранку, Пане Василю!

Знаємо, праця ваша важка...

Ми б вас іще про одне попросили –

В нас підростає менша дочка...

***