Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

6. П'ЯНА НIЧ

Знизу почувся передзвiн аль-ута, почав наближатись, пiдiйматися до кiмнати. Ось розчинились дверi, i бiля порога стала Айша, загорнена в покривала. А попри неї вступили в кiмнату малесенька музика та, вихляючи крутими стегнами, спiвачка. I далi вже, на певнiй вiдстанi, хихикаючи та штовхаючи одна одну, вступили розмальованi повiї.

Музика бадьоро перебрала струни, i персiянка проспiвала привiтання мосульцю i благословення всьому дому.

Мосулець же лагiдно поздоровив усiх прибулих i показав рукою пiд бокову стiну – де вже Алi розклав подушки i розгорнув квiтчастий килим.

I ось всi розсiлися, i сам Алi притулився навпочiпки до дверей, готовий щомитi схопитись i виконати наказ Абу Амара.

Абу Амар пiдняв руку – i зразу ж Алi був поруч.

– Пригости дiвчат солодощами!

Алi нахапав на тацю всього потроху i з такою мiшаниною пiдiйшов до спiвачки, як до найстаршої.

Вона ж узяла тацю з його рук i подала музицi.

Та вибрала собi якийсь медовий коржик i обережненько вiдхилила пригощання. А спiвачка без поспiху вибрала найсмачнiшi i найдорожчi солодощi. I, не озираючись, передала трьом дiвкам решту. А тi вже заходились над пундиками, аж плямкання було чути.

Музика тим часом пiдтягла струни, пiдправила лади аль-ута i тонесеньким голоском заспiвала:

 
Щедрий господар –
Взiрець для купця-багача,
Щедро подав його слуга
Щедрi дари землi –
Все гостям запрошеним
Для веселої втiхи,
Слуга твiй хлопець меткий,
Добрий буде iз нього
Товариш в кривавiм бою.
 

Алi вперше чув, як складаються вiршi, отак зразу, як ото птах щебече? На багдадських базарах спiвцi часом складали пiснi в присутностi захоплених болiльникiв-слухачiв. Але то були пiснi про вiйськовi подвиги предкiв чи про нещасне кохання, а малого Алi те зовсiм не цiкавило. Знов дивне вiдчуття якогось чи то туману, чи то млостi напливло на хлопця, хоча в цiєї плосколицьої невеличкої дiвчини не було нi сили голосу, як у персiянки, нi п'янкого звучання.

Здивувався собi Алi i навiть вщипнув себе, бо подумав, що вiн сьогоднi цiлий день крутиться, а їв лише в полудень. I чи млость у нього не вiд голоду раптом? Але й голоду особливого вiн не вiдчував – їсти хотiлося як завжди.

Хлопець перевiв очi на свого тимчасового господаря. Бо вiн знав, що настане час, коли Аллах поверне до нього обличчя удачi. I вiн, Алi аль-Багдадi, попливе за обрiй на бiлобокому, крутобокому басрiйському вiтрильнику.

Побачив, що нiздрi його хазяїна роздулися, немов нiздрi ошалiлого коня. Подумав вiн: «Чом я не мандеєць?! Що вона, ця музика, проспiвала образливого, поганого? Коли такi обличчя у вантажникiв на багдадськiм базарi-суку, вони вже не сперечаються – в їхнiх руках блищать ножi!»

Абу Амар же клацнув пальцями, i Алi, немов стрибунець, пiдскочив до нього.

Мосулець стяг з мiзинця важкий перстень з червоним лалом, поклав на порожню тацю i прошепотiв:

– Вiднеси музицi Кадарiї i скажи їй, щоб вoна згадала слiди старого бабiя Омара i пройшлася по тих слiдах своїми маленькими нiжками.

Хлопець виконав побажання хазяїна.

Запала дивна тиша, коли музика Кадарiя крутила в тонких пальчиках iскристий червоний лал. Її подруга Нiссо збiлiла лицем пiд товстим шаром рум'ян, а нiгтями вп'ялася у власнi долонi.

Троє повiй виструнчились, витягли шиї, як базарнi голоднi суки бiля брами бойнi. Музика вдягла перстень, i тепер лал спалахував за кожним злетом руки над золотавою декою аль-ута.

 
Кинули мене друзi i серце страждає,
Прагну стрiти кохану, зiтхаю весь час,
I для чого поради, i для чого люб'язнi пiдказки,
I на що сподiватись, як невiрна кохана?
Хто потiшить мене? Нащо в серцi надiю плекати?
Так i буду я жити, лише смерть менi душу розрадить.
 

На очi красунi-персiянки Нiссо напливли сльози, вона до кровi прикусила нижню губу.

От її Алi зрозумiв зразу – вона не знала цiєї пiснi i не могла її проспiвати своїм чародiйським голосом, вiд якого наморочиться в головi i млость розливається в грудях.

Зате наступну пiсню – тiльки почала Кадарiя, як Нiссо пiдхопила ридаючим солодким голосом i вже вела всю до кiнця.

В цей час стали в дверях троє – два купцi, що вже трапезували сьогоднi вдень з мосульцем; третiй був у шкiрянiй куртцi-панцирi i при зброї, одязi стражникiв. За поясом Йєменська джамбiя 21 в дорогоцiнних пiхвах, при боцi дорога дамаська шабля2.

Нiхто з трьох не порушив спiву пишногрудої персiянки. Абу Амар теж не ворухнувся, не повiв i пальцем, поки лилася пiсня i дзвенiли струни пiд тонкими пальчиками Кадарiї. Лише коли вiдбринiла остання струна, Абу Амар пiдвiвся i. пiшов до дверей вiтати гостей.

I що здивувало Алi: коли мосулець вiтав озброєного чоловiка – очi його свiтилися щирою радiстю, а усмiхнене лице було сповнене великої поваги.

Далi пiшла робота для Алi – вiн допомагав змити руки гостям, подавав їм солодощi, бiгав униз до господинi Айшi за глеками вина. Обносив усiх вином, всiм пiдливав у чашi, дозирав за свiтильниками – щоб гноти не чадiли i полум'я не блимало.

Лише озброєний робив вигляд, що перед ним не вино, а запечатаний глечик яблучного соку з лавки торгiвця Сахла, того самого, в якого росли бiло-червонi троянди.

– Це правда яблучний сiк? Так? На вино зовсiм не схоже.

Йому всi хором вiдповiдали;

– Це чистий яблучний –сiк! А яблука найкращi – сiрiйськi!

Якраз Алi пiдливав у чашу однiй повiї пахуче солодке вино, i вона не втрималась, прошепотiла:

– П'яниця i бабiй! Ще й удає з себе, шакал, чистого мухтасiба

Озброєний гiсть чи не найбiльше випив повних чаш «соку» i покликав пiсля цього Алi.

– Принеси менi ще соку яблучного! Тiльки дивись, щоб не було в ньому й краплi вина! Пророк заборонив нам уживати вино, а його заповiти – святi! – Вiн пiдняв товстого пальця вгору i похитнувся усiм тiлом, ледь не завалившись на скатертину з пригощанням.

Гостi-купцi були добре пiдпилi, тiльки мосулець не виявляв ознак сп'янiння, хiба що легкий пiт виступав на його засмаглому обличчi.

Повiї та спiвачка теж добре сп'янiли, певно, що й музика Кадарiя трохи пiдпила, бо вона, це добре Алi помiтив, час вiд часу крутила на пальцi перстень i милувалася спалахами кривавого лала.

Мосулець попрохав проспiвати вiрша Омара про газелей, i Кадарiї довелось i спiвати, й грати самiй – Нiссо лише весело хихотiла i розпустила поли свого халату так, що у вирiзi сорочки були добре виднi великi бiлi опуклостi грудей.

Та стражник чомусь не зацiкавився її щедротами, а тодi, коли стомлена Кадарiя попросила перепочинку, покликав до себе дiвчину, перевдягнену на хлопця.

– Я стражник i всi це знають! А тому я повинен пересвiдчитися – чи ти дiвчина, чи ти хлопець? Якщо ти хлопець, то ти бiглий раб Сахла. I я маю тебе йому повернути. Я давно вже йду по цьому слiду.

Мосулець напружився, це зразу помiтив Алi, та крiм нього нiхто на мосульця не звернув уваги.

Обидва купцi почали переморгуватись мiж собою i тихенько похихикувати в бороди.

Тим часом стражник посадовив повiю поруч себе на килим i почав розв'язувати її пояс, здирати з неї каптанчик, знiмати з голови шапку i залазити в пазуху.

– Ану знiмай сорочку! Щось я нiяк не намацаю в тебе грудей, певно, ти хлопець!

I, не чекаючи, поки дiвчина знiме сорочку, сам здер з неї одежину. I перед всiма бризнули її маленькi тугi груди, всi в червоних плямах вiд безжальних лабет стражника.

– Дiйсно – ти дiвчина… Хоча дуже схожа на раба цього клятого мiняйла Сахла. Слухай, а ти танцювати вмiєш?

I, не чекаючи, що вона вiдповiсть, вiн покликав двох її подруг.

– Кастаньєти взяли з собою? Добре! А бубона нема? Є? Чудово! А ну йди i танцюй! Та дивись менi, щоб з Йєменськими придиханнями, з негритянськими вихиляннями, з магрiбiнськими зойканнями. Дiвчина потяглася до сорочки, та стражник боляче вдарив її по руцi.

– Танцюй так, щоб усi бачили, що ти дiвчина!

Ляснула долонею одна блудниця в невеличкий бубончик, а друга – застрекотiла кастаньєтами.

Напiвоголена схопила з пiдлоги пояс i пiд стукiт бубонця вийшла на середину помешкання, обгортаючи довгий червоний пояс навколо тонкого стану.

Дiвчина танцювала добре, i навiть спiвачка i гостi почали ляскати в такт танцю.

– Тихо! – нараз закричав стражник i, не чекаючи, звернувся до басрiйських купцiв: – А раптом той бiглий раб євнух або гермафродит? Як ви, шановнi, вважаєте? Може так бути?!

Обидва купцi весело й п'яно закричали:

– Може, може бути!

Мосулець з усмiшкою схилив голову, але слова не подав.

Стражник пiдкликав до себе танцiвницю i почав сам на нiй розкручувати пояс.

Без пояса шовковi шаровари зiслизнули з її худих нiг i впали на пiдлогу.

– Слава Аллаху! Дiвчина! А то вже думав – доведеться полишити шляхетну компанiю i вiдвести втiкача до мiняйла… Танцюй, дiвко, i звеселяй нас!

Крутилася в шаленiм танцi блудниця – вуста розкритi, очi безтямнi. Але тiло вiдгукувалось на кожен удар бубонця i трiскотiння кастаньєт.

На здивування всiх, музика Кадарiя пiдстроїла аль-ут i дрiбними краплями задзвенiли його струни. Всi аж пiдстрибували на мiсцi, шарпались тiлом, трусили плечима. А Нiссо сп'янiлим солодким голосом завела соромiцьку пiсню.

Стражник раптом пiдхопився i, згарбавши танцiвницю здоровенними лабетами, понiс її пiд стiну на м'якi подушки…

Музики замовкли, приголомшенi дiями стражника, але мосулець в тишi промовив:

– Музики! Продовжуйте гру!

Тонесеньким голоском засмiялася Кадарiя на зауваження Абу Амара i задзвенiла струнами. Загуркотiла бубоном блудниця, заклацала кастаньєтами друга. Старий i молодий купцi плескали в долонi…

Гармидер настав неймовiрний! Всi просто оскаженiли, споглядаючи стражника i блудницю.

Алi не витримав i пiдвiв голову, щоб подивитись на шпарку пiд стелю. Вiн просто вже не мiг побороти заборону – його цiлий вечiр тягло подивитися на ту щiлину, таємницю якої вiн перший узнав. В щiлинi блищали чиїсь чотири ока.

Алi зразу ж нахилився до глечикiв з водою, щоб нiхто не перехопив його погляду. Та було пiзно – Абу Амар вже кликав його до себе i зашепотiв хлопцевi на вухо:

– Важиш головою! На перший раз – вибачаю, вдруге повториш – годуватимеш крабiв у каналi! – I голоснiше, щоб усi чули: – Вiдчини дверi в сусiдню кiмнату, вони зразу за килимом! Запали в кiмнатi свiтильник, постав воду!

В напiвтемрявi Алi нечутно вiдхилив край килима, зразу за ним намацав дверi, i вони без звуку вiдвернулись усередину невеличкої кiмнатки. Крiзь високе вiконце пробивався промiнь мiсяця i клав дивний вiзерунок на долiвку. Хлопець, полишивши мiдного глека i тазик, поспiшив до хазяїна.

– Там видно й без свiтильника – мiсяць через вiконечко падає.

– Я бачу, ти стомився й тому верзеш дурницi, – зашепотiв йому мосулець.

А всi навколо дiйшли до сказу, спiвали дурними голосами похабну базарну пiсеньку.

– Вiзьми халви та родзинок i поспи.

– Де?

– В кiмнатi Айшi. Скажи їй, що я наказав.

Алi в темрявi загрiб зi скатертини в шапку добрi куски халви та жменi родзинок. Ще йому межи пальцi попали фiсташки, фiнiки, медовi колобки, сушенi смокви, але з цього вiн не прихопив нiчого. Джафаровi фiнiки вкарбувалися йому назавжди.

Коли вiн штовхнув дверi, то вдарив по лобi господиню Айшу – вона пiдглядала в дiрочку вiд сучка, але раптової появи хлопця не помiтила i не встигла вiдхилитись.

Вона не втрималась i гепнулася на сiдницi, ледь не загуркотiвши по сходах.

– Це ти, дурнику? Ледь не вбив мене, бiдолашну… Я твоєму хазяїну несу вино, а ти…

Вона не вигадала що далi сказати i сидiла так на краю сходiв.

Алi стояв i дивився на її заголенi ноги, а ступити не мiг – вона йому перегородила шлях.

– Куди ти йдеш? – зрештою здогадалася спитати.

– Хазяїн наказав менi перепочити в твоєму помешканнi, хазяйко.

– Ну добре, iди спи, тiльки не базiкай там багато…

– Добре! – погодився Алi, хоча так i не второпав, чому «не базiкати». I де не базiкати – «там» унизу, в помешканнi Айшi, чи «там» нагорi, з хазяїном своїм? Га?!

Вiн пiшов униз, i коли вже завертав, то пiдняв голову – господиня Айша, зiгнувшись, заглядала в дiрочку.

7. ПЕРСТЕНЬ З ЛАЛОМ

У кiмнатi Айшi тонкий вогник лампи вiдсвiчували стократ глеки, казани, тази i чашi.

Бiля жаровнi клопоталася маленька, чорна дiвчина з прекоротким крученим в кiлечка волоссям. Дiвчина обернулась i прикрила розтуленого рота пальцями правицi.

– Ти хто? – спитав Алi.

– Рабиня Айшi.

Вона помiшувала ложкою якесь вариво в мiднiм казанку. Казанок був не закiптюжений, зовсiм свiтлий. Тому Алi вiдразу второпав – тут рiдко готують – бо купують їжу в якiйсь харчевнi.

– А твоє як iм'я?..

– Джарiя. Я з країни зiнджiв.

– Не слiпий, бачу, хто ти така! Але все ж, як тебе мати звала?

– Те iм'я тiльки моє… А я чую, хто ти такий!

– Як так?

– Слухом чую – мова твоя багдадська. Базарна мова. I йдеш ти стомленими ногами. Соваєш, човгаєш ногами – спати хочеш.

– Пригости мене юшкою, а я тебе халвою та родзинками…

– Халви нiколи не куштувала…– i голос негритяночки затремтiв.

Вона швидко насипала хлопцевi в чашку гарячої сочевичної юшки i дала шмат черствого коржа. Сама ж вихопила з шапки грудку халви, вiдщипувала вiд неї по крихтi i кидала в червонi, наче обдертi до кровi вуста.

Вона сидiла, так розставивши ноги, щоб полотняна сорочка натяглася i жодна крихта не впала на долiвку. Вирячила на Алi величезнi чорнi очi з такими iскристими бiлками, що – здавалося, нiби вони свiтились у мороцi кiмнати.

Поки Алi висьорбав половину сочевичної юшки, вона злизала з тонких пальцiв найдрiбнiшi крихточки халви. Тодi хлопець видiлив їй щедру жменю родзинок.

Вiд погляду – такого вдячного вiн нiколи не бачив у жодної людини – хлопець вiдвернувся. Йому соромно стало, що себе вважав часом бiдним i нещасним. Ось де бiдна iстота – за грудочку халви i жменю родзинок вважає тебе своїм найбiльшим благодiйником!

Водночас Алi дуже хотiлося спитати в негритяночки про багато речей, а те, що вона знає про цi речi, вiн не сумнiвався.

– Скажи менi, Джарiє, чому в цьому домi не живуть пожильцi? Адже вони б вiддавали Айшi багато грошей! I куди виходить мур цього будинку з тiєї кiмнати, де зараз бенкетують?

– Тому тут не живуть люди, що ранiше багато людей жило! А потiм її один пожилець пограбував i втiк. Вiн її полюбовником був i втiк невiдомо куди з усiм її золотом i срiблом. Тодi мiняйло-перс, звуть його Рустем, порадив їй прогнати всiх пожильцiв, а вiн платитиме їй, як би в будинку жили люди… Ну, як би вiн платив за всiх пожильцiв, тiльки щоб їх не було… Зрозумiв? Вiн боявся, щоб хтось iз пожильцiв не зробив до нього пiдкоп. Тому вiн i євнухiв трьох тримає, сторожiв значить, i кiлькох собак… Собаки прелютi, їх привезли з Хорасану2 ще цуценятами. А ще Айша грошi заробляє тим, що вiддає в найми глеки, казани й тазики рiзним людям. Всiх вона пам'ятає, нiкого нiколи не переплутає i не забуде!.. Ще вона ходить i скуповує пряжу в замiжнiх жiнок, бо це не брудний заробiток у них, у бiлих, вважається… Ти, правда, теж бiлий, але ти не злий. I не вважаєш мене пiдлою…

– А чому я повинен тебе вважати пiдлою?

– Тому, що всi бiлi люди вважають себе найкращими, найчеснiшими, а темних людей найбрехливiшими!

– Ну добре, нехай воно так… Але хто така Айша? Чому це її будинок?

– Вона сестра одного багатющого купця. Вiн тепер живе в Магрiбi. А будинком управляти лишив її.

– Слухай, Джарiє! А куди виходить стiна iз кiмнати, де зараз бенкетують?

– Упритул до старих Рустемових голуб'ятень. Рустем страшенно боїться, щоб злодiї не проколупали дiрку в його мурах, чи щоб не прорили нори до його скарбiв! А тiльки я знаю – його старша донька удвох iз одною наложницею самi зробили дiрку в будинку Айшi та й пiдглядають потихеньку, що тут робиться…

– А що ж тут можна побачити? Тепер же у вас немає пожильцiв…

– Е-е-е,– протягла негритяночка,– коли Рустем вiд'їздить до моря на два-три днi, тодi Айша здає на нiч чи на двi знайомим для утiх якусь iз кiмнат. Або всього на кiлька годин – якщо це сiмейнi люди i нi вiн, нi вона не можуть полишити домiвку на нiч… А тi пiдглядають i мовчать. Певно, Айша знає щось про них, то вони й мовчать… Ех, якби знати їхнi секрети! Тихо! Спускається Айша!.. Давай сюди мерщiй миску, нiби це я з'їла!

Зайшла в кiмнату Айша. На ходу вихопила грудку халви у хлопця i заразом сподобилась прихопити ще й з десяток родзинок.

– Смачнi родзинки… Лягай спати отам! – вона кивнула на купу мотлоху. – Ти, мавпо, дивись не блудствуй з ним! Всi ви чорнi розпусницi! – I вона солодко потяглась, аж пальцями хруснула. – А ти менi, гляди, не пригощай її солодощами, бо хазяїну скажу! Адже правильно кажуть – не годуй досхочу собаку, бо вона тебе зжере!

Як Айша знов пiшла нагору, Джарiя почала гладити себе по череву i радiсно посмiхатись.

– От смачно, от смачно! Як вино п'янить… Айша ще грошi заробляє тим, що зводить молодих гультяїв з жiнками купцiв i мореплавцiв, коли тi десь у далеких мандрiвках. А пожадлива! На вулицi пiднiме фiнiкову кiсточку i притягне в садибу! А в самої найкращого сорту пальма засохла, бо не вмiє за нею доглядати. Чоловiкiв боїться найняти – думає, ще пограбують її! Та й платити треба не менше, нiж iншi платять… У дворi i жасмин рiс, i кущi троянд були! Все пропало!

– А ти? Хiба ти не любиш квiтiв?

– Квiти – то забавка для вiльних… Якби їх можна було з'їсти… отодi б я…

– Слухай! Ось тобi шапка. Тут ще трохи родзинок i крихти халви. Як усе вибереш, надягнеш менi на голову!.. – I впав на мотлох, уже стятий глибоким сном.

Прокинувся Алi одразу, iз неспокiйним вiдчуттям, що почалося щось дивне.

Дiйсно, на сходах почулися розлюченi жiночi, п'янi чоловiчi голоси, якi нiби намагалися заспокоїти жiнок, втишити. Та чоловiчi голоси таки здорово були п'янi – варнякали з великим зусиллям. Навiть голос Абу Амара i той був уже п'яний.

Всi пройшли повз кiмнату, i хтось вiдпер дверi на хiдник до каналу.

Нi хвилю не вагаючись, Алi побiг на другий поверх i вiдкрив дверi до кiмнати з еркером. Чомусь у цiй кiмнатi не було запори, а сама ця кiмната не мала нi жодного тахта, нi циновки, нi килимка на стiнi, та й нiяких вiзерункiв чи прикрас.

За Алi поспiшила i чорношкiра Джарiя. Вони вдвох притисли обличчя до товстої решiтки вiкна. Внизу стояли всi принаявнi в цьому будинку, навiть напiвроздягнений стражник i напiвгола танцiвниця.

Двi повiї благали музику Кадарiю:

– Не кидай!!! Подумай, що ти робиш?!!

– Та кидай вже швидше – пiдбурювала персiянка Нiссо напарницю. – Вона здохне, як таке побачить! Клянусь Аллахом!

– Можеш кидати – рубав стражник хрипливим басом. – Але тодi я накажу моїм людям витягти перстень з багна… ї подарую його моїй любiй Зуламi.

Вiн при всiх торсав її за оголенi груди. Кадарiя пiдступила до Айшi:

– Протанцюєш стiльки, скiльки танцювала Зулама – перстень твiй! Присягаюсь Аллахом!

Господиня Айша трохи похитнулась (видно, i її добре напоїли), але нiчого не говорила, тiльки водила головою за перснем, що ним перед її обличчям розмахувала Кадарiя.

Зрештою Кадарiї те все набридло. Вона пiдiйшла швидкими кроками до краю хiдника, невдало розмахнулась i жбурнула перстень – щедрий дарунок Абу Амара.

Зойкнули розпачливо двi повiї.

Радiсно скрикнула Нiссо.

Алi та Джарiя, не змовляючись, поспiшили вниз, на вулицю, щоб затягти непритомну жiнку до будинку.

Хлопець разом iз рабинею перетягли зомлiлу господиню в помешкання. Тепер Алi пересвiдчився, яка важка i незручна для ношi непритомна людина.

Всi ж iншi з п'яними спiвами та смiхом i кепкуванням над пожадливою хазяйкою пiднялися на третiй поверх.

Чорна рабиня, вкрай перелякана, сидiла бiля своєї володарки i нiчого не робила.

А хлопець то хапався терти скронi зомлiлiй жiнцi (десь таке чув), то класти мокру ганчiрку на чоло.

Заскрипiли, дверi. Негритяночка наче й не чула, злякано дивилась на потемнiле лице хворої. Вступили мосулець i стражник.

– Що б не сталося – спочатку знайди мене! Я все уладнаю – слово воїна… Спасибi тобi – вже кiлька рокiв я так не веселився, як цiєї ночi!

– О шейх! – Мосулець приклав руку до серця.– Такої дотепної витiвки, яку ти втнув з отим «рабом», я ще нi вiд кого не чув! I скажу тобi, вельмишановний та вельмидостойний, не чув навiть про подiбний жарт, ба навiть не читав! – i мосулець захихикав.

А стражник зареготав на все горло i ляснув здоровенною правицею по плечу Абу Амара.

– Поклич пiсля молитви лiкаря Iбн Юсуфа. Вправний християнин. Якщо хочеш взнати про грошовi справи цiєї гiєни – пiдмаж мiняйла Бен Закарiю. Iудей бере у неї грошi й пускає їх в обiг… А ти, хлопче, знайди, де в неї оцет i м'ятна настойка, та й зроби їй ганчiрки мокрi на чоло i скронi… У нас при допитах i дужим чоловiкам оцет допомагає, а м'ята повертає до тями…

– Лишайся бiля Айшi, поки я не покличу, i дивись, щоб чорна робила все, що потрiбно! – наказав мосулець, i чоловiки пiшли на сходи. Дерев'янi щаблi спiвали пiд їхнiми ногами якусь рипучу мелодiю.

Щоб дiстати оцет та м'ятний настiй, довелося заголювати Айшу i знiмати з неї тонкий пояс з цiлою силкою рiзних ключiв. Нiяково було й страшно торкатись хлопцевi жiночої голизни…

Негритяиочка швидко вiднайшла ключ вiд комiрчини з припасами.

В комiрчинi тхнуло гiрким баранячим лоєм, цвiлими сухарями, прокислими фiнiками та смердiло сушеним акулячим м'ясом.

Поки Алi шукав лiки, Джарiя з радiсним криком вихопила горщик, засунула туди руку i напхала собi повен рот проса. Далi вона потягла з полицi глиняну баклажку i вибiгла геть.

Алi опiкувався господинею i чув, як у сусiднiй кiмнатi рабиня гуркотить товкачем – трощить пшоно на грубе борошно.

Потiм з-за дверей крiзь темний коридор поплив гiркий чад деревного вугiлля, просто як iз кузнi. Алi зрозумiв – негритяночка заправила жаровню паленими фiнiковими кiсточками.

Чи то вiд турбот Алi, чи вiд їдкого диму, але господиня Айша розплющила очi, пiдвела голову, втягнула з шумом повiтря, сперлася на лiктi.

– Хто без мого дозволу готує млинцi? – Тремтячою рукою помацала в себе на животi. – Де ключi?!! Погра-бували-и! – з розпачем закричала Айша i впала навзнак.

Голова в неї повернулася набiк, i з носа тонкою цiвкою текла темна кров.

Алi пiдставив пiд лице глибоку мiдну тацю i сам метнувся до сусiдньої кiмнати. При слабому свiтлi вiд жаровнi Алi побачив, як негритяночка поливає пригорiлий оладок кунжутною олiєю, посипає грубою сiллю i пхає до свого широченного рота.

– Пiшли швидше! Айша конає – в неї кров носом чурить! – закричав Алi. – А ти тут оладки жереш!

– Пусте! Не здохне,– спокiйно вiдповiла рабиня, облизуючи, чорнi пальцi з рожевими нiгтями. – Як пiшла кров, то небавом їй стане легше. Таке вже бувало – як iде носом кров, то за день-два оклигає. Сiдай, скуштуй оладка… Знаєш, вiдколи мене схопили людолови, не їла я наших пшоняних оладкiв!

Алi завагався лише на хвилю, бо враз вiдчув, що їсти йому хочеться, аж у черевi смокче.

А потiм i собi, обпiкаючи пальцi, згорнув трубочкою вогненного оладка, змастив запашною олiєю i посипав темною сiллю.

А Джарiя тим часом вже плюскала на розпечену сковороду нову порцiю рiдкого пшоняного розчину.

Алi впорався з другим оладком i поспiшив назад до Айшi.

Йому стало бридко i страшно – таця переповнилась кров'ю, та з носа вже не лилося.

Алi повернувся до дiвчини.

– Iди, винеси i вимий кров! Обмий їй лице!

– А ти? – здивовано спитала негритяночка.

– Я мусульманин. Менi пiсля кровi треба очищатись!

– Скiльки ви вбиваєте людей, а кровi боїтесь! – ледь не кричала негритяночка, а сама все струшувала сковороду з млинцем, щоб вiн не пригорiв.– Ну почекай трохи – ось цей оладок лишень з'їм i все зроблю… Ну почекай! – Вона заплакала.

Тодi Алi махнув рукою i пiшов чекати її бiля хворої Айшi…

Перед самiсiньким сходом сонця, перед молитвою, весела компанiя вивалилася iз занедбаного будинку-палацу.

Алi виглядав у еркер i бачив, як на свист стражника з-за рогу каналу випливли два великi човни, а в них люди нiчної стражi. До одного сiв начальник стражi, до другого – купцi з дiвками.

Була повна вода, i хвилi плюскали пiнистими бризками аж до верха паль.

Мосулець стояв на самiсiнькiм краєчку греблi i махав рукою вiдпливаючим гостям.

Алi був бiля господинi, коли всередину зайшов мосулець.

– Слухай уважно – неси нагору жаровню, сковороду, мiдний кухоль, ступку i глек води. Та швидко!

Без жодної похибки i зупинки виконав Алi наказ господаря.

Мосулець кинув з трiскотом жменю якихось зелено-оливкових зернин у ступку i зачав розбивати їх товкачем.

– Мiй господине! Давай я все добре зроблю! – вихопився Алi.

– Не заважай! Iди вниз – доглянь, чи все гаразд, потiм прийдеш.

Та хлопець не спустився зразу до Айшi й рабинi, а завернув у кiмнату з еркером. Притисся до мiцних грат, зроблених з дубових брускiв.

Просто пiд баштою еркера коливався на припливнiй хвилi човен. У човнi було двоє: якийсь рибалочка i чоловiк з пов'язкою на обличчi, загорнутий у широкий плащ.

Десь з-за обрiю пробилися променi сонця, заспiвали на мiнаретах темнi муедзини.

А чоловiк у плащi й не чув заклику до молитви, а показував, як музика жбурнула перстень i де вiн нiбито занурився у воду.

I тодi Алi впiзнав у ньому стражника.

Спостерiг – стражник помиляється – нiкчемнi сили дiвчини ввели його в оману – показував рибалцi набагато ближче до берега, нiж вона кинула той царський дарунок.

Рибалка роздягся i пiрнув у вируючу воду.

Пiд водою вiн так затримався, що тюрок (а стражниками, як i скрiзь по халiфату, буди або тюрки, або курди) почав непокоїтись i все заглядати у воду.

Алi подумки засмiявся – такi всi скаженi, тiльки б i лили людську кров, а вода їх лякає!

Випiрнув рибалка без персня.

I вдруге так само.

I втретє без нiчого.

I ще багато разiв.

Алi бачив, що рибалка не там шукає, але вiн був не такий дурний, щоб пояснити цьому рiзниковi про його помилку. Пiсля срамної п'яної ночi в Алi не лишилось i крихти поваги до стражника. Шкода тiльки зусиль рибалки. Та й рибалка хлопцевi не сподобався – пiрнає незграбно, вiддихувавсь якось безладно, невмiло.

Зрештою хлопець згадав, що хазяїн Абу Амар наказав йому все оглянути внизу i пiднятись до покоїв. Внизу нiчого не змiнилось – Айша лежала без пам'ятi, а негритяночка все ще пекла тоненькi пшонянi млинцi.

Коди Алi пiднявся до помешкання мосульця, то його чутливi нiздрi вразив дивний i таємничий запах смаженого зерня. Пахло наче i жирним, i гiрким, чимось таким, що водночас заспокоює i бадьорить, що одним тiльки запахом пiдiймає пiдупалi сиди, вiдганяє втому…

Коли Адi вiдхилив дверi, то мосулець стояв навколiшки перед жаровнею i сипав якесь терте листя в кухоль. А кухоль повнився варивом, бризкав на вугiлля, i тодi дзвiнкий i солодкуватий, приторний запах вибухав iз повною силою.

Мосулець зняв кухоль i дав вiдстоятись, а потiм налив собi невеличку чашу. Обпiкаючись i кривлячись, ковтав пахучу, темну рiдину. Нiздрi його роздувались, очi заплющенi, а на обличчi з'явилось очiкування чи то насолоди, чи то радостi.

– Розповiдай, що взнав! – наказав мосулець не вiдкриваючи очей.

Алi все виклав – крiм одного, що стражник не знає точного мiсця, де впав перстень, а вiн, Алi, добре запам'ятав точку падiння.

Алi сам хотiв дiстати перстень. Хлопцевi праглося знайти перстень, щоб його винагородили – дали трохи грошей. Тодi вiн не доїдав би окрушини, а мiг би купити добрий наїдок. Та наперед хвалитись Алi боявся. Вiн добре пам'ятав, як уся вулиця над ним кепкувала, коли вiн похвалявся, що витягне з-пiд млина великого вусача. I цей вусач вирвався з його пальцiв. Пiсля того наперед вiн нiколи не хвалився i не зарiкався.

– Молодець! – похвалив мосулець. – Ось тобi грошi на лiкаря й лiки. Айшу треба добре лiкувати, бо ще помре. А зараз поспiши на кiнець кварталу – там вже човнярi пропливають – i поклич менi човен. Та не гайся! Потiм на базар. Зелень, хлiб, смажена риба, акуляче м'ясо в'ялене. Запам'ятав?! Добре! – Мосулець на очах порожевiв, очi в нього бадьоро заблищали. – Нагодуй з нашого наїдку Айшу та негритянку – помiчникiв треба прикормлювати, щоб були слухнянiшi… Хочеш мокканської таємницi скуштувати?.. Боїшся?! Це не вино i не хашиш – не дурманять людину цi зерна, а дають бадьорiсть i силу до дiї…

Вiн простяг чашу iз залишками темно-зеленого питва.

Алi зробив кiлька ковткiв гарячого варива, а далi була темно-зелена гуща товчених зерен. З незвички обпекло стравохiд i гаряче розлилося в шлунку. На язику терпко гiрчило i було навiть бридко…

Та коли пiд мурами складiв поспiшав до початку кварталу, вiдчув – до нього повертається бадьорiсть i веселий настрiй. Наче й не було божевiльної ночi! У головi не крутилось, як вiд вина, i рухи були зграбнi й упевненi.

Спiвали, тягли молитви муедзини на гостроверхих мiнаретах.

Господар вiдплив, ще раз наказавши покликати лiкаря для Айшi.

Тiльки-но човен завернув за рiг кварталу, як Алi швидко спустився з хiдника i примостився на палi. Миттю розiбрався i склав свої одежини на другу палю.

Примiрявся i кинув шматочок свинцю туди, куди ще в сутiнках Кадарiя жбурнула перстень з лалом.

Приплив наче скiнчився, i вода в каналi заспокоїлась. Бруд i каламуть опадали на дно.

Хлопчина ще з вiкна еркера добре примiрився, де йому пiрнати. Вибрав собi i добре запам'ятав вказiвники – на каналi з того боку три свiжi палi, а на цьому боцi – дверi будинку Айшi.

Без жодного плюскоту слизнув у воду та швидко й тихо поплив на потрiбне мiсце.

Зупинився наче в потрiбнiм мiсцi, перекрутився у водi, обдивився будинки Айшi та мiняйла Рустема – чи не пiдглядає за ним хто? I йому здалось, наче за густою решiткою еркера блиснули очi. Може, це Джарiя пiдглядає?.. Проте як вiн не вдивлявся пильно, бiльше нiяких ознак людини за решiткою не примiтив.

Ще трохи почекавши i все розглядаючись на всi боки – чи нема де кого? – швидко занурився пiд воду.

Коли хлопець наблизився до дна, вiдчув – його зносить придонна течiя. На всяк випадок пошарудiв пальцями по купах смiття, що скупчилося на днi каналу. Нi шматка свинцю, анi персня не знайшов. Випiрнув i побачив, що його знесло лiворуч. Вiдплив праворуч i пiрнув з надiєю, що течiя пронесе його над потрiбним мiсцем.

Хоч намул i спав, проте у водi ще були сутiнки. I коли його почало зносити втретє лiворуч, раптом у густiй зелено-жовтiй каламутi спалахнув жовтий – промiнь i зразу ж загас. Алi випiрнув, добре вiддихався i спустився якомога обережнiше i швидше. Вiн дуже поспiшав, бо повiтря тягло його нагору, у скронях коливався тонкий дзвiн i ось-ось хотiлося хапонути повiтря.

Вiн затримався над купкою череп'я i почав швидко-швидко перебирати уламки, скалки. Ось i винагорода – в денцi глечика пальцi намацали шматочок свинцю. Значить, перстень десь зовсiм поруч.

Хотiлося хапонути на повнi груди повiтря. Дзвiн у вухах став нестримний. Та хлопець знав – зараз i тiльки цiєї митi вiн повинен шукати i знайти перстень з лалом! Доказ цьому – шматочок свинцю! Золото десь поруч, зовсiм поряд! При другому зануреннi хто зна, чи пощастить потрапити точнiсiнько в це мiсце! Вiн поволi почав вести рукою по колу, все ширше й ширше роблячи круги… I ось пальцi слизнули по твердiй опуклостi лала. Наче вишенька, опуклiсть багряного лалу. Алi затис здобич правицею i з усiх сил поспiшив на поверхню. У хлопця вистачило тями, щоб не роздивлятися перстень i не милуватись ним при яскравому свiтлi.