Текст книги "Бу-Ба-Бу"

Автор книги: Юрий Андрухович

Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

ПІДСТАВИ ДЛЯ ПОЕЗІЇ

У мене виникла ідея про ще одну своєрідну мапу – про поетичну мапу світу. Навіть про певний набір таких мап. Найперше, вони ілюстрували б залежність поезії від географії. Насичений гарячий колір вказував би на інтенсивність поетичного виверження. Прозоро-холодний – на процес, згасання. Можливо, деякі зони потрапили б у розряд «білих плям». Час вносив би свої корективи. Шумер. Троянська війна. Хрестові походи. Кульгавий Байрон. Хрущеподібний Антонич. Фантастичні переміщення тем-кольорів. Хоча прізвища і події на такого типу мапі могли б і не знадобитись. Спостерігача найперше цікавить місце, час, ступінь інтенсивності. На екрані обертається голографічне зображення земної кулі, лічильник відраховує роки, ми спостерігаємо рух кольорів. Ідеальна, абсолютна, об'єктивна (і тому неможлива) картина. Марно сподіватися вивести з неї якусь закономірність. Кінець двадцятого століття. Глобальне поширення білих плям. Окремі оази по книгозбірнях. Поети стають якимось монашим орденом. Решта світу його долею не цікавиться. Але й цього вистачає. Вірогідно, так воно і було в усі часи.

Ось така майже гіпотеза. Можна сказати, антинаукова і висмоктана з пальця. Поетичних мап немає та й виготовити їх неможливо, бо занадто суб'єктивні наші уявлення про поезо-виверження. Занадто неповний «банк інформації». І все-таки процес заникнення помітний. У суспільній структурі, яка живиться результатами перероблювання природи на предмети ужитку, категорія ужитковості стає визначальною. Отже, ми маємо те, чого ми гідні – ужиткове мистецтво (по суті – нонсенс), тобто ми в полоні абсурду, бо мистецтво – неужиткове, але ми його намагаємося уживати, робити його ужитковим – і що найнеймовірніше – опредмечувати поетичну мову, і тут Сізіфів камінь виривається з наших власницьких рук і гуркотить униз, і ми відмовляємося від марних зусиль, ми відвертаємося від поезії, і – в результаті – біла пляма. Несприйнята поезія розчиняється в повітрі. Біла пляма. Її заповнюють міфи про мучеників і героїв. Заслання, офірування і перепоховання. Пам'ятники і поклоніння пам'ятникам. Прізвища, роки життя, кілька викарбуваних рядків. Рушники. Пісні. Танці. Хори. Тобто те ж таки опредмечення. Але це не поезія.

І все-таки вона є, хоча й постійно розчиняється, як подих в повітрі. Які підстави у неї бути? І чи довго їй бути? І чи наверне вона кого?

Поезія – не ужиткова.

Ужитковий текст – не поезія.

Неужитковість поезії – це шанс людини порятувати себе від ужитковості, від навали предметів, які перетворюються на сміття, – зона чистого дихання, місце втечі.

КІЛЬКІСТЬ НОСІЇВ ПОЕЗІЇ ДОРІВНЮЄ ОДИНИЦІ.

ТВОРЕЦЬ – В ОДНИНІ.

ОДНИНА РОЗКЛАДАЄ ЮРБУ НА ЛЮДЕЙ.

БОГ БАЧИТЬ КОЖНОГО.

Поет – перший її носій, майстер записування мови. Поезія – понад поетом. Поезія – на порядок вище. І тому вона не потребує підстав для свого існування. Вона примушує людину шукати підстави. Питання модифікується – які підстави в людини для існування? Які підстави в поета для існування? – Безумовно, диктат поезії. Зникає поезія, зникають підстави у поета, зникають підстави у людини, світ валиться. Можливо, поет – це щур у передчутті катастрофи. Тільки втікати йому нікуди. Це лакмусовий папірець. Це голос спасителя в часи тотальної глухоти.

Отже, поезія не потребує підстав. Якщо вона є. А вона є. Вона – вічна. Якщо ж її нема – немає і нас. Апокаліпсис відбувся.

Поет одержимий вірою в неї. Ця віра порятує світ. Віра, засвідчена і записана мовою поезії. Припускаю, що це буде українська мова.

1991 р.

ТРОХИ «БАЛАКАНИНИ» З РОМАНУ «ПАН БАЗЬО ТА РЕШТА»[23]23
  Оскільки Юрій Винничук висловив Вікторові Небораку свої авторські права на назву «Пан Базьо та решта», то цей роман Небораком не був дописаний, але ідеї, аспекти, фабули і персонажі з нього перейшли в іншу книжку Неборака, за назвою «Базилевс». – (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть]

==================================================

– Прошу переказати сюжет.

– Е-е-е.. там розповідається про одного хлопця, який...

– Ім'я пригадаєте?

– А не говориться, яке в нього ім'я!

– Не має імені?

– Напевно, має, але це.. я не звернув на це уваги. Це неважливо.

– Як він виглядає?

– Високий, одягнутий в... гарно...

– Скільки йому років?..

– Років двадцять п'ять... Може, трохи більше... Або менше...

– Чим він заробляє собі на життя?

– Картини малює? Нє, то він мешкає в художника, там, де картини малюються. Може, і він якийсь художник. Але там про це не говориться. Він сидить, ходить, щось пригадує, йому сняться різні сни. Приїздить одна дівчина. Він дрімає, а вона йому перебиває сон. На другий день, тобто ввечері того самого дня, вони зустрічаються в оперному театрі. Ага! Там є один такий музика, якого хочуть забити. Ї в нього зуби болять..

– … прокляття! За які гріхи?

– Заради приємної усмішки! Недобре шкіритися зігнилою дірою. «У П'єра були жахливі зуби, себто

залишки зубів, а зараз – повставляв, і зовсім інакший шеловєк. Вичмалко мав золоті, нагадував жида за шинквасом, повставляв під кість – українцем став! А в Костика бракує двох передніх зверху. Бідолаха встряв у якийсь мордобій, з того часу так і ходить. У Патріарха ж – усе олрайт. Має голівудівську усмішку. Поетам добрі зуби не менш потрібні, як акторам. Особливо новоукраїнським. Завдяки щелепам українських поетів твориться образ націй Домонтовоч писав, що Зеров позбувся майже всіх зубів. Це жахливо. Неокласик – і беззубий. У Європі не повірили 6, що беззубий може бути неокласиком. Тема для дослідження: «Зубиська і поезія». Речі ніби-то різних порядків, але як же все-таки взаємопов'язані, як і все у цьому світі. Так що там у нас? Кабаретович страждає від зубного болю?

– Кабаретович – гімно! Так йому і треба! З ним ні про що неможливо домовитися. От дивися, мені – кров з носа – потрібна була сотня баксів. На тиждень! Через тиждень віддаю. Підвалив класний товар. Треба було його тільки взяти, сплавити і заробити ще сотню. Дзвоню до Кабаретовича, кажу, Кеб, так і так, а той – нема проблем, де зустрінемось? Зустрічаємося біля «Нектару» через дві години, тільки не запізнюйся, курва мама! Приходжу, чекаю десять хвилин, півгодини – нема свині. Дзвоню додому – нікого! Що ти скажеш? Добре, що зустрів того, як його, та ти його не знаєш, той, що товчеться завжди біля Дупи, виручив. На другий день зустрічаю Кабаретовича – шоб, ти не міг десять хвилин зачекати, та я тебе, гімна, сорок хвилин чекав, а тебе, брехла, не було... А з тим зустрічанням Нового року? Пам'ятаєш, як він нам прокрутив динамо на Новий рік?..

– З ним щось діється недобре.

– Та триндить він все!

–. Ні-ні, він такий зашуганий. Нікуди не з'являється. Кажуть, що якась баба дивилася на його руку і не хотіла нічого говорити, тільки хитала головою.

– Та ні, це Мері його міряла своїм біоенергетичним маятником і казала, що в нього печінка і серце, а він боїться піти на медогляд, сидить вдома і труситься. А про зуби нічого не сказала!

– Все це хєрня. Я і горівку п'ю і кобіт деру і ніц мені не бракує.

– Але буває такий час, коли все летить з рук, чи то погода така, чи тиск...

– Мені Боракне лишив свою майстерню, щоб я її прогрівав час від часу. Я посрався зі старими, вони навіть не знають, де я зараз тиняюся. Але мамця – телепат, чує, що я ві Львові... Така пристойна майстерня, ти був там? Апаратура добра, місця до фіга. Думав, улаштую собі могутній сексодром. Знаєш, зовсім інакше на кобіт дивишся, коли маєш куди їх привести, вони вже майже тойво. Я не є там якийсь Казанова, але й порядно вигратися часом нема де. А тут – прошу дуже. Узявся передзвонювати своїх давніх приятельок. Ї ніби щось десь перемкнулося. Тої нема, та страшенно чимось зайнята, в тої серйозні плани на майбутнє. Подивишся на юрбу – всі ніби на рейках, зупинка – і катастрофа. Я полюю, чому ж мене ніхто не вполює? Мало на дискотівку не запхався, старий хрін. В барі тхне криміналом. А на вулиці в мене нічого не виходить.

– Колись ми зривали кобіт на вулиці – просили розміняти гроші...

– Якусь курвегу завжди підірвеш...

– Не скажи. Професіоналка зразу оцінить, що ти за птиця, і пошле тебе до дупи...

– Це залежить від сезону...

– На морі – нема проблем...

– А на Глинці колись...

– Можна було і по шарабанах дістати.

– Глинка тепер закакана, минулося те щастя.

– Ну кого ти на Глинці зривав, триндило?

– Ми колись з Кабаретовичем потрапили в нічну ресторацію в Талліні. За нашим столиком всілося дві масті, чи то ми всілися за їхній столик, не в тім річ. Одна – взагалі – атас, перший раз бачив таку так близько. Я був ще повний баран в налагодженні взаємостосунків, але зважився. Я спитався в неї, чого вона така насуплена.

– А вона?

– Сказала – що, я маю либитися в пику «каждаму встрєчнаму»?

– А ти?

– Та я так почервонів, аж мені сльози бризнули. Бил юнєц.

– Ба-а-а-а-лван!

– Але вона мене пожаліла. Побачила, як я знітився. Сама щось там сказала. Потім ми навіть танцювали з нею повільні танці. Такий вигинистий звір у руках. Несподівано вони кудись урили. Але я був на вершині сатисфакції. Ці з вигляду профури – класні кобіти. У них така захисна маска.

– У них така професійна маска проти різних фраєрів...

– Не люблю цих клоак. Щось бруднувате, вбоге.

– Вбоге? Ти ще не бачив, які там бабки летять!

– Людське – вбоге. Ця напівблатна музика, ці офіціантські нахабні пики, прицінювання, намахування, статеві акти з блювотним душком, засмальцьовані гроші, випадкові екземпляри людського роду.

– У цьому є свій кайф! Кожний живе, як може. Для когось це життя, авантура, загострені відчуття. Що ти пропонуєш навзамін? Чим ти мене розважиш сьогодні? Підемо до кіна, на Тарковського?

– Поїхали до мене.

– Куди це – до тебе?

– Я художник. Я можу намалювати твій портрет, золотко.

– І подаруєш його мені?

– Побачимо.

– Зараз яка година?

– Ще рано. Ще дитячий час.

– Давай відкладемо на потім. Я не можу сьогодні. Але подзвони – домовимося.

– Потім не буде ніколи, У тебе ж немає ніяких особливих справ. Поїхали!

– Не можу.

– Ти ставиш хрест на усьому нашому майбутньому. І тільки тому, що ти вперта. Тобі здається, що зараз вирішуєш ти, а насправді хтось там нагорі хоче нас розвести в різні боки.

– Ти вигадуєш, любий, Просто я не хочу сьогодні.

– Але ж нічого не буде – ми будемо разом, тільки я і ти, Я не буду чіплятися до тебе. Ми будемо...

– Ми будемо сидіти, потім ти будеш чіплятися до мене, потім ми посваримося – і все зіпсується.

Краще мені піти.

– Якщо ти підеш, ми однаково посваримося.

– У такому разі – ти дурень.

– Це ти дурепа! Ти не хочеш мене зрозуміти. Ти не хочеш піти мені назустріч... Чого тобі бракує? Я все роблю, щоб нам було добре, а ти мене постійно виводиш. Ідіотка. Чому ти не послухала мене? Здохла б ти? Корона б тобі звалилася? Тепер все зіпсуто! Забирайся! Бачити тебе не хочу...

– Ти вдарив її?

– Я б' її вдарив! Але я не б'юся з жінками. Вона – вперта дурепка, нічого не вдієш, треба змиритися.

– Є жінки, які хочуть, щоб їм зробили боляче.

Тому вони і провокують ситуацію скандалу. Вони від цього отримують задоволення. Вони хочуть, щоб їх брутально ґвалтували. Вони носяться зі своєю непогамованою сексуальністю, і це для них – як тягар – її його треба позбутися за будь-яку ціну, або як істота, котра живе у них всередині і котру треба провчити за те, що вона не дає їм спокою. І тоді вони провокують зовнішній світ на вторгнення. Дівчинка розглядає себе в дзеркалі, змінюючи на собі одяг, одяг її гласкає, особливо там, де животик і нижче, одяг влягається на ліжку, їй хочеться запхати цукерку до рота, золото шелестить, рожева кулька засмоктується, кінчик цукерки час від часу визирає з її губів, бічні дзеркала відбивають дитинний профіль з випнутими губами, вона відкидається на ліжко, якась тканина опиняється під нею, дівчинка тягне її, затискуючи ноги, тканина прослизує між її затиснутими ногами, хвиля збудження, десь там, ось там його затверділа вершина, на яку хочеться натискати пальцями, але це не те, за вікнами гуснуть сутінки, дихає парк, її голе тіло залазить у вузьку червону в'язь светра, вона тихенько вислизає з дому.

– Що далі?

– Далі – можливі різні варіанти.

– Прошу, мені страшенно цікаво. Страшенно цікаво!

– Між будинками і парком – брукована вулиця, парк – за металевою мережаною загорожею, дівчинка йде вздовж неї, аж поки не натрапляє на прохід, вона перелазить через парапет, її нога занурюється в траву, трава лоскоче її ногу, ще рух – і вона опиняється в межах парку. Там невловимо – все інакше. Вона чує дихання. Вона відчуває чиюсь присутність. Відчуває своє серце. Ноги несуть її в напрямку алеї. Там густі тіні і плями ліхтарного світла. Там лавки в зелених нішах кущів. Вона сторожко скрадається в бік живоплоту, натрапляє на лавку, лягає, випростовує руки вздовж тіла, намагається якнайтихіше дихати і заплющує очі...

У цей же час Професор вигулює свого афганця. Пес бігає як ошалілий. Він у лабіринті свободи і запахів. Знайомі місцини і незнайомі, Треба їх позначити на мапі своїх володінь. Професор з насолодою вбирає ніздрями повітря вечора. Ремінчик скручено довкола руки. Він має годину на шпацер. Вдома його чекає порція детективного чтива, піжама, чищення зубів і глибокий здоровий сон...

Дівчинка грається в одну гру. Вона вирішує рахувати свої подихи до сотні, не розплющувати очей і не рухатися, що б там не сталося. На п'ятдесятому подисі вона затримує дихання і рахує биття свого серця – раз, два, три, чотири... – і раптом чує чиєсь стороннє дихання. Щось її наче обнюхує і лоскоче їй щоку. Щось шерехате, тепле і вологе облизує їй шию, дихає і скавучить...

– Вона перелякалась?

– Так. Вона завмерла, ще міцніше заплющила очі, так ніби це для неї був єдиний сховок. А Професор помічає, що пес завмер біля лавки. Він остерігається, щоб його не спокушали цукерками чужі і гукає: «Бой!» Кілька ворон злітає з крони сусіднього дерева і каркаючи відлітають у сутінки. Бой обертається, помело його хвоста лоскоче дівчинці ноги. Вона починає здогадуватися, з ким має справу. Але гра продовжується. «Ну, кого ти тут зустрів? Обана! Що трапилось? Тук-тук! Доброго ранку! Вставайте! Час додому. Чи чуєш мене?» Голос у Професора стурбований. Він бере дівчинку за руку, рука не пручається. Вона тепла і нерухома. Шукає пульс. Прикладає вухо до грудей. Вони на диво сформовані, пружні. Дихання є. «Сто!» Раптом він відчуває, що долоня дівчинки занурюється у його волосся. Найлегші, найніжніші на світі пальчики. «Вже прокинулася? Як тебе звати?» Бой схвильовано скавучить.

Професор нахилений над лавкою. Але несподівані обійми примушують його шукати точку опертя. Одна з його рук потрапляє в живі лещата ніг вечірньої незнайомки. Професору перехоплює подих. Кінчик вологого тремтливого жала облизує йому ніс. Він впирається правим коліном в край лавки, відчуваючи набухання свого прутня. Бой сидить ліворуч і спостерігає, нахиливши морду. Тим часом права рука дівчинки скрадається до професорового магнетичного центру і торкається тканини штанів у тому місці, де випирає затвердла куля. Тіло дівчинки звивається на лавці, професорова рука, та, що затиснута ногами, опиняється раптом на піхвочці сутінкової істоти. Светр задирається. Ноги розсуваються. Бой скавучить. Ґудзики розчіплює п'ятипала тваринка долоні. Палець Професора потрапляє у вологу напружену дірочку. Зволожене жало блукає в пошуках члена. Ось він вивалюється в простір всесвіту. На! Дівчинка смокче, звивається, видовжується, місяць прасує її спину, груди її важчають і відвисають, заокруглюється жадібний зад, вона стоїть на колінах, потоплених у стеблах трави, роблячи міньєт напівпритомному чуваку, який головою відкинувся в зоряне небо. Рудий гіппі Бой розмальовує чоколядою її зад і стегна. Струмінь шампана б'є в її анальний отвір. Професор судомно затискає її розпанахану гриву, вводить якнайглибше в її пащу свого вібруючого прутня і кінчає вогнеметним струменем у сам її шлунок. Енергетична хвиля проходить її тілом і агонізує на вершині клітера, м'яко розповзаючись, як вулканічна лава. Бой виє. Місяць оббризкує її лице теплим сріблом...

– А тепер вже спавді «сто».

– Не можна маленьким дівчаткам так пізно самим гуляти. Мама насварить.

– Я боюся вертатися сама.

– А сюди сама не боялася прийти?

– Я заблукала. Виведіть мене, дуже вас прошу.

– Бери мене під руку і пішли. Не холодно?

– Трошки.

– Хочеш, понесу тебе?

– Я важка. У вас такий гарний пес!

– Охоронець. Ніхто до нас не посміє причепитися, всі нас будуть боятися.

– Отам я мешкаю!

– Зовсім близько. І чого ж ти боялася?

– Не знаю. Стало страшно.

– Ми з тобою майже сусіди. Приходь до мене в гості. Мій будинок – цей.

– Ті вікна з червоними завісами – ваші? Там дотемна світить настільна лямпа і деколи грає фортеп'ян...

– Точно, ти вгадала.

– Я обов'язково прийду.

– Приходь, будемо пити чай з вишневим варенням і Їсти тістечка...

– … хворобливі фантазії, варіації на теми Лоліти у Стрийському парку.

– Але я це бачив. Ми кохалися з Варварою. У кімнаті було темно. Та й наші очі були заплющені. І раптом в моєму мозку з'явилася перспектива вечірньої алеї і постать дівчинки. Я сказав про це Варварі. Виявилося, що вона теж бачить усе це. Ми ніби пробилися своїми внутрішніми поглядами в одне і те саме видіння. Це було дивне відчуття. Так ніби наша свідомість злилася, ніби ми і справді стали однією істотою. Ми почали випитувати одне в одного, хто що бачить, і переконувалися, що бачимо одне і те саме.

У мене було відчуття, що мене поглинає щось більше, і мені це приємно, та я відчув, якщо так буде продовжуватися, я не зможу чи не захочу повернутися назад у себе. Такий сюрреалістичний вхід в паралельну дійсність – через тіло Варвари. Такі собі сексдвері. І мені зробилося страшно.

– Що було потім?

– Я перервав фантазію. Так ніби вимкнув телевізор.

– А вона?

– Вона розсердилась.

– Вона хотіла заволодіти твоєю свідомістю, взагалі особою.

– Дивна річ. Якийсь час і я хотів цього ж. Але налякався.

– Це інстинкт самозбереження.

– Так, людина звикає до себе самої. І ще є підозра, що все це на межі збожевоління. Тобі здається, що ти потрапляєш, скажімо, в алею вечірнього парку, а насправді в тебе тече з рота слина, рука чухає потилицю, член звисає з розчіпнутих штанів, і ти сидиш в дурці, і немає поряд ніякої Варвари.

– Це тотальна війна внутрішнього і зовнішнього.

– Правильно, сідай – «п'ять»! Та мені здається, що між внутрішнім і зовнішнім є все-таки якісь канали, гармонійні переходи, хоча, напевно, є і катастрофічні. Шизофреніки – це потерпілі в катастрофі.

– А інші?

– Інші звикають поділяти світ на сон і дійсність, при цьому вважають сон чимось ілюзорним, не надають йому належного значення. Люди свої уявлення про успіх, щастя і таке інше пов'язують, в кожному разі, не зі сном. І тому вони так часто відчувають себе нещасними. Мають проблеми з побутом, грошима, їжею, сексом. Уві сні все це вирішується в найпростіший спосіб. Дійсний світ заклацує людину на сотні замків, робить з людини дволикого Януса, ув'язненого між майбутнім і минулим, а сон її звільнює. Але справа не в протиставленні, а в зіставленні. Наша дійсність і наші сни – одне і те ж саме, дві поверхні рукавички, щоправда, не можна бути одночасно на зовнішній і на внутрішній поверхнях, але рельєфи повторюються, впізнаються, так, ніби їх вивернули навиворіт. Або це нагадує сферу. Дійсність замкнута всередині сфери. Поверхня сфери – прозора, це наше життя. Сон – це все поза сферою. Людина намагається витлумачити сон, а це те саме, що тлумачити стілець, який бачиш перед собою, або обличчя в юрбі. Чи все потрібно тлумачити? Чи все надається до тлумачень?..

– Що означає, коли сняться мерці?

– Зміна погоди. Одна річ, коли вони мовчать, інша – коли говорять.

– Що означає, коли вони говорять?

– Це якась важлива звістка.

– Важлива звістка те, що вони говорять чи якась важлива звістка чекає на мене після пробудження?

– Варто запам'ятовувати їх слова. Вони важливі.

– Мені вряди-годи сниться мій однокласник, який загинув, потрапивши під поїзд. Мав неповних двадцять років. Дурна безглузда смерть. Він йшов уздовж колії. Назустріч по сусідній колії сунув поїзд. І за шумом того поїзда він не почув, що ззаду мчав інший. А може, щось на нього найшло, і він відключився від зовнішнього світу. Труна була закрита. Кажуть, що його там змололо на кавалки. Тепер він мені сниться досить рідко. Раз на рік, а то й рідше. Раніше сни з ним траплялися частіше. Він мені сниться так, ніби він живий. Мав якусь тяжку хворобу. Перебував у якихось особливих лікарнях. І досі чує небезпеку для здоров'я. Тому мусить пильнуватися, рідко з'являється на люди. А мені чомусь незручно сумніватися...

– Це тому що ти не бачив його у труні.

– Він перший з мого покоління, кого забрала смерть. Змалечку я знав – люди помирають. Похорони траплялися, як і все на світі. Це була одна з ряду, щоправда, рідкісних подій, тільки обставлена в якийсь своєрідний спосіб. Ось цей малюк на фотографіях з похорону діда-стрийка – я. Смерть не усвідомлена як смерть. Смерть для дитини – це хвороба, яку не вдалося вилікувати. Можливо, цей погляд настільки засідає в свідомості, що сни потім його модифікують, і мрець виявляється хворим, а тому і живим.

– Де знаходиться мрець у сні?

– Сон – це часопросторове ніщо. Ти пересуваєшся, але відстані нема. Ї часу також немає. У сні немає світил, які міряють час. А якщо щось таке є, то це більше нагадує відображення місяця у воді. Безконечна порожнеча. Але все поряд. Немає юрби. Немає множинності. Деколи сняться інтер'єри, міста. Тобто – ніби і є простір, але він якийсь нетривкий, якась ніби комп'ютерна дійсність. Там і зустрічаєш мерців.

– Чи є відчуття верху і низу?

– Так. Мерці знаходяться завжди трохи нижче. Деколи сняться якісь неймовірно високі будівлі, нестійкі, рослинні. Я потрапляю на саму верхатуру. Виникає відчуття небезпеки. Деколи сняться райони

міста, яких в дійсності немає. Причому, це повторювальні сни. І місто з тими неіснуючими районами одне і те саме. Там, де Високий Замок, знаходиться ціла система будівель, в яких розташовано зали якогось музею чи картинної галереї. Над парком Франка, там, де готель «Дністер», нібито стоїть величезне напівзруйноване приміщення, палац в псевдо-класицистичному стилі, де можна знайти залишки старої зброї і навіть якісь скарби, а сам парк, дивним чином, накладається на той парк, що над Краківським базаром і там далі, за парком, – цілком «недосліджене» автономне місто. А посеред міста, хоча важко визначити, де саме, якщо порівнювати з теперішнім Львовом, знаходиться ще одне місто – місто-цвинтар, оточене середньовічним муром, і власне воно є на якомусь підвищенні, до нього треба підніматися східцями, як на якийсь античний форум, проходити через помпезні брами. У цьому місті-цвинтарі мені часто доводиться блукати. До речі, і та галерея на Високому Замку якимись своїми прибудовами виходить на той цвинтар.

– Місто-цвинтар – це справжнє місто, вивернуте навиворіт, яким ти щодня блукаєш, могили – це будинки, а мерці – люди, які живуть в тих будинках.

– Кажуть, коли сниться цвинтар – це добре.

– А похорон?

– Мені не так давно приснився похорон, але абсолютно невідомої людини. Ніби це якась американська вілла, – не тому що вона саме в Америці, а тому що такі часто трапляються в американських фільмах – з внутрішніми фонтанами, галерейками, переходами, і виявляється, що помер її господар. Я – серед прибулих на похорон. Довкола моєї шиї обкручується колюча гнучка лоза з троянд. Я бачу, як мерця вкладають в труну, одна рука йому спадає набік, і раптом він сам, напружуючись з останніх сил, переставляє ту руку на живіт і переплітає обидві руки пальцями, як це заведено у мерців. Процесія рушає, я ж кидаю свою лозу на труну. Що б це мало значити?

– Вілла – це Америка, мрець – давнє почуття, яке ще не до кінця загинуло, троянди – твоє примирення, похорони – весілля.

– Що в сумі?

– Дівчина, до якої ти був небайдужий і яка виїхала на Захід, одружилася там, і ти з цим примирився, хоча вона тобі ще досі дорога.

– Мене в цьому сні найбільше збентежив той рух руками, він ще живий, той дід, подумав я, а його ховають, бо так простіше, не треба нічого переробляти.

– Все правильно. Уяви собі, що та твоя знайома зараз би повернулася і поставила б тебе перед фактом, що вона вернулася до тебе. Як би ти відреагував на таку ситуацію?

– Щиро кажучи, я б не хотів, щоб вона верталася саме до мене.

– Оце і є ті троянди, які ти кидаєш на труну.

Тобі прикро, що ховають живого, але ж ти не кричиш, нічого не робиш. Ти навіть заспокоюєш себе – однаково він приречений.

– І що, якби вона раптом опинилася у Львові, ти б не захотів з нею контактувати?

– Якби я зустрів її на вулиці, напевно поварнякав би про те і се.

– І все?

– Уявлення не маю. Ми б щось говорили. Згадували. Не знаю, чи було б у нас бажання ритися в минулому. Коли ми зійшлися, вона була перейнята виключно однією ідеєю – виїхати в Штати. Усі наші дні і ночі були пронизані цією ідеєю – як вона виїде, як вона заробить купу грошей, повернеться назад, купить квартиру, майстерню і як це буде файно. Вона поїхала, вирішила дочекатися громадянства, врешті знайшла собі чоловіка, все склалося навіть ліпше, ніж уявлялося. Це всіх врешті-решт влаштувало – втілилася ще одна американська мрія. І от вона вертається. У якості кого? Новоспеченої американки, яка проміняла мене і всіх нас на бакси? На хріна тоді повертатись? Щоб отримати сатисфакцію від успіху? Чи в якості пошлюбленої жінки, якій забаглося зануритися в ностальгійний маразм зі своїм колишнім бойфрендом? Чи розчарованої істоти, яка спалила кілька років свого життя, щоб пересвідчитися в істинності старої мудрості про вибирання батьківщини? Ні, не хотів би я, щоб хтось такий сновигав би мені перед очима. Хай все лишається там, де перебуває зараз.

– Чому люди Їдуть на Захід?

– Може, ти хотів дізнатися, чому люди покидають рідні місця?

– Хіба це не те саме?

– Ні. На Захід, в кожному разі тепер, Їдуть за грошима. А рідні місця покидають, тому що якась зла сила зганяє з рідних місць. Якщо людина поїхала і не вернулася, то її було зігнано, або вона від народження – перекотиполе, а якщо поїхала і вернулася, то маємо щось на зразок чумакування. Тут діє закон співвідношення ближнього і дальнього світів.

– Що таке ближній світ?

– Ближній світ – це найперше світ, з якого ти вийшов, у якому ти ріс. Твоя мама, батько, родина, родичі, рід і т. ду; хата, сад, подвір'я, околиця, місцина і т. д.; пахощі квітів, шумовиння злив, рипіння Різдвяного снігу, Великодні крашанки, Зелені свята, ласощі і т. д.; друзі, вчителі, дівчата... Ближній світ – це світ довкола тебе від самих твоїх початків, який обростає твоє життя концентричними колами, як стовбур. Хоча ти й успадковуєш його, як гілка, яка проростає на цьому стовбурі. Ближній світ належить тобі і роду, це все справді дуже нагадує дерево, де все – з одного коріння, хоча й немає двох однакових гілочок. На початку все в одному – в матері – весь світ з усіма складниками. Потім відбувається перетікання і відокремлення.

– Виходить, ближній світ – це щось стале, він потребує фіксованості?

– Так, але коли ростеш у кочовиську, природа не стане тобі рідною. Природа, земля, краєвид, річка, ставок, сад, околиця...

– Але ж були і кочові народи?

– Де вони тепер? І біда в тому, що вони не зникли безслідно, а розчинилися. Ї цей кочовий вірус дає себе знати. Таким чином, головні складові ближнього світу – родина в системі родового дерева плюс осідлість.

– Які ознаки ближнього світу?

– Творення своєрідної культури як запоруки гармонії людини і світу саме в даному місці землі, «рослинність».

– Які ознаки дальнього світу?

– Кочівництво, «тваринність».

– Єгова – бог якого народу?

– Кочового, якому обіцяна і дарована земля.

– Цікавим з цієї точки зору виглядає месіонерство.

– Так, слуги бога кочівників сповняють свою місію релігійного кочівництва. Поглянь на цих новоявлених американських проповідників. Що вони загубили на Україні? І що вони тут проповідують у той час, коли нас перетворюють на сировинний додаток до Заходу і на світове звалище всілякої отрути? Звідки вони взялися? Хто вони з походження? Нащадки емігрантів, які знищили, споїли індіанців, зігнали їх у резервації, наповнили «відкриті» землі рабством, потім самі ж стали провадити кампанії за свободу людини. Понабудовували автобани для своїх машин, міста для своїх машин, екрани для своїх машин, знімають фільми про свої машини. І кочують туди-сюди – де більше платять. Вони хочуть нас навчити віри в Бога? Якими аргументами? Наш Бог дасть вам багато авт і баксів? Вони хочуть вирвати нас з корінням, засіяти нашу землю мікі-маусами і поливати кока-колою. Ось їх Бог. Хіба це вже не видно? Хіба не це видимий результат приходу Америки на наші терени? Америка зіткана з дальнього світу. Всі, кого було вирвано з коренем, – найліпший матеріал для американізації. Долар – їх віра. Я не вірю їм ні на стільки.

– Але ж вони такі приємні, усміхнені, пахучі. У них такі гарні зуби.

– Куди зникає їхня посмішка, коли їм чогось починає бракувати? Наприклад, коли починають зростати ціни на нафту? Вони тоді посилають війська на Близький Схід приводити арабів до порядку. Бачиш, як воно все складається докупи: Єгова – бог кочівників, яким дарована земля обітована, земля ця збільшується до розмірів усієї Землі, колишні варвари, проваджені під знаменами кочуючого бога, засновують на американських землях кочовий конгломерат – таку собі нову Золоту Орду – Сполучені Штати, які, до речі, підтримують саме землю обітовану в боротьбі з ісламським фундаменталізмом, араби ж сповідують житя ближнім світом.

– Ніби вони не кочовий нарід з походження... Ти так складно все це пояснюєш. Справа проста, як чобіт. Араби мають нафту, американці її купують, та й не лише американці. Якщо ціни на нафту ростуть, американцям тотально це не подобається, бо майже кожен має авто. Їх бог – це гроші. А гроші – це математика, цифровий облік суспільних стосунків. Ось предмет – ось його цифрове, тобто грошове вираження. Головне, щоб усе було більш-менш за правилами. Про це має дбати розумна держава – податки, штрафи, поліцаї і т. д. і т. п. А релігійні організації дбають про мораль – що добре, що погано. Але вони теж є частиною тих проклятих суспільних відносин, теж послуговуються грошима, тому і займають

своє окреме місце в суспільстві, а не над суспільством. Нічого ліпшого люди поки що не вигадали. – Отже, гроші також ознака дальнього світу.

– Особливо, якщо це долари.

– Виходить, якщо я хочу жити за моделлю – так можна сказати? – ближнього світу, я повинен триматися подалі від грошей, особливо, від доларів?

– А чого ти так вчепився цього ближнього світу?

– Ось тобі приклад. Для кожного ближній світ починається в родині – чи потрібні в родині грошові розрахунки?

– Якщо я позичив у батька гроші, я зобов'язаний їх йому повернути.