Текст книги "Бу-Ба-Бу"

Автор книги: Юрий Андрухович

Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

– Чи є ці розрахунки стосунками між батьком і сином? Чи вони є стосунками між позичальником і позичаючим? Чи не означає це, що грошові стосунки в родині – не родинні за своєю природою. Уяви собі, мати годує немовля молоком зі своїх грудей і записує дитині борг на майбутнє в особливий зошит за годування. Або вчить її мови, або заспокоює вночі... Де тут гроші? Чи може це лише тваринні стосунки? Коли вона вчить дитину молитві, коли розповідає казки... Що це? Покладання капіталу в банк під проценти?

– Який-небудь фінансист міг би це описати саме так. Маркс, наприклад.

– Чому було заповідано Христом не давати грошей під проценти?

– Де це ти таку заповідь відшукав?

– Не в заповіді. Але ж це наскрізна тема в Євангеліях – тримайся подалі від грошей. Богу – Богове, а кесарю – кесареве... митники, лихварі, торги у храмі, розрахунки в притчах, пробачання боржникам... що дороге, а що дешеве... скарбничий апостольський і тридцять срібняків.. Тема грошей, з певної точки зору, провідна у Новому завіті. Це те, чого майже нема у Старому Завіті. Всюди застерігається – хочеш іти дорогою Христа, тримайся подалі від грошей. Гроші – це найбільш людське, бо породжене стосунками між людьми, і гроші ж – це найбільш антилюдське, бо це те, що «огрошовлює» людину, обезличує, розмиває, знищує її сутність. Якщо людина – це поле зіткнень між Богом і Сатаною, то гроші – це, безумовно, зброя Сатани. Між дияволом і людиною існують грошові розрахунки – продаж душі, чи не так? Між Богом і людиною про це нема й мови. Що є в світі більш приступне кожному і більш неприступне, якщо йдеться про значну кількість? Через що кояться найтяжчі злочини? Що ще вважає себе еквівалентом світу, як не банк? Банк – центр світу, зоря, довкола якої крутиться все – всі стосунки, всі види діяльності, землі, країни, минуле, теперішнє, майбутнє. Банк – центр пекла. Подивись, як американці мізкують про успіх своїх фільмів – такий-то фільм за такий-то час зібрав таку-то суму, це фантастично! Якщо бідний українець захоче похизуватися чимось подібним, і якщо він до того ж не рагуль, то він згадає Довженка, Параджанова і кількість відзнак, що отримали «Тіні забутих предків» на міжнародних фестивалях. Але ж не кількість доларів! Американці дитинно безпосередні. Напевно, деякі мозкові центри у них через непотрібність атрофувалися. Вони переконані, що вони – найкращі, найпрацьовитіші, найрозумніші, що вони – надія світу, що вони допоможуть світові зберегти загальнолюдські цінності... Бо вони – найбагатші. Вони багаті, це правда. Але чи багатими заповідав нам бути Христос?

– У тобі промовляє більшовик.

– О, це дуже американський аргумент.

– Хто відмовлявся від багатства?

– Все правильно. Це спокуса, одна з найсильніших. А хто в нас головний спокусник? Якщо ми хочемо бути правдивими, якщо ми хочемо бути врятованими, треба усвідомити – торкаючись грошей, ти торкаєшся диявола.

– Заліпив. Тоді ми всі живемо в дияволі.

– А хто цар цього світу?

– Що ж робити? Користуватися кредитними картками?

– Ми зовсім забули про відсотки! Що ти там молов про лихварство?

– Це великий гріх.

– Чому ж це гріх? Для прикладу, я володію певною сумою, Я можу її у щось вкласти. Скажімо, зібрати бригаду кравців, закупити тканини, пошити штани і продати їх на ринку. Оскільки мені належить ідея, а я довго досконалився, щоб стати розумним, я продаю штани так, щоб вторгована сума була вдвічі більшою від вкладеної. Кравецька праця і матерія коштуватиме мені, скажімо, половину моєї первинної суми. Отже, в разі комерційного успіху, я отримую свою суму назад і ще п'ятдесят відсотків прибутку. Все ясно?

– Так.

– Нехай весь процес триває місяць. І от до мене приходиш ти і позичаєш в мене цю суму. На місяць. Це означає, що я, позичивши тобі її, не зможу найняти кравців, закупити тканини, виготовити продукцію, реалізувати її і отримати прибуток. Чи не так?

– Так.

– Чи не є законним моє бажання, позичаючи тобі на місяць ті гроші, загарантувати собі відповідні відсотки?

– Так. Але якщо ти грошовий мішок, а не перший ліпший друзяка при грошах, то ти вже взагалі нічого не робитимеш, тільки позичатимеш під проценти. Тобі це більш вигідно, ніж вилазити зі своїм товаром на ринок – менше ризику. І брехня полягатиме в тому, що ти вважатимеш себе співтворцем. І таких, як ти, багато, всі вони позичають під проценти, інші шиють, будують, виробляють, і раптом – нема попиту. Борг нема як віддати, проценти ростуть, люди, цілі країни, цілі покоління стають рабами. І це в наш час – час, так би мовити, тотального прогресу. З якої речі? Тому що позичалося під проценти. А коли немає чим розраховуватися в теперішньому часі, борг перекладається на майбутнє. Так гроші пожирають час. Так наближується Страшний Суд, У кожному разі, бунти, революції, кровопролиття. І дідько отримує те, що йому належить.

– Маєш альтернативу?

– Старий, все написано у Святих Книгах. Боржникам – пробачати їхні борги. Під процент грошей не давати. Любити Господа, любити свого ближнього, як самого себе...

– Але ж всі роблять інакше.

– Що тобі до всіх? Дбай про спасіння своєї душі.

– Але всі...

– Оце і є ближній і дальній світ. Ти і всі. Ти думаєш, всі це роблять, і я це робитиму так, як вони, а, може й, ліпше, тоді я стану успішним, і робиш помилку. Тебе спокушує дальній світ. Так, він може добре заплатити, коли купитися на його умови. Адже гроші – його головний аргумент. А якщо викреслити гроші, поняття грошей зі свідомості твоєї, його, Її, їх – які залишаться аргументи? Зеро! За які гроші ти купиш ностальгію за дитинством, скільки коштує передчуття повернення до рідного гнізда? Або відчуття, що пісня, яку ти співаєш, єднає тебе з мільйонами мертвих, живих і ненароджених? Або – що ти притуляєшся до дерева, і це дерево тебе впізнає, бо знало тебе ще малим, бо росло разом з тобою?.. Категорія ближнього і дальнього світів – універсальна. Її можна прикласти до всього, що стосується людини.

– Я читаю зараз Хема[24]24
  Хем – так «фамільярно» називали у СРСР американського письменника Ернеста Гемінґвея, котрий був найпопулярнішим американським літератором у Радянському Союзі 50-70-х років, фотопортрет котрого можна було бачити у багатьох квартирах радянських громадян. (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть], «Фієсту». Приклади цю категорію до «Фієсти».

– Там зображено катастрофу ближнього світу. Це болісна спроба його реставрації. І безуспішна. Джейк – поза батьківщиною. Бо Америка не може бути батьківщиною. Джейк – поза родиною. Нічого не відомо про його родину, є вона чи немає, це неважливо. Джейк не може поєднатися з коханою жінкою, не може мати дітей. Єдине, що йому залишається – робота, приятелі, вештання, пиятика. Він полишений сам на себе. Він перекотиполе.

– Але ж у романі проступає і ближній світ.

– Так, на кожному кроці. Але як? Існує Париж, але він якийсь не французький, – його мешканці – хто завгодно, та найменше французи. Є Іспанія з прибульцями з Парижа. Але в Іспанії є і сама Іспанія, в цьому Хему, чи може, Гему не відмовиш, тому він і був геніальним для свого часу письменником.

– Добре. Для контрасту – «Кайдашева сім'я» діда Нечуя.

– Маємо суцільний ближній світ, Незважаючи на сварки, бійки. Усе це внутрішні біологічно-хімічні реакції. Люди одружуються, народжують і виховують дітей, сваряться, миряться, старіють, вмирають, народжуються – гармонійне коло, в центрі якого родина, хата. Усе, чого бракує Джейку, є в першого-ліпшого Лавріна. У роботу нема потреби втікати – вона життєво необхідна, аутентична. За роботою вирішуються важливі речі. Нема такого – ось то робота, а це життя. Щоправда, є свята, є будні. Є Бог. Є пекло. Світ структуровано. З певної точки зору, цей світ довершений, якщо хочеш знати.

– То «Кайдашева сім'я» – річ вартісніша від «Фієсти», так виходить?

– «Кайдашева сім'я» написана у вимірах ближнього світу, я хотів наголосити тільки на цьому. Тому й Нечуй не мав ніяких прибутків зі своїх писань. Але співвітчизники його шанують і досі, чого не скажеш про Гемінґвея.

– Гемінґвея також цінують.

– Американці? Та вони його забули в момент його смерті. Може, внучок старого ще знають, бо хтось з них знаменита манекенниця, а хтось акторка, але де там американці здатні читати щось таке про давно минулі дні.

– Я люблю його читати.

– Тому що для таких, як ти, він і писав. У тебе ж виникає бажання повештатись по тих ресторанчиках і дансингах, де бували Джейк, Білл, леді Ешлі? Поїхати на форель в Іспанію і на бій биків?

– Так, звичайно.

– Бачиш, до естетики це має далеке відношення, а до туристичного бізнесу – пряме, бо «Фієста», під певним кутом зору – такий собі туристичний довідник. А туристичні довідники не пишуться для тубільців. Це література дальнього світу, ужиткова, на ній можна робити гроші.

– Добре, з художньою літературою ти даєш раду. А що ти скажеш про ці речі у Євангеліях?

– Питання непросте. У розумінні – що там переважає і як його трактувати. Але все це там, безумовно, присутнє. Світ – єдиний, а його трактування – людське заняття. Коли світові являється Бог, багато речей постають у цілком інакшому світлі.

– Бог являється на околицях імперії...

– Справді, вся пиха імперії сконцентрована в Римі. Хіба може Рим поважно трактувати те, що діється десь там на околицях? Рим вважає, що вистачає контролювати ситуацію за допомогою легіонів і грошей, і навіть не цікавиться якимись тубільними віруваннями. Головне, щоб не порушувався лад. А що змінилося з часів Риму? Імперії і далі існують. Деякі валяться на наших очах. Двадцяте століття – це століття імперій, можливо, більшою мірою, ніж будь-яке інше. Ті імперії, які, на відміну від Риму, все-таки цікавляться подіями місцевого значення, трималися-трималися і розвалилися, як, наприклад, совдеп. Але що значить – совдеп, чи то пак Москва, цікавився подіями в Україні чи в Прибалтиці? Москва просто нищила все те, що йшло не те що в розріз з її інтересами, а навіть не з тою швидкістю. Нищила все якісно інше. Москву, дай Боже, трафив шляк з її кривавим контролем. Правила гри американської імперії – вишуканіші і, здавалося б, гуманніші. Америка навіть ніби-то досліджує малі, себто ближні, світи. Створює інституції відповідні. Посилає своїх докторантів на висліди, Суне всюди свого американського носа. Яким духом там тхне? Але принципової різниці нема. Зверхість, випещена як не маргінальністю, то Гарвардом. Поверхова зацікавленість, яка врешті-решт впирається в грошове питання – чи можна під це вибити гроші, чи можна на цьому заробити гроші і чи не загрожує це моїм грошам? Забери ці три «чи», і американець тебе не помітить. У першому-ліпшому бойовику поліцай-каратюга, голівудівська лялька, проголошує як заклинання – я, мовляв, роджений в Кореї, але моє серце належить цій великій країні – Сполученим Штатам. У Кореї каратюзі, виявляється, нема як себе реалізувати. Треба пертися в Америку, щоб вирубувати там мафіозі, які, до речі, крадуть американських красунечок для гаремів на Близький Схід. Бачите, чим запахло? І в нагороду біла американка кладе каратюгу до себе в люлю. От вам і вся політика. Хіба якийсь голівудський придурок дозволив би собі такий хід, якби не було напруженості на Близькому Сході? А корейчики дивляться цей фільм, де кого дідько запхав, і думають – ми нові герої Америки!

– На певні теми необхідне табу.

– Хіба це не імперська тема? Імперія та околиця – універсальна модель. А тепер я перейду до основного. Тільки прошу мене не перебивати. У кого виникнуть якісь запитання, хай напише їх собі на листочку, і коли я закінчу, з радістю їх перегляну. Отже –

КАТЕГОРІЯ БЛИЖНЬОГО І ДАЛЬНЬОГО СВІТІВ У ЄВАНГЕЛІЯХ.

Перше, на чому потрібно наголосити – це те, що Ісус Христос – людинобог. У його особі відбулося поглиблення чи возвишення людської сутності до Божої. Чи можна відокремити одну він іншої? Умовно це можна зробити до моменту Христового самоусвідомлення, тобто до хрищення Іоаном Христителем Ісуса у водах Йордану. До цього моменту Ісус був людинобогом, але не був свідомий цього чи, точніше, не був зовнішньо свідомий. Він жив звичайним для людей свого оточення життям. Був теслею. Мав родину, батьків, братів і сестер. Хоча батьки мусили б знати про все. Адже була блага вість. Була зоря. І мудреці з дарами. У кожному разі, нам нічого не відомо про те, чи передали батьки усю цю інформацію свому синові. До Хрищення в Йордані Ісус жив як людина у вимірах людського близького світу. Хрищення так ніби відкриває перед ним завісу небес. Він отримує могутній вертикальний вимір. Він знає, хто його Отець. І тут відбувається видимий конфлікт між людським Ісусовим ближнім світом і людино-божеським Ісусовим світом. Але той останній не є дальнім світом, хоча у людських побутових уявленнях Бог знаходиться десь високо і далеко на небесах. Він є істинним ближнім світом для Ісуса, з ним Ісус відчуває неперервний могутній зв'язок. Цим зв'язком він перейнятий постійно. Довкола цього зв'язку формуються концентричні кола його прихильників. Схематично б я це зобразив як площину, поверхню, де бродять окремі людські точки, скупчуються, розбігаються, зіштовхуються. І ось одна з них вистрілює вертикальним променем, який з'єднується зі світилом. Це Ісус. Решта точок ще не бачать світила, вони лише знають, що воно мало б десь існувати, вони не мають з ним зв'язку, але вони бачать джерело вертикального променя, і їх погляди починають поволі підніматися і з'єднуватися з абсолютом. Ісусове воскресіння – каталізатор цього процесу. Ті ж, чиї погляди спрямовані вздовж поверхні, бачать, як і бачили завжди, лише точку, лише теслю, неодруженого дивака, сина Йосипа і Марії, якому прийшло до голови оголосити себе Божим сином, єдиним його сином, який має порятувати рід людський. Ї, як це не парадоксально, позбавленими небесного зору виявляються найперше сам Йосип і сама Марія, брати і сестри, землячки. Ближній, але людський світ. Чи міняє Ісус цей ближній світ на дальній? З першого погляду – ніби-то так. Він покидає рідні місця, сходиться з незнайомими людьми, гоститься по чужих кутках... Але чи він відмовляється від самої суті ближнього світу? Родинність, шанування звичаїв, укоріненість у рідну землю? Ні. «Ото моя мати та браття моїї» Отець небесний, апостоли, учні, діти.. Суботу треба шанувати, але не задля самої суботи, а задля Бога, задля ближнього свого. Старий закон треба шанувати, але ж Бог дає закон, не робіть закон замінником Бога. Ісусова любов до свого народу дійовіша від любові книжників і фарисеїв. Він покидає рідне місто, щоб колись повернутися у нього, але ж і покидає не задля подорожі, скажімо, до Риму, а задля інших міст Ізраїлю – усе ж бо це його батьківщина. Він обростає концентричними родовими колами учнів, слухачів, співвітчизників, тому іншої родини йому й не потрібно. Він і є центром ближнього світу. Він вчить шанувати батька і матір, вчить не тримати лиха на брата. На першому місці – зв'язок з Богом і любов до ближнього. До ближнього! Тут нема суперечності. Якщо вся родина об'єднана вірою в Бога, їхня взаємна любов подесятириться, і так вони будуть ставитися і до інших людей. Але родичі Ісуса цього, очевидно, не розуміли. Він змушений був робити вибір. Він не конфліктував з родиною. Він пішов сповнювати свій обов'язок. Тепер про дальній світ у Євангеліях. Безумовно, це Рим і його адепти. Його ж адепти – це ті, хто так чи інакше з Римом кооперується. Це всі царства, все золото світу, яке пропонує Ісусові диявол, спокушаючи його. Євангелісти уважні до кожного кроку Ісусового і зовсім байдужі до тих обширів імперії, де нога месії не ступала. Чи не тому й що ними спокушував диявол? Вклонися мені – володітимеш всім світом. Але дальній світ проникає у ближній. Він холодно і ніби-то безсторонньо керує подіями у ближньому. Прокуратор Іудеї Понтій Пилат – римське кресало вироків. Воїни, що знущаються над ув'язненим. Профіль кесаря на монеті. Усе це – елементи соціуму, який передбачає існування Бога тільки в Писаннях, молитвах, ритуалах, у храмі, у синедріоні, але не передбачає існування живого Бога. Ісус для них – самозванець, злочинець, підбурювач, підривач звичаїв. Соціум не потребує живого Бога. Більший, так само, як і менший. А імперія – довершений соціум. Ієрархія – її бог. Як може бог з'явитися поза ієрархією? Як може бог бути теслею з Назарету? Цезар може бути богом, але не тесля. Це, за законами імперії, вершина піраміди. Якщо соціум збудовано з вояків, то верховний вояк – Цезар – буде проголошений богом, якщо з комуністів, то ним буде якийсь генеральний секретар, Батько народів, якщо з долярових мішків, то богом буде найтовстіший доляровий мішок. Але все це привиди, ошуканства. Усе це занапащує людей, нищить їхні душі, які могли б з'єднатися з абсолютним світлом вічності, а летять у пащу чорної діри. І тому Бог змушений нагадати про себе справжнього, істинного, тому він в образі Ісуса сходить на Землю. Якою мовою порозумітися йому з цим нещасним, спокушеним різними бздурами людом, котрий боїться хворіб, смерті, хоче бути нагодованим, хоче мати все задарма, тремить перед силою можновладців, торгуючи в синагогах, ошукує самого себе кривотлумаченнями пророків? Словом, зрозумілим для них і щоб вони його зрозуміли? Словом любові, прощення, ненасильства? Чи ж зрозуміють його? Навіть, коли чиниться найбільше з насильств – страта на очах учнів і юрби напередодні свята Пасхи, а потім – воскресіння? Навернулися ближні, єрусалимський люд на чолі із синедріоном на шлях Христа?

А хто ж тоді навернувся? І куди? Всі товкмачать про чудо більше, ніж думають про християнське смирення, терпимість, любов до ближнього. Тому що світ не змінився. Він далі хворіє, боїться смерті, хоче бути ситим і хоче досягати свого найлегшим шляхом. Чудом! Скільки було воєн під Христовими знаменами! Та це ж мала бути найбільш неімперська, недержавна, пацифістська, чи що, релігія! Що ж, коли Бог вже неживий, соціум легко дає собі з ним раду. Пишеться новий канон, переобладнуються і будуються нові храми, твориться священницька ієрархія. Хочете мати справу з Богом – майте справу з попом. І де центр цієї релігії, чи то пак, її центри? Релігії, яка, повторюю, народилася на околицях імперії. Рим, Константинополь, Москва, Нью-Йорк... Дальній світ асимілював, спокусив християнство, розсіяв його апостолів, зрісся з релігійними структурами, перевернув усе догори дном і далі все ще продовжує перевертати. Це й не дивно. Інакше і бути не могло. Надавно їду я львівським трамваєм, не таким вже й набитим, чую якусь надривну базгарнину. І – о небо! – бачу мурина з затиснутою у руці, очевидно, Святою книгою, який, вирячуючи свої аж сині білки очисьок, проповідує на рівні – «Бог вас любит! Полюбите і ви Бога!» – змордованому трамвайному натовпу Слово Боже – ламаною російською, за іронією долі. Мурин, який приперся з Америки, провідує Україні, хрищеній тисяча літ тому! Що це за шекспірівський фарс! Хоча наш, як і будь-який інший, ближній світ сприйняв християнство в своєрідний спосіб, накладаючи свої поняття на віру Христову. Родинні свята, храмові празники, місцеві святі, колядки, щедрівки, крашанки... Дивно все це.. У чому ж тоді був сенс явління Сина Людського? У вказуванні істинного шляху! Шлях до спасіння вказано! Він, як вогняний стовп у небо, який не можуть затемнити і загородити усі соціумні привиди, усі ці псевдобоги, бо супроти нього вони – мізер. Спокушена ними людина відчуває себе мізером супроти них, хоче з'єднатися з ними, думає, що стає сильнішою, а насправді – гине. Людина ж, яка освітлена Ісусовим воскресінням, бачить мізер усього минущого, живе, готуючи себе до зустрічі з Богом, і рятується!

– Чи є у вельмишановної публіки запитання доповідачу?

– У мене виникло таке питання. Ви стверджуєте, що дальній світ, як і ближній, не потребує живого бога, хоча створює собі замінників, себто кумирів. Чи не означає це, що, з цієї точки зору, між ними нема різниці?

– Різниця є. Вони в різний спосіб обходяться без живого бога. Для ближнього світу дуже важлива традиція, дідівські звичаї, віра батьків. Будь-яке захитання стовпа традиції жорстоко карається. Іудейські первосвященники мали Їсуса за нищителя традиції. Вони не надто переймались питанням, чи Бог він, чи Син Божий і т. ін. Так само й Рим згодовував перших християн диким звірям у цирках, бо вони, як ввижалося Римові, підкопувалися під римські традиції. А в Іудеї Пилату про традиції Риму і не розходилося. Рим шанував місцеві звичаї. Головне, щоб не було бунтів проти Риму. Пилат вволив волю тубільської юрби, щоб вона не бунтувалася проти Риму. Для нього розп'яття Ісуса було питанням спокою. Якби він знав, чим це обернеться в майбутньому для Риму, то, напевно, знайшов би спосіб зіслати кудись тихенько новоявленого месію – так, щоб про це ніхто не знав і щоб, таким чином, не відбулося воскресіння. Підсумовуючи, я сказав би так: ближній світ не потребує живого бога, бо його бог – традиція, а дальній світ не потребує живого бога, бо навіть і не підозрює про його трансцендентне існування. Прошу!

– Як виникає дальній світ?

– Ознаки дальнього світу я вже з'ясовував. Але, в міфологічному сенсі, він виникає з моменту вигнання людини з Едемського саду. Найгармонійніший ближній світ – це Рай до гріхопадіння Адама і Єви. Бог – поряд, природа злита з людиною, їхні зв'язки – безпосередні. Немає ні традицій, ні книг, ні грошей – нічого, що б опосередковувало їхні зв'язки. Після вигнання людини Бог, ясна річ, віддаляється, природа стає ворожою, земля проклятою, хліб свій людина дістає в поті чола, діти родяться в муці і гріху... Але Бог не надто далеко, людей – небагато, всі вони – одна родина. Вигнання з Раю – це тріщина між Богом і людиною, яка збільшується з кожним поколінням. Чим більше людей, тим далі істинний Бог. Люди створюють собі своїх божків, ворогують під проводом тих божків, розходяться в різні боки, бо ще є куди розходитися. Тут, очевидно, діє якийсь числовий закон. Але, хіба в часи розселення і ущільнення. Ідеальний ближній світ – це гармонія між Богом, людиною і природою. Це Едем. Але Едем втрачено. Людина творить людські ближній і дальній світи. Людський ближній світ – замінник едемського, де Бога замінено традицією. Людський дальній світ – взагалі безбожний. Він виключно земний, тобто сатанинський.

– Чи відбулося у випадку з розп'яттям Ісуса кооперування дальнього (римського) і ближнього (іудейського) світів?

– Так. Хрест, на якому розіп'яли Ісуса, може бути страктований і в символічному сенсі. Тут є навіть декілька поверхів символу. По-перше, це схрещення інтересів дальнього (римського) і ближнього (іудейського) світів. По-друге, це перехрестя ближнього (іудейського) і ближнього (Ісусового) світів, місце, де вертикаль перетинає площину. По-третє, це спосіб знову перейти у трансцендентний стан, двері в абсолют, вказаний шлях. Мене особисто не влаштовує трактування цієї Події як самопожертви чи як способу викуплення всіх людських гріхів. Це або метафора, або залишок старих вірувань – оце заклання Агнця, їжте тіло моє, пийте кров мою... Занадто натуралістично, якщо це не метафора. Адже Ісус добре знав свою земну долю, писання мало бути сповнене, тож яка тут самопожертва? Жертва! І не могло бути інакше. Початок проповідництва з тези «Сьогодні збулося писання, яке ви почули» з необхідністю провадить до хреста на Голготі.

– Виходить, що розп'яття ніяким робом неможливо було уникнути?

– Абсолютно вірно. Нас чисто по-людськи вражають ці деталі в Гефсимані, Іудина зрада, відречення Петра... Але, до певної міри, вони не суттєві. Якби не ці, то були б якісь інші деталі, які б нас так само бентежили. Це тому, що ми підсвідомо передбачаємо інші можливості – щоб, якби Іуда не зрадив, а щоб, якби учні вчинили бунт і визволили Ісуса, а що, якби Ісус навернув у свою віру Пилата чи сторожу? Все це дуже людське. Тоді б не було воскресіння, не виповнилася б місія Ісуса на Землі. Воскресіння – найважливіша подія, без якої християнство було б неможливим. Воскресіння підтверджує всі Ісусові слова, як тільки може Життя підтвердити Ідею. Завдяки Воскресінню Ісус остаточно поєднується зі своїм ближнім світом – з Богом, з Отцем. Бог, таким чином, знову відновив зв'язок з людством.

– Чи можливі примирення ближнього і дальнього світів? Який з них ближчий до Бога?

– Ісус у своєму земному житті вийшов з ближнього людського світу. Він не прийшов звідкись з-за гір і морів, він проповідував у себе на батьківщині. Якби Ісус явився індіанам Північної Америки у той сам час, вони б його не зрозуміли. Потрібна була традиція віри в єдиного Бога, яка на той час була саме в євреїв. Хоча, думаю, індіанам, як і іншим дітям природи, Бог являється в якийсь інший, зрозуміліший, спосіб. Але Бог являється у ближньому світі, це безумовно. А вже його апостоли розпорошуються по дальніх світах. Отут би і мало наступити примирення ближнього і дальнього світів. Християнство і мало б бути тим способом примирення. Розширення концентричних кіл. Накладання кіл ближніх світів одне на одне. Витворився б неповторний малюнок людства. Але ж віра Христова насаджувалася вогнем і мечем. Жодна заповідь не діяла на рівні соціо-структур. Заповіді лише вивчалися на пам'ять... Хіба що на рівні родинному. Але і тут не обійшлося без крові. Римська первопрестольна церква перебрала на себе всю пишноту Риму, константинопольська – Візантії, ощадливі німці вчинили Реформацію і т. д. і т. п. Це все тільки ззовні називається християнством, а насправді це все ще дуже далеке від вчення Ісуса. Але, можливо, так і мало бути. Людство мало вирости до розуміння Ісусової науки.

– Чи ж виросло?

– Не знаю. Деколи мені здається, що люди уже переситилися своєю суєтністю і марнославством, що вони вже потребують Надії на щось інше, Та є купа аргументів і щодо іншої точки зору. І пересичена і голодна людина однаково далека від Бога. А релігійні організації, здається, деколи більше завдають шкоди вірі, ніж навертають...

– Що ж робити з... кока-колою і мікі-маусами?

– У кожному разі не робити з них культу.

– Якби тебе запросили прочитати лекцію на цю тему до Америки, невже б ти відмовився?

– Ні, поїхав би і прочитав.

– А що зробив би з доларами, якими б тебе купили американці? Роздав би бідним?

– Роздав би ближнім. Купив би якісь потрібні речі для родини. Вона теж не багата. Собі щось відклав би на пиво.

– Кажуть, що у Сполучених Штатах досить міцні зв'язки у шлюбній парі...

– Так, тому що шлюбна пара – це і є ближній світ середнього американця. Усе решта – тканина дальнього світу. Студент подається в той університет, де має найліпші шанси, отже часто покидає родинні місця, після навчання оселяється там, де знаходить добру роботу, втративши роботу чи знайшовши ліпшу, знову легко міняє місце проживання. Єдиним стабільним моментом за таких умов може бути шлюб. Не дім, не батьки. Та й то не завжди. Тому так це цінується і такого значення цьому надається. З огляду на це – Америка страшенно пуританська. Я можу мати коханку, і моя дівчина не буде надто проти цього бунтувати, головне, щоб я не зрадив її в іншому. У Штатах – в певних колах – це скандал...

– Марко собі виробив дуже дивну теорію. Вона дозволяє йому зраджувати мене, тому що я – американка. І не здатна збагнути його глибоких думок.

– Але вона приїхала сюди, і вона повинна брати до уваги ті правила, за якими усі ми тут живемо. Поки Варвари не було, ми усі давали собі якось раду. Тепер Варвара хоче нам відкрити очі, показати всю правду і спокійнесенько урити к бісовій матері, залишивши по собі руїну.

– Ти усе розкажеш своїй матері. Ти скажеш їй, що зрадив мене з іншою жінкою.

– Але ж та жінка – твоя коханка, чи ти забула? Чи казати моїй наївній матусі, що кілька разів ми кохалися втрьох, і саме ти це спровокувала?

– Я хочу, щоб ти щез і щоб тебе більше не було.

– Тільки не треба дивитися на мене такими телепатичними очима. Я тебе теж бачу наскрізь. Ти думаєш, я не розумію, що тобі розходиться не в якійсь там зраді, а що ти боїшся втратити контроль над моєю енергією? Бо хтось рятує мене, витягає мене з твоєї відьомської пащі? Згадай, які ти мені пісеньки співала опівночі. Вчепилася пазурами в шмат живого м'яса і не хочеш його відпустити?

– Марко, ти – божевільний.

– А ти – відьма! І забирайся в свою Америку!

– Дякую, любий. Дякую.

– Що за крик?

– Мамо, не чіпай мене. Варвара тобі все з'ясує.

– Не сваріться, дітоньки! Ідіть ліпше покуштуйте, яких я пляцків напекла!..

І ТУТ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ДІВЧИНА З ПЛЯЦКАМИ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .