Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

12. СХОВАНКА ДЛЯ СКАРБУ

З дрiбних грошей у малого було iде кiлька фалсiв та половина дирхема. I вiн стрибнув у човен, щоб поспiшити на Зелений ринок.

А там спинився перед лавкою з фiнiками i подав прикажчиковi половину дирхема. Попрохав дати йому фiнiкiв два ратлi. Зневажливо кривлячи соковитi вуста, стрункий прикажчик iз рухами скорiше дiвки, нiж юнака, недбало вiдрахував хлопцевi мiдяки i накидав у шапку в'ялених фiнiкiв.

Алi присiв тут просто пiд стiною давки i з'їв половину фiнiкiв, а решту сховав у рукав.

Отож iз дрiбною монетою в поясi, iз наїдком у рукавi пiшов вiн роздивлятися по базару, все думаючи, як би його швидше добутись до кварталу повiй.

Йому пощастило – кiлька пiдпилих морякiв купували у християнина вино i голосно гомонiли проте, що краще на базарi вино купувати, нiж у лупанарiю – там i дорожче воно, i з усякими домiшками.

Коли вони спустилися до човнярiв i винайняли одного, щоб вiн їх вiдвiз до дiвчат. Алi теж пiдскочив до човна ї попрохав перевiзника, щоб i його взяв.

Моряки пiдняли Алi на кпини з усякими соромiцькими примовками. А човняревi жартома почали погрожувати, що вони донесуть на нього мухтасiбу – вiн-бо возить маленьких хлопчикiв для втiхи старих шльондр.

Та човняр не вiдгукнувся на їхнi п'янi жарти, а суворо спитав Алi:

– Ти чого туди їдеш? Чого тобi там треба?

– Мене послали до Нiссо.

– Аж он воно як! – з повабою виголосив човняр, а тодi до матросiв, уже добре пiдпилих серед бiлого дня: – Вiн, знаєте, до кого? Їде до Нiссо – наша славна спiвачка, хоча й персiянка. Якщо не слухали –послухайте. День чи два тому такi спiви влаштувала на каналi… Сторожа навiть розганяла людей, її, Нiссо, хотiли схопити i кинути до в'язницi. Та люди захистили вiд чортових тюркiв-стражникiв. Так що ви не дуже насмiхайтеся над хлопцем…

Бiльше вiн нiчого не питав i нiчого не пояснював пiдпилим оманцям. Всi вони були темнiшi шкiрою за басрiйцiв, товстогубiшi. Носили короткi чорнi шаровари i пiдперезували їх яскравими широкими поясами, з-за яких стирчали роговi колодки широченних гнутих ножiв. На головах у них були якiсь хустки, а в декого лише маленька шапочка…

Отож вiн iз цими моряками прибув до кварталу повiй. Вiд ранку в кварталi все змiнилося. На вулицi виходили дiвчата iз закутаними обличчями. Та в розрiзах їхнiх сорочок i суконь свiтилися голi груди. Деякi – навпаки, це, певно, були християнки чи ще якоїсь iншої вiри, простоволосi, без усякого покривала на головi. Зате тонкi сорочки й халати-мали туго пiдв'язанi пiд самим горлом, за звичаєм далеких хiн, i туго пiдперезанi поясами, так ще шовк облипав тiло, мов намочений водою. I вiд того повiї були не менш привабливi, нiж тi, хто безсоромно висунув у розрiз своєї сорочки бiлi, незасмаглi груди з пiдфарбованими сосцями.

Алi проскакував повз повiй, напахчених i розфарбованих наче дешевi християнськi ляльки, збурених одна проти одної, прослизав мiж ними, як дрiбна рибка крiзь сiтки.

Оббитi величезними мiдними цвяхами дверi були зачиненi. Вони вiдповiли на удари литого мiдного кiльця дзвiнким вiдлунням. Всерединi нiщо не порушилось.

Нiхто не вiдповiв iз помешкання. Тiльки вгорi в еркерi вiдвернулася вiконна решiтка, i звiдтiля висунулась бiлолиця, наче фарбована в гiпс, дiвка.

– Твiй хазяїн ще один перстень навiженiй приготував?! Скажи йому, що незайманицю купили капiтани. Вони їй такого перстеника зроблять…– Дiвка засмiялася хрипким високим смiхом, i її великi оголенi груди заметелялись з боку на бiк.

Алi задер голову, а очi скосив кудись на раму, не бажаючи оглядати її злої голизни.

– Жiнко! Скажи, а спiвачка Нiссо вдома?

– Жiнка?! Ти пес дурний, а сука – тобi мама! Яка я тобi жiнка?! Я дiвчина!

– Господине моя ласкава! Не гнiвайся на слова. Вибач менi, малому й недосвiдченому…– заговорив Алi мовою базарних багдадських лицедiїв. – Аллах потьмарив мiй слабкий розум, i я мовив дурницю. Вибач менi дурiсть i слабiсть голови. Але де зараз, моя господине ласкава, спiвачка Нiссо?

Хлопець враз вирiшив продати Нiссо синiй дiамант. За безцiнь, звичайно, бо хiба ж у неї знайдеться бiльше пiвсотнi прихованих десь у стiнi чи в одвiрку динарiв? Хоча повiї дуже добре заробляють – по два динари за вiдвiдини. А Нiссо ще й спiвачка. Вiн продасть їй перстень i з першим же кораблем вийде в Арабське море.

Повiя зовсiм роз'ятрилась.

– Ах ти ж дурень! Яка ж вона спiвачка?! Вона вересклива папуга i п'яниця, а не спiвачка… Подалася кудись у сади скиглити свої дурнi пiсеньки для приїжджих дурнiв… Слухай! У тебе господар – хворий чи з тобою спить, що йому не потрiбнi добрi дiвчата?! Скажи йому, якщо твiй повелитель на щось здатний, ми з подругою йому задарма покажемо наше мистецтво. Тiльки нехай вiн згодиться. Передаси йому?! Скажи: найкращi дiвчата задарма хочуть його втiшити

Вона зареготала на все горло, i з-за її спини визирнули ще двi оголенi повiї, реготали вони i кривили, наче мавпи, свої розмальованi лиця-маски, а безлiч дешевих прикрас на них брязкотiли, нiби збруя на базарному мулi.

Алi опам'ятався i прослизнув помiж тих повiй, що зразу з'юрмились, як тiльки почули, що заколочується якась пригода. За якусь хвилину хлопець був бiля сходень пристанi. I битий мiдний фалс перенiс його до iншої пристанi, вiд якої вже Алi бiг через чужi квартали й мости без зупинки до самого занедбаного палацу хворої Айшi. Вiн вiдкрив бокову хвiртку, що навпроти кварталу пересiв, i тiльки ступив на захаращене подвiр'я, як почув з будинку стукiт молоткiв i дзвiнкi удари тесла й сокири. Алi зупинився пiд засохлого пальмою, мiркуючи, чи видертися на стовбур i подивитись, що там роблять у кiмнатах Абу Амара, чи пiти в будинок i все побачити там. «Невже Абу Амар найняв майстрiв, щоб вони забили щiлини i тi красунi Рустемовi бiльше не заглядали до покою? Що ж тодi страшного i потаємного вiн, Абу Амар, замислив зробити, щоб треба було й дiрки забити?! Адже вiн тим багачкам показав усе, що тiльки можна показувати. Хiба що який злочин готується i не можна, щоб тi його побачили… Але який злочин, який грiх?!» Цi думки так збентежили хлопця, що вiн навiть уголос повторив; «Який злочин? Який грiх?» Потiм подумав, що на пальму дертися марна справа – сонце зараз шалене i високо стоїть – у кiмнату не проникають похилi променi i не освiтлюють середину. Поки вiн так думав, вискочила з дому Джарiя, зазирала йому в очi, гладила його по плечу i трiскотiла.

Тiльки ти пiшов, повернувся Абу Амар i привiв їх,– вона розмахувала руками, витрiпувала свої здоровеннi очi, плямкала варгами i клацала язиком, вишкiряла рiвненькi бiлi, блискучi зуби.– Вони зразу заходилися дверi лагодити, тi, до його покою. Такi вправнi майстри. Тiльки грюк-цюк-цюк! – i вже готовi дверi. Клинцi позабивали в щiлини, замок змастили, завiси пiдтягли, одвiрки скобами скрiпили. I зсередини дверi укрiпили залiзними штабами.

– Ти що – пiдглядала i бачила все?

– Нiчого я не бачила! Я все чула. Потiм вони перестукали всi стiни. I один iз них казав Абу Амаровi через кожних два-три лiктi простуканої стiни: «Тут нiчого не вийде… Нiчого не може бути…» I так поки вони не дiсталися до кута кiмнати. Тодi їхнiй раїс3 сказав їм: «Тут щось, може, й вийде» I почали вони обережно довбати дерево теслами… А потiм, а потiм! –Джарiя наблизила до Алi спiтнiле лице i гаряче дихала у вухо хлопцевi: –Вони нiчого не говорили бiльше, тiльки все довбали й довбали, Потiм щось впало. Загуркотiло. I їхнiй раїс скрикнув: «О Аллах! « А Абу Амар затулив йому рота, i вiн далi нi слова не говорив. Тiльки всi вони повзали по пiдлозi i щось шкрябали… Потiм вони довбали стiну в кутку, забивали гвiздки в дерево, обшкрябували i збивали тиньк…

– Абу Амар з ними? – перебив Алi. Йому вже хотiлося пошвидше вiддати свiй синiй камiнь, хоч би й Абу Амаровi! Тiльки щоб по швидше позбутись його. Бо йому вiд митi, коли вiн вислизнув iз лавки Бен Сахала, здавалось, що за ним увесь час хтось стежить i намагається його схопити й вiдiбрати дорогоцiнну прикрасу. Те, що камiнь над дорогий, надкоштовний, Алi зрозумiв хоча б з того, як Бен Сахал ним милувався i як тремтячими руками вiддавав назад. Що навколо цього каменя бродить бiда та небезпека, i дуже велика, свiдчило найбiльше те, що Бен Сахал не схотiв, а по правдi – побоявся його взяти. Ще й видобув з хлопця клятву Аллахом, щоб той мовчав про свою розмову з ним, з Бен Сахалом. Заклятий, виходить, цей синiй дiамант! Треба його продати чи вiддати навiть, поки перстень не видерли в нього, а його самого не вдавили та не кинули в болото.

Абу Амар, як трохи минуло часу, спустився вниз, спитав мене, чи не казав ти менi, куди пiшов… Потiм сам розбудив цю,– Джарiя показала великим пальцем через плече на будинок,– говорив їй якiсь слова, тiльки я їх недобрала – жодного слова не второпала. Вiн сам напоїв її лiками. Тепер ця спить… Ти їсти хочеш?

– Я натовкла проса цiлу чашку! – Джарiя закотила очi пiд лоба.– Пiшли, посмакуємо млинцями.– Вона вивернула голову до плеча, заглядала в очi Алi.

– Тобi вiн що-небудь говорив?

– Нi, тiльки щоб я доглядала цю… Давай поїмо млинцiв i потiм ти менi заграєш, а я потанцюю. Я знайшла маленький барабан серед мотлоху, що ця брала в заставу… От яка радiсть! Пiшли. Побенкетуємо уволю. Показимося досхочу!

– Не базiкай. Абу Амар повернеться – душу видере.

– Вiн що – тебе бив?

– Нi. Але знаєш, який у нього погляд!..

– Пусте! Абу Амара три днi не буде.

– Ти звiдки знаєш?

– Вiн їм,– вона розчепiрила всi пальцi i показала великим пальцем за плече на будинок,– сказав, щоб вправились iз роботою за три днi, бо вiн на три днi вiдправляється на полювання… Я думаю, що його туди запросили або шейхи бедуїнiв, або кадiб « емiра Басри.

– Це правда?!

– Присягаюсь усiма могилами предкiв та їхнiми духами– вiн сказав: «Три днi! Повернусь i зразу ж бенкет. Зробiть усе, закликаю вас iм'ям Отверзаючого Браму». Ось якi слова вiн сказав. Джарiя схопила хлопця за руку i потягла в темний отвiр дверей.

– Слухай, Алi! Давай побенкетуємо. Я тобi танець такий потанцюю, який нашi жiнки для своїх коханцiв танцюють. Мене старi жiнки вчили в лiсi. Це вже потiм мене спотворили вашi м'ясники, Тепер я покалiчена…

– Нiякого я калiцтва в тобi не бачу,– здивувався Алi.

– Моє єство покалiчили5. Так пiдло й недбало втяли ножем, що я вже вмирала… Якби не моя матiнка, викинули б мене на смiтник… Тепер я всього позбавлена! – Алi вiдчув переляк i водночас наче вiдразу до дiвчини.

– Добре! – збрехав вiн.– Пiду до купця-нiсранi 6 й куплю солодкого вина. А ти зготуй оладки i добре розiгрiй барабан, щоб шкiра напнулась. Та гляди не перегрiй, бо шкiра трiсне.

– Ти дуриш мене…– засмутилася Джарiя.– Ти не хочеш зо мною бенкетувати… Звичайно, я рабиня… А ти вiльно бiгаєш по мiсту, там i знайшов собi якусь бiлу сучку.,,

– Я хiба щось таке?! То дорослi всяке таке роблять… То старшi весь час тiльки про всяке таке товкмачать i пiснi спiвають, i вiршi складають…

– А ти хiба не дорослий? – сплеснула руками Джарiя.– Я тебе оглянула –i ти такий, як i всi дорослi чоловiки…

– Так то ти мене шарпала, коли я спав?

– Авжеж…

– Для чого?

– Хотiла подивитись, чи з тобою можна любитись. Бо ти дуже гарний i добрий. Полюбимося? Згода? – Вона обхопила Алi за шию притислася до нього всiм тiлом. Вiд гарячого подиху на своїй шиї, вiд пружного тiла, вiд обiймiв, мiцних обiймiв, у Алi аж голова запаморочилась, i вiн сказав Джарiї:

– Я тобi збрехав, ти правду вiдчула – зараз я не хочу з тобою бенкетувати… Я повернусь увечерi, i тодi ми влаштуємо танцi… А зараз менi треба на Корабельний острiв… Винеси менi їжi. Їду аж до вечiрньої молитви. Тiльки ти не кажи, де я. Добре, не викажеш?

– Клянусь духами предкiв – не викажу! А для чого ти туди їдеш? –зашепотiла Джарiя.

– Потiм розповiм. А зараз швидше збери менi їжi з собою. Я пiшов до хвiртки. Та поспiши!

Алi став у запасному виходi. Озирнувся, нiби обдивляючись облуплену стiну. А насправдi стежив, чи не визирає хтось iз робiтникiв. Нi, нiкого. Тодi вiн вiдiмкнув запори i тихо вiдхилив вузькi, але товстеннi дверi. Присiв навкарачки i обережно-обережно визирнув назовнi. Бiля складiв робiтники займалися своїми вантажами, човнярi, здасться, так поринули в свою гру па костi, що нiчого не чули й не бачили. Дiтей не було видно. Жiнок теж нiде жодної.

Алi примiтив ще вчора внизу одвiрка, майже на рiвнi хiдника, припорошений брудом i пилом сучок. Вiн ледь виступав над деревною. Алi вхопив його за вершечок, похитав з боку на бiк i висмикнув iз гнiзда. Хлопець ще раз визирнув назовнi, обернувся до подвiр'я i тiльки тодi всунув палець до отвору, що утворився на мiсцi сучка. Глибина якраз по довжинi пальця. Алi миттю вивiльнив перстень iз хустки i занурив його у дiрочку вiд сучка. Та коли закрив сучком-затичкою, то сучок вилазив над болонком i свiтив незабрудненою смужкою деревини. Хлопчина знову витяг сучок i, ледь не викришуючи собi зуби, почав гризти. От коли Алi пошкодував за тим ножем, що йому i подарував, i вiдiбрав Абу Амар. Та зрештою, спльовуючи дерев'яну труху, вiн заткнув дiрку, i сучок точно пiдрiвнявся до болонка. Алi вмить пiдвiвся, i не руками, а ногами засипав брудом свiй тайник. Тут i Джарiя з'явилась, несучи хлопцевi маленьку йєменську торбинку, туго напхану їжею. Заглядала хлопцевi в очi, але вiн робив вигляд, що не помiчає цього, i все визирав нiби вiльного човняра. Джарiя хотiла вийти назовнi, та хлопець вiдтрутив її i, не зиркнувши навiть па неї, запер прохiд iз зовнi i поспiшив до пристанi.

13. АЛI-БАРАБАНЩИК

Де кiнчалося мiсто, де чатували вiд пiвдня – Аль-Джанубу вежi-охоронцi, де зводились просто в небо стрiли сторожових маякiв, де на маленьких островах починались пальмовi гаї, там був Корабельний острiв.

Там були тепер i суднобудiвна верф, i доки. Бiльшi i кращi, нiж в Убуллi.

Човен з робiтниками стрiмко плив повз нескiнченнi штаби дерев'яних дощок, бочонкiв i просто стовбурiв, неочищених, нерозроблених.

У зеленкувато-жовтуватих струменях вiдбивалися бiлi колоди тикового дерева, в'язки тонких сандалових стовбурiв, золотистi болонки левантiйського кедра.

Рядами стояли довгi сараї на палях з тикового дерева – найкращого для всiх корабельних споруд: у водi не гниє, добре вигинається. Iз сараїв робiтники тягли паки кокосового волокна, джутовi линви, несли на головах корзини з дерев'яними кiлочками, вживаними замiсть гвiздкiв. Пiд навiсами стояли ряди корчаг iз акулячим жиром.

Коли робiтники переливали в казани i вiдра жир, павiтер розносив гострий дух по всьому острову. Той запах перекривав i аромат живицi левантiйського кедра, i благовоння сандалових гiлок, i бальзамний дух тополиної кори, i гiркоту вербової кори, i терпкi пахощi акацiї…

Човен пропливав повз довжелезний сарай.

Алi побачив, як з-за даха сарая рядами зводяться в синє небо дерев'янi бруси, наче бiлi гнутi iкла. Невже ребра-шпангоути майбутнього корабля?! Але ж який величезний буде корабель, якщо його остов пiдiймається над сараєм?!

Та будiвля скiнчилася, вiдпливла кудись назад.

Перед очима Алi постав нiби скелет невiдомого звiра. Товстенний хребет з могутнього стовбура втисся в пiсок. А бiлi гнутi ребра стрiмко зводились у синє небо. Щоб той остов-скелет вiд своєї неймовiрної величини не перекинувся, його ребра-шпангоути попiдпирали товстими окоренками.

Навколо майбутнього корабля клопоталися майстри. Вони дзвiнко вдаряли гострими, не гiрш бритви, теслами, довбали долотами, стукотiли дерев'яними молотками, щось свердлили бронзовими свердлами. Iншi примiряли дошки до ребер-шпангоутiв, вiдмiряли, скiльки линви треба для укрiплення, заклякли навпочiпки над дошками i кiлочками iз залiзного дерева проколупували дiрочки.

Високий скулений старий поволi ступав уздовж цього дерев'яного скелета i оглядав, обмацував, обстукував кожне з'єднання. Зосереджене обличчя старого було якогось жовто-оливкового кольору. Тiльки на нижнiй щелепi лишилася смужка сивої бороди.

За велетенським каркасом майбутнього вiтрильника виднiвся наполовину вже обшитий корабель. Аж слiпив очi бiлими, рiвненько витесаними дошками.

Коло другої корабельної будови було багато метушнi, галасу, i найбiльше метушнi там створював мiцної будови чолов'яга. Кирпатий i банькатий. Риси його лиця здавалися негритянськими, а от шкiру мав набагато свiтлiшу, нiж у худого будiвничого першого корабля.

Човен наближався до причалу, та Алi повернувся назад i не мiг нiяк вiдiрвати погляду вiд слiпучої деревини майбутнiх вiтрильникiв.

Бiля самiсiнького причалу робiтники розпускали товстенний стовбур тикового дерева на грубi болонки. У товстiшому кiнцi, на торцi вони вiднайшли невеличку трiщину i, вставивши туди клин почали заганяти його в деревину двома молотами. Клин занурювався все глибше, а трiщина поволi повзла все далi й далi по стовбуру.

Крiзь гупання i дзвiн молотiв було чути, як репається, трiщить i розривається, розколюється уздовж волокна бiле тикове дерево.

Алi зачудувався роботою персiв, бо на базарi, де торгували будiвельним деревом, i на будовах у Багдадi Алi не бував, i якщо здаля бачив теслярiв чи столярiв, то до їхньої роботи не приглядався. А тут могутнiй стовбур, привезений аж iз далекої Iндiї через море-океан, i всього лишень два чоловiки розривають кiлками наче яку трiску.

Прибулi вилiзли iз човна на дерев'яний причал i поспiшали кожен у своїх справах.

Виявилось, що навпростець до каркаса першого корабля не пройдеш. Тому Алi разом з iншими прибулими поспiшив помiж велетенськими штабами деревини, як по тiнистому коридору. А той коридор виявився справжнiм лабiринтом. Вiн петляв то праворуч, то лiворуч, то повертав назад.

Коли ж прохiд урвався, Алi побачив – просто попереду, на схилу берега стоять два коловороти. А вiд них тягнуться товстеннi линви з дерев'яними блоками до пошарпаного корабля, що притулився попiд самiсiньким берегом. Тi линви закрiплюють на щоглах i на задерикувато вигнутому форштевнi. I матроси геть усi темнi – негри й мулати. Та всi велетенського зросту. Корабель же увесь геть подертий, дошки борту побитi, яскравi вiзерунки наполовину здертi i облупленi.

Осторонь вiд коловоротiв маленький чоловiчок щось втокмачував двом здоровенним чорношкiрим. Сивi пасма волосся вилазили в нього з-пiд високої шапки, обгорнутої тюрбаном, спадали аж на плечi. Широченна полотняна сорочка метелялася по пiску. Вдягнений був не багатше жебрака-каландаря з багдадського базару. А проте лiве вухо його майже до плеча вiдтягувала ваговита золота серга з дiамантом i двома лалами. Цей чоловiчок задер голову до двох негрiв, що мов казковi джини2 височiли над ним.

I ще поруч стояв старий негр невеличкого зросту, сухорлявий. Борода i кучерi мов бiлий смушок, приклеєний до обгорiлої деревини. Через плече в нього висiв довгий йєменський барабан, а в руках тримав два била до барабана i довгу очеретяну флейту.

Маленький чоловiчок тикав однiєю рукою в груди негра, а другу здiймав угору i лаявся. Тут прилетiла i почала над ним кружляти чи то оса, чи який гедзь. Вiн вiдмахнувся вiд комахи, озирнувся i побачив зачудованого Алi. Подивився уважно на його йєменську торбу пiд рукою i крикнув хлопцевi щось незрозумiле єменською говiркою. Та Алi i половини слiв не добрав. Тодi сивокосий спитав його звичайною мовою:

– Хлопче! Ти що робиш?

– Прийшов просто! – I призвав на помiч цим людям Аллаха, зрозумiвши, що цi люди зараз почнуть працю з тим пошарпаним кораблем.

– Слухай, а ти на сопiлцi граєш? – спитав невеличкий чоловiчок.

– Нi, на сопiлцi не вмiю.

– А в барабан можеш бити?

– Ну, барабан – це звичнiше!

– Ану спробуй.

Пiдкликав до себе старого негра i хлопця.

Негр перекинув шлею барабана хлопцевi через плече, дав замашнi калатала з круглими виполiруваними кулями на кiнцях. Барабан був iз доброї виробленої коричнево-чорної шкiри. А посерединi вона вiд постiйного вибивання вибiлилася.

Цей маленький чоловiчок звернувся до Алi.

– От уважно прислухайся – потiм повториш менi, як вибивав.– I почав ляскати в долонi з рiзною силою та рiзними iнтервалами.

Алi зразу повторив за ним усе, вибиваючи дерев'яними кульками палиць по барабану.

– Так кожен може,– зауважив маленький чоловiчок.– А тепер от так спробуй.

Алi за ним повторив – вибив бiльш складний ритм. Тодi чоловiчок дав ще складнiший ритм, i Алi без усякої напруги вiдтворив його на барабанi.

– Тепер ти! – тицьнув пальцем у груди старому негровi.– Дай йому ритм.

I негр почав. Пiдняв пальцi, розчепiрив, набрав повiтря в груди, виплеснув стрибаючу, перепадаючу мелодiю. I тон то пiдвищувався, то знизився, ритм же то сповiльнювався, то стрiмко нiсся кудись.

Алi спробував за ним повторити, але при самiм кiнцi збився.

Негр захитав головою i замукав, як нiмий, що, мовляв, так не годиться. Алi був просто вражений – що це за нiмий негр, який так добре чує i бездоганно веде ритм.

I тодi Алi сказав, бо тут вiн уже був не слуга чийсь i мiг собi дозволити вiльнiсть:

– Пiдожди, старий. Я тобi зараз дам ритм.

Швидко застукотiв тонкими кiнцями барабанних паличок той танець, який добре пам'ятав з самого малечку, коли повзав по пiдлозi в шинках на березi Тiгру бiля Мiдного млина. Пiд цей ритм танцювали циганки. I негр вилупив на нього свої вирлатi баньки, коли почув цей танцювальний ритм лiсових циганiв. Але потiм його товстi губи розсунулись просто до вух, вiн хапонув повнi легенi повiтря, закотив очi пiд лоба. Приставив довжелезну сопiлку до товстих своїх африканських варг i щосили задув, повторюючи ритм циганського танцю, що вибив Алi на барабанi.

Алi вдарив паличками в барабан – i понеслася весела мелодiя, пiд яку непристойно танцювали лiсовi циганки. Тi два негри, яким давав пояснення чоловiк у тюрбанi, не змогли встояти на мiсцi, пританцьовували, клацали пальцями. Алi побачив, що невеличкий чоловiк пiднiс руку до вуст i щосили дмухає у срiбний сюрчок у виглядi ящiрки. Зразу ж перестав грати на сопiлцi негр. Алi перепинив рiзкi стрибки дерев'яних калатал.

Негри вiдiйшли вiд чоловiка iз сюрчком i стали до коловоротiв. Тi, що перед цим обплутували корабель линвами, спустилися з корабля в човен i пiдпливли до причалу, Невеличкий чоловiчок пiдiйшов до Алi i пояснив:

Битимеш щосили от на такий рахунок: «Раз! Два! Три! Р-раз!! Раз! Два! Три! Рраз!!!» Три рази сильно, а один раз зовсiм з усiєї сили. Зрозумiв мене? I так лупитимеш, поки я не свисну спинитись. А зараз приготувались!

Вiн вилiз на купу окоренкiв i був на кiлька голiв тепер вищий за найвищого негра. Надув щоки, аж очi сховались у глибоких зморшках, приклав до вуст-п'явок сюрчка.

Пронизливий срiбний свист заляскотiв у вухах.

Алi вдарив билами в барабан.

I зразу ж сивий негр почав дмухати у довжелезну очеретяну сопiлку. I пронизливий писк, просто нестерпне дзижчання рознеслося над усiм берегом.

Моряки бiля коловороту, важко видихнувши, ступили по колу,

Почали накручуватись на товстенну пальмову вiсь линви, якими був пригнутий корабель. Пошарпаний, подертий корабель зрушив з мiсця, збурюючи звивистi хвилi, i посунувся до берега, до похилих дерев'яних сходень.

Ось на хвильку корабель нiби спiткнувся, наче сiв на мiлину дном, i почав хилитись лiвим боком, боком i поволi, потроху пiдлазячи до дерев'яного схилу, добре змащеного акулячим жиром. Робiтники тягли з усiх сил, напружуючи могутнi м'язи, занурюючи ноги аж по литки в пiсок. Корабель зовсiм завалився набiк, залилася вода на палубу, заструмiла в усi отвори. Та вже через хвилю якусь корабель поповз по слизьких дошках нагору на берег.

Алi весь час себе стримував, щоб не вдарити швидше, щоб не збити ритм на прискорення. Весь час вiн бив i споглядав, як напружуються м'язи, як надимаються жили на руках робiтникiв, як набрякають на скронях i шиях судини. Просто, здається, лопнуть. Пiт зросив робiтникам лоби, чурiв з шиї, з-пiд пахов, по грудях, бризкав на брудний пiсок.

Алi почав вiдчувати, що вiн наче трохи прискорює ритм. I тому, щоб не збитися вiд цього захоплення дiєю, заплющив очi i почав рахувати подумки, гальмуючи все в своїй головi… «Раз, два, три! Раз! Раз, два, три! Раз!» Зносилася поруч нього мелодiя, висока й скiмлива. Здавалося, лiворуч вiд Алi вона виростає блискучим лезом.

Хлопець, так i не розплющуючи очi, проказував подумки: «Раз! Два! Три! Р-раз!!!», притопував ногою i з усiх сил калатав билами по туго напнутiй шкiрi барабана. Поки мiцна рука не вхопила його за плече.

Алi повернув обличчя, розклепив повiки i побачив – бiля його лиця пiдстрибує цапина борiдка…

Плюскотiла й шумувала вода, виливаючись iз перевернутого, покладеного на лiвий борт корабля. Моряки камешились бiля днища, оброслого пасмами зелених i бурих водоростей, бiлими скойками ракушок i морських жолудiв. Метушилися бiля днища негри-велетнi, заганяючи в пази слипу здоровеннi бруси акацiйового дерева, якi мали утримувати корабель на слизькому схилi. А iншi негри ставили в колеса коловоротiв бруси для гальмування. Коли було вiдпущено кiлька кiлець линви, а корабель лише заскрипiв i зовсiм не порушився з мiсця, тодi чоловiчок щосили засюрчав у срiбну ящiрку. I негри похапали тесла, долота, дерев'янi молоти i чимдуж кинулись вискоблювати, оббивати, обтесувати заросле днище корабля.

Тi ж моряки, що були свiтлiшi шкiрою, мовби коричневi, з голеними головами i всi геть високi й дуже худорлявi, тi вiдiйшли подалi й сiли колом.

I нiхто на них не звертав нiякої уваги. Тiльки негр-музика потяг до їхнього гурту Алi.

I ось вони вжє сидiли мовчки пiд навiсом у затiнку, а поруч потрiскувало вогнище з двома казанами на ньому. В одному починала закипати вода, а в другому булькала й важко схлипувала густа пшенична каша.

Вiд гурту вiддiлилися двоє чоловiкiв i в одну мить забили двох здорових кiз. Один повицiджував з обох кiз у здоровенну дерев'яну чашу кров. Обмочив у кров правицю i, бризнувши на пiсок навхрест, щось промовив i вивернув чашу я казан з кашею. Швидко i щосили заходився кописткою перелопачувати кашу.

А другий тим часом лупив кiз i тельбушив їх, подаючи шматки третьому, i той опускав їх у вируючий окрiп.

Тiльки-но кров добре розiйшлась у кашi, як казан пiдхопили i поставили на пiсок.

Пiд казан з козлятиною все пiдсипали й пiдсипали сухi фiнiковi кiсточки та стружки. Плавали пасма ядучого диму над казаном. Вода вирувала, бризкала, i разом з парою навколо розпливався гострий запах козлятини.

Один з коричневошкiрих, той, що, напевно, був за кухаря, почав залишками кровi з чашi малювати якiсь знаки на великiй тацi. А затим разом iз одним молодиком вiн пiдхопив казан i вони вивернули казан кашi на тацю. Солодкуватий запах вареної кровi оповив усiх проявних.

Алi сидiв, як i всi вони. А лице старого негра-музики посiпувалося вiд нетерпiння, вiд бажання посмакувати наїдком.

Кухар кописткою вирiвняв густу кашу i вiддiлив кожному його частку. Хапали жменями те вариво i з великою втiхою вiдправляли собi в рота.

Алi зрозумiв, що вiн прогавив мить, коли можна було пiти вiд їхнього гурту i уникнути їхньої нечистої їжi4. Якщо ж вiн зараз устане, коли i йому видiлили частку, то образить їхню трапезу, а значить, i їхнiх богiв. Вiн i злякався нечистої їжi, i водночас їсти хотiлося. Тодi набрав повну жменю прегустої кашi, заплющив очi i обережно взяв губами кiлька розварених зернин. Наїдок виявився не таким уже й бридким, як вiн думав. Потiм вiн розсмакував i їв уже з насолодою, та очi не розплющував.

Раптом навколо настала тиша – не чулося плямкання його спiвтрапезникiв, i Алi вiдчув, що на нього хтось пильно дивиться. Розклепив повiки – над ним стояв маленький чоловiчок i впирався здивованими й злими очима на Алi. Вiн спитав хлопця:

– Ти хiба не мусульманин? Ти що, перс чи вiрменин? Чи, може, ти тюрок? Може, ти необрiзаний?

– Мусульманин,– вiдповiв Алi, облизуючи вуста.

– Ну, тодi ти менi своїм байдацтвом подобаєшся! Чий ти? Звiдкiля ти? Що ти тут робиш? Барабанщик ти милiстю божою. Це в тебе в кровi. Якщо цього немає, то немає, i нiхто не навчить, ї нiяка вправа не допоможе. Розкажи менi, хто ти?

– Я Алi з мiста славного Багдада, обителi халiфiв. Син Хасана. Вiн працює на М'ясному базарi.

– А що вмiєш?

– Я вмiю ловити рибу. Вмiю нiж кидати з пращi. Вмiю добре плавати й пiрнати. Я плив вiд Зеленого базару до Золотого млина з жаровнею в руках. А на жаровнi смажилась риба. Купець Омар програв шинкаревi Бурдусу три динари.

– А тобi що дали?

– А менi дали жаровню.

– А рибу?!

– Риба була моя.

– А ким ти хочеш бути?

– Мандрiвником.

– То ти вже мандрiвник!

– Так, але я хочу побачити чудеса свiту. Я хочу побачити рибу кашалота. Я хочу побачити птаха Рух, Я хочу побачити водянi гори…

– Досить, досить,– сказав бородатий чоловiчок. – Беру тебе на свiй корабель. Мене тут звуть Малюк. Такi, як ти менi потрiбнi. Призначаю тобi плату один динар.

– Господине мiй ласкавий! Щедрiсть твоя велика, але мiй батько Хасан заробляє два динари, а вiн робить просту роботу на базарi. Чоловiчок засмiявся i показав хлопцевi два пальцi на однiй руцi i один палець на другiй.

– Твiй батько заробляє двi монети на мiсяць, а я тобi плачу монету за добу. На кораблi мiряють час не днем i нiччю, а добою.

Алi клiпав очима i мовчав, а володар корабля спитав:

– Ти десь мешкаєш чи мечеть тобi пристанищем?

– Нi, я в одної хазяйки живу. Вона зараз хвора.

– Ти їй не заборгував?

– Я нiчого не заборгував, але мої речi в неї зберiгаються. Треба їх забрати.

– Дурниця! Якi в тебе можуть бути речi? Я тобi дам грошi, i ти собi купиш усе потрiбне… В отому куренi будеш жити.

– Господине мiй ласкавий i щедрий! Я повинен забрати свої одежi i зброю. Там у мене добрi стрiли… Зброю я не можу нiкому полишити.

– Ти нiкого не боїшся в мiстi?

Алi здвигнув плечима.

– Мiй господин тiльки може бути страшним. Але вiн на полюваннi. I вiн не казав менi про днi роботи на нього. Я з ним не укладав угоду про час i строк служби. Сказав вiн: «Хочеш пiти до мене?» Я й пiшов до нього, але вiн не сказав, на скiльки вiн бере мене до себе.

– Ну, добре.– Малюк показав гострим, наче гвiздок, пальцем на високого коричневошкiрого, з голеною головою чоловiка: – Ти,– i заговорив до нього якоюсь дивною мовою з приклацуванням, висвистуванням. Нiби спiвала й трiскотiла дзьобом якась птаха. Алi здивувався, аж очi в нього округлились. Тодi бритоголовий пiдвiвся, взяв жовтого плаща, накинув на лiве плече, а праве лишив голим. I взяв списа з дуже довгим вiстрям, направленим як бритва. I попростував за Алi до причалу.