Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

17. ЗВIЗДАР

Алi вмiло скористався течiєю в каналах, та однак добряче стомився, поки приплив до помешкання лоцмана-мандейця. Кiлька разiв доводилося затаюватись серед нерiвностей каналу, просто втискатись межи ослизлих паль мостiв i причалiв. Бо його шлях перетинали то човни з нiчною сторожею, то хтось веселився на прогулянкових човнах. I хто зна, що б їм заманулося вчинити, якби вони побачили у водi незвичного плавця?

А в тому, що зiрка його на небi допомагає йому, Алi переконався остаточно, коли побачив на пласкiм даху триповерхового дому-башти самого володаря садиби – лоцмана-мандейця.

Вiн здавався якимсь духом чи привидом, що наче завис десь мiж водою каналу i зоряним небом. А було його видно тому, що пiд його ногами палав свiтильник i чiтким сяйвом знизу обмальовував його бiлий одяг, сиву бороду i засмагле лице. Вiн тримав у руках якихось двi дощечки з дiрочками i дивився крiзь них на зоряне небо.

Алi, не вилазячи з води, покликав його.

Та мандеєць був заглиблений у свої спостереження. Кiлька разiв кликав Алi, та не було жодної вiдповiдi. Всю увагу лоцмана поглинули зорi.

Алi вiдчув, що вiн починає мерзнути, хоча й вода наче не була холодна. А якщо ж рiвняти з Тiгром, то просто гаряча! Потiм Алi перестав кликати лоцмана, боячись, щоб хтось iнший не почув його вигукiв. Вирiшив почекати, коли мандеєць закiнчить свої спостереження зiрок. I його терпiння було винагороджене – тiльки-но чоловiк на даху нахилився, щоб покласти свої iнструменти, Алi покликав майже пошепки.

I мандеєць зразу ж перехилився iз даху i почав з-пiд долонi вдивлятись у смоляну воду каналу.

– Хто там? – майже пошепки спитав лоцман.

– Це я, хлопчик iз сафiни! Мир тобi й твоєму дому, о шейх!

– Ти в бiдi?

– Так! Припадаю до твоїх нiг i молю про захист!

– Сиди тихо. Я зараз.

Алi чекав, тримаючись за палю. I вiн аж здригнувся, коли над ним повисла чорна тiнь i простягнула до нього широку й гарячу долоню.

Мандеєць, тiльки-но Алi став на хiдник, накинув на нього якусь дергу i швидко повiв до садиби.

Мандеєць перевiрив запори на дверях i тихо, майже пошепки наказав, запалюючи вiд гнота свiтильник:

Звичай звичаєм, але небо не може чекати – воно невпинно рухається. Посидь, обсохни… Я своє зроблю… тобi ж поки вiдпочинок.

– О шейх! Можна менi на дах? Я мовчатиму.

– Сиди тут – тебе можуть побачити. Спи, зрештою.

– О шейх, я не можу спати, я змучився.

– Тодi вiзьми i подивись он тi книги,– шейх махнув рукою в куток, де височенним стосом здiймалися книги.

Мандеєць полишив хлопця в кiмнатi. Коли вiн пiшов, Алi зразу ж скинув iз себе покривало i, розмотавши свiй одяг, уважно його обмацав i обдивився. Хоч сорочка добре пiдмокла, а з штанiв одна холоша була геть мокра, та Алi швидко вдягся. Нiж вiн застромив за пояс i стрiли поклав на виднотi, пiд рукою. А тодi вже взявся за першу книгу, що потрапила йому в руки. I виявилось, що книга прецiкава, на самiм її початку, серед списаних червоним i чорним чорнилом рядкiв розквiтав невимовними кольорами дивний малюнок. Нiби якийсь квiтучий сад з кущами троянд i заростями квiтучих мальв. Внизу малюнка протiкала темно-синя рiка, а на її березi зустрiлись вершницi на бiлих верблюдах. Однi вершницi протягували другим букети червоних, як дорогоцiннi лали, гвоздик.

Над рiчкою пiдносилося квiтуче персикове дерево i займало майже весь малюнок. На деревi, лiворуч i праворуч вiд головного стовбура, сидiли якiсь величезнi птахи, схожi водночас i на горлиць, i на щурок – так i переливались золотом, блакиттю, мiдним полиском i смарагдовими зблисками. Посерединi ж дерева, в рогачику гiлок позсiдала рожева птаха iз золотим хвостом, вишневими ногами, а обличчя мала жiноче. Смолянi чорної коси, брови, вигнутi дугами лука, i величезнi iскристi очi. Але це ще було не головне диво: праворуч вiд дерева скакала дивна iстота – сiра крилата кобилиця 1 в яблуках iз жiночою груддю, шиєю та головою. А на нiй позсiдав чоловiк у смарагдовiм одязi. Над головою в достойного верхiвця пiдносилося полум'я. Цей поважний верхiвець кудись показував пальцями правицi. А там у осяйних одежах, не менш барвистих, нiж пiр'я дивних птахiв, чи то виступав по травi крилатий чоловiк2, чи лiтав над травою. Тiльки вiн теж мав полум'я над головою i теж показував правицею кудись на дерево.

«Чи це часом не рай зображено i ангела в ньому?» – подумки вагався Алi.

Скрипнули щаблi сходiв, i в чорний отвiр дверей вступив лоцман. Пiд пахвою вiн затис якусь книгу, а в руках тримав калам, каламар, пiсочницю, косинцi та загашений свiтильник.

– Так швидко дивишся? Вже закiнчив книгу дивитись?

– Нi, тiльки почав… Вiдкрив i оце роздивляюсь… Але, о шейх, чи нема в цьому грiха, що я роздивляюсь мальованi книги?..

– По-перше, ти дивишся неправильно – як християнин-ромеєць, злiва направо. А треба навпаки. По-друге, це зображений пророк у раю, коли вiн туди мандрував на Бураку.

– Так оце такий i є рай?! – здивувався Алi.– У Бен Сахла в саду краще! У нього i пальми, i червоно-бiлi троянди, i камiнна гiрка з якої капає чиста, як сльоза, вода!

– Тихо! Не кричи… Ти хiба був у садку Бен Сахла?

– Був. Дивився на його червоно-бiлу троянду…

– Он як? За що ж ти такої честi сподобився?

– Я купував вино i соки в нього для Абу Амара… I попросив його, щоб вiн дозволив менi подивитися на його диво.

– А хто такий Абу Амар?

– Мiй господар… Я йому служив.

– А тепер не служиш?

– Тепер я вiд нього втiк.

– Щось поцупив у нього? Чи вiн тебе пiдозрює в крадiжцi? Чи побив тебе несправедливо?..

– Нi, о шейх. Я хочу мандрувати, а з ним все по-iншому. Всi ночi –пиятики, галас, всякi веремiї. Я втiк. Вiд нього i приплив на Корабельний острiв. Там менi пощастило страшенно – на мене звернув увагу малий чорнобородий чоловiк i взяв мене за барабанщика в свою команду…

– Там у нього вся команда – зiнджi?

– Ага! Звiдкiль ти все, о шейх, знаєш?!

– Бо колись я плавав i по морях, i океану. I знаю всiх капiтанiв i їхнi суда. У нього розмальоване судно. I звуть його Малюк.

– Так, о мiй шейх!

– Страшний чоловiк цей карлик! Вiн знаходить у рiзних мiстах непокiрних i дужих негрiв-рабiв. Викупляє їх чи то з в'язницi, чи то вiд лихих хазяїв. А потiм пропонує їм чи вiдвезти на батькiвщину, чи пiти до нього на корабель…

– Так що ж тут страшного? Вiн же добрий i щедрий невимовно! Я ж знаю, скiльки динарiв коштує сильний раб чорний, зiндж! Вiд нашого базару якраз неподалiк невiльничий базар!

– Не перебивай, хлопче, вчися чемностi…

– О шейх, вибач менi мою дурiсть i невитриманiсть! – Алi схопив i поцiлував руку мандейцю.

– Не треба й принижуватись. Так от слухай – цей карлик за допомогою своїх колишнiх рабiв нападає в країнi зiнджiв на селища i захоплює в рабство чорних людей. А потiм їх продає за великi грошi. Вiн чорних рабiв возить аж у Китай! Капiтан вiн вправний, море знає досконало, але душа його страшна. Вiн примусив одних чорних полювати на iнших чорних – i все для свого збагачення…

– Там були, о шейх, вибачай за невитриманiсть, люди з коричневою шкiрою, i лиця в них не схожi на широконосi, широкогубi лиця зiнджiв-африканцiв.

– О, то його найкращi воїни! Це залишки одного пастушого племенi. В них у саваннi була посуха, i вони почали кочувати у бiльш вологi мiсця. Але їх там зустрiли з'єднанi сили племен чорних. I в рiшучiй битвi розбили наголову. Хто був полонений, але бiльшiсть загинула. Нiкому не вдалося втекти. Тодi капiтан викупив тих, хто ще лишився живий у неволi. Там вони страшно гинули. Невiдомо, правда, чому. Видно, просто вiд неволi. А на суднi малого карлика вони вже п'ять рокiв плавають, i жоден не помер. Б'ються вони, як скаженi… Але їдять гидоту… навiть свiжу кров п'ють…

– Вони кашу їли пшеничну з кров'ю… I тодi до мене пiдiйшов один соглядатай i почав кричати, щоб я з ними не сiдав до гурту, бо мене покарають.

– А що було потiм?

– А потiм капiтан вiдпустив мене до оселi Абу Амара, щоб я забрав свої речi i стрiли. I коли я сiв до човна з робiтниками i ми вiдпливли вiд острова, виявилось, що то не робiтники, а переодягненi стражi. Вони мене скрутили, замотали рота i запхали в корзину.

– Мене привезли до фортецi, там принесли в башту i поставили перед рудим чоловiком у зеленiм каптанi, а на капцях у нього золотi кульки нашитi… I ще там був страж-тюрок, той, що напився в домi Айшi. I ще був там негр-кат. Почали вони мене мордувати…

Алi спинився, облизав пересохлi губи – його почало лихоманити вiд згадки про тортури. Мандеєць нiчого не питав, не промовився жодним словом, а уважно дивився на хлопця. Тiльки налив з глека кислого верблюдячого молока в чашу i подав хлопцевi.

Алi випив, вiддихнувся i повiв далi:

– Вони мене почали мордувати, щоб я зiзнався, чи я ходив посланцем музики Кадарiї до Бен Сахла, щоб продати йому перстень iз лалом. Той перстень, що їй подарував Абу Амар, коли в домi Айшi була пиятика… Менi стало млосно вiд мордування, i, коли я валявся на пiдлозi, той, у зеленiм халатi, рудий, говорив, що Бен Сахл послав комусь голуба iз малюнком персня з лалом. А його, рудого, соколи взяли того голуба… Я прийшов до тями, i вони мене знов мордували i питали, чи малював Бен Сахл малюнок на тонкому самаркандському паперi…

– I що ти їм вiдповiв?

– Я вiдповiв так, як воно є – що малюнок не Бен Сахла… Потiм за мене взялися страж i китаєць Чжан. Той питав, а Чжан все менi пульс мацав i казав, чи можна мене мордувати, чи нi. Потiм мене чимось Чжан напоїв, i мене полишили в баштi нагорi. Тiльки скiльки там часу я лежав, не знаю… Абу Амар говорив, що вiн їде на полювання на три днi… Власне, не вiн говорив, я не чув. А це менi сказала Джарiя, що чула, як вiн говорив робiтникам, що ремонт робили в його помешканнi… Ну, коли я прокинувся, то мене почали мордувати жаровнею… Ага, ще перед тим, як мене почали пекти жаровнею, Чжан давав якесь пiйло, бридке, вiд нього аж язик задубiв i губи здерев'янiли, i мастив якимось мастилом рани пiд нiгтями. Те мастило добере – спочатку заболiло, а тодi стало аж гаряче i всякий бiль вiдiйшов, тiльки сильно свербiло… Розпалили вони жаровню i поставили менi на живiт. Тiльки вони дурнi – треба було б їм кiзяками палити, а вони поклали фiнiковi кiсточки. Жар дуже сильний, i людина вiд того болю зразу млiє. Я й зомлiв i нiчого їм не встиг вiдповiсти, навiть якби й хотiв… А потiм страж мене повiв у здоровенну башту, i на днi там здоровенна дiрка. Вiн сказав, що скине мене туди, якщо я не признаюсь, як усе було насправдi. Я був змучений, бiльше не мiг боротись i розповiв йому, як пiрнав у каналi бiля будинку Айшi i знайшов на днi перстень з лалом. Я вiддав перстень Кадарiї. Я думав, що вона менi за нього дасть грошi, а вона тiльки обняла й поцiлувала, а… Ну а потiм я злякався, що Абу Амар мене приб'є за те, що я розповiв катам про лал, а йому нiчого не сказав, хоч я його слуга. Я хотiв поплисти на Корабельний острiв, та страж покликав човняра i наказав йому вiдвезти мене до будинку Айшi. Але це був перевдягнений мiський страж. Я його добре запам'ятав з того вечора, коли з Айшою їздив у Дар-ель-Кихаб наймати музик i дiвок для Абу Амара. Вiн забрав у мене торбу з динарами – це менi страж дав, щоб я не базiкав про все. Потiм вiн хотiв мене забити. Тому я стрибнув у воду i поплив.

– Вiн тебе не наздогнав на човнi?!!

– Коли я стрибнув, то використав течiю i видерся на хiдник… Ну а далi я перебiгав з кварталу в квартал, перепливав через вузенькi канали, поки не дiстався до складiв деревини. Навпроти дому Айшi. Тут вiн мене загнав нагору на штаби стовбурiв, i я згори на нього скинув болонок. Забив йому ногу. Поки вiн шкандибав до човна, я переплив канал i опинився в домi Айшi. Коли я зачиняв дверi, вiн кинув ножа i колодкою вдарив мене по тiменi. Але нiж у мене! –Алi висмикнув ножа з-за пояса i покрутив у повiтрi. Синювате лезо тьмяно зблиснуло.

Мандеєць пильно дивився на Алi, терпляче чекаючи продовження розповiдi.

– Коли я забiг до будинку, то хотiв пiти зразу до Абу Амара i все йому розповiсти. Але я почув у нього в кiмнатi страшний галас, музику, пiснi. Там знову була веремiя. Тому я став прислухатись i почув, що Абу Амар вiдсилає геть Джарiю i каже їй, що мене, значить (вiн сказав «мураху» – тобто я такий мiзерний, як мураха!), вже скоро вiдпустять i я скоро тут буду… Тодi я остаточно вирiшив тiкати. Взяв свiй старий одяг, стрiли i хотiв вийти через боковий вихiд iз садиби. Там на мене засiв фальшивий куфаджi. I я метнув з лiктiв десяти стрiлу в нього. Певно, попав у носа або в око. Бо вiн гепнувся в човна i дико стогнав. Ну, а я поплив з другого каналу, о шейх, до тебе!..

– Хто знає, що ти був у садибi Айшi, крiм цього перевдягненого вбивцi?

– Ще знає Джарiя… А бiльше нiхто! Я їй набрехав, що маю зустрiти гостя Абу Амара. I ще наказав їй випрати мою хустку для шапочки, бо тi шакали вимочили її в сечi i вдягли на мене!.. О шейх! Як попередити Бен Сахла, що йому загрожує небезпека вiд того рудобородого?! Вiн так хотiв взнати, що написано на зворотi малюнка. Вiн, рудий, казав, що коли б вiн взнав, що там написано, кому написано, i хто намалював перстень, то Бен Сахл був би в його пазурах! I нiколи б не видерся!.. Скажи, о шейх, порадь менi, як менi попередити про небезпеку Бен Сахла?

– Заспокойся, хлопче! Бен Сахл уже попереджений. Йому вже допомогли. Вчора до нього приходив китаєць Чжан. Тепер менi вiдомо, для чого вiн приходив. Тепер поясню тобi ось що – ти зробив малюнок персня з лалом, а Бен Сахл на зворотi написав листа своєму братовi у Мiср. I написано його коптською мовою. Якої тут, у Басрi, нiхто iз грамотiїв i не чув. Я тiльки дивуюсь волi Отверзагочого Браму i слiпотi митника, це я про рудобородого, що вони не зрозумiли, що малював ти.

– Я їм сказав, що я неписьменний, i вони повiрили.

– I я тобi вiрю! Ти не знаєш грамоти. Але дивна людська слiпота i пиха –вони не бачать у тобi здiбностей, вони бачать у тобi лише мiсце, на яке тебе поставили доля i народження!.. Отак їхня зарозумiлiсть i стала твоїм порятунком.

– О шейх! Ти все знаєш! Скажи менi – чого митник має ненависть на Бен Сахла? Тому, що той – iудей?

– Головне – не iудейство Бен Сахла. А його мiльйони!

– А скiльки це? Я багато рокiв чую, але не уявляю собi. Поясни…

– Це тисяча тисяч… Ти колись бачив тисячу чогось?

– Нi, не бачив!

– А сотню?

– Сотню бачив. Бачив одного разу, як сотню яєць купували слуги купця Харуфа, i бачив, як сотню дирхемiв боргу вiддавав один купець другому.

– Ну так мiльйон – то сотня сотень сотень.

– Ва!!! – Алi аж вдарив себе по губах.– Так то iз заздростi до його мiльйонiв начальник митницi ненавидить Бен Сахла?!

– Тут, бач iсторiя дуже проста. Колись, давно-давно, ще юнаком, Бен Сахл позичив у свого дядька сотню динарiв i вiдплив до Iндiї. Там вiн займався торгiвлею i рiзними грошовими справами. I нажив кiлька мiльйонiв монет. Вiн повернувся в Басру i взяв собi за жiнку вдову свого брата…

– Ага! Значить, та красуня – то не його донька,– вихопився Алi.

– Молодець, правильно мiркуєш, але не перебивай! I от коли вiн прибув, заплатив податки i зробив сильникам подарунки, всi були задоволенi. Тiльки начальник порту i митницi чомусь образився. Чи замалий подарунок видався, чи йому не так пiднесли. Вiн-бо справжнiй Алiд 4. I заповзявся вiн на Бен Сахла. Уважно придивлявся до всiх його справ, а потiм сповiстив халiфа та емiра, що Бен Сахл обдурює казну i владу, приховує прибутки, не сплачує податкiв. Надiслали з Багдада стражiв з гвардiї халiфа i катiбiв з податкового дивану. Та Бен Сахла сповiстили певнi люди про бiду. I що вiн тодi робить? Вiн роздає в борг свої грошi купцям, мiняйлам, навiть капiтанам. Давав, наприклад, пiвтори тисячi динарiв, а розписку брав на тисячу. Значить, боржник мав повернути йому не пiвтори тисячi, а лише тисячу! Збиток наче? Е нi! Бен Сахл все добре розрахував: i збитки при такiй напастi завжди будуть, та все ж за такi щедроти люди потiм вiддячать. Звичайно, не всi. I найбiльшi борговi розписки вiн розiслав з поштовими голубами своїм людям в Багдад, Мосул, Васiт та ще в рiзнi мiсця. Удома ж лишив розписки на дрiбнi суми. Цiлу скриню тих розписок. I ще кiлька розписок вiд вельможних iз Багдада й Басри. Серед них були iмена i вiйськових, i катiбiв, i кадi. Коли багдадцi заарештували Бен Сахла, скриня потрапила їм у руки. Тодi його посадовили у в'язницю. Та зразу не вiдправили до Багдада. Почали розбиратись па мiсцi. Все було б нiчого. Та хтось iз катiбiв здогадався стягнути з басрiйцiв грошi, що їм дав у борг Бен Сахл. Що тут почалось! Збурились купцi i ремiсники! Бен Сахл добре розрахував –«позичив» багато грошей рiчнякам. А вони ж завжди були найбiльшими айярами 5, i завжди в них були найгострiшi рiзаки в кулаках. Ну, з ворохобниками емiр швидко б управився за допомогою тюркiв. Та от купцi почали забирати свiй крам зi складiв, вантажити на кораблi i вiдпливати в Оман та в Хормуз. А басрiйськi купцi позамикали лавки i нiде й нiчого не продавали. Тодi емiр прикликав до себе начальника митницi i сказав йому сплатити великого хабаря халiфовим слугам i випустити Бен Сахла. Начальник митницi обурився, але емiр у нас не дурень i сказав йому: «Вiдпустимо Бен Сахла – повергнуться купцi й капiтани. I настрижеш iз них вдесятеро вовни, нiж викуп за Бен Сахла!» Отак довелось рудобородому самому, за свої динари викупити iудея з узилища! Всi думали, що пiсля цього Бен Сахл або покине Басру, або помститься митниковi. Але вiн зробив зовсiм незрозумiле. Купив собi чимало землi з пальмами, збудував чудову садибу i вiдкрив винну лавку просто в себе в домi. А за це заплатив чималi грошi. Кохає собi найкращi троянди в халiфатi, торгує соками й винами i читає книжки. Кажуть, вiн великий чародiй – знає всю їхню каббалу. Але я в це не вiрю-не можна стати чародiєм, не знаючи зоряного неба. А зiрки вiн знає погано…

– Коли я прийшов до нього, вiн читав якусь товсту книгу!

– До речi – ти зробив йому якусь надзвичайну послугу. Переповiв якусь новину, звiстку?

– О шейх! Чому ти так говориш?

– Тому, що Бен Сахл мiняйлом був i мiняйлом лишився, яку б вiн личину не прибрав! А мiняйло власнiй мамi задарма чашi води не подасть! Коли емiр захотiв побачити троянду Бен Сахла, всi думали, що Бен Сахл злякається i пустить його до своєї садиби. А вiн наказав жiнчинiй доньцi зрiзати найкращу квiтку i принести емiровi! А тебе, сина смiттяра базарного, вiн проводить через покої до свого едему?!! За малюнок персня мiняйло не показав би тобi чудесної квiтки. Можна довiдатись, що ти йому доброго зробив?

– О шейх! Клянусь Отверзаючим Браму та iм'ям пророка, що я поклявся Бен Сахлу, що нiколи i нiкому не розкажу, клянусь Аллахом! – що я йому показав, i нiколи бiльше з ним не буду про це, показане, говорити, анi згадувати, анi в гостi до нього приходити.

– Те, що ти йому показав, ти лишив у нього?

– Нi, клянусь Аллахом! Вiн не взяв, вiн i хотiв, i боявся… Але сильнiше боявся!

– Мовчи i не пiдтверджуй, бо ти поклявся мовчати, але я тобi скажу, щоб ти знав,– ти йому показав або лал емiра Юсуфа 6, або синiй дiамант. Про цi двi потаємнi коштовностi не затихає поголос. Лал емiра Юсуфа з'явився нiби в Басрi тодi, коли я був менший за тебе. Загинув оманський капiтан, який нiби той лал привiз до Басри. Були зарiзанi два матроси з його корабля в однiм шинку. А потiм отруїли i пограбували шинкаря того, у шинку якого зарiзано матросiв… А синiй дiамант належав батьковi Кадарiї. I тим каменем вiн хотiв вiдкупитись вiд сватання емiра. Та емiр персня не взяв. За перснем дуже впадав Рустем. Вiн же шиїт i хотiв вiдвезти перстень в Кербелю на гробницю.

– О шейх! А ти любиш коштовностi?

– Нi. Це, видно, в мене вiд моїх предкiв – мандейцiв. Нiяких прикрас не повинен носити чоловiк, нiяких коштовностей, нiякого срiбла i золота, крiм грошей на потребу. Я ж цiную тiльки знання, науки i дружбу. Все iнше –порох! I як не збирай докупи гаразди – вiтер часу розвiє все дощенту. I нiхто й нiколи не скаже: було отут чи не було великого багатства.

– О шейх! А який той лал емiра Юсуфа?

Звiздар посмiхнувся до Алi i похитав головою.

– Ще в часи слави i сильних халiфiв з Оману приплив до нашого мiста емiр Юсуф. Вiн хотiв захопити Басру, та Аль-Барiдi спалив увесь його флот. Тiльки сам емiр Юсуф утiк назад до Оману. А був у нього в скарбницi завжди iз собою лал завбiльшки з долоню. Кажуть, що той лал своїм блиском просто слiпив людям очi… А тепер слухай мене, хлопче. Ти потрапив у погану компанiю. Ти багато знаєш, багато бачив, i кожен хоче перетягти тебе на свiй бiк, хоче в тебе випитати таємницю. Чи знищити, щоб ти не видав таємницю. Тобi треба тiкати, бо зрештою-решт хтось iз тих, з ким ти знаєшся, заб'є тебе. Я поговорив з тобою – i менi стало все вiдомо, хоча ти й не порушив клятви. Ти мовчи, мовчи, а я тобi скажу. Ти принiс Бен Сахловi синiй дiамант, але вiн побоявся в тебе його купити. Вiн не дурень – знав, що з часом тебе прихоплять люди емiра чи митника, i ти викажеш, кому ти продав синiй дiамант. I тодi вони з ним розправляться, як з перекупником краденого.

– Я не крав! – заволав Алi.

– Мовчи! Ти у великiй небезпецi – ось-ось тебе можуть вбити! Навчись мовчати i не виказувати словами вiдомi тобi справи. Тобi треба швидше тiкати з Басри. Але нiхто з руббанiв не наважується вийти в море. Я тебе вiдвезу на свiй острiвець з пальмами. Там ти побудеш, поки я домовлюся з якимось iз знайомих капiтанiв. А потiм ти попливеш до Iндiї. Через рокiв п'ять повернешся – i я тебе вiзьму в учнi. Ранiше не можна. Ти пiдростеш, змiнiться твоє лице, тебе нiхто не впiзнає, i тодi я зможу тобi передати хоча б маленьку часточку своїх знань. Зараз спи. Пiсля вранiшньої молитви виберемося з мiста.

Звiздар поклав руку на голову хлопцевi. Алi зразу ж страшенно захотiлося спати. Вiн i заснув, навiть не доївши фiнiкiв, що їх перед ним з топленим маслом у чашi поставив хазяїн.

Звiздар розбудив Алi пiзно, коли вже давно вiдзвучала вранiшня молитва. В кiмнатi на пiдлозi лежало кiлька великих корзин.

– Залазь он в ту корзину. В корзинi тебе принесли на тортури, а я тебе в корзинi винесу на повну свободу. Але на волi бережись i пильнуй! Бо ти ще малий i необачний. А в мене немає часу тебе вчити мудростi, бо тобi треба тiкати з Басри.

– О шейх! Тiльки одне скажи менi – як називається моя зiрка i де вона знаходиться на небi?

– Поки що тобi не треба знати її iменi й мiсця на небi. Знай, що вона є i весь час тебе охороняє. Залазь!

Алi взяв свої речi i заповз, рачкуючи, в корзину. Господар нахилився i прихопив корзину з ним собi пiд правицю. В лiву руку вхопив порожню корзину та й вийшов з кiмнати.

Крiзь щiлини мiж лозинами Алi побачив великого човна i в ньому двох човнярiв. Молодшi за лоцмана-звiздаря, але подiбнi до нього i рисами, i одягом. «Певно, родичi, якщо не брати».

Спочатку господар кинув їм порожню корзину, i старший з двох вловив її.

Потiм звiздар розмахнувся корзиною з хлопцем i кинув її слiдом за першою.

Алi не встиг i зойкнути, як корзину вже тримав човняр i обережно її поклав на дно, на купу пальмового листя. Потiм туди було кинуто ще кiлька корзин.

I човен поплив. Над головою Алi хтось спiвав незнайомою мовою, хоча всякi слова в нiй були: схожi i на iудейськi, i на слова з говiрок, якими розмовляли в навколишнiх селах Багдада.

Важко було лежати в корзинi зiщулившись, але найважче було терпiти комаринi жала. Вони обпiкали все тiло хлопця. I за якийсь час вся шкiра горiла вогнем, пекло її перцем вiд комариних пухирiв. Алi йорзав, терся лицем i спиною об плетенi стiни. Та нiчого не допомагало. Тiльки хтось сердито стукнув по корзинi два рази, нiби попереджуючи про небезпеку.

Через комаринi тортури Алi так i не змiг зрозумiти, скiльки часу вони пливли. Та що давно полишили Басру – це напевно. Стало тихо, тобто не тихо, а не було чутно вуличного гвалту, особливо сильного у портовiй Басрi.

Десь високо вгорi кричали чайки, гуркали голуби у кронах пальм i безупинно шумiли широким листям фiнiковi пальми. Потiм наче почувся рипучий звук дерев'яного колеса i гуркотiння важких млинових жорен 8.

Потiм i цi звуки занурились у одноманiтне хлюпотiння хвиль.

Човен з розгону вискочив на прибережну траву. Алi боляче притиснуло лобом до вербових лозин. Корзину легко пiдняв лоцман-звiздар – Алi вже почав розрiзняти його руку. I так само, як у своїй садибi в мiстi, понiс пiд пахвою по берегу. Крiзь лозу Алi бачив лише зелень, зелень i зелень, та всю освiтлену дивним золотавим сонцем. Тiнь впала зразу, i навколо запанувала темрява. Корзину опустили на землю, i звiздар стиха проказав:

Тихо сиди й не висовуйся, не потикайся, поки не почнуть голуби на ночiвлю моститись на отiй пальмi. Ти, правда, не бачиш, але почуєш, як вони туркотять. Вогонь не розводь. Їжу тобi заготовано в другiй корзинi. Все за один раз не їж, але й вiд пацюкiв та їжакiв стережи. Я повернуся на острiв за день чи за два, коли домовлюся з чимось iз капiтанiв про тебе. Мастило вiд комарiв у корзинi!

Алi лежав у корзинi й мовчав, а шкiра його горiла вiд сверблячки, пекло спину в побитих мiсцях, сiпало в напiвзагоєних ранах пiд нiгтями.

Звiздар ще двiчi заходив до хижi i приносив корзини. Затим вийшов, зачинивши за собою плетенi з лози дверi. Стихли кроки, I зразу ж усе навколо сповнилось безупинним дзюркотiнням цикад.

Дзижчали комарi, але, видно, вже сил у хлопця не стало, чи далися взнаки все тортури i пригоди останнiх днiв, бо вiн i незчувся, як заснув.

Прокинувся вiд далекого-далекого заклику до вечiрньої молитви.

Ледь ворушачи задубiлими руками, зцiпивши зуби вiд гострого болю в м'язах, Алi вiдхилив кришку з корзини i почав потиху вилазити. А коли вилiз на добре вимазану глиною пiдлогу, то в золотавих сутiнках побачив, що нiби опинився у величезнiй плетенiй корзинi. Хижа для збирачiв фiнiкiв була сплетена з товстих i довгих лозин. У серединi хижi мiг на повен зрiст стати дорослий чоловiк. Алi спочатку було важко стояти – штрикало в боки, кололо в п'яти, тягло всi м'язи. Тому вiн сiв на приємно прохолодну пiдлогу i почав розтирати своє тiло, щоб хоч трохи розiгнати бiль. Рухливiсть до нього повернулася досить швидко, i вiн зразу ж кинувся до корзини. Та не по їжу, а по мастило вiд комарiв i зброю.

Скинув з себе лахи i втирав, втирав запашне й охолоджуюче шкiру мастило. Крiзь щiлини мiж лозинами прохоплювались оранжевi променi передзахiдного сонця. Алi пiдповз до дверей i почав їх потихеньку вiдчиняти.

Сонце сiдало за пальмовi гаї на островах, за стiну очерету, за непролазнi заростi осоки, що довгими стiнами пiднiмалися над обмiлинами. В каналах на всi боки були протоки з темною водою i острови з пальмовими гаями, i на всiх островах стояли такi, як i звiздаревi, плетенi халабуди для сторожiв та збирачiв фiнiкiв. На видовженому трикутному острiвцi лоцмана-звiздаря заростi були лише в найвужчому мiсцi. Й Алi, прихопивши з собою наїдок та стрiли, потиху, пригинаючись, просто стелячись над землею, направився туди.

Час вiд часу, через кожних крокiв десять, Алi спинявся, поволi пiдводився i обдивлявся на всi боки, прислухався, навiть принюхувався.

Звiдкiлясь з-за пальмових гаїв, з пiвдня, нiсся далекий жiночий спiв, калатання бубона. Проте було то, певно, так далеко i за густими посадками дерев, що нiяких людей Алi не побачив.

3 пiвночi, з легеньким повiтрям, наче напливав запах диму вiд вогнища.

А з заходу, з золотого небокраю, вiд слiпучого захiдного сонця, крiзь чорнi силуети розкiшних пальмових опахал наче просочувалося далеке гуркотiння плавучих млинiв.

Тут, на кiнцi острiвка, росли найвищi пальми i кiлька старезних – престарезних верб, що мочили своє плакуче вiття у темнiй водi. Пара диких голубiв туркотiли у верхiвцi найнижчої пальми, i ще попискувало якесь птаство в заростях очерету й галасувало перед ночiвлею в кронах велетенських тополь на недалекому островi.

Нараз Алi в тому пташиному перегуковi та спiвi почув швидке i рiвне плюскотiння весел. Вiн спочатку хотiв сховатися в купи осоки та трави, але зрозумiв, що не побачить тодi човна. I хлопець миттю подряпався на вербу, що обмивала своє тонке вiття в протоцi. Коли вже був на половинi висоти i взявся рукою за довгу й товсту гiлку, щоб залiзти на неї, як з гiлки вiддiлилася смуга кори i пiднялась сторчма. Алi з жахом побачив перед собою склянi очi змiї, її свiтло-жовте лускате черево.

Алi в другiй руцi, правицi, якраз тримав свої стрiли. I вiн вiд страху миттю викинув руку iз стрiлами вперед. Удар вiстрями прийшовся змiї в голову i в черево. Вона вiдкинулась назад i, розпустивши кiльця свого хвоста, полетiла вниз, у темне плесо води.

Тепер Алi пiдiймався вгору обережнiше. Ось вiн нарештi на самiсiнькому вершку – вище не можна: затонкi гiлки, та й звiдтiля вже буде видно самого Алi. Вiн уважно обдивився всi найближчi гiлки i на всяк випадок поторкався їх вiстрями стрiл – чи це кора, чи, може, змiйка причаїлась?

Сонце закочувалось за чорнi ряди пальм, i з кожною миттю ставало темнiше й темнiше.

Та все ж хлопець добре роздивився чорного човна з трьома чоловiками в ньому. Двоє гребли, а третiй сидiв на деменi i мав би правити, але тiльки тримав весло – правилку.