Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

14. БАШТА ТОРТУР

Коли вони вже майже наблизились до причалу, хлопцевi переступив шлях чоловiк. Вiн виринув невiдомо звiдки. Голос його був рiзкий i наче водночас застуджений. Сказав вiн таке:

– Малий! Не водись iз безбожними iдолопоклонниками! Ти їв з ними нечисту кров! Тобi слiд пройти очищення. Якщо ти не виконаєш очищення, тебе вiдведуть до кадi! Не спiлкуйся з тими, якi не шанують Аллаха i його пророка!

Алi здивувався i лише змiг виправдатись у такий спосiб:

– Я сам нiчого… Мене потягли до гурту, бо я їм барабанив… I потiм, їм же дозволили тут бути, то я й подумав, що нiчого такого не буде, якщо я з ними посиджу…

– Це не твоя справа, кому дозволили, а кому нi! Ти ж повинен дотримуватися закону i звичаю! Iди швидше геть! Полиш Корабельний острiв i поспiши очиститись вiд скверни! Ти согрiшив! Якщо сам цього не зробиш, тебе знайдуть люди кадi, i покарання буде жорстоке!

Чоловiк говорив таким злим голосом, водночас так впевнено i переконливо, що Алi затремтiв вiд страху. Але тут коричневошкiрий виступив уперед Алi i спис нахилив вiстрям до лиця незнайомого. I той аж вiдсахнувся.

I вони пiшли далi. Алi обернувся i покивом голови подякував бритоголовому, що той вiдiгнав цього скаженого незнайомця, який пророчив малому всякi лиха. Коли вони спустились до причалу, там якраз стояла лодiя, готова щохвилини вiдплисти до мiста. В нiй сидiли робiтники, двоє якихось здоровенних наче вантажникiв валялися просто на днi, нiби впилися дешевим пальмовим вином.

Ще сидiли якiсь вантажники, два торговцi хлiбом.

Старший човняр на лодiї побачив Алi та його темношкiрого супутника i закричав:

– Давай стрибай швидше!

Алi розiгнався i стрибнув до човна, ледь-ледь не промахнувшись. Та все ж зачепився колiном бо в той момент лодiя хитнулась на хвилi. Хлопець нахилився, почав розтирати забиту ногу й зовсiм не звергнув увагу, чи стрибнув за ним у лодiю його супутник. Вiн отямився тiльки тодi, коли вже веслярi дружно скаламучували зелену воду гостроконечними лопотями весел. Вони дружно й вмiло загрiбали, аж здавалось, їхнi м'язи прорвуть засмаглу шкiру. Вже був не один десяток метрiв вiд причалу. А там виросли нiби з-пiд землi стражi у персидських бойових коротких куртках i вiдтручували коричневошкiрого супутника Алi подалi вiд води.

Алi звiвся на повен зрiст, замахав йому рукою i закричав:

– Нiчого, нiчого! Я небавом повернусь! Почекай мене!

На нього цитьнув один з тих, хто нiби спав, i подивився на нього зовсiм не п'яним i не сонним поглядом.

– Ану заткни хавку! I сядь тихо!

Алi вiдчув, як у нього все скипiло всерединi, а проте вiн спокiйно вiдповiв:

– Я нiчого не роблю… Того чоловiка послали зi мною…

– Цить! – гаркнув вантажник i махнув рукою. Алi вiдчув, як його схопили ззаду за плечi, заломили руки i перегнули навпiл, вдаривши пiд колiна долонею.

Хлопець гепнувся на колiна, а головою вдарився об мокру дерев'яну решiтку на днi човна.

Йому було страшно до безтями i таки добре болiло. Та швидка думка врятувала його: «Не рипайся, бо гiрше буде!» I вiн закляк, не ворушився, щоб не викликати ще бiльшу жорстокiсть у цих душогубiв.

Дихати було важко, серце калатало, а в ротi пересохло, та ще й каша при кожному поштовху лодiї пiдкочувалась хлопцевi пiд горло. Кров стугонiла в скронях, i вiн подумки питав себе: «Що робити? Що робити? Що тепер робити?»

Усвiдомлював, що це лише початок всяких бiд i тортур, якi отак раптом впали на його голову. На пiратiв i викрадачiв дiтей вони не скидались. Та й Алi вже не дитина! Просто вiн дуже малий i страшенно худий. А крали зовсiм iнших хлопчикiв – тим потрiбнi були гарненькi i пухкенькi. «Хто ж цi душогуби?! – волав подумки Алi.– I наче вони тут на човнi всi схожi… Ой!.. Та тi двоє, що нiби торговцi хлiбом на деменi,– то ж стражi емiра…» I Алi до кожної риси згадав їх, коли побачив того незабутнього вечора пiсень i знайомства з Кадарiєю та Нiссо, коли вiн ходив з Айшою квартал повiй Дар-ель-Кихаб винаймати дiвок для Абу Амара та купцiв. Це, напевне, вони. Тi, якi йшли хiдником над каналом i були готовi схопити дiвчат, що спiвали. Та й того човняра, що взявся вiдвезти цих порушниць мусульманського благочестя!

Зараз вони сидiли на деменi непорушно, люди з круглими тюркськими личинами та рiдкою рослiстю на бородах. I хоча на них були пов'язанi звичайнi тюрбани, хлопець добре їх запам'ятав у високих шапках стражникiв, охоронцiв емiра.

Алi зрозумiв – його везуть у фортецю. Тому що скрiзь у фортецях були в'язницi – i в Багдадi, i в Васiтi, i в невеликiй Убуллi, i тут, у квiтучiй Басрi.

Алi охопив жах, нiби його вже прирекли на смерть. Серце калатало, i вiн не знав, що з ним робитимуть. Враз усi його думки кинулись до синього дiаманта. Подумав, що будуть в нього випитувати, куди вiн подiв синiй дiамант? Щоб вiн вiддав їм синього дiаманта! Бо за ним он скiльки людей полює! А спочатку Алi, тручись лобом об ослизле смердюче дерево, вирiшив, що, як тiльки його приведуть до старшого, вiн зразу скаже, де перстень. I нехай вони його собi забирають. Вiн бiльше не хоче тримати в себе цю прокляту коштовнiсть. Потiм подумав: «Але якщо я отак зразу вiддам, може, ефiопи мене прирiжуть?» I вiд страху, що прирiжуть, його почало дрiбно лихоманити. Тут Алi схопили, перевернули на бiк. Один iз стражникiв прикрив йому здоровенною долонею рота, линвами його зiгнутi пiд пiдборiддям ноги ще раз сплутав i пов'язав з руками. Запхали його в здоровенну корзину, в якiй з Корабельного острова привозять у мiсто на паливо кору, стружку й тирсу. Закрили згори циновкою.

Що лодiя пристала до берега, Алi взнав по тому, як судно ударилось об щось, струснулось i завмерло.

Корзину взяли двоє стражникiв, просунули жердину в ручки i поклали собi на плечi. Заколисало поборканого Алi вiд їхнiх швидких крокiв. I рота йому було зав'язали хусткою, тiльки носа лишили вiдкритим, щоб мiг дихати. Бачив лише мерехтiння свiтла й тiнi крiзь лозини. Чув, як тупають ногами люди, шваркають сандалями об дерев'янi палi хiдника.

Як зупинились носiї i почали перемовлятись їх чиїмось, Алi зрозумiв –його принесли до фортецi, де були i митниця, i казна, i склад зброї i диван 2 пошти i порту в Басрi. Тут, Алi чув розмови, правив головний пiсля емiра чоловiк Басри – начальник порту i митницi.

Зарипiли, загуркотiли стулки брами i знов корзина загойдалась i попливла вперед.

Потiм хлопця наче потягли вгору. Корзина весь час билася правим боком об мур, лозини чиркали об цеглу. Зарипiли дерев'янi стулки i, проказавши привiтання, носiї опустили корзину i почали призивати благословення Аллаха на голову тих, хто був у тiй кiмнатi.

Зрештою голоси носiїв почали вiддалятись i зовсiм затихли. Зарипiли стулки дверей. Наче знайомий голос звернувся до когось на ймення i наказав вiдкрити корзину.

Тепер уже Алi не сумнiвався – то говорив страж, той, що влаштував веремiю у помешканнi Айшi в ту глупу п'яну нiч. Чиїсь могутнi, здоровеннi руки схопили хлопця за лiктi, висмикнули з вербової в'язницi i поклали на пiдлогу.

Алi лобом вперся в дерев'яну бiлу й вишкрябану дошку.

– А тепер розв'яжи йому рота! – знов наказав голос стража.

Коли чорнi пальцi розмотали хустку з його голови, вiн змiг трохи вiддихатись. Хлопчина обережно-обережно ледь пiдвiв голову i зиркнув уперед. Побачив просто над собою на червоних подушках рожевi, майже бiлi, шаровари, поли зеленого тонкого каптана, капцi iз золотими великими намистинами.

Руки, мiцнi, засмаглi, лежали поверх пiл халата на колiнах. На пальцях поблискували й iскрились перснi з каменями – смарагдом малюсiньким, чималим гранатом i великою кулькою – бiрюзою. Як ще вище позирнув, то побачив Алi мiцне, випнуте вперед, а водночас i широке пiдборiддя з глибокою ямочкою. Мiцно стуленi вузькi вуста. Навколо вуст кучерява руда борода та вуса. Роздутi нiздрi прямого носа. Ще вище темнi, уважнi i водночас лютi очi. Над очима нависали темно-рудi кутцi брiв. Над усiм бiлий головний плат з чорним крученим обручем – так, як носять бедуїни. I той рудий сказав:

– Ти Алi з Багдада?

Алi привiтався з усiєю повагою, як має вiтати малий великого, i призвав благословення Аллаха на голову рудого.

На що рудий скривився, потягнув у посмiшцi лише правий кут вузьких губ.

– Я Алi з Багдада, син Хасана.

– Що робиш у Басрi?

– Я служив своєму пану Абу Амару з Мосула.

– Чого ти з'явився на Корабельному островi? Хто тебе туди надiслав?

– Тому що хочу найнятись на корабель i поплисти в Iндiю.

– Ти не брешеш?

– Я не брешу, присягаюсь Аллахом!

– А ти знаєш Бен Сахла?

Алi помовчав, подумав, зрештою озвався:

– Я в нього купував виноградний i яблучний сiк для гостей мого господина…

– Хто тебе надiслав продати йому перстень з лалом?!

– Кому?

– Ти що, придурюєшся?! Бєн Сахлу! Вiдповiдай!

I свої пальцi з колiн зняв, стис у кулаки i струснув ними в повiтрi.

Алi, лежачи перед ним, нiби поборканий пiвник на м'ясному базарi, вивернув голову набiк i дивлячись iз тремтiнням в лютi очi сильника, сказав тихо, але виразно:

– Я перстень з лалом нiкому нiколи не продавав!

– Брешеш! Ти продав перстень з лалом цьому паскудному iудеєвi, цьому падлу на золотiм мiшку!!!

– Мiй ласкавий пане, найсвiтлiший, найрозумнiший! Я не знаю, хто ти, але по твоєму одягу я бачу, що ти вельможний i достойний чоловiк, в очах твоїх незрiвнянна мудрiсть i над тобою повсякчас благословення Аллаха! Я тобi присягаюсь хлiбом щоденним i водою життєдайною, що я не продавав Бен Сахлу персня з лалом. I не носив йому нiякого персня з лалом. Я правду кажу! Щиру!

На слова Алi чоловiк розчепiрив пальцi i лiву руку опустив на лiве колiно, а пальцями правицi клацнув.

I зразу ж злiва виступили чорнi ноги з бiлими товстими нiгтями, нiби зробленими з коров'ячого рогу. Алi почув над собою свист, який блискавкою впав на нього. Оперiщив спину й обидва боки i зачепив нижню губу, так що вона трiснула i бризнула на пiдлогу кров'ю. Бiль був гострий, нiби сотнi ос вдарили жалами по спинi, по руках i по губi.

Рудий гидливо зморщив перенiсся,

– Обережно! Пiдлогу не брудни! Без кровi, але так, щоб вiн всю правду виклав!

I на Алi посипались удари довгого гранчастого канчука. Алi чув, що в далекiй Ефiопiї такими батогами з бегемотовi шкiри б'ються за дiвчат юнаки. I, згадавши це, засмiявся. I вже нiби не вiдчував так гостро болю.

– Досить! А ти чого смiєшся, шакаленя? – засичав рудий.

– Найяснiший i найдостойнiший мiй пане, накажи мене розв'язати, тодi скажу.

– Он як? Ти ще вiд мене чогось вимагаєш? Син повiї i золотаря! Та я тебе!!! Ану пiддай йому трохи, щоб знав цей шакал, як просити i кого просити!

Чорнi ноги вiдступили вiд Алi, та водночас удари почали падати з особливою точнiстю. По шиї, по плечах, по головi, по руках, по спинi. Особливо пронизував бiль у п'ятах, так що Алi аж забило дух i вiн уже не тiльки не мiг нi смiятись, нi говорити, а навiть вiльно дихнути. Поки вiд одного сильного удару по п'ятах вiн шарпонувся i впав набiк.

– Досить! – ляснув у долонi рудий.– Значить, ти кажеш, що ти не продавав перстень з лалом Бен Сахловi?! I нiхто тебе не посилав продавати цей перстень? I нiхто тобi не наказував спитати в Бен Сахла цiну того персня?

– Я й без Бєн Сахла знаю, що перстень коштовний! Там одного золота не менше, як на двадцять каратiв 3 буде.

– Ага! Так ти, значить, тримав перстень у руках, як ти його вагу знаєш?!!

Алi замовк, проклинаючи себе за необачнiсть. Страж, що влаштував веремiю в Абу Амара, виступив уперед.

– Господине мiй! Дозволь, я його поспитаю?

– Питай,– мляво ворухнув правицею рудобородий,

– Скажи, де ти дiстав перстень? Чи тобi дав його хто, чи ти пiрнав за ним? Бо є люди, якi свiдчать, нiби ти пiрнав за ним i знайшов його на днi каналу. Яким же чином ти його знайшов?

I тут Алi вирiшив: щоб не наговорити проти себе дурниць, за всяку цiну мовчати.

Коли не вiдповiв, страж звiдкiлясь висмикнув пучок тамарискової лози i вперiщив хлопця по п'ятах.

Нiби безлiч гвiздкiв вп'ялися йому в пiдошви. Вiн шарпонувся i впав на другий бiк. Здоровенний же страж перiщив i перiщив його, поки рудий не припинив мордування.

– Досить! Це нiчого не дає. Розв'яжи його зовсiм!

Страж смикнув за кiнець линви i зразу ж пута спали.

Звестися на рiвнi ноги побоявся. Тому перевернувся з боку i, спершись руками в пiдлогу, став навколiшки…

– От що! Є свiдоцтво того, що ти i пiрнав за перснем у каналi, i витяг його. Потiм ти з цим перснем пiшов до повiї Кадарiї…

– Вона не повiя!..– не втримався Алi, хоч i дав собi слово перед тим мовчати й не говорити нiчого зайвого. – Наказав наш емiр їй жити в кварталi повiй i платити податок з ремесла повiй – значить, повiя!.. Отож ти пiшов до Кадарiї з лалом, а вона послала тебе до Бен Сахла продати лал…

Алi мовчав.

– Ти пробув у Бен Сахла досить довго. I пiсля того пiшов вiд нього в протилежний бiк вiд кварталу ель Кихаб, i золото було в тебе i за пазухою, i в поясi. Потiм ти прийшов на Зелений базар i купив фiнiкiв. Розмiняв срiбну частку дирхема. Наївся фiнiкiв i рештки фiнiкiв кинув за пазуху. Потiм ти сiв у човен з п'яними матросами i повернувся в Дар-ель-Кихаб. Казав, що ти їдеш до спiвачки Нiссо. Отже, ти заплутував слiди, щоб нiхто не знав, що ти їдеш владнати грошову справу Кадарiї. Скiльки тобi Кадарiя заплатила за послугу? Скiльки тобi сказала вона просити в купця-iудея за перстень? Скiльки вiн дав за цей перстень?

Алi мовчав.

– Знiми з нього всi його лахи! – клацнув пальцями рудий.

Негр здер з хлопця одяг. Лишалася тiльки на поясi в нього здоровенна в'язка ключiв. Уперше рудий посмiхнувся.

– Я бачу, що тi дурнi мали його ключi за золото! Кажуть менi: «Бряжчало золото пiд сорочкою!» Йолопи! Певно, нiколи не чули, як бряжчить золото! Невiгласи! Але вони добре прослiдкували його шлях… Я можу тобi, сину золотаря й базарної повiї, сказати, де й коли ти був. Чуєш мене?!! Гнила ти лушпайка! – I ледь вимовив лайку рудий, як бегемотiв батiг рiзонув у п'яти вогнем. Вперше Алi не стримався i заверещав.

– Шугони його так, щоб дихання забрало.

Негр врiзав Алi по п'ятах. I свiтло вибнухло в очах Алi червоними й зеленими колами. Потiм свiтло розкололося на безлiч зелених скалок. I зразу очi залило зеленим мороком i все попливло нiби в туманi. Вiдчув, що падає в молочно-зелений морок. Його занудило, i вiн втратив розумiння всього…

Коли хлопець почав приходити до тями, то вiн не мiг ще розплющити очi й тiльки вуха ловили слова, що промовлялись над його головою.

Хлопець або сам дiстав, або Кадарiя його напоумила i показала мiсце, з якого перстень кинула…

Ви всi були пiдпилi, i Кадарiя могла кинути iнший перстень. А справжнiй перстень сховала в рукав, або за пазуху, або за щоку…

– Я бачив – це був той перстень з лалом!

– Я знаю – ти п'єш, як християнська свиня! Ти впиваєшся, як монах-несторiанин! Знаю я твої звички! I якби не ласка правителя, ти знаєш, що я покарав би тебе доброю карою за твої гидоти… Та зараз справа не в тобi!.. Ось лежить передi мною малюнок персня. Ти признаєш, що це малинок того персня?.. Цю пожадливу сучку я добре знаю!… Вона не могла кинути лал. Вона кинула iнший перстень. Але побоялась вийти iз свого кварталу i пiти до Бен Сахла. Вона знає, що Бен Сахл пiд добрим моїм наглядом! I вона пiд моїм пильним оком!

Але ж їй треба було за цей перстень одержати грошi.

Для чого їй потрiбнi такi грошi? Просто так ця прожерлива сучка нiчого не робить… Щось вона задумала!.. Ти знаєш, хоча б приблизно, скiльки коштує такий перстень?! Та цiна, що ти її знаєш, то лише частка його справжньої цiни… Ось у мене в руках малюнок персня… Дивись!.. Бачиш, який дорогий i тонкий папiр?!

Сотнi джмелiв гудiли в головi Алi. Вiн лежав, притиснутий до пiдлоги безсиллям, i млость накочувалася на нього хвиляста. Якiсь слова пливли, гудiли, перекривали одне одного, то нiби розтягуючись у пiсню, то скачучи, як удари калатала в бубон.

Минув якийсь час, i знов Алi почав розрiзняти слова.

Письмена арабськi, але якщо читати, то виходить щось незрозумiле. Якась iнша мова. Я покликав iндуса-капiтана. Вчений чоловiк, знає граматику й мови кiлькох народiв. Вiн послухав i сказав, що нiчого не розумiє… Перську мову знаю не гiрше, нiж ти. Нiчого подiбного в листi! Тюркську мову знаю! Жодне слово не звучить схожим на твою мову. Я закликав вiрменина i прочитав йому оцей таємний лист. I вiн стояв навшпиньки i ловив кожен звук. Але так i не впiзнав жодного слова. Я покликав тих, хто iз Країни Хiнд, хто знає мову тамiлiв4. З'явився один тамiл, поважний моряк, знає граматику i складання вiршiв. Вiн сказав, що мова не тамiльська… Яка це мова? Це не iудейська! Я iудейську трохи розумiю!.. Цi слова, що написанi арабським письмом, звучання їх не пiдходить до жодної з мов, якi можна почути в Басрi, чи й Маскатi, чи в Хормузi. Якби цих кiлька слiв означали арабською або iудейською мовою, ми б точно знали, що це писав Бен Сахл. Але як я доведу, що це писав вiн?! Коли це писано нi iудейською, нi арабською, нi iндiйською, яку вiн теж знає! I кому, кому нiс голуб малюнок i слова?!! Дивись, який тонкий папiрець! Це самаркандський папiр з кори тутового дерева! Хоча, може, й з бавовняних ганчiрок. Мої молодцi, мої соколики-шахiни5 взяли його голуба за кiлька миль вiд Басри, за болотами…

– Мiй шановний повелителю, але звiдки ти знаєш, що це його голуб?!-плавав у вухах Алi улесливо медовий голос.– В Басрi багато голуб'ятникiв! Вважай, всi рух-бани6 тримають голубiв… Он у Рустама аж двi голуб'ятнi… Одна, правда, занедбана. Та все ж два євнухи опiковуються голубами… Його гiнцi, я певно знаю, вiд'їздять вiд нього з його голубами i прибувають до нього з чужими голубами…

– Все так, все так!.. А давай повторимо знов – бачили хлопця в Кадарiї вранцi? Бачили! Щось вона йому передавала? Передавала! Нiс вiн щось iудею? Був у нього чимало часу? Був! I потiм я спитав, коли це все було. Менi точно вказали висоту сонця! Бен Сахл мiг дати цей папiрець?.. I потiм, подивись, якою твердою, вправною рукою намальовано перстень i слова!

Бен Сахл не вмiє малювати… Крiм того, вiн, як клiщ, тримається своєї вiри…

– Що ти верзеш йолопе! Коли йдеться про такi грошi i про таке дiло, хто тут тримається яких заповiтiв i заборон?! Яку завгодно покуту можна потiм прийняти, аби лишень у своїх руках тримати… Та й не тiльки про цей скарб мова! Якщо я вiд пацюка матиму достеменну вiдомiсть про те, що вiн продав цей перстень iудею, то iудей цього разу буде в моїх пазурах i не вислизне нiкуди! Я б йому за все заплатив… Але менi потрiбне справжнє свiдоцтво, а не вимушене свiдчення!..

Шейх, о найславнiший шейх, я знаю, що ти на нього маєш найбiльшу лють у свiтi! I вiн це знає також! Хiба ти сумнiваєшся? Вiн хитрий i обережний… I знов тебе обведе навколо пальця… Вiн мене майже обiграв… Та не зовсiм… У цього хлопця треба взнати, чи носив вiн перстень продавати цьому лихваревi? Чи продав?

– Ну, нiчого, нехай вiн отямиться. Я з ним порозмовляю, може, вiн бачив, як Бен Сахл цей перстень малював?

Мiцнi пальцi вiдiрвали Алi вiд пiдлоги, i хтось тицьнув йому пiд носа чи якийсь розчин гостропахнучий, чи якусь сiль, i вiн швидко почав приходити до тями. Його тримали за лiктi, i вiн стояв на колiнах перед рудобородим.

– Ти, худющий глистюк! Син байстрюка i сам байстрюк! Ти скажи – це малюнок Бен Сахла?!

– Бен Сахл не бачив персня з лалом! Перстень з лалом бачив я, бачила Айша, бачили тi, хто були на пиятицi.

– Вони брали в Кадарiї подивитися перстень?!!

– Не знаю. Я на пиятицi не був…

– А як же ти бачив цей перстень?

Алi замовк i похнюпив голову.

Тодi цей сильник i вельможа покликав когось, хто стояв у сусiднiй кiмнатцi за завiскою.

– Чжан! Спробуй взнати в цього базарного глистюка, чи бачив вiн, як Бен Сахл малював персня?

Алi тодi заговорив, тремтячи вiд жаху – яка ж нова тортурна його чекає:

– Присягалось Аллахом! Я не брешу! Бен Сахл цього персня не бачив.

– Тодi скажи – де ти бачив перстень? I чи правильно намальовано перстень з лалом на паперi? I взагалi, це той перстень, що його кинула у воду Кадарiя? – Чоловiк у зеленому простяг перед очi Алi його ж власний малюнок.

Папiр було обрiзано до самого креслення, а з другого боку розмальовано прегусто лiтерами арабської в'язi. Папiр був добре зiм'ятий i наче навощений.

– Ти письменний, шакале ти мерзенний?

– Нi, я не знаю грамоти. Я не мав часу, щоб учитись, а батько не мав грошей, щоб мене вчити…

– Скажи – це малював iудей?

– Нi, не Бен Сахл.

– А звiдки ти знаєш, що малював не Бен Сахл? Значить, ти його малював?

– Я неписьменний, присягаюсь Аллахом!

– Ну добре, зараз ти нам скажеш тодi всю правду – хто ж таки малював цей малюнок?

Ззаду негр схопив Алi за руки, голову затис своїми лiктями, а пальцi хлопцевi простягнув уперед.

Перед ними з'явився чоловiк у синьому дешевому халатi i чорнiй шапочцi на круглiй голенiй головi. З верхньої губи спускались чорнi, тонкi, як пацючi хвости, вуса, i з пiдборiддя теж обвисали довгi чорнi волосини. Лице зовсiм жовте, i на ньому чорнi щiлини очей.

У лiвицi жовтошкiрий тримав пучок тоненьких, загострених каламiв. Такими очеретяними каламами ой як вправно пишуть листи i всякi прохання багдадської базарнi писарчуки.

– Тримав! Добре тримав! – проговорив люб'язно жовтий негровi. Вiн висмикнув iз пучка каламiв один i гострим кiнцем потонув пiд нiготь великого пальця лiвої руки Алi.

Алi навiть не мiг скрикнути чи застогнати – вiд дикого болю перехопило горло, притисло шлунок. I вiн лише засопiв носом, мовби з нього, як iз старенького мiха, видавлювали повiтря. Жовтолиций всадив пiд нiготь вказiвного пальця другий калам. Потiм третю очеретину загнав пiд нiготь, потiм четверту. Коли вiн загнав очеретину пiд нiготь мiзинця, тог зрештою, легенi вiдпустило. Алi набрав повнi груди повiтря i заверещав несамовито, як собака вищить, з якого живцем луплять шкiру на бубон. В очах знову то плавали, то кружляли зеленi й червонi плями i нудота пiдступила до горла. Обливало тiло холодним потом. Вiн став геть мокрий, нiби його витягли iз води. Пiт чурiв у нього попiд пахвами, зливався вниз по черву, по грудях, поза вухами по шиї.

Нудота сплелася з болем, пiдкотилася до горла. I вiн смердючим струмися виблював кашу, що з'їв на Корабельному островi. Гидота полилась на його пласковидого мучителя i бризнула на подушки i на капцi рудобородого. Той пiдскочив, заревiв, як вiслюк пiд час злучки.

– Геть цього байстрюка!!! Геть смердючого шакала!!! Розправляйся з ним як хочеш! Тiльки без мене!

– Яка гидота!!! – Обличчя його виражало таку муку, просто бiль.– О паскудство! Тепер я маю пройти очищення, а в мене стiльки справ! О Аллах! За що такi випробування!!! Витягни з нього хоч клiщами правду про цей лал!!!

Як Алi виблював, дихання в нього вирiвнялося i пiт перестав чурiти. Лише ноги його не тримали, як i ранiше. I вiн завис у руках могутнього негра, для якого важив не бiльше, нiж кошеня в руках хлопчика. Отак жовтий наробив своїми очеретинами веремiї. Рудий пiдвiвся i пiшов геть, посилаючи прокляття на голови всiх iудеїв, Бен Сахла, усiх каббалiстiв, магiв, ворожбитiв i чорнокнижникiв, усiх вiдунiв Басри i всього халiфату.

Негр не зрушив з мiсця. Лишився i жовтовидий кат, оббльований з нiг до голови. I спокiйно почав всаджувати Алi пiд нiгтi правицi загостренi очеретини.

Коли вiн всадив пiд нiготь останню очеретинку, Алi знову стало млосно. I вiн обвис у руках негра. Наче й бiль пiд самими нiгтями зменшився, пригас, але дуже болiло пiд пахвами, болiло пiд лопатками, той бiль проймав тремтiнням усе єство, i знов пiт зросив його худе тiло.

I тут знову перед ним, власне, над ним став стражник з рiдкою кучерявого борiдкою.

– А тепер скажи ти менi щиро i по правдi – чому ти був у Бен Сахла?

– Я пiшов… йому… вiддати… борг…

– Який борг?

– Сказав вiн менi, коли шейх нагородять мене грошима за вiнки квiтiв, то щоб я прийшов до нього подiлитись монетами.

– I ти прийшов?!

– I я… прийшов! Як обiцяв… я тримаю слово…

– Добре! Нехай буде так! Але чого ти так довго сидiв у Бен Сахла?

– А вiн розпитував мене про хвору Айшу.

– Ну й що ти йому сказав?

– Я сказав йому, що вона лежить, i викликали Юсуфа лiкаря, i вiн таке й таке їй призначив.

– А ще що?

– Бiльше вiн мене нi про що не питав…

– А ти йому що розповiдав?

– Я не пам'ятаю…

– Може, згадаєш?

– Не пам'ятаю…– хрипко вiдповiв Алi, i все всерединi у нього тремтiло.

Пити хотiлося неймовiрно. Сморiд вiд власної блювотини паморочив голову, душив своєю гидотою. Алi хотiлося сплюнути. Та вiн боявся, щоб цi кати не почали його мордувати. А бiль поштовхами розходився по тiлу, наростав пiд нiгтями. Алi намагався, щоб пальцi не тремтiли i щоб очеретини вiд тремтiння не розривали сильнiше рани.

– А про якi справи ти з ним iще говорив?

– Не можу… згадати…

– Зможеш!!!

Тодi стражник мигнув жовтошкiрому плосколицему. I той натиснув на калами долонями тонких рук. Палички вп'ялися глибше пiд нiгтi.

Алi вiдчув такий бiль, що пронизав його руки, передався в хребет, в лопатки, в промежину. I вiн був зараз на межi того, щоб обмочитися, обкалятися.

Та жовтолиций зразу ж вiдпустив долонi, i бiль спав. (Певно, по зрошеному потом обличчю малого зрозумiв, що зараз буде).

– Пити…– ледь прошепотiв Алi.

– Скажеш, про що говорив – дамо пити! Скiльки захочеш! Згадуєш, про що говорив?!

– Я говорив про бiло-червону троянду…

– О! – вигукнув страж– Диви, яка в цього смiттяра витончена натура! Йому закортiло побазiкати з цiєю падлюкою про одне з чудес Басри? Ти не дуже думай про його щедрiсть та його чудеса… Це вiн вiд величезних грошей собi завiв цяцьку, щоб похитуватися перед iншими купцями! Вiн нiчого, крiм грошей, не любить!

– Дайте води.. ви обiцяли…– прошемрав Алi западаючи голосом.

Жовтолиций подав йому кухоль води. Хлопець сьорбнув кiлька разiв i ще хотiв, але страж забрав кухоль i проговорив до хлопця:

– Говори! Не будеш говорити – вiн тобi нiгтi буде колупати…

– Я просив Бен Сахла показати менi бiло-червону троянду.

– Це дурницi. Може, воно так i було… Тепер скажи – чого ти ходив до Кадарiї? Вона тебе посилала з перснем до Бен Сахла?

– Не посилала…

– А де вона подiла перстень?

– Перстень вона збиралась покласти у шкатулочку з черепахового рогу, а потiм певно, в тахт.

– Ти бачив, як вона поклала його туди?!

– Нi, не бачив… Я пiшов…

– Ти йшов вiд неї на переговори з iудеєм про перстень?!

– Нi, нiяких переговорiв не вiв!..

– Значить, ти не посланець Кадарiї до мiняйла?

– Нi я нiколи не був її посланцем…

– А чого ти вiд мiняйла знов прийшов до неї?

– Я хотiв у неї попросити грошей!

– Для чого тобi грошi?

– Грошi всiм потрiбнi…

– Добре. Значить, перстень з лалом був у Кадарiї?

– Був у Кадарiї!

– А зараз вiн у неї?

– I зараз вiн у неї.

– А чого ж Бен Сахл малюнок персня з лалом комусь надiслав iз своїм поштовим голубом?! I голуб летiв до Машрiку?

– Я голубiв у Бен Сахла не бачив. Бен Сахл нiяких листiв при менi не писав. I нiякого персня вiн не малював…

– Значить, це не його малюнок?

– Не його малюнок…– вiдвiював Алi.

– А чий тодi?

– Не знаю.

– А звiдки ж ти можеш знати, що це не малюнок мiняйла?!

– Я знаю.

– Ти нам, зрештою, скажеш, звiдкiль тобi вiдомо, що цей малюнок не мiняйло вималював?!!

Алi зрозумiв, що вiн знов загнаний в кут, i замовк.

Турок злегка вдарив по очеретинах. Вiд цього болю Алi хотiв крикнути, але крику не вийшло. Вiн тiльки засвистiв горлом. У нього потемнiло в очах i дихання йому перебилось. Голова впала на груди, i вiн уже бiльше нiчого не тямив. Знов повернувся до тями тодi, коли вiдчув, що його тягнуть за руки, а ноги його волочаться. I бачив вiн над собою в зеленiм мороцi височезного, мов чорний джин, негра. Бачив його здоровенну, мов корабельна щогла, руку, що вхопила його i волочить за собою, як вiхтик. Ще вiн побачив перевернутим догори ногами, що попереду спускається вниз страж. I тонка чалма вiльним кiнцем важко облягла його засмаглу волячу шию.

«Куди це вони мене тягнуть вниз?! Певно, задушити чи зарiзати й викинути кудись у болото…» I Алi й шкода себе не було, i страшно не було. Лише пекло диким болем все пошматоване тiло. Вiд кожного поштовху бiль спалахував з новою силою. Особливо коли його пальцi, вже без очеретин, чiплялись за спiдницю негра. Тодi бiль проколював, проймав усе його тiло. В очах розпускались зеленi й червонi кола. I вiн знов на якусь мить втрачав свiдомiсть.

Вони зупинились перед братами. Звiдкись виринув ще один чоловiк у коротких червоних шароварах. При поясi в нього висiв триглавий канчук iз свинцевими намистинами на кiнцях. Вiдсунулися з страшним скреготом грати. Всi вступили до темного, похмурого примiщення, дуже смердючого. Чулось, як неподалiк плюскотiла вода.

Забрязкотiли, задзеленчали ланцюги.

Зарухались купи якогось дрантя. I виявилось, що то почали пiдводитись в'язнi. Стражник виступив на середину i сказав:

– Ану! Вас сьогоднi годували вранцi? Хочете, щоб вечерю дали?! Я питаю ще раз – хочете?!

– Хочемо, хочемо,– прохрипiло кiлька горлянок.

– Ну тодi отак! Бачите ось цi лахи – штани i сорочку, пояс, хустку?

В'язнi мовчали.

– Малу нужду справте на них, тодi одержите на вечерю i їжу, i питво… Не справите нужду – i завтра без страви перебудете! Це я вам обiцяю.

Кинув на середину ослизлої кам'яної пiдлоги вбрання хлопця.

Алi обвис ганчiркою в руках негра. I лише чув, що робиться, а очi заплющив, щоб не бачити всiєї ганьби.

– Ану Селiме, вiзьми його i постав, хай вiн дивиться. А то i очi закотив! Ач, яка чутливiсть!!!

Коли негр поставив Алi й вiдпустив свої руки, хлопець не втримався i з розмаху впав на пiдлогу. Тодi сталося змiшання серед в'язнiв, i вони перепинили свою мерзотну дiю.

– Я вас на два днi лишу не тiльки їжi, а й води! – обiсiло загорлав страж.– I подивлюсь тодi – може, хто здохне? Щоб менi було менше клопоту з вами!

I в'язнi пiдходили до одягу Алi i поганили його.

– А тепер вдягнiть його!

В'язнi пiдняли голого хлопця i натягли на нього мокрий, невимовно смердючий одяг. Обкрутили на голову хустку, просичену гиддю. Iще й шапочку згори настовбурчили.

– Тепер зв'яжiть йому руки за спину i посадовiть пiд стiну. Якщо хто пiдiйде й допоможе, тому зроблю те ж саме! Тiльки замiсть сечi вимочу одяг у нафтi! А в кого одягу нема – я не пошкодую витратитись на новi сорочки й штани! I побачимо тодi – що приємнiше для тiла – нафта чи сеча? Га?!

Страж засмiявся, i склепiння розбили на стократ його голос.

– Знайте! Вже кiлька днiв я – найдотепнiший жартiвник у Басрi! Це i його господар визнав! Вiн перший таке про мене сказав! I при вiдомих шейхах. Отак!

Лишив хлопця з в'язнями та й пiшов. Китаєць i негр вийшли за грати i про щось тихо говорили з наглядачем.

Хоч наче у цьому узилищi було вогко, однак Алi вiдчув – мокрий одяг починає на ньому висихати, стягуватись. Одяг в'їдався в мiсцях суглобiв i складок, чим далi, тим сильнiше пекло, i свербiла шкiра. Вiд гидкого смороду нудило. Вiд нудоти розривало його нутрощi, а блювати не було чим. I вiн вiдригував слизом i гiркою жовчю. Здавалось, уже лопнули всi кишки.