Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Вилiзши на палю, швидко зав'язав перстень у кiнчик хустки, якою обгортав шапочку.

Вiн, вiн, Алi, син багдадського смiттяра, витяг, видобув скарб iз брудного каналу!

А коли вiддасть його Амару? Це вже потiм… Поки що треба не думати про перстень, а швидко виконувати накази хазяїна – знайти лiкаря i купити наїдки…

8. КВАСОЛЯНЕ НАМИСТО

Алi вiдiмкнув важкi заплiснявiлi дверi i тихо прослизнув до примiщення.

Господиня Айша щось бурмотiла i стогнала, та не було зрозумiло, чи це сон в неї, чи марення.

Негритяночка спала на пiдлозi в сусiднiй кiмнатi, ледь не торкаючись сiро-рожевими п'ятами розпеченої жаровнi.

Алi не розбудив її, а сам винiс жаровню на подвiр'я, а потiм позамикав усi дверi, сховав ключi, як i Айша, на голому тiлi. Вислизнув тихо й непомiтно через запасну хвiртку до бiчного каналу.

Тiльки пробiг пiд стiнами складiв до перехрестя каналiв, як зразу ж здибав човняра. I винайняв його до полуденної молитви за дирхем. Човняр був радий, що знайшов такого дурника, а хлопець зрадiв, що не треба тепер знову кожного разу шукати човняра – вiн буде напохватi.

З лiкарем було гiрше.

Коли огрядний, сивобородий християнин взнав, що його викликають до Айшi, вiн замахав пухкими руками.

– Нiкуди не рушу й кроку! Ця гiєна буде кричати, що вона вдячна менi на динар, а заплатить битий фалс! З мiсця для неї не рушу! Це справжня басрiйська скупердяйка!

– Ось тобi, господине, два дирхеми, як задаток. Справжнi, не «чорнi»! Це мiй хазяїн, Абу Амар, мосулець, кличе тебе до господинi Айшi. Вiн платить. Бачиш оце – тобi монети! Якщо їй допоможеш…

Лiкар узяв монету, довго крутив межи пальцями. Зрештою прикусив мiцними бiлими зубами шматочок карбованого срiбла.

– Iду! Срiбло – не золото, проте рiч переконлива!

Коли Алi завiв лiкаря у цей потаємний будинок, з-за дверей почувся стукiт у дошки та плач.

Алi не вiдiмкнув негритяночку, поки лiкар не оглянув хворої та не призначив рiзних лiкiв i не пояснив, де й у кого їх купити, i як їх давати хворiй.

Тодi тiльки Алi вiдiмкнув дверi. Негритянка вискочила стрiлою, перечепилась i розтовкла собi носа.

Лiкар весело i вдоволено розсмiявся.

– Тепер i в рабинi кровотеча, i в хазяйки! Недарма ж кажуть, що собака й рабиня схожi на господаря!

Негритяночка витерла кров кулаком i кинулась iз обуреним вереском до хлопця.

– Зачинив мене, мов собаку?!! Куди ти йдеш?! Вiзьми мене iз собою!

– Цить, чорна мавпо! – Лiкар обурився. – Ти рабиня, а вiн мусульманин! Ти що – збожеволiла?8 Якщо хочеш на вулицю пiти, то поклонись йому низько i попроси та й одягни на шию свою рабську кулю. I – А тодi до Алi i теж обуреним голосом: – Чого на мене дивишся? З рабами треба тiльки суворо! Добра i ласки вони не розумiють. Сядуть тобi на шию, як Дiд на Сiндбада-Морехода. I не скинеш, i не знiмеш.

З такими напучуваннями вони й сiли до човна. Алi думав вiдвезти лiкаря до його дому, проте лiкар попрохав, щоб його вiдвезли до садиби купця Сахла.

– Правда, господине, що в того Сахла є чудо з чудес – серед квiтiв – троянда з пелюстками наполовину червоними, наполовину бiлими? Я так хочу побачити чудову троянду!

– Є. А чого тобi, хлопче, дивитись? Ти ж простолюдин, слуга… А щоб зрозумiти красу чи квiтiв, чи ще чого iншого, треба бути i освiченою, i вихованою людиною. А ти ж, певно, до всього i не вчився нiколи i не знаєш навiть грамоти?

Алi нiчого не вiдповiв i сумно опустив голову – все була чиста правда. Звiдкiль синовi Хасана-смiттяра знати грамоту?

I хлопчина вiдчув себе таким малим i ницим вiд зневажливих слiв лiкаря, що ладен був упасти каменем на дно каналу i бiльше не виринати.

Тiльки щодо краси – то тут Алi обурився, та не посмiв перечити лiкарю. Хiба вони, цi багатi й письменнi, помiчають красу цього свiту i рiзних людських витворiв? От хоча б Джафар – хiба його цiкавить просто краса?! Йому треба, щоб вона дорого коштувала, а вiн за неї щоб мало заплатив! Тодi краса для нього справдi краса… А сам лiкар?! Говорить про освiту i вихованiсть, а жодного разу не зиркнув на дивну штукову стелю, що в кiмнатi Айшi зависла над головою, нiби золотi пришпиленi соти…

Човняр спинив свою посудину бiля кварталу, де жили рiзнi iновiрцi. Алi добре запам'ятав, що до садиби купця Сахла можна потрапити i по водi, i з ремiсничого кварталу, перейшовши по чотирьох мостах.

Потiм човен помчав до Зеленого базару.

Ранок коливався блакитним маревом, а марево протинали золотi променi.

I Басра, з усiма своїми палацами, будинками, мечетями й шпилями мiнаретiв, здавалася велетенською флотилiєю, що стала на припонi в каналi Шатт-ель-Арабу.

А коли глибокими каналами пропливали бiлобокi морськi кораблi – дхау, могло примаритись, що то зрушив з мiсця бiлостiнний будинок.

Найбiльшi кораблi не допливали до басрiйських базарiв – глибина безлiчi проток i каналiв була недостатня. Вони зупинялись в Убуллi – там була найглибша гавань. А звiдтiль товари до Басря перевозили меншi кораблi…

Небавом вони прибули на Зелений базар, i тут негритяночка себе показала. Поки Алi питав цiну редьки та огiркiв, вона вже заглядала в корзини, перегортала бадилля, пiдiймала круглi, блискучо бiлi головки редьки, стискала їх пальцями, нюхала огiрки, для чогось пiдносила їх до вуха. Алi здавалось, що всi люди придивляються до них, озираються. А вiн цього страх не любив! Алi прикрикнув на неї, щоб вона тихо стояла. Дiвчина полишила зелень, та крутила головою на всi боки, на все заглядалась, клацала язиком, ще й до всього притупувала ногою, немов хотiла затанцювати.

Хлопця те її тупотiння вкрай роздратувало, вiн облишив розмову з торговцем i суворо крикнув:

– Ти що – збожеволiла?! Чого танцюєш?

– А ти хiба не чуєш? Он там, на тому березi, за складами в шинку грають на бубонi й ребабi. Певно, хтось iз бахрейнцiв.

– I ти це чуєш, мавпо? – спитав здивований торговець зеленню.

– Я все чую! Ось зараз iще хтось iз ними заграв. На вашiй дудцi, отакiй, що бiля пищика гарбузик приладнаний…

– Гаджа! – закричав торговець зеленню. – Ану поспiшай до шинку за перехрестя i подивись, якi музики там грають!

Вибiг iз комори-сховища молодий, кругловидий тюрок i поспiшив у човнi до шинку.

Алi повибирав редьки, огiркiв, в'язку молодих пагонiв цукрової тростини i хотiв розплатитись iз торговцем, але той вiдтрутив його монети.

– Якщо твоя негритяночка збрехала про музику, присягаюсь Аллахом, ти менi сплатиш удвiчi за товар, щоб не влаштовував отут веремiї i не лазив по всiх корзинах i коробах.

– Але ж, господине! Я нiчого не влаштовував i нiчого не чiпав! – обурився юний багдадець.

– А негритянка?!! Вона носить корзину, i в неї рабська куля на шиї. Значить, ти вiдповiдаєш за неї!

Алi тодi мовчки вiдрахував подвiйну цiну за зелень i поклав на перегорнуту корзину.

Потiм сказав Джарiї, показавши на корзину iз зеленню:

– Неси, чортова душо!

– Не понесу! Нехай його тюрок повернеться! Ось побачиш – я не збрехала!

– Неси! – розлютився Алi.

– Не понесу, i все! Не понесу, бо я не збрехала!.. А ти вiддаси менi грошi, якщо вiн поверне тобi?

– Вiн не поверне…– Алi хотiв сам понести корзину,

Але негритяночка вчепилася в неї, а хлопець не мiг її подужати.

– Ти думаєш, що вiн пожадливiший Рустема? – жваво поцiкавилася негритяночка.

Цi слова пiдкинули на рiвнi ноги торговця зеленню.

– Ах ти смердюча собако! Ти мене, чистокровного араба, порiвнюєш iз жалюгiдним персом?!! Та я зараз покличу сторожу! Та я вам, чортовi шахраї, покажу! Обiкрасти мене хотiли та ще й насмiхаються?!! – репетував торговець зеленню.

Їх почали обступати люди, цiкавитись, що сталося. Здiймався галас. I Алi вiдчув себе в пастцi. Звичайно, якби не рабиня, то вiн би зразу викрутився…

Галас i сварка розпалювались…

Якраз тодi проштовхався крiзь натовп тюрок-слуга.

– Там грають двоє бахрейнцiв – один на ребабi, другий на бубонi, а ще там йєменець з дудкою… Кажуть, що вiн грає краще за всiх на дудцi. I ще кажуть, що вiн був колись пiратом на Сокотрi…

– Вiддавай половину грошей! – сердито мовив Алi.

– Як ти, шмаркачу, розмовляєш iз старшим? Та я зараз покличу базарного стража!

– Присягаюсь Аллахом, ти хочеш здерти з мене подвiйну цiну, але не вийде! До того ж ти пiдступний, як мiняйло, i пожадливий, як Рустем! Бо ти посилав свого хлопця, щоб спiймати нас на брехнi i злупити з нас грошi! Тепер ти продав своє слово правовiрного за шiсть фалсiв. Я пiду до мухтасiба – нехай вiн розсудить нашу суперечку – чи присягання Аллахом вимiрюється за шiсть фалсiв?!

З лавочника почали смiятись.

– I-ii, чортове сiм'я! – захрипiв зеленяр i посунув по дну перекинутої корзини монети. Алi розв'язав капшук i запхав їх туди. I тут знов почала негритяночка:

– Дай менi два фалси! Дай менi, дай!

– Не мої грошi, а господаревi!

– Дай менi два фалси – я собi куплю на один фалс бiлої квасолi, а на другий – червоної. I зроблю намисто. I буду тодi така гарна! – Вона заклацала, закотила очi до лоба, засвiтивши бiлками.

– Дурна! Хiба намисто тобi вид замiнить! Кому яке лице Аллах дав, таке й буде!

Вони вiдiйшли вiд злого торговця зеленню i проштовхувалися серед натовпу уздовж корзин, коробiв, глечикiв та циновок з усiма рослинними дивами пiвденного краю.

Джарiя захлипала i втерла носа сiрою, наче злинялою долонею.

– Як менi, так ти два фалси шкодуєш на прикраси! А сам он який перстень видобув!

– Тихо, – шарпонув Алi за руку негритяночку, а самому все аж похололо всерединi, зацiпило просто. – Розкричалася! Ось тобi три фалси, i купи собi яку хочеш квасолю! Тiльки не в цього змiя!

– Та хiба я кричу ! – заверещала негритяночка. – Я про той чортiв перстень бiльше нiкому й слова не скажу!

I вона поспiшила до рядiв iз зерням.

А хлопець зупинився i подумав: «Треба вiддати пошвидше той перстень Амаровi. Бо ще хтось його в мене забере!»

Та якийсь нiби iнший голос сказав йому: «Може, краще вiддати Кадарiї? Це ж їй подарував Абу Амар»…

Негритяночка купила собi квасолi, а потiм вони без галасу й суперечок докупили iншi наїдки, замовленi Абу Амаром.

I повернулись у твердиню Айшi.

Джарiя кинулася робити намисто з яскравих зернин, але хлопець схопив її за комiр сорочки.

– Попорай Айшу! Напiй її холодною водою, обмий лице i руки. Дай лiки з чорної пляшки!

Дiвчина вiдкрила товстогубого рота, щоб заперечити, та, зустрiвшись з лютим поглядом хлопця, плямкнула губами i на згоду закивала головою.

Алi розклав у посуд рiзнi наїдки i заходився готувати для себе та iнших трапезу.

Вiн швидко почистив та попатрав морських окунiв i кинув на розпечену сковороду. Запах кунжутної олiї, обсмаженої риби та кислуватий чад жару с фiнiкових кiсточок заспокоїв його.

Ось тепер вiн втамує i голод i якусь бридку напругу, що наче аж трусила його пiсля базарної сутички i дуростi Джарiї.

Вона ж, попоравши напiвживу господиню, пiдскочила до базаринок, висмикнула пагiн цукрової тростини i наполовину запхала до свого широченного рота.

– Сiдай їсти! Риба найкраща! Свiжа, свiжесенька!

Та Джарiя щось замукала напханим ротом i кинулась до своєї квасолi.

Звичайно, був лише полудень i годилося тiльки помолитись та, випивши води, з'їсти якусь ягоду чи плiд, а обiдати можна десь пiд захiд сонця, коли почне вщухати спека.

Та з таким госдодином, як Абу Амар, асе змiнилось – не було i справжнього снiданку, i їсти хотiлося, аж рiзало в животi.

Поки Алi небавом розкошував смаженими морськими окунями та пшеничними оладками, чорношкiра рабиня насиляла яскравi квасолини на товсту нитку.

По рибi, на закуску, хлопець щедро собi насипав на мiдну тарiль кавунового насiння, шматочкiв сушеної динi та лущеного горiхового зерня… Алi так смакувала їжа, що в тiлi розпливлося солодке тепло i на сон хилило.

Тому, коли перед ним постала оголена Джарiя, вiн аж головою струсив i очима заклiпав, щоб пересвiдчитись, чи вiн не спить.

Вона була геть гола, тiльки вузенька стрiчка, обмотана навколо пояса, спадала вниз i прикривала лоно.

– Бачиш, яка я гарна? А ти не вiрив? Якщо прикраси є – зразу дiвчина стає красивiша!

Тут тiльки Алi збагнув, що вона показує йому своє намисто з квасолi i обручки з тiєї ж квасолi на зап'ястях рук i на литках.

Хлопець здивувався – i як вона могла так швидко проколоти i насилити насiнини?

– Ну скажи, – вимагала Джарiя в хлопця, – правда ж, я тепер дуже гарна?!

Алi хвилю повагався, хотiв сказати їй, що вона як була мавпою, так i лишилась, та вiн ще раз уважно поглянув на неї i з великим здивуванням пересвiдчився, що вона зовсiм не така бридка, як у подертiй i замизканiй довгополiй сорочцi.

– Тепер гарна…– видавив хлопець. – Тiльки ти без встиду – голяка крутишся перед мужчиною!.. Треба сорочку одягти!..

– «Сорочку, сорочку»!..– перекривила Джарiя.– У ваших сорочках усi ви мов опудала! От матуся моя – знаєш, яка була красуня?! Куди менi до неї! А лишень вдягали на неї вашi чортовi лахи, так i вона ставала, мов опудало! Слухай, вiзьми он тазик.

– Принеси сама, – Алi здвигнув плечима i кинув у рота шматочок сушеної динi.

Дiвчина миттю принесла тазик. Алi перевернув його, обтер ганчiркою вiд сажi i вдарив злегка кiстками пальцiв. Мiдь вiдгукнулася чистим дзвоном.

Замахала Джарiя руками, закрутила стегнами, заколивалась спиною. Вона крутилась, пiдстрибувала, ляскала собi сама в долонi i схиляла голову, нiби прислухаючись, чи правильно вона дрiботить худими тонкокiстними стопами.

Обернула сяюче обличчя з виряченими бiлками очей.

– Давай швидше! Швидше!

Хлопець забарабанив з такою швидкiстю, на яку тiльки спроможнi його руки.

– Швидше, швидше! – прохала Джарiя, не перестаючи крутити стегнами, дрiботячи стопами i обертаючись навколо себе.

Її чорна шкiра зволожилась вiд рясного поту, заблищала наче воронове крило.

Алi трiскотiв пальцями обох рук по дну тазика. Споглядаючи, як пружно пiдскакують перса Джарiї з набряклими сосцями вiдчув, що наче в нього починає швидше битися серце, наче його починає опановувати неспокiй, чекання чогось невiдомого, тiло наповнює нiби млость.

Вiн здивувався своєму вiдчуттю i перевiв погляд на невтомнi ноги Джарiї. Хвилювання пропало.

Та коли дiвчина, крутячись по колу, наблизилась майже впритул до хлопчини, повернулася до нього лицем i просто вгорi над ним застрибали тугi перса, Алi вiдчув, що йому аж горло перехопило.

Спочатку вiн спробував не дивитися на танцiвницю. Та якась сила повернула його голову. I вiн бiльше й не намагався вiдвертатись. У головi в нього наче злегка наморочилось, а серце починало калатати все швидше й швидше. Вiн той бiг серця намагався випередити швидкими ударами пальцiв.

Нараз iз кiмнати Айшi хлопець почув сильний стогiн, потiм тихе волання.

Алi урвав стукiт по тазику. Та Джарiя ще хвилини двi, не менше, дрiботiла ногами, крутила лискучими сiдницями.

Нарештi вона рiзко спинилась. Кинула вниз руки, стулила тремтячi колiна, розкрила величезнi очi, засвiтила бiлками, провела яскраво-червоним язиком по сiро-синiх товстенних губах.

– Що?! – впiрилась невидющими очима в лице Алi.

– Ти що – глуха?! Айша он як стогне i волає! Пiди допоможи їй!

Джарiя ступила з мiсця так як була – гола i в своїх квасоляних прикрасах. I ноги в неї ще не йшли, вони все ще пританцьовували.

– Куди гола полiзла? – Алi прикрикнув на неї .– Сорочку вдягни!..

I Джарiя, пританцьовуючи, повернула назад, схопила з тахта свою благеньку одiж i, так само пiдстрибуючи, пiшла до хворої. Тiльки-но Джарiя зникла в другiй кiмнатi, як Алi захотiлося спати. Вiдчув, що зараз впаде на пiдлогу. Тому вiн пiдвiвся i перейшов пiд стiну. Тiльки пiдклав пiд спину стару, замизкану подушку, як нестримний сон пов'язав солодкою вагою все його тiло…

Часом на якiсь миттєвостi пелена важкого сну вiдпливала кудись, i вiн тодi усвiдомлював, що поруч нього сидить Джарiя i запихається оладками, рибою, чавить зубами соковитi пагони цукрової тростини. Що вона товче просо в ступi, i вiд ударiв товкача аж весь будинок двигтить i плюскотять великi хвилi в каналi за стiною.

Часом наче пахло смаженою кунжутною олiєю, п'янкими родзинками, розсипчастими фiнiками. Потiм знов важкою глиною навалився сон. I невiдомо, скiльки часу та хвиля сну покривала хлопця. Вiн не прокинувся, вiн не мiг нi крикнути, нi поворухнути нi рукою, нi ногою. Та вiдчував усе, що з ним роблять.

Його вiдiрвали вiд стiни i поклали на м'якi подушки. Чиїсь руки закасали його сорочку до грудей. Далi гарячi тонкi пальцi заходились розв'язувати мотузок на штанях.

Крiзь пута сну хотiв крикнути, що вiн не дозволить, щоб у нього поцупили з пояса ключi.

Та крику не вийшло, а рухатись вiн i зовсiм був неспроможний. Та й не треба було кричати, бо тi настороженi пальцi, розв'язавши вузол, вiдтрутили ключi кудись набiк.

Наче тi пальцi обмацували його одiж, торкалися тiла…

Потiм сiрий туман сну геть залляв по вiнця його вiдчуття i руки кудись зникли.

Потiм йому снилося, вiн напевно знав, що сниться, як повiя-танцiвниця, геть нага, танцює перед ним.

Притуляється до нього своїми округлими й холодними, мов чашi iз шербетом, грудьми…

З жахом Алi прокинувся.. В сутiнках кiмнати вiн оглянув себе i побачив, що одяг його зiм'ято, пошарпано, зав'язки розв'язано… Червоний, мов буряк, вiд сорому, трусячись вiд страху, щоб нiхто його отак не побачив, вiн пiдскочив, так-сак оправив одiж, схопив кумган2 i поспiшив, щоб очиститись, обмитись…

Коли вiн повернувся до будинку, щоб узяти свою корзинку та й побiгти до лазнi, його згори покликав Абу Амар.

Алi тицьнув у закуток кумган i побiг нагору.

– Добре виспався? Тепер поспiши по вино та сiк до Сахла. Ось монети! I зразу ж готувати обiд! Щоб пiсля заходу сонця все було на скатертинi.

– I вино?

– Що?! Хiба ти християнин чи iудей, що не знаєш – обiдають люди окремо, а вино п'ють окремо?! Хоча простолюдини розпустилися i геть стали схожi на невiрних!..

9. ВЧЕНI МУЖI

Коли сонце впало за незлiченнi канали, коли згубились гаркавi й гунявi волання муедзинiв у безкраїх пальмових гаях, тодi сам Абу Амар вiдкрив вуличнi дверi i запросив увiйти трьох статечних мужiв i одного молодика з дорогою, поцяцькованою лютнею.

Падала густа синя нiч мiсяця азара. Абу Амар наказав запалити чотири свiтильники. Кiмната сповнилась золотими зблисками, якi розлилася золотим, наче шафрановим пилком.

Пiсля довгих вiтань1 i найщирiших, найшляхетнiших побажань господаревi вiд гостей, а гостям вiд господаря почали обiд з кавуна. (Потiм Алi скуштував одну скибку, яка лишилася. Власне, подiлив iз Джарiєю). Кавун був так собi. Але гостi хвалили його без мiри. Адi здогадався чому – кавун бахрейнський, з першого завозу. Бо тут пiд Басрою кавуни ще й не думали дозрiвати.

Пiсля кавуна Алi подав їм бургуль – пшеничну густу кашу на тацi, поливши її топленим коров'ячим маслом.

Смажених окунiв, витриманих перед готуванням у солонiм соусi, гостi просто захвалили, обсмоктали кожну кiсточку. I Алi зрадiв i подякував подумки Аллаховi, що вiн зразу по базарюванню здогадався засмажити собi й дiвчинi по окунцевi.

Алi задивився на цих трьох сивих довгобородих мужiв. Рухи розмiренi, спини рiвнi, обличчя приязнi.

Повага один до одного велика.

А самоповага ще бiльша.

Говорили кожний по черзi. I нiхто нiкого не перебивав! Усi вихваляли господаря, один одного, а потiм спiвака.

До того дня малий мандрiвник i не чув нiколи за один раз стiльки хвалебних слiв i вiншувань.

Словами старi вправлялися не гiрше, нiж багдадськi циркачi жонглювали яблуками.

А на їхнiх тацях пiсля кожного блюда не лишалось нi крихточки, нi зернини, нi краплi олiї, нi краплi соусу.

Джарiя весь час була напохватi за дверима i, звичайно ж, пiдглядала та пiдслуховувала. Коди Алi винiс посуд для миття, вона спитала, вирячивши в сутiнках свої вирлатi, здоровеннi очиська:

– Слухай, Алi I А що вони таке говорять, один до одного? Мова наче ваша, а що за слова – я не знаю…

– Вченi люди! Шейхи, одним словом. Книжники й мудрецi!

– От цiкаво! –Джарiя приклацнула язиком. – Скiльки живу, а таких цiкавих людей не чула й не бачила, як гостi твого Амара. Така спiвачка вчора була! У мене сукня змокла вiд слiз, коли я слухала її пiснi! А цей, з аль-утом, теж спiватиме?.. Га?

– Хiба я можу спитати? Я слуга!

На закуску-мазза всi приявнi брали iндiйськi маслини, потiм лущене горiхове зерня, сушене насiння кавунiв. I тут Абу Амар завiв розмову про те, що йому сняться щоночi двi красунi. У них чарiвнi очi, як у перi2, величини небувалої, осяйностi слiпучої, доброти i любовi незрiвнянної. Що серце його розривається, бо кохання його до обох красунь однакове i прагнення побачити їх втiлення пiд сонцем серед людей висушує його душу. Його потаємне кохання таке, що вiн ось-ось збожеволiє! Бо де ж це чувано, щоб вiн запросив до себе трьох повiй, молодих i красивих, чудову спiвачку на додаток до всього i незрiвнянну музику-лютнистку, але не було в нього нiякого бажання з жодною iз них злягтись. Бо його таємне кохання не дозволяє йому зрадити своїм сновидим красуням!

– Що зi мною дiється?! О шейхи, пояснiть менi! – заволав Абу Амар iз сльозами на очах i тремтiнням у голосi.

Перший сивий муж погладив свою пухнасту бороду i прорiк:

– Це вiддзеркалення потреби твоєї шляхетної душi.

Другий теж погладив свою розкiшну бороду, пiдняв палець i виголосив:

– Отверзаючий Браму3 явив тобi лик краси. А краса є часткою вищої правди. А правда є часткою Всевишнього.

Третiй мовчав довше, нiж першi два, але й вiн погладив бороду i мовив:

– Свiт – це дзеркало Аллаха. I. в дзеркалi свiту Аллах бачить своє вiддзеркалення. А свiт бачить у Всевишньому своє вiддзеркалення. I таким чином до безкiнця, до безкраю! I твоїх нiчних красунь Отверзаючий Браму явив тобi, як вiддзеркалення вищої правди у виглядi неземної краси!..

Абу Амар восславив Аллаха за те, що вiн напоумив його, простого i неосвiченого, вiдкрити свою пекучу таємницю найславетнiшим шейхам Iраку!

Всi восславили Аллаха i по одному пiшли змивати руки до сусiдньої кiмнати.

– Алi! – покликав Абу Амар. – Ще два свiтильники в маленьку кiмнату. Пiдготуй все для винопиття. Та не заходь, поки не покличу!

Хлопчина сполiскував чашi, обтирав глеки з вином i соками та розкладав на тарелях їстiвну землю з Хорасану, фiсташки, шпичаки цукрової тростини, вимоченi в трояндовiй водi, помаранчi-наранджi та айву з Балху.

– Слухай, Алi! Дай менi покуштувати хорасанської землi! Кажуть, вона така, така смачна! – просто лице в лице пiдступала Джарiя.

– Не така смачна, як дорога, – буркнув Алi i вiдтрутив негритяночку.

Вона таки вiдщипнула крихiтку i запхала за товстеннi варги, а очима крутила, аж бiлки блискали i смiялись.

– А я все геть чула! Тiльки про яке люстерко вони говорили?.. Нiчого не зрозумiєш у цих вчених шейхiв!.. Слухай, а те, що твiй Абу Амар розповiв про цих двох красунь, то це точнiсiнько вiн про його наймолодшу жiнку… Я їх бачила рiк тому. У жiнки чорнi очi, а в доньки карi. I отакеннi, завбiльшки як у наших чорних антилоп. А самi бiлi-бiлi! I все тiло нiби з йєменського цукру злiплене! На тiлi в них жодної волосинки – нi пiд пахвами, нi на лонi, нi на ногах, нi на руках. Аж блищить!.. Ти уяви собi, Рустем їх просто голодом морить – от скупий! А ревнивий! До їхнього свята навруз-байраму 3 готувались, i вiн наказав своїм євнухам лазню витопити для свого жiноцтва. Але не дозволив навiть євнухам у лазнi їм прислужувати. Лише менi дозволив з ними бути, щоб прислужувала. Вiн за чотири фалси винайняв мене в Айшi. I їй не дозволив iз своїми бабами пiти в лазню. Бо вона ще, мовляв, з кимось зведе його самиць. Менi ж дозволив дивитися на свiй курятник. Всiх роздивилась! Всiх геть запам'ятала! Тiльки я зовсiм дурна – все про кожну розповiла Айшi. А вона знаєш як менi за це подякувала?! Цiлий рiк, нi, вже бiльше року, не випускала мене з дому, навiть смiття в канал висипати!.. У старшої Рустемової жiнки, матерi тiєї кароокої красунi, у неї очi недобрi, урочливi – геть блакитнi! I волосся таке бiле, як нiби сиве. Ти знаєш, а вони всi завжди голоднi! У мене були у вузлику фiнiки-падалки, битi. Вони менi за тi фiнiки дали довгу стрiчку червону й тонесеньку хустку. Не нову, але тiльки в одному мiсцi латану… Ця гiєна все собi забрала… Слухай, а про що там говорять? Пiду послухаю…

– Тiльки спробуй! – Алi пiдвiвся i став проти Джарiї. – Коли менi сказали, щоб я йшов геть, то й нiхто iнший не може бiля дверей товктись. Я правдою служу!

– Ну й дурень! Всi слуги обдурюють своїх хазяїв. А якщо трапляються такi навiженi як ти, то їх хазяї обдурюють! Iнакше не буває!

– А я не обдурюю i не дозволю себе обдурювати.

– Побачиш, що тебе обдурять! – iз спiвчуттям i жалем вигукнула i зразу ж додала; – Твiй iде до дверей. Вiдчиняє… Зараз покличе!

Згори почувся голос Абу Амара, а хлопець уже схопив дзбан червоного вина i понiс по сходах. Дзбан Алi поставив на голову, а лiвою рукою тримав тацю з чашами i хорасанською землею (якби лишив при Джарiї, хто зна, скiльки б вона собi прихопила?).

Свiже повiтря впливало крiзь розчинене вiкно, синє небо висвiтлював на обрiї здоровенний мiсяць i чiтко-чiтко вирiзьблював чорнi стрiли мiнаретiв та вiзерунчастi вершки-опахала високих пальм.

Алi розлив у чашi густе червоне вино i не став чекати, поки гостi почнуть пити, а побiг униз по цукрову тростину, горiхи, помаранчi та айву.

Стрибнув униз сходами i подумав, що застане Джарiю за шкодою. Але Джарiя кудись зникла, щоправда лишивши вiдкритою тацю iз шпичаками тростини. Вiн покликав її.

Та на його слова вiдгукнулась стогоном господиня Айша. Алi поспiшив до неї в закуток.

Мiсячнi променi кинули чорну тiнь вiконної решiтки на потрiскану, колись визолочену стiну. Айша пiдвелась на лiктi i попросила пити. Алi не став кликати негритяночку, а сам нацiдив у чашу холодної води з неполив'яного вогкого глека. Це був тут, у Басрi, єдиний спосiб дiстати холодну воду – налити в обпалений та неполив'яний глиняний глек. Коли починає вода просочуватися крiзь пористу глину, всерединi вона, хоч зменшується в об'ємi, починає охолоджуватись.

Айша вiддихалась i попросила дати їй лiки вiд болю. Хлопчина й це виконав швидко i хотiв йти, та вона вхопила його за руку.

– Посидь зо м-мною… .Менi однiй страшно… Я боюсь вмерти…

– Господине моя матiнко! Зараз вiднесу захуску-маззу моєму хазяїну i прийду до тебе.

Хлопець знову побiг нагору.

Джарiї не було i на сходах, i в кiмнатi з глеками вона не з'являлась.

Поставив тихо тацю з горiхами й тростиною i малесеньку корзинку з помаранчами.

Спiвак пробував дзвiнкi струни свого поцяцькованого аль-ута. Двоє шейхiв смакували з чаш маленькими ковтками вино. Третiй жував хорасанську землю. Абу Амар, заплющивши очi, малесенькими ковточками надпивав вино i довго-довго його розсмаковував.

Перед спiваком стояла вже порожня чаша.

Абу Амар пiдкликав Алi.

– Поспiшай до Сахла. Попрохай у нього квiтiв: жасмину, гвоздик i ромашок.

– Але ж пiзно, мiй господине! – вихопився Алi.

– Тихше, – шарпнув його за сорочку Абу Амар. – Сахл пiзно лягає. Скiльки вiн скаже – стiльки й плати.

Алi спустився вниз по корзину – Айша вже мiцно спала.

Коли хлопець поспiшав двором, згори в нього жбурнули фiнiковою кiсточкою.

Алi пiдняв голову: на краю даху сидiла навкарачки Джарiя.

– Пiдiймись нагору – я тобi щось покажу! – зашепотiла, наставивши долоню трубою до вуст.

– Як я пiдiймусь? – запитав пошепки Алi, бо знав – Джарiя його одначе почує.

– Вiдiмкни он тi дверi кривим товстим ключем i давай нагору. Тiльки обережно, бо там схiдцi крутi й поламанi…

Так хлопець i зробив. Щоправда, добре забруднився порохом i кiлька разiв навiть чхнув, але за хвилю вже був на даху.

– Я сюди залiзла, – шепотiла Джарiя, – щоб краще чути спiвака. Тут таке мiсце, що крiзь вiкно звуки краще чутнi, нiж пiд дверима слухати! – А тодi тихiше зашепотiла: – Вони обидвi прийшли – i донька, i жiнка! Хочеш на них подивитись?!

Алi аж в ротi пересохло вiд хвилювання – вiн ще нiколи не бачив жiнок багатiїв. Кивнув негритяночцi головою.

– Тодi тихо повзи за мною, – шепотiла на вухо йому Джарiя. – Вони вилiзли через стелю до покинутої голуб'ятнi. I тепер схованi з усiх бокiв. Сидять собi i слухають крiзь стiну, що в нас дiється. От зараз побачиш, як вони голову в щiлину мiж стовпами встромили…

Негритяночка i хлопець проповзли весь дах i зазирнули вниз через невисокий парапет.

I все було так, як сказала рабиня. Злам стiни сараю i великої голуб'ятнi створювали затишний закапелок. От у цьому закапелку й примостилися двi простоволосi жiночi постатi i зазирали кудись межи двох грубих тикових болонкiв.

Почулися голоснi, дзвiнкi акорди аль-ута, i голос спiвака заволав на найвищiй нотi пiсню славетного Абу Рабiя.

 
I сам я не гадав, а все ж згадав
Я про жiнок, на диво схожих!
I їхнiх нiг струнких, i бiлих пишних стегон
Я до останньої життя хвилини не забуду…
Ой скiльки ж насолоди
Торсати пружкi перса молодiї!
Я присягаюсь i Машрiком i Магрiбом –
Грiха немає в тому, люди!
 

Голос спiвака був високий, майже жiночий, чистий-пречистий. Але чомусь тої млостi, що вiд голосу Нiссо, хлопчина не вiдчув.

Вiн поповз назад до ляди в даху, а Джарiя поспiшила до своєї схованки над вiкном…

По головному каналу пливли човни, переповненi людьми, освiтленi лiхтарями i свiтильниками. Та порожнього човна довелося все ж почекати.

А в садибi Бен Сахла дiйсно не спали. Ворота були наполовину розчиненi. Чорнi мiсячнi тiнi на першому подвiр'ї розривало червоне свiтло нафтового лiхтаря. Пiд лiхтарем, за довгим столом сидiв Бен Сахл i продавав якимсь багато вбраним молодикам запечатанi глеки та трояндовi пагони з блiдорожевими, дуже запашними квiтами.

Коли молодики пiшли з двору, Алi пiдступив до торговця i, не знаючи як вiтати iудея в його садибi, побажав миру цьому дому i його господаревi.

Мiцний пишнобородий чоловiк схилив голову до лiвого плеча, примружив праве око i спитав:

– Вiд кого ти, хлопчику? Я тебе вперше бачу.

– Я слуга мосульського купця Абу Амара.

– А сам ти не мосулець?

– Я зi славної оселi халiфiв, з Мiста Миру i Спокою, – кланяючись i притискаючи руку до грудей, вiдповiв Алi.

– I чого ж бажає твiй мосулець? – Хазяїн посмiхнувся такою посмiшкою, в якiй була i повага до Абу Амара, i сумнiв наче в тому, що вiн, Абу Амар – «мосулець», i готовнiсть задовольнити всi побажання цього «мосульця».

Алi виклав усi побажання Абу Амара. Хазяїн ляснув у долонi. З дверей вийшла висока дiвчина з вiдкритим лицем i розпущеним, пухнастим, як пiна, волоссям.

– Збери з дiвчатами квiти. Та зачекай, не йди! – А тодi знову схилив голову до Алi, тiльки до правого плеча, але око примружив лiве. – А хто прийшов до твого хазяїна? Це не таємниця?

Алi розповiв i про мужiв, i про спiвака. Тiльки ж, звичайно, не сказав жодного слова про сни Абу Амара i про люстро Аллаха. Iновiрцю негоже про це знати. Та й багато злого розповiдали базарнi люди про iудеїв.