Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

11. ДIАМАНТ I ТРОЯНДА

Алi поспiшив через Зелений базар.

А на базарi вирував людський натовп.

З усiх бокiв до кварталу пiдпливали по трьох каналах усе новi й новi човни. Привозили всяку зелень, яку тiльки можна зростити на острiвних городах та в садах. Цибулю червону й бiлу, круглу й довгу, мов корiнь солодкої тростини, капусту, часник зовсiм молодий – i часник дозрiлий, кожною головкою завбiльшки з добрий кулак м'ясника, цiлi снопи петрушки, кропу, оберемки темного бадилля духмяної кiндзи, невеличкi корзинки соковитих пахучих каперсiв1, редьку й моркву у великих корзинах, огiрки та ще всяку-всяку всячину. Ну й лакiтки з пустелi – корзини бiлих круглих грибiв. Бедуїни привезли їх до Шатт-ель-Арабу, а там у них гриби перекупили спритнi зеленярi.

Алi не мiг затримуватись i доклав усiх сил i спритностi, щоб пробитись через вируючий людський тлум. Коли виходив з базару, угледiв – бiля першого мосту сидить дервiш iз каландарiв2. Голова непокрита, виголена, вусiв i бороди немає, брови вищипанi. Шия у зморшках, мов черепахова. Перед ним стояла на дерев'яних плахах хiдника чаша iз шкаралущi кокосового горiха. I в нiй кiлька стертих фалсiв.

Алi проминув каландаря, але потiм повернув i поклав йому в чашу останню смужку динi.

Чоловiк з голим видом уважно подивився на хлопця.

I по цьому погляду Алi наче вiдчув – каландар знає його, пiзнав його. Та сам хлопець не мiг пригадати нiяк, чи вiн його вже бачив у Басрi, десь у юрмi, чи не бачив.

Каландар розкрив сухi вуста. I безлiч зморшок по куточках рота розправились i склались у якийсь дивовижний вiзерунок.

– Благословення тобi Аллаха, хлопчику, за щедре подання!

– I тобi благословення i щедрiсть Отверзаючого Браму!

Та й побiг далi по мосту.

Коли бiг по горбатому мостовi, що зводився над каналом наче дуга напнутого арбалета, вiдчув на собi погляд безбрового дервiша. I коли вже спускався вниз iз мосту, обернувся й побачив, що каландар пильно дивиться йому услiд. Вiд того Алi стало наче аж моторошно. Тiльки, правда, на хвилю. Бо далi вiн уже бiг вулицею кварталу, де торгували кiзяками, вугiллям, деревом, хмизом, очеретом, сухим пальмовим листям – усяким паливом, одним словом. Наче повернувся в рiдний Багдад.

Далi продавали канати, линви, грубу пряжу, полотно для вiтрил та всiляке моряцьке начиння.

По другому мостовi перебiг до кварталу, де жили перси-шиїти.

А вiд кварталу персiв через мiст дiстався до дiльницi, де селилися не мусульмани.

Вiн знав, що в самому кiнцi цього кварталу розташована садиба Бен Сахла. Трохи було дивно для Алi, чому цей iудей не поселився в своєму кварталi. Та хiба ж його спитаєш? Не личить та й не за звичаєм, щоб питати сину смiттяра про такi речi в торговця. Звичай не закон – його не можна обходити. Звичай визначає життя людини, i це обов'язок – слiдувати звичаю.

Лавка Бен Сахла теж була вiдчинена – тiльки з вулицi. Розкритi i дверi, i вузеньке вiкно. А на пiдвiконнi лише невеличкi глечички iз соками.

Зате всерединi вся пiдлога лавки була заставлена запечатаними глечиками з вином. Господар сидiв пiд стiною на широкому тахтi i, низько схилившись над сувоєм, читав.

Алi привiтався i став перед порогом крамницi.

– А, це ти?! Кмiтливий слуга славного господина! Прийшов подiлитися зо мною своїм прибутком? Бачу, ти хлопець чесний!

– Мiй господине, – сказав Алi i замовк, бо не доводилося йому мати справу з iудеями i не знав вiн, чи. належить йому iновiрця величати господином? Чи не належить? Та й до всього вiн не пам'ятав, щоб при ньому хтось iз дорослих розмовляв iз багатими iудеями. А батько, коли ходив, платити за «житло», то нiколи не брав iз собою сина… Тим пак, що багато на базарi всякого розповiдали про iудеїв. Та й самому Алi багато хто з базарних iудеїв не подобався своїм виглядом i одягом.

– Нi, мiй господине!.. Прибуток у мене нiякий. Нема чим дiлитись, – i Алi показав уламочок срiбного дирхема.

– Ай-ай-ай! – похитав головою Бей Сахл. – Ну скiльки раз говорено й загадано законом – не псуйте, монету! Адже при рубаннi монети якась крихта срiбла впаде ва землю, i на зубилi лишиться! Величезнi втрати, якщо подумати, скiльки монет рубають i скiльки губиться крихiток срiбла! А якщо їх скласти докупи – яка втрата! Ти уявляєш? Срiбло ж усе дорожчає i дорожчає… I, до речi, гiршає. I правителi, i простi люди псують монету…

– Є до тебе, мiй господине, велика таємниця!

– О, це вже цiкаво! – зразу ж стрепенувся огрядний бородань, примруживши лiве око i схиливши горбоносу голову до лiвого плеча. – Ну-ну, розповiдай, яка там у тебе таємниця!

– Нi, мiй господине! Я не розповiдатиму, я тобi її покажу. Тiльки не тут! 3 вулицi хтось може побачити…

– Ну, заходь, до лавки, щоб нiхто не побачив з вулицi.

– Але в лавцi в тебе темно, мiй господине!

– То може, ти хочеш ще й до мого помешкання зайти? – з насмiшкою спитав Бен Сахл.

– Нi. До помешкання менi негоже вступати, – вiдповiв йому щиро Алi. – А на подвiр'я я можу зайти. Де вчора стiл стояв.

– Ну добре! Побачимо, що в тебе за таємниця. I вiн провiв хлопця межи глечиками з вином i поставив пiд стiною. Сам же швидко замкнув дверi i закрив вiкно. Стало в лавцi зовсiм чорно. Бен Сахл прошелестiв шовковим халатом повз Алi i десь у глибинi коридору вiдкрив завiшанi циновками дверi.

– Проходь! Тiльки не нароби шкоди.

Вони ступили на подвiр'я, те саме, де вчора Бей Сахл продавав заможним гультяям вино i квiти. Стiл стояв трохи далi пiд муром, але якраз туди вже дiставало сонце.

Обернувся на всi боки, чи хтось не зирить на них з якоїсь шпаринки? Потiм став так, щоб де було видно, якби хто пiдглядав у шпарку брами.

Розв'язав хустку на кiнчику i поклав на долоню Бен Сахла густо-синiй iскристий камiнь у золотiй оправi. На камiнь впало сонячне промiння, камiнь зразу ж поглинув його i викинув через бокову грань, мов блискавку, густий синiй промiнь.

Промiнь вдарив їм обом в очi – i хлопцевi, i Бен Сах-ловi. I Бен Сахл, досвiдчений, битий i тертий торговець, не стримався – вiн був захоплений зненацька появою такого чуда! Розчепiрив пальцi правицi i заволав:

– Ай-ай! Ай-ай! Це той камiнь!

Вiн почав крутити перстень на долонi, не забуваючи тепер, як i Алi, стати спиною до ворiт. При кожному поруховi камiнь зсередини просто бив спалахами густих синiх променiв.

– Де ти його дiстав? Чи може ти скажеш, що ти його знайшов у купi золи на хазяйському подвiр'ї, чи мiж палями в щiлинi на причалi? Га?

– Нi мiй господине. Менi його подарувала Кадарiя за те, що я витяг з каналу її перстень з лалом.

– Присягаюсь здоров'ям, це все не так! Вода у нас брудна. Гидота, а не вода, справжнє холерне лайно! В морi – повiрю! Тут ти не мiг знайти!

Тодi Алi видобув з пояса смужку крученого свинцю.

– Я кинув у канал ось цей свинцевий перстень. I пiрнув зразу в те мiсне. Намацав пiд водою i золотий, i свинцевий перстеньки. Ну й витяг їх!

Знову Бен Сахл звiв розчепiренi пальцi правицi над головою i вигукнув:

– Ай-ай! Який кмiтливий хлопець!

Далi Алi розповiв, як вiднiс лал музицi Кадарiї, а вона в дарунок йому вiддала синiй камiнь. Знов, утретє, Бен Сахл звiв правицю i наче аж заголосив, таким сумним голосом вiн проговорив:

– Ай-ай! – Що то значить – жiнка! Покласти на хлопця те, що сама не в силах…– але урвав на .пiвсловi свої причитання i почав знов милуватися грою каменя, перевертаючи його на долонi.

– На, потримай! – вiддав перстень Алi та, пiдхопивши поли халату, мов жiнка подiл сукнi, поспiшив, до крамницi.

З крамницi вiн прибiг, несучи тонкого скла чашу дамаської роботи.

Чаша була по вiнця налита водою.

Бен Сахл обережно опустив у чашу перстень. I крiзь воду, i крiзь скло синiй камiнь свiтив, коли на нього падало сонце, все таким же ясним i пронизуючим синiм променем.

Бен Сахл порожевiв, очi його блищали, на високому шишкуватому чолi виступили росою краплини поту. Вiн прицмокував, схиляв голову то на одне плече, то на друге, примружував то лiве око, то праве.

– Скiльки я чув про цей камiнь, але вперше ним милуюся, тримаю в своїх руках! – виголосив зрештою.

Обережно випив воду iз склянки, вiддихнувся i сказав:

– Така чиста вода фалс коштує!

I волохатими пальцями витяг з чашi перстень.

– На! Забирай!

– Але ж я вам його принiс!

– Я його не можу купити… У мене у всьому домi! – Та тут, як Алi в Кадарiї, цей досвiдчений купець знiтився на пiвсловi. – Нi, я його не можу купити!..

– Тодi я хочу з тобою на нього замiнятись.

– На що? – вирячив очi Бен Сахл, i густi брови його полiзли до чорної високої шапки. – На що?!

–Я тобi вiддам перстень. А ти, мiй господине, дозволиш менi подивитись на бiло-червону троянду!..

Бен Сахл стояв, кусав собi губи, i тодi їжачилась на пiдборiддi густа борода iз сивиною. Зiбрав пучками пальцiв шкiру на лобi i отак довго мовчки стояв.

– Ну добре. Пiшли! – вицiдив нарештi з себе торговець. – Троянду я тобi покажу, але перстень лишай при собi!

– У мене немає бiльше нiчого, чим би я мiг заплатити.

– Яка з тебе плата? На тебе скинули таку ношу… Пiшли! Не можу гаяти часу – а раптом покупець прийде – збитки!

Вiн пройшов назад з хлопчиною у темну лавку. А з лавки були дверi в заднiй стiнi у довгий коридор. Вони йшли, i Бен Сахл говорив:

– Я йду з гостем, я йду з гостем!

Алi знав, що в iудеїв жiнки не закривають лиця i наче не ховаються при стороннiх мужчинах. Адже ввечерi пишнокоса дiвчина подавала їм квiти. Певно, донька його.

Так вони пройшли довгим проходом i стали перед цегляною стiною. Тут уже було свiтло, бо згори в отвiр стелi падало сонячне промiння.

Бен Сахл покликав когось незрозумiлою мовою. I була вона не схожа нi на iудейську, нi на перську мови, якi вiн вряди-годи чув на базарах у Багдадi i тим пак у Басрi.

З-за товстої цегляної стiни йому вiдповiв старечий рипучий голос такою ж самою мовою.

Тiльки тодi Бен Сахл дiстав ключа i вiдчинив вузесеньку хвiртку. I вони з напiвтемряви переходу ступили пiд рiзке промiння сонця у чарiвний смарагдовий садок.

Стояли пiд самим муром двi низенькi пальми. У невеличкому басейнi-хаузi був острiвець, а з середини острiвця стирчала мiдна чапля i з її розкритого дзьоба тонкою цiвкою плюскотiла на камiнцi вода. У самому хаузi порозпускали пелюстки фiолетовi водянi лiлiї з темно-червоними серцевинами. На кущах квiтучого жасмину у клiтках стрибали чорнi, з червоними дзьобами й ногами птахи i несамовито кричали арабською та перською мовами.

Просто перед хлопцем, на другому боцi пiщаної стежки виростав трояндовий кущ. Невисокий, може, до грудей Алi.

Троянда виростала з розпушеної чорної землi, що була навколо викладена блакитними полив'яними цеглинами.

На кущi було, Алi вмить порахував, п'ять нерозпущених бутонiв, а чотири квiтки вже розгорнули свої пелюстки.

Де пелюстки розгорнулися, то верх пелюсток був бiлого, майже до половини, кольору, а далi йшов багряно-кривавий колiр.

I таке було враження, що на багряну квiтку згори наклеїли бiлу квiтку.

Алi затамував подих.

Почув над собою голос Бен Сахла:

– Можеш пiдступити ближче. Тiльки не торкайся руками!

Алi пiдступив до куща троянди. Справдi – наче одна квiтка, червона, зрiзана бритвою, а на зрiз наклеїли бiлу квiтку! Та що найдивнiше – не було нi рисочки, нi слiду мiж червоним i бiлим. Просто обривалося червоне, i зразу ж починалося бiле.

Хлопець злегка потяг носом повiтря. Запах був слабенький i аж нiтрохи не кращий за аромат придорожньої шипшини.

– О мiй щедрий господине i Хай нiколи не полишає тебе благословення Аллаха! Хай завжди в твоєму домi будуть здоров'я та грошi!11 Але, скажи менi, найдостославнiший володарю квiтки, чому у неї немає… майже немає запаху?!

Бен Сахл здiймався над хлопцем, випнувши черево i склавши руки на ньому. Великими пальцями крутив один навколо одного. Вiн посмiхався поблажливою, зверхньою посмiшкою.

– О нерозумний хлопчику! Слiд тобi знати, що є речi, якi радують людський нiс, а є речi, що радують людське око. Нiс можна швидко втомити радiстю. А око нiколи не насичується тим, що бачить! I нiколи не насичується улесливими словами людське вухо. Як сказано в Писаннi – «Та не насититься око баченим, та не насититься вухо слуханим». Амiнь!

I вже зовсiм по-iншому, суворо:

– Пiшли! Не гаймо бiльше часу! Я не збираюсь втрачати покупцiв.

Алi обернувся, поклонився двоколiрнiй трояндi i поспiшив поперед Бен Сахла в ту малесеньку хвiртку. Краєм ока схопив, як уже вступав у отвiр, що за пальмою в затiнку стоїть дiдусь-iндiєць, в чалмi i в бiлiй спiдницi. У руцi тримав довгу бамбукову палицю з кривим ножичком на кiнцi,., '

Тiєю ж самою дорогою вони поверталися до лавки.

Бен Сахл вiдчинив дверi та вiкно i визирнув на вулицю. Нiкого нiде.

Алi стояв посеред лавки i не рушав з мiсця.

– Iди вже! Все! Досить!

– Мiй господине! Поясни менi, чому ти не бажаєш володiти цим перснем? Вiн дуже коштовний! Я це напевно знаю! У Багдадi я бував на базарi золотарiв. I там бачив блакитнi сапфiри з Цейлону. Покупцi дивились крiзь них на сонце. У них не така блакить i не такий гострий блиск. Це не сапфiр. Це щось надзвичайне! Це чарiвний камiнь…

– Ти майже вгадав, – повагом i без дратливостi проговорив Бен Сахл, хоча за мить перед тим намагався швидше спекатись хлопчика. – Я тобi розповiм!

Тiльки домовились – про те, що ти був у мене з ним, нiколи й нiкому не говорити! Ти можеш присягтися? Так? Присягнись!

– Присягаюсь iменем Аллаха милостивого, милосердного! Присягаюсь мовчати, хто б мене про тебе i про камiнь не випитував!

– Добре! – одказав Бен Сахл. – Бачу, що ти хлопець поважний. Отож слухай цю страшну iсторiю. У одного купця була жiнка. Вона й зараз нiби жива. I купець нiби десь ще проживає. Жiнка ж, про яку мова, походила iз султанського роду. Казали, що її бабка народилася вiд наложницi султана Му'iзз ад-дiна Санд-жара3… Купцевi продали її десь у Кашгарi4.

– А чому вона була продана купцевi?..

– Не знаю… Чи, може, вона втекла… Чи, може, як, не знаю… Таємниця для мене, i нiхто не знає. Потiм цей купець повернувся до Басри. Накупив собi кiлька добрих будинкiв, вiдкрив лавки, збудував кораблi i посилав своїх капiтанiв у рiзнi краї. Було в нього багато наложниць i рабинь. Пройшов якийсь час – i ця, султанської кровi, дружина народила йому доньку. Донька вiд самого початку, тiльки стала говорити, зразу й заспiвала. Вона могла з одного разу запам'ятати всю мелодiю й проспiвати її вiд початку до кiнця! Навiть досвiдченi гравцi на аль-утi не могли так точно повторити мелодiю, як вона. Для дiвчинки батько замовляв у найкращих майстрiв малесенькi iнструменти, а найкращi вчителi музики приходили її навчати. А собою вона була мiзерна ї зовсiм непоказна. I от коли вона вже пiдросла i вибилась на дiвчину, до її батька в гостi прибув сам намiсник Басри. Кажуть, що його так трактували в домi купця, нiби вiн був не намiсником, а батьком халiфа! Щоб задобрити нашого намiсника, щоб ублажити його, купець велiв своїм наложницям i невiльницям танцювати перед гостем з вiдкритими лицями!!! Та намiсника це зовсiм не задовольнило, i вiн побажав, щоб донька купця грала для нього на аль-утi. Почав тодi благати його купець: «О найдостойнiший з найдостойних! Ти знаєш, як я тебе люблю i поважаю i впадаю перед тобою в порох, але – в iм'я Аллаха! – не побажай, щоб моя донька стала перед тобою з вiдкритим обличчям!» I вона грала за завiсою на аль-утi i спiвала.

Намiсник заплакав, як почув її гру. А коли вона скiнчила грати, то вiн сказав, що кращої гри вiн не чув i що за ним дарунок, достойний подiбної музики… А потiм вiн дiйсно прислав дарунок… Оцей перстень, що ти його тримаєш!.. I як же хитро прислав – у футлярi три флейти зi слонової кiстки, оздобленi золотими обручками. I, як обручка, на одну був цей перстень iз синiм каменем вдягнений, i коли вона роздивилась, що перстень iз каменем, а не золотий обручик, посланець вже вiдбув… А через кiлька днiв прибув брат намiсника до купця домовитись про весiлля дiвчини i намiсника Басри. Вона б мала стати його четвертою дружиною. Купець плакав i дуже побивався з цього, бо не хотiв вiддавати свою доньку за намiсника Басри. Намiсник не лише рокiв на двадцять п'ять старший за дiвчину. Вiн брутальний i нестримний. У нього безлiч наложниць i рабинь. Та ще й до всього у нього були завжди коханки – жiнки тих купцiв та капiтанiв, що надовго забарились у своїх дiлових мандрах. Отож плакала i жiнка купця, в жилах якої текла султанська кров. Та, видно, шалу султанської кровi їй не передали нi баба, нi мати, бо вона лише плакала. А от дiвчина перейняла кров вiд предкiв. Коли їй сказали про посланця намiсника, вона захотiла через завiсу поговорити з братом емiра. Батько їй дозволив. Тiльки вона попрохала, щоб нi батько, нi мати не були приявнi при тiй розмовi. Дiвчина вийшла до брата намiсника i, стоячи за завiсою, вiдмовилась вiд замiжжя. I ще щось додала ядуче та образливе про намiсника. Про якусь його ваду, про яку знали лише близькi родичi. А вона ж лише один раз бачила його крiзь шпарочку в завiсi! Посланець вибiг iз дому купця мов ошпарений i поскакав зi своїм почтом назад до палацу намiсника. I ще до вечора того дня привiз гонець лист-наказ – переселитися доньцi купця до кварталу повiй. Може бути блудницею, може не бути, це її приватна справа, але жити повинна в кварталi повiй! За одну нiч купець винайшов дуже гарне помешкання в кварталi повiй i поселив туди свою непокiрну доньку, правнучку султанської наложницi, з двома служницями-охороницями темношкiрими. Тi двi з країни зiнджiв були з племенi, де й жiнки разом iз чоловiками виступають на вiйну… Сам же купець намагався виїхати з Басри до Багдада. Тiльки для цього йому потрiбнi грошi готiвкою i паперовi сакки на золото в Багдадi. А вiн же був компаньйоном скупердяги Рустема. Вони вдвох робили величезнi, неймовiрнi грошi. I без того, щоб вилучити грошi iз справи спiльної або одержати сакк без пiдпису Рустема, не мiг вiн i ворухнутись.

Не вдалося йому своєчасно прибути до Багдада, пiдкупити вiзира i через нього добитися скасування жорстокого наказу проти дiвчини. А спритний Рустем зрозумiв, що свого приятеля можна обдерти до кiсток!.. Довго розповiдати, але кiнець ось який: Рустем за безцiнь придбав собi i його будинки, i палац. Потiм найкращий будинок пограбованого друга продав новому своєму приятелевi. Той був великий знавець на фiнiках, але поганий купець. То Рустем його вiдправив як прикажчика чи молодшого компаньйона до Сiрiї налагоджувати склади для басрiйських фiнiкiв. Щоб, значить, не вiддавати басрiйських фiнiкiв перекупцям, а самим з цього прибуток мати. Вiн поїхав, а в будинку поселив старшу сестру, вдову – Айшу. Ось тепер розумiєш, чому Кадарiя кинула перстень у канал?.. Тiльки скажи менi – що вона хотiла вiд Айшi за перстень? I на що Айша не згодилась?

Тодi Алi оповiв, що нiби Кадарiя сказала Айшi, що коли вона, Айша, протанцює голяка перед гостями, тодi одержить перстень.

Бен Сахл пробурмотiв собi щось у бороду i звiв руки вгору, виголосивши: «Амiнь!»

– Вельмиласкавий мiй господине, скажи менi i витлумач, що означають слова твої твоєї мови?

– Я проказав слова нашої молитви. В молитвi кожного ранку чоловiк дякує боговi перш за все, що вiн не створив його жiнкою. Це Величезна мудрiсть, але ти ще цього не можеш зрозумiти. Слухай: ти чув про мудрого царя нашого Соломона?

– А! Я чув про нього на базарi мiдникiв! Вiн мав чарiвний перстень i завдяки йому знав усi мови всiх тварин i птахiв.

– Перстень Соломона – дрiбничка з усiх його чудес! Головним чудом була його неймовiрна мудрiсть! Вiн сказав одну рiч – i запам'ятай її на все життя: «Хто стереже свої вуста, той зберiгає свою душу, хто ж свого рота невгамовно роззявляє, тому погибель!» Зрозумiв? А тепер iди собi i не заважай моїй працi!

Алi хотiв вiддати йому уламок дирхема, який вручив учора вчений муж, та Бен Сахл вiдтрутив його руку.

– Не поспiшай! Може, ця лусочка срiбла врятує тобi життя!

– А моєму життю нiщо не загрожує – ось вiддам Кадарiї перстень, i все буде в повному порядку, – впевнено проказав Алi.

– Ти ще справдi малий i недосвiдчений! Нашому життю повсякчас щось загрожує! Наприклад, моєму життю сьогоднi загрожував твiй синiй камiнь. Вiн спокушав мене, але я його не взяв. Але я щасливий, що врештi-решт на нього подивився! Багато про нього чув. Вiн привезений одним капiтаном iз Iндiї. Його купив у капiтана за всi свої гаразди один купець-шиїт. Хотiв вiдвезти в Кербелу на могилу Аль-Хусейна 5. Та його закололи i заволодiли перснем. Злочинцiв через якийсь час схопили стражники. Вони всi належали до рiзних родiв i не змогли домовитись i привласнити перстень. Тому вiддали його намiсниковi. Через якийсь час загинули всi стражники по-дурному. Один впився i захлинувся власною блювотиною. Другий потонув у багнi пiд час вiдпливу. Третiй сонний упав з даху. А четвертого забив у конюшнi його власний кiнь! Пiсля цього, певно, намiсник шукав випадку, щоб комусь подарувати перстень. Купцям не мiг, бо тiльки вони йому дарували. Послати комусь iз старшини ж Багдад боявся – а раптом у Мiстi Миру вже знають про нещасливий перстень? А рантом це трактуватимуть як чаклування, замах на їхнє життя? I вiн вирiшив, щонайкраще вiддати перстень за султанську правнучку. I знов, бачиш, синiй камiнь наробив лиха! Певно, Кадарiя й вирiшила iншим перснем, тим, що з лалом, перебити долю. Перша спроба – i Айша напiвжива. А тут ти повертаєш лал. I тодi вона мiняє лал на синiй камiнь. Це вже чари. I тепер вже ти в халепi.

– Але це неправда! Я вiддам їй дiамант, i вона його забере. Вона нiчого не хотiла менi заподiяти. Вона така, вона така…

– Свята? – засмiявся Бен Сахл.

– Так! Вона як свята! Вона складає такi пiснi, вiд яких плачеш, вiд яких серце твоє десь летить над водою. Он вона яка!

– Хлопче! Ти ще не знаєш, який то страх – глибина жiночої душi! Глибша за всякий океан! До речi. Як ти назвав камiнь – дiамант? Чому ти вирiшив, що це дiамант? Вiн же синiй!

– Бо й перлини бувають чорнi. А завжди вони рожевi! Значить, i дiамант може бути синiм.

– Ай-ай! А ти метикуватий хлопець. Слухай, менi ось що на думку спало… Ти довго роздивлявся перстень з лалом?

– Добре роздивився. Можу навiть намалювати! Дай менi каламар i папiр – я вмить вималюю.

– Слухай, ти ж мусульманин – хiба можна порушувати заповiти вiри?

– Не можна малювати живих iстот. Сам чув суперечки про це у мечетi. Перстень з каменя й золота – без дихання – зовсiм iнша рiч!

Бен Сахд подав клаптик тоненького паперу, каламар i калам 6.

– Це знаменитий самаркандський папiр….

– Це в тiм краю, де Бухара i Мерв? Динi там знаменитi…. Я сам чув запах динi, що коштувала сто динарiв…

– Що динi?! Там мої родичi живуть, у Бухарi i в Мервi. Правда, вони бiднi люди – шкiри виробляють, тканини фарбують… А от у Мiсрi мiй двоюрiдний брат – то великий умiлець! Вiн оправляє в золото найвибагливiший камiнь – смарагд! Iз крихким смарагдом треба вмiти поводитись.

Хлопчик став навколiшки, поклав на вiко тахта папiр i обережно вималював перстень з лалом. Особливо ретельно вiзерунок навколо гнiзда, куди було вставлено лал. Бен Сахл аж здригнувся, коли пiднiс ще мокрий малюнок до очей.

– Тихо! Мовчання! За цим перснем напевно смерть. Мiй брат його робив у Каїрi, для одного вiдчайдушного мандрiвця i дуже вдалого купця. Вiн десь родом iз Дамаска… Багатий i в дружбi з багатьма сильними свiту цього. Якщо цей лал Абу Амар подарував КадарiЇ, то його володар загинув. Або з ним сталося страшне нещастя, що вiн мав позбутися свого улюбленого персня! Ай-ай! Тепер слухай – ти присягся Аллахом мовчати! Швидше йди та .вiддай їй перстень! Краще втратити цей скарб i лишитися цiлому, нiж володiти мить скарбом, для того, щоб втратити i тiло, i душу!

– Менi так хотiлося пошвидше потрапити в країну чудес Iндiю.

– Потерпи трохи, i мрiя твоя здiйсниться. Як сказав премудрий цар Соломон: «Вiдсунута надiя – мука серця, а здiйснення бажання – дерево життя», їди i поспiшай позбутися небезпеки! Поспiшай же!

Алi, призвавши мир i благословення на Бен Сахла та його дiм, пiдiйшов до дверей. Визирнув iз крамницi на всi боки. Пересвiдчився – нiкого нема. Вискочив назовнi.

Попiд стiнами пробiг пiвкварталу, а тодi перейшов на самий край вулицi просто над каналом. Пострибав по палях, нiби випробовуючи i долю, i свою вправнiсть – чи прискаче по верхах паль до кiнця кварталу.

Не зiрвався, навiть не похитнувся i не перечепився. Коли повертав за рiг, зирнув назад. Бен Сахл стояв у дверях крамницi. Вiн пiднiс руку до обличчя – чи то пейси собi закручує, чи то напучує Алi, мовляв: «Поспiшай, поспiшай! Все буде гаразд…»

Коли хлопчик зник за рогом, Бен Сахл вiдчув велику втому i тремтiння в колiнах. Прочвалав у куток лавки i витяг iз схованки невеликий глечик, запечатаний зеленим воском. Тихо покликав:

– Мадхi! Заходь!

Вiдчинилися дверi, i зайшов той самий садiвник у бiлому тюрбанi i бiлому запиналi на стегнах.

– Ти все чув? – спитав Бен Сахл виснаженим голосом.

– Все.

– Як мiркуєш – пощастить малому виплутатись? – Бен Сахл налив у малесенькi чашi бурштинову запашну рiдину.

Iндус встромив палець у чашу, бризнув напоєм на пiдлогу.

– Не пий анi краплi вина! Бо в нiй усе зло, як сказав колись пророк Всевишнього й милосердного! Хай буде славне його iм'я i хай буде з ним Аллах! – I малесенькими ковтками почав смакувати вино. Десь на половинi чашi проговорив: – Хотiлося б, щоб бiда i смерть цього разу схибили… Але все буде, як хоче Аллах! Все в його руцi!

– Ти, Мадхi, кажеш, що все в руцi Аллаха. I я вважаю, що все вiд Бога. Але для чого ж тодi людинi її бажання, її воля?

Бен Сахл заплющив очi, понюхав вино, кiнчиком язика покуштував, а потiм, цiдячи крiзь зуби, висмоктав чашечку, вiддихнув i виголосив:

– Ай-ай!

Тодi старий iндус чемно спитав:

– Ти покликав мене, щоб про щось запитати?

– Я й сам знаю, але в мене є сумнiви. Не може бути, щоб усе було так просто! Тому я хотiв би знати твою думку.

– Бен Сахл! Ти правильно подумав. Я добре роздивився камiнь, коли його пiд сонцем ти крутив на всi боки. Той камiнь. Один iз трьох. Ти знаєш – на моїй батькiвщинi ще й сьогоднi ходять казки про три синi дiаманти. Занадто велика цiна йому, щоб люди не спокушались ним! Тому навколо нього стiльки жаху розвели люди базiканням i своєю пожадливiстю.

– Ти правильно думаєш, мiй старий друже. Тiльки i маю тобi сказати, що я вiрю в каббалу 7. Вiрю в силу цифр i лiтер. Треба буде вирахувати найближчим часом, чи є справдi в цьому каменi воля сатани?

– Не вважаю цю спокусу дiєю сатани. Спокуса дорогоцiнностi в тому, що через її тiлесну малiсть нею легко заволодiти. Навiть дитина може її взяти й сховати. Та як же неймовiрно важко її втримати! Менi здається, що понад сили пересiчної людини зберегти подiбний скарб. Я геть вражений, що камiнь опинився в руках хлопчиська!

– Чого ти хочеш? Кадарiя ображена i обпльована навiки-вiкiв. Вона краща музика та й, думаю, поетеса в сьогоднiшнiй Басрi. А її, султанської кровi особу, он як упослiджують! I раптом їй вдалося майже вбити володарку батькiвського будинку! Лал повертається до неї – i вона з легкiстю позбувається фатального дарунка! Можливо, вона думає, що, вiддаючи в руки безвинного хлопця перстень, вона знешкодить чорнi сили i таким чином змiнить свою долю i своєї родини. Можливо, що вона, проживаючи вже не один рiк серед повiй, ворожок, звiдниць i всякої портової нечистi, навчилася чаклувати. Закляла хлопця, щоб його душею та тiлом викупити не тiльки себе i батька, а й знищити намiсника?!

– I таке може бути, – ствердив сумнiви Бен Сахла старий садiвник-iндус. – Починаю думати, як i ти, що все ж у цьому перснi є злi духи. Перший камiнь розбили майже сто рокiв тому. А бачиш, один з його уламкiв явив нам своє лице. Та ми, слава Всевишньому, утримались вiд спокуси…

– Дiйсно, сьогоднi ми виявилися сильнiшi за диявола! Давай з цього випадку вип'ємо ще по однiй нашого найкращого вина! Нехай нашiй головi буде радiсть i тiлу втiха, а нашiй калитi збиток!

– О мiй хазяїне! Збитку сьогоднi не буде. Вiтер усе ще крутить. Кораблi стоять не тiльки бiля причалiв, а й у головному каналi. Комори ханiв заваленi паками попiд самi стелi. Нiхто не хоче ризикувати своїми кораблями й товарами… Зовсiм не схоже на минулий рiк!

– Ну що ж – чим гiрша погода для мореплавства, тям краще для нашого старого вина.

– I час хороший для молодого невистояного – додав iндус i усмiхнувся: – Й для пальмового дурманного теж.

Вони випили втрете. Зразу ж iндус зник, безшумно ступаючи в плетених з пальмового волокна сандалях.

А в ту ж мить на порозi лавки стали двоє покупцiв – майже чорнi йєменцi в довгих строкатих спiдницях….

У Бен Сахла почалася хороша торгiвля.