Текст книги "Бу-Ба-Бу"

Автор книги: Юрий Андрухович

Соавторы: Віктор Неборак,Олександр Ірванець
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

КРАПКА НА КОСТОМАРОВА

На туристичних мапах Львова бракує вказівок щодо місць і часу зібрань львівських кав'ярняних товариств. Кожне з них має коло своїх постійних прихильників, частина кавувальників мігрує з місця на місце. Є й такі, що каву не вживають, але залюбки споживають розмову, яка за кавою точиться...

Не беруся тут зліквідовувати недогляд картографів і описати всі відомі мені кавові крапки, хочу тільки зробити кілька необхідних зауваг щодо подальшого віршованого тексту і кав'ярні, з приводу якої він був сотворений, тим паче, що спільність між тією кав'ярнею і колишніми її «завсідниками» (в лапках – тому що там лише стоялося) на момент написання нижче поданого ямбічного тексту була порушена. Все у цьому світі має здатність виникати, перебувати і зникати.

Я вже й не можу точно сказати, коли виникла та кава на вуличці Костомарова (деякі особи стверджують, що її відкрили для ширшого світу художниці Наталка Шимін та Оля Шамрай). Вуличка проїздна, знаходиться між вулицями Шота Руставелі та Івана Франка, постійно заставлена ремонтним тролейбусом. Ще є на ній пункт приймання склотари. Її малювали видатні Юрко Кох («Так мовив інструктор») та Влодко Кауфман («Так мовив Заратустра»). Потік людей з кінцевих зупинок тролейбусів і автобусів і зворотній потік оминають її майже весь день. І лише одиниці відокремлюються від потоків натовпу і звертають на каву на Костомарова.

Пишу в теперішньому, хоча все це для мене вже минуле.

Кав'ярня розташовувалась в якійсь прибудові до будинку. Одна з пропонованих назв – «Псяча буда». Всередині місця вистачало для (максимум) двох десятків, включно з чергою, тому кава залюбки пилася на вулиці. Курці смачно затягувалися сигаретами. Йшов інформаційний обмін – що? де? коли? В обідній час збирався своєрідний клуб. Приходили львівські шістдесятники, художники-шляхівці, актори Молодіжного, студенти конси, дехто з рокової братії, дехто з поетичної. Найколоритніші, як на мене, прізвища – Володимир Лобода, Юрко Бойко, Ігор Калинець, Петро та Андрій Гуменюки, Влодко Кауфман, Мирослав Ягода, Тарас Чубай, Аліна Лазоркіна, Олеся Бернацька (Шеха), Юрко Саєнко (Сая), Костик Москалець в часи свого перебування у Леополісі.. Як говориться між вихованими людьми, цей перелік можна було б ще довго продовжувати. Кожний, хто хотів, мав добру порцію розмови. Це можна було б порівняти з такою усною інформаційною газетою. З кави на Костомарова вимальовувалися вже подальші вектори дня.

Але, може, найколоритнішою особою була господиня кав'ярні Світлана Іванівна, Свєта, пані Світлана, двомовна і двонастроєва, бо мала або гарний, або поганий настрій, і це відчували всі. Мала кількох постійних улюбленців серед відвідувачів, яких огортала особливою увагою (наприклад, Ігоря Калинця, який, до речі, не пив кави, а лише дуже слабий чай) і реєстр непостійних улюбленців. Легко було зробитися ворогом Світлані, особливо, якомусь заброді, якого випадково сюди заносило.

Про всі деталі «костомарівського» кавового побуту можна було б згадувати довго, і я це колись зроблю на старості років у своїх мемуарах.

Але спільність у її первозданному вигляді розпалася. У зв'язку з інфляційними часами десь восени 1992 року Світлана вирішила внести в асортимент пропонованих послуг «водочку-с», що зразу ж змінило інфраструктуру кав'ярні. Повалив потік цілком інших відвідувачів, розмов і взаєморозрахунків.

Про все це і була написана ця «антигорілчана» філіпіка.

ГОРІЛЧАНА ЗРАДА

Епоха Костомарова минулась. Романтизм

кавовий вмер. Підстави і причини

зіщулено. Розриви плазм і схизм

ще на устах. Законодавство чинне.

Але ж було! Було! Як Ватерло-

о! Як той шлях на прощу і крізь хвищу.

Текло русло, і погляду жерло

шукало друзів.. Проклинаю! Свищу!

Де? І коли? І як? Та не підряд.

Все по порядку: вуличка, ремонтний

тролейбус, пункт склотари, перепад

шумів і ритмів, сховок, юний, модний,

богемний, нашпигований іде-

ями, заряджений, у черзі

стоїш, і золота година йде,

і навіть плине... Вогники на березі

від сигарет за шибою... Розмо-

ва випаровується, кава

смакує. Обертається кермо –

це ж Сая завернув. Його це з'ява,

хоч не архангел він, а лиш отой,

хто виникає і зникає, як і

будь-хто із нас, не геній, не герой,

не депутат, хоч і такі всілякі

почвари нам відомі. Кава ж всіх

рівняє – демократія кавова.

А фаворити? – Не згадати гріх –

наприклад, калиновий лицар Львова.

Та що без нього всі ми? – Носії

пліток і чуток. З ним же – як вельможі

з помість новин. І помисли свої

йому звіряєм, гідні і погожі.

Звіряли! Все в минулому! Ридай,

невтішний роте! Захлинайся, горло!

Мандрівча валка суне в інший край

старого міста з піднятими гордо

лобами. Що жене їх? А жене

нас всепроникна горілчана зрада!

Приблуди кочові прийшли, де не

чекали їх. Розбито мури. Варта

посічена. І вогняна вода,

возведена на п'єдестал, все топить.

Рев, рик, бруд, брак духовності, біда

хай цей набрід весь якнайскорше вхопить!

Так деградує світ. Лікер, коньяк,

вино коштовне, але ж не горілка

в кав'ярні. Як це трапилося, як

так все перемішалося? Горілка

повинна бути в чарочній, або

вареничній, шашличній чи інакшій

якій харчевні. Це ж абетка, бо

до кави тичуться напої м'якші,

якщо розходиться про щось таке

шляхетне. Гроші, гроші... Що є гроші

у порівнянні з вічністю? Гірке

похмілля і зів'ялі рожі.

Троянди тобто. Писки, певно, теж,

розкидані у світовім безмежжі.

А ми замурувалися у Вежі

Пороховій. І все-таки. І все ж...

– Я так тебе люблю

ти вже в минулому

туди я не досягну.

ПЕРЕДНОВОРІЧНА ПОЇЗДКА ЗА АРФОЮ ДО САНКТ-ПЕТЕРБУРГУ

не відбулася. Бо

є ціла драбина причин, заперечень, пояснень,

є двері у просторі, мури, є мурин – усміхнений красень,

та це лиш фрагмент вітрини. – А мур подолати слабо?

Квитки дозрівають у чергах. М'які місця на вершинах

похитуються. Шкіра з вагонів здирається у депо.

Над металобрухтом – арфа, звуки – у дзьобах пташиних,

вагони каркають вслід, обростаючи круками По.

Санкт-Петербург розростається і згортається.

Залізниця

у спіраль закручується і розкреслюється у лабіринт.

Різниця у цінах зменшується і збільшується, провідниця

посміхається. Я – в лапах долі – відбиваю пальцями ритм.

Навпроти – арфістка з магнетичними вирами в тілі,

упирка з ножами пальців, солодка, як смерть.

Я – її охоронець. Моє псевдо – кривавий Біллі

чи Віллі, а шкіра в хрестах. Я набитий спермою вщерть.

Хоча ззовні – сувора стриманість викладача гімназії,

заглибленість погляду, скажімо, у параграф Шардена,

перекинутість ніг, затиснутість члена, бродіння фантазії,

накладання полів (а за шибою – біганина щоденна)...

Рушили! Куди? Різниця в цінах жене!

Арфа купується і продається, різниця кладеться в кишеню!

Та лабіринт часопростору, пси його цькують мене

і тебе! Хто кого? Рік в труні. Бакси в небі! (Я вже шизофреню).

За нами стежить нечиста сила в масках мафії,

з виголеними щелепами, з напівбоксовими черепами.

Валюта в підкладці пріє. Назовні – потік географії.

Спальний вагон тьмяніє. Ми притягуємося губами.

Ні Ні! Ні! – погляд арфістки! – Ти!

Простір всмоктує потяг.– Маса Місяця.– Віч-на-віч.

Розколисаний вакуум з'єднує наші роти.

Арфічна ніч!

…………………………………………………….

Бракне слів! Все брехня. Нас викинули з вагону.

Спаяні у ракету, золотисті тіла

відлетіли, сіючи долари, у зоряну прірву бездонну...!

Арфа рвала струни і флегматично гула.

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЗАМІСЬКОЇ ПОЇЗДКИ

Недостоєн єси, щоб кишки твої псам...

Юрій Андрухович

Дві королівські пари відбувають на відпочинок.

Один – король рок-н-рольний, другий – хрестовий король,

одна – екс-королева, друга – секс-бомба, але прихована,

стан її, вигинаючись, видає до-ре-мі-фа-соль.

Їх трамбує автобус, травмує кількість народонаселення,

час торочить їх, як матерію, і лоскоче кожне нутро,

де сніданки повільно травляться, де світанки стають сечею.

Дві майбутні коханки у тлумі зачепились ребром за ребро.

У королівських очах заломлюються перспективи, пересуваються

плани, передній і задній, аероплани і комарі,

вони обмінюються думками з приводу ритмів, стилів і віянь

і як відчуваєш довколишнє, коли партнерка вгорі.

Нагорі два гравці нахилилися над химерною шахівницею.

Роги, бороди, німб чи хвіст – не суттєві в шляхетній грі.

Несподіваність комбінацій, мерехтіння питань і відповідей,

струми часу і їх забарвлення, язики, уста, пазурі!

З розверзлих небес алкогольні потоки цідяться в мозки.

Зодіакальне коло сипле спеції у заміс.

Срібне місяця ложе. Вежі набряклі фалосів.

В ніжні отвори простору лізе готичний ліс!

Вікна, двері, стіни повні.вух і очей.

Рок-н-рольного рекса вкинуто в інфернальне провалля.

Його ангел-хранитель мчить в опівнічному відчаї,

і горло йому пронизує крику кривава паля!

Поверхом нижче завис тіла бронзовий хрест,

у молоко простирадл вислизло дві змії.

Замки губ розімкнуто і зімкнуто язиками.

Бубни звужують кін. Дохнуть ящуросолов'ї.

У підземеллі – сплутаний ланцями людинобик.

Його дітородний дзвін огортається тріскотливими

завихреннями жіночості, тіло ж прагне свободи,

кола вологи, сонячних метаморфоз, небес!

Усе це здійсниться десь

в іншому Всесвіті,

тут він – в'язень і знаряддя обряду,

на його роги настромлюються незайманниці,

його прутень вивержує сім'я в пащі нічним химерам,

вони

і хлебтатимуть його чорну кров,

а м'ясо і нутрощі дертимуть суки.

ДУРЕНЬ НА ПОГУЛЯНЦІ

Дурень – це гра. Це мішання карт.

І комбінації, і азарт,

який поволі заволодіває

нервами, і немає

як позбутися тиску лещат

пальців. У дурнів очі блищать.

Дурень – це стан. Це жіночий стан,

обтягнутий сукнею, як мустанг

шкірою, на траві плюс карти

плюс ти навпроти, карти, відверте

махлювання в присутності двох рибалок.

плеса води, риби, сторожа, скалок

сонця, червоних лілій і в склянці

червів. Дурень на Погулянці!

Гра на морозиво. (Мій виграш!). На

рабство годинне – тиха луна

котиться плесом – твій навіки

рабі – на життя – галактичні ріки

б'ють у животи. Ботанічний сад

обертається. Дурень – це я. Це твій зад.

І мій пещений зад, на якому

так спокійно сидіти і так невагомо.

І плюс твій бік. Верхня лінія боку

з неймовірним овалом. І гак, що глибоко

закинутий. Черв. Тупий риб'ячий рот.

Дурень – це світ, страва втрат і щедрот.

Клює! Я програв. Риба в небі. Хробак

в пащі з обов'язком, сповненим так,

як належить. Ти вигинаєш хребет.

Рибалка в екстазі. Ти згадуєш «Пет

шот бойз»[21]21
  Гра слів. Зрозуміло, що мається на увазі всесвітньовідомий англійський музичний гурт “Pet Shop Boys” (що можна перекласти як «Хлопці зоокрамниці»). Але замість shop (шоп), що значить – крамниця, вжито shot (шот), що означає – розстріл. Тож таку спотворену назву можна перекласти як «Тваринки розстріляли хлопців». – (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).


[Закрыть] або ще щось. Танцюєш. Я хочу

тебе згвалтувати. Верба. Вода. Скочу!

Політ у безодню. Гріхопадіння

оргазмне, цвітіння лілій, гудіння

юрб, ос, підсилювальних апаратів,

виск срібла і блиск каратів,

рип ліжка і танці, серпневі статеві танці!

Дурень! Дурень на Погулянці!

МАЯТНИК

У Львові – я сновида-Одіссей,

що загубився в черзі у кав'ярні,

поринувши у видива примарні,

які збирає місто-колізей.

Хоча це ніжні ігрища, хоча це

осінні звірі, жовтогриві дні,

і небезпечний, безконечний шпацер

у руслах часу по самому дні.

У Києві – тоді мене нема.

Відсутності ніхто не помічає.

До Києва, коли мене немає,

женеться на скажених псах зима.

Хоча ще літо бабине, хоча ще –

тонкі шовки, проміння павутин –

вода темніє і тече все важче,

і холод в листі, наче нікотин.

У Львові – у пивницях листопад

тече у шлунки, і пружні козики

повітря обертають, і музики

летять на вітрі з глибини Карпат,

карети мчать крізь натовпи, з незвички

столичний гість занурюється в сон,

мій фрак, циліндр, плащ і рукавички

музеям продає аукціон...

У Києві ж – я найскромніший гість.

З дверей дощу я переходжу в двері

чужих снігів, де сповіді Сальєрі

кіносеанс мені переповість.

Струмуюча імперія екранів.

Холодна перспектива ліхтарів.

І всі мої освідчення в коханні,

як дирижаблі в напрямку зорі.

Зате у Львові я – веселий бог

і ревний проповідник «Кама Сутри»,

служитель муз, вино дозую мудре,

щоб розділити пристрасть на обох.

Моя левиня – муза найніжніша.

Я в золоті б її навік загруз...

Та в Києві живе найкрасивіша,

найвередливіша – найменша з муз.

ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ НАПРИКІНЦІ СІЧНЯ

зранку, в суботу, дев'яносто третього року?

Я думаю: ось і субота, від січня

залишився день-два, від вчорашнього року-

і-ролу – п'яний виск баби – «пошол ти на хуй!» –

билося скло, богема розлазилась,

а нині сніг паде, і не скажеш, що наглий

(чи несподіваний) – все ж бо зима якась,

і я в оточенні рідних стін і навпроти

та ж таки цегла вуликів, хвилі

електромагнітні, програми марноти

екрани пакують, тріскучі і білі,

день будується, нафти бракне, прийдешнє

темне, таке враження – місць немає,

між ногами, у мозку, на кухні – яєшня

шкварчить, розпад, і хто все це має

зв'язати докупи? Суботній день лізе

по колу годин, батарейки заряджені...

Я думаю, що не такий все це мізер.

Я думаю – все це в моїм розпорядженні.

СІМ СТРОФ ЗАПОВНЕНОГО ЧАСУ

Я сам один поміж книжками

мені осточортіли коми

пейзаж заліз в віконні рами

і протяг в рамах виє як

у серіалах про обкоми

і про становлення роками

сибірський вовк на все зникоме

як ельдорадо комуняк

зима проблема особистість

природа соціум набутість

осточортіння і розкутість

у виразах ще місяць і

весна почнеться плодовитість

хоча як ліпше придивитись

дай Боже нам старих позбутись

плодів і кинути кінці

й пришвартуватися до сцени

і виставити добрі ціни

«хоча творіння це безцінне

я продаю його хрін з ним»

а потім рушити в Афіни

чи до могили Авіценни

облазити культурні центри

і в кожнім набухатись в дим

під небом зоряним Венеції

питатись – ти якої нації?

я – українець з. резервації

«Будинок Творчості Ірпінь»!

а москалі не мають рації

до макаронів треба спеції

а в салі вся кайфуля в перці і

вся суть вся сума і глибінь

аж тут постукав Степаненко[22]22
  Видатний український художник-авангардист кінця ХХ століття. – (Примітка автора).


[Закрыть]

ввійшов натхненний наче Данко

у кожусі на півгодинки

ми випили з ним по сто грам

не вліз він в асонансні рими

спішився у митецькі храми

хоч оцінив віконні рами

і полетів крізь них у храм

напівспорожнена «Пшенична»

це доказ що й вона не вічна

та вулиця Академічна

у Львові вічна і пиздець!

пардон сто грам по шарабанах

таки проллялося до п'яних

я не належу ще та замах

вчинив на вуха хай їм грець

тому я знову сам темніє

за шибою пейзаж минає

січневий день але надії

мені не відбере ніхто

у світле майбуття що має

відбутися яке воліє

прийти хоча його немає

ніде та вже стоїть авто

З'ЯВА

Систему координат накреслено.

Точка, яка відповідає

твоєму стану в теперішньому

повільно повзе під

твоїм невпинним наглядом, залишаючи

гаснучий слід.

Комахоподібна. Сяє.

Дерева націй. Скупчення ритуальні.

Впертий земний механізм. Я.

Погляду течія

єднає тутешнє ім'я і мої імена астральні.

І виворожує Міт. І проявляє світ.

Вглиб.

Вшир.

Вдовж.

…………………………

Будівлі. Випари палива.

Уважні очі тварин. Хрестові ходи комах.

Архітектура соціуму. Хори. Мундири. Прах.

Оркестра в легені небес листопадових нахапала.

Йдеш.

Можеш бігти. Можеш оголосити

себе ким завгодно. Значення надаєш сам

своїм вчинкам, клички – зоряним псам,

імена – апостолам, назви – містам.

До ніг складаєш молитви.

Руйнуєш

І все ж

возводиш

собі єдиному храм.

ДВА ЕСЕЇ

===================================

МОВА І ПОЕТИЧНЕ ПОКОЛІННЯ

(Міркування дилетанта)

I

Чим відрізняється одна літературна епоха від іншої? Найперше мовою. Так, адже спочатку потрібно вивчити мову, якою написано той чи інший твір, щоб уже потім збагнути, про що ж у цьому творі йдеться. Спробуйте зрозуміти хоча б Іліяду, маючи першоджерело і не володіючи мовою Гомера. У вас є вибір – або вивчити цю мову, довіряючись теперішньому станові розвитку класичної філології і своїй наполегливості (цей шлях благородний, але важкий), абож прочитати переклад на мову, яку ви добре знаєте, і взяти до уваги всі можливі коментарі до тексту поеми. Друге зробити набагато простіше, ніж перше, друге доводиться робити і теперішній грецькій культурі, оскільки вона належить до іншої літературної епохи і має свою мову. Але у цьому випадку ми маємо справу все таки не з самою творчістю Гомера, а з її більш чи менш точним переказом, хоча це не означає, що першоджерело для нас недоступне – до нього веде важкий, але благородний шлях.

Щось подібне можна сказати, наприклад, і про Слово о полку Ігоревім – велика кількість перекладів перш за все на східньослов'янські мови (навряд чи є так багато версій цього твору, скажімо, англійською мовою – чим дальша мова, тим переклад ближчий до загального змісту і віддаленіший від формо-змістової конкретики оригіналу) підтверджує той факт, що переклади, яка б не була їх кількість, нездатні вичерпати усього закладеного в художній матерії першоджерела, оскільки субстанційна основа літературного твору – мова. Мова – це в певному розумінні одне з втілень часу. Ми віддаляємося в часі від твору (від моменту його написання), ми віддаляємося і від мови його написання – отже ми з часом потребуємо перекладу.

Але мене цікавить не питання перекладу.

Продовжу серію запитань і відповідей.

Чим відрізняється одне літературне століття від іншого? – Найперше мовою. Чим відрізняється Сковорода від Шевченка? – Найперше мовою. Яке завдання стояло перед літературним авангардом двадцятих років ХХ ст., в тому числі і на Україні? Найперше завдання модернізації поетичної мови (ширше – мови художньої літератури). Яке завдання стоїть перед кожним літературним поколінням, а конкретніше – перед кожним художником слова? – Найперше мовне. Нехтування цим завданням (можна сказати – покликанням) призводить до того, що літературний твір (напрямок, література) втрачає свою субстанційну основу і просто-напросто нездатний підняти весь комплекс естетичних, світоглядних, соціяльних – і т. д.і т. д. – питань, які щоразу нав'язує життя. Вибачте мій чорний фантасмагорійний гумор, але уявім собі, що вийшло б (і чи вийшло 6?), якби Котляревський писав Енеїду мовою Сковороди, чи Шевченко творив би Кобзар мовою Котляревського? Та це ж ніяк не принижує значення кожного з наших класиків – вони належали різним літературним і мовним часам, були їх найбільшими виразниками і саме тому й стали класиками.

Я думаю, що закони літературного розвитку універсальні, і сучасне підпорядковується їм з такою ж необхідністю, як і минуле. Я вважаю, що з'ява найновішого поетичного покоління української літератури означає, що «мовно-часовий лічильник» вибив ще одну цифру.

II

Тепер – кілька метафор. Мова – це рухливе дзеркало, зона зіткнення макро– і мікросвітів, щось на зразок поверхні моря, яка є одночасно і поверхнею неба, якщо точку зору перемістити углиб. Жива мова – це не стільки дзеркальна площина, скільки уся сукупність істот, рослин, предметів, котрі в ній відображаються. Хоча істоти і рослини з часом перетворюються в мул, корали, вапняк і т. д., мурують собою дно (основу). Чому дзеркало рухливе? – Таким його робить час. Класика – це вежі, муровані з ефемерної змінної мовної матерії, які підносяться над цією матерією (тим самим підносять і її) в позачасовість – в, абсолютний час вічності.

Отже, кожне літературне покоління має у своєму розпорядженні класику як статичний стан мови і теперішню всепроникну відмінну і мінливу мовну стихію з усіма стилістичними рівнями (і з їх відсутністю), сленгом, суржиком і т. д. і т. п.– як динамічний її стан. Завдання кожного літературного покоління – відчути ці стани і примирити їх. Якщо це вдається – з'являється нова класика. Якщо ж ні – покоління стає або епігонським, абож експериментальним. Іншими словами – завдання формування літературної мови завжди залишається актуальним, у кожному разі, для поезії. Абсолютний слух на традицію і на теперішній стан мови – необхідна і основна умова для кожного справжнього нового поетичного покоління. Є постаті в літературі, які не належать Тому чи іншому поколінню, хоча за віком могли б належати. Це наслідок відсутності «абсолютного слуху» – людина працює на інерційному маховику або традиції, абож коньюнктури «теперішнього стану мови». Візьму на себе сміливість твердити, що таких літераторів – переважна більшість, але це не означає, що вони непотрібні. Коли літературний процес твориться за своїми, а не за чужими законами, ця «переважна більшість», можливо, навіть і стимулює з'яву нової класики. На Україні, на жаль, маємо справу з винятками, а не з правилом, бо земний полюс абсурдності на довгий час затримався саме над нашою благословенною землею, і стрілки всіх компасів і годинників у нас були малопридатними.

Отже, не вдаючись до уже відомих історикокультурних екскурсів, можна стверджувати, що нині ось уже вкотре ми виходимо з царства абсурду і хочемо рухатися до природних форм життя (в нашому випадку – природних форм творення національної культури).

Чи такий стан речей відсуває мову як першозавдання поета на якийсь інший плян? – Ні. Хоча подібна думка часто традиційно «по-українськи» поширюється, тобто – нині потрібніші вірші про збереження української мови і т. д., ніж вірші, написані гарною і новою поетичною мовою про все інше чи невідомо про що. Я ж думаю, що вірші про екологію мови – це одна з багатьох повноправних тем поезії, але той, хто їх пише, повинен крім «абсолютного слуху» і почуття моральної відповідальності володіти і всім світом поезії, щоб його слово було не порожнім звуком.

Поезія фіксує слово

Це банальна істина, але ми про неї часто забуваємо, і це відбувається не лише тому, що поезія переносить слово з комунікативної сфери в естетичну, тобто – на рівні лексичному. Поезія фіксує слово завдяки своїй першій і головній ознаці – ритмічності. Але ми забуваємо і про те, що ритм – це не лише п'ятистоповий ямб, і не лише чергування рядків з чоловічими і жіночими римами у катрені, і не лише силабо-тонічна система віршування, і не лише ритмізований чи спрозований верлібр, – а все це і все ще невідкрите і невикористане разом узяте. Тільки тоді слово міцно фіксується, вступає в багатогранні зв'язки з іншими словами, виявляє свою поліфонічність… – стає міцним матеріялом для мурування нових класичних веж. Не дивно, що антична література творилася в могутніх державних структурах, адже поезія в ті часи володіла багатим арсеналом фіксувати слова, завдяки цьому творилася міцна літературна основа мови, і (я переконаний, що це речі взаємопов'язані) міцнів державний устрій. Держава – це устрій, упорядкування, порядок, зафіксованість. Поезія (класична, в кожному разі) – те саме. Але я – за упорядкування багатства, а не за диктат бідності.

Що ж ми маємо у плані зафіксованості слова у нашій теперішній українській поезії? За невеликим винятком – бідність. Одноманітність і поверховість силабо-тоніки. Закам'янілість трофіки – катрени, катрени, катрени, а переважно – нудний суцільний ритмізований текст. Древній «книжний» синтаксис, глухота до нових довколишніх ритмів, одноманітне повторення відомих. Самоповторення. Поети не розуміють, що самоповторюючись, вони самі себе баналізують. Дивовижні табу навіть на рівні лексики. Не кажу вже про тематику. (Стверджую, що слово «панк» освоїлося українською поезією лише через десятиліття після виникнення панкмоди і поширення її на Україні. Для Шевченка, наприклад, не було проблемою вживати чи не вживати такі новітні в його часи слова як, скажімо, «слов'янофіл»).

Краща частина нашої поезії тримається традиції, вважаючи, напевно, що це єдиний вірний спосіб зберегти те, що ще залишилося. Але якщо перегинати і тут палицю, то такий стан може перетворитися в спосіб відправити українську літературу разом з її прекрасною традицією в архів.

Чергова хвиля верлібрової поезії, піднята вітром свободи перебудовних років, у своїй масі засвідчує ту ж таки одноманітність, бо, на моє глибоке переконання, верлібр може бути багатим лише на тлі багатої ритмізованої поезії. (Я маю на увазі наймолодших, а не, боронь Боже, таких поважних метрів вільного вірша як, скажімо, Голобородько, Воробйов, Лишега).

Але з'являються люди з іншої парафії, люди, які розуміють не лише призначення поезії, а й своє місце і своє призначення в цій поезії, творчість яких заперечує все написане у попередніх трьох абзацах.

Варто назвати хоча б одне прізвище – …

Але на нього, як і на всіх нас, чекає ще «море мови», живої і цілющої мови, в якій ще стільки невикористаних можливостей – і в цьому, я вірю, її майбутнє.

P. S. Уважний читач знайде у цих міркуваннях приховані посилання на багатьох відомих людей – від Т.С. Еліота до М. Рябчука. Це не плягіят – це обізнаність дилетанта.

1989 р.