Текст книги "Таємниця одного дiаманта"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Тодi Бен Сахл, вислухавши, повернувся до дiвчини.

– З ромашок сплетiть п'ять вiнкiв! Жасмин i гвоздики зв'яжiть пучками. Iди!

Бен Сахл, випитуючи в Алi про закуски на учтi в Абу Амара, посунув по дошках три запечатанi глеки.

– Вино. Ось бачиш – на печатцi моє iм'я та позначка, що це вино з моєї крамницi. А ось тобi, – вiн пiдсунув до хлопця найбiльший глек, – глек з вином. Але я ставлю на ньому свою печатку i пишу на восковi, що це пальмовий сiк. Його поставиш перед тим шейхом, в якого родимка на щоцi. I скажи голосно, що це пальмовий сiк. Побачиш, той шейх нагородить тебе за цей глек.

– Але для чого обдурювати?.. –Хлопець не встиг договорити, бо його перебив Бен Сахл:

– Знаю як облуплених тих мудрецiв-шейхiв! I вподобання кожного з них добре знаю. Побачиш – вони вп'ються i захочуть одягти вiнки. А вiнки в тебе вже будуть готовi. I знов же-тебе нагородять… А тепер давай грошi!

Алi припечатав на липкi вiд вина дошки столу ваговитi динари.

– Якщо тебе винагородять за вино i вiнки, то прийдеш i подiлишся прибутком зi мною, згода?

Алi хотiв сказати, що Абу Амар йому особисто не давав нi фалса i нiчого не обiцяв навiть.

Побачивши, що хлопець завагався, Бен Сахл посмiхнувся.

– Що, шкода подiлитися з iншим своїм прибутком?

– Клянусь Аллахом, нi! – заприсягся Алi.

– Дивись, ти поклявся iм'ям Отверзаючого Браму…– задоволено засмiявся торговець.

Пишноволоса все щось не приносила квiтiв, i Алi спостерiгав, як над глеком з трояндами зависли зразу три нiчних метелики-бражники… А Бен Сахл з любов'ю роздивлявся на кожну монету, що вторгував за сьогоднiшнiй вечiр. I хлопцевi зовсiм не хотiлося покидати подвiр'я з таким яскравим нафтовим лiхтарем. I ще – так хотiлося побачити бiло-рожеву троянду! Аж калатало серце i пересохло в ротi.

– Господине! Я чув, що ти володар надзвичайного дива… Червоно-бiлої троянди…

– Де ти про це чув?

– У Багдадi, в кварталi золотарiв. Казали на тому базарi, що один торговець вином у Басрi має таку троянду…– збрехав Алi.

– А ти хiба бував у тому кварталi?

– Я по всiх кварталах, по всiх ханах i суках бував.

– А ти, часом, не багдадський базарний злодюжка?

– Аллах менi свiдок – нi! Я носив їм рибу.

– Яка ж риба найкраща? Яка найгiрша?

– Сазан – окраса святкової трапези, вусач дає мiць i вбиває недосвiдчених, сом – аль-кармут – їжа бiдняка.

– Знаєш…

– Господине мiй! благаю тебе – дай поглянути лише раз на червоно-бiлу троянду!..

Торговець випростався за столом i зразу став наче бiльший удвiчi.

Голос його забринiв холодно й неприязно:

– Для чого тобi зазирати на диво? Ти слуга, i знай своє мiсце!

– Я слуга випадком. Дочекаюсь щастя i попливу до Iндiї. Я ж полишив домiвку, щоб побачити дива свiту, про якi чув у Багдадi. Твоя троянда – перше диво.

– Нi, це неможливо! Ми рiзної вiри, а в моїм саду жоден чужий чоловiк не бував.

I Алi зрозумiв, що прохати i молити про ласку – зайве.

Пишноволоса принесла квiти, й Алi поскладав їх до корзини, поверх глечикiв.

Човняр лаявся, що Алi змусив його стiльки чекати.

Та зайва монета заткнула йому пельку, i вiн в одну мить пригнав човна до садиби Айшi.

Коли Алi вiдчинив потаємну хвiртку i зайшов на подвiр'я, то почув, як з розчиненого вiкна неслися пiсня i ляскання в долонi.

Джарiя покликала його згори, але хлопець не спинився i не пiднявся до неї на дах, а поспiшив до бенкетуючих.

У кiмнатi чадiли свiтильники, пахло розлитим вином i розкритими, розлущеними помаранчами…

Всi були пiдпилi i то добре – i спiвак, i Абу Амар, i обидва шейхи. Третiй же, похмурий, мов хворий крук, сидiв i жував стеблину цукрової тростини.

Алi полiз до корзини i доставив перед ним великий глек.

– Що ти менi ставиш? Я виконую всi заповiти Магомета i вина не вживаю!

– О достославний i найшановнiший! Тут ось печаткою вiдтиснуто на восковi, що ще сiк, пальмовий сiк.

– Ну наливай, побачимо, чи не шахраї нашi торговцi!

Алi стало страшно – раптом Бен Сахл жорстоко над ним посмiявся? Що тодi буде?!

Шейх понюхав, зробив кiлька великих ковткiв золотавого прозорого вина.

Вiддихнув, заплющив очi, облизав губи.

Всi принишкли.

Шейх поколупався в поясi i витяг звiдтiля тонесеньку половину дирхема.

– Ти вгадав мої побажання, хлопчику! Це найкращий сiк, який я будь-коли пив! А їм подай вино! – наказав старий, наче вiн, а не Абу Амар тут був господарем…

– Молодець! – шепнув Абу Амар i стис лiкоть малому, коли Алi наливав йому у чашу багряне вино.

– Грошi лишились, – зашепотiв Алi господаревi.

– Грошi потiм, – також пошепки до Алi, а тодi голосно до всiх: – Пиймо i славимо життя! Спiваймо, поки спiвається!

Спiвак вдарив по струнах i аль-ут голосно вiдповiв йому, наповнивши дзвоном усю кiмнату i вилившись у зоряне синє вiкно.

– Ех, якби ще й квiти буди на нашiй шляхетнiй учтi! – виголосив наймовчазнiший шейх.

Абу Амар ляснув у долонi. Алi миттю принiс корзину iз запашним жасмином та пряно-терпкими гвоздиками.

Додатковi глеки зовсiм неймовiрно подiяли на шейхiв.

Двоє пiдвелися i почали танцювати, намагаючись наслiдувати виверти танцiвниць.

А той, що пив «пальмовий сiк», не мiг пiдвестися i тiльки прохав:

– Менi для повного кейфу не вистачає вiнка на головi.

– Стiйте! – закричав добре-таки пiдпилий Абу Амар. – Скажiть, о шейхи преславнi, чи дiйсно не вистачає вiнкiв?

– Не вистачає…– проспiвали два шейхи, вихляючи стегнами i потрясаючи руками.

А третiй закивав головою по-кiнському.

– Алi! – звернувся вперше до нього по iменi мосулець. – Можеш сплести вiнки?

– Можу! – збрехав Алi (хоча в життi нiколи не рвав квiтiв i не бачив, як то дiвчата плетуть вiнки) й вискочив з кiмнати.

В покої знов зчинилась веремiя i заголосила п'яна пiсня.

Хлопець пiдкрiпився оладками, з'їв рештки сушених смоков, а тодi, надiвши на руки, понiс нагору ромашковi вiнки.

Його появу зустрiли оплесками i радiсними вигуками.

Старi, огряднi шейхи скакали, наче обiсiлi цапи, бризкали один на одного вином, вмочали бороди у вино i спiвали непристойних пiсеньок, що їх спiвають козолупи та золотарi у шинках.

Алi крадькома поглянув на щiлину пiд стелею. Двi пари очей уважно стежили за тим, що вiдбувається у помешканнi.

Тут шейх, який пив «пальмовий сiк», покликав Алi.

– Слухай, малий!.. I ти слухай, музико!.. Ти заграй нам танцювальної, а ти потанцюй нам, як маленька циганочка!.. Тобто голяка, – пояснив вiн п'яним i хитрим усмiхом.

Алi аж млосно стало вiд несподiванки й страху – ось якої ганьби вiд нього вимагають! Мало їм того, що вони, мов рiзники, повпивалися, так ще його хочуть у лайно закаляти?!! I лють шибонула йому в голову гарячим струмом.

Але тут не сафiна, а Абу Амар не лоцман-мандеєць – не заступиться! Он вiн як смiється на всi зуби! Тому Алi вгамував себе вмить i вiдповiв:

– Не можна менi! Бо, по-перше, я мужчина, а по-друге, я рибалка, а не танцiвник.

– А чим ти доведеш, що ти мужчина? – спитав, п'яно похитуючи головою, Абу Амар, зневажливо посмiхаючись. – Хоча… ось тобi нiж, – Абу Амар звiдкiлясь висмикнув ножа з чорним держаком i недбало кинув хлопцевi.

Алi перехопив його на льоту, i всi схвально загукали.

– Попадеш в отой одвiрок – i нiж твiй!

Алi розмотав хустку з шапочки, той кiнець, що з перснем, обкрутив на зап'ястi, склав удвоє i вiльний кiнець прихопив двома пальцями. Натягнув хустку i вставив у складку колодку ножа, а лезо повернув до себе.

Крутонув щосили, щоб нiж не випав.

Десь на десятiм обертi розiгнав отаку пращу до повної сили i вiдпустив кiнчик хустки. Нiж зблиснув гостренним лезом i майже на третину зайшов у кедровий рiзьблений одвiрок.

Дерево аж задзвенiло вiд сили удару, мов хто по ньому сокирою рубонув.

– Я можу йти? – спитав змучено Алi, втираючи пiт з чола.

– Вiзьми ножа, вiн твiй.

– Бог iз ним, у мене рука болить, – викрутився Алi. Тут пiдпилий музика вхопився за колодку i почав шарпати з дерева лезо. Та марно – нiж не пiддавався.

– Зачекай, зламаєш пiдвiвся Абу Амар, якимось невловимим рухом шарпнув ножа i витяг з дерева.

Але вiд того порушився трохи одвiрок, зi стiни вiдпав великий шмат тиньку – i перед очима присутнiх вiдкрились яскравi малюнки.

10. ПОДАРУНОК МУЗИКИ

Як вiдкрилась стiна, i на старому тиньку побачили яскравi малюнки, то й пiдпилi шейхи, i спiвак поспiшили до стiни.

Абу Амар зупинив рукою Алi, що разом з усiма кинувся, щоб роздивитись таємницю.

Та мосулець узяв хлопця за плечi i повернув до дверей.

– Iди вниз i вiдпочивай! А коли треба – я тебе покличу!

Алi вiдкрив рота, щоб сказати, що вiн хоче теж подивитись. Абу Амар опустив повiки на свої блискучi чорнi очi, нiби говорячи, що розмову закiнчено i слiд миттю виконувати його побажання.

Засмучений Алi повернув до дверей, Абу Амар пiшов за ним i зачинив дверi на засув.

Хлопчина опустився вниз, де Джарiя знову пекла собi тонесенькi, як лист самаркандського паперу1, пшонянi оладки.

Негритяночка, побачивши, що вiн сильно засмучений, пiдскочила до нього i подала йому гарячих оладкiв. Зазирала хлопчиковi в лице, гладила по кучерях масними пальцями.

– З'їж оладкiв, з'їж! Як поїси, зразу стане на душi легше! Без їжi немає нiяких радощiв! Як ото сидиш голодна i заперта, то не думаєш, чи щоб подивитись у вiкно, чи щоб вирватись на вулицю. От коли поїси, тодi вже кортить i на вулицю дiстатись, i до сусiдiв зазирнути. А якби ще й на базарi побувати, то справжнє свято!.. Вже рiк вiд минулого рамадану 2 оця гiєна, – Джарiя тицьнула пальцями в той покiй, де лежала Айша, – тримала мене в будинку i нiкуди не випускала! Поки твiй Абу Амар не з'явився! З ним стало справжнє свято!.. Ось вони зараз танцюють i спiвають про пекаря i про його коханця пухленького. Хе-Хе!.. Пiду подивлюся, що вони там роблять.

I Джарiя пiдвелася в нерiшучостi, чи Алi не заборонить їй пiднятись до кiмнати.

Та Алi стало геть усе байдуже. Вiн думав про своє. I поки там вгорi Джарiя споглядала пиятику найзнаменитiших законникiв Басри, вiн поволi пережовував родзинки. Без усякого смаку поїдав смачнiшi дольки помаранчi i пiдсохлу пшеничну пампушку.

Алi найприкрiше стало вiд випробування Абу Амара. Невже не видно i не зрозумiло – вiн, Алi, старається з усiх сил, пнеться, щоб бути корисним! Зовсiм не так, як iншi хлопцi, з якими вiн виростав на багдадських вулицях. Тi завжди намагались обдурити одне одного i старших, десь щось поцупити. Вiн же хотiв усе зробити сам, своєю, вправнiстю. Адже коли приносив у шинки свiжу рибу, нiхто до нього не ставився iз зневагою, що вiн нiчого не вартий, нiчого не вмiє!

А вiдтодi, як почалася подорож на сафiнi, i кухар, i Джафар, а тепер i Абу Амар та й усi iншi думають, що вiн якесь ледащо.

Гарячi сльози пiдкотили пiд горло хлопцевi, але вiд цього, коли вiн вiдчув, що ось-ось заплаче, його охопила гостра лють. I вiн враз вирiшив, що аж нiяк перстень з лалом не має належати Абу Амару. Зрештою, не Абу Амар жбурнув перстень у канал. I сам Абу Амар нi словом, анi рухом не виявив тодi своєї злостi, що i вiн у такому збитку опинився, подарувавши перстень цiй навiженiй музицi. А вона звела все на пси!.. Алi вирiшив вiддати променисто-кривавий лал музицi. Без сумнiву, в неї має бути i срiбло, i золото, дирхеми i динари. Вiн назавжди запам'ятав її житло з дорогими вiрменськими килимами, рiзьбленими тахтами з червоного дерева, вишитi шовком подушки, i поцяцькованi два аль-ута на стiнi, i чорного дерева ребаб, сувої рукописiв на полицi, дорогоцiнний каламар, зроблений з гiрського кришталю… В неї мають бути монети. Вона живе в малесенькому примiщеннi, але в ньому бiльше затишку й краси, нiж у всьому цьому старовинному занедбаному будинку Айшi.

Коли вiв остаточно упевнився, що вiддасть перстень музицi, йому захотiлось їсти. I вiн з'їв половину того наїдку, що був призначений на всiх них – Айшу, Джарiю та Алi. Вiн упер недоїдки без жодного вагання. Бо весь час Джарiя, немов божевiльна, смажила собi просянi млинцi, Айша вiд їжi вiдмовлялась. Лише пила й пила воду. Та й до всього, пiсля чарочки лiкiв вона мiцно засинала на кiлька годин.

Вiн умостився на вузькому тахтi, загорнувшись у стару попону, i довго крутився, все намагався уявити собi, скiльки ж дасть йому срiбла музика. Бо що перстень – справжнiй скарб, вiн одразу зрозумiв, як почув, що сп'янiлi повiї прохали, благали Кадарiю не викидати його, не топити в каналi. А спiвачка Нiссо, аж заходячись вiд лютої заздростi, намагалась пiдштовхнути її на цей безглуздий вчинок.

А тодi, зi срiблом Кадарiї, полишить вiн Абу Амара i зразу ж пiде в порт i взнає, коли перший вiтрильник-дхау виходить в Арабське море, щоб досягти за тим моря-океану, а за морем-океаном славного мiста Калiкута. I вiн тодi, нiчого не сказавши Абу Амару, попливе назустрiч своїй долi, щоб здiйснити свої мрiї i побачити чудеса далеких обрiїв.

Адже виходило з Абу Амаром погано. Алi не спитав на самiм початку про платню за службу. А тепер вiн уже не мiг про це спитати. Язик не повертався, та й було страшно. Бо в Абу Амара хоч скаженi ночi, i бiганина, i треба все встигнути, та все ж Алi постiйно має наїдок. I якби не Абу Амар, то не знати, що б i робив вiн у Басрi. Здихав би з голоду. Бо як зiбрались тут кораблi з усiх усюд, то цiни на їжу пiдскочили у кiлька разiв. I вода, смердюча й брудна, ну чисто з калюжi, та ще iз солонiстю морською, коштує не дешевше багдадського шербету!

I отак-от, з невеселими думками про свою службу в Абу Амара та мрiями про дирхеми Кадарiї, Алi зрештою заснув. I зовсiм не чув п'яного галасу, коли вночi вийшли гостi вiд Абу Амара.

Сам Абу Амар iз п'яним музикою проводжали човна, стоячи на краю греблi, i довго розмовляли зi стражником, що мав охороняти богословiв, кожного до його оселi.

А потiм пiднялись удвох до покою Абу Амара, i Джарiя знов пiдглядала за ними. Та юний багдадець всього цього не чув i не знав…

Алi прокинувся ще до вранiшньої молитви. Зазирнув до Айшi. Вона стогнала увi снi. Тому розбудив її i дав води й дурманного лiкарського зiлля. Джарiю не став будити, а поспiшив нагору до кiмнати Абу Амара.

Дверi були зачиненi на ключ, i йому нiхто не вiдповiв.

Тодi хлопець зазирнув крiзь дiрку вiд сучка. .

У сутiнках, бо завiси зовсiм були спущенi на решiтки, побачив – у кiмнатi нiкого немає. Подушки розкиданi, скатертина з перевернутими чашами, баклажками i глечиками з-пiд вина, лушпинням i недоїдками не прибрана. Алi зняв ключi з пояса, та жоден з ключiв не пiдiйшов до замка кiмнати Абу Амара.

Тодi вирiшив не витрачати марно часу, а поспiшати до кварталу повiй.

Прихопив у дорогу жменi двi родзинок та трохи сушених смужок динi.

За фалс перебрався до кварталу, де жили християни, а тодi вже по мостах високих та по низьких плавучих мостах дiстався до широкого каналу, на другому березi якого були веселi кварталi повiй з шинками, харчевнями, крамницями, де торгували вином та закусками.

Знову за фалс вiн був на другому березi. О славна Басра! За все, за все тут треба заплатити хоч би фалс!

Якщо всi квартали пiсля вранiшньої молитви вибухали всiма можливими звуками – галасували човнярi, продавцi, дзвенiли її стукотiли молотками й молоточками ковалi, мiдники та золотарi; вихваляли свої страви базарнi кухарi; закликали подивитися всякi штучки й витребеньки базарнi фiглярi – то в кварталi повiй панувала тиша. Геть усi вiкна завiшенi, а дверi замкненi.

Лише двоє смiттярiв затертими пальмовими мiтлами змiтали бруд з хiдникiв. Та ще двоє зiгнутих водонош з величезними бурдюками на плечах стукали у дверi шинкiв – пропонували наповнити за нiч спорожнiлi глеки.

Ще один водовоз куняв на деменi пузатого човна, наповненого здоровенними корчагами та бурдюками, i час вiд часу торкався своїм зморшкуватим чолом зiгнутих колiн.

Лише на кiнцi кварталу, бiля рогу, де iнша вуличка перетинала головну, були вiдчиненi дверi знайомого будиночку, i вiдтiля чувся легенький передзвiн струн.

Алi вмить упiзнав мелодiю «Фатiми», з якої й почалося його знайомство з цiєю малесенькою жiнкою з кварталу повiй. Аж у грудях млосно зробилося вiд срiбного дзвону акордiв… Усiм вона вiдрiзнялася вiд повiй, але жила тут. Та спитати, чому вона тут, Алi не насмiлювався. Адже мужчина не має права задавати чужiй жiнцi питання. Вiн не пам'ятав такого, щоб хтось iз чоловiкiв розмовляв з чужою жiнкою. Хоча от довелось таки йти до неї, бо зовсiм iнша справа, якщо в людинi тiй є якась потреба.

Алi, дiйшовши до дверей, зупинився, невидимий за дверима, але й не пiдступав упритул до дверей, щоб не вийшло, що вiн пiдглядає та пiдслуховує. I чекав, поки Кадарiя скiнчить грати.

Слухаючи срiбний дзвiн аль-ута, вiн забув про перстень, про свої невдалi розмови з капiтаном, навiть про мандри. I про те, що служба в Абу Амара стає для нього образливою. Вiн поплив у тих прозорих звуках музики нiби та чайка, про яку два днi тому спiвала Нiссо. Вiн стояв, опустивши голову, i схаменувся тiльки тодi, коли перед ним постала Кадарiя без плаща, i очi не були в неї пiдфарбованi сурмою. Блiдi щоки тепер вiдкрились у своєму справжньому виглядi – геть обсипанi ластовинням, мов усе обличчя облiпили просяною лускою. Вуста не були яскраво-червонi, а здавались якогось темно-фiалкового кольору. А очi були стомленi, iз припухлими повiками, як у хворої людини. Алi здригнувся вiд її голосу.

– Ти прийшов вiд Абу Амара?

Алi похитав головою.

– А вiд кого? Чи таємниця?

Алi озирнувся на всi боки, приклав пальця до вуст.

– Тодi заходь до моєї оселi.

Вiн переступив, через порiг. Присiв пiд стiною, мовчки розмотав свою згустку, розв'язав вузлик на кiнцi хустки i видобув звiдтiля iскристо-кривавий лал.

Кадарiя скрикнула.

– Той самий?!!

– Так, моя господине!

– Як ти його видобув?!!

Алi почув в її словах захват, i йому закортiло похвалитись. Бо питання було без жодного вiдтiнку зневаги, геть не схоже на Абу Амаровi слова й питання: «Так ти себе вважаєш мужчиною?! Вважаєш себе чоловiком?» I Алi розповiв їй про смужку свинцю, знайдену в купi смiття на подвiр'ї Айшi, як раз на те мiсце, де вона, Кадарiя, стояла. Як сам пiрнув за свинцем та знайшов i свинець, i золотий перстень.

– Правда? – просто проспiвала зачудована Кадарiя, i її щоки порожевiли.

Алi видлубав з пояса нерiвний свинцевий бублик.

– Дай я тебе поцiлую! – I воза обхопила його голову, притисла до себе i гучно поцiлувала в обидвi щоки. Обняла, притисла, i Алi вiдчув, якi в неї пiд одягом маленькi i гострi груди.

Враз рвучко Кадарiя вiдтрутила вiд себе хлопчину i, лишивши його в хмарi тонкого дорогоцiнного запаху камфори, схилилась до тахта, застеленого червоним вiрменським килимом, найдорожчим на тi часи. Видобула з глибини невеличку черепахову коробочку. З самого закутка витягла перстень, зроблений iз товстої смужки золота. А посерединi смуги сидiв темно-синiй гранчастий камiнь. Такого каменя хлопцевi не доводилось бачити. Хоча часом добрi сазанчики були йому нiби живою перепусткою до найдорожчого базару в Багдадi – там торгували дорогоцiнним камiнням, фарбами та благовонними. Здалеку бачив блакитний цейлонський сапфiр, бачив бiрюзу афганську та лазурит, яспис i онiкс, агат i халцедон, двiчi свiтили йому променi марiйських 3 смарагдiв, бачив, як променiла, наче золотий мед, купка бурштину з далеких країв русiв. I не були для нього дивом купки густо-зеленого сiнайського малахiту.

О багдадськi базари-суки! Чого там тiльки не побачиш! Про що не довiдаєшся! Про що тiльки не придбаєш знання й розумiння!

А синiй камiнь у перснi свiтився незвично – несхоже на жоден з бачених там. Здавалося, що вiй випромiнює назовнi свiтло стократ сильнiше за те свiтло, що падає на нього iз зовнi. До всього камiнь було вiдшлiфовано не круглим горбочком, а його гострi природнi гранi пiдсилено ретельною i вправною шлiфовкою.

Кадарiя взяла стиснену правицю Алi, розтисла його пальцi i поклала на долоню перстень – не дуже великий, та ваговитий.

Хлопчина нахилився до персня, i густе ємне промiння просто рiзало йому очi. I закрiплено було камiнь дивовижно – з трьох бокiв його тримали малесенькi золотi руки. Робота великої вправностi – на кожному пальчику викарбуванi всi суглоби i нiгтики!

Пройшла перша мить здивування й радостi, i гiрко стислося серце – згинула враз уся надiя на дирхеми. А зi срiблом i спокiйна, певна подорож до Калiкута.

Та попрохати срiбло не посмiв. Тут сталося ще гiрше – вiн нараз вiдчув, що хоче володiти цим перснем i що зовсiм не бажає повернути перстень Кадарiї.

Перстень своєю коштовнiстю лягав тягарем на його плечi, пов'язував його путами – було шкода вiддати дивний скарб i попрохати замiсть нього жменьку дирхемiв.

I подорож до Iндiї вiддалилася кудись за туманний гарячий обрiй Басри на непевний час…

Затис перстень-скарб, аж нiгтi побiлiли, i порачкував до дверей. Все мовчки, тiльки сопiв вiд напруги.

Вже стоячи на порозi, лицем до Кадарiї, видобув iз своєї пам'ятi слова оповiдачiв-фiглярiв на багдадських базарах. Такими словами у їхнiх оповiдках нiби говорили люди вельможнi, багатi та освiченi.

– Хай на тебе впаде благословення Аллаха, моя господине… за цей царський дарунок!.. Бо моє здивування твоєю щедрiстю дiйшло межi можливого! Дякую i припадаю до твоїх нiг!!! I хай твоя царська щедрота буде тобi воздаватись тисячу тисяч разiв добром i радiстю!!! Хай на тебе впаде благословення Аллаха i захист його!!!

Малий порачкував, а тодi повернувся i просто побiг по вулицi, ледь не штовхнувши двох смiттярiв. Вони зчепилися над купою смiття i намагалися видерти один в одного уламок дирхема. Певно, його вночi загубив якийсь пiдпилий моряк…

Взагалi, з кожним днем у Басрi життя ставало бiльш гучне, неспокiйне. Бо прибували новi й новi кораблi по Шатт-аль-Арабу зi своїми товарами аж iз верхiв'їв Тiгру та Євфрату.

Всi заїзди-хани були забитi купцями, їхнiми домочадцями та слугами матросами i корабельниками, торговцями та шейхами iз сусiднiх озерних та степових племен.

Всi чекали й не могли дочекатись, коли ж почнеться лiтнiй вiтер. Але щось не було чути нiякої звiстки нi вiд рибалок, що виходили в море за рибою, нi вiд ловцiв перлин i збирачiв коралiв. Весь час вiтри зненацька зривалися з рiзних частин свiту, крутили над морем, рвались на рiзнi боки, проносились шквалами та закручувались у небо чорними стовпами смерчiв.

Постiйний же вiтер, що в лiтнi мiсяцi дме в одному напрямку i несе крутобокi арабськi вiтрильники до берегiв Iндiї, нiяк не починався.

А басрiйськi завжди можна було пiзнати серед iнших кораблiв по їхнiх бiлих боках, бо тiльки в Басрi вживали таке чисте бiле вапно в сумiшi з акулячим жиром для обмазки дощок дхау.

I от Алi прибiг до кiнця кварталу.

А Кадарiя тим часом гралася перснем, крутила на всi боки, милуючись багряним промiнням, що вогненними пучками виривалося iз глибини кристалу.

Музика визирнула з дверей, озирнулася на всi боки – чи не йде хто до її помешкання – i швидко зачинила дверi. Тодi пiдскочила до вiкна. З-пiд вiкна, пiд рамою витягла невеличкого дерев'яного чiпа, встромила в дiрочку перстень. Закрила згори чiпом i, послинивши пальця, замазала крейдою iз стiни, щоб не було знаку.

Алi спинився в кiнцi кварталу i сiв на палi над водою. Алi махав рукою, та човнярi пропливали мимо – у всiх у них були пасажири. Хлопець озирнувся.

Осторонь, де в дамбi вирубанi сходинки й укладено акацiєвi дошки, припала вже знайома йому широкобока лодiя, вся заставлена корчагами з водою i обложена попiд бортами величезними бурдюками з водою. На деменi сидiв могутнiй мулат, розпустивши товстеннi червонi губи i сопучи увi снi. А руки сторожко тримав на довгому шестовi, яким вiн гальмував рух, щоб течiєю не вiдвело човен вiд причалу.

Двоє його помiчникiв, один, мабуть, молодший брат, такий же могутнiй мулат, i другий, певно курд, високий та стрункий, тягали корчаги з водою.

Алi вiдвернувся вiд них i розкрив пальцi. За ту мить, що перстень лежав вiдкритим, сонце впало на камiнь. Сонячний промiнь наче кудись глибоко-глибоко занурився, а тодi вибухнув назовнi рiзким, яскравим свiтлом. . Синiй промiнь вдарив йому в очi. Хлопчик аж здригнувся вiд нестерпного блиску. I тодi вдiяв так само, як i з перснем-лалом – зав'язав у хустку.

Сидiв Алi i розмiрковував, що ж далi робити. З грошей, що дав Абу Амар, у нього лишився якийсь мiзер. А частку дирхема вiд законника i батькiвський дирхем вiн волiв нiзащо не чiпати.

Синiй камiнь не можна вiддати Абу Амаровi. Бо якщо Кадарiя не винагородила хлопця грошима за таку безцiнну послугу, то хто знає, як мосулець вчинить?!! Що скаже? А продати синiй камiнь неможливо!

Хто повiрить хлопцевi, що вiн цей перстень не вкрав, а йому подарували?! Таке трапляється лише в казках! У життi, тут, ось зараз, подiбного не буває! Чудеса трапляються десь там, далеко за обрiєм i не сьогоднi! Траплялися давно, вчора. Або трапляться в далекому завтра. Це вже Алi зрозумiв, бо всi чудеса, про якi говорилося й кричалося в Багдадi, потiм виявились або брехнею, або помилкою… А десь далеко чудеса таки трапляються! Це всi стверджували i нiхто не сумнiвався, i всi вiрили, i разом з усiма вiрив Алi. Чудеса бiльше бувають страшнi, а бувають i веселi. А чудо з перснем не має нiякої назви. I з ним зовсiм не весело – воно лягло на хлопця мов камiнна брила.

Думав, але нiчого не мiг придумати.

Може б, ця пожадлива Айша купила перстень потаємно? А може, i забрала б собi, нiчого не давши? А що їй зробиш? Та головне – вона зараз хвора i нi до чого не здатна. Якби Рустем був удома, може, вiн купив би синiй камiнь?! Дати камiнь комусь iз капiтанiв, щоб вони його вiдвезли до Iндiї? А якщо вона перстень вiзьмуть, а самого продадуть пiратам, щоб нiхто й не знав, хто їм цей камiнь дав? Подiбне чув на базарi, де збиралися торговцi кiньми… Та й до капiтанiв у нього була велика пересторога – вiн добре запам'ятав їх зневагу, коли хотiв найнятись на корабель. Вови всi кепкували з його худорлявостi, наче це були не вiдважнi мореплавцi, а бруднi кухарi з рiчкової сафiни.

I раптом вiн вирiшив – пiти до Бен Сахла i в обмiн на синiй камiнь подивитись на чудесну бiло-червону троянду – справжнє диво Басри.

За мiдяки вiн купив собi найгiрших, найсухiших фiнiкiв, i це була для нього добра їжа. В Багдадi вiн i такi рiдко куштував. А пундики зi стола в Амара ще його не розбестили. Те, що вiддасть синiй камiнь, його вже не бентежило. Лише б не взнав Абу Амар про лал. Та, певно, вже Абу Амар не цiкавиться тими Нiссо i Кадарiєю. Можливо, коли мосудець знову з ними здибається, якщо таки здибається, то кораблi попливуть у море. I хтось iз капiтанiв або купцiв вiзьме Алi в Iндiю. Вiн так сподiвався цього, що був просто переконаний – його вiзьмуть! Йому усмiхнеться доля!

Хлопець проговорив до мулата:

– Ви у той бiк пливете?

– Га? Що? Що таке? – стрепенувся спросоння мулат. Звiв угору голову i, побачивши над собою хлопця, спитав: – Тобi води? Ми кухлями не продаємо! Лише мiхами!

– Я не про воду! Ви пливете он туди?

– А тобi що?

– А менi туди треба! – i показав рукою до Зеленого базару.

– Пливемо туди! Але людей ми не возимо.

– Я плачу фалс! Менi дуже треба!

Мулат довго чухав потилицю, зрештою вирiшив:

– Прийдуть мої хлопцi – й тодi попливемо.

Алi перебрався в широкий, товстопузий човен i примостивсь у щiлину мiж бурдюками.

Йому все ще хотiлося їсти i вiн не змiг втриматись, щоб не витягти смужку сушеної динi. Але їсти одному в присутностi iншої людини вiн не мiг – Алi знав, яка то мука i образа, коди хтось їсть, а тебе не пригощає! Вiн витяг ще смужечку динi i подав мулатовi.

– Пригощайся, дядечку!

– А ти щедрий! – I той простягнув коричневу вузлувату руку, наче вирiзьблену iз старого горiхового корiння, на яку наклали рибальську сiтку, так випирались з-пiд шкiри судини.

Алi ще витяг залишки родзинок, може, з пiвтори дюжини дрiбних зморщених ягiд. Роздiлив на долонi порiвну. Одну частку схопив у пучку та в рота, а другу переклав у мозолясту долоню мулата.

Повернулися носiї-здорованi i поставили на мiсце порожнi корчаги.

Був час повного припливу, i тому молодий мулат з курдом схопилися за весла й вдарили ними по каламутно-зеленiй водi. I човен бадьоро поспiшив уперед, б'ючись iз плюскотом крутими боками об дрiбну хвилю.

Ось i Зелений базар.

Веслярi пiдiгнали човна до насипу, а малий полiз у пояс, щоб вiддати їм фалс.

– Нi, нi, хлопче! – мулат закрутив сивою головою. – Спасибi тобi за пригощення. Ти хлопець добрий i без гонору!

– А який гонор? – спитав Алi здивовано, вже тримаючись рукою за палю, щоб вилiзти на греблю.

– Хе! – виставив уперед пiдборiддя старший мулат. – Тут у Басрi люди жорстокi – кожен себе вважає вищим i кращим за iншого! Араб за перса; перс вважає себе вищим за iндiйця…. i таке iнше… i взагалi… Тут кожен перед кожним пнеться. А нас, темношкiрих, весь час упослiджують… Хоча були, були колись часи… Отож я й кажу – у Басрi люди злi й пихатi.

– А ти, дядечку, хiба ти не з Басри?

– Ми оманцi зi славного мiста Маската.

– А чого ж ви опинилися в Басрi?

– Так сталося. Колись зустрiнемось – розповiм. Ну, бувай здоров, бо нам час далi рушати. Треба цю воду продати та й поспiшати по свiжу. Ти хiба не знаєш, що коли вода з вiдпливом у каналах спадає, тодi там, у Шатт-ель-Арабi, вода не така солона. I нам треба нею наповнити всi корчаги й бурдюки! – Вiн чомусь засмiявся, повiв мозолистою рукою над зморщеними, обпалими шкiрами бурдюкiв. – У Басрi хлiба нiхто не подарує! Може, тiльки з радiстю подадуть хлiбець-закурi 4, коли потрапиш до в'язницi. Амiнь!

Алi, призвавши на водовозiв усi можливi щедроти Аллаха, вiдштовхнув носа човна i видряпався на верх греблi.