Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)
Віктор НЕБОРАК. ДОПОВНЕНА БІОГРАФІЯ
1. Шлягери
2. Сонетарій
3. Не біографія
4. Промовляння та листи
5. Сфальсифікована біографія
6. Два есеї
7. Трохи «балаканини» з роману «Пан Базьо та решта»
БУБОН
(Сонет, виголошений Літаючою Головою)
– Малюйте БАБУ голу БУ
гуБАми дивиться доБА
БУ дифірамБАм БУ та БУ
вам зуби вставить БУБАБУ
росте поезія в горБА
в горбі з грошима боротьБА
та БУнтом БУ-де БУБАБУ
від азБУк голова слаБА
гуБАми виБУхає БАрд
чим світ сичить – кричить театр
зіграєш вірш якого варт
потрапиш в рай (чи на монмартр)
БУ смерті і безсмертю БУ
і БУі БА і БУБАБУ
ШЛЯГЕРИ
=====================================
ХТО ЙДЕ
в двері де
сто сти
ГЛИХ ЗЛИХ
душ дим
тчуть?
шепче
швидче!
ще!!!
О-ЧІ-БА-ЧІ-ВУ-ХА-ДУ-ХА
ніііііііііс-с-с-с-с-с...
– Хто волоссям зливен?
– ХТО ХОДОЮ ДИВЕН?
– ДЕДЕЯКІ!
Це ж ти!
О! Це! Ти!
Серце –
калатливий мак
ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнули з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні –
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам'ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА – ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АОАО
МОНОЛОГ З ПСЯЧОГО ПРИВОДУ
Тіло покійного знайшли у рові посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу, і закопали за городом
Джульбарс повісився – самовбивця-пес!
Душу Джульбарса поженуть з небес.
Там йому скажуть: «Не здох як слід!»
Там його підважать під хвіст і під...
Джульбарс повісився на цепу вночі.
Справжнє кіно ноцне – щурі глядачі
і зітхання, і залицяння,
і завивання, і злягання!
Джульбарс повісився! Чуєте? – ви!
Ви читаєте «Листя трави»?
Маркеса? Борхеса? Гессе? «І цзін»? А?
Джульбарс повісився! Ось переміна!
Ти звешся поетом,
а він – собакою.
Тебе вірш гризе,
а його – ланцюг.
Ти станеш колись професійним писакою,
а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!
Скільки можна на місяць брехати?
Скільки можна чекати зарплати?
Скільки можна зади ваші дерти?
Вічно?
До смерти!
Що за професія шизофренічна –
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз?
Пронизує землю і небеса
Сузір'я Пса!
ПРИЧИННА
ти йдеш одна між лілій
сорочки но сиш білі
малюєш очі де
ревам
ти королева де
білів
коли заходиш у храми
за ними валяться брами
вони шкребуть пазу рами
дебіли на ве сіллі
ти королева де
білів
температура плюс сорок
не приведи мій Боже
в її гаря че ложе
спадає в ду ші морок
густе вино га ряче
а короле ва плаче
над рилом по ро сячим
ти королева де
білів
ти-ди-ка-ко ролева
танцюємо в по вітрі
Я МОЖУ ПО-ВТО-РИТИ
ти королева де
білів
ПІСЕНЬКА ПРО ПАНА БАЗЯ
він дух святий міщанських стін
він вічний жид і вічний тлін
він порох зоряних країн
він позашлюбний царський син – пан базьо
у лондоні крульова є
в парижі сиві шансоньє
у львові базьо пиво п'є
за щаєтя наше і своє – гей базьо!
астролог він і кулінар
алхімік любощів і чвар
у нього на плечі ікар
гостей перекривляє – кар-р-р – гер базьо
приходять принци і прості
приходять шльондри і святі
що втратили путі в житті
кладуть на тацю золоті – чорт базьо
він паладин і муедзин
він медіум число один
він опівнічний рип драбин
він вічний гриб він бог тварин
пан базьо! гей базьо! гер базьо! чорт базьо!
дівчат несе в обіймах сон
їх королі ведуть на трон
їх тягнуть розбишаки в схрон
їм відьми в сон женуть ворон
а парубки до базя йдуть
і душі базю продають
горілку п'ють і посуд б'ють
і мчать в небесну каламуть
всі душі в чорний фоліант
той мільйонер той аспірант
той терорист примчався з анд
і ще дантист і грант-гігант
приходьте панни золоті
приходьте шльондри і святі
пан базьо вкаже вам путі
на тацю сипте золоті!..
оркестра марша вшквар тепер
бо одружився мільйонер
бо аспірант в устах венер
бо грант-гігант з любові вмер
пан базьо... гей базьо... гер базьо... чорт базьо...
ПІСЕНЬКА ПРО ЛЯЛЮ-БО
1
Ляля-Бо
вибирає любо
проповідує любе
і кохає Лі Бо
лю бо лю
болюболюболю
бо
голова в Лялі-Бо –
українська
2
Ляля-Бо
зранку йде на робо
дмухає у трубу
і веде за собо
юр-бу-бу
бубу-юр-бубу
юрбу
бо труба в Лялі-Бо –
українська
3
В Лялі-Бо
є права і обо
і великі цабе
і маленькі бобо
цоб-цабе
цяця-киця-миця-бе
бо мета в Лялі-Бо –
українська
4
Ляля-Бо
хоче повну свобо
і летіти за об
рій зірок безтурбо
тно-на-дно
доно уно і вино
бо душа в Лялі-Бо –
українська
…………………..
ноги в неї – бу-бу
дупця в неї – оббо
спинка в неї – біе
а животик – бооб
циці в неї – иць-иць
а голова – БА!!!
……………………
– УКРАЇНСЬКА!
ЛАПАННЯ РАКІВ
(Промова)
– Кравець води – проклятий соловей,
членистоногий!
вуса собі відростив!
Крам його – потопельники,
тьохкання не імуть,
для них
що клешні, що ножиці – все одно,
ВСЬО ЄДІНО!
«Гранд-опера» у череві. Черви ревуть «біс!»!
Кравець води! есесман! штандартенфюрер! –
душу впускає в лілію – раб обов'язку –
рак –
сарака небезталанна – не, бо таки «не без'» –
небес, Боже, збав, бо ....раче!
Храм і хрін!
Фундамент і ДУ ФУ!
Пиво і право!
Рак і рука!
Обрисом у блакиті –
рухлива темрява.
Вмикай свій колір!
Мітингуй! Обурюйся! Задкуй!
Застосовуй тактику!
Перекроюй окріп! Сип скаргами!
Потрушуй клешнею!
Ближнього собою насить!
Сій свій смак!
ПРОХІД ВУЛИЦЕЮ АКАДЕМІЧНОЮ
(Версія 1983 року)
По Академічній,
усіма помічені,
віті ми і юри ми –
шпацеруємо.
А назустріч – з голочки –
галечки та олечки
з личками мальованими:
не знайомі ми.
Як люблю я погляди
у юрбі знаходити,
юні, іронічні,
на Академічній.
Варяться тут моди,
джинси свідчать – хто ти,
дудочки, банани
володіють нами.
А під «Шоколадний»
підвалюють лади,
форди і фіати
(фіри і фіакри).
Джентельмени в курточках –
налітайте, курвочки.
(Ти дивак постійний –
бачиш ти крізь стіни,
на акторах модних
затамуєш подих...)
В місці вітровому,
біля гастроному,
радяться музики –
гендлярі великі:
– Мати Івану
фендер-піано!..
– Станемо навмисне
коло «Інтуристу»!
Віті ми і юри ми–
стоїмо і куримо.
Нами вже помічена
найгарніша дівчина.
Ти, смішний до відчаю,
промовляєш ввічливо:
– Ви така чорнява,
як турецька кава...
На Академічну
небо сипле ніччю,
і говорять «па» їй
парочки й компанії.
Спорожнілі й гарні
замкнені кав'ярні...
Ми ж, напившись кави,
довго-довго-довго –
довго ще блукали.
СОНЕТАРІЙ
========================================
КАВА
Натхнення – це бармен – до ваших послуг, –
що заклинає каву, як змію,
і варить бідну голову мою
в цій рідині, відтяту за непослух
турецьким ятаганом. Визнаю –
я став у чергу фацетів зарослих,
струнких цукерок і ножів дорослих...
Та я ще не прописаний в раю!
Чоколядовий рух, температура
червоних уст і божевільних бджіл.
У незнайомки погляд, як в лемура, –
аж цукор переламує навпіл.
Я ж – думкою в районі Сінгапура –
своє обличчя виляпав на стіл.
СОНЕТ З РУДИМ КОТОМ
По шурхоту опалому, в промінні,
примруживши очей зелений зблиск,
іде на полювання василіск
по щебети, по душі їх осінні.
Останнє соло плавиться, як віск,
і опадає, і назустріч тіні
летить – рудий хормейстр в онімінні,
та все-таки – який із хору зиск
у час, коли співає шлунок басом,
птахам дають червоні комірці.
Театр муркотить, і в паніці
тікає черга небесами й плазом.
В партері слух напружують тим часом
ті, хто ще слухачі, хоч і мерці.
СМЕРТЬ ГЕРОЯ
(Комар)
Іржавий простір в комаринім тілі
сопрано стер на порох. У трубі
крихкого носа помпи вже слабі.
А кров тече крізь русла скам'янілі.
Ні палива, ні співу, ні тобі
краплини співчуття... Як на вугіллі,
несуть його мотори зіржавілі
з останніх сил свердлити слух юрбі.
Він – камікадзе, що небесні тони
на неї б кинув, як на ешелони,
і вже по смерті став би кавалер
найвищих орденів! почесні списки!
знамена! сурми! залпи! обеліски!
якби його мій ляпас не розтер.
LOVE STORY
(Мелодрама з п'яти сонетів)
1. МАРЕННЯ
Про те, хто ти така насправді,
мені відомо, але вдача
моя плебейська, наче псяча
проста душа у леопарді
чи горб у віршах Леопарді,
чи козаки у творах Панча,
чи фіга в шкірі помаранча,
чи помаранчі на більярді.
Така натура – я тремчу,
коли подумаю, та сітку
на видива твої плету,
майструю клітку золоту,
плекаю найніжнішу квітку
й молюся піхвам і мечу.
2. ПОДОРОЖ
Я знов у подорож іду
до амазонки, для початку
шепочу: «Ти – моє дівчатко...»
І лижу скупану в меду,
а пальці переходять кладку,
мов розбишаки, у саду
її принад, і я краду
ці видива собі на згадку.
Коли медовий мій язик
вона, немов цукерку, смокче,
я зависаю, наче птах,
під гупання її музик,
а подорож кінчаю конче
в її співаючих устах.
3. АУТОДАФЕ
Я інквізитор фотографій,
що подаровані в напливі
сентиментальності, звабливі
півкола бюсту – амфібрахій.
Хоча слова мої в оливі
і ймення древнє, як Малахій, –
в запястя всіх твоїх анархій
загнав я цвяхи страхітливі.
Отож мій наголос, як ніж,
проходить поміж дуг і між
опуклих пагорбів і впадин –
і вогнище! – Твоє бліде
лице у попіл опаде.
... І розповзеться сотня гадин.
4. ЗЛОЧИН
А я собі гуляю,
як рибка по Дунаю...
Яка ти все-таки потвора
зсередини. Я розглядаю,
як підліток Данаю,
на лежаку у прокурора.
«Що ви робили позавчора?» –
– Ходив тужити до Дунаю.
«Хто це така?» – Оце? Не знаю.
(Це ти, моя уяво хвора).
Я бачу знов – порожній пляж,
всі претенденти на кохання
у зборі, тягнем жереб...– Ляж!
Ніч перша шлюбна і остання
твій пурпуровий фюзеляж
несе на дно до запитання.
5. ПОКАРАННЯ
Ув'язнений сумлінням суднім,
я опускаюсь в тінь помалу,
що відкидає напоталу
це тіло спорохнілим будням.
Що довело до криміналу?
Це вузол співпадінь, присутнім
ягнятам, ясочкам і трутням
утішно покидати Залу.
– Він був кретин, бо віршомаз.
– Вона – його нещасна жертва.
Валюта випала з конверта.
В минулім тоне Мон-Парнас.
Любов на шибениці мертва –
лямур – аморе – вас іст дас?
П'ЯНИЙ
Свій рухаючи зір, я наштовхнувся на
розміщення предметів та істот.
Їх своєрідним тлом була стіна
у кахлях прямокутних. Поворот
вбік голови захоплював юрбу
позаду. І цідив повітря рот,
як рідину. І палець тис різьбу
ключа в кишені. Й озвірілий мешт
дер плити і асфальта твердь рябу.
І виринав у римах Будапешт,
в якому ні одна душа мене
не чула й духом, як і врешті-решт
себе самого сам таки я не
впізнав і запровадив під арешт.
МИ ЙШЛИ КРІЗЬ ЛЬВІВ. ДОВКОЛА ПОДИХАВ
рік дев'яносто перший. Ми собою
тунелі рили в просторі. Рукав
торкався рукава. Над головою
скульптури грудня пружили зади.
Повз нас тягли в під'їзди вбогу хвою
І черги пріли. Кнайпи ж без води
і кави охолоджувались. Кіна
америку крутили, і туди
глядацтво поринало, і коліна
шкребло затерпло, й подумки у кадр
себе вставляло, і якогось хріна
в повітрі тверднув дим ядучий «ватр»
і глухо гупав у кінотеатр.
ВБИВСТВО ОДИНАДЦЯТОЇ ГОДИНИ
Вбий цю годину. Циферблат заріс
щетиною. У простір щільно влита
холоне бритва. Ти ввійшов у ліс
віконних рам, дверей, ти тіло літа
лишив гниттю. В помешкання картин,
в притулки слів біжи, душе несита,
і тіло волочи, і тінь, і тмин,
і хліб жери, і прощення випрошуй
в розверзнутих у безміри глибин,
смітник потуг, тремтіння пріле грошей,
готельний звіре в межах порожнеч
тугої мови, сам собі погрожуй
цим лезом смерті, сам собі переч
і червони дванадцятої меч!
ТІЛО
Воно пересувається крізь нього
свій шлях долає їжа до лайна
у ньому ліс небесного й земного
його стіна затримує скляна
його повітря чавить пожирає
глиства зсередини воно шукає дна
і простір навкруги пересуває
і чеше шкіру і смердить і йде
і смокче вітер де яка трава є
і лиже зорі і питає де
куди навіщо звідкіля і доки
що це таке яке це і т. д.
і падають його камінні кроки
в ротище неба чорне і широке
ЕТЮД ЗІ СНІГОМ
Стирає цілий ранок снігопад
малюнки вуглем на вікні – художня школа
тонких дерев, лунких дахів і слів – довкола,
парує з уст гарячий шоколад.
Так слабнуть лінії, і холодом з палат
Зимового несе, так ллється Північ квола,
так дивиться останній цар Микола –
художник не вертається назад...
Але ти можеш раму, як вікно,
відкрити й зазирнути чи вступити
і випити це крижане вино,
розкласти фарби і врости у плити,
ввійти у душі, як рука в руно,
й криваву революцію здійснити.
НЕ БІОГРАФІЯ
=====================================
МІСЬКИЙ БОГ ЕРОС
(Версія вулиці Академічної зразка 1987 року)
Почнемо з вулиці. Очиці блакитно світяться в пітьмі м'якій фіата.
Хай буде червень. Тополиний пух торкається. Струм вечора – повітряний
Мов камертон – дев'ята.
Сеанс останній детективу поглинає в синє світло тихі тіні.
Прозорі риби пропливають крізь будинки, через зали, непомітні, день тьмяніє в мерехтінні.
З пивниць середньовічних, де жарівні, кістяки, бездонні скрині, схови джинсів, арбалети,
з мансард, що на деревах, на вершинах веж, на Місяці, де золоті монети,
з пошарпаних вітрильників, млинів і з дирижаблів, і вагонів, як зі снів, забутих нами,
у вечір сходять завойовниці п'янкі з рослинними терпкими іменами.
Ти повертаєшся – зір зоряний–перлинний зблиск – стріла пройшла.
Вона – пройшла. Вона – минулась.
Назустріч – ніч. Два джерела. Уста – пустеля. Два плоди від погляду напнулись.
Ти обертаєшся. Парфумний слід. Овали два. І розріз прагне втрати...
В його вершину ціляться котячі очі в глибині фіата.
Йдуть фурії зі струнними ногами.
Йдуть жриці, щойно пещені богами.
Школярки йдуть, несуть бездонні лона.
Гетери йдуть, їх пристрасть – невгамовна.
Студентки йдуть – курс перший, другий, третій.
Коханки йдуть з майбутніх інтермедій –
художниці, акторки, танцівниці –
їх лиця накладаються на лиця,
змішалися їх вигини і вдачі...
Зелені очі світяться. Котячі.
На площі, де лише скульптури нерухомі, бо за мить до Слова скам'яніли,
імен бродіння, перелив рухливих форм, насіння закипає біле.
Ті імена, як пелюстки заплющені, забуті словники рука гортає мудра.
Вивчає імена розчинена в природі древня «Кама сутра».
Коли сплелися погляди, сповільнюється плин, коли ім'я промовлено, забарвлюється голос:
«Трояндо, ти – Кассандра!» В синь вечірню тане човен, попеліє лотос.
Тече світіння місячне у келихи, і кров засвічує очиці.
І місяць подивований тіла читати у летючих вікнах вчиться.
Платівок чорні мушлі обертають в круговерті віддих ночі.
Засмоктують музичні хвилі, руки кубляться, вал піниться. Цей вир – уста жіночі.
Із сонячних затемнень чорних сходять джазові палкі саксофоністи.
Їх зуби – світяться. Тіла їх – матові. Кров – пурпурова. Шоколадний смак. Тьмяніє місто.
Сіндбадові нащадки із шовків тонких школярок ваблять грою.
Ніч перша. Ти – Шехерезада? Чорна кава. PANASONIC. Ось поєднуються троє.
Б'ють білі струми у твоє відкрите тіло.
Ти стогнеш, Ти ковтаєш ніч невміло.
У лабіринт кохання входять підлітки сяйливі.
Їх очі сліпнуть, срібні горла, самогубці, їх волосся – в теплій зливі.
Магнітофони час накручують, постелі шелестять, тіла літають в літі.
Їм ефемерні відображені дівчата пестять прутні соковиті.
Той лабіринт – у небесах, у снах, дзвінках, очах, алеях і під'їздах –
жіноче тіло споночіле і палке, пахке, сп'яніле тіло міста.
Очиці жовті сфінкса, сни диявола, примружені, за нами
чатують, душі палять, і втікають наші душі кажанами.
В кишенях темних попеліють президенти паперові.
Скипають вина. Вибухає скло. У парках – запах крові!
Ґвалтівники, коти підступні, зачаїлися з ножами-пазурами.
Закохані злітають. Між деревами їх кришталеві храми.
В ОЧІКУВАННІ ОРИСІ
Долають простір не істоти,
не механізми і не звуки –
предмети, літери і ноти
над головою, наче круки.
Переповзає тінь, як шкіра,
і тихо рухається одяг.
На гіпсове лице Шекспіра
струмує опівнічний протяг.
Птахи занурились в повітря,
зависли бусли і загусли.
Перо, що загубили гуси,
тінь відкидає на подвір'я,
не падає, листів не пише
і не записує, зумисне,
елегій світлих, найніміше, –
музейним експонатом висне.
Куди ж поділася Орися?
В якому ходить лабіринті?
Замки іржею там закриті,
і шепче ніч – перетворися
у вивірку, довкола клітка,
за позолотою – узлісся
шепоче – ти перетворися
в росу, тебе сховає квітка,
у джерело перетворися,
спіши до мене, найсолодша!
Яка дорога найкоротша? –
найдовшу вибрала Орися.
Росте зелене шелестіння,
і духи дивляться на світло,
здичілі пси чатують їдло,
летять крізь очі сновидіння,
і небо обступає сонну
блукальницю і тіло ліпить,
окреслює зорею лікоть,
підводить, подає корону,
засвічує її волосся,
шле світло в вірші бідолахам,
веде її Чумацьким Шляхом,
а я молюсь – Орися! – ось я,
поглянь униз, Орися, ось я,
в очікуванні кам'янію,
мою скульптуру довелося
розбити за шизофренію.
Та знов чекання скульптор вперто
витешує магічний фалос.
Юрба жінок зчиняє галас,
і ніч – повійниця відверта –
розпродує п'янких коханців,
котрі затерпли у чеканні.
І місяць оглядає танці
нарцисів і троянд, духмяні.
КУДИ Ж ПОДІЛАСЯ ОРИСЯ?
Хто відкриває брами ночі?
Хто простирадлу – подивися –
дарує обриси жіночі?
Чий подих, мов котячий хвостик?
Пухнаста китиця торкнеться
плеча, грудей, довкола серця
опишуть коло ніжні гості –
тонкі нічні молочні пальці,
гаряча і рухлива глина.
Розлізся шепіт по панянці,
мов шкіра здерлася зміїна,
оголена і, як платівка
на середині, – не спинити.
… Наповнена водою плівка...
А в'язень вимагає – пити!..
Волосся, пещене на сонці,
по той бік сонця золотіє,
медами вимащені вії,
ходи солодкі... охоронці...
Розпечено могильні плити.
І в'язень вимагає – ПИТИ!!!
ТРИ ЕЛЕГІЇ
(Ув'язнений Дон Жуан)
***
Мене зима замурувала.
Мене забула королева.
Льодами вкрилися дзеркала,
органи, вітражі, дерева.
Стоять на вежах командори –
сумні скульптури і не більше.
За мурами – замерзле море,
найхолодніше, найбіліше.
У ньому тонуть каравели,
перебігають перламутри.
Усіх коханців королеви
притягують тяжкі бермуди,
потвори дна, слизькі і сині...
Що бачить це холодне око,
світило металеве?.. Тіні,
що проросли крізь дно глибоке.
Воно з пітьми їх піднімає,
і обростає ними стеля...
Ніде коханої немає –
ні в небі, ні на дні. Пустеля.
***
Оркестра невидимців суне
по радіусу крижаному.
У звуки витекли парсуни –
безвусі? сиві? – невідомо.
Вібрують у партері вина,
перекидає карту подих,
перегорнулась половина
сторінок в літерах і нотах.
В меду загусли циферблати,
портрети імпресіоністів,
як сни, застигли, променисті, –
я вмію з ними розмовляти –
про себе, подумки, нечутно.
Минаю німо галерею,
бібліотеку. А за нею –
зима, де холодно і людно,
але не затишно... Минає
години коло демонічне,
немов ув'язнення довічне,
коли коханої немає.
***
Кінотеатри і вокзали –
в світ спроектовані екрани,
які в минуле перегнали
найкращі дні, як фільми в Канни.
Альтанки, талії і груди,
листи, які писав не Вертер.
У відповідь – мовчання Будди,
нудьги сто метрів, сексу метр.
Це фільм для мене і про мене,
рефлексія на дві години,
мистецтво світла небуденне
від сонячного світла гине.
Глядацтво випливає візій,
тіла в квартири переносить,
вмикає світло телевізій – .
нам вражень, Господи, не досить!
Продовжуються серіали.
І хто почує, що волає,
хтось десь далеко крізь вокзали:
«Ніде коханої немає».
ВОЛОССЯ
Воно – повітря у полоні
легкого кольору, опалі
на плечі тихі вертикалі,
поволі чесані і сонні,
стихія ніжності, потоки
затерплих запахів трави,
загуслі погляди і кроки
і німб довкола голови.
Воно – це лінії рухливі,
які лоскочуть перехожих
і тягнуть їх, на зграю схожих,
услід золоторунній гриві,
сплітаються, і в павутинні
томатний сік з них сонце ссе
і, як пушинки тополині,
тіла по небу рознесе.
Воно – це водоспад покори,
розбризканий посеред ночі,
воно – зі слів, які щепоче
русалці мерехтливе море,
його торкається хвостами,
немов голубить, глибина,
його видовжують вустами
зелені джентельмени дна.
ГОЛЕНИЙ
– Підставте голови свої під лезо бритви!
Добродій-перукар – і білі голуби.
Трамвайні колії, затерпла кров, спірити.
І пінне пиво ллється на лоби!
За лезом – чиста синя смуга шкіри,
кров гусне в синє сонце черепне,
холодні пальці вовка, наче сіре
торкання шерсті, що щетину тне.
Ти – Будда. Ти – злочинець. Ти – годинник.
Ув'язнене волосся чинить бунт.
Крізь двері й шпари шкіри колір виник
майбутніх прерій, рухів та іуд.
Вперед! У світ! – видовжувати вітер,
ростити час, як волос, на вітрах,
як ірокез панкуючий, що видер,
як скальп, з Ісуса опівнічний страх.
Ці звірі із жіночими тілами
йдуть ввечері, промінні, до води –
в кордебалет, афіші і реклами
і за тобою – в ніч їх заведи!
Це буде вбивство! самогубство! помста
за чорне і червоне, та усе ж
це буде ніч солодкого знайомства,
ніч водоспадів, падаючих веж
і ніч волосся, вплетеного в килим,
у музику! у ритм! у страх! у крик!
Ти зачіску її змішав із білим
і храм покинув, наче єретик.
ДУРЕНЬ
(Гра в карти)
держава тридцяти шести
дві фарби а стихій чотири
корони зачіски мундири
альтанки парки і мости
прийоми зали в позолоті
і пріма-дами силует
розпочинає вальс валет
Гермес у паперовій плоті
та вже запалено свічки
уже матроси захмеліли
і ночі тіло розпашіле
і золото тече з руки
колоду карт несе шинкар
ножі в столах а ти валете
в чиїх долонях хто ти де ти
розіб'єшся об стіл Ікар
над головами хрестовик
тче ниті гри і козир хреста
на стадіон тече фієста
між ребра цілить піка-бик
звивається тореро в танці
а піка-дор з коня летить
його виносять і в ту ж мить
затискують тремтячі пальці...
я дурень я програв усе
зимову сіль і пташку літню
у подорож навколосвітню
мене ще нині понесе
